Королівство Руське як продовжувач державних традицій Київської Русі

Доволі розвинутою була також Волинська земля, яка почала формуватися як окреме князівство в середині XII ст. Тут утвердилася одна з гілок Мономаховичів. Столицею цієї землі стало місто Володимир (на Волині).

Наприкінці XII ст. енергійний волинський князь Роман Мстиславович здійснив похід на Галич і взяв це місто. Коли відбулася ця подія, писемні джерела не вказу­ють. Однак більшість істориків вважають, що сталося це 1199 р. Таким чином під владою князя Романа опинилася значна частина земель нинішньої правобережної України. У перші роки XIII ст. Роман встановив контроль за Києвом. Тобто він почав вважатися «самодержцем Русі». Тоді ж цей князь виступив із проектом політичного облаштування руських земель, про який уже йшла мова.

Завчасна смерть Романа Мстиславовича в бою під Сандомиром 1205 р., здава­лося б, перекреслила справу творення потужного державного організму на україн­ських землях.

У цій боротьбі далеко не останню роль зіграла друга дружина Романа Мстисла­вовича, яку Галицько-Волинський літопис просто іменує княгинею Романовою^[270]. Ймовірно, вона була дочкою візантійського імператора Ісаака II Ангела і мала ім'я Анна. За її часів на Волині починають з'являтися візантійські символи-реліквії. Син княгині Романової, відомий князь Данило, використовував як символ двоголового візантійського орла. Чи не вказував тим самим князь, що в його жилах тече кров ві-

Пам'ятник Данилі Гал ицькому у Львові

зантійських імператорів? А свого первістка він назвав Іраклієм — типове візантій­ське ім'я. Саме своїм синам Данило починає давати імена, які були поширені серед візантійських імператорів, чого раніше серед руських князів практично не спосте­рігалося.

Княгині Романовій довелося вести складну дипломатичну гру, залучаючи до неї навіть угорського й польських королів, щоб зберегти за своїми синами спадщи­ну їхнього батька. Було це непросто. Проте вона виявляла наполегливість. Водно­час навчала синів, що вони мають повернути собі отчину Романа Мстиславовича. У 20-х роках XIII ст. її діти вже самостійно включилися в боротьбу. 1230 р. їм вдало­ся повернути собі Волинь, де почав правити Василько Романович.

У 30-х роках XIII ст. Романовичі, передусім Данило^[271], вели боротьбу за Галичину. Була вона непростою. Тим паче, що на це багате князівство претендували угорці, Закріпитися в Галичі Данилові вдалося 1238 р. А наступного, 1239 р., він підпоряд­кував Київ, де посадив свого воєводу Дмитра. Проте 1240 р. Київ, як уже говори­лося, був взятий і сплюндрований вій­ськами хана Батия.

У тому ж 1240 р. Данило закладає місто Холм, яке стає його резиденцією. Перебування у цьому місті князя роби­ло його життя більш безпечним.

До того ж Холм знаходився недале­ко від міста Володимира, столиці Воли­ні, де княжив Данилів брат Василько Романович. Романовичі діяли в унісон, підтримували один одного. У відновле­ній ними державі їхнього батька сфор­мувався дуумвірат — правління двох князів.

1245 р. відбулася грандіозна бит­ва під Ярославом. У ній війська Данила та його брата Василька розбили полки чернігівського князя Ростислава Ми­хайловича, який зазіхав на Галичину, а також його союзників — галицьких бояр, угорців і поляків. Ця битва за­вершила майже сорокарічну боротьбу за спадщину князя Романа Мстиславо­вича.

У літературі зараз це державне утворення, як звичайно, іменують Галицько-Во­линським князівством. Проте це кабінетний термін, який не зафіксований у писем­них джерелах. А втім він також має сумнівне ідеологічне навантаження^[272].

Згадуваний Роман Мстиславович іменувався в руських писемних джерелах не галицько-волинський князь, а як цесар чи самодержець Руської землі. Держава, якою володіли його нащадки, у нас іменувалася Руссю чи Руською землею, а в лати- номовних джерелах — Regnum Russiae, тобто Руська держава. Самого ж Романа ці джерела іменують rex Ruthenorum чи rex Russiae, тобто король Русі. Римський папа Інокентій IV 1246-1247 рр. звертався до сина Романа Данила, як до «найяснішого короля Русі» {regi Russiae UlustrQ. Очолювану ним державу він називав королів­ством {Regnum}. Зрештою, 1253 р. цей папа коронував Данила.

Не всіх правителів Руського королів­ства іменували королями. Іноді їх назива­ли правителями держави, князями {dux}. Так, син короля Данила Лев, на честь яко­го був названий Львів, іменувався кня­зем. Проте вже син Лева Юрій, на сво­їй печатці вживав напис regis Rusie, duels Ladimerie, тобто король Русі, князь Воло­димира. Його ж сини — Андрій та Лев, які були співправителями держави, іменувалися князями Руської землі, Галича й Воло­димира.

Ця держава нагадувала європейські королівства й де-факто входила до політич­ної системи тогочасної Європи. А її правителі вважалися суверенами. Територія цієї держави охоплювала не лише Волинь та Галичину. Влада її правителів розповсю­джувалася на Полісся (Пінське князів­ство), Буковину, Бакоту, Поділля, межи­річчя Пруту й Дністра, частково на Під­карпатську Русь, зокрема на місто Берег (нинішнє Берегове). У деякі часи поши­рювалася вона навіть на терени Київщи­ни, Люблінщини і, можливо, Чернігівщи­ни. Романовичі прагнули утвердитися і на литовських (нині білоруських) землях. Так, 1251-1261 рр. у Новогрудку правив Роман Данилович, а орієнтовно 1256-1285 р. Василько Романович — у Слонімі. 1264-1269 рр. Шварн Данилович займав великокняжий стіл цілої Литви.

