Суперники Русі. Кочові державні утворення на теренах України в X-XV ст.

Руська держава, попри те, що на початках її становлення помітну роль відігра­ли морські й річкові кочівники-варяги, усе ж утвердилася як держава з осілим на­селенням. Центр її був на теренах сучасної України на Київщині.

Степ же й надалі перебував під владою кочівників. Вони створили тут свої дер­жавні утворення, базовані переважно на «грабіжницькій економіці». Не дивно, що кочівники часто нападали на руські землі, оскільки мали змогу тут поживитися.

Так, ще за часів князювання Олега в Києві певний час значну частину укра­їнських степів займали мадярські племена¹. їхня прабатьківщина була в районі Уральських гір. Звідти вони перекочували в степи Приазов'я й Причорномор'я, опи­нившись під владою хозар. Згодом із цих територій їх витіснили печеніги. У другій половині IX ст. сім мадярських племен кочували в межиріччі Дніпра й Дністра. Тут до них 881 р. приєдналися три хозарські роди.

Саме тут, на землях між Дністром і Дніпром виникла кочова держава, яку імену­ють Ателькузою, власне Межиріччям. Вона мала належну владну ієрархію. Її зверх- ником вважався нагфейделем — великий князь. Головнокомандувач усіх військ іменувався дьюла. Згодом цей титул перетворився в популярне угорське ім’я. Дью- лі підпорядковувався харкі — воєвода. Верховний жрець називався кендю. До того ж дьюла міг бути й верховним жерцем. Таким був легендарний Алмош — батько Арпада, який заснував династію угорських правителів.

Одним із головних занять мадярів був грабіж. Вони здійснювали напади на слов’янські поселення, беручи місцевих жителів у полон. Далі продавали їх як ра­бів на невільничих ринках у країни Європи та Азії. Загалом нічого тут дивного не­має. Работоргівлею, як зазначалося, займалися також руси-варяги, беручи в полон слов'янське населення.

На. військову потугу мадяр звернули увагу правителі Візантії й Великої Мора­вії, бажаючи використати цих кочівників. 894 р. візантійський імператор Лев Філо­соф залучив їх до війни з болгарами. Спочатку воєнна фортуна усміхалася мадярам. Проте 896 р. болгарський цар Симеон І розгромив мадярів у великій битві на Пів­денному Бузі. Натомість зі сходу мадяр почали тіснити печеніги.

Незадовго після цього мадяри з'являються під Києвом. У «Повісті минулих літ» маємо про це скупу інформацію: «Ішли угри мимо Києва горою, що зветь­ся нині Угорське. І, прийшовши до Дніпра, стали вежами, бо ходили вони [так], як і половці»^{[201] [202]. Тобто літопис трактує їх як кочівників. Далі говориться, що угри (ма­дяри) перейшли Угорські, власне Карпатські, гори і завоювали землі, де жили слов’яни й волохи.}

Що відбулося під стінами Києва тоді, ми достеменно не знаємо. «Повість мину, лих літ» про це мовчить. Натомість угорський літопис Gesta Hungarorum («Діяння угорців») оповідає, ніби тут відбулася битва, в якій руси разом із половцями (?) за- знали поразки від угорських військ і змушені були ховатися за київськими мурами. Після переговорів мадяри начебто взяли заручників, їжу, одяг і наклали на русів да­нину. А після цього вже подалися на захід.

Однак Gesta Hungarorum джерело, до якого варто ставитися обережно. По- перше, воно з’явилося геть пізніше описуваних подій — десь у XI чи XII ст. По-друге, його анонімний автор часто вдавався до фантазій, намагаючись подати діяння угорських вождів у якнайкращому світлі.

Взагалі сумнівно, що угорці підкорили русів і наклали на них данину. Радше князь Олег, щоб здихатися непроханих гостей, дав їм одяг та їжу, щоб вони йшли собі далі. Так зникла угорська держава Ателькуза на теренах України. Натомість за Карпатами з'явилася нова держава — Угорщина, назва якої походить від імені гунів.

Зникнення Ателькузи було на руку Олегу. Частина шляху «із варяг у греки» на південь від Києва стала більш безпечною для русів.

Загалом же з часів початку Русі до часів правління Ярослава Мудрого в степах сучасної України панували печеніги^[203]. Перші згадки про них припадають на VIII ст. Печенізька мова належала до тюркської групи мов. Щоправда, археологічні дані

Перемога Кожум’яки над печенігом. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

_сВідчать, що серед печенігів переважали європеїди з невеликими домішками мон­гольської крові. Зовнішньо вони мало відрізнялися від русів. Це опосередковано підкреслюють літописні джерела. У «Повісті минулих літ» під 968 р. розповідається така історія. Того року печеніги взяли в облогу Київ. У місті не було ні князя Святос­лава, ні великого війська. І ось один київський хлопець погодився пройти через та­бір нападників і повідомити руському війську, що Київ у облозі. Він ніби вийшов із міста з вуздечкою, ходив серед печенігів і питав їхньою мовою: «Чи ніхто не бачив коня?». Печеніги сприймали його за свого. Потім хлопець кинувся в Дніпро й по­плив на інший берег, щоб попередити руських воїнів¹.

Опис цього епізоду багато про що говорить. По-перше, мешканці тогочасного Києва мало чим зовні відрізнялися від печенігів. А, по-друге, виявляється, що серед киян були люди, які знали печенізьку мову.

Отже, у русичів із печенігами існували певні відносини. Вони не лише воювали, а й вели торгівлю. Печеніги могли пропонувати велику рогату худобу, овець, ко­ней. Натомість отримувати від русів продукти землеробства чи продукцію «лісово­го господарювання» — хутро, мед тощо.

