Від Хмельницького до Мазепи

Хмельницький залишив міцну державу, межі на наддніпрянській Білорусі висував поза етнічно-українську територію. Незадо£ перед смертю гетьмана, шляхта Турово-П щини проголосувала піддання під його бул»-' На заході козацькі відділи систематично t нули польські границі, захоплюючи пооди^ села, виганяючи неслухняних шляхтичівj заводячи свої порядки.

Юрій Хмельницький не посідав здібной правителя для скрутних часів і на ву^ старшинській раді ухвалено передати 6y∙^τ° писареві Богдана — Іванові Виговсъкому (16⅛ 1659). Одначе рівночасно скривав цей в* порушення династичного принципу, а тим¹ мим зміцнення впливів старшини. Зі зручв та енергійним писарем прийшла до керми пі* та, яка злилася з повстанням і це, очеви? вплинуло на загострення соціяльного * флікту. Виговський продовжував спочатку* літику Хмельницького, не зриваючи з Ж вою, але близько ввязавшись зі Шведами. * Москва своїми збільшеними претензіями ⁱ довела до розриву. Царський посол Xiif домагався введення московських залог до ' нигова, Переяслава й Ніжина, евакуації заками Білоруси, а при цьому отверто c∏J^,∙ полтавському полковникові Мартину Fhfl реві, що збунтувався проти Виговського. $ кар виступив репрезентантом нижчих кляс/ закидали гетьманові та його старшині шл^ ські замашки і находили опертя в 3a∏o∫ ській Січи. Після смерти Хмельницького¹ тіла Січ знову захопити провід над політН*’ життям України. Виговський здушив ∣ Пушкаря і зруйнував Полтаву. Після розрив із Москвою став неминучим і він ⁱ почав переговори з Польщею.

та польським Казимиром Бєньовським. країна під назвою Великого Князівства Русь- ^0rθ, Литва і Польща мали творити три окремі іспубліки, обєднані особою короля і закор­енною політикою. Гетьмана вибіралось на ціле Дття і він з депутатами від усіх земель Кня- ®ства Руського складав найвищу владу на Жраїні. Унія мала бути скасована, а право- Давя зрівняне в правах з католицтвом. На країні обіцяно свободу друку і заснований •ох університетів. Трудно вірити в реаліза-

Цих гарних постанов. Миролюбиво супроти •ваків сторонництво, яке заступав Бєньов- йКий, не мало в самій Польщі більпюсти і сим­патичними являлись труднощі, з якими Ніла на соймі ратифікація хочби в справі іободи віри. Народній інстинкт після довго- рньої війни продовжував бачити в Польщі ірога. Море пролитої крови, звірства Яреми ^Шневецького і Стефана Чарнецького зробили •,гайлонську ідею на необмежений час немож- (івістю.

•|Гадяцька унія значила війну з царем. Ви- 9^Вському не вдалось вибити Москвинів з Киє- ¹G а велике військо боярина Трубецького Ьпило на Україну. Під мурами Конотопу !Держав його ніжинський полковник Григо- ® Гуляницький і витримав довгу облогу, гоголосив себе царсьН* підданим і дістав піддержку від Івана Cip^ji Проти повстанців виступили з жорстокі’* карами Тетеря й Чарпецький. Але Остапі незабаром помер, а першого погромив один

повстанських ватажків, Дрозд (1665). Тетеря I⁸Pikch булави і відїхав до Польщі. Гетьманом (оголосив себе один із повстанців, Степан ^jnapa. Ві_н пробував знайти підтримку у Татар, ^{1 але} Ці самі скинули його з уряду і видали По- ^лякам. Після цього правобережні полковники і^Ддали булаву одному з давніх сподвижників Хмельницького, Петру Дорошенкові (1665— ¹.θ)∙ Це був видатний політик, але його і Дібности не вистарчали на розстроєні обста- ^Вини.