Тому правильно було б іменувати державу, яку створив Роман Мстиславович та його нащадки, Руським королівством.

Це королівство перебувало в непростій геополітичній ситуації. Зі сходу на нього тиснула Золота Орда. На землі Карпатської Русі й Галичини претендувало Угорське

королівство. Певні претензії на окремі терени цієї держави заявляли польські ко­ролі й тевтонські лицарі. Зрештою, на початку XIV ст. починається експансія литов­ських князів на її землі.

Протягом існування Руського королівства першорядними для його правителів були відносини із Золотою Ордою. У 40-ві роки XIII ст. Данило Романович постає як противник татар. Галицько-Волинський літопис говорить, що цей князь здійснив похід на Болохівську землю, узяв там декілька городів (міст-фортець] — Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків.

Після згадуваної битви під Ярославом 1245 р. на Данила Романовича почали тиснути татари, вимагаючи, щоб їм віддали Галичину. Під 1250 роком (насправді, 1245] у Галицько-Волинському літописі подається така інформація: «Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: «Дай Галич!» [І Данило] був у печалі великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами. І, порадившися з братом своїм, поїхав він до Батия, кажучи: «Не дам я півотчини своєї, а їду до Ба- тия сам». Далі йде детальний опис поїздки Данила до Батия в Золоту Орду. Там він порозумівся з ханом і залишився правителем Галичини. Щоправда, літо­писець завершує опис цієї поїздки в песимістичних тонах: «О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Ро­манович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Га­личем, і іншими краями, нині сидить на колінах і хо­лопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь та­тарськая!..» Та попри те, звучать у літописця й нот­ки оптимістичні: «Пробув же князь у них днів двад­цять і п’ять, [а тоді] одпущений був [із тими], що були з ним, і поручена була земля його йому. І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат [Василько] і сини його. І був плач через обиду його, але ж більша була радість, що він є здоров»².

Отже, виходило так, що князь Данило змушений був піти на угоду з Батиєм і став його васалом.

Проте дослідники чомусь не звертають увагу на такий факт. На теренах того­часної «справжньої Русі» правив дуумвірат Романовичів — Данила й Василька. Іс­торики традиційно вважають, що старшим серед них був Данило. Хоча тут є сумні-

^[1] Літопис руський. С. 399.

^[1] Там само. С. 414-416.

130

Королівство Руське як продовжувач державних традицій Київської Русі рц. Чому цей нібито старший брат сидів не в стольному граді Романовичів — Воло­димирі, а намагався всістися в Галичі, де так і не зміг утвердитися? Зрештою, Данило зробив собі столицю на Волині, у Холмі, хоча й вважався князем галицьким. XaH Могучій, васал Батия, вимагає, щоб Данило віддав Галич, тобто Галицьке кня­зівство. Про Володимирське, де княжив Василько, не йшлося. Тут позиції князя були досить сильними, на відміну від Галичини, де бояри постійно створювали проблеми князеві Данилу. Через це Галичина була «слабкою ланкою» «справжньої русі», на відміну від Володимирії-Волині. Тому Могучій і натиснув на Данила, вима­гаючи віддати Галич. Через те в Золоту Орду їде лише Данило, щоб домовитися з Батиєм. Василько, по правді кажучи, потреби їхати не мав. Він і так самостійний князь на своїй землі. А його городи можуть вистояти перед татарською навалою. Тобто принаймні волинська частина «справжньої Русі» не була підкорена татарами.

Князь Данило не лише протистояв татарам. Він чимало перейняв від них, зо­крема в сфері військової техніки. Описуючи його прибуття до угорського короля Бели, літописець зазначав: «Німці тим часом дивувалися оружжю татарському: бо коні були в личинах і в попонах шкіряних, а люди — в латах, і велике було сяйво полків його од оружжя, що виблискувало. Сам же [Данило] їхав обіч короля, за зви­чаєм руським, а кінь під ним був диву подобен і сідло позолочене, і стріли і шабля золотом [були] оздоблені та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан із золотот­каного єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом»^[CCLXXIII].

Давньоруські мечі

У одязі й зброї Данила ніби поєдна­лися Схід і Захід. Причому, схоже, тут більше було східного. Принаймні озбро­єння нагадувало татарське — «коні були в личинах і в попонах шкіряних, а люди — в латах», при ньому була ша­бля (не меч!). І це озброєння вважалося кращим «німецького», тобто західноєв­ропейського. У одязі князя було чимало «східного блиску». Одяг був цей бага­тим, показним. Тобто перед нами, рад­ше, постає не стільки «західний», скільки «східний» правитель. Щоправда, на той час протиставлення Заходу й Сходу мало дещо інший характер, не такий, як тепер. Адже Схід часто давав фору Заходу, зокрема в сенсі технічному, культурному. Тому в озброєнні, одязі Данило віддає перевагу Сходу.

Проте не лише в одязі, зброї Данило поєднував Схід і Захід. Він також проводив «багатовекторну політику». Загалом його можна зрозуміти. З одного боку, вистоя­ти йому перед татарським натиском було складно. З іншого — на нього тиснув ка­толицький Захід. Відповідно, доводилося маневрувати.

Римський папа запропонував Данилу королівську корону. Під 1255 р. (насправ­ді ця подія відбулася 1253 р.) у Галицько-Волинському літописі зазначено таке:

«Саме тоді прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скі­петр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас ві­нець королівства». Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського

і каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він, [Данило], тоді не прийняв був [вінця], сказавши: «Рать татарська не перестає Зле вони живуть із нами. То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»

Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих»¹.

