Україна в XVIIL столітті.

Сімнадцятий вік був одним із найбурхливі- ших в українській історії. Почавши від куль­турно-братського руху у Львові, вся Україна пронялася воєнною, культурною чи колоніза­ційною енергією.

У XVIΠ. віці прийшла реакція, якесь втом­лення народу. Особливо помітний занепад енер­гії політичних стремлінь за збереження власної самобутности. Не бракувало народніх завору­шень і конвульсій часами з досить драматичним перебігом, але на всьому лежала печать якоїсь безпорадности, анемічности, щораз більшого безсилля. Нездібність утворити власний цен­тралізований устрій в часі, коли вся Европа правилась кількома володарями з їх тайних рад і кабінетів мусіла коштувати Україну решток автономії. Процес упадку спільний для цілої етнічної території, і дає можливість трактувати XVIII вік, як одну цілість аж до втрати Гетьманщиною познак окремого полі­тичного тіла. Але занепад позначився і в само­бутнім культурнім житті. Найскорше сталося це в Галичині, яка і в процесі культурного оживлення вела перед. Довгі війни підкопали міську торговлю, а з нею і добробут. Ставропі­гійське братство не могло вже багатими хаба- рями купувати собі свободу рухів а католиць­кий утиск стало зростав. До кінця XVII. сто­ліття вся впливовіша шляхта покинула пра- вославя. Нарешті і митрополит львівський, Йосиф Шумлянський (1668—1708), при підтрим­ці короля Яна Собєського зручною тактикою зломив опір братства й перевів свою єпархію на унію (1700).

ховних довкола нього весь час був наражений на переслідування з боку польських властей.

Єдиною опозицією проти існуючого ладу був рух опришків, що крив у собі багато соціаль­них елементів. Як на Наддніпрянщині ряту­валось опозиційне селянство в Дике поле, так тут безпечний притулок представляли собою непроходимі пущі Карпат. Орґанізація вті­качів тут не пішла далі невеликих ватаг, але опришки ставили собі вищі завдання, ніж звичайні розбишаки. Засадничо метою їх було грабувати панів, а наділяти бідних і хоч на практиці відступлення від цього правила трап­лялись постійно, то популярність опришків серед гірського населення від цього не терпі­ла. Особливою славою користувався ватажок Олекса Довбуш (між 1738—1745). Допомагала опришкам слаба державна орґанізація Угор­щини, Польщі та Туреччини. Ніодна з них не мала швидко функціонуючого адміністра- ційного апарату, а коли й зберались проти опришків військові команди, то ці останні завше могли переховатись за кордонами іншої держави. Зміну відносин принесла австрійська окупація Галичини (1772) та Буковини (1775), завівши в країні кращу адміністрацію і поліп­шивши становище селянства. Тільки в межах Угорщини, з її застарілими феодальними від­носинами, опришки як форма соціяльного про­тесту додержались до XX. віку.

Ще більший, ніж па Карпатській Україні, приріст української території у XVII. столітті 78

визначився на Сході, на теренах, які офіційно належали Московщині. Тут на землях Kyp- щини, Харківщини та Вороніжчини проходила в XVI. віці оборонна границя московського царства проти Татар. Але в часах Смути цю границю довелось пересунути далеко на північ.

правительство цього не допустило. Творячи два окремі політичні тіла, Слобожанщина Й Гетьманщина жили спільним культурним жит­тям. Багато слобожан вавніе вчилось у Київ­ській Академії. І Слобожанщина пережила той самий процес відділення козацької старшини від маси козацтва та перетворення її в шляхту· Тільки відбулося це перетворення спокійніше, без таких потрясень, як у Наддніпрянщині· Цьому сприяло саме переселення, яке звичайно відбувалось цілими сотнями під проводом дав­ніх старшин; авторитет такого старшини, що приводив колоністів на нові місця і вів усі переговори з царськими урядовцями, стояв відразу дуже високо. Слобожанщина не брала участи у протимосковських зривах, але тим скорше впала вона жертвою централізаційниХ заходів російського правительства. Вже Пе­тро І. включив Слобожанщину в склад Азов­ської Губернії, що, очевидно, збільшило кон­тролю царської адміністрації.

