Воля чи неволя? Українські землі в складі Польського королівства й Речі Посполитої

Белзька й Холмська землі стали ареною боротьби між Польським королівством і Великим князівством Литовським. Зрештою, Холмщина була інкорпорована до складу Польщі 1434 р. А Белзька земля певний час, з 1387 по 1462 роки, належала мазовецьким князям. 1462 р. вона теж ввійшла до королівства Польського.

Подільська земля в другій половині XIV ст. опинилася під владою князів Kopi- атовичів, які належали до роду Гедиміновичів. Утвердження тут їхньої влади зна­чною мірою сприяла згадувана битва на Синіх водах 1363 р. Коріатовичі зуміли розбудувати ці терени. За їхніх часів цей край переживав розквіт. Тут будувалися замки, укріплені міста, розвивалася торгівля^[360]. Зокрема, вони розбудували фортецю Кам'янець, яка згодом стала своєрідною столицею Подільського краю.

За Поділля розгорілася боротьба між Угорським та Польським королівствами й Великим князівством Литовським. Завершилась вона 1430 р. поділом цієї землі на дві частини: західну й східну. Західна відійшла до Польського королівства, яке 1434 р. інкорпорувало її. Східна ж увійшла до складу Великого князівства Литов. ського^[361].

Входження руських (українських) земель до Польського королівства не викли- кало особливого спротиву з боку місцевої соціальної еліти — князів, панів та бояр Останні були зрівняні з польською шляхтою, яка зуміла вибороти собі відносно широкі права. На українських землях Корони Польської набув поширення Єдлин- ський привілей 1430 р. Це, зазначає Віктор Горобець, «створило сприятливі правові передумови для перетворення місцевого давньоруського боярства на повноправ­ний нобілітет». Воно «отримало звільнення від виконання різноманітних пови­нностей і служб, окрім військової; право на формування органів шляхетського са­моуправління та запровадження виборних шляхетських судів. Крім того, у політич­не життя впроваджувалась практика скликання регулярних шляхетських з'їздів та генерального сейму для всіх шляхтичів регіону у Львові. Завдяки цьому місцева шляхетська верства долучалась до розв'язання найважливіших державних питань. А це пришвидшувало процеси консолідації різноманітних етнічних і конфесійних груп нобілітету коронних земель в єдиний політичний народ, коли руський шлях­тич одночасно усвідомлював і свою етнічну належність до «руського племені», а від­так плекав любов до «милої Русі й старожитнього нашого народу руського», і вод­ночас свою політичну належність до «польської нації»^{1 [362]}.

На інкорпорованих руських (укра­їнських) землях 1434 р. були створе­ні воєводства: Руське (зауважте — саме Руське!), куди ввійшли Львівська, Пере­мишльська, Галицька й Сяноцька землі, а також Подільське. Згодом до першого була долучена Холмська земля. А 1462 р. було створене ще Белзьке воєводство.

На чолі воєводств стояли воєводи — королівські намісники, які також здій­снювали керівництво місцевою шлях­тою під час воєнних кампаній. Ще одним важливим урядом у системі місцевого управління був уряд каштеляна, який керу­вав певним замком і підпорядкованої йому адміністративної одиниці. На руських (українських) землях Польського королівства каштеляни були у Львові, Галичі, Пе­ремишлі, Сяноку, Холмі, Белзі та Кам'янці (Подільському). І воєводи, і каштеляни засідали в сенаті — одному з головних органів управління в Польському королів­стві, а потім Речі Посполитої.

Місцеве управління здійснювали також генеральні старости, які зазвичай були королівськими намісниками в окремих повітах. Резиденцією старости був замок, на чолі якого стояв його заступник — бурграбій. Старостам належала виконавча

Воля чи неволя? Українські землі в складі Польського королівства й Речі Посполитої u поліцейська влада, нагляд за правопорядком, виконання законів, урядових роз- ^ряджєнь, а також керівництво королівськими маєтками.

За традицією, що існувала ще в Руському королівстві, зберігався уряд воєвод [це плутати з керівниками воєводств). Воєводи були заступниками старост. У їх- аьому підпорядкуванні були менші урядники — судді, тивуни, соцькі, десятники, _π∏capi й дяки.

Поряд зі старостинською системою, яка підпорядковувалася королю, розви­валося місцеве шляхетське самоврядування. Одним із головних його органів став земський суд, до складу якого входили суддя, підсудок і писар. У компетенції зем­ських судів переважно перебували маєткові справи шляхти.

Головним органом шляхетського самоврядування стали земельні сеймики, до компетенції яких належали вироблення та затвердження постанов, що стосували­ся конкретної землі, обрання земських урядників та послів (депутатів) на загаль­нодержавний сейм.

Окрім того, у землях була низка почесних урядів, до яких належали: хорунжий, войський, чашник, підчаший, стольник, підстолій, ловчий, мечник і скарбник¹.

У першій половині й середині XVI ст. поширення в королівстві Польському на­бирає т. зв. екзекуційний рух (від латинського слова exsecutio — виконання, реалі­зація), активними учасниками якого були руські (українські) шляхтичі. Суть цього руху зводилася до обмеження королівської влади й закріплення за нобілітетом ши­роких привілеїв. Так, 1504 р. на сеймі в Пьотркові тодішній король Олександр Ка­зимирович змушений був погодитися на обмеження своїх прав. Йому заборонялося самовільно дарувати, продавати або заставляти королівські маєтки без відповідної на те згоди сенаторів і лише тоді, коли цього потребують державні інтереси. Також на цьому сеймі було укладено постанову, яка забороняла поєднувати в одній осо­бі високі державні посади. На Радомському сеймі 1505 р. шляхтичі добилися при­йняття конституції (постанови) Nihil novi («Нічого нового»), яка передбачала, що нічого нового не можна прийняти без згоди на те сенаторів і земських послів. Та­ким чином, король не міг запроваджувати якісь зміни в державі самовільно. Звісно, це не подобалось королям, і вони намагалися ігнорувати конституцію Nihil novi. Од­нак шляхетський загал її вперто відстоював^{[363] [364].}

Під час екзикуційного руху з'явилися теоретики, які відстоювали права шлях­ти. Одним із найвизначніших серед них був Станіслав Оріховський (1513-1566)^[365], який народився на Перемишлянщині та ідентифікував себе як русина. Він отримав прекрасну освіту за кордоном (в Австрії, Німеччині та Італії). Був одним із улюбле­них учнів Мартіна Лютера, хоча залишився католиком. Добре володів латинською

Станіслав Оріховський

мовою.

Письменник постійно вказував на своє руське походження, на те, що його ∏p_e^ ки по лінії матері були русинами-українцями, що живе він на Русі, у руському місті Перемишлі, що Русь, а не якась інша земля є для нього вітчизною¹. Важливе місц_е в творчості Оріховського займало питання захисту українських земель від татар, ських і турецьких нападників^{[366] [367].}

Оріховському належить низка творів переважно публіцистичного характеру, де він порушує актуальні на той час питання державного устрою й права, У н_Их розглядає державу як світську інституцію, котра ⅛_e завдяки домовленостям між суспільними й політич­ними силами. Її він іменує республікою, тобто спра- вою народу.

Причиною появи держави та підставою для її функціонування вважав потребу взаємної допомо­ги між людьми. Щастя народу трактував як найвище право, а державу розглядав як зібрання громадян, по­єднаних спільною вигодою та узгодженим правом, яке повинно панувати в цивілізованій країні.

В особі Оріховського маємо одного з перших но- вочасних теоретиків природного права, під яким він розумів життя в злагоді із законами природи, що га­рантує мир і спокій у державі. Підставою природно­го права вважав власність, а зазіхання на неї розгля­дав як причину чвар, насильства, зради тощо. Кожен громадянин держави має отримати те, що йому належить за правом: спокій, свобо­ду, можливість виконувати свою роль і призначення. Цікаво, що свободу він тісно пов'язує з верховенством права: «...справжню свободу, — пише Оріховський, — по­роджує такий лад, коли всі підпорядковуються праву, а саме право непідвладне ні­кому; отож усі ви рівні між собою, гідністю і однаково вільні»^[368].

Відсутність або свідоме порушення цього розглядалося ним як вияв тиранії чи навіть деспотизму Тому він, наприклад, звертає увагу на моральну деградацію ти­ранічного режиму: «За тиранії під час розподілу посад мають значення гроші, улес­ливість; мають значення бенкети, учти й блуд, а особливо підлабузництво, на яко­му всяка тиранія тримається.

Права, вважав Оріховський, повинен дотримуватися й король; закон — одна­ковий для всіх. У «Напученні польському королеві Сигізмунду Августу» мислитель багато говорить про це. Державна функція короля, вважав він, полягає в тому, щоб √_vτll «сторожем»¹ — передусім сторожем законів: «...король — вуста, очі й вуха за- _κoH½ ^a точніше, інтерпретатор закону, який присягнув на віру в королівстві зміц­нювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон велить»^{[370] [371]. Також бути «сто- ооясем» — це піклуватися про добро своїх підданих і захищати їх.}

Посада короля є виборною, і король має дотримуватися законів та домовленос­тей зі своїми виборцями: «...король вибирається для держави, а не держава існує _Задля короля. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша й достой­ніша за короля. Закон же, якщо він є душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля»^[372].

Оріховський малює образ ідеального монарха. Це розумна, освічена людина, яка ціанує закони, прислухається до порад сенату, «вибирає собі у спільники найкра­щих, найвидатніших з-поміж громадян і завдяки їх авторитету, порадам й помис­лам оберігає республіку і під час війни, і в мирний час»^[373], «...ніхто з королів, — ствер­джує Оріховський, — хоч який розумний, не зможе добре правити іншими, якщо сам спочатку не навчиться прислухатися до своїх наставників»^[374]. «Отож, — радить мислитель Сигізмунду Августу, — підбирай для себе людей не за титулами, а ди­вись на їхні справи, які справляють осягненню найвищих посад у твоїй державі. Та­ких людей у давнину називали філософами, бо вони давали королям такі знання, які потрібні були для правління, і поради, яких люди дослухалися в житті»^[375]. Сам же король, вважав Оріховський, «має бути філософом»^[376].

Мислитель вважає, що влада повинна бути розділена між королем і сенатом^[377]. Там, де такого розділення немає, а сенату не існує або його роль зведена нанівець, там король перетворюється в тирана.