Вважається, що на теренах сучасної України печеніги з'явилися в X ст. І однією з причин цього був розгром князем Святославом Хозарського каганату, унаслідок чого степи сучасної України стали «вільними» і тут запанували печеніги (хоча цей тюркський етнос за кілька десятиліть до того опинився на українських теренах).

Щоб здійснювати такі походи, потрібен був певний рівень державної організа­ції. У печенігів існували свої військові ватажки (князі), про які пише «Повість мину­лих літ». Укладали ці вожді також угоди з іноземними правителями.

«Повість минулих літ» говорить, що печеніги мали стосунки з руським князем Ігорем. Під 915 р. читаємо: «Уперше прийшли печеніги на Руську землю і, вчинив­ши мир з Ігорем, пішли до Дунаю»^{[204] [205]. Щоправда, під 920 р. зазначено, що Ігор воював проти печенігів[206]. А 944 р. «печенігів він найняв, і, заложників у них взявши, рушив на Греків у човнах і на конях»[207]. За наказом Ігоря печеніги пустошили Болгарську землю[208].}

Отже, із цих літописних свідчень випливає, що печеніги радше були союзника­ми, ніж ворогами Русі.

Розсварилися печеніги з русами за часів правління князя Святослава. Саме тоді 968 р. вони беруть в облогу Київ. Зрештою, печеніги 972 р. вбили цього князя. Ось як про це розповідається в літописі: «Прийшов Святослав у пороги (маються на увазі Дніпрові пороги — прим, автора), і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, окував­ши череп його золотом, пили з нього»^[209].

Доволі поширеною є версія, що печеніги убили Святослава за намовою візан­тійців, які заплатили їм гроші. Справді, між Візантією й печенігами існували союзні відносини.

Однак стосунки між русами й печенігами, попри непорозуміння за часів Святос­лава, не варто вважати однозначно ворожими. Син Святослава і його наступник на київському престолі Ярополк підтримував із печенігами дружні стосунки. У літо­писі розповідається, що Варяжко, слуга Ярополка, коли той князь утік перед вій­ськами Володимира з Києва, радив своєму панові податися до печенігів і привести звідти військо¹. Очевидно, Ярополк міг звернутися до цих кочівників і ті б йому Не відмовили.

З печенігами доводилося воювати князю Володимиру. І це не дивно. Адже вони допомагали його противнику — князю Ярополку. В одному місці літопису йдеться про те, що Володимир став зводити городи, тобто укріплення, по річках: Десні, Ост­ру, Трубежу, Сулі, Стугні. Бо «була війна з печенігами»^{[210] [211].}

Місто Переяслав, яке з часом стало своєрідним південним форпостом Русі на межі зі степом, засноване було Володимиром на місці битви із цими кочівниками^[212], Князь навіть поставив Преображенську церкву у Василеві в подяку за те, що Бог до­поміг йому врятуватися від печенігів^[213].

Конфліктував із печенігами й син Володимира — Ярослав Мудрий. Натомість його супротивник, князь Святополк Окаянний, був у дружніх стосунках із печені­гами й ті допомагали йому^[214]. Отже, тоді як якась частина руський князів, ведучи бо­ротьбу за київський престол, зверталася до варягів, то інша частина — до печенігів.

У «Повісті минулих літ» є чимало легенд як про одних, так і про других. Про­те, якщо про варягів там легенди позитивні, то про печенігів — негативні. І нічого дивного тут немає. Переможцями ставали князі, які орієнтувалися на допомогу ва­рягів, натомість князі, які брали собі в союзників печенігів, програвали. Відповід­но, літописи писалися під диктовку переможців.

Літопис під 1034 р. подає інформацію, що Ярослав Мудрий учинив великий роз­гром печенігів під Києвом. І на цьому місці він, як уже говорилося, спорудив храм святої Софії^[215]. Ніби після цієї «лютої січі» печеніги втратили позиції і з часом посту­пилися половцям.

Щоправда, з літопису вони не зникають. Печеніги неодноразово згадуються. Проте зазвичай згадуються з-поміж інших тюркських кочових племен, які мешка­ли на теренах сучасної України. Печеніги втратили своє самостійне значення.

Наприкінці XI — на початку XII ст. кочова держава печенігів, фактично, зникає. Сильних ударів вона зазнали від половців. Частина печенігів переселилася на Бал­кани, де вони асимілювалися з місцевими етносами. Ще одна їх частина опинилася на землях Угорщини. Тут печеніги зберігали автономію аж до XIV ст. Якась частина ₃ цих залишилася на українських землях, змішавшись з іншими тюркськими етно­си або «розчинилася» в руському середовищі.

На зміну печенігам у степи України прийшли половці. їхньою прабатьківщиною _0apτ° вважати північно-східну частину нинішнього Казахстану й верхів'я річки Ip- _τgι∏. Це був степовий регіон. Тут половці жили з VIII ст., займаючись кочовим ско­тарством. Належали вони до тюркських етносів.

У середині XI ст., зазнавши тиску інших кочових народів, половці вирушили на _Захід, зайнявши степи Північного Причорномор'я. Ці терени з часом навіть почали називати Дешт-і-Кипчак, або Поле половецьке¹. Половці мали свої кочові державні утворення, очолювані ханами.