б Особливо вартісною для нового гетьмана Ула приязнь київського митрополита Иосифа ^^оеича-Тукальсъкого (1663—1675); правда, Раъ^{ИВИ цього} енергійного й патріотичного гіє- Цев ^a Маліли через поступаючий розклад у час °^Вн?^й організації. Дорошенко мав деякий обє ^УСПІХ’ ^тим більше, що взявся за справу ^і_8Пи^{Ді,аі1Ия} України дуже систематично» Не ∏0B^βai°^4li ³ Р1^ччю Посполитою, він ліквідував ^cτa∏4i ватаги на Правобережжі, зокрема

Дрозда у Брацлаві. Аж після цього, скори­ставшись внутрішніми непорядками в Полиць виступив Дорошенко проти неї, заручившись підтримкою Татар. Він погромив Полякі® біля Браїлова (1666) і вабльокував польного гетьмана Яна Собєського коло Підгаєць (1667)· Але кошовий Сірко знову напав на Крим і змусив Дорошенкового союзника Керім-Ґіреі поспішити додому. Січи залежало на тім, щоб не допустити завеликого зміцнення, незалежно· го від неї гетьмана, а гасло боротьби в невір* ними служило першорядним моральним BIl' правданням. Дорошенко мусів вменшити свої вимоги, визнати королівську зверхність і до­бився тільки, що коронне ВІЙСЬКО не СМІЛО входити на козацьку територію.

Тим часом в Андрусові (січень 1667) Польщі і Московщина заключили між собою мир· Обидві сторони переконались в неможливості вдержати в руках всю Україну і тому по діли лі її між собою по Дніпрові — тільки Київ 0 околицею залишився тимчасово при Москві· Відповіддю на це був зрив патріотичного обу­рення серед Українців, який на добрих пі® сотні літ зробив цей кордон фактично не існую­чим.

міста України. Ці воєводи мали під своїм су­дом і управою все населення крім козаків; вони самі зберали податки та відсилали їх до Москви. Здирства й надужиття воєвод скоро викликали озлоблення населення проти них і вроти Брюховецького, тим більше, що й цей останній, як тільки соціяльпа завірюха 1663. р. Утишилась, знайшов контакт із старшиною ¹ правив при її допомозі. Гетьман сподівався Вернути собі популярність, звернувшись проти Москви. Нарід дійсно в озлобленням побивав Московські залоги та воєвод, але коли Доро­шенко зі своїм військом перейшов на лівий беріг Дніпра, то один полк за другим призна­вали його владу. Брюховецького в таборі під θ∏i∏iHeιo вбили власні козаки. Україна на ко­роткий час знову обєдналась, але станула Веред перспективою боротьби на два фронти: Поляки зірвали перемирря і знову рушили на Правобережжя. Дорошенко кинувся їм назу­^Стріч і залишив Сіверщину, вагрожену нападом ³ півночі. Місцеві старшини вважали не мож­ливим оборонитися і навязали через посеред­ництво чернигівського єпископа, Лазаря Бара- новича (1657—1693), стосунки з Москвою. В Москві, після побиття воєвод, теж зрозуміли Потребу уступок. З нововибраним «сіверським» ^^етьманом, Демяном Многогрішним (1669— J672), уложено т. зв. «Глухівські статті». "^eTbMan не смів вноситися в чужими держа- ®ами, але царські воєводи лишались тільки ^в Києві, Чернигові, Переяславі й Острі та не

мали права вмішуватись у внутрішню адміні­страцію. Податки мали зберати козацькі уря- довці і θ них установлялась платня козакам і старшинам. Число козацького війська вста­новлялось у ЗО тисяч.

Дорошенко мусів погодитися з цим станом річей і навіть навязав приязні стосунки з Мно­гогрішним.

в Бучачі. Козацькі землі ставали самостійною Державою під султанським протекторатом, але Поділля прилучалось впрост до Туреччини, безсилля Дорошенка стало ясним. Його поло­ження ще погіршилось через заміну на ліво­бережнім гетьманстві.