Далі говориться, що Данило прийняв королівську корону. І сталося це в Доро- гичині, коли він пішов війною проти ятвягів — литовського племені. Текст про ко­ронацію Данила стверджує, що це робилося задля боротьби з татарами. Князь мав надію, що католицький Захід допоможе йому в цій справі. Прийнявши королівську корону, Данило входив у політично-культурний простір католицької Європи. І тим самим відступався від союзу з татарами.

Насправді коронація Данила мала й інші геополітичні аспекти, про які теж го­вориться в літописі. На його землі почали зазіхати тевтонські лицарі-хрестонос- ці. А суперник Данила — литовський князь Міндовг — установив зв'язки з Римом і прийняв королівську корону. Тому Данилу, щоб себе убезпечити, треба було йти на союз із католицьким Заходом^{[274] [275].}

Коронація Данила Галицького

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Далі в літописі маємо повідомлення про війни Данила й Василька проти татар, зокрема проти хана Куремси. Останній намагався взяти Кременець, однак це йому де вдалося¹. Не взяв він і Луцька^{[276] [277]. Натомість Данило і його син Лев здійснили наїз­ди на «людей татарських», що жили в Болохівській землі і в районі Побужжя. Дани­лові війська взяли фортецю Межибоже (нинішній Меджибіж)[278].}

Аналізуючи Галицько-Волинський літопис, бачимо, що татарська небезпека, безперечно, становила проблему і для Данила, і для Василька. Проте це була дале­ко не єдина проблема для цих правителів Русі. Вони, судячи з літопису, не менше уваги приділяти боротьбі з ятвягами. Доводилося також залагоджувати стосунки із західними сусідами (угорцями й поляками), деякими руськими князями. Данило навіть вступив у війну за австрійську спадщину, намагаючись посадити на австрій­ському герцогському престолі свого сина Романа^[279]. Тобто «політична палітра» коро­лівства Руського тоді була різнобарвною і аж ніяк не зводилася до боротьби прави­телів цієї держави з татарськими ординцями.

Щоправда, під 1261 р. (хоча вважається ніби ці події відбулися 1259 р.) у літо­писі є запис, який говорить, що Романовичі змушені були прийняти деякі важкі ви­моги татар^[280].

Події тоді розвивалися приблизно таким чином. Данилу й Васильку вдалося відбити наїзди татар, які були під орудою хана Куремси (ймовірно, одного з молод­ших Чінгізідів). Останній діяв переважно на теренах нинішніх українських земель^[281]. Військове щастя не особливо посміхалося Куремсі. Тому на теренах Руського коро­лівства й настала тиша. Можливо, через те Куремсу замінили на Бурундая, якого призначили правителем (темником) захоплених татарами теренів нинішньої цен­тральної України^[282]. Бурундай був кращим полководцем і зумів під своїм керівни­цтвом зорганізувати значні сили.

Романовичі не ризикнули протистояти новому темнику. На переговори поїхав Василько разом із сином Данила, Левом. Сам же Данило, злякавшись Бурундаєвого гніву, тікає спочатку до ляхів (поляків), а потім до угорців. Це, за бажання, можна сприймати як вияв слабкодухості й боягузтва. Хоча тут можлива й інша інтерпре­тація. Данило поїхав до західних сусідів шукати військової допомоги, щоб проти­стояти татарам. Та все ж літопис, радше, трактує це як вияв боягузтва.

Василько вирішує йти на компроміс. Веде перемовини з Бурундаєм, задобрює його. Татарський темник ладний трактувати Василька і його племінника Лева як спільників, тобто союзників, а не як васалів. Проте вимагає, щоб вони знищили укріплення низки міст-фортець. Це саме ті фортеці, які чинили опір Куремсі — Кре­менець і Луцьк, а також ті, що були побудовані недавно й могли чинити опір та­тарам — Данилів, Стіжок, Львів. Перші дві фортеці з'явилися неподалік Кременця, у важкодоступних Кременецьких горах. Узяти їх татарам було проблемно. Те саме стосується Львова, який побудували на високій горі (нинішній Високий Замок). Ba- силько пішов на те, щоб зруйнувати навіть укріплення своєї столиці Володимира Безперечно, такі дії робили Руське королівство слабким перед татарами. Його опор­ні пункти виявилися для ординців «відкритими». Проте така дипломатія відверну­ла татарські наїзди.

Можливо, справді варто було піти на такі кроки, щоб врятувати державу від чергової хвилі руйнувань. Тим паче, що укріплення з часом можна було відновити. Зрештою, не всі фортеці були зруйновані. Залишився неушкоджений Холм, що став столицею короля Данила. Про те, що татарам не вдалося взяти це місто, розповіда­ється в літописі: «...рушив Бурондай до Холма, і Василько-князь [пішов] із ним і з боярами своїми, і слугами своїми. Але коли вони прийшли до Холма, то город був запертий. І стали вони, прийшовши до нього, одаль його, і не добились вої його ні­чого, бо були в ньому, [Холмі], бояри і люди доблесні, а город сильно укріплений, [з] пороками і самострілами». Бурундай вирішив не брати місто, а піти далі на поль­ські землі: «І після цього пішов Бурондай уборзі до Любліна, а од Любліна пішов до [города] Завихвоста. І прийшли вони до ріки до Вісли, і знайшли тут собі брід у Bi- слі, і пішли на ту сторону ріки, і стали пустошити землю Лядську»¹.

Як бачимо, Василько, перехитривши татар, зберіг від нищення Холм і спряму­вав ординців із руської землі в Польщу, яку ті розорили. До речі, у цьому тексті Ва­силько названий великим князем. Якщо це не помилка літописця, то його, а не Да­нила варто вважати головним князем у Руській державі.