Окрім королівської влади і влади сенату, Оріховський вважає потрібним виділи­ти ще незалежну судову владу. Необхідність такої влади обумовлена спорами щодо власності. Він пише: «Моє» і «твоє» — два джерела всякої незгоди в суспільстві. Через них спочатку виникають суперечки та судові позови, які породжують нена­висть. З ненависті пізніше виростають заколоти, а після заколотів неминуче настає крах держави»^[378]. Щоб запобігти цьому, й повинен існувати незалежний суд.

Тут Оріховський звертається до історичних прикладів. Говорить, що незалежні судові органи існували в античній Греції. Існують вони і в деяких країнах Європи. Мають існувати і в Польському королівстві: «...треба встановити в державі суд із виборних суддів і передати туди всі суперечки з приводу приватних справ — щоб після цього ніхто не мав права оскаржувати. Хай їхня ухвала буде остаточною, що б вони не вирішили»^[379].

Оріховський пропонував своєрідну модель «правової держави». Король Оріхов- ського, як бачимо, це не монарх у середньовічному розумінні, який ототожнює своє «я» та державу, а, радше, президент країни, який перебуває на службі своїх гр₀. мадян. Мислитель, фактично, пропонував модель президентської держави, в якій найвища посадова особа (у цьому випадку іменована королем) стає «гарантом ∏p_a, ва». До того ж мав ще існувати незалежний суд.

Подібні погляди на верховенство права в державі з часом були прийняті євр₀. пейською думкою, заклавши основи концепції «правової держави». Ці погляди ля­гли в основу першої чинної американської конституції, а також конституцій евро- пейських держав.

Приклад Оріховського, погляди якого мали помітне поширення як у Польщі так і в Європі, показує, що шляхтичі-русини не лише сприймали Польське королів­ство як свою державу, а й брали участь у її розбудові, реформуванні.

Далеко не останню роль вони від), грали в її трансформації, коли відбулося укладення Люблінської державної унії 1569 р., наслідок якої більшість україн­ських етнічних земель опинилася в скла­ді королівства Польського.

Саме ж укладення цієї унії не було простим процесом. Ще в січні 1569 р, в Любліні був скликаний спільний сейм королівства й Великого князівства Ли­товського задля об'єднання цих держав­них організмів. Значна частина литов­ських послів чинили опір укладенню унії, намагаючись зберегти самостійність своєї держави. Однак вони змушені були йти на унію, оскільки зазнавали загрозу з боку московитів і потребували допомоги з боку Польщі.

У ніч на 1 березня 1569 р. більшість литовських послів покинула сейм. Це роз­лютило тодішнього польського короля й великого князя литовського Сигізмун- да II Августа (1520-1572). На вимогу польського сейму він 5 березня приєднав до Польського королівства Підляшшя, південна частина якого була українською ет­нічною територією, 27 травня Волинь та Східне Поділля (Брацлавщину), а 6 черв­ня — Київщину. Відповідно, до складу Польського королівства увійшли Підляське, Волинське, Брацлавське й Київське воєводства. А 1618 р. після укладення Деулін- ського перемир’я з Московією до Польського королівства ввійшло ще одне руське (українське) воєводство — Чернігівське.

Новоприєднаним воєводствам гарантувалося збереження їхньої територіаль­ної цілісності. Вони отримували широкі права, зокрема права релігійні. Вищі поса­ди в них мали обіймати лише представники місцевого нобілітету (князів та шлях­ти). Офіційною мовою діловодства них була руська мова. У Коронній канцелярії була створена окрема Руська канцелярія, де документи, які стосувалися інкорпо­рованих воєводств записувалися до Руської метрики. Можна сказати, що ці воєвод­ства творили своєрідну автономію.

Хоча литовські посли просили повернути ці воєводства до складу князівства, король Сигізмунд II Август на це не пішов. Зрештою, 1 липня 1569 р. в Любліні уро­чисто було проголошено акт державної унії. У ньому говорилося: «Корона Поль­ська і Велике князівство Литовське є єдиним неподільним тілом і не окремішньою, _a спільною Річчю Посполитою: вона зрослася й об'єдналася з двох держав і народів _в один народ». На чолі цієї держави стояв король польський, який був і великим князем литовським. Велике князівство зберігало певну автономію в складі єдиної держави — мало свої урядові структури, фінанси й війська¹. Ця автономія існувала до прийняття Конституції 3 травня 1791 р.

Невдовзі після Люблінської унії відбулося перенесення королівської столиці, резиденція польських королів розташовувалася в Кракові. Тоді як столицею Вели­кого князівства Литовського було Вільно. 1526 р. припинило своє існування Ma- зовецьке князівство, ставши частиною королівства Польського. Колишня столиця цього князівства — Варшава — почала відігравати в королівстві помітну політич­ну роль. З 1529 р. тут почали відбуватися сейми. До того ж Варшава була приблиз­но посередині між Краковом і Вільном. Королівський двір перемістився до Варша­ви 1596 р. за часів правління Сигізмунда III Вази (1566—1632). Цьому сприяло не лише те, що географічно Варшава була приблизно в центрі земель Речі Посполитої. Згаданий правитель походив із шведської королівської родини й претендував на шведський престол. Боротися за шведську корону йому було зручніше з Варшави, а не з далекого Кракова. Проте Краків і далі залишався місцем коронації польських королів.

Руський (український) нобілітет не чинив опору приєднанню Підляшшя, Воли­ні, Брацлавщини й Київщини до Польського королівства. Місцева шляхта отрима­ла широкі права, якими володіли шляхтичі цієї держави. Поліпшилося становище й місцевої руської аристократії, князівських родів. Князі й магнати доволі швидко прилаштувалися до політичної системи королівства. Вони, займаючи високі уря­дові посади у «своїх» воєводствах, що давало їм немалі преференції, не лише збе­регли, а й примножили політичну, економічну й військову могутність. Наприкінці XVI ст. — на початку XVII ст. спостерігався спалах князівської потужності на укра­їнських землях. Деякі князі навіть володіли більшими багатствами й військовими контингентами, ніж сам король. «Велетенські земельні обшири лише номінально підлягали державному контролю, — справедливо зазначає Віктор Горобець. — По суті, це були своєрідні квазідержави, де дієвою була лише влада магната, забезпе­чена власною адміністрацією, військами, фіскалами, потужними зв'язками при ко­ролівському дворі, сенаті, можливостями впливати на ухвали сейму»^{[380] [381].}

Найбільш заможні руські князівські династії (Острозьких, Заславських, Зба­разьких, Вишневецьких^[382] та ін.) цілком могли з часом перетворити свої володіння в суверенні чи напівсуверенні держави. Однак вони не пішли цим шляхом. В умовах Речі Посполитої руські аристократи могли добиватися високих урядових посад, що відкривало перед ними широкі можливості. Наприклад, представник дому князів Вишневецьких, Михайло-Корибут, навіть став королем. Через це руські аристокра­ти хоча іноді й конфліктували з вищою владою Речі Посполитої, але зберігали до неї лояльність.

Незадовго після Люблінської унії в Речі Посполитій сформувався політичний устрій, який можна вважати олігархією. Після смерті короля Сигізмунда II Авгус- та 1572 р., на якому скінчилася династія Ягеллонів, наступив період виборну королів.

Першим обраним королем став Генріх (1551-1589) із французького королів, ського дому Валуа. Під час його обрання 1573 р. шляхтичі поставили вимогу щ_Об він прийняв засадничі закони, які стосувалися їхніх прав. Це т. зв. «Генріхові apτ∏. кули», які підтверджували й інші обрані королі. Згідно з ними новообраний король окрім збереження чинних прав і привілеїв, гарантував вільний вибір наступного монарха та зрікався претензій на спадкове управління. Ці артикули також підтвер. джували засади віротерпимості, проголошені Варшавською конфедерацією 1573 ρ,_ι та ставили короля під контроль сенаторів-резидентів, що їх обирали на кожному сеймі і без відома яких монарх не мав права видавати жодної ухвали у важливій справі^[383].

Найвищим законодавчим органом Речі Посполитої був з'їзд шляхти, який іме­нувався сеймом^{1 [384]. Саме сейм ухвалював закони й обирав короля. Складався він із сенату, куди входили високі посадові особи (католицькі ієрархи, воєводи, каштеля­ни тощо) й палату (ізбу) послів (депутатів), яких обирали на місцевих шляхетських сеймиках. У період між сеймами король керував державою разом з обраною сеймом радою сенаторів-резидентів. Під час ухвалення рішень сеймом існувало право «лі- берум вето», згідно з яким кожен із його учасників міг накласти вето на прийнят­тя певного рішення, вимовивши слова «не дозволяю». Це право давало можливість лише одному депутату зірвати сейм. І такі випадки справді траплялися.}

Герб Речі Посполитої

реально державою, використовуючи механізми шляхетської демократії (сейми _та сеймики), правили олігархи-магнати. Під час загострення боротьби їхніх угрупу- _ga0b за владу, вони створювали конфедерації (своєрідні політичні об'єднання, що вйсУ^{ваЛИ певні вимоги})- Відкриті виступи конфедератів проти короля іменувалися рокошами.

^κ Главою виконавчої влади у державі був король, який формував свій апарат ^Правління. Він призначав маршалка, гетьманів, канцлера, підскарбіїв королівства f₁ Великого князівства Литовського та їхніх заступників; також призначав регіо­нальних урядників — воєвод, каштелянів і старост; вибирав суддів зі списку, по­даного сеймом або сеймиками. Також король затверджував ієрархів у католицькій, православній та уніатській церквах. Окрім того, володів коронними маєтками, які займали близько однієї шостої території держави. Король мав право видавати де­які укази. У судових справах він разом із сеймом виконував роль найвищого апеля­ційного суду. У його компетенції були зовнішні справи.

Мав король і вплив на сейм. Зокрема, скликав сейми, подовжував терміни їхніх повноважень і розпускав. Він же керував програмою сеймових дебатів. І лише коро­лівський підпис перетворював постанови сейму в чинні документи.

Роль короля можна порівняти з роллю президентів у пізніших президентських республіках.

