Загарбник чи охоронець теренів колишньої Русі? Українські землі у складі Великого князівства Литовського

У світлі цих міркувань зрозумілою стає «зрада» руських, власне українських, еліт під час укладення Люблінської унії 1569 р. Її представники, отримавши «при­вабливішу альтернативу» від поляків, без якоїсь протидії погодилися прилучити більшість українських земель, що належали Великому князівству Литовському, до корони Польської.

Після смерті великого князя Ольгерда 1377 р. Литва опинилася в стані динас­тичної боротьби. 1381-1385 рр. точилася війна між двоюрідними братами Ягайлом (1362-1434) та Вітовтом (бл. 1350-1430)^[342]. У ній останній переважно спирався на

сили русинів як на теренах нинішньої Білорусії, так і України. Натомість його про­бник орієнтувався на литовців та допомогу Польщі.

Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою, ставши польським королем.

∣385 р- була укладена Кревська унія, відповідно до якої передбачалася династична унія мі^ж Польщею й Литвою. Завдячуючи цій унії від­бувалася інтеграція князівства до Корони Польської¹. Замісником Ягайла став Скиргайло, який вважався,великим князем литовським з 1386 по 1392 рр.

Під час міжусобної війни 1389-1392 рр. він зумів,вибороти політичну незалежність Литовського кня­зівства. 1392 р. в Острові Ягайло та Вітовт дійшли згоди². Польський король визнав Вітовта довічним правителем Литовського князівства. Той також став розбудовувати власне державне утворення, проводя­чи централізаторську політику. Вітовт намагався об­межити права князівств і земель, що входили до Ли­товської держави. Почався процес їх інкорпорації, перетворення в провінції. Стосувалося це також Во­линського, Київського, Сіверського та Подільського

Владислав II Ягайло

князівств на теренах сучасної України³.1393 р. Луцьк, який став одним із головних політичних осередків Bo-

линської землі, перейшов у пряме підпорядкування Вітовта. Скиргайло, який тоді вважався великим кня­

зем литовським і мав підтримку Ягайла, 1394 р. дістав у свої володіння Київське князівство, частину Поділля та Волині. Київське князівство як окрема політична одиниця перестало існувати. Також 1395 р. Вітовт призначає свого намісника на Поділлі. Місцевий князь Федір Коріатович перебрався до Угорського королівства, отримавши у власність Мукачеве. Новгород-Сіверський отримав Федір Любарто- вич, якого Вітовт перевів із Володимира (на Волині)⁴.

Після смерті Скиргайла 1397 р. Вітовт став єдиновладним правителем Литов­ського князівства. 1398 р. він почав титулувати себе великим князем литовським, руським та жемайтійським⁵.

Одна з головних новацій Вітовта — усунення оправославлених і русинізованих представників роду Гедиміновичів із престолів земель Русі та їхня заміна на като­ликів, вихідців нижчого рангу, які належали до метропольної владної еліти князів­ства. Цей князь створив такий авторитарний режим влади, коли очільник править

¹ Див.: Шабульдо Ф. Кревська унія 1385. Енциклопедія історії України: у 10 т. K., 2008. Т. 5. с.311.

² Див.: Русіна 0. В. Острівська угода 1392. Енциклопедія історії України :у 10 т.... Т. 7. С. 678.

³ Див.-.Михайловський В. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-і -1394 рр.): соціальна структура князівського оточення. Український історичний журнал. K., 2009. № 5. С. 34.

⁴ Климовський С. та ін. Україна: литовська доба 1320-1569 / вид. друге, перероблене. К. ⁶θ3p∕B. С. 12.

⁵ Див.: Грушевський М. Історія України-Руси.... Т. IV. С. 141.

деспотично, не особливо зважаючи на писану чи неписану традицію. Він спираєте ся на урядників, яких сам підніс угору, а для захисту себе створює особисту гвар. дію — військові підрозділи, найчастіше укомплектовані з іновірців і чужинців. У βj. товта такою гвардією стали татари^[343].