Тривалий час половці контактували з русами. І ці контакти помітно впливали на історію українських земель. Уперше половці з'явилися на кордонах Русі 1055 р. Тоді хан Блуш зі своєю ордою підійшов до Переяславського князівства. Щоправда, князь Всеволод Ярославович (1030-1093), який правив у Переяславі, порозумівся з ординцями й уклав із ними мир^{[217] [218]. З 60-х років XI ст. половці починають постійно здійснювати грабіжницькі напади на руські землі. Першим відомим таким нападом був похід хана Сокала 1061 р., який завдав поразки переяславському князю Всево­лоду[219]- А 1068 р. половці перемогли Ярославичів, князів Ізяслава, Святослава й Все­волода, у битві на річці Альті. Літописець із болем писав: «За гріхи наші напустив Бог на нас поганих...»[220]. Ця літописна фраза багато що говорить. Тобто для русів по­ловці були не просто «поганими» (чужинцями, язичниками), а й «карою божою». Проте цього ж 1068 року чернігівський князь Святослав Ярославич (1027-1076) за­вдав половцям поразки на річці Снов. Навіть був захоплений хан Шурукан[221].}

Напад русів на половців. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

90-ті роки XI ст. позначилися масштабними нападами половців на Русь. Принц- ною цьому стали, зокрема, усобиці між руськими князями. Літописець говорить що ніби якісь «мужі розважливі» казали їм: «Чого ви чвари маєте межи собою? ∏₀' гані ж гублять землю Руськую»¹.1093 р. половці, очолювані ханами Тугорканом (?„ 1096) і Боняком, розгромили руських князів у битвах на ріці Стугні, здобувши Тор. чеськ^{[222] [223]. А1096 р. Боняк кілька разів нападав на Київ та розорив його околиці. Навіть спалив у Берестові княжий двір[224]. Щоправда, того ж року половці зазнали поразки у битві на ріці Трубіж. У ній загинув хан Тугоркан. Цікаво, що останній доводився тестем київському князю Святополку Ізяславовичу (1050-1113). Тіло Тугоркана привезли в Київ і поховали там[225]. Іменем цього хана названий Труханів острів щ Дніпрі.}

Загалом походи руських князів на половців углиб степу не були достатньо ефек­тивними. Коли кочівники дізнавалися про небезпеку, вони швидко тікали: відводи­ли свої вежі на колесах, а також відганяли худобу. Проте на початку XII ст. половці почали вести напівосілий спосіб життя. Тоді степи Північного Причорномор'я буди вже поділені між половецькими ордами. їхні вежі, тобто кочів'я на колесах, було перенесено на землю. Стали відносно постійними місця перебування половців, їхні кочові маршрути. У таких умовах ці кочівники виявилися вразливими для руських воїнів.

На початку XII ст. руські князі переломили ситуацію й перейшли в наступ на по­ловців. Київський князь Святополк Ізяславович та князь переяславський Володи­мир Мономах організували низку походів углиб степів. 1103, 1107 і Illl роками половці зазнали значних поразок від руських князів. А 1116 р. руси взяли їхні «го-

Половецькі вежі.

Мініатюра з Радзивіллівськоголітопису

роди» Сугров, Шарукань і Балин¹. Після цього хоча чинилися половецькі напади на руські землі, але вони не відзначалися масштабністю.

Натомість половці не цуралися брати участь у міжусобній боротьбі на Русі, отримуючи від цього чималий зиск. Ця тенденція намітилася ще в 70-х роках XI ст. і отримала свій подальший розвиток. Також руські князі залучали половців до спільних походів на Угорщину й Польщу.

Надалі руси й половці стають союзниками в боротьбі із зовнішніми ворогами: хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия^{[226] [227]. Тому очільники з одного й дру­гого боку укладали численні договори протягом XI-XII ст. Містами, де укладались такі договори, були Канів, Заруб, Корсунь, Трипілля на Правобережжі й Саків, Мало­ся та Воїнь на Лівобережжі[228].}

Щоправда, з кінця 60-х років XII ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобиці дедалі більше почали гнобити її, половці відновили походи на руські землі. Особливо тут відзначилися хани Кобяк і Кончак. Проте руські князі зуміли дати їм відсіч. 1183 чи 1184 року в битві на річці Орель князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростисла­вович розбили Кобяка^[229].

1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославич вирішив самостійно піти на половців. Цей похід, що став основою сюжету «Слова о полку Ігоревім», завер­шився поразкою. Сам же князь потрапив у полон. Після цього хани Кончак і Гзак спустошили Переяславську землю й басейн річки Сейм. Однак у 90-х роках XII ст. інтенсивність половецьких набігів зменшилась, а руси активізували свої походи в Степ^[230].

З 90-х років XI ст. руські князі, маючи на меті певні політичні розрахунки, поча­ли одружуватися з доньками половецьких ханів. Часто такі шлюби укладали чер­нігівські князі Ольговичі, які мали з половцями добрі стосунки. Навіть Святополк Ізяславович, відомий своїми походами на половців, 1094 р. одружився з дочкою хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж відзначився походами на половців, одружив свого сина Юрія (Довгорукого) (1090-1157) із дочкою хана Аєпи, а друго­го сина Андрія — з онукою Тугоркана.

Загалом такі шлюби були поширеною практикою. 1187 р. чи 1188 р. з половець­кого полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославови­ча — героя «Слова о полку Ігоревім». Проте повернувся не сам, а з молодою дружи­ною — дочкою хана Кончака, й дитиною^[231]. Весілля справили в Новгороді-Сіверсько- му. До речі, й сам князь Ігор був напівполовцем: його мати походила з половецького РОДУ^[232]-

Можна говорити про те, що в XII ст. руська князівська еліта стала «частково по­ловецькою». А проте дочки половецьких ханів, які виходили заміж на руських кня­зів, приїжджали на Русь не самі, а з дівчатами, які служили їм. Ті також могли ви­ходити заміж за руських дружинників. Такі шлюбні відносини принаймні свідчать, що між Руссю й Половецьким полем не було непрохідної прірви. Радше, навпаки, руси й половці утворювали своєрідний симбіоз. На це вказував Лев Гумільов, який писав, що «в XII-XIII ст. Половецька земля (Дешт-і-Кипчак) й Київська Русь склада- ли одну поліцентричну державу. Це було вигідно обом етносам...»¹.

