Початки Козаччини.

Глибоко в литовській добі коріниться най- маркантніше явище українського минулого — Козаччина. Блиск і кольоритність козацької доби вплинули в дуже сильній мірі на уяву сучасних і майбутніх поколінь і притьмарили — зовсім не заслужено — давнішу традицію.

Саме слово «козак» походження тюркського і означало первісно волоцюгу, людину без означеного заняття. Серед Татар, у тих загонах, Що нападали на Україну, стрічається термін «козак» уже в тягу XV. століття. Але перша документальна згадка про українських козаків відноситься до року 1492. Кримський хан Менґлі-Ґірей скаржився на Киян і Черкасців за те, що вони розбили на нижнім Дніпрі татарський корабель. Вже й давніше стріча­лися такі скарги на грабіжні напади україн­ського пограничного населення. Досить ствер­дити, що на переломі XV. і XVI. віків укра­їнські козаки уже існували і мали стільки сили, що й самі могли відплачуватися Татарам за їх наїзди тою ж монетою.

Вже було згадано, що інтенсивні татарські напади в кінці XV. віку обернули майже все Правобережжя в пустку. Лінія осілого насе­лення відсунулась у першій половині XVI. століття аж за Київ-Овруч-Камяпець-Поділь- ський. Найпівденнішими форпостами осілої ци­вілізації були, загублені серед диких піль, державні замки Черкаси, Канев, Винниця та Брацлав на литовській Україні, Лятичів, Бар та Камянець — на польськім Поділлю.

В умовах пограничного життя ніякі міщан­ські заняття — ремесла чи торговля, не могли розвинутися. Міщанство Подніпровя або По- божжя не мало змоги навіть плекати на ширшу скалю хліборобства, бо Татари легко нищили засіви. Головним заняттям, крім шарпанини Татар, лишались звіроловство, пчолярство та рибальство. Для цього мужеське населення розбрідалося на літо по «уходах», себто в не- заселені пущі та степи, поодинці або невели­кими купками і промишляло там, а на зиму зходилося назад до міст, щоб продати резуль­тати своєї праці і самому запастися необхідним порохом та привезеним з півночі борошном. Майже ціла Полтавщина була поділена між уходників в Черкас та Канева. Старости до­зволяли на такий промисел, але брали з по­вертаючих податок натурою.

Крім сезонових уходників-міщан, ховалися по більше недоступних для Татар місцевостях, як Дніпровські плавні, поселенці взагалі ніяк не ввязані з цивілізованими землями. Спосіб їх життя був такий самий, як і уходників, але вони залишалися і зимою по своїх пристани­щах. Хоч кілька разів на рік мусіли і вони зявитися в цілях виміни товарів до погра­ничного замку, і так само як і звичайні уход­ники підлягали старостинським поборам; зо­крема претендували старости на спадщину по таких безрідних елементах. Це степове, невязане ніяк з державою, населення перше поклало зародки самочинної організації у фор­мі ватаг з виборними отаманами на чолі. По­повнювались степовики, так само як у значній мірі пограничне міщанство, втікачами в насе­лених земель. На Україні, як і в цілій Европі, з пізнього Середньовіччя почало погіршуватися положення селянства. Активніші одиниці зпо- між селян, не маючи змоги боротися з перева­жаючою воєнною організацією шляхти, шукали виходу у втечі. Міські привілеї в Европі, які забезпечували особисту свободу тим, що певний час пробули в мурах міста, зробили з городів середовище притікаючих селян, сприяли їх зростові та силі і помогли їм вибитися з фев- дальної залежности. На Україні лекшою зда­валась втеча в Дике поле, ніж до міста, бо містам треба було ще вести дальшу боротьбу з магнатами. І тут негативне значіння козацтва в нашій історії: зріст його йшов на рахунок вросту міст.