Вітовт оселяв татар на підвладних йому землях не лише в метрополії, а й ц_а околицях своєї держави. Тому на Київщині й Брацлавщині значну частину зем- левласників, які з часом отримали шляхетство, становили роди тюркського ∏₀. ходження: Балагури, Батури, Болгариновичі, Булгаки, Вигури, Долмати, Кичка- ри, Кошиловичі, Кошчеєвичі, Колтаки, Кучуки, Шемети, Шепелі, Шомаки тощ₀ Були на цих землях і князі тюркського походження — Глинські, Яголдайовичі й Домонти. Перші з них ніби вели родовід від золотоординського темника Ма­мая (1335-1380).

До речі, в українському фольклорі набув поширення образ козака Мамая. На Во­лині шляхетських родів тюркського походження було менше. Та все ж тут був По-

Князь Вітовт

ширений шляхетський рід Кірдеїв із численними розгалуженнями — Гостським, прусами, Козинськими, Чапличами, Вільгорськими¹. Звісно, представники цих ро­лів приймали православ'я, вступали в шлюбні відносини з представниками місце­вої руської шляхти, тобто відбувалася їхня русинізація.

Для діловодства у Великому князівстві Литовському, яке творив Вітовт, вико­ристовувалася канцелярська старослов'янська мова. Білоруські автори характе­ризують її як «старобілоруську». Натомість є також спроби представити її як «ста­роукраїнську», що роблять окремі українські автори. Однак це, радше, була lingua franka слов’янського світу. Вона, звичайно, зазнавала впливів розмовної мови тих місцевостей, звідки походили писарі. У XV ст. це були переважно вихідці з Волині. Відповідно, тоді канцелярська мова Великого князівства Литовського зазнавала впливів волинських діалектів. У наступному, XVI ст., ситуація змінилася. Тоді в кан­целярії держави переважали писарі із сучасних білоруських земель. І більш відчут- іною став вплив на цю мову білоруських діалектів^{[344] [345].}

Помітну роль у політиці Вітовта відігравала боротьба із Золотою Ордою. Він, підпорядковуючи своїй владі руські князівства, які раніше контролювалися тата­рами, відмовлявся сплачувати данину золотоордин- ським ханам. 1397 і 1398 роками Вітовт здійснив два переможні походи проти Золотої Орди, намагаючись закріпитися на українських теренах. З цією метою цей правитель розбудовував на півдні українських земель систему опорних укріплень: у Брацлаві, Чер­касах, Караулі (на Дністрі), Чорному місті (на Дні­стровському лимані), Коцюбіїві (на місці сучасної Одеси), Вужині (на Південному Бузі), Дашеві та Bi- товтовій Митниці (на нижньому Дніпрі). Тобто князь прагнув установити контроль за південними земля­ми нинішньої України.

Печатка Вітовта

У літописах зустрічаємо інформацію про те, що Ві­товт хотів домовитися з ханом Тохтамишем. Він про­понував посадити його на трон правителя Золотої Орди. Проте сам претендував на руські князівства: Москву, Новгород, Псков, Твер і Рязань. Також Вітовт сподівався розгромити Тевтонський орден і забрати його землі^[346]. Власне, хотів під­порядкувати собі весь східноєвропейський простір, посадивши при цьому на пре­столі Золотої Орди «свого хана», фактично, васала.

Однак грандіозна битва на річці Ворскла 12 серпня 1399 р., в якій брали участь, з одного боку, війська Великого князівства Литовського, Польщі, Тевтон­ського ордену, Молдавії, Волощини й татари хана Тохтамиша, а з іншого — татар­ські війська хана Тимура-Кутлука й еміра Едигея поставила крапку на цих планах. У цій битві Вітовт зазнав поразки^[347], що й зупинило розширення його держави схід і південь.

Після битви під Ворсклою Вітовт був змушений іти на зближення з Польщею Це створило умови для перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській 6∏∙₁∕ ві 1410 р., а також посприяло приєднанню Жемайтії та земель за Німаном до kh∏. зівства.

