3 Литовсько-польські унії та їх наслідки для українських зе­мель.

Унія в перекладі з латини означає єдність, об’єднання. Протя­гом 1385-1596 рр. було підписано між Литвою та Польщею 10 угод про унію. Найбільш відомими серед них є Кревська, Городельска, Люблінська та Брестська унії.

У 80-х рр. XIV ст. внаслідок експансії Тевтонського ордену по­мітно погіршилося зовнішньополітичне становище Польського коро­лівства. Вихід з такої ситуації поляки бачили в унії з Литвою. Вони сподівалися при підтримці Литви не тільки зупинити експансію німе­цьких лицарів і відвоювати у них Балтійське Помор’я, а й примножи­ти у майбутньому свої володіння за рахунок захоплення українських і білоруських земель. Католицька церква була також зацікавлена в цьому об’єднанні, тому що прагнула розширити свій вплив на сході Європи.

Литва, яка знаходилася під тиском Тевтонського ордену та Мос­ковського князівства також прагнула союзу з послабленою Польщею. Свою зацікавленість виявляв молодий литовський князь Ягайло, який зайняв престол після смерті свого батька великого литовського князя Ольгерда у 1377 р. Він не мав широкої підтримки ані у русифікова­них старших братів, ані в етнічних литовців. Останнє пояснюються тим, що укріплюючи свою владу, Ягайло наказав вбити свого дядю та опікуна Кейстута. Отже, бажання зміцнити свою владу і підштовху­вало Ягайло укласти союз з Польщею.

14 серпня 1385 р. у місті Крево між польськими послами і вели­ким литовським князем Ягайлом відбулося оформлення державно- політичного союзу. Ягайло взамін за руку Ядвіги - спадкоємиці поль­ського престолу, і польську корону зобов’язувався прийняти католи­цтво, охрестити все литовське населення за католицьким обрядом, передати на користь Польщі свою казну і навіки приєднати до Поль­щі всі литовські, українські й білоруські землі. Це була спроба об’єднати два мало схожі між собою державних організми. Тому Кревська унія стала реальною загрозою державній самостійності Ве­ликого князівства Литовського й збурила гостру протидію литовсько- українсько-білоруської знаті, яку очолив Вітовт - син вбитого Кейс- тута (1392-1430).

Нова унія, укладена між великим князем литовським Вітовтом та польським королем Ягайло була підписана у місті Городло (на За­хідному Бузі) 2 жовтня 1413 р. Фактично вона поновлювала Кревську унію, тому що передбачала об’єднання Польщі та Литви в одну дер­жаву. Зокрема, йшла уніфікація адміністративно-територіального устрою, в Литві запроваджувався сейм та посадові особи, подібні до польських. Говорилося про перехід права на єдиновладдя одному із співправителів у разі смерті другого. Водночас унія гарантувала полі­тичну самостійність Литви у складі державного союзу. Традиційно Городельську унію вважають початком оформлення станових прав литовської шляхти. Так, литовська шляхта католицького віроспові­дання одержала гарантії прав власності і політичний пріоритет у по­рівнянні з православною.

На початку ХѴІ ст. становище Великого князівства Литовського значно ускладнилося: з півдня на нього постійно нападали кримські татари; з північного сходу - Московська держава. Це були основні причини, які підштовхнули литовських феодалів до тіснішого союзу із Польщею, однак вони виступали проти інкорпорації литовських земель до складу Польського королівства. Змінити їхнє відношення до об’єднавчих процесів змусила Лівонська війна з Московським царством (1558-1583 рр.), що виснажувала ресурси країни. Ідею унії у Литві активно підтримувала шляхта, яка бажала припинення прикор­донних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отриман­ня широких прав, як у польській шляхті. Відсутність спадкоємців у польського короля Сигізмунда ІІ Августа змушувала поляків приско­рити укладання унії.

У січні 1569 р. в Любліні розпочав роботу польсько- литовський сейм, який повинен був вирішити питання про унію двох держав. Однак литовські, українські та білоруські магнати не бажали інкорпорації, їх відлякувала сама перспек­тива втрати свого політичного всевладдя. Тому після місячних переговорів с поляками в ніч на 1 березня вони таємно поки­нули Люблін.

У відповідь польський король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про приєднання до Польщі Підляшшя та Волині.

1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали у Любліні унію. Згідно з нею обидві держави об’єднувалися в єдину федеративну державу Річ Посполиту. Її очолював виборний король (обіймав два престоли - польський королівський та литовський великокняжий), загальний сейм і сенат, угоди з іноземними державами повинні укладатися від імені Речі Посполитої. Інтереси трьох українських воєводств - Київського, Брацлавського та Волинського - офіційно на сеймі представляли понад 30 осіб. Українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською. Магнати та шляхта обох держав мали право отримувати землі на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідувалися, запроваджувалася єдина грошова одиниця - польський злотий. За Литвою збері­галася автономія у вигляді власного права, судочинства, вій­ська, скарбниці, державної (давньоруської) мови. Щодо украї­нських земель, то усі вони, за винятком Пінщини й Берестей­щини, переходили під юрисдикцію Польщі.

Люблінська унія мала для України, як позитивні, так і не­гативні наслідки. З одного боку, її підписання сприяло об’єднанню етнічних українських земель в межах сильної та стабільної Речі Посполитої. З іншого боку, унія мала трагічні наслідки для нашої історії - Україна переходила під повне во­лодіння Польщі, яка посилила соціальне, національне і релі­гійне гноблення українського народу.

Після укладення Люблінської унії встало питання про об'єднан­ня двох церков - православної і католицької.

Щоб зміцнити й увічнити своє панування на Україні, польський король і католицьке духовенство вирішили прихилити на свій бік православних.

Православні єпископи Ігнатій Потій та Кирило Терлецький від­відали папу Клемента VIII і домовилися про унію.

Таке рішення викликало обурення у православної громади. Князь К. Острозький закликав віруючих до протесту. Православна знать гнівно засудила унію. Щоб розв’язати конфлікт, 8-9 жовтня 1596 р. у місті Бресті (Бересті) у церкві Святого Миколая був скликаний церковний собор. Противників унії представляли єпископи Гедеон Балабан та Захарій Копистенський, правосла­вні ієрархи з-за кордону, виборні представники знаті, понад 200 священників та чисельні миряни. У таборі прихильників унії було чотири православних єпископи, королівські урядовці та католицькі сановники. Переговори відразу зайшли у глухий кут. Прибічники унії публічно погодилися на підписання унії. Таким чином, відбулася злука католицької (Вселенської) церк­ви та православних єпископів України на умовах визначення католицької догматики, додержання візантійського обряду та юліанського календаря. Як наслідок утворилася нова греко- католицька церква, підпорядкована папі римському. В Україні стався великий розкол. Протилежні сторони ухвалили взаємне засудження та прокляття.

Після собору унію прийняли Ужгородська (1646 р.), Пе­ремишльська (1692 р.), Львівська (1700 р.), Луцька (1702 р.) єпархії. Водночас багато православних не прийняло її, зокрема, братства і особливо козацтво, що зароджувалося, непохитно стали на захист православ’я.

Отже, укладення уній для Польщі було зручною формою поси­лення своєї влади в українських землях.

4