Глухівські статті давали Многогрішному пра­во тримати окремий т. зв. «компанійський» полк, що залежав прямо від нього. Навчена бунтами черні 1659. і 1663. старшина призна­чала його, як паємний недоступний агітації елемент для охорони порядку внутрі країни. Ціль була осягпена: чернь не бунтувала. Але тим самим дала старшина ослабленій гетьман­ській владі нову силу і Многогрішний швидко здався їй занадто самовладним. Зміцнення гетьмана представляло небезпеку і для Mockob- Щини і тому вона підтримала змову старшин проти нього. Многогрішного заарештували і вивезли на тортури до Москви, а потім на Си­бір. Вибір нового гетьмана відбувся згідно з бажанням старшини над границею на мос­ковський території, так що всякий вплив на­селення був виключений, а невелике приведене Козацьке військо засуджено до пасивної ролі статиста. Старшина хотіла ще більш обмежити владу гетьмана, відібрати йому право карати Козаків та посполитих без постанов військо­вого суду та скасувати компанійські полки. Гетьманом вибрано Івана Самойловича (1672— lθ87). Як і Многогрішний, походив він із ниж­чих верств населення; як і Многогрішний був

він ставленником старшини, і так само як цей його попередник, швидко попав у противен­ства до неї. Видимо в гетьманській гідності, так як вона лишилася після Хмельницького, залишалося ще забагато елементів влади, які необхідно змушували до конфлікту зі старши­ною, щось як середньовічні видвигані папою антицісарі, що як тільки добивались більшого значіння, мусіли неминуче починати проти- папську політику.

Першою ціллю Самойловича було обєднання обох боків Дніпра. Уже вияснилось, що акція Дорошенка безнадійна. Турецька допомога кін­чилася відірванням козацьких теренів, як це сталося з Поділлям. На той час, як Самойло­вич з козацько-московським військом виру­шив на Чигирин, вже навіть Ханенко кинув свою мало почесну ролю у Поляків та склав булаву перед лівобережним гетьманом (1674). Виключно особисте честилюбство змушувало Дорошенка з опертям майже виключно па Тур­ків продовжувати боротьбу. Турецьке військо справді визволило Чигирин з облоги Самой­ловича, але це значило тільки нове нищення і так вкрай поруйнованої країни. Також і Січ зрозуміла, що правдиву силу представляв Са­мойлович і, вірна своїй політиці, почала під­тримувати Дорошенка. Іван Сірко зявився в Чигирині, приняв від Дорошенка присягу на вірність цареві і піддання волі запорожського коша, та обіцяв вставитися за нього в Москві. Очевидно, мав Сірко на увазі захитати до-

вірря царського правительства і продовжити боротьбу обох претендентів уже з більш рів­ними шансами. Але це не вдалося. В слідуючім році (1676) знову підступив Самойлович до Чигирина і цим разом Дорошенко нарешті зрікся гетьманства. Самойловичеві, як полі­тикові, робить честь, що 8 переможеним супер­ником він зразуж навязав дружні зносини та користався порадами цього досвідченого дипло­мата. Але царському правительству здалося Небезпечним залишити колишнього гетьмана на Україні і в формі почесного заслання Доро­шенка вивезли на Московщину, де він і помер У подарованім йому селі (1696).

Самойловичеві вдалося побороти неохоту Мо­скви продовжувати боротьбу за Правобережжя, яке Туреччина не хотіла випускати з рук. Її ставленником явився Юрій Хмельницький (1677—1681), якого на наказ султана патріярх звільнив від чернецьких обітниць. Він осів у Немирові, принявши титул «князя Сарматії». Січ, над якою після захоплення Чигирина силь­но зависла влада Самойловича, готова була по­магати Юрієві. Тепер не згадувало Запорожжя нічого за принципову боротьбу з мусульманами, яких Юрій був звичайним ставленником. В 1678. р. велике турецьке військо облягло Чи­гирин і здобуло його помимо завзятої оборони залоги. Побачивши неможливість утримати Правобережжя, Самойлович наказав перегнати рештки населення на лівий берег. «Великий згон» мусів позбавити Юрія Хмельницького

всякої сили. Радикальний засіб, що обернув цілу Київщину мало не в пустиню, скінчив межиусобицю. Стан цей остаточно зафіксовано мировими договорами між Польщею, Москов­щиною та Туреччиною (Бахчисарайський мир Росії в Турками 1681). Правобережжя мало залишитись невтральною пустинею. Це було, очевидно, неможливо; перша Туреччина пору­шила мирові постанови і, відкликавши Хмель­ницького, доручила колонізацію Поділля мол­давському господареві Іванові Дуці (1681— 1683). Слідом король польський, Ян СобєськиЙ, зірвав мир з Туреччиною, опанував Поділля і заініціював нову, значно ширших розмірів, колонізацію.

