Державні пасинки. Українські землі в складі Угорського королівства й Молдавської держави
Падіння Руського королівства, як уже зазначалося, призвело до «розподілу» його земель між різними.державами. Зокрема, на Галицькі землі цієї держави ∏pe. тендували угорські королі.
Так, після смерті Романа Мстиславовича, коли його сини вели боротьбу за спадщину свого батька, угорський король Андрій II посадив свого малолітнього сина Коломана правити в Галичі. Сталося це 1214 р. Згодом він був коронований естрегомським архієпископом на короля Галичини. Хоча Коломану не вдалося утримати владу, але він використовував цей титул. Bnepme ж королем галицьким називав себе ще правитель Угорщини Бела III 1189 р. Після смерті Казимира III землі Руського королівства успадкував угорський король Лю- довік І Анжуйський (з 1370-1382). Відповідно, королі Угорщини додавали до свого титулу Rex Galiciae et Lodomeriae, тобто король Галичини й Володимирі!’. Під останньою розумілася Волинь, точніше, західна частина Великої Волині1. Звідси, до речі, з’явився пізніший кабінетний термін «Галицько-Волинське князівство», який увели галицькі історики, використовуючи угорські документи.Щоправда, угорським королям не вдалося утримати Галичину, відступивши її Польщі. Однак вони зберігали за собою титул Rex Galiciae et Lodomeriae. Коли ж угорська корона опинилася в руках австрійських Габсбургів, ті теж користувалися такою титулатурою. Це формально давало право їм претендувати на землі Галичини й Волині. Після розподілу Речі Посполитої Австрія поновила ці претензії. Хоча претендувала на ці землі й Росія.
Схоже, ці змагання породили таку літературну пам’ятку, як «Слово о полку Ігоревім». Можна, звісно, припустити існування давньоруської основи цього твору. Проте ця основа була суттєво відредагована. Стосується це, зокрема, такої частини, як «Золотий сон Святослава». У ньому, фактично, окреслюються кордони давньої Руської держави.
До того ж спеціально вказується, що до її складу входили Галичина і Волинь[317] [318]. За відсутності «титулярних претензій» для російської імператриці Катерини II «Слово о полку Ігоревім» було хоч якимось «аргументом» для анексії Галичини й Волині.Зрештою, наприкінці XVIII ст. Російська та Австрійська імперії переділили «спадок Романовичів». Після деяких перепитій Галичина дісталася Австрії, а Волинь — Росії. Щоправда, на цьому історія боротьби за «спадок Романовичів» не завершилася. Росія й далі претендувала на Галичину, а також на Закарпаття й Буковину. Російські урядові структури фінансували рух москвофілів у цьому краї, який отримав помітне поширення. Москвофіли, як і росіяни, вважали, що Галичина (т. зв. Червона Русь), Карпатська Русь й Буковина є частиною Великої Pocn. Не дивно, що на початку Першої світової війни один із головних своїх ударів російські війська спрямували на Галичину щоб «визволити єдинокровних братів». Взяття ними Львова викликало чимале патріотичне піднесення в Росії. В окупованій Галичині росіяни намагалися проводити жорстку русифікацію, сподіваючись інтегрувати ці терени до складу своєї держави. Інша річ, що ця окупація не була тривалою. Водночас, коли австрійські війська повернули Львів і навіть захопили деякі українські землі, що належали Росії, у політичних колах Австро-Угор- ської імперії з'явилася ідея створити на цих землях автономне утворення, що входило б до складу цієї держави. Однак Перша світова війна поклала край існуванню деяких імперських династичних держав, у т. ч. Росії та Австро-Угорщини, у Європі. Настав час національних держав. Тому давня історія з титулом Rex Galidae et Lodomeriae втратила своє значення.
Вважається, що Угорська держава почала формуватися наприкінці IX ст., коли угорські племена опинилися на землях середнього Подунав'я. Цю подію в угорській історії іменують «набуттям батьківщини», яке датується 896 роком. Про прихід угорців до «набутої батьківщини» історики переважно черпають інформацію з угорської хроніки Gesta Hungarorum («Діяння угорців»)[319].
Проте це джерело, як уже відзначалося, занадто міфологізоване. До того ж описує «набуття батьківщини» з відстані щонайменше двох століть, коли Угорська держава відбулася.
