РОСІЙСЬКІ ТА ПОЛЬСЬКІ РЕВОЛЮЦІЙНІ РУХИ В УКРАЇНІ 20—30-х РОКІВ

Поширення західних інтелектуальних та політичних течій створило сприятливий грунт для виникнення в Україні таємних політичних товариств. Безпосереднім поштовхом для їх утворення послужили настрої, якими перейнялися російські офіцери-дворяни після перемоги над Наполеоном.

Перші таємні товариства прибирали форму модних на той час масонських лож. У 1818 р. такі ложі виникли у Києві (“З’єднані слов’яни”) та у Полтаві (“Любов у істині”). Серед їхніх членів були відомі українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов і Михайло Бестужев- Рюмін. Хоч ці ложі були створені в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Однією з цілей, яку ставили перед собою організатори перших таємних товариств в Україні, було залучення малоросійського дворянства до опозиційного всеросійського руху. Українські дворяни-масони не висували специфічно національних вимог; чи не єдиним винятком був Василь Лукашевич, який виступав за від’єднання України від Росії і приєднання її до Польщі. Інший характер мали ложі, які діяли на Правобережній Україні, їхніми членами були польські шляхтичі, не пов’язані з російським масонським рухом. Своєю головною політичною метою ці ложі вважали відновлення незалежної Польської держави, яка включала б у себе і Правобережну Україну.

Багато з членів масонських лож в Україні ввійшли до складу декабристських організацій. Україна поряд з Санкт-Петербургом стала основним полем діяльності декабристів — лише у цих двох центрах декабристського руху дійшло до відкритого збройного виступу проти самодержавства.

Серед змовників було чимало українців, потемків козацької старшини. Провідними діячами декабристського руху були брати Матвій та Сергій My равйови-Апостоли, які походили з роду гетьмана Данила Апостола. Українцями за походженням були засновники Товариства з’єднаних слов’ян брати Борисови та Іван Горбачевський. Останній згадував, що його батько розповідав йому про нещастя Малоросії, а сам він не раз побивався над долею своєї батьківщини. Інший лідер декабристів, російський поет Кіндрат Рилєєв оспівував у своїх поемах героїчну боротьбу Северийа Наливайка, Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.

Як і у випадку з масонськими ложами, декабристський рух на загал проявляв байдужість до політичного майбутнього України. Підготовлений Пестелем проект конституції під назвою “Руська правда” був пройнятий централістським духом і не визнавав за націями, які заселяють Російську імперію, права на окреме політичне існування (виняток робився лише для поляків та євреїв). Що ж до українців, то Пестель залічував їх до “корінного російського народу”. Подібно ж Рилєєв твердив, що кордони Польщі починаються там, де кінчається малоросійське наріччя; де ж простий народ говорить названим наріччям, там уже Росія. Чутливішою до регіональних відмінностей Російської імперії була програма Північного товариства, викладена у Конституції Нікіти Муравйова. Вона передбачала поділ Росії на тринадцять федеративних штатів.

Хоча окремого українського декабристського руху й не існувало, але декабристський рух в Україні мав специфічні риси, зумовлені ліберальним інтелектуальним кліматом країни. Найвиразніше це проявлялося у діяльності Товариства з’єднаних слов’ян. Члени товариства проживали серед змішаного населення західної окраїни Російської імперії — Волині — і тому були особливо свідомі багатонаціонального характеру Росії, а також різноманітності слов’ян­ського світу. їхній патріотизм і національне чуття проявилися у панславістській ідеології. Програма Товариства, написана офіцерами братами Борисовими, ставила за мету не лише усунення самодержавства і кріпацтва, а й утворення загальнослов’янської республіки. “Об’єднати разом усі слов’янські покоління і зробити їх вільними, — писав один з братів Борисових, — здавалося мені блискучою справою, бо я думав через це доставити щастя не лише моїм співвітчизникам, а й іншим народам”. На відміну від інших декабристських організацій, Товариство з’єднаних слов’ян відрізнялося більш демократичним характером своєї програми.

