Соціально-економічний розвиток та політичне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського.

Результатом успішних походів Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель - Ки­ївщини, Переяславщини, Волині, Поділля і Чернігово-Сіверщини.

Литовські князі залишали також фактично недоторканим соціа­льно-політичний лад зайнятих українських і білоруських земель, які зміцнили Литву своїм військовим формуванням, високою культурою, розвиненою економікою, вмінням будувати і захищати фортеці тощо. Місцеві князі і бояри повинні були лише служити великому князеві литовському і надавати йому військову допомогу. Вислів в одному з тодішніх документів - “ старого не змінюємо і нового не запроваджу­ємо”, - став ніби підтвердженням намірів литовської правлячої верхі­вки залишити без змін суспільний устрій захоплених земель. Держа­ва, в якій етнічні литовські землі становили лише приблизно десяту частину, тривалий час забезпечувала вільний політичний розвиток народів, що увійшли до її складу.

Панівною верствою на Україні, як і в усій тодішній Європі, були феодали, тобто князі, бояри, магнати, шляхта, пани. У Галичині, осо­бливо на Прикарпатті, жили цілими селами дрібні власники, так звана “ходачкова” шляхта. Вони податків не платили, панщини не відроб­ляли, а відбували на користь короля щорічну військову службу. До привілейованих станів належало також вище духовенство та заможні купці.

Соціальне й правове становище представників феодального ста­ну в українських землях визначалося розмірами їхньої земельної вла­сності.

Найбільшим землевласником був великий князь литовський.

Наступна після великого князя феодальна верства складалася з нащадків удільних князів і вищих бояр. Маючи потужний економіч­ний потенціал, вони поступово перетворилися в панівну верхівку - магнатів.

Нижчою феодальною верствою була шляхта, яка виглядала не­однорідною і постійно вела боротьбу за зрівняння в правах з магна­тами.

Головними виробниками у феодальному суспільстві були селя­ни. Саме вони складали основну масу населення. У XIV - першій по­ловині XVI ст. було кілька категорій селянства. Найбагатші, так звані служилі селяни, виконували на користь князя військову або цивільну службу. Велику групу становили данники, що сплачували державі на­туральний податок (хутро, віск, мед тощо) або грошовий. Обидві гру­пи мали статус вільних селян. Чимало було так званих тяглових се­лян. За певний наділ землі вони виконували відробіткову повинність на користь держави та окремих феодалів: будували замки, мости, гре­блі тощо. Поступово, втрачаючи волю, вони ставали кріпаками. Най- бідніші селяни (халупники, підсусідки, городники, комірники), не маючи своєї землі, працювали на багатих селян, магнатів, шляхту, князів. У Галичині заборона переходу селян від одного поміщика до іншого почалася у 1435 р., а у Великому князівстві Литовському у 1529 р. за І Литовським статутом.

Значну верству українського суспільства складали міщани. Пра­вове становище їх було різним та залежало від статусу міста. Перева­жним прошарком серед міщан були ремісники (шевці, бондарі, кова­лі, гончарі, бровари, слюсарі тощо). Самі ремісники поділялися на майстрів та учнів. Крім ремісників впливовою групою міщан були купці.

Основними галузями економіки українських земель у складі Ли­тви були сільське господарство, ремесло та торгівля.

Сільське господарство було провідною галуззю народного гос­подарства і мало натуральний характер.

Зародження капіталістичних відносин у Великому князівстві Литовському проявилося у створенні фільварків - панських багатога­лузевих господарств товарного типу, розрахованих на експорт сільсь­когосподарської продукції.

З XIV ст. спостерігається піднесення міст. Цей процес був тісно пов'язаний з розвитком зовнішньої та внутрішньої торгівлі. На бага­тьох ярмарках і міських ринках можна було придбати різноманітні товари, що виготовлялися в Україні, Литві, Польщі. Ремісники були об’єднані в цехи.

Для захисту соціальних, культурних і національних прав україн­ське населення міст Львова, Києва, Дрогобича, Луцька, Кремінця утворювалися братства - громадські організації православного мі­щанства. Найактивніші братства прагнули створити органи місцевого самоврядування, протиставляючи при цьому їх установам влади. Така діяльність була для них певною школою політичної боротьби.

Керівники ряду братств гостро критикували зловживання духів­ництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони де­далі ширше запроваджували виборність служителів церкви з числа світських людей - членів братств, прагнули встановити контроль над усією діяльністю церковників.

Таким чином, успішний розвиток економіки відбувається за ра­хунок формування фільварків, підвищення ролі товарно-грошових ві­дносин. Водночас спостерігається руйнування общинних земель, зро­стання феодальних повинностей та залежності селян.