Татари взяли місто Судомир (Сандомир), перебивши всіх місцевих жителів. А після цього вернулися, як зазначає літопис, «у свої вежі»^{[283] [284]. Останні, судячи з усьо­го, містилися в степах нинішньої України.}

Замкова гора в Кременці. Наполеон Орда

З цього уривку можна зробити два висновки. По-перше, Руське королівство ви­явилося не таке «безоружне», як цього хотів Бурундай. Принаймні одну зі столиць держави, Холм, татари не зруйнували. По-друге, переговори Бурундая і Василька _все ж таки — це не перемовини пана й васала. Василько й Данило — самостійні правителі. Вони мають фортеці, яких остерігається Бурундай. Саме ці фортеці — певний гарант їхньої суверенності.

Отже, Волинь і Галичина, правду кажучи, не знали «монголо-татарського іга».

Руське королівство мало не менші проблеми з литовськими державними утво­реннями. При цьому татари іноді ставали союзниками русів у боротьбі з литовця­ми. Так, під 1274 р. описуються такі події.

Литовський князь «Тройден, забувши приязнь Львову [і] пославши городнян, звелів узяти Дорогичин. А з ними ж був [воєвода] Трид, і сей знав про город, як можна [його] взяти. І, виступивши вночі, взяли вони тоді його, [Дорогичин], на са­мий Великдень, і перебили їх, [городян], усіх од малого і до великого.

Коли ж почув се Лев, то опечалився він сим вельми. І став він промишляти [про помсту], і послав у Татари [послів] до великого цесаря Менгу-Тімура, просячи собі підмоги в нього проти Литви. Менгу-Тімур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу, і задніпровських князів усіх дав йому на поміч — Романа [Михай­ловича] Брянського із сином Олегом, і Гліба [Ростиславича], князя Смоленського, І багато інших князів, бо тоді всі князі були у волі в татарській»^[285].

Тоді владарем Золотої Орди був хан Менгу-Тімур [7-1282], який не лише зу­мів утвердити свою владу в цій державі, а й зробити її незалежною від Монголь­ської імперії. Менгу-Тімур був таланови­тим правителем. Він провів низку важ­ливих реформ, зробивши Золоту Орду сильною потугою, яка контролювала зна­чні території Східної Європи^{1 [286]. Під владою цієї держави перебували східні й півден­ні землі нинішньої України.}

Галицько-Волинський літопис дає зрозуміти, що у той період «всі князі були у волі в татарській». При цьому згадують­ся брянський та смоленський князь, кня­зі задніпровські. Чи стосувалося це правителів Руського королівства, тобто Волині й Галичини? Певною мірою, так. У інших місцях літопису зустрічаються тверджен­ня, що руські князі, під якими переважно розумілися правителі Волині й Галичини, були у «волі» чи «неволі» татарській^[287]. Літопис навіть називає деяких татарських ханів цесарями. Так іменуються хани Телебуга і Аглуй, які постають свідками пере­даная землі князя Володимира Васильковича, сина Василька Романовича, князеві Мстиславу Даниловичу^[288]. Згадується й «подать татарська»^[289]. Щоправда, це згадка із Заповіту Володимира Васильковича. Там говориться, що ця данина має даватися

Хан Менгу-Тімур

князям, тобто вона ніби не йшла в Золоту Орду. І все ж ця згадка дає підстави вва­жати, що певний час ця данина діставалася татарам.

Цесарями, чи то царями, на теренах Русі раніше іменували візантійських імпе­раторів. Русь у попередні часи входила в орбіту «візантійського світу». Проте заво­ювання хрестоносцями Константинополя 1204 р. призвело до деградації Візантій­ської імперії. Як така ця держава перестала існувати¹.1 цю «порожнину» заповнили татарські хани Золотої Орди, яких теж почали іменувати цесарями. Це ще один був результат татарського наїзду на руські землі. Золота Орда ніби підміняла Візантію. Тим паче, що татарські хани (передусім це стосується Менгу-Тімура) опікувалися православ'ям, надавши православному духовенству широкі права. Загалом Золота Орда могла перетворитися в «православну імперію».

Щоправда, Візантія деградувала ще до того, як з'явилися на Русі татари. «Візан­тійську спадщину» пробували перейняти князі Романовичі — Данило й Василько. Принаймні, як уже говорилося, це простежується на рівні символічному^{[290] [291]. Інша річ, що Романовичі через різні обставини так і не змогли реалізувати «візантійський проект».}

За часів правління дуумвірату Данила й Василька між королівством Руським і Золотою Ордою виробився тип відносин, який зберігався протягом тривалого часу (майже сто років). Початком цих стосунків вар­то вважати навіть не поїздку Данила в Золоту Орду а той час, коли Романовичі виявили покору ханові Бурундаю й погодилися знищити низку своїх фор­тець. І все ж правителі королівства були відносно не­залежними від золотоординських ханів. Принаймні немає відомостей, щоб останні надавали їм ярлики, тобто дозволи, на правління. Деякі з цих правителів користувалися королівським титулом. Це стосувало­ся не лише Данила, а й Василька^[292]. Загалом королів­ство Руське мало із Золотою Ордою союзні відноси­ни, в яких воно відігравало роль «слабшого партне­ра» (це були приблизно такі відносини, як між Руссю й Візантією). За потребою Золота Орда надавала вій­ськову допомогу королівству. Зі свого боку, останнє теж давало військові загони для походів золотоор­динських воєначальників.