Між тим становище Самойловича на геть­манстві скріпилось; йому вдалось здушити кілька проявів старшинської опозиції. Старо- дубський полковник Рославець надумався зі своїм полком відірватися від Гетьманщини і піти просто під зверхність Москви (1676)· Переяславський полковник Войца-Сербин хо­тів був утекти до правобережних козаків· Обох їх арештовано і вислано до Москви· Скарги на властолюбство й захланність геть­мана свідчать, що Самойлович вступив на зви­чайний шлях посилення своєї влади, шлях якого пробували хиба всі європейські династії· Він зберав у руках своєї родини можливо більші багатства і власть (трьох своїх синів призначив він полковниками). Зовнішня його політика при збереженні добрих відносин в

Туреччиною й Московщиною спрямована була Проти Польщі, від якої він сподівався таки Вирвати Правобережжя. Довго ударемнював він спроби Собєського добитися союзу з Москов­щиною і її приступления до антитурецької Коаліції. Останнім великим успіхом Самой­ловича був вибір князя Ґедеона Святополк- Четвертинського, спорідненого з ним, на київ­ського митрополита (1684). Цей вибір стався Ціною виходу митрополита з підданства цар- городського патріярха і піддання його під Зверхність московського. Але це була єдина Можливість взяти в руки церковну органі­зацію. Від самої смерти Хмельницького вело Духовенство перед у москвофільстві, перешкод­жаючи гетьманській політиці, як Филимоно­вич або Баранович. Гетьман змусив духовен­ство бачити відтепер у ньому єдиного можли­вого оборонця прав української церкви. Прин­ципового значіння на дальшу мету Самойлович Цьому признанню московського патріярха не Надавав, як не надавав його Хмельницький Переяславському договорові. Але успіх геть­мана зрівноважився зовнішньо-політичною не­вдачею: Московщина й Польща заключили ^вічний мир» та союз проти Туреччини (1686). Правда, по цьому договору Польща дефіні­тивно зрікалась Києва, але тим не менше °значав він зломання цілої політичної лінії Самойловича та тягнув за собою в консеквен- Ції його падіння.

На слідуючий рік (1687) московська армія ⁶ 55

під начальством князя Ґоліцина вирушила на завоювання Криму. Самойлович 8 козаками прилучився до неї, але похід, всупереч його порадам, почали запізно. В степах була вже засуха і Татари запалили траву. Після висна- жуючого маршу військо мусіло ні з чим верну' тись назад. Ґоліцинові треба було звалити н» когось вину за невдачу. Старшина вхопилася за нагоду донести на Самойловича, який буцім- то сам у згоді з Татарами запалив степи. В та- борі над річкою Коломаком арештовано геть­мана і вислано до Москви; та сама доля спіткала його синів-полковників. На вістку про пере­ворот просте козацтво кинулося бити старшину і тільки московські війська утихомирили роз­рухи. В оточенні полків Ґоліцина відбулися вибори нового гетьмана, заздалегідь наміченого Івана Мазепи (1687—1709). У виборчих стаття* козакам підтверджували свободу від податні* і публічних робіт. Столицею став Батурин» де для охорони гетьманської особи мав резидУ' вати полк московських стрільців. Без цар' ського дозволу гетьман не міг скидати з посаД Генеральну старшину.

