Устрій та культура епохи.

Люблинська унія принесла Україні ту саму привілейованість шляхти, що у Польщі. Шлях­тич судився лише у власних виборних судах, був підсудним лише схоплений на місці злочину, а зі скаргою на нього не міг виступати ні селя­нин, ні міщанин.

на Пограниччі ними засновані та обдаровані Магдебурзькими привілеями. Так завдячував Чигирин своє засновання Олександрові Вишне- вецькому (1589), Богуслав — Япушеві Острож- ському (1591), Умань — Валентину Калинов- ському (коло 1609), Гайсин — Ружинським (згаданий 1615), Лисянка — Даниловичеві (1622). Цей короткий реєстр ілюструє не тільки колонізаційні заслуги можновладства, але й швидкий процес заселювання порожніх про­сторів. Але цей процес ніс із собою загрозу всьому пограничному людові. Можновладці потребували робочої сили і відразу накладали ріжні безплатні роботи та повинності. Єдиним рятунком було зачислення себе у непідлеглі місцевій адміністрації козаки. По перепису 1616. р. у Богуславі подало себе за міщанські 200, за козацькі 400 домів, а в Каневі було міщанських домів тільки 160, проти 1346 ко­зацьких — і так по всьому пограниччі.

Після повстання Хмельницького обставини змінилися. Козаччина стала перед завданням організації великої території. Це завдання розвивала вона витворенням оригінального во­єнно-адміністративного устрою. Вся територія

поділилась на полки, що в багатьох випадках покривалися в давнішими староствами. Пол­ковник мав усю адміністративну, судову та воєнну владу, цебто являвся гетьманом у мі- ніятюрі. З другого боку зменшену КОПІЮ полку творила сотня, де теж сотник виконував ролю судді, командуючого козаками в часі війни і найвищого адміністратора. За Хмельниць­кого число полків перевищало 20, але коли після Руїни Гетьманщина вдержалась тільки на лівім боці Дніпра, то їх лишилось 10: Стародубський, Чернигівський, Ніжинський, Київський, Переяславський, Прилуцький, Лу­бенський, Миргородський, Гадяцький та Пол­тавський. Полковники спочатку були виборні, але швидко право їх номінації перейшло до гетьмана, а потім обмежилось царською зго­дою. Гетьманською канцелярією та диплома­тичними зносинами завідував Генеральний пи­сар, воєнним обозом та артилерією — Гене­ральний обозний, крім того для спеціяльних послуг при гетьманові призначались два Гене­ральні осаули, Генеральний хорунжий та Ге­неральний бунчужний. Всі ці старшини разом із полковниками та ґенеральними суддями (їх було звичайно два) творили Генеральну стар­шину, яку притягав гетьман до поради у важ­ніших справах. Для цеї ціли вже за Хмель­ницького зїздилася вона кілька разів на рік до гетьманської резиденції. У XVIII. столітті до числа цеї вищої старшини долучився Ш^е Підскарбій Генеральний, що завідував фінан-

сами. Прибічну ґвардію при гетьманові творили від кінця XVII. віку бунчукові, значкові та військові товариші, що набералися з дітей старшинських родин або особливо заслужених козаків і вживались при парадах та як адю- танти для окремих доручень.

Натомість ґенеральна рада з усього козаць­кого війська, заступників духовенства й міщан, хоч і мала бути в силу принципу виборносте носієм найвищої влади, швидко стратила зна­чіння. Хмельницький її не скликав; послугу- вались нею слабі гетьмани часів Руїни, шу­каючи якогось опертя (Дорошенко), але зі зміцненням старшини ґенеральна рада зовсім занепала. По старій традиції скликали її лише для виборів гетьмана, при чому старшина варані підготовляла кандидатуру, а козакам залишалося криком виявити одобрения.

Злучення в особі полковника ріжних функ­цій виявилось по мірі ускладнення життя не­практичним. Гетьман передав свою владу, як найвища правка інстанція, ґенеральним суддям. Так само і поруч полковників утворилася по­сада полкового судді; тільки сотник вберіг безпосереднє виконання юридичних обовязків. Міста мали свої окремі Маґдебурзькі поста­нови, а на селах тримався в ужитку копний суд. Тільки у XVIII. століттю козацька стар­шина, подібно як шляхта XVI—XVII. віків, не підлягала його постановам. Судовий процес був спочатку усний і лише гетьман Мазепа на­казав перейти до писемних протоколів. З цим