Про цей симбіоз свідчить відома битва на Калці 1223 р., коли половці й руські князі зазнали поразки від татар^{[233] [234]. Половці, опинившись перед лицем татарської не- безпеки, звернулися саме до руський князів, сподіваючись отримати від них допо- могу. І отримали. Тобто тоді Русь та Дешт-і-Кипчак справді можна розглядати як «поліцентричну державу».}

Татарська навала в 1236-1242 рр., фактично, знищила цю державу. І якщо Русь, зазнавши руйнувань, загалом вистояла, то її половецька частина була «розвіяна».

Однак половці «знайшли себе». Поодинокі половецькі орди потрапили на тере­ни Візантії, Дунайської Болгарії, Угорщини, Волзької Булгарії. Половці славилися як хоробрі й вмілі воїни. Тому їх наймали на службу правителі різних держав. Ще раніше це стосувалося можновладців Візантії, Русі та Грузії. Частина половців опи­нилася в Єгипті і 1279 р. навіть захопила тут владу^[235]. Військово-політичною елітою цієї країні тривалий час (аж до початку XIX ст.) були т. зв. мамлюки, які мали пере­важно половецьке походження^[236].

Половці, що осіли в Дунайській Болгарії ще перед татарською навалою, підня­ли 1185 р. антивізантійське повстання, унаслідок чого з’явилося друге Болгарське царство. Цікаво, що в цій державі царські династії були половецького походження; Асєні (1185-1280), Тертери (1280-1323), Шишмани (1323-1396)^[237]. У певному сенсі, середньовічна Болгарія, яка відродилася і створила блискучу слов’янську культуру, завдячує цим саме половцям. І взагалі: чи існував би болгарський етнос, якби не ан­тивізантійське повстання 1185 р., очолюване половцями?

Для половців Дунайська Болгарія, як і ближні землі нинішньої Румунії та Мол­дови, стали місцем проживання. Існує версія, що князь Басараб, який заснував Во­лоську державу (предтечу сучасної Румунії) 1330 р., був половецького походжен­ня. Принаймні його ім'я є тюркським^[238]. Династія Басарабів правила в цій державі до середини XVII ст. До речі, її представником був відомий Влад III Дракула (1431- 1476)^[239]. Також від імені цієї династії пішла назва краю Бессарабія, частина якого за­раз входить до складу України.

У середині XIII ст. половці потрапили й до Угорщини. Зокрема, 1246 р. король Бела IV запросив їх на службу, розселивши між Тисою й Дунаєм. Тут вони створили край Куманію (Куншаг). Король Ласло IV (1262-1290), мати якого була половчан­кою, 1279 р. надав цьому краю широку автономію. До речі, цього короля назива­ли Кун (половець). Автономія Куншага (щоправда, з перервою з 1711 до 1745 рр.) зберігалася до 1876 рр., тобто майже шістсот (!) років. Ця автономія мала навіть

Суперники Русі. Кочові державні утворення на теренах України в X-XV ст. більше прав, ніж інші угорські землі¹. Тут практично не було кріпацтва. Половецька J₄OBa зберігалася на цих теренах до XVIII ст. Половці Угорщини після себе залишили дише пам'ятки, зокрема кургани. Вони також стали частиною угорського етносу. Доволі поширеним угорським прізвищем є Кун, тобто половець.

Частина половців, яка не захотіла емігрувати після поразок від татарських військ Бату-хана, увійшли до складу Золотої Орди. А половецька мова стала офіцій­ною мовою й мовою міжетнічного спілкування цієї країни, й високі державні поса­ди нерідко займали вихідці з половецьких родів. Золотоординські половці відігра­ли певну роль у етногенезі волзьких тюркських народів (казанських татар, башки­рів, чувашів), а також росіян^{[240] [241].}

Частина половців увійшла до складу Руського королівства^[242]. На початку 50-х ро­ків ХНІ ст. король Данило Романович дарував ханові Тегаку та його підданим землі на теренах Берестейщини, щоб вони захищали його державу від нападів ятвягів і литовців. Половці в цьому регіоні заснували близько сорока поселень і зберігали свою ідентичність до початку XVI ст. Тут до початку XX ст. існувала Половецька во­лость^[243].

Осердям Половецької землі були переважно землі нинішньої Лівобережної України, передусім сучасних Донецької, Луганської, Запорізької та Харківської об­ластей. Тут зосереджена основна маса пам'яток половецького сакрального мисте­цтва, т. зв. кам'яні баби^[244]. Омелян Пріцак писав: «Три головні політичні та еконо­мічні резиденції Половців лежали в доріччі Сіверського Донця, б[лизько] сьогод­нішнього Харкова. Це головна столиця Шарукань (Чешуєв), та дві побічні столиці: східня Балин та західня Суґров. Це були заразом у XI-XII ст. кінцеві станції сухопут­ного залозного шляху, що через Київ зв'язував Середню Європу і балканські країни з Половецькою державою»^[245].