Восени 1825 р. після тривалих переговорів воно з’єдналося з Південним товариством, перетворившись у його філію. Об’єднання з Південним товариством привело до перемоги централістської програми. Деякі українці та члени таємних польських організацій намагалися переконати Пестеля визнати окремі права України і Білорусії. Однак для України не знайшлося окремого місця в політичних програмах російських декабристів.

Через два тижні після невдалої спроби повстання декабристів у Петербурзі 14 грудня 1825 р. відбулося повстання Васильківського піхотного полку в Україні під проводом Сергія Муравйова-Апостола. Розправа з обома повстаннями царським урядом призвела до повного розгрому декабристського руху. Тим не менше українські декабристи, насамперед Товариство з’єднаних слов’ян, залишили помітний слід у розвитку політичної думки в Україні.

На відміну від Лівобережної України, Правобережжя не підлягало довший час реформам, які б ставили собі за мету тіснішу інтеграцію цього краю у склад Російської імперії. Петербург мовчазно визнавав “польський” характер Правобережної України і залишив практично незмінними права і привілеї місцевої польської шляхти. Значна частина правобережних шляхтичів були потомками українських родів, сполячених після прийняття католицької віри у XVII—XVIII ст. Але їхній патріотизм не мав локального характеру, як серед дворянства Лівобережної України. Вони мріяли про відновлення Речі Посполитої з-перед 1772 р. Тому у першій третині XIX ст. Правобережна Україна була тереном активізації польського руху.

Польська панівна верства передусім скористалася зі своєї гегемонії у галузі освіти. Правобережні землі входили до складу Віденської шкільної округи. Однак місцева шляхта не дуже охоче посилала своїх дітей на навчання до Віденського університету, воліючи розвивати власні елітарні навчальні заклади. Завдяки старанням куратора Віденської округи князя Адама Чарторийського та його помічника поміщика з Київщини Тадеуша Чацького весь край покрився мережею середніх шкіл, які виховували учнів у польському національному дусі. В 1805 р. був заснований Кременецький ліцей, котрий здобув собі славу “Волинських Афін”.

Усі ці заходи ніяк не зачіпали місцеве українське селянство. Ще до розпаду Польської держави воно було майже поголовно закріпаченим. Становище не змінилося після приєднання Правобережжя до Російської імперії. У народній пам’яті ще жили спогади про козацькі часи й польсько-українські антагонізми. У 20—30-х роках Правобережна Україна стала ареною масових селянських повстань, очолюваних легендарним Устимом Кармелюком. Повстанці атакували поміщицькі маєтки на Поділлі, розподіляючи між собою й іншими селянами панське добро. Хвиля повстань не вгасала аж до смерті Кармелюка 1835 р.

Російська адміністрація нічого не робила для того, щоб з допомогою українських селян підважити становище польської шляхти. Натомість польські змовники усвідомлювали, що без підтримки народних мас їхня боротьба з самодержавством приречена на поразку. Ці настрої якнайточніше передав поет Зигмунт Красінський, який у своїх “Псалмах майбутнього” (1845) писав, що врятувати Польщу може “єдине тільки, єдине чудо: з польською шляхтою — польський люд” (“jeden tylko, jeden cud / z Szlachta polska — polski lud”). їх не зупиняла навіть та перешкода, що місцеве населення розмовляє не польською, а українською мовою. Мовні відмінності вони вважали лише різницею у діалектах, які не мали самостійного політичного значення. Серед вихованців Кременецького ліцею виникла так звана українська школа у польській літературі, у творах якої виразно проявилося романтичне захоплення Україною, її природою та історією. Головними представниками цієї школи були польські поети Богдан Залєський, Северин Гощинський, Юліуш Словацький; деякі з них — Тимко Падура, Антін Шашкевич і Спиридон Осташевський — навіть намагалися писати свої твори українською мовою. Основу політичної ідеології цього гуртка становив міф про колишню Річ Посполиту як про нібито братній союз трьох народів — польського, литовського й українського. “Українська школа” створила фантастичний образ Вернигори — українського селянина, який прагне служити аристократичній Польщі.