Статус Великого князівства Литовського як гегемона в Східній Європі Перекоп ливо продемонстрував Луцький з'їзд європейських монархів 1429 р.^{1 [348], в якому oκp⅛ Вітовта й литовських князів, узяли участь представники від Священної Римської імперії, Польського, Угорського й Данського королівств, Лівонського й Тевтонсько, го орденів, Папи Римського, візантійського імператора, Московського й інших ∏⅛. нічно-східних руських князівств, а також татарські хани Перекопської, Донської й Волзької орд. Тоді сюзеренітет Вітовта визнавали Псков, Новгород та Рязань, на- віть Москва опинилася під його протекторатом. Ставлеником Вітовта були й деякі татарські хани[349].}

До цікавих пам'яток суспільно-політичної думки України початку XV ст. відно­сять «Похвалу князю Вітовту»^{[350] [351].}

Вочевидь, твір був написаний незадовго перед з'їздом європейських монар­хів у Луцьку 1429 р. Князь, організовуючи цей з'їзд, сподівався, що йому вдасться отримати королівську корону. Відповідно, «Похвала князю Вітовту» є ніби обґрун- туванням необхідності надання цьому правителю королівського достоїнства.

Хоча Вітовт належав до представників литовської князівської династії Гедимі- новичів, у творі він постає не тільки і не стільки як литовський правитель, а як пра­витель руський. Показово, що «його гра­дом», власне, столицею, у творі назива­ється Лучеськ Великий (Луцьк). І часто ведеться мова про українські реалії. Зга­дується в творі й про перебування князя у «великому граді Києві». Натомість про білоруські чи литовські терени в «Похва­лі...» практично нічого не говориться.

Автор спеціально звертає увагу, що Вітовта шанують і спілкуються на рівних із ним найсильніші європейські правите­лі: німецький та візантійський імператори, польський та данський королі, москов­ський князь та інші. Водночас Вітовту служать різні можновладці: господар Молда­вії та Бессарабії, деспот Болгарії, тверський, рязанський та одоєвський князі, Нов­городська й Псковська республіки, деякі німецькі правителі. Говориться, що йому служило Чеське королівство. Служили й татарські хани в Орді. Незважаючи на пев- _v гіперболізацію, усі ці факти так чи так відповідали реаліям. Справді, зазначені ^^новладці були союзниками Вітовта. Чеські посли 1424 р. запрошували його на чеський престол. Тоді ж він послав у Чехію своє військо на чолі з князем Сигізмун- доМ Корибутовичем. Також Вітовт утручався в справи Золотої Орди.

Однак після смерті Вітовта у Великому князівстві Литовському виникли про- бдеми з успадкуванням влади. Адже, як уже говорилося, цей князь створив авто­ритарний режим. І стабільність влади значною мірою залежала від його персони. Після кончини Вітовта ця стабільність зникла.

у князівстві вибухнула чергова, третя, громадянська війна, що тривала в 30-х рр. χV ст. Протягом чотирьох років (1432-1435) у його межах реально існувало дві дер­жави: власне Литва і Велике князівство Руське, куди переважно входили теперішні українські землі. Перше очолював Сигізмунд, друге — Свидригайло, якого прого­лосили великим руським князем. Такий поділ обумовлювався частково чинником етнічним.

І хоча єдність Великого князівства Литовського після громадянської війни була відновлена, однак деякі землі отримали значний ступінь самостійності. Зокрема, 1440-1471 рр. існувало автономне Київське князівство, в якому правив рід Олель- ковичів^[352]. Тоді Київ перетворився в значний політичний і культурний центр, навко­ло якого могло б сформуватися окреме руське (українське) державне утворення, якби не його насильна ліквідація й перетворення у воєводство 1471 р.

Хоча литовським князям вдалося зберегти за собою Київ, вони втратили свій вплив на Новгород, який тяжів до Великого князівства Литовського. 1471 р. мос­ковські війська на річці Шелонь розгромило військо Великого Новгорода. Після цього співвідношення сил у Східній Європі змінилося на користь Москви. Наступ­ними роками бачимо, що московити поступово витісняли Велике князівство Ли­товське із цих земель, завдаючи поразок. Так, на початку XVI ст. воно втратило Чер­нігівщину.