Князь Лев Данилович (близько 1228-1301), як уже говорилося, просив Менгу-Тімура про військову допомогу. І той йому надав. Звісно, за це доводилося платити. Взагалі Лев часто звертався по допомогу до татар, зокрема й для того, щоб узяти верх над іншими князями. Також татарський хан Ногай надав йому військо для організації походу на Польщу^[293]. Складається

Князь Лев у великокняжій короні на фоні Львова

Королівство Руське як продовжувач державних традицій Київської Русі враження, що саме цей князь представляв «татарську партію» на землях Русько­го королівства. Натомість йому протистояв його двоюрідний брат — князь во- додимирський Володимир Василькович (1249-1288). Останній, наскільки можна судити, намагався дистанціюватися від татар. При його дворі писався Галицько- Еолинський літопис, в якому зустрічаємо багато антитатарських моментів. Ймо­вірно, цієї ж антитатарської лінії дотримувався князь Мстислав Данилович, який мав уділ у Луцьку.

Наприкінці XIII ст. землі Руського королівства (Волині й Галичини) виявилися в основному розділені між синами Данила — Левом і Мстиславом, і сином Василь­ка — Володимиром¹. Непорозуміння, які виникали між ними, вели до дезінтеграції держави. Особливо шкідливими були військові авантюри Лева, котрий, як уже го­ворилося, часто спирався на татарську силу. Усе це разом узяте робило Руське коро­лівство все більш залежним від татар. Показовим у цьому плані є епізод у Галиць­ко-Волинському літописі, де описано, як хан Телебуга 1287 р. змусив волинських князів піти з ним на Польщу. Зокрема там сказано: «А коли Телебуга ішов у Ляхи, то з ним ішли всі князі через неволю татарську: Лев-князь із сином своїм Юрієм [і] з своєю раттю, а Мстислав зі своєю раттю, а Володимир зі своєю раттю»^{[294] [295].}

Взагалі, якщо проаналізувати текст літопису, то бачимо, що за часів Данила й Василька про помітну за­лежність від татар не йшлося. Однак за їхніх нащадків ця залежність посилилась. Ні один з них не іменується королем, тобто не пов'язує себе із західною політич­ною традицією. Ба більше, вони разом із татарами во­юють проти західних сусідів. Якби так справи пішли далі, Волинь і Галичина могли з часом перетворитися в улус Золотої Орди, подібно до східних земель колиш­ньої Русі.

Певним чином правителів королівства Русі ря­тувало те, що в самій Золотій Орді політична ситуа­ція була непростою. Після смерті хана Менгу-Тімура (близько 1280 р.) великого впливу набув хан Ногай (7-1299/1300)^[296]. Спочатку на золотоординському пре­столі опинився онук Батия Туда-Менгу, а 1287 р. вна­слідок палацових інтриг на його місце прийшов Теле­буга, про якого вже йшлося.

Щодо Ногая, то він правив західними землями Зо­лотої Орди. Приєднав до своїх володінь землі в пониз­зі Дунаю й, можливо, Добруджу. Здійснював походи на терени Візантії, Болгарії та Сербії. Візантійський імператор Михайло VIII Палеолог (1224/5-1282), намагаючись підтримувати мирні відносини з Ногаєм, 1273 р. від­дав за нього свою позашлюбну дочку Єфросинію. У 80-х рр. XIII ст. залежність від

Князь Володимир-Іван Василькович

Ногая визнали спочатку Тирновське царство, потім Відинське і Бранічевське κ⅛ зівства, а близько 1292 р. — Сербія.

1291 р. Ногай організував заколот проти хана Золотої Орди Телебуги. Про коц. флікти між цими можновладцями, до речі, писав Галицько-Волинський літопис¹ Заколот виявився вдалим і золотоординським ханом став Токта, син Менгу-Тімур_а Однак могутність Ногая не подобалася новому ханові, що призвело до війни m⅛ цими можновладцями. Ногай захопив землі нинішньої Південної України, Крим, ∏j. шовши шляхом створення самостійної держави. Навіть він та його син Чака почали карбувати власну монету.

Судячи з Галицько-Волинського літопису, хан Ногай підтримував із правителя­ми королівства Руського союзницькі відносини (щоправда, постаючи в ролі «стар- шого союзника»). 1277 р. він посилав своє військо князям Леву й Мстиславу Дани­ловичам та Володимиру Васильковичу для походу на Литву^{[297] [298]. Також Ногай посилає 1280 р. частину свого війська для князя Лева, щоб той завоював для себе частину польських земель[299]. Зрештою, як уже говорилося, 1287 р. Ногай разом із Телебугою залучає князів Лева, Мстислава й Володимира для по­ходу на Польщу[300]. Татарське військо тоді проходило землями Галичини й Волині. Воно ніби не чинило тут розорень, «пустошень». Проте постій цього війська призводив і до матеріальних, і до людських втрат[301].}

Старого Ногая переграв більш молодий хан Токта (1270-1312). 1299 чи 1300 р. останній завдав пораз­ки Ногаю. Сталося це в місцевості Куканлик (імовірно, у степах нинішньої України, десь у районі теперішньої Одеської області). Цікаво, що Ногай був убитий руси­ном — одним із воїнів хана Токти. Сини Ногая не зумі­ли зберегти створену ним державу. Тому «Ногайський проект» зазнав краху.

Звісно, татари, які входили до складу кочової держави хана Ногая, нікуди не зникли. Вони зали­шалися в складі Золотої Орди, а після її розпаду уві­йшли до Кримського ханства. Ці татари кочували в степах теперішньої України, Північного Кавказу, а також нинішньої Румунії. їх іменували ногаями чи ногайцями — вважається, що від імені хана Ногая. Вони так чи інакше контактували зі слов'янським населенням України і мали певний вплив на етноге­нез українців.

Хоча правителі Руського королівства наприкінці XIII ст. йшли на співробітництво з татарами, проте існувала сильна антитатарська опозиція, яка, як про це вже говорилося, репрезентувалася князем Воло- _яцмир^ом Васильевичем і знайшла відображення в Галицько-Волинському лі- ^₀∏∏ci. Наприклад, у цьому творі Ногай іменується як «окаянний і беззаконний», рри чому наведену характеристику маємо в такому місці твору, де йдеться про допомогу цього хана волинським князям¹.