Значна частина доходів половецької верхівки забезпечувалася торгівлею. Через володіння половців, окрім згаданого Залозного шляху, проходили ще два важливі торгові шляхи: Соляний та Грецький. Усі вони були пов'язані з Руссю. Це теж пев­ним чином забезпечувало симбіоз Русі й Дешт-і-Кипчак. Щоправда, половці не були торговим народом. Це радше був народ військовий, який контролював (і, відповід­но, обороняв) торгові шляхи. На половецьких теренах торгівлею переважно займа­лися євреї, вірмени та іранці.

Цікаво, що на Галичині в XV-XVII ст. існував шляхетський рід Балабанів. Судячи з прізвища, він половецького походження. Представники цього роду відігравали помітну роль у церковному житті України. Половецька назва орла (беркут) також була поширена на Галичині. Іван Франко (1856-1916) назвав героя своєї відомої іс­торичної повісті Захаром Беркутом. Інша річ, що Франко вважав слово «беркут»

слов’янським. Тому й дав таке прізвище герою, який є главою слов’янського ∏p_ay. країнського роду й хранителем давніх слов’янських традицій.

Загалом українці «не помічають» скільки в їхній мові та культурі є від полов­ців. Наприклад, запорізькі козаки іменували свою структуру кошем. Відповідно на чолі козаків стояв кошовий отаман. Звідси й українське прізвище Кошовий Це слово половецького походження. Кош чи коч (кочів’я) означало велику сім’ю рід. Половецьке походження має й слово курінь. Воно слугувало для позначення племені, тобто об'єднання кількох родів. Також означало й військовий загін, полк. Адже роди в половців були воєнізовані¹. Українські козачі мали територіально- воєнізовані структуру — сотні, полки. Хоча це не обов'язково треба трактувати як вияв половецького впливу, але цілком можливо, що тут дався взнаки й «поло­вецький спадок». Напевно, половецьке походження мало слово отаман (атаман), яке означало батько людей, провідник. Принаймні воно поширене в тюркських етносів.

Схоже, половецький чинник відіграв певну роль у становленні українського ко­зацтва. На це звертав увагу Лев Гумільов^{[246] [247]. Слово козак, а також низка основних сус­пільних термінів козацтва може мати половецьке походження.}

Щоправда, іноді важко розмежувати половецьке й татарське. Зрештою, значна частина половців пізніше «стала татарами». Принаймні вважається, що половці ві­діграли помітну роль у становленні кримськотатарського етносу.

Відносно значне поширення в Україні мало прізвище «Половець». Також полов­ці чимало «наслідили» в українській топоніміці^[248]. Існувало й існує в Україні низка населених пунктів із назвами Половці, Половині, Половецьке або похідні від них. На половецьке походження вказують також топоніми Куманів, Куманівка, Куманів- ці, Китайгород. Ймовірно, таке ж походження мають назви Умань (від куман), Змі-

Половецький кіш. Іван Білібін

Суперники Русі. Кочові державні утворення на теренах України в X-XV ст. ∙₁ρ Ізюм. Найбільше половецьких топонімів зафіксовано на теренах сучасної Цен­тральної України й Поділля.

Наведені вище факти дають підстави вважати, що половці відіграли помітну ноль в етногенезі українців. Інша річ, що ця роль так і не вивчена й не осмисле­на. Xθ^4a 4^е осмислення є для нас актуальним. Адже Україна й досі розділена (пе­редусім ментально) на «схід» і «захід». А проте це розділення майже накладається на межу між колишніми землеробськими й, відповідно, слов'янськими регіонами, з одного боку, та степовими районами, де кочували половці. Звісно, це розділення не варто абсолютизувати, але не варто його й недооцінювати.

Половці були енергійні й талановиті. Вони швидко «загорялися», могли тво­рити дива. Так, їм не вистачало організованості, бажання доводити справу до завершення. Чи не такі й українці, які останніми роками зуміли здивувати світ своїми революціями, але так і не змогли завершити ці революції й скористатися їхніми результатами? Гармонізувати «східну» (енергійну та анархічну) та «за­хідну» (консервативну, «закорінену») ментальності — це одне із завдань сучас­ної України.

На зміну половцям у степи сучасної України прийшли тюркські етноси, які іменувалися татарами й були складовою такого державного утворення, як Золота Орда. Зрештою, частиною з-поміж цих та­тар, як уже говорилося, були й половці.

Руси-слов'яни створили симбі­оз із тюрками-половцями. І це ко­лосальний досвід, який треба ціну­вати, яким треба пишатися і який треба використовувати. Адже не за­буваймо, що «половецька печать» дала про себе знати і в Золотій Орді, і в мамлюцькому Єгипті, і в друго­му Болгарському царстві, і в Гру­зії за блискучих часів царя Давида Будівельника (1073-1125), і у часи становлення Волоської держави — предтечі Румунії.

У російській літературі ще в XIX ст. міцно утвердився концепт «монголо-та- тарського іга». Пізніше він перейшов у інші літератури, зокрема й українську. За радянських часів цей концепт сприй­мався ледь як не аксіома. Продовжує він своє життя й до сьогодні.

Якщо його брати в загальних рисах, то він зводиться до такого. 1237-1240 рр. монголо-татари захопили Русі. Апогеєм цього стало взяття ними Києва 1240 р.

Водночас зазвичай не береться до уваги, що далеко не всі землі Русі були заво­йовані. Під владою ординців опинилися північно-східні землі, де пізніше сформу­валася Московія, а також Чернігівщина й Київщина. Незавойованими залишилися Новгород, Псков, землі Смоленського, Полоцького й Турово-Пінського князівств, які з часом стали важливою частиною Великого князівства Литовського. У межах останнього формувався білоруський етнос. Попри наїзди монголо-татар на землі Волині й Галичини, ті вистояли й, фактично, зберігали свою самостійність, хоча їм !довелося підтримувати певні стосунки з татарами.