Той самий занепад старих форм життя, а

з ними й політичної орґанізації, яка ввязала себе в цим життям, відбувався й на Гетьман­щині. Гетьман Іван Скоропадський мав най­ліпші бажання, але був фактично зовсім без­силим. Йому відібрано право, не тільки призна­чати й зміняти старшин, але навіть дарувати Маетности без порозуміння в царем. Давній звичай виборності! сотників і нижчих старшин Петро І. скасував (1715). При особі гетьмана іризначено царського резидента стольника Із- майлова, що мусів наглядати за гетьманом і Мав під своєю командою в Глухові два росій- зькі полки. Цар сам призначав нових полковни­ків Москвинів або інших чужинців, як напр. Серба Милорадовича гадяцьким. Поруч із ними фіґурували й відзначені царем за доноси і Ьірність йому Українці, як новгород-сіверський сотник, піп-розстрига Лісовський. Мету свого Щиття бачили такі старшини в наживі. Кори- стаючись безкарністю, збільшували вони по­винности селян, обертали козаків у посполи­тих, силою загарбували їх маетности. Козацька старшина, позбавлена всяких стримів, бага­тіла й могутнішала. Тим часом на козаків важко Лягали роботи по копанню каналів (прим, над Ладожським озером), якою обтяжив їх Петро І. і участь у походах на Персію (1721—1725). Спеціяльними заходами насильно звертав цар Українську торговлю з її тодішнього шляху На Бресляу і Данціґ до Росії і це руйнувало її. Да наказ Москви мусіли козаки звільнити Правобережжя і таким чином кордон, визна­чений в Андрусові, став реальністю (1714). Нарешті весною 1722. заснував цар Мало­російську Колегію з шести російських офіце­рів з бригадиром Веляміновим на чолі.

Генеральна канцелярія уповноважила чер- нигівського полковника, Павла Полуботка, стати тимчасовим, наказним гетьманом (1722-^ 1724). Полуботок, людина твердого характеру, заборонив населенню подавати скарги до Мало­російської Колеґії, а рівночасно енергійно взявся за поліпшення порядків у українській судівництві. Ціллю царя було скасовання геть* манства взагалі і тому він став на сторону Колегії. Викликавши Полуботка з головним# старшинами до Петербургу, Петро І. посади# його до Петропавловської фортеці, де він і ∏⁰' мер в кіпці 1724. р. Єдиним фактичним правії' телем Гетьманщини залишилася Малоросійські Колегія.

Значіння гетьмана впало до репрезентацій!#^ функції, натомість козацька старшина ста#® провідною верствою і мусила у власнім інте* ?есі перебрати оборону прав Гетьманщини· ї слабість, яка виявилася в 1708—1709 рр· була не тільки наслідком диспропорції cH^jl між Московщиною та Україною, але й ідейн⁰' політичного наставления. Українська стар' шина була європейськії вихованою суспіль*

ною верствою і дивилася на особу царя, як вся європейська шляхта часів станової монар­хії. В Европі бачили у володареві законного Богом посланого зверхпика а обовязок зглядом нього був послух. Але моральним обо вязком володаря було берегти станові привілеї і давні місцеві особливості. Европейські королі ви­знавали за собою цей обовязок. Австрійські цісарі не порушували державної цілості коро­лівств Чехії або Угорщини. Такі-ж поняття підсувала козацька старшина цареві і це ста­новище виступило в українській історіоґрафії початків XVIII. віку. Літописи Велична і т. зв. Грабянки підкреслюють, що «Військо Запорсж- ське» добровільно признало владу царя, що вобовязався вберігати непорушно всі давні права і вольпості. В дійсності-ж цар москов­ський не мав нічого спільного з європейськими монархами, вяжучися скорше з традиціями Золотої Орди.

манщини, а Полуботок, котрий попри всю рішучість в обороні цих прав зберіг лояльність цареві.