У Речі Посполитій сформувалася складна судова система. Суди мали переваж­но становий характер. Деякі з них формувалися державними органами. Існували окремі суди для певних етно-конфесійних груп населення, наприклад, юдеїв. У цій системі сфери судів нерідко пересікалися. До того ж далеко не завжди забезпечува­лося виконання судових рішень. Це, звичайно, породжувало немало проблем, сво­єрідний «правовий хаос». А у тім, цей «хаос» влаштовував багатьох шляхтичів, які ним користувалися.

Система шляхетської демократії, яка утвердилася в Речі Посполитій, часто ха­рактеризується як «політична анархія». Хоча така характеристика видається не зовсім справедливою. З одного боку, шляхетська демократія не дала можливості утвердитися сильній центральній владі. Це стало однією з причин того, що Річ По­сполита з часом стала жертвою сусідніх централізованих держав, про що йтиметь­ся далі. Проте, з іншого боку, шляхетська демократія, яка охоплювала близько 10 відсотків населення держави (а саме такий високий відсоток шляхти був у дер­жаві) давала можливість значній частині люду брати участь у політичних проце­сах. Демократичність Речі Посполитої її нобілітет сприймав як одну з найбільших цінностей. І саме це було одним із головних чинників консолідації багатоетнічної йполіконфесійної магнатерії та шляхти Речі Посполитої.

Зрештою, був період, коли Річ Посполита, у якій утвердилася система шляхет­ської демократії, досягнула значних успіхів. Принаймні наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. вона була однією з найпотужніших держав Європи, яка успішно розвивалася в економічному сенсі. Хоча уже тоді брак сильної центральної влади Давав знати про себе.

Саме у часи піднесення Речі Посполитої в цій державі виник серйозний конфе­сійний конфлікт, який мав для неї значні наслідки. І цей конфлікт був пов'язаний передусім саме з українськими землями. Мається на увазі Берестейська унія 1596 р., яка призвела до різкої конфронтації між католиками й прихильниками унії, з одно-

го боку, та православними традиціоналістами — з іншого, про що буде далі вестиго мова. ^Я

Загалом же Річ Посполита формувалася як поліконфесійна держава, в якій ісцу. вала віротерпимість, що гарантувалася згадуваною Варшавською конфедерацій 1573 р. Шляхта ж розглядала свободу сповідування віри як одне із засадничих своїх прав. Однак треба враховувати, що церкви в період Середньовіччя й раннього Mo- дерну відігравали важливу роль у консолідації населення. До того ж вони не буд_и відділені від держави. Між державними й церковними структурами існував тісний взаємозв’язок.

Домінуючою церквою в Речі Посполитій була церква католицька. Її вірними ∏e∙ реважно були поляки й литовці. Однак у XVI ст. серед німецького населення ці_є, держави, представники якого проживали на Помор'ї й великих містах, набуває по. ширення протестантизм, зокрема лютеранство. Натомість серед польського, ру_сь. кого й литвинського шляхетства популярними стали такі течії протестантизму, як кальвінізм та соцініанство. Існували також етноконфесійні групи юдеїв, татар-му­сульман, вірних Вірменської апостольської церкви. Проте значний сегмент вірую- чих становили православні, які ідентифікували себе як русини.

У зв'язку із протистоянням Речі Посполитої з Московською державою та Осман­ською імперією наприкінці XVI ст. проблема православних постала досить гостро. Адже і в Московії, і в Туреччині проживали православні. До того ж на теренах Осман­ської імперії розташовувалися основні центри православ'я — східні патріархати. У такій ситуації Туреччина й Московія могли використати православних у боротьбі з Річчю Посполитою. З цією метою правителі останньої здійснили кроки, щоб відо­кремити «своїх» православних від їхніх одновірців у Московії й Османській імперії.

1596 р. була укладена т. зв. Берестейська церковна унія^[385]. Власне, суть цієї унії зводилася до того, що митрополит київський і, відповідно, ієрархи Київської ми­трополії, яка охоплювала терени України й Білорусії, виходили з підпорядкування константинопольського патріарха і визнавали своїм главою римського папу. Про­те (принаймні на перших порах) зовсім не йшлося про зміну обрядовості й тради­цій. Для основної маси вірян прийняття унії не було помітним явищем. Стосувалося воно переважно церковних і пов'язаних із ними світських еліт.

Безперечно, в унії були зацікавлені й римський папа, і державні структури Речі Посполитої. Завдяки цій акції православні цієї держави долучалися до католиць­кої Європи. Однак це прилучення відбувалося не безпроблемно. Прихильники унії не змогли залучити провідних представників еліти з православного табору Речі Посполитої, зокрема князя Василя-Костянтина Острозького (1526-1608). Це ство­рювало серйозну конфліктну ситуацію. Православна Русь, власне, значна частина руської (української та білоруської) шляхти, була проти.

Цю ситуацію в своїх цілях намагалися використати турецькі правителі. Вони контролювали східних православних патріархів, православні осередки на Сході і завдяки цьому мали серйозні важелі впливу на православний світ. Хоча не все тут було однозначно. Турецькі султани, як і загалом турецька еліта, були мусульмана­ми. Православних вони сприймали як людей «другого сорту». І не дивно, що ті за-

Воля чи неволя? Українські землі в складі Польського королівства й Речі Посполитої давали гноблення з боку влади Османської імперії. Православне населення цієї а також їхніх церковних ієрархів не влаштовував такий стан речей. Однак ни мусили миритися.

держави, _iς ним во

Турецька влада була не проти використати православних патріархів, а також православне духовенство в своїх геополітичних іграх. Вона працювала на те, щоб _не виник спільний християнський фронт проти Османської імперії. Тому турки ви­користовували конфесійні суперечності, які існували в християнській Європі. І пра- _вОславний чинник відігравав у цій справі не останню роль.

Наприкінці XVI ст. високопоставлені православні священнослужителі, серед них і патріархи, починають приїздити в Україну й намагаються встановлювати тут свої порядки. Константинопольські патріархи, у підпорядкуванні яких перебувала Київська митрополія, надають церковним братствам, монастирям право ставропі­гії; тобто виводили їх з-під влади місцевих єпископів і підпорядковували безпосе­редньо собі. Варто нагадати, що поставлення православних єпископів на їхні поса­ди відбувалося з санкції короля. Закономірно, влада Речі Посполитої з підозрою ставилася до такої діяльності іноземних священнослужителів, навіть декотрих із них звинувачувала в агентурній роботі на користь турків. Так, протосингела (пред­ставника) константинопольського патріарха на Берестейському соборі Никифора звинуватили в шпигунстві^[CCCLXXXVI]. Наскільки такі й подібні їм звинувачення відповідали дійсності — це дискусійне питання. Однак те, що конфесійний конфлікт між като­ликами й православними був корисним для турків, можна не сумніватися.

На жаль, влада Речі Посполитої не зуміла конструктивно розв'язати цей кон­флікт і порозумітися з православними. Звичайно, для можновладців цієї держави важливим було не допустити впливу на їх православ­них підданих інших країн: чи то Османської імперії, чи то Московії. Оптимальним було б створити на тере­нах Речі Посполитої свою православну церкву з патрі­архом, як це зробили в себе московити 1589 р. Проте урядовці Речі Посполитої не виявили щодо цього пи­тання ні належного інтересу, ні політичної волі. Хоча з боку православних шляхтичів та магнатів такий ін­терес був. Певні кроки до створення такої осібної пра­вославної церкви робив згадуваний князь Василь- Костянтин Острозький. На користь цього свідчить його релігійно-культурна діяльність — заснуванні Острозької академії, видання Острозької Біблії, інших потрібних для православної церкви книг, розбудо­ва церковних структур. Однак можновладці Речі По­сполитої вирішила піти іншим шляхом, здавалося б, більш надійним. Це був шлях унії, точніше підпорядкування Київської православної митрополії римському папі. До того ж це підпорядкування робилося без згоди значної частини православної шляхти й магнатерії.

Василь-Костянтин

Острозький

Берестейська унія 1596 р. лише загострила конфлікт між католиками й право­славними. На захист старожитнього православ’я стала частина руських шляхтичів на чолі з князем Василем-Костянтином Острозьким. Згодом активними противни- ками унії стали запорозькі козаки.

Попри те, що верховна влада Речі Посполитої не визнавала «нез'єднану», неущ. атську церкву, православній шляхті все ж вдалося дечого добитися. Так, на берез, невому сеймі 1603 р. в обмін на підтримку православними послами запропонова- ного королем Сигізмундом III податку на ведення війни в Лівонії, король дозволив обирати Києво-печерського архімандрита з числа православних. І саме Києво-П_е. перський монастир став одним із головних осередків православ’я в Україні.

На сеймах 1607 та 1609 років було прийняте рішення про право православних відправляти богослужіння та надавати маєтки православним церквам і монасти­рям. Таким чином визнавалося існування в Речі Посполитій двох церков східного обряду. Проте становище їх було неоднаковим. Уніатська церква підтримувалася урядом, її ієрархія поновлювалася й визнавалася королем. Православна ж обмежу, валася в правах і опинилася на межі втрати власної ієрархії.

Король не надавав православним номінації на єпископські кафедри. Православ­ним у такій ситуації не лишалося нічого іншого, як здійснити висвячення ієрархів без санкції короля. Це і було зроблено, коли 1620-1621 рр. єрусалимський патріарх Феофан перебував на українських землях. Висвята ієрархів відбулася під захистом запорізьких козаків. Важливу роль у цьому відіграв такий козацький лідер, як Пе­тро Конашевич-Сагайдачний^[387].

Острозька Біблія

Більшість висвячених Феофаном ієрархи православної церкви зазвичай не ри­скували виїздити з Києва та інших «козацьких теренів». Вони знали, що їх можуть V будь-яку хвилину арештувати. Щоправда, і урядовці Речі Посполитої не робила різких рухів проти ієрархів Феофанового свячення. Адже вони шукали порозуміння з козацтвом. І, попри демонстративне невдоволення ієрархами Феофанового свя­чення, не чіпали їх. Адже це було козацьке дітище.

За визнання православної ієрархії вели боротьбу православні шляхтичі й ко­заки. ПІД їхнім тиском на сеймі 1633 р. були прийняті «Пункти для заспокоєння коронних і Великого князівства Литовського обивателів руського народу, які спо­відують грецьку релігію», що були підтверджені тодішнім новообраним королем Владиславом IV (1595-1648)¹. Цей документ легалізував у Речі Посполитій право­славну церкву та її ієрархію.

