Соціально-політичне становище українських земель у складі Речі Посполитої (XVI ст.).

Українські землі у складі Речі По­сполитої були розподілені на 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзь- ке, Волинське, Київське, Подільське та Брацлавське. З 1618 р. приєд­налося Чернігівське воєводство, яке було відвойовано у Московсько­го царства.

З приєднанням до Польщі нових українських земель різко поси­лили на ці землі експансію польські феодали, до яких приєдналися й українські магнати Волині.

Найбільші воєводства фактично поділили між собою наймогут- ніші магнати: Волинь належала Острозьким і Заславським, Київщина - Вишневецьким і Збаразьким. Захоплення земель активізувалося пі­сля сеймової постанови 1590 р. про роздачу “пустель, що лежать за Білою Церквою”. Незважаючи на те, що фактично ці землі були засе­лені селянами й козаками, польські й українські магнати та шляхта силою привласнювали їх.

Невпинно збільшувалося церковне землеволодіння. В XVI - пе­ршій половині XVII ст. найбільшим церковним землевласником був Києво-Печерський монастир. Після Брестської унії почали зростати землеволодіння уніатської церкви. Великим землевласником була і католицька церква, лише у Волинському воєводстві вона мала 2094 дими (селянські господарства).

Експансія на українські землі мала своїм наслідком утворення фільварків. Завдяки розширенню фільваркового господарства набага­то зросла площа оброблюваних земель. Сільське господарство поши­рювалося на нові місцевості, зокрема, на Східне Поділля, південну частину Київщини й Лівобережжя, на Слобожанщину. Район най­більш розвиненого землеробства становили Белзьке, частково Руське воєводство, Холмська земля, Західне Поділля і Волинь.

Основним знаряддям обробітку ґрунту залишався важкий з залі­зним лемешем плуг, а тягловою силою - воли. Легкі ґрунти обробля­ли сохою, в яку впрягали коня. Головними сільськогосподарськими культурами була пшениця (вирощувалася переважно у фільварках та йшла на експорт), жито, ячмінь. Посівні площі останнього збільшува­лися у зв'язку з розвитком броварництва.

Головними технічними культурами, як і раніше, залишилися льон та коноплі. Водночас підвищувалося економічне значення хме­лю та винограду. У Подільському, Брацлавському і Волинському воєводствах закладалися спеціальні хмільники.

Городи й сади були у всіх селах та містах. У фільварках виро­щували капусту, часник, цибулю, моркву, ріпу, пастернак, буряки, боби, огірки, редьку, салат, мак, подекуди дині і солодкий індійський корінь.

Успішно розвивалося тваринництво, спостерігалася спеціаліза­ція районів. Так, на Київщині, Волині, Поділлі, Чернігово-Сіверщині розводили велику рогату худобу та свиней, в гірських районах - ос­новну галузь становило вівчарство, у передстепових і степових райо- нах - табунне конярство. Козацькі зимівники, які знаходилися за Дніпровськими порогами, повністю перетворювалися на скотарські господарства.

У фільварках волів ставили на відгодівлю, поширювалося моло­чне тваринництво, розведення породистих коней та овець, птахівниц­тво (з ХУІІ ст. з’являються спеціальні пташники для гусей, качок, ку­рей, індиків).

Успішно розвиваються промисли. Зокрема, на Поділлі, Галичи­ні, Волині і Південній Київщині - рибальство, будуються рибні став­ки, на Поліссі і в Карпатах успішно розвивається разом з бортницт­вом пасічне бджільництво, не втратило свого значення і мисливство.

Розвиток фільваркового господарства призвів до серйозних змін у становищі значної частини селянства. Селянські наділи скорочу­ються, зростає чисельність малоземельних та безземельних селян (пі- дсусідків, загородників, комірників тощо), поглиблюється майнова нерівність та збільшуються повинності.

Поглиблення суспільного поділу праці у другій половині XVI - першій половині XVII ст. сприяло появі нових міст та зростанню ста­рих. Так, у 40-х рр. XVII ст. в Україні налічувалося вже близько тися­чі міст і містечок. Деякі з них мали значну кількість населення: Львів - 15-18 тис., Київ - 15 тис., Біла Церква - приблизно 11 тис., Острог та Кам’янець - по 10 тис., але у більшій частині міст мешкало по 2-3 тис. жителів.