Насправді угорці «набули батьківщину» на землях, заселених слов'янами, на що, зокрема, вказувала «Повість минулих літ»1 [320]. Тому чимало угорських топонімів мають слов'янське походження. Це нинішня угорська столиця Будапешт, озеро Балатон тощо. А угорська народна культура має багато слов'янських рис. Окрім того, низка угорських прізвищ слов'янського походження, а в угорській мові є чимало слов'янізмів. Наприклад, поширеним в Угорщині прізвищем є Горват (Хорват). І справді значна частина слов'ян, що проживали на землях, зайнятих угорцями, ідентифікували себе хорватами. Таким, схоже, було не лише населення Далмації, а й люд, який проживав у передгір'ях Карпат і в самих Карпатах. Також серед угорців поширені прізвища Opoc (русин) та Лендел (поляк). Угорська держава, подібно до багатьох інших держав Середньовіччя, була багатоетнічною. У ній помітне місце займали слов'янські елементи. І серед них русини. Михайло Грушевський вважав, що руська (українська) колонізація теренів пізнішого Угорського королівства сягає VII-VIII ст.[321] На жаль, ми не маємо писемних джерел, які дали б нам можливість простежити, як ці землі ввійшли до складу Русі і як довго вони там перебували. Можна, звісно, припустити, що це сталося за часів князя Володимира Святославича. У «Повісті минулих літ», як уже зазначалося, говориться, що цей князь 992 р. воював із хорватами[322]. Маються, вочевидь, на увазі східні або білі хорвати. Проте під час цієї «війни хорватської» Володимир підкорив Галичину чи також сучасне Закарпаття, літопис не говорить. Щоправда, Gesta Hungarorum стверджує, ніби русини супроводжували мадярі під час «віднайдення» ними батьківщини і оселилися на новонабутих землях1 [323], ∏p0. те таке повідомлення викликає сумніви. Та як там не було, етнонім «русин» (угорською — «орос») закріпився за значною частиною слов'янського населення Угорського королівства. Цей етнонім зберігався близько тисячі років і дожив до середини XX ст. Навіть зараз є спроби «ре- анімувати» на Закарпатті «народ русинів», довести його існування як окремого слов’янського етносу. Хоча це, радше, є політичним проектом, що має на меті «від. різати» населення Закарпаття від України. Етнонім «русини» на початку мав політичне походження. Сумнівно, що він міг з’явитися сам собою. Можливо, цей термін з'явився внаслідок входження закарпатських земель до складу давньої Руської держави. Поряд із русинами-українцями Закарпаття проживають словаки. Представники цього слов'янського народу, як і ру. сини-українці, змушені були тривалий час протистояти мадяризації. І в цьому протистоянні вони використовували етнонім «словаки», тобто слов'яни. Тоді як населення Закарпаття користувалося етнонімом державно-політичного походження русини. Хоча українські діалекти Закарпаття і діалекти словацькі дуже близькі між собою. Іноді навіть важко між ними встановити лінію розмежування. Угорська держава, яка захопила населені слов'янами землі Карпат і Передкар- паття, виникла дещо пізніше держави Руської. Першим її «повноцінним» правителем став Стефан І (Іштван), який був коронований папським легатом близько 1000 р. Певно, карпатські землі, населені русинами, опинилися під зверхністю угорських правителів за часів сина Стефана І, Генріха (Імре), якого Гільдесгеймські аннали іменують герцогом русів[324]. Можливо, увійшовши до складу Угорщини, землі на сході Карпат та в їхніх передгір’ях і далі іменувалися Руссю. Це сприяло збереженню руської ідентифікації. До того ж, як уже говорилося, частина земель Карпатської Русі (місто Берег, Мукачеве та навколишні землі) певний час належали Руському королівству. І все ж входження земель сучасного Закарпаття до складу руських державних утворень викликає запитання. Зрештою, якщо таке й було, то воно тривало недовго. Чи могла за короткочасний період утвердитися тут руська політична ідентифікація? З приводу цього виникають чималі сумніви. Мирослав Волощук Мирослав Волощук, використовуючи різноманітні, передусім писемні, джерела, уважає, що русинізація сучасного Закарпаття та поява руських топонімів у Трансільванії й інших землях Угорського королівства виникли внаслідок міграції представників елітарних верств Русі, передусім із Галичини, на землі держави Арпадів. Він, зокрема, пише: «Перші компактні групи руських поселенців в Угорському королівстві фіксуються не раніше середини XI ст.... Світські й церковні дипломи з XI ст. неодноразово