І все ж конфесійний конфлікт на теренах України й Білорусії не був знятий. Ідею захисту православної віри почали активно використовувати козаки, зокрема пере­слідуючи політичні цілі. Цей конфлікт стимулював козацькі виступи проти влади. Принаймні в українській свідомості Берестейська унія стала «поворотним пунк­том», який розсварив українців і поляків. Таке розуміння, зокрема, знаходимо у ві­рші Тараса Шевченка «Полякам»:

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата.

Пишалася синами мати, Синами вольними... Росли, Росли сини і веселили Старії скорбнії літа... Аж поки іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай. І розлили Широке море сльоз і крові, А сирот іменем Христовим Замордували, розп'яли... Поникли голови козачі, Неначе стоптана трава, Украйна плаче, стогне-плаче! За головою голова Додолу пада. Kam лютує, А ксьондз скаженим язиком Кричить: «Те Deum! Алілуя!..» Отак-то, ляше, друже, брате! ^{[388] [389]}

Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, А ми б і досі так жили¹.

Маємо тут, щоправда, як певну ідеалізацію відносин між поляками й українця, ми-козаками в доберестейський період, так і деяке перебільшення значення Верес- тейської унії. Та все ж ця подія стала символічно резонансною.

Ударом для Речі Посполитої стало повстання під проводом Богдана Хмельниць- кого, яке започаткувало козацьку революцію середини й другої половини XVII _cτ У наслідку цієї революції Лівобережна Україна відійшла від Речі Посполитої й пере- йшла до Московії, що було закріплене Андрусівським миром 1667 р., про що окремо йтиметься далі.

Поряд із козацькою революцією ще одним ударом для Речі Посполитої став т. зв. «шведський Потоп» (1655-1550)^{1 [390], коли значна частина теренів цієї держави була зайнята шведськими військами. Шведи, власне, скористалися ослабленням Речі Посполитої через козацьку революцію. Тоді проти цієї держави склалася ши­рока коаліція, куди ввійшли Швеція, Московія, Бранденбург, Трансільванія, Молда­вія, Волощина, а також Військо Запорізьке.}

1655 р шведські війська зайняли Познань, Варшаву і Краків. А московське вій­сько й українські козаки — землі Білорусії, Волині, вступили на території Галичи­ни, взявши в облогу Львів. Велике князівство Литовське визнало владу шведсько­го короля Карла X Густава (1622-1660). Тодішній польський король Ян II Казимир (1609-1672) втік до Сілезії.

У цій ситуації влада Речі Посполитої вдалася до дипломатії. Московському ца­реві Олексію Михайловичу було запропоноване перемир'я, пообіцявши польську корону після смерті бездітного Яна II Казимира. 1656 р. у Вільні підписали таке перемир'я. Таким чином Річ Посполита була врятована від розгрому. Того ж року московський цар оголосив війну швед­ському королю. Також проти Швеції роз­почали війну Данія й Норвегія. Це змуси­ло Карла X Густава вивести війська з те­риторії Речі Посполитої.

У цій ситуації Богдан Хмельницький розгорнув активну діяльність зі ство­рення коаліції європейських держав, яка мала б розв’язати «польське питання». До неї входила Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія, Волощина й Велике князівство Литовське. Учасники цієї коаліції сподівалися розділити землі Речі По­сполитої. Як бачимо, уже тоді постало питання про поділ земель цієї держави. Тож Хмельницький сподівався стати на чолі створеного на українських землях Русько­го князівства в статусі спадкового правителя. Однак ці плани не вдалося реалізува­ти. Король Ян II Казимир зумів відстояти свою владу. Річ Посполита вистояла.

^[1] Шевченко Т. Зібрання творів: у 6 т. K., 2003. Т. 2. С. 48.

Щоправда, під час і після козацької революції та «шведського Потопу» ця дер- лова Ш^е залишалася значною політичною потугою. Були також спроби певним чи­ном реф°Р^мУ^вати ft зробити більш ефективною. Зокрема, король Ян II Казимир на­магався посилити центральну владу, розставляючи на вищих посадах вірних собі _ljllofleft. Це викликало незадоволення в шляхетському середовищі, яке бачило в та- _(|{йХ діях ^монаР^ха наслідування практики абсолютизму, що утвердився у Франції.

«Речником народу» в цій ситуації став великий коронний канцлер Єжи Любо- мирський. 1664 р. він закликав до рокошу. Упродовж 1665-1666 рр. у країні розго­рілася громадянська війна між королем і рокошанами. Останніх підтримувала як польська шляхта, так і шляхтичі з українських земель Руського воєводства. Ян II Хазимир змушений був піти на угоду з бунтівними шляхтичами. Зрештою, на сеймі 1668 р. він зрікся престолу і виїхав до Франції.

Після цього настає період правління «королів-земляків». Попередні ж королі — Ян П Казимир, Владислав IV та Сигізмунд III — належали до шведського королів­ського роду Ваза. «Королі-земляки» були за своїм походженням напіврусинами- українцями. До того ж народилися вони на українських землях. Щоправда, їхні українські предки були покатоличені й зазнали полонізації. І, зрозуміло, ці королі розглядали себе як представників польської аристократії.

19 червня 1669 р. за підтримки шляхти, опозиційної до магнатів, королем об­рали Михайла Корибута Вишнівецького [1640-1673]^[391] — сина руського князя Яре­ми Вишневецького, який уславився своєю боротьбою з Богданом Хмельницьким. Правління цього короля не було ні довгим, ні щасливим. У внутрішньому житті країни так і не настала стабілізація. Тривала боротьба між різними партіями, яка

Хотинська битва 1621 року

могла вилитися у збройні конфлікт. І це при значній зовнішній загрозі. 1672 р. Pj₄ Посполита, зазнавши поразок із боку Османської імперії, змушена була поступити­ся цій державі Поділлям та правобережним Подніпров'ям.

Турецька експансія була припинена внаслідок битви під Хотином 11 листопа­да 1673 р., за день до якої король помер. Лаври переможця в цій битві справедливо дісталися Яну Собеському (1629-1696)¹ — тодішньому коронному гетьману. Цей талановитий полководець користувався значним авторитетом серед нобілітету Речі Посполитої. 20 травня 1674 р. його попри протидії магнатів Великого князів­ства Литовського обрали королем.

Вважається, що Собеські походили з люблінської шляхти. їм вдалося помітно зміцнити своє становище, зокрема й завдяки вдалій шлюбній стратегії. Батько Яна Собеського, Яків, займав високі посади, зокрема, був каштеляном краківським, белзьким і руським воєводою. Одружився з Софією Теофілою Данилович, яка по­ходила з руського (українського) магнатського роду. Від Даниловичів Якуб Собесь- кий отримав Олеський замок, де й народився його син Ян. Принаймні по лінії мате­рі цей майбутній польський король мав українські корені.

З часом у польській літературі утвердилася думка, що Ян III Собеський зумів відновити воєнну славу Речі Посполитої. Це частково так. Великою перемогою цьо­го короля став розгром турецьких військ під Віднем 1683 р. Ця битва стала пере­ломним моментом у протистоянні Османської імперії та європейських, передусім католицьких, держав. Європейці поступово почали витісняти турків зі своїх тере­нів. Однак, незважаючи на значущість Віденської битви 1683 р., вона небагато дала Яну III Собеському. Щоправда, Річ Посполита зуміла повернути собі частину україн­ських територій. Проте Кам'янець-Подільський та Західне Поділля залишалися під турецькою владою.

Хоча Ян III Собеський мав здобутки у воєнній сфері, але в царині внутрішньої політики йому не вдалося дістати успіхів. Польський історик Анджей Камінський не безпідставно зазначає: «Протягом двадцятилітнього правління Яна III Собесько­го позиції і короля, і Посольської ізби послабилися коштом зростання обсягу влади сенаторів і міністрів. Утім, навряд чи можна говорити про зміцнення статусу сена­ту загалом, адже йому не вдалося здобути широких, ніж доти, повноважень. Нато­мість зросла підозрілість сеймиків, які не довіряли ні королю, ні сенатові, оскільки монарх не зумів підпорядкувати собі більшість його членів. Мішана форма полі­тичного устрою, яка в теорії мала би полегшувати співпрацю між королем, «наро­дом шляхетським» й аристократами, наприкінці XVII ст. остаточно занепала, приві­вши до паралічу влади. На тлі дедалі виразнішого ослаблення центральних органів управління, зросла вага олігархічних кланів, які мали у своєму розпорядженні ши­року мережу клієнтел. Тож не дивує, що саме тоді поширюється фаталістична зне­віра в можливість «направи» внутрішнього становища Речі Посполитої»^{[392] [393].}

Кризові явища, які охопили цю державу, знайшли вияв у творчості українсько­го політичного діяча й поета Данила Братковського (7-1702)^[394], який був страчений

Воля чи неволя? Українські землі в складі Польського королівства й Речі Посполитої.

польською владою за співробітництво з козаками-повстанцями під проводом Семе­на Палія. Він є автором польськомовної книги «Світ, розглянутий по частинах» — своєрідного суспільно-політичного трактату, викладеного в поетичній формі.

Книга вийшла з присвятою тодішньому польському королю Августу II, який 1697 р. (рік виходу книги) вступив на престол. Братковський, як і чимало шлях­тичів Речі Посполитої, пов’язував із новим правителем сподівання на поліпшення державних справ у Речі Посполитій. Ця присвята також засвідчує «державний па­тріотизм» цього автора.

Братковський засуджує ту «безмежну» вільність, яку мала шляхта. Украй нега­тивно він ставиться до політичної корупції, що панувала в цій державі і певним чи­ном обумовлювалась шляхетською свободою. Шляхом підкупу, вважав поет-мисли- тель, обирають сеймових послів (депутатів):

... Як тільки сеймик, пан щедро частує, Нічого від шляхти не потребує.

Однаку час наш інакше буває, Коли в пана фляки з шафраном з’їдають. Як пляшку вина пили в нього гості, То треба таки обрать йогомостя Послом до сейму, а чи депутатом, А ні — не буде надалі він братом¹.

Не дивно, що на сеймових засіданнях, для прийняття сеймових постанов зна­чення мають передусім гроші. Ось як це звучить у вірші «Сеймик»:

Із сеймика хлопець вернувся до хати. Що діялось там — хоче пан його знати. «Про кого найбільше там розмовляли?» «Калитку, мосьпане, усі вихваляли».