переходом особливо виразно дала себе відчути відсутність загально принятого збірника за­конів на Гетьманщині. В ужитку було звичаєве право, Литовський статут, поодинокі уступи з польських законів і нарешті німецький «Сак­сон». Тому мусі ли правителі козацької держави занятись справою кодифікації. Після перших заходів Скоропадського, Полуботка та Апосто­ла, утворено комісію, яка виробила збірник «Права по которим судится малоросійский на­род» (1743). В основі сперались ці «Права» на Ли­товський Статут представляючи таким чином дальше звено у розвиткові української прав­ничої думки від «Руської Правди». Російське правительство не затвердило «Прав» і офіцій­но вони не ввійшли в життя, але фактично був у обігу цілий ряд компендіїв та витягів в них. Провідною ідеєю кодексу було підкреслення привілейованого становища козацької старши­ни, що присвоїла собі назву шляхетства.

межеві) і ґродські для карних справ. Судити мусіли вибрані шляхтою урядовці. Найвищою інстанцією став Генеральний суд, куди також увійшли шляхетські депутати. Признаним ко­дексом став знову Литовський Статут у своїх пізніших, другій та третій редакціях (1566, 1588), які підкреслювали упривілейоване ста­новище шляхти.

Козаки були засадничо звільнені від подат­ків, зате зобовязані нести на власний кошт військову службу. Платити мали селяни й міщани. Але звільнене в р. 1648. поспільство, не легко було змусити до плачення цих подат­ків. Головним прибутком держави довго були мита, побирані на кордонах при ввозі та вивозі товарів, т. зв. індукта та евекта, а від часів Брюховецького ще й млиновий податок. Спроби оподаткувати курення горілки «оранди» не популярні серед населення були після кількох спроб їх завести за Самойловича і Мазепи, скасовані. Привілей виготовлю вати горілку вважали козаки за один із найважніших здо­бутків їх стану і тому він вдержався ще у XIX. віці. Але в країні спричинював він багато непорядків, бо перехрещував права міст, де існував горілчаний монополь. Козаки, живучи в місті, не корилися міщанським законам і 8 цього виникали постійні непорозуміння з магістратом, особливо, коли город був великий і сильний, як напр. Київ.

Українські міста енергійно допомагали ко­закам визволитись від Польщі й теж скори-

стали на зміні відносин. В Речи Посполитій маґнати були верствою, що спиняла розвиток міщанства — тепер вони зникли.

лежала ближче до своїх торгових партнерів, німецьких городів балтійського побережжя. Мірою сили міста було вдержання ним повного Магдебурзького права. Слабші мусіли допу­скати урізання своєї автономії, т. зв. ратушне право і коритися волі полковника, головне в центральній і південній Гетьманщині. Повну «Маґдебурію» мало 12міст: Київ, Чернигів, Нов- город-Сіверськ, Старо дуб, Погар, Мглин, Почеп, Остер, Козелець, Ніжин, Переяслав і Полтава. Це може служити свідоцтвом більшого торго­вельного розвитку Сіверщини, але зовсім не дійсного применения німецького права. «Сак­сон», що творив підставу управління централь­но-європейських міст, часто не був взагалі знаний на Україні, а міщани користалися польськими скороченими перекладами Щер­бина або Троїцького.

В торговле зі заходом зберігала Україна характер землі сировин.

нікації крізь анархічну Польщу з грабіжними шляхтичами та жидівськими митними заста­вами. Почали відроджуватися і торговельні шля­хи на південь та схід. Принципова ворожнеча проти магометан не перешкоджала регулярній виміні товарів між Запорожською Січчю та Кримом на урочищі Карайтебен. Січ являлась посередником і для Гетьманщини. Головно для цих зносин з ближнім сходом почало роз­виватись з XVII. століття чумацтво, що носило характер корпоративної організації. Серед то­вару, що чумацькі валки везли на Україну, найважнішою була сіль. Велику ролю в роз­витку торговлі відігравали ярмарки; вони відбувались по містах звичайно у раз на все призначені дні року. Деякі з них, як Ілїнська ярмарка в Ромні, стягали інтересантів далеко зпоза меж України.