Одним із винятків може бути хіба що битва під Оршею 1514 р. Тоді об'єднане військо Великого князівства Литовського та королівства Польського під команду­ванням князя Костянтина Івановича Ост­розького нанесли нищівну поразку мос­ковитам^{1 [353]. До речі, цей князь був руського (українського) походження. А втім демон­стрував свою «руську свідомість», опіку­ючись, зокрема, православною церквою. Те саме можна сказати і про його сина — Василя-Костянтина Острозького. Завдя­чуючи діяльності цих двох можновлад­ців, на теренах України, Білорусії, Литви й Польщі виникло значне за розмірами Острозьке князівство, яке мало автоном­ні права. Василь-Костянтин Острозький титулувався як «Божою милістю князь», указуючи тим самим на свою «суверенність»[354]. Він же близько 1576 р. заснував}

у своєму «домоначальному граді» Острозі православну академію, яку можна вважа­ти школою вищого типу і яка готувала не лише священнослужителів, а й чиновни­ків для Острозького князівства й інших українських земель¹.

Ведучи мову щодо проблем Великого князівства Литовського, варто також від­значити, що з 80-х років XV ст., коли в основному сформувалося Кримське ханство, яке вважалося нащадком Золотої Орди, почалися постійні набіги кримські татар на землі Великого князівства Литовського. Вони завдавали великої шкоди цій держа­ві. Зокрема, стали одним із серйозних чинників занепаду Києва.

Велике князівство Литовське також втратило свою «династичну самостій­ність». З 1447 р. його спільниками почали обиратися польські королі. У кінцевому підсумку це призвело до фактичного об'єднання цього державного організму з ко­ролівством Польським.

Зокрема, неспроможність Великого князівства Литовського протистояти Moc- ковії в Лівонській війні (1558-1583), а також прагнення шляхти князівства зрівня­ти свої права з широкими правами польської шляхти дали поштовх до підписання 1569 р. Люблінської унії. Велике князівство Литовське утворило з Польським коро­лівством федеративну державу, яку в літературі іменують Річчю Посполитою. У її складі Литва зберігала певну автономію: свої органи управління, військо, фінанси, судочинство, державну («руську») мову. Конституція 3 травня 1791 р. звела цю ав­тономію нанівець. Остаточна ж ліквідація князівства відбулася в результаті розді­лів Речі Посполитої.

Майже всі українські землі за Люблінською унією було включено до складу Польського королівства. У межах Литовського князівства залишились лише північ­но-західні руські: Підляшшя, Берестейщина й Пінщина. Входження цих земель до складу Литви стало одним із чинників того, що ці терени надалі, зокрема в XX ст., почали розглядатися як білоруські землі.

Органом, за допомогою якого великий князь здійснював свою владу, стала гос­подарська рада (пани ради). Формування її припало на кінець XIV — початок XV ст. Спочатку це були нерегулярні зібрання князівських урядників та великих землев­ласників.

У другій половині XV ст. господарська рада набула особливого значення. За від­сутності в державі князя, який водночас був королем польським, саме цей орган перебрав на себе функції здійснення влади у виконавчій, законодавчій та судовій сферах. До компетенції ради належало обрання великого князя, вирішення міждер­жавних справ, питання оборони, опрацювання й прийняття законів, розгляд важ­ливих судових справ.

До складу ради входили переважно урядники та землевласники з корінних ли­товських земель, зокрема Віденського воєводства. Щодо руських земель, які збе­рігали за собою певну автономію, то вони в цьому органі не мали помітного пред­ставництва. ^{[355] [356]}

Люблінська унія. Ян Матейко

Одним із найвищих урядників у державі був канцлер, який керував господар­ською канцелярією. У його ж розпорядженні була велика господарська печатка. Заступником канцлера був підканцлер, який зберігав малу господарську печатку й відав державним архівом.