«Хто добру мав мову?», «Калитка, мосьпане». «На чому же стали?», «Калитка покаже».

«Хто ж річ якусь мудру й розумну порадив?» «Калитка, мосьпане, найліпше провадив^{[395] [396].}

Окрім того, сеймові посли, яких часто обирають, споюючи виборців, самі п'яними приходять на засідання:

У польськім світі біда процвітає, На сеймику п'яний огидно волає, Іще набереться у себе в господі Та прийде на сеймик — кива воєводі. Де ж отой розум? І правди немає, А вільність шкідлива шалено гуляє^[397].

Звичайно, у такій атмосфері політичної корупції та пияцтва на сеймових зась даннях не до правди й розумних конструктивних рішень:

Як правду на сеймику хтось каже ясно, Закричать часто — й неборак згасне^[398].

Братковський вважав, що політична корупція, поєднана зі шляхетською від_ь. ністю, можуть мати трагічні наслідки. В одному з віршів під назвою «Сейм» ∏_0e-_r стає пророком загибелі Польщі:

Сейм при свободі зірвуть в злій годині, Велику неволю собі, Польщо, чиниш. Легше, що треба, заладить у мирі, Вільність ж загине в кривавому вирі. Війна сувора і ворог жорстокий, Згоди немає, клейнот впаде злотий^{1 [399].}

Ці слова можна вважати пророчими. Не мине й сто років, як Річ Посполита буде поділена більш сильними її сусідами — Росією, Пруссією й Австрією.

17 червня 1696 р. помер Ян III Собеський. На цьому скінчився епізод правління «королів-земляків». Останні роки правління цього короля збігали в придворних ін­тригах, змовах, боротьбі між магнатами. Після кончи­ни Яна III Собеського популярною стала ідея зміцнити Річ Посполиту вибором іноземного правителя. Були різні претенденти з аристократичних родин Європи. Переможцем у цьому непростому змаганні, застосу­вавши військову силу, став герцог Саксонії Фрідріх Ав­густ (1670-1733) із династії Веттінів — один із найпо­тужніших правителів Священної Римської імперії (у польській традиції він знаний як Август Il Сильний)^[400]. 15 вересня 1697 р. він був коронований. Тож новообраний король зрікся протестантизму, при­йнявши католицьке віровизнання. Так було започат­коване правління в Речі Посполитій саксонської ди­настії, яке тривало з 1697 по 1763 рр. У наслідок чого склалася династична унія з Саксонією, яка давала шанс Речі Посполитій вестернізуватися. Однак ця унія так і не стала «повного», як між Польщею та Великим князівством Литовським. Так само неповною була й вестернізація Речі Посполитої.

З новообраним королем пов'язувалися значні спо­дівання, про що, зокрема, свідчить і присвята цьому королю згадуваної книги Брат- ковського. Була надія, що значною підмогою для Речі Посполитої стане добре ор-

візована C^aKCOHCbK^a армія. Магнати і шляхта не бажали збільшувати податки ня _fl0τpe6κ війська своєї держави. Не бажали вони й удосконалення системи управлін­ня, створення «добре ОрГЯНІЗОВЯНОЇ держзви» 3^а саксонським зразком, оскільки це ^ежувало шляхетські вільності. Були також сподівання, що унія з Саксонією по­жвавить економічні зв'язки між Польщею та німецькими землями.

Частково ці сподівання були реалізовані. Август II зумів добитися на почат­ку свого правління певних успіхів. Зокрема, 1699 р. Річ Посполита повернула собі Кам'янець-Подільський і Західне Поділля. У короля також були плани утвердити свою владу в Молдавії.

Однак помилкою цього правителя стало залучення 1698-1699 рр. Саксонії й, відповідно, Речі Посполитої до коаліції з Данією й Московією проти Швеції. Це мало негативні для Речі Посполитої наслідки, яка виявилася втягнена у Велику Північну війну 1700-1721 рр.

У липні 1701 р. шведське військо окупувало Курляндію і увійшло до Лит­ви. У травні 1702 р. воно ввійшло до Польщі, практично без бою взяло Варшаву, а в серпні цього ж року — Краків. Шведський король Карл XII (1682-1718) вимагав детронізації Августа II й розірвання унії між Річчю Посполитою й Саксонією.

Певну роль у цих подіях відіграв і український чинник. Карл XII обіцяв шлях­ті повернення Речі Посполитій Смоленська й Києва, які планував відібрати в мос- ковитів. Тим часом 1702 р. на Київщині та Поділлі вибухнуло велике козацьке по­встання під проводом Семена Палія й Самуся. Його центром стала добре укріплена

Північна війна

Біла Церква. Палій готовий був пристати під протекцію московського царя. Одц_ак тодішній правитель Московії Петро І не поспішав йти на допомогу повстанцям. Bjj₁ робив ставку на короля Августа II.

А тим часом Карл XII, військо якого контролювало Річ Посполиту, шукав ∏p_e, тендента на королівський престол. 1704 р. у Варшаві під контролем шведів був об- раний королем познаньський воєвода Станіслав Лещинський. Фрідріх Август ого­лошувався детронізованим. Проте із цим не погодилася частина шляхти, яка ор. ганізувала Сандомирську конфедерацію. «Сандомиряни» уклали угоду з Петром І, котрий обіцяв їм фінансову підтримку для організації війська, придушення по- встання Семена Палія, а також відвоювання Лівонії й Риги. Натомість 1705 р. Ста­ніслав Лещинський уклав Варшавський договір, який де-факто підпорядковував Річ Посполиту Швеції.

Московити кинули на балтійські землі значні війська. Натомість козацьке вій­сько під проводом гетьмана Івана Мазепи вирушило на терени Правобережної України. Семена Палія арештували й вислали до Тобольська. А Мазепа зайняв фор- теці, контрольовані повстанцями Палія, і просувався в бік Варшави й Сяну. Він спо­дівався стати гетьманом по обидва боки Дніпра.

Таким чином, Річ Посполита опинилася в складній ситуації. Її землі стали міс­цем воєнних дій іноземних армії — шведської й московської. Існувало два королі, які мали своїх прихильників серед нобілітету цієї держави. До того ж 1706 р. Август II під тиском шведів змушений був відмовитися від королівської корони, а Петро І ладний був затіяти вибори угодного йому короля. Відсутність єдності серед нобі­літету, фактично, вела до збройних сутичок між його групами й ставила державу на межу громадянської війни. З’явилося дві конфедерації — згадувана Сандомирська, яка підтримувала Августа II, й Варшавська на підтримку Станіслава Лещинського. Окрім того, давав про себе знати український чинник, який привів до встановлен­ня контролю козацького війська, очолюваного гетьманом Мазепою, над частиною земель Правобережної України.

Улітку 1708 р. Карл XII рушив зі сво­їм військом на землі Речі Посполитої. Він уклав таємну угоду з гетьманом Мазе­пою. Натомість Петро І вирішив підтри­мати Августа II. Воєнна фортуна усміхну­лася московському цареві. 1709 р, в бит­ві під Полтавою він розгромив шведські війська та українських козаків, що стали союзниками шведів. Після цього Август Il з допомогою саксонських і московських військ зумів відновити свою королівську владу. А Станіслав Лещинський мусив ті­кати до Франції.

Однак прихід саксонських військ на землі Речі Посполитої і засилля саксон­ців в уряді короля викликали незадоволення серед частини шляхти. Цього разу теж спрацював руський (український) чинник. 26 листопада 1711 р. в місті Тарно- груд Руського воєводства була проголошена конфедерація. Очолив її кременець­кий підкормій Станіслав Ледухівський, який походив із полонізованого руського

Воля чи неволя? Українські землі в складі Польського королівства й Речі Посполитої /українського] шляхетського роду. Це породило чергове політичне протистояння, _jiκe тривало до кінця 1716 р. Посередниками між королем та його прихильниками _стали московські дипломати. Зрештою, московські війська поводилися, ніби в себе вдома. Угода між прихильниками Тарногрудської конфедерації та королем і його прихильниками була досягнута 3 листопада 1716 р. Потім вона була затвердже­на 1 лютого 1717 р. на одноденному сеймі, який отримав назву «німий», оскільки на ньому не було жодних дискусій. Під час його проведення делегати були оточені московськими солдатами. І тому змушені були прийняті умови, продиктовані Пе­тром І. Зокрема, обумовлювалася численність військ, яка не повинна була переви­щувати 26 тисяч. Реальна ж численність армії коливалася від 12 до 16 тисяч осіб і була помітно меншою, ніж армія Росії. Обеззброєна Річ Посполита опинилася під контролем російських монархів.

Власне, плани Фрідріха Августа запровадити в Речі Посполитій політичну сис­тему «добре впорядкованої держави» зазнали фіаско. Державні структури й далі залишалися корумпованими: посади купувалися й продавалися. Так само купува­лися голоси під час сеймових засідань. Слабкість державного апарату обумовлюва­ло те, що на місцях шляхтичі, щоб захистити маєтності, створювали власні озброє­ні загони. Малоефективною лишалася судова система.

Власне, Велика Північна війна заклала певні передумови для подальшого по­ділу цієї держави. По-перше, під час цієї війни володар Бранденбургу й герцогства Пруссія, що до 1657 р. був ленником польського короля, 1701 р. отримав повну не­залежність і проголосив себе королем. Надалі Пруссія втручалася в справи Речі По­сполитої й стала однією зі сторін, яка взяла участь у її поділі.

По-друге, Річ Посполита втратила Лівонію, поступившись нею Росії. Для остан­ньої це була важлива територія, що забезпечувала їй «вікно в Європу».

І, по-третє, Росія фактично взяла під свій контроль Річ Посполиту.

Все ж наприкінці Великої Північної війни, зокрема, після «німого сейму» на­стала певна стабілізація в Речі Посполитій. Дещо сильнішими були позиції короля. Тож аж до його смерті 1 лютого 1733 р. всі сейми зривалися. Тим часом посилився вплив т. зв. Фамілії, клану магнатів Чорторийських і Понятовських, які підтримува­ли Августа II.