Вибір Мазепи означав капітуляцію гетьман­ської влади перед претензіями старшини. Блис* доби, зріст торговлі, розцвіт мистецтва замаскУ' вали цю поразку, але в пишноті довкола особ* гетьмана було вже щось від урочистої вистаЯ' пости XVIII. в-ку, коли зовнішній декоруй закривав політичне безсилля гетьманів. РозуЯ та дипломатичний хист Мазепи запевняли йомУ Провідне становище. До цього долучились ще Й впливи гетьмана при дворі царя Петра І., Що саме (1689) визволився зпід реґентури своєї сестри Софії і вхопився за правління. Сама суть гетьманського уряду накладала на Його носія певні господарські обовязки відпо- Щдальности за загальне добро всього насе­лення. І Мазепа поводився відповідно, забо­роняючи старшині обтяжувати поспільство по­борами і нормуючи панщинні обовязки на два Дні в тижні (1701). Але гетьманська влада за Мазепи перестала ставати поперек розвиткові станових привілеїв, а навпаки, пішла на згоду с ними. Гетьман відчув себе репрезентантом старшинської верстви, заступником її бажань. Тому легко помирилась старшина 8 компаній­ськими полками, які перестали їй загрожувати, великий крок до обернення Гетьманщини в аристократичну оліґархію засуджував, одначе, Сгори майбутні визвольні змагання. Аристо­кратична республіка була пережитою формою Устрою, а XVIII. століття стерло її взагалі ^δ лиця землі, і Україна поділила долю Польщі ^τa Венеції. Будучиість належала бюрократич­ним державам з міцною центральною владою; ^т&кою саме виходила Росія з реформ Петра І. Під цим оглядом наміри Самойловича були Поступовіші — і коли йому доводилось побо­лювати фронду старшин, то Мазепа мав постійно Діло зі соціальними заворушеннями нижчих верств.

Така буря вибухла 1692., коли військовий канцелярист Мазепи, Петрик, утік на ЗапороЖ' жя і розпочав агітацію проти старшинського режиму і московської зверхности. Запорожжя) помимо суперництва в владою Мазепи не від* важилось станути по його стороні, а тільки до* вволило йому набирати добровольців. Петри# заключив ще союз із Кримом, проголосив себе гетьманом і рушив на Україну. Але січов» голота і Татари Петрика не могли мірятись в військом Мазепи і походи на Гетьманщину закінчились фіяском (1692, 1693, 1696). ТиМ часом Гетьманщина мусіла взяти участь у роЗ' початій Петром І турецькій війні. Боротьба за опанування берегами Чорного моря завП# була популярна на Україні, так що навіт# Січ приєдналася до Гетьманщини. На спілку з московським військом опанував Мазепа фор' теці на нижнім Дніпрі (1695). Козаки ПІД командою чернигівського полковника, Πκo6↑ Лизогуба, відіграли рішаючу ролю при штурЯ¹ Азова (1696) і вславилися успішною обороно# Кивикермену проти великого турецького ВІЙ' ська (1697). По миру з Турками дістала Росі# Азов, що і для України служив бодай невелИ' ким виходом до моря (1699). Але незабаром Петро І. почав нову війну, при якій Украї## мусіла йому допомагати, не маючи в цьоМУ жадного інтересу. Це була війна зі Швеціє#» що почалась 1700. р. Козаки виказали себ* добре. Миргородський полковник наніс Шя^е' дам поразку, що була першою їх поразко#¹ у цій війні взагалі (Ерестфер 1702). Але беЗ' Конечні марші, хороби, погане харчування і Нарешті згірдливе відношення московських офі­церів викликали озлоблення серед українських старшин. Щороку вимагав цар великі корпуси До далеких походів, з яких козаки, коли й вер­талися, то матеріяльно зруйновані та виго­роджені. Єдиним важним успіхом цих походів було нове обеднання України обох боків Дніпра.