Велика роль у князівстві належала військовим керівникам: великому гетьману, який керував збройними силами держави, й польному гетьману, якому підпоряд­ковувалися найманці-професіонали.

Керівником великокнязівського двору був маршалок земський. Він також при­ймав закордонних послів, вищих урядників, керував надвірною гвардією. Його по­мічниками були маршалок дворний та маршалки господарські.

Державними фінансами керував підскарбій земський. Його заступником був підскарбій дворний.

До урядників при дворі великого князя належали кухмістр (керував господар­ською кухнею), підкормій (відповідав за впорядкування та оздоблення покоїв ве­ликого князя), ловчий (здійснював нагляд за лісами, де відбувалися господарські полювання), конюший дворний (наглядав за господарськими стайнями), хоружий земський (зберігав господарську хоругву), хоружий дворний (заступник хоружого земського, який виконував різноманітні господарські доручення), мечник (збері­гав господарський меч та ніс його під час урочистих церемоній). Указані уряди з ча­сом втратили своє «реальне значення» й стали почесними. Люди, які їх обіймали, здебільшого виконували церемоніальні функції.

На місцях владу від імені князя здійснювали воєводи, окремі намісники та cτ_a, рости, які керували певними адміністративними одиницями, а також каштелян^ що керували у воєводських центрах.

У XVI ст. у Великому князівстві Литовському сформувалася своя система прав_а що знайшла вираження в юридичному кодексі, відомому під назвою Литовського статуту^[357], який протягом тривалого часу, аж до середини XIX ст., був чинним у бага. тьох регіонах України. Литовський статут вивчали правники, на його основі вино- силися судові рішення.

Існують три редакції Литовського статуту: 1529,1566 і 1588 років. Другу редак- цію іноді іменують волинською, оскільки при її укладенні велику роль відіграла волинська шляхта.

Статут 1529 р. увібрав у себе місцеве звичаєве право, поширене на руських (українських та білоруських) і литовських землях, писане руське право, місцеву судову практику. Окрім того, його джерелами стали римське право, а також ні­мецьке й польське право, зафіксоване в законодавчих документах. Однак укла­дачі Статуту відступили від системи кодифікації, яка була прийнята в римсько­му праві, створивши свою. У її основі закладалися нові принципи: суверенності держави (у противагу середньовічному космополітизму), єдність права й пріори­тет писаного закону. Закони, що увійшли до Статуту, стосувалися державного, ци­вільного, сімейного, кримінального й процесуального права Великого князівства Литовського.

У ті часи Статут виглядав доволі прогресивним і демократичним документом. Він охоплював своєю діяльністю всю територію Литовського князівства і був юри­дично зобов'язуючим для всіх груп населення, на відміну від привілеїв, які розпо­всюджувалися на певні соціальні групи чи території.

Статут, фактично, визнавав рівність громадян у юридичному сенсі. Також у ньо­му були декларовані віротерпимість, відповідальність суддів перед законом. Була там і заборона перетворювати вільних людей на рабів. Водночас це був документ, зорієнтований на закріплення особливих прав представників елітарного насе­лення: державних очільників, князів, магнатів і шляхти. їх не можна було карати без суду, а землю відбирати без провини. Відповідальність шляхтича, як і інших представників елітарних верств, за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення суду воєводи або старости до са­мого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Князі й представники шляхет­ських верств увільнялися від податків і повинностей.

Знайшла відображення в Литовському статуті й соціальна нерівність. У його першій редакції мисливський собака оцінювався вдвічі дорожче за «мужика тягло­го». Або за убивство шляхтича шляхтич платив IOO коп грошей «головщини» роди­ні вбитого і стільки ж «вини» великому князю. Підневільногож селянина за вбив­ство шляхтича карали смертю.