Після років воєнних руйнувань і чималих людських втрат почало налагоджува­тися господарське життя. Німецькі впливи, що йшли із Саксонії, сприяли позитив­ним зрушенням у ремеслах, торгівлі та військовій справі.

На 25 серпня 1733 р. був призначений елекційний сем, де мав би відбутися вибір короля. Попри певні позитиви правління Августа II, більшість сеймиків і сеймових послів були проти того, щоб королем став син Августа II, саксонський герцог Фрідріх Август. Вони робили ставку на Станіслава Лещинського, який, опинившись у Франції, породичався з французьким королем. Французи зі своїми прусськими союзниками виступали за цю кандидатуру. Натомість росіяни ладні були підтримати саксонця. 12 вересня 1733 р. більшість учасників елекційного сейму обрала королем Станіс­лава Лещинського. Проте прихильники саксонського претендента, яких було мен­ше, скориставшись підтримкою російських військ, 5 жовтня того ж року проголоси­ли королем Фрідріха Августа, який далі правив під іменем Августа III (1696-1763)^[401]. Останній на чолі саксонської армії рушив на терени Речі Посполитої і вже 17 січня 1734 р. був урочисто коронований у Кракові. Станіслава Лещинського та його ∏p_l1. хильників вдалося з допомогою військової сили витіснити, й він знову змушений бу_е тікати до Франції.

Події, пов'язані з утвердженням влади Августа III, показали, чого насправді вар. тує шляхетська демократія. Вирішальними були не воля виборців і сила права а право військової сили. Також ці вибори показали, що влада в Речі Посполитій не є самостійною, а залежить від іноземних держав, передусім Росії.

Август III, як монарх епохи Просвітництва, прагнув до уніфікації держави щ_Ля. хом запровадження рівності мешканців перед законом, уведення єдиної державної мови й стандартизованої освіти. Централізм, уніфікація та регулювання мали б ра- зом із розвитком економіки призвести до розквіту держави, яку б захищала досить сильна професійна армія, що утримувалася б за кошти належних податкових над­ходжень. Проте цей «просвітницький ідеал» держави не міг бути реалізований че­рез «анархізм шляхти», її небажання поступатися своїм становищем і привілеями.

Останні роки правління Августа III важко назвати успішними. Почалася Семи­літня війна. 1756 р. прусський король Фрідріх II окупував Саксонію. Август III зму­шений був покинути свою столицю Дрезден і перебратися зі своїм двором до Вар­шави, де він перебував майже до своєї смерті 1763 р. Це нещастя короля стало сво­єрідним щастям для польської столиці. Сюди прибув не лише король, а й заможні пани із Саксонії зі своєю обслугою. Почалася перебудова палаців і резиденцій, по­жвавилося економічне й культурне життя.

З часом у польській свідомості набуло поширення уявлення, що за часів сак­сонської династії, зокрема Августа III («круля саса»), жилося добре, заможно. Піс­ля раптової смерті цього правителя 5 жовтня 1763 р. чимало шляхтичів і магнатів були не проти продовження династичної унії із Саксонією й обрання на польський престол нащадка попереднього короля. До того ж саксонського кандидата підтри­мували Франція та Австрія.

Однак Фамілія ще за життя Августа III готувалася до перевороту, маючи домов­леності з російською імператрицею Катериною II. Скориставшись російською вій­ськовою підтримкою, вони зуміли 7 вересня 1764 р. обрати свою кандидатуру — литовського стольника Станіслава Антонія Понятовського (1632-1698)¹, який по­тім користувався іменем Станіслава Августа. Цей кандидат до того ж був коханцем Катерини II, що теж відіграло певну роль у підтримці його кандидатури росіянами.

Понятовського також можна вважати «королем-земляком», який мав україн­ські корені. Народився він у селі Вовчин^{[402] [403], що на Берестейщині. Це були українські терени. По материнській лінії його предками були князі Чорторийські (Чарторий- ські), які належали до полонізованої української аристократії, хоча й вважали себе нащадками Гедиміновичів.}

Демонструючи лояльність до російської імператриці Катерини II, Станіслав Ав­густ Понятовський провів свою коронацію в день її іменин 25 листопада 1764 р. І відбулася ця коронація не в Кракові, як це було доти, а у Варшаві. Новообраний король визнав імператорський титул російської правительки і королівський титул

Станіслав Август Понятовський

Воля чи неволя? Українські землі в складі Польського королівства й Речі Посполитої правителя Пруссії. Проте в його особі й Фамілії, ставлеником якої він був, не вар- _то бачити простих маріонеток Катерини IL Новообраний король і його прихильни­ки не дали згоди на протекцію Російської церкви над православними мешканця- речі Посполитої, а також відкинули вимогу російської сторони про відновлення _прав некатоликів (православних і протестантів], що зазнали обмежень за правлін­ня саксонської династії.

Також Станіслав Август Понятовський і його прибічники намагалися обережно провести реформи, які б зміцнили центральну владу в державі. Його діяльність ви­никала неоднозначну реакцію. З'явилося чимало прихильників старовинних вольностей, котрі не хоті­ли змін. Росія вміло грала на цих протиріччях, підтри­муючи консерваторів, що вело до дезорганізації сус­пільно-політичного життя. Тим часом у середовищі шляхти росло невдоволення щодо втручання росіян у справи Речі Посполитої.

1768 р. сейм прийняв закони, що сприяли змен­шенню політичної анархії, зокрема обмежували «лібе- рум вето». Того ж року під тиском російського уряду Станіслав Понятовський підписав трактат про фор­мальне зрівняння у правах із католиками православ­них і протестантів. Значна частина шляхти Речі По­сполитої, вбачаючи в католицизмі «свою віру», була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту ка­толицизму, шляхетських прав і звільнення Речі По­сполитої з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі 29 лютого 1768 р. була організована конфеде­рація^[CDIV], яка користувалася чималою підтримкою серед польського шляхетства. Це не могло не викликати за­непокоєння з боку правлячих кіл Російської імперії.

Барські конфедерати протягом 1768-1772 рр. вела запеклу боротьбу проти ко­роля. Вони спровокували на теренах України повстання гайдамаків, відоме під на­звою Коліївщина. Оскільки це була українська подія, яка вплинула на долю Речі По­сполитої, їй варто приділити увагу.

Так, відповідно з Андріанопольським та Карловицьким трактатами 1713 і 1714 років, Правобережна Україна залишалася в складі цієї держави, зокрема й правобережне Подніпров'я (Київщина), де свого часу починалася Хмельниччи­на. Саме на цьому пограниччі державна влада була найслабшою. У першій полови­ні XVIII ст. тут поширилась гайдамаччина (турецьке слово «гайдамака» означало розбійник). Із запорізьких володінь, які, фактично, залишалися нічийною терито­рією, ватаги гайдамаків переходили на Київщину, де переважно базувалися в Чор­ному лісі — великому лісовому масиві між Смілою, Кам'янкою та Чигирином. Звід­си вони разом із селянами здійснювали напади на володіння шляхтичів та євреїв- орендарів. Після цих наїздів із награбованою здобиччю тікали на Запоріжжя, а _То й навіть у степові володіння, що належали Кримському ханству.

На Київщині, завдячуючи широкому поширенню гайдамаччини, існувало д₀ статньо «революційних елементів», які легко піддавалися на виступи, ∏oτpi6_fi0 було лише дати певну ідеологію, провести пропаганду й закликати людей ∏₀. встати.

Як і в часи Хмельниччини, тут такою ідеологією стало «зневажене православ’я» Тоді на Правобережжі уже домінувало уніатство. Щоправда, зберігалися й анклави православ'я, серед яких варто виділити Мотронинський монастир поблизу Чиги­рина. Саме з цієї обителі й почалася Коліївщина. Ігуменом цього монастиря був Мельхіседек Значко-Яворський^[CDV] — доволі своєрідна постать. Народився він на Лі­вобережжі 1716 р. Походив із козацької родини. Батько його був осавулом Лубен­ського полку. Освіту Значко-Яворський здобув у Києво-Могилянській академії У віці 22 років опинився в Мотронинському монастирі. 1745 р. став його ігуменом А 1761 р. переяславський єпископ Гервасій Лінцевський визначив Мельхіседека своїм намісником на Правобережжі. Саме цей єпископ, призначений 1757 p., p₀₃. горнув активну агітацію за православ'я в цьому регіоні. Мельхіседек на посаді єпис­копського намісника розпочав свою діяльність із розповсюдження сфабрикованих

Мотронинський Монастир. Тарас Шевченко, акварель, 1845 рік

Воля чи неволя? Українські землі в складі Польського королівства й Речі Посполитої _новин про прихожан латинського обряду та обіцяв винагороди за навернення з унії _на православ'я наддніпрянських парафій. Він зумів загітувати близько 150 свяще- _tl∏κi? перейти у православ’я. Зрозуміло, це викликало негативну реакцію з боку польської влади. Мельхіседек навіть на певний час був під арештом.

Те, що Цей ієрарх мав тісні контакти з представниками російської влади, поза сумніву- Контактував навіть із царицею Катериною II. Зрештою, варто мати на ува­зі, що тоді православна церква в Російській імперії була синодальною, підпорядко- _вуючись державному апарату. Якби Мельхіседек не виявляв лояльності до росій­ської влади, його б не призначили намісником переяславського єпископа на Пра­вобережжі. Тому виглядає так, що цей ієрарх виконував вказівки, які йому давали ₃ Санкт-Петербурга.

Можна зустріти думку, що Мельхіседек не освячував ножів гайдамаків у Мотро- інинському монастирі 18 травня 1768 р. — події, від якої почалася Коліївщина. Про­те, якщо це справді так (бо ніби Мельхіседек тоді перебував у Санкт-Петербурзі), це не означає, що він не брав участі в підготовці Коліївщини. Ігумен та його ченці здійснювали не лише ідеологічну підготовку повстання, а й займалися його орга­нізацією.

Ще 1767 р. в Мотронинський монастир прибув запорожець Максим Залізняк із 18 козаками^[CDVI]. Усі вони, аби замаскувати свою діяльність, стали послушниками. Ці козаки неподалік монастиря облаштували укріплений військовий табір. Про це знали ченці й допомагали козакам.

, Ймовірно, Росія розраховувала втрутитися у внутрішні справи Речі Посполитої. А приводом для повстання могла б стати «православна проблема». Не виключено, Іщо ченці Мотронинського монастиря за допомогою козаків планували спровокува­ти конфлікт, щоб потім вести мову про переслідування православних.

