1 Виникнення українського козацтва, його суспільно- політична та військова організація.

Термін козак уперше зафіксо­ваний у “Початковій монгольській хроніці” (1240 р.) і в латино- персидсько-кипчацькому рукописі “Codex cumanicus” (1303 р.). В пе­рекладі з тюркської мови козак означає одинокий, схильний до заво­ювань, а згідно з Куманським кодексом - розбійник, сторож, варто­вий.

Пояснення терміну знаходимо також і в “Енциклопедії ісламу” відомого сходознавця В.В. Бартольда: починаючи з XV ст., тюрки і монголи називали козаком особистість, яка відокремилася від своєї держави і опановувала самостійно або з родиною степ. Пізніше, як вважає автор енциклопедії, ця назва поширилася на цілі племена та союзи. Таким чином, термін козак доповнюється значенням нікому не підлегла людина, людина поза підданським статусом.

Існують різні думки щодо часу й чинників формування цього войовничого стану українського суспільства.

Зокрема, М. Грушевський вважав, що козаччина, є по суті ста­рим побутовим явищем, викликаним сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом. Вона була результатом невпинної бо­ротьби осілого хліборобського населення з кочовиками степу. Також виділяється “уходницька” та “лицарська” (аристократична) теорії.

Згідно з першою, селяни й міщани переселялися за дніпровські пороги та вільні степи з метою їхнього господарського освоєння. Друга теорія пояснює появу козацтва тим, що відчайдушні українські лицарі-феодали, які зневажали смерть і шукали пригод, прагнули за­хистити власний народ від татар та турок.

У радянській історіографії панувала теорія, за якою виникнення козацтва пояснюється посиленням феодального гніту, який призвів до закріпачення українських селян, зростання податків, запровадження панщини. Тому прихід селян на вільні чорноземи давав змогу відро­дити селянську общину, старий уклад життя.

Другу групу причин, на думку радянських істориків, становило посилення національно-релігійного гніту.

Однак ця теорія не пояснює, чому часто у південних степах з’являлися вільні і багаті люди.

Ще однією теорію є так звана “захисна”, згідно з якою поява українського козацтва була викликана існуванням у південних степах небезпечних кочовиків - кримських татар, що здійснювали безперер­вні набіги на українські землі. Тому місцева адміністрація - князі, воєводи, старости - для захисту від цих набігів створювала прикор­донні фортеці-поселення.

Немає сумнівів, що всі вказані теорії мають право на існування, а їх синтез дає змогу наблизитися до правильної відповіді. Отже, фо­рмування козацтво було об’єктивним процесом, пов’язаним з поси­ленням феодальної експлуатації селян, з необхідністю господарсько­го освоєння нових земель і з необхідністю захисту від турецьких і та­тарських агресорів.

Як окрема суспільна верства, зі своїм окремим устроєм, звичая­ми, організацією, козацтво почало формуватися лише у XVI ст.

Колискою козацтва стали землі Поділля та Південної Київщини, які вражали сучасників своїми природними багатствами, але водно­час містили і смертельну небезпеку у вигляді татарських орд.

Соціальний і національний склад козацтва був неоднорідний: селяни-втікачі, міські низи, декласовані елементи, розорені шляхтичі, українці, росіяни, білоруси, молдавани, поляки.

На початку свого існування українське козацтво не становило окремої суспільної групи населення, але життя примусило їх згурту­ватися у суспільну організацію - козацьку громаду, тому що тільки спільно можна було захистити себе.

Козацькі села й хутора відрізнялися розвитком капіталістичних відносин: оформлювалися фермерські господарства.

В XVI ст. починається формування військової організації - За­порізької Січі. Одним з перших у 40-х рр. XVI ст. Дмитро (Байда) Вишневецький об’єднав козацькі громади і почав на острові Хортиця будувати фортецю (так званий городок Вишневецького).

За період свого існування (1556-1775 рр.) Січ руйнувалась та ві­дроджувалася вісім разів.

Кожна січ являла собою укріплення, оточене ровом і валом з ча­стоколом на ньому та баштами з вікнами для гармат. Висота валів ся­гала понад 10 м, на центральній площі височіла церква, будівлі стар­шини, пушкарня, а навколо - понад 30 куренів-казарм, де жили запо­рожці. Курені являли собою довгі приземкуваті споруди довжиною кілька десятків метрів з двосхилою стріхою та маленькими вікнами. У зимовій час курені опалювали кахляними печами. В такому курені мешкало від кількох десятків до 150 чоловік. Інколи в середині січі будували дитинець - укріплена частина. Було також передмістя, де жили крамарі і ремісники.

З політичної точки зору Січ була зародком української держави.