Після смерти Петра І. не стало твердої руки, яка провадила російську політику. Фаворит цариці Катерини І. (1725—1727), Меньшиков, попав у конфлікт з Малоросійською Колегією, яка оподаткувала його великі маєтки на Укра­їні, і добився її скасовання. Замість того до­зволено вибрати нового гетьмана і вибір впав на Данила Апостола (1727—1734), заслуженого вояка, але стару вже людину. Вибір супро­водився виданням «Рішительних пунктів», які в протилежність до всіх попередніх договорів з Москвою, не були двостороннім актом, а октройованою хартією, звичайним диктатом царського правительства, що нормував май­бутній лад на Україні.» До гетьмана призна­чався російський резидент, з відома якого гетьман міг провадити у пограничних справах зносини в Польщею і Кримом. Ґенеральна стар* шина вибірала впоміж себе кандидатів на урЯ- ди, а затверджував вибір цар. Найважніші були полекші для закордонної торговлі 8 Бресляу та Данціґом і утворення Генераль­ного Суду, як найвищої правної інстанції зі самим гетьманом в ролі президента на чолі.

Полекшення на Гетьманщині вплинули н® Запорожську Січ. В особі Гордієнка мала вона твердого сторонника турецької протекції, але відрізаним від економічного ввязку в У краї' ною і від своїх багатих уходів у Дикім полі,

приходилось Січовикам дуже тяжко. Спроби навязати зносини в Петербургом довели до успішного кінця тільки після смерти Гордієнка (1733). Погіршання відносин із Туреччиною спонукало російське правительство забезпе­чити собі допомогу досвідченого війська. Кошо­вий Мелашевич вивів Запорожців з турецької території і по умові 1734. р. їм повернено їхні землі та визначено річну платню. Натомість присягли вони вірність цареві і вразі війни підлягали командуючому російського війська на Україні. Гордієнко вів ще традиційну полі­тику Січи, яка, в союзі з менш небезпечними сусідами, виступала проти сили, що найбільш загрожувала самобутности дніпровського Низу. Тепер Запорожці зреклися свого основного принципу і пішли на повну капітуляцію перед петербурзьким правительством. З ними зникла остання українська сила, яка стояла на проти- російському становищі. А тим часом після смерти Апостола утиски знову зросли. Нового гетьмана не дозволено, а відновлено Мало­російську Колеґію під офіційною назвою «Пра­вління гетьманського уряду». Вона склада­лася в трьох українських і трьох російських офіцерів, але головування в ній доручалося Росіянинові, який і мав фактично владу в ру­ках. Правителі Росіяни змінялись часто (IIIa- ховский, Барятинський, Бібіков), але всі від- I Значились здирством та надужиттями, крім Шотландця, ґенерала царської служби, Джемса Кейта (1740), суворого вояка, але чесного адміністратора. Тяжко лягла на Україну ро­сійсько-турецька війна (1736—1739) — на про­тязі кількох років мусіла вона своїм коштом удержувати на службі козаків і прохарчовувати російську армію. Вступления на престол доньки Петра І. Елизавети (1741—1761), таємно одру­женої зі співаком придворної капелі, козаком Олексою Розумовським, принесло знову деякі полекші. Українська старшина виступила з проханням відновити гетьманство і цариця погодилася. Згідно в бажанням Елизаветй вибрано в великою урочистістю в Глухові брата її фаворита, Кирила Розу мавського (1750— 1764).

Новий гетьман був людиною з науковими та мистецькими інтересами, але представляв собою новий тип Українця, який зрісся з ново- повстаючим російським суспільством та при­дворним життям у Петербурзі. Він відстоював автономні права Гетьманщини, добився що йому підпорядковано Запорожжя і що україн­ські справи перейшли з сенату до колегії закордонних справ, але не міг перешкодити внесенню митних кордонів між Гетьманщиною та Московщиною (1754). Так багато тради­ційних уявлень та закорінених понять вклю­чало розуміння гетьманської влади, що й цар­ський придворний, ставши носієм її з авто­матичною необхідністю, мусів стати і репре­зентантом тих стремлінь, що ВІД СОТКИ ЛІТ заступали його попередники по булаві. Підчас довгих перебувань гетьмана в Петербурзі краєм