Як уже говорилося, у Мотронинському монастирі 18 травня 1768 р. відбулося освячення ножів для гайдамаків. Тобто вбивство поляків, передусім барських кон­федератів, а також інших неправославних розглядалося як «свята справа». Так по­чалася Коліївщина.

Гайдамаки, принаймні їхня верхівка, декларували звільнення від польського поневолення, захист православ'я, а також відновлення на Правобережжі козаць- ікого гетьманату. У певному сенсі, Коліївщина це ніби було повторення, «калька» Хмельниччини. Максим Залізняк, який опинився на чолі гайдамаків зі своїми по- ївстанцями розгорнув діяльність на теренах Київщини, захопивши низку міст: Jle- |бедин, Медведівку, Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Швайки, Ka- імінний Брід, Межин, Лисянку. Апогеєм Коліївщини стало здобуття добре укріпле­ного міста Умані. Під цим містом на бік гайдамаків перейшов Іван Гонта, який зі своїми надвірними козаками, які служили полякам, мав захищати Умань. Це стало однією з важливих причин падіння міста. 10 червня 1768 р. Умань опинилася в ру­ках гайдамаків.

Захоплення цих міст, Умані зокрема, супроводжувалося вбивствами католиків та юдеїв. Власне кажучи, нічого тут нового не було. У літературі, зокрема польській, можна знайти інформацію про жахіття гайдамаччини, називаються просто фантас­тичні цифри загиблих. А взяття Умані іменується не інакше, як «Уманською різани­ною». Насправді, така інформація про жахіття гайдамаччини помітно перебільшена.

Табір гайдамаків. Юліуш Коссак

11 червня в Умані повстанці проголосили Гетьманат. Під час проголошення було заявлено, що панщина й шляхетство ліквідовуються, усі українці стають віль­ними козаками. Гетьманом було обрано Максима Залізняка, головним комендан­том збройних сил — Івана Гонту. Країну, як і за часів Хмельниччини, було поділено на полки та сотні^[407].

Однак російській владі, яка втручалася в справи Речі Посполитої, зовсім не було цікаво, щоб Коліївщина розросталася. Адже вона могла перекинутися й на росій­ську частину України. Гайдамаки зробили свою справу: вони потіснили барських конфедератів, провели від них «зачистку» на теренах Київщини, також серйозно налякали своїми репресіями польську шляхту. Тепер у гру мала вступити російська армія.

25 червня два російські полки підійшли під Умань, де розташувався табір гайда­маків, і почали «братання» з ними. Гайдамаки вірили, що росіяни є їхніми щирими союзниками. Тим паче, що серед гайда­маків поширювався міф про «золоту гра­моту» цариці Катерини II, яка ніби була дана повстанцям. Ймовірно, «золота гра­мота» — це фальшивка. Проте цій фаль­шивці вірили, і вона виявилася дієвою. У ній був заклик разом з єдиновірними росіянами громити поляків та євреїв. «Золота грамота», буцімто, була прочита­на під час посвячення ножів гайдамакам. «Братання» з росіянами під Уманню вилилося у велику пиятику, після якої захмелілі гайдамаки опинилися в російсько­му полоні. Багато з них зазнали катувань. Іван Гонта як підданий Речі Посполитої ∕√B переданий полякам, які його стратили. Максим Залізняк опинився в Сибіру¹, ^правда, ні переяславський єпископ Гервасій Лінцевський, ні його підопічний ІУІ_Єд_Ьхіседек Значко-Яворський не зазнали переслідувань. Перший і надалі зали­шався ієрархом православної церкви, другий виїхав у Росію.

Після розгрому гайдамаків під Уманню окремі їхні загони продовжували діяти ₀ Україні. За такої умови вони воювали як із поляками, так і з росіянами. Проте не- _вдовзі рух гайдамаків був придушений.

Черговою спробою реформ у Речі Посполитій стала робота Чотирьохлітнього _сейму, Щ° працював 1788-1792 рр^{[408] [409]. Польські прогресивно налаштовані діячі, серед H∏x і король Станіслав-Август Понятовський, вважали, що це хороший час для про- зедення реформ. Адже сусідні з Річчю Посполитою держави мали тоді інші пробле­ми. 1787 р. Росія та Австрія почали війну з Туреччиною. Згодом проти Росії висту­пила Швеція. У Європі ж виникла антиросійська коаліція в складі Пруссії, Англії та Голландії. У такій ситуації Росії було не до польських справ. Хоча імператриця Ка­терина II та її двір намагалися тримати в полі свого зору ситуацію в Речі Посполи­тій і, за можливості, стримувати реформи. В одному з приватних листів Катерина II}

Взяття Умані

писала: «Слід відкласти усі особисті наміри короля і його міністрів, зберігши ‰ конституцію (мається на увазі державний устрій країни — прим, автора), яка зар/ є, бо, правду кажучи, для Росії немає ні потреби, ні користі, щоб Польща cτ_ajla дієздатною»^{[410] [411].}

Однією з головних реформаторських дій Чотирьохрічного сейму стало прийнят тя 3 травня 1791 р. Конституції. Цей процес відбувався непросто. Прихильники р_е. форм на сеймі не мали переважної більшості. Тому їм довелося піти на певні хитрощі Так, засідання сейму, коли приймався цей документ, відбулося відразу після Велико^ дніх свят. Призначивши таку дату, король і реформатори попередили письмово своїх прихильників, щоб вони прибули на засідання. Водночас був розрахунок, що прот_и. вники реформ, яких, зокрема, було чимало серед сенаторів, на засідання сейму ∏_e приїдуть. Власне, так і сталося. Щоправда, на засіданні, на якому приймалася Консти­туція, було лише 185 послів та сенаторів — менше половини складу.

Прийняття Конституції відбувалося бурхливо. Дебати тривали понад шість годин, під час яких тричі виступав ко­роль, наполягаючи на прийнятті цього документу. Зрештою, він і учасники сей­му склали присягу на вірність Консти­туції. Голосування ж за цей документ не було. Усе це разом узяте викликало запи­тання щодо законності прийняття Кон­ституції 3 травня.

Прийнята Конституція офіційно мала назву Ustawa rzqndowa. Це можна пере­класти як «закон про владу» чи «закон про управління», зрештою, як «основний закон». Справді, цей документ постає як основний закон, «закон над законами». У ньому говориться, що всі законодавчі акти, які йому суперечать, відміняються.

Творці цього документа свідомо уникали назви «конституція», щоб їх не зви­нуватили в революційності. Тоді це слово часто асоціювалося з революцією. Однак у самому тексті документа неодноразово звучить слово «конституція». Тож маєть­ся на увазі саме Ustawa rzqndowa.

Перша стаття Конституції називалася «Панівна релігія». Такою проголошувався римо-католицизм. Це була релігія не лише переважаючої частини населення, а й (що важливо!) панівної еліти. Перехід із католицизму в якусь іншу релігію Кон­ституцією заборонявся. І все ж в країні значна частина населення була некатолиць- кою. На теренах України й Білорусії мали поширення уніатство й православ'я. Та­кож в окремих регіонах Речі Посполитої зберігали певні позиції протестанти. Наці реалії довелося зважати творцям Конституції. У ній, зокрема, зазначалося: «...усім людям будь-яких інших віросповідань ми уможливлюємо та гарантуємо свободу ^{1 2}

Золя чи неволя? Українські землі в складі Польського королівства й Речі Посполитої. _ilf урядову опіку та свободу у проведенні обрядів»¹. Інше питання, наскільки ді- gρ∏M∏ були ці гарантії. Загалом же Конституція мала на меті закріпити й посилити _по3цції католицизму, який ставав державною релігією.

Велика увага в Конституції приділялася соціальним станам — шляхті, міщан- _сТВу й селянству.

Найбільші права мала шляхта. Вона становила близько 10 відсотків населен­ня речі Посполитої. «Усю шляхту, — зазначалося в Конституції, — визнаємо рів- _ною між собою, не лише стосовно клопотань про владу та про виконання послуг батьківщині, честі, слави, що приносять користь, але й стосовно однакового ви­користання привілеїв та виключних прав, що послуговують шляхетському стано­ві, понад усе права особистої безпеки, особистої свободи та земельної й рухомої власності...»^{[412] [413].}

Варто мати на увазі, що шляхта в соціальному сенсі була далеко не однорід­ною. Існували багаті магнатські роди. Був певний прошарок заможної шляхти. І все ^основна маса шляхтичів не відзначалася особливими статками. Визнання рівно­сті шляхти (принаймні декларативне) можна визнавати прогресивним моментом. Адже, як уже зазначалося, вона становила немалий відсоток населення. І мала мож­ливість брати участь в управлінні державою. Щоправда, право участі в сеймиках було відібране у безземельних шляхтичів. Це обумовлювалося тим, що представ-

Конституція 3 травня. Ян Матейко

Оригінал Конституції 3 травня

ники цього прошарку, будучи підкуплені магнатами, ставали знаряддям у ру_Кд останніх. Такий «недемократичний підхід» мав на меті обмежити вплив магнатер|₍ на політичне життя країни.

Певні права отримали й міщани. Вони також долучалися до державного упр_ав. ління, мали змогу надсилати до сейму своїх послів (делегатів). Хоча роль останніх була обмеженою.

У Конституції знаходимо чимало гарних слів на адресу селян. Зокрема, там з_а. значалося: «Люд селянський... є джерелом найбільших багатств країни і... стац₀. вить найчисельнішу частину народу і є найбільш дієвою силою...» Та все ж Консти­туція залишала статус кво, зберігаючи підпорядкування селян поміщикам. Одц_ак зазначалося, що селяни приймають­ся «під опіку права і національного уряду»¹.