Життя в степах було повне небезпек, але вільне. Відшукати втікача-селянина в Диких полях не було ніякої можливости, тим більше, Що пограничні старости були заінтересовані в зрості звязаного з їх резиденцією населення. Це збільшувало їх доходи, а в обставинах

вічної війни кожна здатна до ношення зброї людина була вітана; більше число вояків давало також змогу орґанізувати походи на мусульманські володіння. Число цих походів від початку XVI. століття весь час зростало, а їх вдалі привідці перейшли в історію зі славою перших орґанізаторів Козаччини. Зо­крема заслуговує на увагу Евстафій Дашкович, староста черкаський та каневський (1514—1535), що провів ціле своє життя у партизанській степовій боротьбі. В 1523. році мав він спалити Очаків і поробити великі спустошення в Криму; 1528. похід на Очаків повторився спільними силами мало не всіх місцевих державців. У союзі з Дашковичем виступив староста Хмель­ницький Предслав Ляндскоронський, що вже 1516. ходив на Акерман та розбив Татар над Видовим озером. Пограничники і цим разом здобули велику здобич головно в конях і вів­цях. Незабаром потім хан Сеадет-Ґірей з яничарами і великою артилерією обложив Чер­каси, але Дашкович змусив ворога відступити ні з чим (1532). На польськім Поділлі особливо відзначився Бернат Претвич (шлеський ні­мець: Бернгард Пріттвіц) між 1540—1552. ста­роста барський. Прославився він наїздом на Очаків (1541), боротьбою з великим наїздом цілої орди на Україну 1549. року і успішною обороною Бару від молдавської облоги (1550). Названі тут по іменах лише найславніші; козакуванням займалися взагалі всі погра- ничні урядовці. Звязок провідної шляхетської

верстви зі степовим добичництвом мав велике значіння: козаки звикали дивитися на себе, як на вищу воєнну спільноту. Ідея боротьби з невірними та оборони христіянства являлася по своїй суті чисто шляхетською ідеєю цілої Европи.

Та це була справа майбутнього. Наразі, в першій половині XVI. століття козаки уявляли собою в очах цілого світу звичайних розбій­ників. Неперечно всіх вабила перспектива доброї здобичі, але турецьке правительство протестувало у Кракові і наляканий король видавав накази покарати винних та відібрати награбоване. Пограничні старости, отже, від­рікалися всяких розбоїв, а в крайньому разі валили вину один на одною, або на ні від кого незалежних степових розбишак. В хаосі вічної війни на степу правительство не мало можливости виловити винуватого. Жалів на козацькі розбої приходило повно, а коли, шукаючи винних, починали переписувати по- граничне населення, то виявлялося, що ко­заків серед нього нема. Міщани, селяни-вті- качі, воєнний люд залог, що збирались на напади, не мали інтересу до цього признава­тися. І остаточно король з власної кишені платив пошкодженим Туркам.

Наявність на пограниччі більших мас воєнно вишколеної людности була, одначе, загально відома. Правительство скоро надумалось взяти це військо на утримання, щоб використати його для оборони границь перед Татарами. Вперше виринули такі думки вже в двадцятих роках XVI. віку; потім розвинув їх Евстафій Дашкович на соймі у Пйотркові (1533). На гадку цього знавця пограничних відносин треба було побудувати кілька замків на островах нижнього Дніпра та осадити їх місцевим во­яцтвом. Але правительство було занадто слабе, щоб спромогтись на відповідну енерґію та фінансові витрати і ідеї Дашковича не доче­калися здійснення. Воно прийшло незалежно від правительства, як наслідок діяльности одного в найвидатніших українських маґнатів, князя Дмитра Вишневецъкого, прозваного Бай­дою.

Думка побудувати для козацьких залог опор­ні пункти висіла в повітрю. Заносилося вже і на те, що козаки виконають цей план самі без співучасти правительства. З 1545. року збереглися вістки про кіш, який заснував козацький ватажок Kapno Масло з кількома іншими в степу за Брацлавом, щоб звідтіля громити Турків.