правила українська старшина, що ввикла ди-, витися на себе, як на провідний елемент. В і 1763. р. вирішили старшини просити про : спадкове гетьманство в роді Розумовських, але це прохання мало несподівані наслідки; на російському троні засіла саме цариця Кате­рина II. (1762—1796), прихильниця уніфікації всеї держави, згідно з принципами просвіче­ного абсолютизму. Вона змусила Кирила Розумовського зректися гетьманства. Віднов­лено Малоросійську Колеґію в чотирьох Укра­їнців і чоторьох Росіян; на чолі станув з вла­стивою владою в руках ґенералґубернатор Петро Румянцев (1764—1789). Його гідність являлася властиво спадкоємницею гетьманської гідности, по таємній інструкції цариці мусів Румянцев стреміти до знівелювання Гетьман­щини в рештою частин імперії.

Спочатку успіху він не мав. Це виявилось підчас виборів до Катерининської комісії 1767. року. Цариця, яка здобула трон, спераючися на змову кількох можновладців, не хотіла опи- і нитися в залежності від них і шукала під­держки в масах дворянства. За їх допомогою сподівалася вона зміцнити свою позицію, ре- орґанізуючи імперію в дусі просвіченого абсо­лютизму. Але зокрема на Україні цих інтен- цій не зрозуміли, не дивлячись на натиск Румянцева, який отримав інструкції впливати на хід виборів. Заклик цариці зрозуміли як дозвіл вільно висловитись і наслідком була імпозантна маніфестація за українську само­бутність. Козаки і старшини нагадували до­бровільне приєднання, посилались на статті Хмельницького, просили нового гетьмана — в їх уяві Україна не була ввязана з Росією нічим, крім особи суверена. Особливо цікава була солідарність, яку виявив весь нарід, причім козацька шляхта йшла на соціяльні уступки, а натомість діставала від козаків, міст та Січи підтримку в автономічних жадан­нях. Міста добивались підтвердження свого Маґдебурського права і полекшення торговлі з Німеччиною. Імперськими справами укра­їнські депутати не інтересувались. Серед них особливо визначився Григорій Полетика (1724— 1784), найвизначніший ідеолоґ у привілейова- ности старшини. Засадничий ворог гетьма­нату бажав він бачити Україну аристократич­ною республікою під проводом старшинської ради; лише найважніші закони мали пред- кладатися до підтвердження цариці.

Депутатські комісії 1768. розпущено без наслідків і Румянцев почав рік за роком ни­щити український партикуляризм, вживаючи більше приманок, ніж репресій. Набувши ве­ликі маєтки на Україні, він сам до певної міри перенявся місцевими інтересами. Він ва­бив старшину перспективами карієри в росій­ській державі, розуміється більш блискучими ніж у малій Гетьманщині; далі протеґував Румянцев тих старшин, що добивались росій- ского дворянства або віддавали дітей у приві­лейовані шляхетські пансіони Петербургу та

Москви. Дехто в і служачих його канцелярії, як Олександр Безбородько (1747—1799) або Петро Завадовський (1739—1812), досягли най­вищих російських чинів. Рух шляхетської молоді до Москви й Петербургу набрав масо­вих розмірів, а це відбирало українському се­паратизмові всяку підставу. І коли 1782. скасовано давній полковий устрій, поділено Гетьманщину на губернії, обернено козаків у вільних селян а старшині надано російські чини, то ця реформа — 15 літ після здвигу 1767. р. пройшла без помітного опору. Доосе- редній рух був занадто сильний серед україн­ського громадянства.