нотують проживання у володіннях Арпадів осіб, ідентифікованих Rutheni. У королівській канцелярії при дворі закріплюються й термінологічні означення земель, звідки ті прибували. Попри чітке усвідомлення етнічної неоднорідності володінь Рюриковичів, відмінностей у ментальності, підконтрольні руській династії володіння зазвичай окреслювалися Ruthenia/ Russia1. Представники руської еліти, зокрема, з Галичини, переселяючись на терени нинішнього Закарпаття, зустрічалися тут з мовно, культурно й ментально близьким слов'янським населенням. А те, що така міграція була значною, сумнівів немає. З цього приводу Мирослав Волощук зазначає: «Більша частина поселенців дійсно становила «руський» нобілітет. Знать відповідно опривілейовували після її прибуття до Угорського королівства. Королі дарували їй значні земельні надання з феодальним правом успадкування для нащадків, що передбачало перехід вельмож на постійну службу до Арпадів: виконання військових функцій, охоронну кордонів, обіймання дрібних та середніх урядів при дворі короля (чи королеви), серед заможної світської й духовної верхівки і т. У добу пізнього Середньовіччя русини заселяли такі кЬмітати (адміністративні одиниці) Угорського королівства, як Спиш, Шариш, Землин, Уж, Берег (Боршова), Угоча та Мараморош. Окрім того, значні осередки руської людності були у коміта- тах Абов, Турня, Саболч і Сатмар. Також окремі острівці руського населення були в комітатах Боршод і Гемер[327]. Видається, що версія Мирослава Волощука щодо русинізації земель Угорського королівства, передусім сучасного Закарпаття, видається більш переконливою, ніж твердження про те, що ці землі колись входили до Руської держави. Хоча не виключаємо, що короткочасні входження окремих закарпатських земель до руських державних утворень могли залишити тут «руські сліди». Водночас слов'янське населення Карпат і карпатського передгір'я використо- вувало свою приналежність до Угорського королівства (Гунгарії чи Унгарії) дЛя ідентифікації, іменуючи себе уграми (не плутати зі «справжніми угорцями» — мадярами). Ці угри в складі військ Угорського королівства неодноразово з'являлися на теренах Галичини й Волині, воюючи за спадщину князів «Володимироворго пде. мені». Якась частина з них осідала, засновуючи поселення. Тому на Галичині й Волині можемо зустріти топоніми Угорськ, Угринів і под. Ці поселення зазвичай існують у гористих місцинах. Сумнівно, що засновували їх мадяри-кочівники, для яких гори були «не їхньою територією». Закладали такі поселення, ймовірно, слов'яни з Карпат. Угорське королівство з патримоніальної монархії трансформувалося в монархію станову[328]. Важливим кроком у цій трансформації стала Золота була короля Андрія (Андраша) II 1222 p., яка закріпила привілейоване становище баронів (на Русі їх іменували панами). Вони увільнялися від державних повинностей, отримали право суду над своїми підданими, а самі підлягали особистому суду короля. За ними було також закріплено право на спротив, якщо король порушував їхні привілеї. Окрім баронів (панів), яких варто розглядати як аристократію, був військово-землевласницький шляхетський прошарок [nobiles], яких у руських комітатах іменували боярами. Король Бела IV у своїй Золотій булі 1267 р. формально зрівняв баронів (панів) та нобілів (бояр). Згідно з цим документом, мав існувати єдиний шляхетський стан, наділений широкими правами. Найвищим державним органом в Угорщині стала державна рада (сенат), за допомогою якої королі здійснювали свою владу. До її складу входило вище духовенство (єпископи), а також чільні представники аристократичних родів (баронів). Окрім того, існувало державне зібрання, де було ширше представництво аристократії. Однак уже в XIII ст. туди почали входити представники шляхти (бояр). Наприкінці цього століття з'явилися комітатські зібрання, де помітну роль відігравала шляхта. Зрештою, 1495 р. право на участь у державному зібранні здобула «вся шляхта королівства». У XII ст. складається система найвищих державних урядів, до яких належали уряди палатина (знатного магната в свиті короля), канцлера (керівника королівської канцелярії), королівського судді, бана (королівського намісника) тощо. З часом апарат управління еволюціонував, з'явилися нові уряди. їх обіймали не лише представники угорської, а й руської аристократії та нобілітету. Цікаво відзначити, що стражників угорського короля іменували оросами, тобто