За своїм юридичним статусом міста розподілялися на державні, приватновласницькі (належали магнатам, шляхті або церкві). Загалом по Україні понад 80% міст були приватновласницькими. Міста, які належали державі, були адміністративними центрами й управлялись найчастіше на основі магдебурзького права. Головне, що принесло з собою магдебурзьке право - це визволення мешканців міста з-під юрисдикції королівської адміністрації та запровадження виборного самоуправління. На жаль, українці зазнавали дискримінації, їх не до­пускали до управління. Усі посади в містах займали іноземці. Водно­час король дарував юридики - земельні володіння на території коро­лівських міст світських і духовних феодалів, які не підлягали міським судам та адміністрації. До них іноді входили цілі квартали з ремісни­чим і торговим населенням, з якого стягували різні збори, примушу­вали відбувати повинності.

Таким чином, господарська діяльність юридик, вилучених із компетенції міської влади, підривала економіку міст, а їх існування було прямим втручанням феодалів у міське життя.

Не зважаючи на це, в містах та містечках успішно розвиваються ремесла та торгівля. Загалом у першій половині XVII ст. в українсь­ких містах існувало понад 300 ремісничих спеціальностей.

Наприкінці XVI ст. з’являються перші мануфактури, які належа­ли державі, шляхті, монастирям або заможним міщанам. Ранні форми мануфактури формуються на базі промислів, не зв’язаних з селянсь­ким господарством: виробництво руди (рудні), поташу (буди), селітри (варниці), скла (гути), випалювання вугілля, виварювання солі (жу- пи).

Рудні були поширені в Північній Київщині, на Волині, частково на Галичині. Поташні розташовувалися в лісистих місцевостях. Селі­тра йшла переважно на вироблення пороху, тому монополія належала державі. Осередком цього промислу було Лівобережжя. На Прикар­патті розвивалися соляні мануфактури.

Як і раніше, у внутрішній торгівлі значну роль відігравали міс­цеві ринки і ярмарки. Останні відбувалися у містах і містечках, ви­значених королівськими грамотами-привілеями. Деякі ярмарки мали загальноукраїнське і навіть міжнародне значення. Наприклад, до Киє­ва, Львову, Кам’янця, Луцька, Кремінця з’їжджалося купецтво з Мос­ковського царства та багатьох країн Європи. У ярмарковій торгівлі відбувалася певна спеціалізація. Так, у Коломиї, Ярославі, Снятині, Перемишлі, Яворові торгували худобою; у Луцьку, Стрию, Володи­мирі - хлібом; у Києві - худобою, хлібом, рибою, сіллю, хутром та східними товарами.

Торги у містах відбувалися раз на тиждень згідно з королівськи­ми привілеями.

Розвивалася постійна торгівля - за дозволом короля або феода­лів споруджувалися крамниці. Спостерігалася їхня спеціалізація: іс­нували крамниці дорогого посуду, ювелірних прикрас, тканин, зброї тощо.

У зв'язку з розвитком товарно-грошових відносин, намітилася тенденція до злиття місцевих ринків в єдиний внутрішній. Це сприя­ло прискоренню процесу формування української народності.

З переходом українських земель під юрисдикцію Польщі зміню­ється соціальна структура населення - оформлюються стани.

Провідне місто у суспільстві посідало католицьке духовенство, православне зазнавало утисків та ставало в опозицію до польської влади.

Значну верству українського суспільства складало міщанство, яке було соціально неоднорідним і поділялося на міську аристократію (патриціат), бюргерство (заможне міщанство) - цехові майстри і тор­говці середньої категорії і безправну міську бідноту (плебс) - збіднілі майстри, підмайстри, учні, партачі тощо. Міська біднота була тією радикальною силою, яка активно виступала проти будь-якого гніту.

Основну масу українського суспільства складало селянство, бі­льшість яких була покріпачена. Саме на селянстві лежав основний тя­гар панщини, грошових і натуральних податків.

З посиленням соціально-економічного, політичного і національ­но-релігійного гніту викликало появу нового, специфічного стану - козацтва.

Таким чином, з переходом українських земель під юрисдикцію Польщі, відбуваються зміни, як у політичному становищі, так і в со­ціально-економічному розвитку. Польща проводить колоніальну по­літику, посилюється експансія польських феодалів на українські зем­лі. Зростає феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт. Відбуваються важливі процеси в соціальній сфері: остаточно сфор­мувалися шляхетський і міщанський стани, православне духовенство втратило свої привілеї, переважна більшість селянства закріпачена і виникла нова специфічна верства - козацтва. Водночас активно роз­вивається економіка України: формується єдиний внутрішній ринок, збільшуються міста та містечка, з’являються перші мануфактури, українські землі перетворюються на основного постачальника зерна до країн Західної Європи. У південному регіоні розвивається фермер­ський тип господарства. В подальшому це призведе до зіткнення ін­тересів українського козацтва та польських феодалів.