Українські землі в складі Великого князівства Литовського.

Велике князівство Литовське - це державне утворення, що постало в на основі союзу литовських князів. Утворилося в ХІІІ ст. в результаті об’єднання близьких до слов’янських племен ятвягів, жмуді, жемгалів, лотошів та інших, які довгий час не сплачували данину руським князям.

Завдяки геополітичній ситуації, що склалася в Центрально-Східній Європі в середині XІІІ ст., із конгломерату литовських князівських володінь, що сформувалися з числа племінної «аристократії» визріла держава під назвою Велике князівство Литовське. А вже на другу третину XIV ст. її кордони сягнули Балтики на півночі та Причорноморського степу на півдні. Об'єднанню литовських племен у єдину державу сприяли: розвиток феодальних відносин; загроза з боку лицарів Тевтонського ордену; послаблення впливу Русі на Литву.

Князь Міндовг (1230-1263 pp.) об'єднав литовські племена для боротьби з Тевтонським орденом і переважно мирним шляхом поширив свою владу на землі Західної Русі (Білорусь). Процес об’єднання земель під литовською владою після смерті Міндовга був продовжений великим князем Гедиміном (Гедимінасом, 1316-1341 pp.), саме який започаткував правлячу династію (Гедеміновичів) і почав наступ на південно-західні руські (українські) землі. Утім, деякі історики вважають, що початок литовської доби в Україні поклав син Гедиміна Любарт (свояк Юрія II), який у 1340 р. приєднав до своєї держави Волинь та Галичину. Проте ненадовго. Протягом багатьох десятиліть ці землі переходитимуть від Литви до Польщі й навпаки, аж поки ці держави не вирішать об'єднатися.

Згодом про свої наміри приєднати до Литви «всю Русь» заявив брат Любарта, литовський князь Ольгерд (1345-1377 pp.), який у 50-60-х pp. XIV ст. поширив свою владу на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину та Переяславщину. У 1362-1363 pp. він здійснив успішний похід проти монголо- татар на Поділля й на р. Сині Води (Синюха) завдав поразки татарам. Після цього Поділля було приєднане до Великого князівства Литовського, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося. Таким чином, входження українських земель відбувалося внаслідок експансії ВКЛ, а заради приєднання нових земель доводилося боротися й з монгольськими ханами.

Секрет такого швидкого розвитку Великого князівства Литовського полягав, по-перше, в тому, що фактично держава розширювалася за рахунок злиття династій: старої - Рюриковичів і нової - Гедиміновичів. З точки зору неписаного середньовічного міжнародного права поширення влади литовських князів на українські (руські) землі мало законний характер, адже через династичні зв’язки саме вони виявилися найближчими родичами галицько- волинської династії, яка припинила своє існування після смерті Юрія ІІ (Болеслава). По-друге, Гедеміновичі, які об’єднали під своєю владою різні народи, не продукували переваг якогось одного з них, а формували поліетнічну державу. По-третє, литовські князі проводили розумну і обережну політику щодо збереження існуючих руських державницьких і культурних традицій. У всіх руських князівствах продовжував діяти старий, перевірений часом політико-адміністративний апарат. «Ми старини не рушимо і новини не вводимо» - таким було гасло, під яким відбувалося проникнення литовської влади. По-четверте, литовські князі стали відмовлятися від язичництва і приймати християнську віру. Тож за уявленнями тих часів литовські князі були не «чужинцями», а «своїми» для місцевого населення. По-п’яте, встановлення влади литовців над південно-західною Руссю припадає на час кризи татаро- монгольської державності, що полегшило визволення руських земель від татаро-монголів і обумовило підвищення авторитету литовських правителів як визволителів християн від іновірців. По-шосте, представники династії Гедеміновичів зазвичай одружувалися на руських княжнах, розмовляли руською мовою, були по крові наполовину руськими.

Отже, перебування українських земель у складі Литовсько-Руської держави мало такі політичні особливості: 1) всі українські землі, що опинилися у складі Литовської держави, вважалися власністю династії Гедиміновичів, зберігаючи, особливо на перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну автономію, правову традицію, давні місцеві звичаї, православну віру, яку активно переймали литовські правителі. 2 ) руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським служили йому як васали. 3) існувала перспектива подальшого розвитку нової держави як православної литовсько- української держави.

2.2.2.