Проте повернемося до концепту «монголо-татарського іга». Останнє представ­ляється як велика трагедія для Русі. Воно затримало подальший економічний, сус­пільно-політичний і культурний розвиток руських земель. Однак Русь, ставши на шляху монголо-татар, врятувала землі Європи від диких ординців.

Насправді Монгольську імперію Чінгізідів, від якої 1266 р. відокремила­ся її західна частина (Улус Джучі), що з часом почала іменуватися Золотою

Ордою¹, називати «дикою» не випадає. Адже ця держава розташовувалася землях від Далекого Сходу до Східної Європи. Це було найбільше за територій й населенням державне утворення тогочасного світу. Щоб забезпечувати управ, ління ним, потрібні були відповідні соціально-політичні й комунікаційні τeχjjQ. ЛОГІЇ. Через ЦЮ Імперію проходив «великий ШОВКОВИЙ ШЛЯХ», ЯКИЙ пов'язував Китай з Європою і відігравав важливу роль в економіці багатьох тогочасну країн.

Власне, правителі Монгольської імперії й забезпечували нормальне функціо. нування цього шляху, маючи від цього велику вигоду. Загалом Монгольська імпе. рія сформувалася на цьому шляху, як і Русь — на шляху «із варяг у греки». Мон­голи (насправді це була сукупність різних етносів, серед яких переважали етноси тюркські) перейняли чимало досягнень розвинутої китайської культури. Це сто­сується не лише певних технологій, зокрема військових, а й технологій торгово- комунікаційних. Так, у Китаї у VIII-IX ст. вперше (!) в світі почали використову- вати паперові гроші (спочатку як приватні грошові знаки, а потім як державні), У XIII ст. в Монгольській імперії, поряд із карбованими монетами, використову­валися паперові й шкіряні гроші^{[249] [250]. Останні, певно, були винаходом самих монго­лів. Усе це свідчить про розвинуті в імперії торгово-економічних зв'язки. У Європі вперше паперові гроші (банкноти) почали використовувати лише в XVII ст.[251] Ось і виникає запитання, хто у XIII ст. був цивілізованіший: Європа чи Монгольська імперія?}

Далі концепт «монголо-татарського іга» (принаймні в його російській і почасти українській інтерпретації) передбачає, що, мовляв, Московське князівство (згодом царство) змогло піднятися й стати на прю із Золотою Ордою. Одним із переломних моментів цієї боротьби стала Куликівська битва 1380 р. А завершилася ця боротьба 1480 р., т. зв. протистоянням на річці Угрі.

Щодо Куликівської битви — є низка питань. Зрештою, її варто розглядати в кон­тексті міжусобної боротьби, яка велася в Золотій Орді. Адже Московія не була само­стійним державним утворенням, а входила до політичної системи цієї держави.

Щоправда, не всі дослідники поділяють концепт «монголо-татарського іга». Серед таких згадуваний Лев Гумільов. Він вважав, що «похід Батия по масштабах здійснених руйнувань можна порівняти з міжусобною війною...»^[252]. На його думку

Причиною розгрому ординцями Володимира, Чернігова, Києва та інших міст була _κθ феодальна роздробленість, а «тупість правителів і їхніх радників-бояр»¹. Такі твердження видаються занадто категоричними. І суперечать літописному матері- _аДу, Ось як, наприклад, у Галицько-Волинському літописі розповідається про руй­нування Києва:

«„.прийшов Батий до Києва з [великою силою] многим-множеством сили сво­єї і окружив город. І обступила [Київ] сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути [нічого] оД звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами...

І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, — бо тут підступили були дебрі, — і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни,,і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на стіни і сиділи [там] того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укрі­плення навколо [церкви] святої Богородиці [Десятинної].

А назавтра прийшли [татари] на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церк­ву і на склепіння церковне з пожитками своїми, [і] од тягаря повалилися з ними стіни церковні, і так укрі­плення було взяте [татарськими] воями. Дмитра ж ви­вели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужність його»^{[253] [254].}

На сторінках літопису є й інші свідчення про руй­нування ординцями руських міст. Ця інформація узго­джується зі свідченнями західних авторів, які побува­ли в Золотій Орді, Плано Карпіні (11827—1252) та Гіль- йома де Рубрука (11207-1293)^[255].

Звісно, можна говорити про перебільшення жахіть ординської навали в цих писемних матеріалах. Однак, як вважали дехто з авторитетних істориків, ці описи так чи інакше підтверджуються археологічним мате­ріалом. Зокрема, такої думки дотримувався Борис Ри- баков, який критикував Гумільова. Він, спираючись на археологічний матеріал, указував, що внаслідок Бати- євої навали були зруйновані десятки міських центрів. Походи ординців виявилися для Русі катастрофою. Навала знищила військові резерви тих князівств, які здавна накопичували сили для боротьби зі Степом^[256].

Насправді аргументи противників Гумільова не виглядають бездоганно. Чого, наприклад, вартують заяви про те, що Батиєві ординці знищили військовий потен-

Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

.

ціал тих князівств, які боролися зі Степом. Адже перші їхні удари були спрямовані проти князівств північного сходу Русі, для яких боротьба зі Степом не стояла H_a першому місці. Лише пізніше Батиєві війська спрямували удари на південь.