Друга, волинська редакція Статуту 1566 р. на високому рівні здійснила кодифі­кацію законів Великого князівства Литовського, яке поставало як держава, де іс-

нувало верховенство права. У Статуті містився Віденський королівський привілей ∣563 p∙> який у правовому відношенні визнавав рівність православних і католиків, щоправда, положення цього привілею на практиці не завжди дотримувалися. Ta- коЖ Д° Статуту ввійшов Нільський королівський привілей 1564 р., за яким і для ^агнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зраз­ком земського судочинства в Польщі. А Віденський королівський привілей 1565 р., що теж увійшов до Статуту, проголошував створення регулярних повітових сейми- _κj_β і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом... зьєждча- тися, радити, обмовляти й обмишляти». Тим самим у державі встановлювалася ши­рока шляхетська демократія.

Статут 1566 р. встановлював єдність права для громадян, державний суверені­тет, обмеження влади господаря (великого князя), пріоритет писаного права, у цьому документі також простежується відділення судів від органів влади.

Третя редакція Литовського статуту з'явилася після Люблінської державної унії 1569 р. Для цієї редакції притаман­ним було засвоєння багатьох польських юридичних понять у кримінальному та цивільному праві. Загалом це зрозумі­ло. Адже в єдиній державі, де доміну­ючою реально стала польська шляхта, зросло значення польського права.

До третьої редакції Статуту ввій­шли норми державного права, чого на той час не було у законодавчій практиці інших європейських держав. Де-факто в цьому документі маємо реалізацію ідеї поділу влад (із часом ця ідея набу­ла поширення в європейських країнах у ранньомодерний період). Статут пе­редбачав існування законодавчої вла­ди (сейм), виконавчої (великий князь та адміністративний апарат) і судової (трибунал Великого князівства Литов­ського, виборні суди, незалежні від ад­міністрації).

Статут також закріплював фео­дальну власність на землю, передба­чаючи власність князів та шляхти на селян. Він оформив створення єдино­го стану кріпосних шляхом злиття за- кріпачених слуг із залежним сільським населенням.

Помітне місце в цій редакції Статуту займали злочини проти особи і майно­вих прав. Основним покаранням за них був штраф на користь потерпілого і ве­ликого князя. Суворі кари, зокрема, пе-

редбачалося за крадіжки. Покарання ж розглядалося як відплата за злочин і водц₀. час як засіб для залякування злочинців.

Показово, що третя редакція Литовського статуту була чинна не лише на т_е. ренах Білорусії та Литви, які лишилися в складі автономного Великого князівств^ Литовського, а й на теренах українських земель, що після Люблінської унії 1569 р ввійшли до складу Корони Польської. Взагалі в Статуті акт цієї унії навіть не згаду ється. Натомість у 4-му артикулі йдеться про відновлення старих кордонів князів­ства. Власне, той факт, що Статут діяв на українських землях, які після підписання Люблінської унії ввійшли до королівства Польського, сам по собі показовий. Також Статут передбачав, що мати маєтки у Великому князівстві Литовському, а також обіймати державні й церковні посади мають лише місцеві мешканці. Тобто Статут був доволі автономістичним документом.

Литовські статути писалися руською канцелярською мовою. Це була книжна мова, яка, використовуючи старослов'янську термінологію, увібрала чимало еле­ментів діалектів українських та білоруських земель. Третій Литовський статут був перекладений та виданий також поль­ською, французькою, латинською та ін­шими мовами.

Безперечно, третій Литовський ста­тут мав чималий вплив на правову сві­домість українців протягом тривалого періоду (понад двісті п'ятдесят років!). Згадки про нього на побутовому рівні зустрічаємо навіть у новочасній україн­ській літературі. Так, у відомій п'єсі Іва­на Котляревського «Наталка-полтавка» один із персонажів, Возний, залицяючись до героїні твору, згадує Литовський ста­тут. Тобто цей документ українці добре знали й користувалися ним.

Загалом можемо констатувати, що Велике князівство Литовське відіграло по­мітну роль у державотворчих процесах на теренах України. І навіть після зникнен­ня цієї держави деякі її надбання, зокрема у сфері правничій, давали про себе знати на наших землях.