Ще раніше закінчила існування Запорож- ська Січ. Після повороту під російську протек­цію почалася в ній та сама еволюція, яку вже перебула Гетьманщина: виділення старшини в привілейовану клясу. Але таке виділення було утруднене в силу особливостей вапорож- ського устрою, бо найвищою інстанцією залиша­лась кошова рада, на якій юрба завше могла перекричати ґрупу старшин. Витривання маси запорожців при рибальстві та мисливстві спи- нювало зріст населення Низових земель, тоді як сусідні території швидко залюднювались. Січова старшина розуміла небезпеку такого розвитку і силкувалася піднести хліборобську колонізацію. Ядром її став зимовник, де скуп­чувалися безплатні наймити і помічники, по­ложення яких ставало аналоґічним до поло­ження селянства на Гетьманщині. Без при- мінення безплатної праці було неможливо зко- лонізувати порожні простори, але така праця зустрічалася з постійним обуренням козачої маси. Останній кошовий Петро Калнишевсъкий (1765—1775) для втихомирення січових бунтів мусів звертатися за допомогою до московського війська. Задержка з переходом до аґрарного господарства, не дивлячись на успіхи Кални- шевського в цьому напрямі, були для Січи фатальні. Після закінчення першої турецької війни (1768—1774) наказала Катерина II. від­ділові ґенерала Текелі зруйнувати Запорожжя. Січовики не поставили опору, а в більшості вимандрували під турецьку протекцію (1775). Такий неславний кінець Січи був лише консе- квенцією капітуляції 1734. р. Вернувшись з ласки цариці на її землю, Запорожці, втра­тивши цю ласку, не мали права лишатися. Землю роздарувала Катерина П. своїм фаво­ритам, що негайно ж взялися за хліборобську колонізацію її. Запорожжя як і Гетьманщина впало жертвою відсталости своєї орґанізації та невміння пристосуватися до вимог часу.

Найбурхливішу долю переживало у XVIII. столітті Правобережжя. Після 1714. пере­йшло воно формально знову під владу Польщі. Пани почали вертатися на старі місця, одначе обставини стали після більше як 60 літньої перерви інакші. Звичайна шляхта або погубила свої маєткові документи, або і не мала сили доказати колишню приналежність своїй родині того чи іншого села. Зате мали для цього силу можновладці і майже все Правобережжя опи­нилось в руках кількох фамілій, поміж якими першу ролю грали Любомірські, Потоцькі та Яблоновські. Рядова шляхта скупчилась як челядь на магнатських дворах, або шукала прожитку як арендатори чи управителі пан­ських фільварків. Найбільшу потребу відчу­вали нові господарства у робочій силі. Щоб заселити порожню землю, спроваджувано осад­ників із західньої, густіше залюдненої України, та переманювано їх обіцянками свобід по 15 і 20 років. Але ненависть народу до польського устрою виявилась занадто глибокою. Негай- но-ж після відходу козацьких військ розпо­чалась партизанська боротьба з Польщею, відома під назвою Гайдамаччини. Гайдамаки набирались в значній мірі з селян, яким вийшли літа свободи; вони нападали на шляхетські двори, а більші загони відважувались і на міста. Занархізована Річ Посполита не мала війська для відбивання цих нападів і головним засо­бом оборони була надворна міліція, яку три­мали поодинокі можновладці часом у числі кількох тисяч. Не була це надійна сила: скла­даючись з українського-ж селянства, надворні козаки часто переходили до гайдамаків. В су­сідніх українських землях завше знаходили гайдамаки захист, відпочинок і можливість запастися зброєю. Зокрема київські маиастирі вробили собі промисел з переховування таких ватаг, в якими вони ділилися здобиччю.