Вже згадувалось, що король Ян Собєський Ьзявся за нову колонізацію Правобережжя. Універсалом 1684. р. він формально відновив Козаччину та призначив козакам для посе­лення їх колишні землі. В своїх антитурець- Ких плянах король не міг обійтись без цих спеціялістів степової боротьби. Гетьманом при­значено Андрія Могилу (відомий 1684—1686), 8- потім богуславського полковника Саму ся (1693—1703). Нові полки швидко поповнялись Усякими втікачами з Гетьманщини та україн­ських земель Польщі. До загосподарювання Дорожніх теренів заслужились полковники: Абазин брацлавський, Іскра корсунський, а Особливо Семен Палій хвастівський. Палієві Допомагало те, що територія його полку межу­вала з Гетьманщиною: він мав запілля, з якого Йому приходила допомога зброєю а то й людьми. Ke дивлячись на протекцію Собєського, Ягай- Ронська ідея без сліду вивітрилась в укра­їнськім населенні, де вона колись так міцно трималась. Ледве трохи обжившись, звернувся Палій до Мазепи з проханням приняти його з полком у царське підданство (1688). Москов­ське правительство відмовилось, бо не хотіло сваритися в Польщею, в якою щойно заключило мир і союз. Ряд дальших прохань Палія стрі­нула така сама доля. Таємно, одначе, Геть­манщина готова була йому допомагати і Палій взявся до боротьби з Польщею власними сила­ми. А боротьба стала неминучою, бо як тільки земля заселилася, шляхетські роди, що повті­кали ще перед Хмельниччиною, почали наново претендувати на свої колишні землі та на пан­щинні роботи. Одначе Палій поводився, немов суверенний володар — не пускав шляхти в її маетности і систематично виганяв її в колись занятого нею київського Полісся. Він викори­стовував межиусобні чвари панів межи собою, наймав одним проти других своїх козаків, » нарешті викидав обох суперників. Рівночасне заправляв і гартував Палій своє військо по­стійними походами на Татар. Не тільки селян­ство, переведене козаками на легкий чинні, підтримувало їх, але й рештки православної шляхти, в поетом Данилом Братковським н» чолі, скупчились довкола Палія. В таки* умовах застала козацтво соймова ухвала 1699- року, якою воно касувалося. Укріплені міст» мали перебрати польські залоги. Король Я# Собєський вже вмер, війна з Туреччиною скін­чилася і Польща вважала, що козаки їй більш⁶ не потрібні. У відповідь на це почалось повстан­ня. Самусь і Палій обложили і здобули най- важнішу польську фортецю на Київщині, БілУ

Церкву, та розбили Поляків під Бердичевом (1702). Одначе слабо заселені подільські полки Втриматись не могли. Польний гетьман Сє- нявський здобув головні опорні пункти Самуся Й Абазина — Немирів та Ладижин. Самусь втік на Лівобережжя і склав своє гетьманство на руки Мазепі (1703). Всі заходи цього останнього перед царем, щоб взяти Правобережжя під свою протекцію, успіху не мали. Одначе на прекрасно оборудувані фортеці Палія і його вишколене військо Сєнявський не відважився напасти. В цей час дістав Мазепа царський наказ рушити до Польщі на допомогу королеві Авґустові П. проти Шведів (1704). Занявши Київщину і Волинь і обеднавши таким чином Знову обидва боки Дніпра, Мазепа арештував Палія і вислав до Сибіру. Невідомо, чим керу­вався гетьман, роблячи цю найбільшу помилку своєї діяльности. Він втрачав випробованого, слухняного полководця і його вишколене вій­сько. Мабуть боявся Мазепа, що популярність Палія в народі небезпечна для нього, а може лівобережні старшини підозрівали притягаючу силу Палієвого козацького устрою на свої полки, де між ними та рядовим козацтвом давно створилась прірва.

В 1705. р. Мазепа заняв Львів та дійшов аж до Сандомира. В цей саме час у нього на­вязались через Станислава Лєщинського, поль­ського короля в руки Карла ХП. таємні зно­сини зі Шведами. Починаючи ці переговори, Мазепа, очевидно, не переслідував жадних

особистих цілей. Він сам, стара вже людина, мав у російській монархії високе становище і такі почести, що не міг їх мати більше в само­стійній козацькій державі, де роля гетьмана була вже сильно обмежена старшиною. Мазепа явився тільки виконавцем бажань старшинсь­ких кругів. Ці останні, в наслідок виснажуючої, непотрібної Україні війни, настроїлись проти Москвинів. За допомогою Шведів скинути цар­ську надвладу, яка дошкульно тяжіла на пев­ній свого становища аристократії, було те, чого хотіла старшина від гетьмана. Карло XII. саме змусив капітулювати Авґуста II. і звер­нувся з усіми силами і з авреолею неперемож­ного вождя проти останього ворога, Московщини (1707). Зносини з ним велись у повній тайні, але неясні поголоски проскочили в суспіль­ність і дали підставу до кількох доносів на гетьмана. Найважніший з них — донос гене­рального судді — Леонтія Кочубея. Але цар поголоскам не повірив і видав Кочубея Мазе­пі, що звелів скарати його на горло. Гетьман сподівався, що війна вирішиться на півночі, але Карло XII. зі стратегічних оглядів повер­нув на Україну. Мазепу застав цей рух зовсім неприготованим. Він не встиг ані зібрати вій­ська, ані повідомити всіх полковників про свій задум, тим більше, що на території Укра­їни находилось велике московське військо. Лише з невеликим відділом прибічних козаків та кількома Генеральними старшинами зявивсЯ він у шведськім таборі (1708).