Володимир Василькович, який не мав дітей, віддає свій уділ, місто Володимир, що, фактично, виконувало роль столиці тогочасної Русі, не войовничому князе­ві Леву діяльність якого мала протатарське спрямування, а «мирному» князеві Мстиславові, який, наскільки можна судити, не виявляв протатарських симпатій. Михайло Грушевський вважав це помилкою Володимира Васильковича. Лев, на думку історика, міг би краще забезпечити оборону руських земель^{[302] [303]. Нам же вида­ється такий крок Володимира Васильковича цілком логічним. Мстислав був для нього більш близьким політично, зокрема в сенсі дистанціювання від татар. Саме існування антитатарської партії на Волині й Галичині забезпечувало самостійність цих земель від Золотої Орди.}

Варто зупинитися на особі волинського князя Володимира Васильковича [7-1288], якого Галицько-Волинський літопис навіть іменував філософом. У його особі маємо правителя, якого цікавили не завойовницькі походи, а розбудова своєї держави, її культури. Володимир Василькович приділяв увагу заснуванню й будів­ництву міст, церков та монастирів.

Цей князь надавав велике значення розвитку культури. За його часів і за його сприяння була укладена та суттєво відредагована основна частина Галицько-Во­линського літопису. У цьому літописному зводі вміщена велика похвала князю, де вказувалися його заслуги на полі культурному: будівництво та оздоблення церков, переписування для них книг (деякі переписував сам Володимир Василькович]. Це один із небагатьох літописних уривків (до того ж найбільш об'ємний], де йдеть­ся про культурне життя Давньої Русі. Він дає можливість нам сформувати всебічне уявлення про елітарну культуру наших предків.

З Галицько-Волинського літопису ви­пливало, що лад, порядок у державі, соці­альна стабільність були для Володимира Васильковича важливими суспільними цінностями. Князь-філософ вважав, що в соціальному житті мають діяти прави­ла, закони. Він виступав за чітке вико­нання домовленостей. У деяких випадках намагався їх письмово оформлювати і навіть визначити гарантів договорів. Після себе князь залишає письмово оформлений заповіт, який передбачав, як розпоряди­тися його спадком.

Залежність королівства Руського від татар зменшилася в часи правління Юрія Львовича (1252/1257-1308]. Останній використовував латинську титулатуру regis Russiae, principis Ladimiriae («король Русі, князь Володимири»]³. Він позиціонує себе як «західний правитель», дистанціюючись від татар. Подібну титулатуру ви-

Ha жаль, далеко не завжди дер­жавотворча діяльність Володимира Васильковича приймалася й оціню­валася. У певному сенсі, цей «філософ на троні» випередив свій час.

Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях користовували і його нащадки, зокрема останній владар Руського королівства Бо. леслав-Юрій (бл.1310-1340)^[304].

У контексті дистанціювання від татар варто осмислювати появу Галицької мц. трополії (точніше, митрополії Малої Русі), яка була заснована 1303 р.^[305] Ця подія в і_с. торіографії переважно трактується таким чином. Мовляв, 1299 р. осідок Київської митрополії, тобто митрополії Русі, був перенесений із Києва у Володимир-^. Клязьмі. Це ніби було обумовлено тим, що Київ був зруйнований. Ось тоді король Юрій Львович вирішив посприяти створенню митрополії, яка б охоплювала землі його держави.

Однак контекст цієї події видається дещо іншим. Митрополичий осідок із Кц. єва до Володимира-на-Клязьмі був перенесений не через «руйнування Києва». На той час колишня столиця Русі поступово відновлюва­лася. І митрополит тут міг цілком перебувати. Питан­ня було в іншому. Саме останніми роками XIII ст. за­гострюється боротьба між золотоординським ханом Токтою й Ногаєм. Останній, володарюючи в нинішніх степах України, контролював і Київ, і київського ми­трополита. Татарські хани, які надали православній церкві великі привілеї, розглядали її як один із важ­ливих важелів свого впливу на руських землях. Ток- та, котрий збирав сили для боротьби з Ногаєм, був зацікавлений у «перенесенні» митрополичого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі — міста, яке роз­ташовувалося в межах впливу ханів Золотої Орди. Оскільки хан Токта ворогував із Ногаєм, який стано­вив постійну загрозу для Візантії, візантійська верхів­ка, зокрема константинопольський патріарх, «закри­ли очі» на перенесення митрополичого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі.

Уже після смерті Ногая королю Юрію Львовичу вдалося домовитися з візантійською верхівкою про

створення окремої митрополії Малої Русі з осідком у Галичі. Які наводилися аргу­менти на користь цієї справи, можемо лише здогадуватися. Імовірно, король шан­тажував візантійців тим, що, якщо в його державі не буде створена митрополія, він звернеться по допомогу до Риму. Проте, які б аргументи не наводилися, вони дали результат. Виникла митрополія з доволі претензійною титулатурою. Адже на ті часи поняття «Мала Русь» мала інше значення, ніж пізніше. Мала Русь — це материнська Русь. Тут маємо відповідну аналогію, яку запозичили руси в греків. Останні тракту­вали Малу Грецію як свою материнську землю, а Велику Грецію — як землі колонізо­вані. Ось і виходило, що митрополія Малої Русі охоплювала терени Русі справжньої. Натомість Київська митрополія — землі Великої Русі, тобто колонізовані. Водночас створення митрополії Малої Русі вказувало на самостійність королівства Руського,

Королівство Руське як продовжувач державних традицій Київської Русі принаймні в духовному сенсі. Воно мало свою митрополію, яка існувала окремо від Київської, що знаходилася в сфері впливу золотоординських ханів.