Головною опорою гайдамацтва стала,одначе, Запорожська Січ. Запорожська кріпость «гард» над Богом була властивою базою їх походів. Ціле гайдамацтво можна розглядати, як не- вгаваючу партизанську війну Січи з Поль­щею. Запорожці доставляли гайдамакам харчі, зброю і кадри вишколеного вояцтва. Розгор­нути широко цю акцію могли вони після по­вороту під російську зверхність. Вже 1734. р. гайдамацький рух опанував ціле Поділля. На чолі його станув надвірний козак Любомір- ських Верлан. Він здобув Жванець і Броди, а його загони доходили до Львова. В Польщі панувала усобиця; більшість панів хотіла ба­чити на звільненім троні Станіслава Лєщин- ського, натомість Росіяни ввійшли до краю, щоб підтримати Авґуста III., курфірста сак­сонського. Верлан оправдував своє повстання вигаданими «золотими грамотами» цариці Анни Іоановни, що наказала бити панів. Простий нарід Правобережжя, так само як і Гетьман­щини, бачив в «білім царі» законного володаря і масово приєднувався до повстанців. Верлан іменував себе полковником і почав відновляти козацьку організацію території. Але Авґуст III. переміг і на прохання панів, його сторонників, російські війська розігнали загони Верлана. Та це не знищило ані гайдамацького руху, ані довірря населення в заступництво цариці. Слі­дуючий вибух стався 1750., коли гайдамацькі ватаги опанували країну аж до Полісся. Брак суцільної орґанізації змарнував їхні успіхи; набравши здобичі, гайдамаки вертались назад, не стараючись запевнити за собою здобуту територію. Третій великий вибух 1768. спри­чинила Семилітня війна (1756—1763), яка роз­строїла торговлю з Німеччиною і створила на Україні численні кадри безробітного сільського пролетаріяту. Запорожець Максим Залізняк став на чолі руху і оточив місто Умань. Здо­буття Умані уможливив сотник надвірної мілі­ції Потоцького, Іван Ґонта, передавшись до гайдамаків. Знову кружляли серед повстанців поголоски про грамоти цариці з наказом ви­різувати Поляків. Для селянина, підданого Речи Посполитої, така грамота було повним моральним оправданням повстання. Знов тільки російське військо, що оперувало на Правобе­режжі проти барських конфедератів, утихо­мирило гайдамаків. Ватажків захоплено під­ступом у полон і Залізняка заслано на Сибір, а Ґонту видано Полякам. Разом із сотнями інших бранців його замучено в Koдні. Ще тяж­чий удар гайдамацтву завдало зруйнування Січи. В зменшених розмірах дотрималось воно ще до кінця XVIII. віку, але щораз більше за­непадало і ставало звичайним грабіжництвом без жадних вищих цілей.

Слабість польського становища на Право­бережжі не перешкодила Полякам розпочати наново реліґійні утиски. Правительство зна­ходило в цьому випадку повну підтримку шляхетського загалу. Пани не допускали пра­вославних священників обіймати парафії, зму­шували до панщини і били різками. Часто православного попа виганяли, а церкву обер­тали в уніятську. Єдиним вищим осередком православя залишилося білоруське єпископ­ство, яке обсаджували вихованці київської академії, як енергійний Юрій Конисъкий (1754— 1795). Для України велике значіння мала залежність її парафій від переяславського єпископа, який безпечно сидів у Гетьманщині. Щоб успішніше боротися з католицтвом, при­значали переяславські владики на Правобе­режжя окремих уповноважених намісників. Таким намісником став (1761) рухливий Мел­хиседек Значко-Яворський, ігумен Мотронин- ського манастиря. Йому вдалось привернути назад на православя багато сіл, що вже при­няли були унію. За це обвинуватили його Поляки у ввязках із гайдамаками і вкинули до вязниці. Вся ця розпучлива боротьба право­славних серед беззаконня в державі і фана­тичних вибриків безкарної шляхти ще ватісню- вала ввязки з Росією. 1 Кониський і Значко- Яворський бачили свою єдину підмогу в цар­ськім правительств!. Це останнє дійсно, особли­во за Катерини II., щоб мати привід втручатися у внутрішні справи Польщі, постійно упоми­налось за права православних. Тільки інтер­венція російського посла у Варшаві визволила Значко-Яворського в вязниці. Але релігійні переслідування вщухли тільки після другого поділу Польщі (1793), коли Правобережжя перейшло до Росії. Зарав-же почався масовий відпад селян від унії. Місцевості, де насильно

змушувано населення ходити до поверненої на унію церкви, зголошувались назад до дав­ньої віри, так само як і ґвалтом поуніячені священники. В кілька літ унія зникла; в кров і кість народу встигла вона проникнути тільки на західній Україні.

6.