Аристократична козача республіка зударя- лась із цетнралізованою бюрократичною монар­хією. За Хмельницького сильна влада і пра­вильно функціонуюче урядництво були по сто­роні України. Крім того Хмельницький, при­думавши королівські привілеї буцім то видані козакам, зумів представити повстання, як вповні леґальний державний чин проти безза­конних можновладців. Тепер — навпаки: ідея про православного царя, як найвищого обо­ронця віри і заступника народу, глибоко про­никла в маси. За надужиття російських жовні­рів винуватив нарід їх, а не царя. Таким чином повстання Мазепи явилось у суспільній свідо- мости незаконним бунтом — «зрадою» і вилилось у форми шляхетської фронди. Як завше у шля­хетських розрухах, частина старшинства три­малася другої партії, а частина міняла свою позицію вже в часі боротьби. Так покинули гетьмана миргородський полковник Апостол і компанійський Гнат Ґалаґан. Мазепа починав своє повстання зі значно більшими ресурсами, ніж Хмельницький, але не зумів ні популяр­ними гаслами потягти за собою нарід, ні зро­бити 8 московських утисків такої могутньої агітаційної зброї, як колись із уявних польських кривд. Мазепі закидали союз із невірами-лю- теранами, а спілці Хмельницького з магоме­танами ніхто закидів на Україні не робив. Рішаючою для успіху Росії була енергійна діяльність Петра І. Військо його зразу оточило Батурин, завдяки зраді здобуло його і знищило. Пропала вся артилерія, всі боєві та харчові припаси, наготовані Мазепою. Лютими карами тероризував цар населення, а з другого боку прощав і багато обдаровував тих, що переда­вались до нього. У Глухові зібрав Петро І. раду, яка під його натиском скинула Мазепу, а вибрала гетьманом стародубського полков­ника Івана Скоропадського (1708—1722). Єдиним успіхом Мазепи було приєднання до нього Запорожської Січи на чолі зі своїм кошовим, далекозорим політиком Костем Гордієнком (t 1733), який розумів, що правдива небезпека для низового братерства грозить від могутньої Москви. Розбивши в кількох боях (Царичанка, Нехвороща) російські відділи, що пробували заступити йому шлях, зєднався Гордієнко зі шведським військом (весна 1709). Але як зрада допомогла захопити Батурин^, так завдяки до­помозі бувшого запорожця Ґалаґана, здобули і знищили Москвини Січ. Однодушний запал нації в р. 1648. становить разячий контраст до шерегу цих зрад: в рядах прихильників Мазепи, очевидно, бракувало того святого пере­конання боротьби ва правду. Шведській армії далася сильно в знаки сувора зима 1708—1709 рр., а головне їй вичерпались запаси пороху. Весною 1709. обложив Карло ХП. кріпость Полтаву, але надійшовша на виручку російська армія розбила значно менше численних Шведів. Королеві і Мазепі з невеликим почотом вдалося втекти до Тягині на турецьку територію; туди ж втекли й Запорожці, а рештки швед-

ської армії мусіли вдатись Москвинам під Переволочною.

Незадовго після полтавського бою помер Мазепа. На його місце вибрала емігрувавша козацька старшина гетьманом ґенерального пи­саря Пилипа Орлика, найближчого помічника покійного гетьмана. Орлик поновив союз із Шведами та вступив у зносини з кримською ордою й султаном. Запорожжя, яке осіло під турецькою зверхністю на нижнім Дніпрі, теж визнало владу Орлика і це дало йому деяку реальну силу. За поміччю Татар спробував був Орлик відібрати собі правобережну Укра­їну, але не маючи гармат, не міг здобути Білої Церкви (1711). Фатальним для Орлика було, що він, як і Дорошенко, виступав більше в ролі турецького ставленика, ніж союзника. Після цеї невдачі діяльність гетьмана обмежилась до закордонної політичної пропаґанди, яку він із невтомною витривалістю продовжував до самої своєї смерти (1742).

5.