Січ мала струнку військову організацію, в якій діяла залізна ди­сципліна. Політичне життя будувалося на демократичних принципах, кожен з козаків називався “товариш Війська Запорізького”, а всі важ­ливі питання обговорювалися та розв’язувалися на козацькій раді. Тут раз на рік або восени (14 жовтня, на Покрову - заступницю коза­ків) або навесні обирали кошового отамана (з XVII ст. - гетьмана), військову і паланкову старшину вільним, демократичним голосуван­ням. У різні часи кількість старшини сягала понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина - кошовий отаман, вій­ськовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отама­ни; військові служителі: хорунжий, бунчужний, канцеляристи, дов- буш; похідні та паланкові начальники - полковник, писар, осавул.

У мирний час, якщо кошовий отаман або старшина не виконува­ли своїх обов'язків, рада могла їх переобрати і позбавити влади. Од­нак під час походу кошовий отаман мав необмежену владу і за будь- яку провину міг карати козаків. Наприклад, за пияцтво під час походу застосовувалася смертна кара. Разом із військовим писарем, суддею, і обозним кошовий отаман утворював уряд - кіш Запорозької Січі.

Збройні сили складались з піхоти, кінноти, артилерії та флоту. Флот складався з різних річкових і морських суден. Чайки були понад 20 м і 3-4 м завширшки, могли вміщувати до 50-70 козаків, військове спорядження, запас води і харчів. Човен за допомогою весел (20-30 пар) або вітрила могла рухатися. Корми тут не було, серна прикріп­лювалися на обох її кінцях. Для стійкості на воді впродовж обох бор­тів прив’язувалися пучки очерету.

Озброєння чайки складалося з особистої зброї козака (дві руш­ниці, порох, кулі), невеликих гармат-фальконетів.

Загалом військо запорозьких козаків можна було поділити на сі­чових козаків - загартованих в боях, нежонатих, які становили цвіт Запорізької Січі і називалися товариством або лицарством, і волосних - сімейних козаків, які жили за межами Січі, займалися землеробст­вом, промислами, торгівлею.

Адміністративно-територіально Січ підрозділялася на паланки. Центри паланок мали земляні укріплення. В межах паланок козаки будували хутори - зимівники, поступово виникали села. Вздовж кор­дону з територіями татарських кочовищ споруджували редути і фігу­ри з землянкою біля них. Кожен редут мав ряд будов - казарму, стай­ні. Фігури - дерев’яні вежі, на яких цілодобово стояв дозор. У разі появи дозорці запалювали заготовлені просмолені бочки і клоччя, ди і полум’я від яких було видно далеко, сповіщаючи населення про на­ближення небезпеки. Такі редути і фігури ланцюжком тяглися вздовж Дніпра від Береслава до гирла р. Орель.

Своєрідною була правова система Січі. Козаки мали своє власне, неписане (звичайне) козацьке право, яке складалося із суми правових звичаїв. Це право визначало стан стосунків, затверджувало військово- адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфіку­вало види злочинів, покарань тощо.

Запорожці вважали себе самостійною військово-політичною си­лою і вели незалежну від Речі Посполитої політику, формували влас­ні зовнішні відносини: укладали договори, здійснювали вдалі походи в Молдову, Туреччину, Крим, що викликало скарги та погрози з боку турків і татар на адресу польського короля, а також ширило славу ко­заків у Європі.

Усвідомлюючи, що на Запорожжі зростає сила, яка може проти­стояти Речі Посполитій, польські королі вирішили розчленити коза­ків, водночас використавши їх військову майстерність. Частину коза­ків включили у свою регулярну армію, тобто завели в 1572 р. на них “реєстри”. До нього потрапили переважно багаті козаки. Влада нада­вала їм землі на правах рангового володіння, платила гроші, звільняла від податків, різних поборів, судовий імунітет, звільняла від контро­лю місцевої адміністрації.

Реєстрові козаки мали свою старшину, призначену польським урядом. Козацька старшина отримала знаки влади - клейноди, була визначена територія перебування: від Чигирина до Трахтемирова. На самій Січі була постійна залога реєстрового козацтва. Кількість ре­єстровців змінювалася - від кількох сотень до тисячі. Слід зазначити, що реєстровці не виконали функцій, які ставили перед ними поляки. Під час повстань в Україні вони завжди приєднувалися до нереєстро- вців та народних мас.

Поза реєстром на Запоріжжі були десятки тисяч ворожих до польської влади козаків. Ці козаки називалися “низовими”.

Серед низовиків не було соціальної однорідності. Виділялися заможні козаки - гніздюки, які зосереджували в своїх руках землі, па­сіки, хутори, худобу, човни, знаряддя виробництва, використовуючи працю бідних козаків - голоти. Однак на Січі ніколи не було кріпацт­ва.

Отже, протягом XV-XVI ст. в українському суспільстві оформи­лася специфічна верства - козацтва, яка створила своєрідну суспільну і війському організацію. Остання трансформувалася у зародок украї­нської державності - Запорізьку Січ, що за формою правління була демократичною республікою.

2