Після російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст. і трьох поділів Польщі українські землі опинилися в складі двох держав - Росій­ської та Австрійської імперій.

Росії належала Лівобережна Україна, Сло­бідська Україна, Правобережжя й Південна Україна.

Першим кроком на шляху інтеграції українських земель у складі Ро­сійської імперії було введення на них єдиної системи управління.

Генерал-губернатори здійснювали військову владу на ввіреній їм те­риторії. Адміністративно-виконавча влада в губерніях здійснювалася губер­наторами, яких теж призначав імператор. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники. Політика царизму була направлена на по­силення контролю за населенням, ліквідацію національних особливостей.

До Австрії відійшли Галичина, Буковина, Закарпаття. Більшість українських земель, які відійшли до Австрії, були виділені в окремий край із центром у Львові - Королівство Галіції та Лодомерії. Східноукраїнська частина краю поділялася на 12 округів. Закарпаття залишалося у складі Угорського королівства, яке було частиною Австрійської імперії.

Політика царату викликала в українському суспільстві своєрідну за­хисну реакцію: піднесення в масах національної свідомості, прагнення не піддатися насильницькій асиміляції, зберегти мову, народні традиції, звичаї, релігію, які пізніше оформилися в суспільно-політичний рух. На Лівобережжі існували дві течії в суспільно-політичному русі: українсь­ка, що представляла інтереси пригнобленої національності, та російська, орієнтована на потреби росіян.

На Правобережній Україні, де збереглася польська шляхта, була ще й польська течія, вона прагнула відродити Польщу в кордонах, які вона мала до поділів.

Українська течія в суспільно-політичному русі з’явилася одразу ж після ліквідації автономії України, і пов’язана вона з опозиційною діяльні­стю козацької старшини, яка в останній чверті XVIII ст. сподівалась відно­вити автономію Гетьманщини. Це патріотичний гурток у Новгород- Сіверському, група автономістів на чолі з Василем Капністом. Наприкінці XVIII ст. опозиційний запал козацької старшини почав швидко згасати. Але на їх місце в національно-визвольному русі прийшла інтелігенція.

У Західній Україні, на відміну від Наддніпрянщини, національне від­родження очолили греко-католицькі священики.

Українське національне відродження на шляху свого розвитку пройшло три етапи:

I. Академічний (період наукової зацікавленості). Невелика група вчених-інтелектуалів в основному збирала історичні документи, фольклорні записи, предмети старовини тощо й знайомила з ними український народ.

II. Культурницький - період відродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі та освіті.

У цей період у народу виникає потреба в національних театрах, му­зеях, бібліотеках, видавництві книг і газет. Українське національне відро­дження на І та II етапах мало в основному історичне, фольклорне, літера­турне спрямування.

III. Політичний - період появи масового національного руху, утво­рення політичних партій та інших суспільних організацій, які поряд із ку­льтурницькими завданнями починають висувати й політичні вимоги щодо місцевого самоврядування. У цих політичних вимогах простежується ба­жання народу досягти спочатку хоча б обмежених автономних прав, а в перспективі боротися за створення власної незалежної держави.

Соціально-економічні процеси в Україні у XIX ст. засвідчили, що в обох її частинах (російській і австрійській) відбувся промисловий пере­ворот, виникли нові соціальні верстви, зародилися ринкові відносини. Цей період характеризується розгортанням національно-визвольного руху. На­прикінці XIX - на початку XX ст. виникають і починають діяльність полі­тичні партії. Отже, кінець XVIII - XIX ст. - це суперечливий період у роз­витку українського народу. Незважаючи на величезні труднощі, він досяг вагомих здобутків у всіх галузях. Питання української національної ідеї, українського національного відродження стає найголовнішим у вітчизня­ній історії зазначеного періоду.