Селяни засадничо вважались підданими «Війська Його Царского Величества Запорож- ського, обох берегів Дніпра» — офіційна назва козацької держави. На перших порах ріжниця між ними і козаками затиралася. Війн велося багато, боевої сили було треба і хто зі селян бажав на власний кошт іти в похід, зарахову­вався в козаки. Так само і козак, якому зда­валася воєнна служба тяжкою, міг перейти на плачення податку та відбування повинно­стей посполитого. До кінця XVII. віку межі між цими к лясами позначилися виразніше, але остаточному проведенню їх довго не дозво­ляла політика старшини в часах після падіння Мазепи. Незаінтересованим у збереженні мі­літарної сили Гетьманщини старшинам, за­лежало на збільшенню робочої сили в їх маєт­ках. Тому рівночасно зі зростом робот і повин­ностей для селян, пробували старшини, де можна обернути козаків у посполитих. По­боями, відібранням ґрунтів, підстроєними су­довими вироками добивались вони своєї ціли. На допомогу їм приходили походи та каналь- ські роботи, якими обтяжував козаків Петро І. Багато з них, економічно зруйновані, воліли переходити в посполиті, яких становище зда­валось лекшим. За цариці Анни Іоановни (1730 —1740) звернуло правительство увагу на змен­шення числа козаків (замість встановлених 1669. трицяти тисяч, ледве 20 тисяч) і заборо­нило купувати і продавати козацькі ґрунти. Це було своєрідне прикріплення вільних лю­дей до землі, але воно погамувало апетити старшин і врятувало козацький стан. Перехід у посполиті здавався козакам тим лекший, що положення цих останніх було не тяжке. По­встання Хмельницького не знищило обовязку панщинних робіт, напр. гетьман виразно нака­зував селянам із манастирських маетностей далі виконувати дотеперішні праці, але через внесення шляхетського стану зробилося їх положення значно лекшим. Нове повільне закріпачення, розпочате козацькою старши- шиною, не встигло придбати більших розмі­рів. Крім того і тут, як і у випадку з містами, гетьмани виступили оборонцями справедливого стосунку селян до аристократії. Черев без­силля їх влади таке заступництво не багато помагало, але всеж старшини не могли доби­тися важної для них заборони вільного переходу посполитим. Апостол рішуче відмовив цьому жаданню, як незгідному з давніми козацькими звичаями і навіть Розумовський не заборонив прямо вільний перехід, а тільки обмежив його. Фактично такий перехід у XVIII. столітті був можливий, розуміється хіба у формі втечі, але всеж законне прикріплення селянства до землі сталося тільки указом цариці Катерини П., вже після скасовання автономії Гетьман­щини (1783).

Культурний здвиг, який почався в кінці

XVI. віку з братським рухом дістав через повстання 1648. р. нові розвиткові можливості. Побіч митрополитів у ділі піднесення Києва на культурний і науковий осередок цілої пра­вославної Европи треба підкреслити ролю ар- химандритів Київо-Печерського манастиря. В

XVII. столітті був це довгий ряд виїмково осві­чених та енерґійних людей. Після Никифора Тура та Єлисея Плетенецького слідували За- харія Копистенський (1624—1627), Петро Мо­гила (1627—1647), Йосиф Тризна (1647—1656) та Інокентій Іізель (1656—1648). Блискуча будучність належала зреформованій Могилою та оберненій у колеґію київській братській школі (1632). Колеґією опікувались гетьмани, щедро обдаровуючи її; Мазепа підніс її до сте­пени Академії (1694). Часи Руїни відбилися на ній лише переходово. З кінцем XVΠ. сто­ліття почало скоро прибувати число студентів, часами сягаючи 2000. Крім охочих з обох боків Дніпра, знад Карпат та зі Слобожанщини, вявлялися і чужинці, в першу чергу Серби. Число студентів-чужинців сягало 150 душ. Репресії, які посипались на національне життя після Полтавської битви, вроді заборони дру­кувати книжки українською мовою (1720), довго на практиці не дотримувались. Останній період свого розцвіту мала Академія за митро­полита Рафаїла Заборовського (1731—1747). Тримаючися і надалі свого програму навчання, який був пристосований до життєвих вимог суспільства в XVII. і на початку XVIII. віку, Академія застаріла вкінці цього століття, коли конечністю товариської освіти стала французька мова й очитаність у Вольтері та енциклопеди­стах. До часу упадку Гетьманщини київська висока школа перестала бути розсадником освіти у Східній Европі й передова українська молодь направилась до нових шкіл у Москві й Петербурзі.