Нереальність розрахунків польської шляхти на підтримку українських мас проявилася сповна під час польського повстання 1830—1831 рр. Командуючий російської армії на Правобережній Україні фельдмаршал Сахен у травні 1831 р. закликав місцевих селян вступати у новосформовані козацькі загони, обіцяючи відновлення козацтва. Малоросійський генерал-губернатор Микола Рєпін сформував вісім загонів по 1000 осіб у кожному. Російський уряд заохочував селян з Правобережної України арештовувати своїх поміщиків і передавати їх владі, за що було обіцяно звільнення від поміщиків.

Селянство з ентузіазмом відгукувалося на заклики російської влади, видаючи їй польських повстанців.

Основним об’єктом репресій стала польська шляхта. Спочатку російська адміністрація думала про депортацію цієї численної верстви у Сибір чи на Кавказ, але це виявилося неможливим. Тоді Петербург вдався до іншої тактики — декласації, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв. Протягом 1832—1850 рр. близько 340 тис. безземельних шляхтичів було виключено з родословних книг й перетворено в селян або вислано у місто. Поступово ця верства майже повністю розчинилася у місцевому селянському середовищі і зукраїнізувалася.

Невдача 1830—1831 рр. та російські репресії не зупинили польських революціонерів. Центр їхньої діяльності був перенесений в еміграцію. У Парижі вона зосереджувалася навколо фігури Адама Чарторийського, який став “некоронованим королем” польської еміграції. Україна далі продовжувала посідати вагоме місце у програмних цілях польського незалежницького руху. Радник Чарторийського Францішек Духінський був автором теорії, яка доводила расову спорідненість поляків й українців, водночас заперечуючи слов’янський характер російського народу. Він стверджував, що росіяни як потомки кочових народів ближчі до фінів і татарів, аніж до білорусів й українців. Майбутні польсько-українські стосунки, на думку Духінського, мали б будуватися за зразком Гадяцької угоди 1658 р., тобто перетворення Польсько-Литовської Речі Посполитої у федерацію трьох держав — Польщі, Литви й України.

Якщо діяльність паризької еміграції обмежувалась витворенням нової програми польського руху та пошуками підтримки з боку західних держав, то польська революційна група “Молода Польща” у Швейцарії займала більш революційну позицію. У середині 30-х років вона вислала одного зі своїх лідерів, Шимона Конарського, на Правобережну Україну з метою налагодити тісніші зв’язки між патріотичною польською шляхтою і місцевим українським селянством. У 1835—1837 рр. Конарський створив цілу мережу конспіративних організацій у Києві, Бердичеві, Житомирі, Кременці та інших містах Правобережжя. Його діяльність була викрита, і 1839 р. він був розстріляний у Вільні.

Російська влада відповідала посиленням репресій. Щоб послабити позиції польської шляхти, у 1847—1848 рр. київський генерал-губернатор Бібіков провів так звану інвентарну реформу. Нові інвентарні правила обмежували панщину до трьох днів; поміщики не мали права самовільно здавати селян у рекрути або засилати в Сибір, втручатися в особисте життя своїх підданих і карати їх без суду. Реформи полегшили становище українського селянства, але польським поміщикам завдяки своїм впливам вдалося 1855 р. припинити дію цих нововведень. Ніколи селяни Правобережжя не зазнавали таких утисків, як у ті часи. У результаті між 1845 і 1848 рр. на Правобережній Україні було зафіксовано 55 селянських повстань.

Правобережна Україна протягом ЗО—40-х років була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні права українського народу на вільний самостійний розвиток. Опинившись між російським молотом і польським ковадлом, місцеве українське населення терпіло подвійний гніт. Але сам факт, що Правобережжя було тереном взаємного поборювання польських і російських впливів, не давало змоги перетворити українське питання у внутрішню проблему Російської імперії.