русинами. руська аристократія (пани) й шляхта (бояри) охоче інтегрувалися в політичну сцстему Угорського королівства, адже, роблячи це, вони отримували значні привідні. А тому мали широкі права в своїх володіннях. Не дивно, що Угорська держава стала «їхньою вітчизною», яку вони ладні були захищати. Звісно, немала частина руської еліти зазнала мадяризації. Поступово мадяризувалося й руське населення. Хоча не можна сказати, що цей процес у Середньовіччі й у ранньомодерні часи був значним. Помітна мадяризація слов'ян Угорщини почала здійснюватися в часи націоналізму, зокрема в XIX ст. Угорська аристократія, займаючи сильні позиці в Австрійській імперії, з допомогою державних структур, школи, культурних інституцій преси, книги інтенсифікували цей процес. Не все руське (українське) населення змогло витримати такий тиск. Проте значна його частина зуміла зберегти свою ідентичність. Угорське королівство як цілісна держава проіснувало до середини XVI ст. 1526 р. об'єднане військо угорців і чехів зазнало поразки від турків-османів у бою під Могачем. Тоді одне з угрупувань баронів обрало королем воєводу Трансільванії Яноша Запольяї (Януша Запольського). Інше — австрійського ерцгерцога Фердинанда І Габсбурга. Між цими угрупуваннями почалася боротьба. Чим і скористалися турки-османи. 1541 р. вони завоювали центральну частину Угорщини, де створили свою провінцію — Будський пашалик. На східних теренах колишнього Угорського королівства з'явилося залежне від турків Трансільванське князівство. Саме до його складу увійшло немало руських земель. Лише західна частина країни збереглася як окреме Угорське королівство під владою Габсбургів. Останні, ведучи боротьбу з турками-османами, зуміли їх витіснити з угорських земель. Ці території й увійшли до складу Австрійської імперії. Цей процес завершився наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Тоді, відповідно, руські (українські) терени як частина колишнього Угорської держави опинилися в складі Австрії. Молдавія була тісно пов'язана з руськими, передусім галицькими землями. На Галичині беруть початок Дністер та Прут. Ці дві ріки, а також Сірет, що має свої витоки на Буковині і протікає молдавськими теренами, у період Середньовіччя відігравали важливу роль у комунікації, передусім у сфері торгівлі. Саме на березі Дністра, як уже говорилося, утворився великий торговельний і політичний центр — Галич. До речі, біля гирла Дунаю постало таке місто, як Галац. Імовірно, воно було своєрідним «двійником» Галича. Вважається, що першим правителем Молдавії був Богдан, який походив із Мармарощини, заселеної тоді переважно русинами. Ім'я ж Богдан свідчить про Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях слов’янське (руське) походження засновника Молдавської держави. Показово, щ0 в мусульманських (переважно османських і кримськотатарських) писемних джере. лах Молдавія іменується Богданом чи Кара-Богданом, тобто Чорним Богданом. Вва- жається, що Богдан правив у створеній ним Молдавській державі в середині XIV ст, коли відбувся розпад Руського королівства. Він серйозно зайнявся облаштуванням свого державного утворення. Навіть карбував власні монети, де була зображена го- лова тура з написом «Богдан Ваіво(да)». З часом зображення голови тура стало гер. бом Молдавії. На початковому етапі існування Молдавської держави (друга половина XIV- XV ст.) орієнтовно дві треті її людності становили русини (українці). Те саме стосується й правлячої еліти. За підрахунками Олега Однороженка, на той час до «панів радних» (представників вищої правлячої верхівки) Молдавської держави належали 61 рід руського Походження і лише 33 роди волоського. Крім того, тут були пред- ставлені п'ять аристократичних родів угорського і сім мішаного походження (русько-волоського й русько-угорського). Не дивно, що столиці середньовічної Молдавії (Сірет, Баня-Молдавія та Сучава) були розташовані на руській (українській) етнічній території. Назви державних посад у країні переважно мали руське походження, Правитель іменувався воєводою або господарем. Представники правлячої еліти — жупанами, панами й боярами. Найвищим державним органом у князівстві була «панове рада». Спочатку до її складу входили «витязі» й «капітани» з господарської дружини, а також посадовці, які обіймали найвищі уряди в адміністрації. Останніх називали також «боярами». До «панів ради» з часом почали входити представники найбільш впливових