На жаль, документів, які б висвітлювали діяння правителів королівства Русь- _коГо наприкінці XIII — у першій половині XIV ст., збереглося вкрай мало. Однак мо- ^_κeMθ говорити про те, що тоді ця держава була більш зорієнтована в західному на­прямку ніж у східному.

На основі Галицько-Волинського літопису, а також деяких інших документів можемо реконструювати структуру державного управління в королівстві Русько­му^[306]. Вища влада в цій державі належала королю (князю). Вона стосувалася законо­давчої, виконавчої та судової сфер. Виконання адміністративних функцій король (князь) зазвичай доручав вищим урядникам, які належали до королівської (кня­жої) ради.

Важливу роль в управлінні належала дворському — управителю княжого дво­ру. Він також у деяких випадках здійснював судові функції замість князя. Помітне місце при дворі належало «дядькові» («кормильцю») — вихователю княжих дітей, а також «стольнику», який, імовірно, здійснював управління княжими земельними маєтками. Місцеве управління перебувало в руках тисяцьких, яких у XIV ст. заміни­ли воєводи. А місцевий присуд здійснювали тивуни, які також виконували низку інших функцій: передусім наглядали за княжим господарством.

Як бачимо, управлінська система королівства Руського багато в чому нагадува­ла таку ж систему Русі. Щоправда, були й деякі відмінності. Під впливом європей­ських католицьких країн у королівстві Руському з'являється уряд печатника, на збереженні в якого знаходилася печатка. Печатник, імовірно, складав тексти гра­мот і наглядав за їхнім написанням. Виконував він і важливі функції адміністратив­ного характеру.

У середині XIV ст. Руське королівство опинилося в стані кризи. Тут спрацюва­ли як внутрішні чинники, так і зовнішні. 1340 р. польським королем Казимиром III (1310-1370) був даний старт бороть­би за руську спадщину. Гравцями в цій боротьбі були Польща, Угорщина, Литва й Золота Орда. Тривала вона до 1392 р. Її результатом стала ліквідація Руського королівства, землі якого розібрали Поль­ща й князі литовської династії Ґедиміно- вичів. Останні зуміли створити життєз­датний державний організм — Велике князівство Литовське.

На жаль, про війну за руську спадщину не збереглося жодних наших літописних свідчень. Про події цієї війни переважно дізнаємося з польських, угорських, німець­ких джерел, а також частково з пізніших литовських літописів.

Стереотипи російської історіографії, які й досі панують у нас, а також специфіка Джерел знеохочують українських дослідників розглядати війну за руську спадщи­ну і осмислювати її. Хоча та війна стала для Центрально-Східної Європи такою собі «точкою біфуркації», яка визначила історію цього регіону на віки вперед. У підсущ, ку тієї війни Польща відмовилася від слов'янських земель Сілезії та Помор'я, ∏_κ∣ культурно й ментально були близькі полякам, й почала здійснювати експансію Схід: спочатку на Галичину, Волинь, а потім на інші українські землі. Ця війна п_0> сприяла остаточному оформленню Великого князівства Литовського, яке πom⅛ но розширило свої кордони шляхом приєднання Русі, переважно нинішніх yκpa⅛. ських земель.

Боротьбі за спадщину Руського королівства передували такі події. Орієнтовно в травні 1323 р. чи раніше за невідомих обставин померли Андрій та Лев, які ∏p_a. вили цією державою¹. Існує кілька версій смерті цих князів: загибель від рук татар, ординців, литовців, а також отруєння. Ця подія поклала край успадкуванню престо­лу в королівстві Романовичами за чоловічою лінією. Смерть Андрія та Лева могла б мати фатальні наслідки для Руського королівства.

Проте на престолі опинився Болеслав — син мазовецького князя Тройдена з династії П'ястів та Марії, доньки короля Юрія Львовича. Не відомо, яким чином Болеславу вдалося стати правителем цієї держави. Проте він мав право унаслідува- ти престол за материнською лінією.

Правління Болеслава почалося в надто юному віці: йому, імовірно, було трохи більше десяти років. Державою управляли місцеві волинські бояри, адже престол Руського королівства був у місті Володимирі. Ставши правителем, Болеслав узяв нове ім'я Юрій на честь свого діда. Він також прийняв православ'я. Титулував себе, як зазначалося, королем Русі^{[307] [308].}

Юрій II проводив активну зовнішню політику, намагався протистояти експан­сії Польщі й Угорщини. Підтримував добрі відносини з Тевтонським орденом, Лит­вою, Священною Римською імперією, Золотою Ордою, якою правив тоді могутній хан Узбек (бл. 1283-1341)^[309]. Робив спробу повернути Люблінську землю, яку 1303 р. захопила Польща, а також деякі землі Карпатської Русі, загарбані Угорщиною.

За правління Юрія II 1331 р. відроджується православна Галицька митрополія, яку очолив митрополит Гавриїл.

Схоже, активна діяльність Юрія II викликала незадоволення з боку польського ко­роля Казимира III та угорського Карла І Роберта. Вони досягли домовленості, що Русь має перейти до польського короля, який ніби мав право успадкувати руський престол.

Навесні 1340 р. Юрій II гине від отруєння. Вбивство влаштували опозиційно налаштовані бояри^[310]. У літературі зустрічаються твердження, ніби Юрій II захотів у своїй державі утвердити католицизм, і через це його вбили^[311]. Однак такі твер­дження, радше, виглядають як «благочестива вигадка». Уже говорилося, що цей можновладець прийняв православ'я й сприяв відродженню Галицької митрополії. Щось це мало схоже на адепта католицизму.