Зрештою, цей південь на той час уже став «окраїною» Русі. Київ утратив своє столичне значення. Він належав князю Данилу Романовичу, який посадив тут сво­го воєводу. Сам же цей правитель перебував на Волині, заснувавши тут свою нову резиденцію — місто Холм. Літописець говорить, що Батиєві орди взяли багато міст на теренах Волині й Галичини, з-поміж них Володимир та Галич. І все ж деякі міста взяти не вдалося, зокрема Крем'янець і Данилів^[257]. Тут треба вказати, що Руссю, го­ловною її частиною, тоді почали вважатися терени Волині й Галичини^{1 [258]. Тобто ви­пливає, що Батий (12097-1256) не зумів оволодіти «всією Руссю».}

Щодо археологічного матеріалу, який ніби підтверджує справедливість думки про великі руйнування ординцями руських міст, то тут теж не все однозначно. При­наймні розкопано чимало поселень, які були зруйновані під час Батиєвої навали, де не знайдено кістяків людей та цінних речей^[259]. Ймовірно, населення цих міст завчас­но втікало, ховаючись у незнаних для ординців місцях. Отже, немала частина люд­ського потенціалу була збережена. Російський історик Михайло Погодін (1800- 1875) висунув навіть теорію, що в Києві до Батиєвого погрому жили росіяни, точні­ше великороси, а після цієї трагічної події вони подалися на терени нинішньої Великоросії^[260]. Ця теорія знайшла значне поширення в російській літературі. Що­правда, вона виглядає дещо дивно. Адже не зрозуміло, чому населення, зазнавши ординських наїздів, переселялося на терени, які раніше були підкорені воїнами Ба- тия і опинилися під їхнім жорстким контролем.

Попри питання про наслідки Батиє- вих завоювань Русі, концепт «монголе- татарського іга» викликає й інші запи­тання. Зокрема, дивно виглядає терміни «монголо-татарське» чи «татаро-мон- гольське» іго. Загалом монгольські ет­носи й тюркські, тобто татари, і мовно, і культурно різняться між собою. Якщо говорити про війська Батия, які здійсню­вали завоювання Русі, то, судячи з усьо­го, вони переважно складалися з тюрків. Монгольською могла бути хіба що верхів­ка. Адже вважалося, що Батий належав до нащадків Чінгіз-хана (1155 чи 1162-1227), який ніби мав монгольське походження. Руські літописи називають завойовників Батия та його наступників переважно та­тарами. У Золотій Орді, яку створив Батий, державною мовою, як уже зауважувало-

Суперники Русі. Кочові державні утворення на теренах України в X-XV ст. ся, була тюркська мова куманів-половців. Тому ми свідомо відмовляємося від тер­мінів монголо-татари чи татаро-монголи, а вживатимемо термін татари. Це буде коректніше.

Які були реальні наслідки татарської навали на землі Русі, здійсненої Батиєм? Чи була це велика катастрофа, як часто твердять у російській і українській літе­ратурах? Чи це була «незначна подія», що мало чим різнилася від князівських усо­биць, як вважають Лев Гумільов і його послідовники? Схоже, це дві крайнощі, між якими варто шукати «золоту середину».

Звичайно, татари Батия завдали сильного удару Русі, який аж ніяк не йде у по­рівняння з князівськими усобицями. Проте його не варто трактувати і як «знищен­ня Русі». Взяття татарами Києва не стало кінцем цієї держави. Її «політичне ядро», яке ще до того часу перемістилося на Захід, продовжило своє існування. Князь Да­нило Романович, який почав іменуватися королем руським, попри татарські руйну­вання, зберігав владу на своїй території. До того ж, як уже зазначалося, деякі руські землі оминула татарська навала.

Після татарської навали відбулися кардинальні зміни. Поліцентрична дер­жава Русі й Дешт-і-Кипчак перестала існувати, паритет Степу й Русі був пору­шений. Степ опинився під контролем татар (до їхнього складу влилася й значна частина половців), які захотіли встановити своє домінування на Русі. Звісно, дії татар відзначалися жорстокістю. Проте ця жорстокість, по правді кажучи, мала на меті паралізувати волю русів до відсічі завойовникам, а не їхнє винищення. Ті руські міста, які здавалися на милість переможців, як велося, не зазнавали руйнувань. Були регіони, які через політичні обставини, добровільно піддалися татарам. Зокрема, це стосується Болохівської землі, яка знаходилася на погра- ниччі південно-східної Волині й півночі Поділля. Болохівців навіть іменували «татарськими людьми»¹. Вони сплачували татарам данину. І такий стан загалом задовольняв обидві сторони.

«Рівень підпорядкування» руських земель Золотій Орді був різним. Північно- східна Русь, завдячуючи протатарській політиці князя Олександра Ярославовича (т. зв. Невського; 1221-1263), опинилася під контролем Золотої Орди^{[261] [262]. Правителі цієї частини Русі отримували ярлики, тобто дозволи на княжіння. Таким чином, північно-східна Русь, «корінна Росія», стала регіоном державного організму Золо­тої Орди. Правителі цього регіону, звичайно, за підтримки золотоординських ханів, претендували на інші руські землі, зокрема на Київ і Київську землю. Звідси пан- русизм «ярликових правителів» північно-східної Русі. Власне, ці терени у ті часи Руссю не називалися. їх часто іменували Заліссям. Термін Русь тут починає утвер­джуватися в XV ст. А панрусистські тенденції з часом почали давати взнаки серед московських князів.}

«Справжньою Руссю» в середині XIII ст. були землі Волині й Галичини, які в не­простій боротьбі намагалися відстояти свою незалежність від татар. Щоправда, місцевим правителям доводилося йти на компроміси, їздити на поклон до татар­ських ханів, як це, наприклад, зробив князь Данило Романович, виконувати вказів­ки ординських повелителів. І все ж правителі Русі, власне Волині й Галичини, були

не підданими, а «молодшими союзниками» татарських ханів, зберігаючи певну са­мостійність.