аристократичних родів, яких іменували жупанами, і представники вищого духовенства. Найвищими державними посадами в Молдавії були: логофет (ця назва потрапила з Візантії через Болгарію) — керівник господарської канцелярії, у розпорядженні якого була печатка; дворник — управитель господарським двором; вістірник — господарський скарбник; гетьман сучавський — керівник військової залоги столичного міста Сучава; спатар — господарський мечник, який зберігав господарську зброю; коміс — керівник господарськими стайнями; чашник і стольник, які опікувалися харчуванням господаря та його родини; постільник, який виконував церемоніальну функцію і відповідав за провадження закордонних справ. Владні повноваження на місцях здійснювали господарські намісники, яких іменували старостами. Вони виконували функції комендантів замків (градів), а також керували адміністративними одиницями, що часто називалися повітами й волостями[CCCXXIX]. Слов'янський, власне руський, елемент виявився домінуючим у Молдавії і в культурному плані. Панівною конфесією тут стало православ'я, яке використовувало церковнослов’янську мову. Руська книжна мова, в основі якої була церковнослов’янська, стала державною мовою в Молдавській державі. Нею писалися офіційні документи, літописні твори. Перший збірник законодавчих актів «Правила», виданий також цією мовою 1646 р. Першим вищим навчальним закла- д0Мл який з'явився в Молдавії, стала слов'яно-греко-латинська академія, створена за зразком Києво-Могилянської. Відкрито її було 1640 р. в Яссах. Господар Молдавії Стефан Великий Поступова зміна населення Молдавії та її правлячої еліти на користь волохів розпочалася наприкінці XV ст. А наступного століття руське й волоське населення |в Молдавській державі зрівнялося. Також відбулися помітні зміни в середовищі іправлячої верхівки. Старі руські роди втратили свій вплив. Натомість з'явилися нувориші/ які часто мали волоське походження. Уже в середині XVII ст. з'являються перші урядові грамоти, писані волоською мовою. Щоправда, для написання використовувалася кирилиця. Такий стан речей зберігався аж до 60-х років XIX ст. Винятком були землі Трансільванії, де для написання волоських текстів використовувалася латинка. У XVI--XVIIi ст. внаслідок експансії волоських елементів, склалася їхня певна кількісна перевага над елементами руськими в Молдавії. Проте ця перевага не була значною. Тому Молдавська держава мала дуалістичний (волосько-руський) характер. Головним своїм національним героєм молдавани вважають господаря Стефана Великого (1429-1504)1. Стефан правив країною 47 років. Упродовж цього часу боровся за незалежність Молдавії. Заради цього всіляко зміцнював центральну владу, намагаючись якомога послабити впливи бояр. Стефан успішно протистояв сильним сусідам — Османській імперії, Польщі та Угорщині. Завдяки талантам цього правителя Молдавія не лише доволі довго зберігала незалежність, ай стала помітною військово-політичною силою Східної Європи. Ім'я господаря Стефана Великого, ймовірно, фігурувало в українському фольклорі. У середині XVI ст. чеський граматик Ян Благослов записав українську пісню «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?». Вона була вміщена в його «Чеській граматиці», яка, щоправда, залишилася в рукописі й за життя автора не була опублікована. Це перший відомий нам запис україномовного фольклорного твору[330] [331]. Русини-українці в період Середньовіччя розглядали Молдавію як свою державу. Тому деякі українські діячі, зокрема козацькі ватажки, прагнули зайняти стіл молдавського господаря. Таким був відомий козацький провідник, якого вважають засновником Запорізької Січі — Дмитро Байда-Вишневецький [1517-1563/4). Утім, це йому не вдалося. А ось кошовий отаман Іван Підкова (1533—1578) став 1577 р. молдавським господарем. Семерій Наливайко (7-1597) планував створити в Придністров'ї українську козацьку державу. 1652 р. син Богдана Хмельницького, Тиміш, одружився з дочкою молдавського господаря Василія Лупу, Розандою. Це давало йому певні підстави претендувати на мод. давський престол[332]. Між Молдавією та українськими землями, особливо Галичиною, були тісні еко- номічні, політичні й культурні зв’язки. Вони не були випадковими. Адже в період Середньовіччя землі, які пізніше вважалися Молдавією, були пов’язані з Руським королівством і були його частиною. А середньовічна Молдавія чимало успадкувала від цієї держави.