Казимир ПІ Великий. Марчелло Бачиареллі

На нашу думку ситуація з вбивством Юрія II виглядала інакше. Король, ставши _я0рослим, змусив потіснитися деяких бояр, які мали реальну владу. Це викликало ^задоволення й породило в їхньому середовищі опозицію. Цим, певно, скористав­ся Казимир IIL Він міг підговорити опозиційно налаштованих бояр, пообіцявши їм ^референції, за умови, що вони допоможуть йому оволодіти Руським королівством.

Не випадково відразу ж після вбивства Юрія II король Казимир III здійснює по­хід на Галичину. Тоді йому вдалося підпорядкувати собі низку галицьких міст, зо­крема Львів. Пізніше польські хроністи подавали цю подію як велику перемогу Ка­зимира III. Зокрема, це стосується «Хроніки» (1555) Марціна Кромера (1512-1589). рід останнього українські літописці XVI-XVII ст. перебрали інформацію про завою­вання поляками Львова. Наприклад, у Львівському літописі читаємо: «Польський король Казимир взяв Львів, [мешканці якого] самі піддалися, забрав великі скарби, срібла, злота, дорогоцінного каміння...» Далі перераховуються коштовності, при­власнені польським королем, вказується також, що він забрав дві золоті корони¹.

Насправді говорити про якусь велику звитягу польського короля не варто. Ка­зимир III підкорив окремі галицькі міста без особливого спротиву. Судячи з усього, він не мав значних сил. Розраховував, що Руське коро­лівство, утративши правителя, легко піддасться йому. Хоча Львів тоді став заможним торговим містом, але не варто переоцінювати його значення. Це був регіональ­ний центр на межі Галичини й Волині. Вести мову про його значну політичну роль не варто. Столицю ж коро­лівства Руського Казимир III тоді так і не взяв.

У цій драматичній ситуації боярин Дмитро Дедь- ко та Данило з Острова^{[312] [313] (як звичайно, його ототож­нюють із князем Данилом — засновником князівської династії Острозьких) здійснили поїздку до золотоор- динського хана Узбека, попросивши його про допомо­гу. Така допомога була надана. І Дмитро Дедько відбив наїзд короля Казимира III[314]. Як бачимо, саме завдяки татарському війську вдалося зберегти самостійність Руського королівства.}

Дмитро Дедько на деякий час, аж до своєї смерті 1349 р., ніби став неофіційним правителем цієї держа­ви. До нас дійшла його грамота до торунських купців від 1341 р., писана латинською мовою, в якій він за­кликав їх торгувати у Львові. Себе ж Дедько іменував «провізор або управитель землі Руської» (provisor seu Capitaneus terre Russie)^[315]. Не виключено, що своєю рези­денцією він зробив Львів.

Після смерті Юрія II на престолі Руського королівства опинився син литовсько, го князя Гедиміна Любарт (бл. 1300-1383], який прийняв православне хрещення й отримав ім'я Дмитра^[316]. Є припущення, що він був одружений із княгинею місцевої руської династії Романовичів. Інакше в нього не було б прав на престол. Імовірно Любарт-Дмитро отримав підтримку з боку бояр. Принаймні подальші події свідчать що волинське боярство допомагало йому в боротьбі з поляками та угорцями. Та й ρ_e' зиденціями Любарта-Дмитра були волинські міста — Володимир і Луцьк. Він навіть іменувався князем луцьким та володимирським. У Луцьку Любарт-Дмитро почав бу. дувати потужний кам’яний замок, який зберігся до дня сьогоднішнього.

Смерть Дмитра Дедька 1349 р. викликала новий сплеск війни за руську спадцщ. ну. Схоже, боярин Дедько належав до вмілих полководців та державних діячів. Та­кож він зумів скористатися татарською допомогою. Можна припустити, що під його опікою перебували галицькі терени. І поки він жив, король Казимир III не міг захопити земель Руського королівства. Смерть же цієї талановитої людини ніби

Замок Любарта в Луцьку

_((Оголила» Галичину. І 1349 р. королю Казимиру III вдалося її загарбати. Він також починає претендувати на іншу частину Руського королівства — Волинь. Саме тоді розпочався новий виток боротьби за спадщину цієї держави, в якій активну участь брали поляки, угорці й литовці, які, власне, й поділили землі Руського королівства. Золота Орда в цій боротьбі участі не брала. Після смерті хана Узбека 1341 р. в ній певний час велася боротьба за владу. Тоді з теренів деяких нинішніх українських земель татар поступово починають витісняти литовські князі. Під їхньою владою опинилися Полісся, Волинь, Поділля й Київщина.

Наприкінці XIV ст. землі королівства Руського були «розібрані» остаточно. Га­личину захопила Польща й інкорпорувала цю землю до свого складу. Усі землі Карпатської Русі стали частиною Угорського королівства. Північна частина коро­лівства опинилася в складі Великого князівства Литовського. Щоправда, прави­телі Литовської держави перебрали деякі політичні традиції русів.

Чи могло зберегтися королівство Руське? Звичайно, відповідаючи на це запи­тання, ми вступаємо в сферу альтернативної історії. І все ж видається, що якби збереглася династія Романовичів у цій державі, вона б продовжила своє існування й могла стати помітним гравцем на теренах Центрально-Східної Європи. Принай­мні для цього королівство мало належний потенціал: економічний, військовий, по­літичний, етнічний. Щоправда, воно не перетворилося в станову монархію — і це великий мінус. Станові монархії, на відміну від патронімічних зазвичай були більш живучими. У перспективі Руське королівство могло би стати українською націо­нальною державою, адже до його складу входили близькі руські (українські) субет­носи. Однак цього не сталося. Руси були «розпорошені» між різними державами. Хоча «ідея Русі», відновлення її як державного організму не зникла. І неодноразово давала знати про себе.