Варто вказати, що в Конституції З травня знайшли втілення поширені в епоху Просвітництва ідеї народного суверенітету й розподілу влади. Зокре- ма, у ній зазначалося: «Будь-яка влада у людському суспільстві починається з волі народу»^{[414] [415]. Інша річ, що розумілося під народом. Для авторів Конституції — це була лише частина суспільства, яка включала духовенство, шляхтичів-зем- левласників і заможних міщан. Про се­лян, найбільш численну частину насе­лення, не йшлося взагалі. Жінки ж (на­віть якщо вони належали до елітарних верств) виборчими правами не наділя­лися й політичних прав не мали. Однак подібне розуміння «політичного наро­ду» було поширене в тогочасній Європі й Північній Америці.}

Щодо розподілу влад, то в Консти­туції 3 травня читаємо таке: «Щоб за­безпечити однаковою мірою державну цілісність, громадянські свободи та по­рядок у суспільстві, уряд польського на­роду повинен складатися з трьох влад, і з волі нинішнього закону завше скла­датиметься, а саме: законодавча вла­да, представлена об'єднаними станами,

найвища виконавча влада, зосереджена в руках короля та Сторожі, й судова вла­да — юрисдикції, уже встановленої, або

Гуго Коллонтай

Воля чи неволя? Українські землі в складі Польського королівства й Речі Посполитої _κj ще мають встановити»¹. Тут варто вказати, що під Сторожею розумівся уряд, _якйй призначався королем, але на який міг впливати сейм. Причому, іменуючи ви­щий орган виконавчої влади Сторожею, малося на увазі, що урядовці повинні стоя- _ти на сторожі законів, прийнятих сеймом.

Ustawa rzqndowa перетворювала Річ Посполиту в спадкову конституційну мо­нархію- Відповідно, установлювався династичний принцип престолонаслідування. [J₀JibCbKHM королями мали стати представники саксонської династії. Ось як у Кон­ституції говорилося про королівську персону: «Особа короля є святою та недотор­каною для всіх. Сам від свого імені нічого не виконуючи, він ні за що не матиме від­повідальності перед народом. Він повинен бути не самодержцем, а головою та батьком народу, і це його право визнається і підтверджується Конституцією»^{[416] [417]. За­галом у Конституції 3 травня королівській владі приділено чимало уваги. Король же ставав главою виконавчої влади. Подібна модель управління існувала в тогочас­ній Англії.}

Конституція 3 травня не встигла виявити себе по­вного мірою. Вона діяла лише близько року. До того ж її реалізація зазнала як всередині країни, так і ззов­ні. Скасування Конституції відверто вимагала Росія. І не даремно. Дієздатна Річ Посполита їй була не по­трібна. їй потрібно, щоб у цій державі й далі зберігала­ся політична анархія.

Говорячи про Конституцію 3 травня, варто відзна­чити, що це передусім Конституція польська. Водно­час Ustawa rzqndowa мала відношення до України. У її написанні й прийнятті брали участь вихідці з україн­ських земель, люди, яких можна вважати полонізова­ними русинами-українцями.

Важливу роль у створенні Конституції 3 травня відіграв тодішній польський король Станіслав Ав­густ Понятовський, який, як уже говорилося, походив з українських етнічних теренів. Також помітну роль у підготовці цього конституційного акту відіграв Гуго Коллонтай (1750-1812)^[418], який народився в містечку Великі Дедеркали (зараз село Шумського району Тер­нопільської області). Його предки належали до волин­ської шляхти, яка спочатку була православною, а потім — уніатською. Однак сам Гуго Коллонтай, отримавши відповідне виховання в католицьких навчальних за­кладах і ставши католицьким священиком, належав до «людей польської культу­ри», навіть виступав за полонізацію українського населення. Коллонтай був одним із найбільш видатних польських мислителів епохи Просвітництва, відіграв важли­ву роль у реформуванні Краківського університету, перетворенню його в світський навчальний заклад вищого типу. Цей діяч став одним із організаторів Вищої Bo- Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях линської гімназії (Кременецького ліцею), що належав до значних осередків ∏_0jlb ської культури на українських землях.

Ще одним діячем, який мав причетність до появи Конституції 3 травня, був Юді. ан Урсин Нємцевич (1757-1841)¹, який відомий не лише як політик, але і як пи_Сь. менник. Народився він у полонізованій заможній шляхетській родині в українсько- му селі Скоки біля Бреста. Цікавився українським фольклором, який знайшов п_ев. не відображення в його творчості. Так, саме Нємцевич чи не одним із перших почав використовувати термін «думи» для визначення жанру своїх поетичних творів Пізніше цей термін почали використовувати Кондратій Рилєєв, Тарас Шевченко а також деякі інші українські автори. Нємцевич був автором резонансної політич­ної комедії «Повернення посла» (1791), в якій піддав критиці шляхетських консер­ваторів, які вважали, що «найкраще так є, як було раніше». Нємцевич був послом на Чотирьохрічний сейм, де виявив себе як оратор й прихильник реформ. Також він брав участь у створенні Конституції 3 травня.

Конституція 3 травня поширювалася на частину українських земель. Принай­мні тоді більшість теренів Правобережної України входила до складу Речі Поспо- литої.

Зрештою, Конституція 3 травня викликала зацікавленість в українських культурних діячів періоду «національного відродження». У «Книзі битія укра­їнського народу», що поширювалася серед членів Кирило-Мефодіївського то­вариства, читаємо таке: «Лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав усю Слов'янщину на свободу і братерство, розійшовся по світі слов'янському. І одізвався він, той голос України, в Польщі, коли 3 мая постано­вили поляки, щоб не було панів і всі були рівні в Речі Посполитій; а того хотіла Україна за 120 літ до того»^{[419] [420]. Звісно, тут маємо романтичну ідеалізацію Консти­туції 3 травня. Бо говорити, що Ustawa rzqndowa проголошувала рівність різних станів, проблематично.}

Усе це дає підстави розглянути Конституцію 3 травня як юридичний документ, що мав стосунок до України.

Зрештою, на українських землях почався рух за ліквідацію цієї Конституції, пов'язаний зі створенням у місті Торговиці (зараз село Кіровоградської області) конфедерації 1792 р., серед учасників якої було чимало полонізованих українських шляхтичів. Очолили її подільські магнати Францішек Ксаверій Браницький, Станіс­лав Щасний Потоцький і Северин Жевуський^[421].

Торговицька конфедерація, як і конфедерація Барська, призвела до дезоргані­зації суспільного й політичного життя в Речі Посполитій і знову дала змогу Росії втрутитися у справи цієї держави. 1793 р. Росія разом із Пруссією здійснили другий поділ Речі Посполитої, який теж був затверджений сеймом.

Проте з таким станом речей не хотіли миритися патріотично налаштовані ді­ячі цієї держави. 1794 р. вони підняли повстання, спрямоване передусім проти Ро­сії. Очолив його герой боротьби за американську незалежність і учасник Великої

ьранцузької революції Тадеуш Костюшко. Останній походив з українських етніч- земель на Берестейщині. Аналізуючи дані про народження Костюшка, роди­ну й ріД/ Д° яких він належав, варто вважати, що за етнічним походженням він був українцем. Представники роду Костюшків протягом багатьох століть (починаючи _κθ пізніше середини XV ст.] жили на українській етнічній території, де були їхні ро­дові маєтки. Родичалися вони переважно з представниками місцевої еліти, які теж довгий час були православними, потім уніатами й вважали себе русинами. Інша річ, що Костюшки зазнали покатоличення й полонізації. І, закономірно, Тадеуш Кос­тюшко вважав себе патріотом Польщі^[422].

Повстання почалося у Кракові. У березні 1794 р. сюди прибув польський ге­нерал Антоній Мадалинський зі своєю кінною бригадою кількістю 1200 осіб. Ро­сійський гарнізон, який розташовувався тут, покинув місто. 24 березня Костюш­ко прийняв присягу на краківській ринковій площі, що буде захищати цілісність кордонів держави, відстоювати самовладність народу і всезагальну свободу. Кос­тюшко надихався ідеалами американської боротьби за незалежність та французь­кої революції. Під народом він розумів не лише шляхту, а й більш широкі верстви населення — міщанство й навіть селянство. Костюшко та його прихильники прого­лосили не конфедерацію, що характерно було для шляхти, а повстання. Сам же Кос­тюшко носив титул «начальника повстання». Він став харизматичною особистістю, своєрідним символом незалежності Речі Посполитої.

На перших порах повстанці добилися певних успіхів. 1 квітня 1794 р. Костюш­ко повів повстанську армію, яка швидко розросталася, на Варшаву, залучаючи до війська простолюд. 4 квітня повстанці розбили російські війська під Рацлавиця- ми. З польського боку немалу роль у цій битві відіграли селяни. 7 квітня Костюш­ко обнародував Поланецький універсал, який звільняв селян від особистої пан­ської залежності й обмежував розмір панщини. Судячи із відозв і дій Костюшка, він збирався суттєво розширити права простолюду, залучивши його до політич­ного життя.

16 квітня литовське військо, розквартироване в Шауляї, виступило проти росі­ян. А17 квітня повстала Варшава. На вулицях міста загинуло близько 4 тисяч росій­ських солдатів. У ніч з 22 на 23 квітня повстало Вільно. Основні центи Речі Поспо­литої були охоплені повстанням.

Повстанці сподівалися на певну допомогу ззовні, зокрема від революційної Франції. Також у них були сподівання на невтручання Пруссії та Австрії. Однак ці держави стали союзниками Росії. З 27 липня російські й прусські війська почали облогу Варшави, обороною якої керував Костюшко.

Під час повстання спостерігався терор проти прихильників Росії, зокрема, про­ти прихильників Торговицької конфедерації. Чимало людей, які вважалися зрадни­ками, були страчені.

10 жовтня 1794 р. польський військовий загін на чолі з Костюшком зазнав по­разки під Мацейовицями від росіян. Сам «начальник повстання» потрапив у по­лон. Це стало сильним ударом для повстанців. Вони втратили не лише провідника, а й свій символ. Правду кажучи, Костюшка не було ким замінити. І хоча Варшава продовжувала чинити опір росіянам, це вже нагадувало агонію. 9 листопада 1794 _b столиця Речі Посполитої капітулювала. Повстання остаточно було придушене р₀ сійськими військами.

1795 р. відбувся третій поділ Речі Посполитої, здійснений Австрією, Пруссією й Росією. Результати цього поділу не затверджувалися сеймом. Як держава Річ ∏₀. сполита перестала існувати. 25 листопада король Станіслав Август Понятовський зрікся престолу^[423].

У наслідку цих поділів значна частина українських земель відійшла Росії й Ав- стрії. Росії відійшли Київщина, Поділля й Волинь, Австрії — Галичина. Подальша доля цих теренів була пов’язана з історією цих двох імперій.