1 Загарбання українських земель Литвою та Польщею у XIV ст.

У ХІІ - XIV ст. у Східній Європі відбулися геополітичні зміни, пов’язані з появою нових централізованих держав - Великого князів­ства Литовського, Московського великого князівства, Кримського ханства, Молдовського князівства.

У 1321 р. великий литовський князь Гедимін вдерся на Волинь і захопив Дорогичинську та Берестейську землі. Через рік Гедимін продовжив військову кампанію, загарбав Луцьк, однак приєднати усю Волинь до свого князівства так і не зміг.

Польський король Владислав Локетек, скориставшись із смерті останніх князів династії Романовичів Андрія та Лева, спробував ово­лодіти Галичиною та Волинню. Не покладаючись на власні сили, влі­тку 1325 р. Владислав добився від папи Римського проголошення хрестового походу проти “схизматиків”, але зазнав невдачі у здійс­ненні своїх намірів.

Побоюючись нової експансії, бояри Галицько-Волинського кня­зівства самі обрали собі князя. Їм став Юрій ІІ Болеслав, який дово­дився родичем померлим Левові та Андрію. Новий князь воював про­ти Польщі, але підтримував дружні відносини з Литвою, скріпивши їх династичними зв’язками. Так, у 1331 р. Юрій ІІ Болеслав одружився з дочкою Гедиміна Офкою, а Любарт (син Гедиміна) - на дочці Юрія ІІ від першого шлюбу.

Зближення між Галицько-Волинським князівством і Литвою не влаштовувало поляків. Новий польський король Казимир ІІІ розробив план захоплення галицько-волинських земель і заручився підтримкою нового союзника - Угорщини. Цей план загарбання був реалізований у 40-50-х рр. ХІѴ ст.

У 1340 р. було отруєно Юрія ІІ Болеслава, чим і скористався Ка­зимир ІІІ. В кінці квітня він несподівано напав на галицько-волинські землі, оволодів кількома замками, в тому числі Львівським, пограбу­вав місто, заволодів клейнодами (короною Данила Галицького).

У цей час волинське боярство вирішило обрати новим князем Любарта Гедиміновича. Таким чином, єдність Галицько-Волинського князівства перестає існувати: в Галичині управляють бояри на чолі з Дмитром Дедьком, а Волинь дістається Литві.

Таке становище не влаштовує Польщу. Вона у 1349 р. розпочи­нає нову війну за галицько-волинські землі. Війна триває з перервами до 1382 р. і закінчується тим, що після довгих переговорів між Поль­щею, Литвою і Угорщиною Галичина була остаточно приєднана до Польського королівства. Під владу польських феодалів потрапила і Холмщина. На Волині до 1385 р. залишився Любарт як суверенний правитель.

В цей же час Литва веде активну експансію на південно-західні землі Русі. Сини Гедиміна Любарт і Ольгерд, скориставшись занепа­дом Золотої Орди (протягом 1359-1381 рр. в ній змінилося понад 25 ханів) завоювали у другій половині ХІѴ ст. Правобережну і Північну Україну. Ці землі, розорені монголо-татарами, майже не чинила опо­ру литовцям.

Наприкінці 1361 р. - на початку 1362 р. литовські війська зайня- ли Київ і його землі. Ольгерд усунув з Київського стола князя Федора і передав князювання своєму синові Володимиру Ольгердовичу. У тому ж 1362 р. Ольгерд оволодів південною частиною Чернігово- Сіверщини і більшою частиною Переяславської землі. Слід підкрес­лити, що захоплення нових земель підтримала частина місцевого бо­ярства, яке сподівалося за допомогою литовців визволитися з-під влади Золотої Орди і забезпечити свої інтереси.

Восени 1362 р. Ольгерд завдав татарам поразки у битві під Си­німи Водами (середня течія Південного Бугу). У його війську були здебільшого загони українських князівств. На осінь 1363 р. війська Ольгерда витіснили ординські сили з Поділля. Експансія Литви при­пинилася тільки зі смертю Вітовта у 1430 р.

Отже, у 40-80-х рр. XIV ст. більшість українських земель, полі­тично роз’єднаних і послаблених залежністю від Золотої Орди, під­пала під владу Польського королівства й Великого князівства Литов­ського.

2