Студії в Академії були безплатні й вільні для всіх. На студентських лавах зходилися діти всіх станів і разом формували кон- ґреґації, яких було дві — для старших і молодших слухачів. Побут «спудеїв» нічим сутнім не ріжнився від побуту якогобудь ва- хідньо-европейського університетського міста. Студенти бешкетували, постійно попадали в сутички з міщанами, наслідком чого являлись

скарги магістрату. Але не дивлячись на всі скарги, місто нізащо не хотіло б позбутися осередка всіх пепорядків високої школи, бо фінансово користало в її існування. Особливо часто траплялись бійки з московською залогою. Більшість студентства походила з бідних вер­стов населення і мусіла заробляти собі на жит­тя. Тому на вакації розбрідались спудеї та шукали або місця сільських учителів або при­ватних репетиторів у багатших родинах. Це було не тяжко, бо попит на освіту був великий: в 1732. р. припадала на Харківщині одна школа на 2773 душ населення, а 1884. одна на 4270 душ. Крім Академії функції вищих шкіл, її філіялок виконували колеґіуми в Чернигов! (заснований 1700.), Харкові (засн. 1726) та Переяславі (1730). Серед козацьких старшин попит за домашніми і закордонними вчителями був великий, бо освіта підкреслювала їх ста­нову відокремленість. Поїздки закордон нале­жали навіть серед бідніших студентів до зви­чайних явищ. Багато православних студентів приймали з дозволу їх духовного начальства унію і відвідували католицькі школи. Повер­нувшись, спудей відбував номінально покуту і приймав знову православя.

Блиск української православної культури в XVII—XVIII. віках не пішов, одначе, на користь Гетьманщині. Духовенство, покликане до витворення державної ідеолоґії, назагал не зуміло знайти спільну мову з козаками. Тільки виїмково здібні гетьмани, як Сагайдач­ний або Хмельницький, вміли досягти на ко­роткі моменти співпраці в церквою. Маґнат Петро Могила впоїв в українські духовні круги вірність Ягайлонській ідеї, саме коли Козач­чина напружила всі сили для її повалення. Слідом за тим зявилася серед церковників що­раз міцніша тяга до Росії. Вихованці Академії, як Симеон Полоцький (1629—1680), Епифаній Славинецький (f 1676), Теофан Прокопович (1681—1736), Стефан Яворський (1658—1722), Дмитро Ростовський (1651—1709) і багато ін­ших йшли на службу до Московщини, насаджу­вали просвіту, обіймали єпископські й митро­поличі пости та служили своїм знанням Росій­ській імперії. Теофан Прокопович, базуючись на Гоббсі, став визнаним ідеолоґом царського абсолютизму. Щоб закрити існуючі між Укра­їною й Московщиною ріжниці, духова україн­ська еліта створила політичну теорію двох Русей — Малої і Великої (до них долучувано ще й третю — Білу), споріднених і нерозривно спаяних між собою особою монарха і реліґією.

Hex Лях знает нашу силу и отвагу Henpeoдолінну, всегда неізмінну, Великоросейску и Малоросейску, Страшну неприступну, двух Росей сукупну І віршував невідомий поет-свящепник на початку XVlil. століття. Українське духовенство на Московщині, оточене ненавистю всього чужого йому суспільства, трималося лише ласкою пра­вительства, якому воно помагало силоміць європеїзувати нарід. Тому визнавало воно за царем прерогативу абсолютної необмеженої вла­сти над усіми «Русями». Енерґія духовенства пішла на ідейне обгрунтування універсальної монархії саме коли Гетьманщині найбільше бракувало політичних мислителів. В «Синопси­сі», підручникові історії Інокентія Ґізеля, що коло 200 літ служив для навчання по школах Російської імперії, були перераховані київські воєводи, але не згадано за гетьманів. Ситуація нагадувала княжі часи, але тоді духовенство було чуже, грецьке...

Старша українська історіоґрафія розглядала Гетьманщину, як спорохнявілий дуб, що сам собою мусів упасти. З цим не можна погодитись без застережень: козацька держава перебула важку крізу підчас розпаношення інстинктів особистої наживи після 1709. р. Але до поло­вини XVIH. віку вявилось чимало ознак по­ліпшення. Судова реформа, високий стан освіти і нарешті імпозантна національна маніфеста­ція 1767. р. ставлять життєвим силам Гетьман­щини корисне свідоцтво. Тільки всі ці живіші рухи всеж не могли вирватися з рамок аристо­кратичної оліґархії, пережитої форми політич­ного устрою. Цим нагадує кінець Гетьманщини розпад Литовсько-Руської держави, де теж спроби реформ в середині XVI. віку не змогли стрясти анахронічну перевагу панів-ради.