У Галицько-Волинському літописі чимало говориться про відносини руських князів, передусім Данила Романовича, з татарами, їхню боротьбу й компроміси. Про це детально говоритиметься далі, коли розглядатиметься історія королівства Руського.

Загалом із середини XIII — до середини XIV ст. ситуація виглядала таким чи­ном. Правобережна Україна, передусім Волинь, Галичина, частково Закарпаття, По­ділля, а також нинішні Буковина, Бессарабія й Молдова входили до складу Русь­кого королівства. Останнє намагалося поширити свою владу на Київщину й навіть на Чернігівщину. Натомість Лівобережна Україна — південна степова частина •— Подніпров'я контролювалися татарами Золотої Орди. Також під їхньою владою на певний час опинилися деякі лісові й лісостепові регіони: Київщина, частково Поді­лля, зокрема Болохівська земля. Водночас оплотом Візантії на півдні Криму зали­шався Херсонес.

Після смерті 1341 р. хана Узбека, за часів правління якого спостерігався підйом Золотої Орди, у цій державі деякий час велася боротьба за владу. У період правлін­ня хана Джанібека (1342-1357) політика Золотої Орди була спрямована в східному й південному напрямках. Тоді з теренів деяких нинішніх українських земель татар поступово починають витісняти литовські князі.

Битва на Синіх Водах, 1362 р. Apmyp Орльонов

Суперники Русі. Кочові державні утворення на теренах України в X-XV ст..---------------------------------

Одним з епізодів цієї боротьби стала битва на Синіх Водах 1362 р.¹ У ній литов­ські й руські війська перемогли татарських «цариків» Хачебея, Кублубуга й Дми- трія, які володіли Поділлям. Вважається, що внаслідок цієї перемоги великий ли­товський князь Ольгерд (бл. 1296-1377) здобув Київ, Поділля, розширивши свої володіння на південь до Чорного моря. Це був сприятливий для литовських князів час, оскільки Золота Орда 1359-1380 рр. пережила «велику смуту». Тоді на золо- тоординському престолі змінилося понад 25 ханів. Можна зустріти думку, що «пе­ремога литовсько-руського війська у Синьоводській битві задовго до Куликівської битви 1380 року підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов’янських народів від монголо-татарського іга»^{[263] [264]. Насправді, ця битва, як і битва Куликівська, мала локальне значення і, насправді, не дала старт звільненню «східнослов’янських народів». Якщо говорити про Синьоводську битву, то йшло­ся ∏pθ перерозподіл деяких фрагментів східноєвропейського простору між литов­ськими князями й татарськими ханами.}

Щодо Золотої Орди, то тут після «великої смути» на деякий час вдалося відно­вити єдність держави за правління хана Тохтамиша 1380-1395 рр.^[265] Однак 1395 р. емір Тімур (Тамерлан) (1336-1405) ущент розгромив війська Тохтамиша у гран­діозній битві, яка відбувалася неподалік сучасного Єкатеринбургу. Саме ця битва стала смертельним ударом для Золотої Орди, а не периферійні битви на Синіх Во­дах чи Куликівська битва. Цю могутню державу кочівників розгромили не русь­ко-литовські чи московські воїни. Вона сама себе «з'їла» через внутрішні усоби­ці. У XV ст. відбувся розпад Золотої Орди. Виникли Сибірське (20-ті роки XV ст.), Узбецьке (1428 р.), Казанське (1438 р.), Кримське (1441 р.), Казахське (1465 р.) ханства, Ногайська Орда (40-і рр. XV ст.), інші. Щодо князівств північно-східної ∣Pyci, зокрема Московського, то вони перебували у васальній залежності від Зо- їлотої Орди^[266].

1459 р. після смерті хана Кічі-Мухаммеда Золота Орда припинила своє існу­вання. Її наступником стала Велика Орда, яка пережила деяке піднесення за часів правління хана Ахмата (1460-1481). Ніби тоді Московське князівство стало неза­лежним у результаті стояння на ріці Угрі 1480 р., коли Ахмат не ризикнув вступити в бій із московськими військами Івана III.

Щоправда, ця незалежність виглядає дещо умовною. 1502 р. Кримське ханство розгромило Велику Орду й почало вважатися володарем «золотоординського спад­ку». Територія цього ханства охоплювала не лише Крим, але й степові простори те­перішньої України й деякі суміжні землі. Кримські хани як нащадки Чінгізідів вва­жали московських князів своїми підданими. І московити тривалий час платили їм данину^[267]. Період XVI-XVII ст. можна розглядати як час боротьби між Московським князівством, що почало іменуватися царством, із Кримським ханством. У контексті цього логічними й зрозумілим стає завоювання московитами Поволжя, колишньо­го осердя Золотої Орди, перетворення Волги в руську чи то російську ріку, потім за­воювання Сибіру, власне, колишніх теренів Улусу Джучі.

Московія тривалий час була зорієнтована не на освоєння «руського спадку» а «спадку золотоординського». У цьому ж контексті стають зрозумілими походи кримських татар на Москву, які намагалися «поставити на місце» непокірних ва­салів. У кінцевому підсумку гору взяла Московія, прибравши свого «золотоордин­ського конкурента» — Кримське ханство. Проте це сталося пізніше, у XVIII ст. І ста­лося не без допомоги «українського ресурсу». Проте це вже окрема історія.