До боротьби з ісламом пробував Вишневець­кий захопити сусідні держави і мав спочатку Успіх у царя Івана Грозного*). На спілку з *) Всі українські переклади цього епітету «грізний, лютий» мають виключно неґативне значіння. Російська народня ментальність вкладав натомість у вираз «ґрозний царь» недвозначний комплімент, якого ні­яким перекладом віддати не можливо. Тому вважаю за відповідне слова «Ґрозний» не перекладати. московськими військами здобув він штурмом замок Ісламкермен в гирлах Дніпра та здобу­тими ‘ гарматами укріпив Хортицю (1556). Справді голодовок) блокадою примусив хап Девлет-Ґірей козаків евакувати острів (1557), але низове вояцтво встигло зрозуміти вагу власної фортеці і можна думати, що слідом була вона відновлена. Принаймні 1571. вга­дуються остроги на Базавлуку та Хортиці. Коли почалась Ливонська війна (1561), Виш- невецький зберіг вірність своєму сюзеренові і вернувся з Московщини назад на Низ. Весь час мріючи про війну з Турками, заплутався він у молдавські усобиці і виступив кандида­том на господарський стілець. Вдершися на чолі невеликого козацького загону в Молда­вію, попався Вишневецький в руки Туркам і був скараний на смерть у Царгороді (1563).

Піднявши гасло боротьби за віру і виявивши в цій боротьбі таку витривалість, як за Виш- невецького, козацтво здобувало в очах всеї суспільності! великий моральних престиж. Чи під цим вражінням, чи і без нього, взявся нарешті Жиґимонт II. Авґуст за переведення давно плянованої реформи у стосунках по­граничного населення, реформи, якій судилося відіграти величезну ролю в історії розвитку Козаччини (1570). Триста козаків взято на державну службу і призначено їм окремого старшого, що підлягав лише коронному геть­манові. Взятих на службу козаків виймалося зпід влади пограничних старост; ці останні

не мали права ані накладати на козаків побори, ані судити їх. Пізніші постанови короля Сте­фана Баторія підтвердили цей стан, збіль­шивши козацький континґент до 500 чоловік. Але головне значіння цих постанов полягало в трактуванні Козаччини, не як степових роз­бійників, а як окремої півпривілейованої су­спільної кляси. Тепер бути козаком значило в першу чергу звільнення від докучливих претензій старости; обовязок воєнної служби не лякав на пограниччі нікого. Все те, що Давніше козакувало, тепер отверто почало при­знаватися до свого заняття, ба й ті елементи, Що займалися мирним уходництвом або хлібо­робством, почали заявляти про свою прина­лежність до козаків, надіючися таким робом вирватися зпід влади місцевої адміністрації. Козацтво, як кляса, починає скоро зростати в числі, а впарі з тим іде й напруження воєнної енергії його.

Низові козаки по традиції Вишневецького Далі проводили зносини в чужими державами. Так, переговорював з Московщиною ватажок князь Богдан Ружинсъкий, що 1576. загинув від нещасливого вибуху порохової міни, обля­гаючи Аслан-городок на Дніпрі. В рр. 1577— 1578. козаки знову встряли в молдавські справи. їх привідця Іван Підкова сам виступив, як претендент до господарського трону, і за­хопив був Яси, але не здолав там утриматися. Король Стефан Баторій арештував Підкову ¹ на домагання турецького чауша звелів від­рубати йому голову. Наказ короля спрямо­вувався проти індивідуального злочину по­рушення чужої невтральности, а не проти козацтва взагалі. Рівночасно на доручення Баторія вербовано козаків до московської вій­ни. В рр. 1579—1581. значні козацькі відділи ходили з королівським військом під Полоцьк, Великі Луки та Псков, а під проводом чер­каського старости Михайла Вишневецького ни­щили московську Сіверщину та розбили Moc- квинів над річкою Судостю (1581). Як тільки закінчилася московська війна, негайно відно­вились напади на Турків: 1583. спалили козаки Бендери та Ягорлик над Дністром, а з р. 1588. маються вістки про морський похід козаків та погром кількох турецьких кораблів біля Гівлеву (Евпаторія). В девятидесятих роках дійшло до великих козацьких заворушень, які треба розглядати вже в звязку зі загально­національним життям.

2.