Русь: імперія і конфедерація

Середньовічною державою, що з'явилася на землях України, стала Русь (інші «кабінетні» назви — Київська Русь, Давня Русь). Названа держава, що стала імпе- рією, створила в Східній Європі політичний і культурний простір, який попри де- зінтеграцію Русі в середині XIII ст., зазнавши певних змін, продовжував своє існу­вання протягом усіх середньовічних часів.

Історія давньої Русі ховається в «темряві віків». Головним її джерелом є літо- писні оповіді. До нас вони дійшли не в первісному вигляді, а в пізніших списках. Найдавніші з них датуються кінцем XIV ст., основна ж частина — XV-XVII ст. Це Ina- тіївська група, до якої належать списки: Іпатіївський (початок XV ст.), Хлєбніков- ський (кінець XVI ст.), Погодінський та Єрмолаївський (обидва з XVII ст.); Лаврен- тіївсько-Троїцька група зі списками Лаврентіївським (кінець XIV ст.), Радзивіллів- ським і Московсько-Академічним (обидва з XV ст.) та нині втраченим Троїцьким (XIV-XV ст.). Окрему групу становлять списки Новгородського першого літопису¹.

До того ж вважається, що найдавніші записи, які використовувалися для укла­дання літописних зводів, з'явилися не раніше XI ст. Отже, говорити, що літописці були свідками подій часів становлення Русі, не варто. Літописні повідомлення за­писувалися й переписувалися в різний час, зазнаючи іноді суттєвих змін. На літо­писців впливали різні чинники ідеологічного, політичного й культурного характе­ру. Усе це треба враховувати, використовуючи давньоруські писемні пам'ятки.

Також є проблемною хронологія давньоруських літописів^{[84] [85]. Нерідко в них спо­стерігається «зміщення дат» на кілька років, а то й на більш значні періоди[86]. Іноді трапляється, що літописець під однією датою записує низку подій, які відбулися в різний час.}

Звичайно, окрім літописів, є інші писемні джерела, серед них і закордонного по­ходження. Проте, на відміну від літописів, вони не дають цілісної картини руської історії. Переважно ці твори стосуються окремих історичних моментів. Окрім того, такі джерела мають на собі не менший відбиток суб'єктивізму, ніж літописи. Та й писані вони часто авторами, які жили далеко від Русі, користувалися інформа­цією з других чи навіть третіх уст, а тому мали не зовсім адекватні уявлення про давньоруські реалії. А раз так, то рівень довіри до цих авторів та їхніх творів зазви­чай не вищий, ніж до наших літописів.

Певну інформацію нам можуть дати археологічні джерела. Проте вони допома­гають в осмисленні загальних тенденцій історичного розвитку, «створюють фон» для історичних подій. Варто також враховувати, що «діапазон інтерпретацій» цих джерел часто є достатньо широким. Не слід забувати й те, що дані археології за від­повідного подання використовувалися й використовуються в ідеологічних цілях для доведення «правоти» певних концепцій історичного характеру.

Виходячи зі сказаного вище, зрозумілим стає наше звернення до літописів, пе­редусім «Повісті минулих літ» Іпатіївського списку. Це не означає, що ми будемо сліпо йти за цим джерелом. Однак вважаємо, що воно дає можливість простежити головні моменти в становленні Русі як державного утворення.

Історики, посилаючись на літописні джерела, витворили «канонічну» схему становлення Руської держави. Починається вона із «закликання варягів».

У «Повісті минулих літ» під 6370-м роком (862 р. від Різдва Христового) розпо­відається таке. Буцімто мешканці землі, де проживали ільменські слов’яни (пізні­ше ця земля почала іменуватися новгородською) спочатку платили данину варя­гам.

Археологічні дослідження ніби підтверджують цю версію. Стара Ладога, яку вважають столицею ільменської Славії, звідки закликали варягів, була розташо­вана на важливому торговому шляху, який вів із Балтійського моря через волзь­кий водний шлях до багатих мусульманських країн Азії. Саме цим шляхом у IX ст. поставлялося в Європу срібло, срібні монети, якісні ремісничі вироби із Середньої Азії та Персії, екзотичні продукти з тих країн та Індії. Значну частину цього шляху контролювали скандинави-нормани, яких, вважається, на Русі іменували варяга­ми. Нормани для здійснення прибуткових торгових операцій створювали корпора­ції, які мали військовий і водночас торговий характер. Варто враховувати, що тоді військова справа тісно була пов'язана з торговою. Здійснювати перевезення това­рів (особливо на значні відстані) без належної військової охорони було неможливо. Водночас торгово-військові ватаги часто самі чинили напади з метою збагачення.

Такі ватаги, очолювані варягами, створювали на торгових шляхах свої факторії. Однією з них і була Стара Ладога, яку варяги також іменували Алдейгьюборгом. Ці факторії зазвичай були космополітичними за своїм складом. У них проживало як прийшле, так і місцеве населення. Правителі таких факторій, маючи військові за­гони, намагалися місцевих людей, що жили на околицях, зробити данниками. Тому можна вважати правдивим літописне свідчення, ніби варягам словени, тобто іль­менські слов'яни, та інші племена цих земель платили данину.

У Старій Ладозі (Алдейгьюборзі) на урочищі Плакун з 850 до 925 року існувало окреме скандинавське кладовище, де були й жіночі поховання. Щоправда, його ма­теріали загалом скромні. Тобто можемо говорити, що скандинави становили мен­шість у цій факторії.

Після цього запису дається детальна хроноло­гія — скільки років минуло від Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Мойсея, від Мой- сея до Давида, від Давида до єрусалимського поло­ну, від цього полону до Олександра Македонського, від Олександра Македонського до Різдва Христово­го, від Різдва Христового до імператора Костянтина, від імператора Костянтина до імператора Михайла.

Отже, згадавши основні події біблійної, античної та візантійської історії, літо­писець саме від ромейського (візантійського) імператора Михайла III (840-867) веде мову про руських князів, уписуючи їх у цей хронологічний ряд. І в цьому хро­нологічному ряду не знаходить місця для варязького князя Рюрика. А це показово! Першим руським князем він називає Олега^[99]. Цей фрагмент «Повісті минулих літ», що важливий не стільки в сенсі історичному, скільки в ідеологічному, вказує на те, що літописець, який писав свій гранд-наратив у XII ст., не сприймав Рюрика як за­сновника Руської держави. Це не означає, що в історичній пам'яті Рюрик не існу­вав. Про таку пам'ять свідчить як Рюрикова легенда, наведена в літописі, так і те, що окремі князі «Володимирового племені» мали ім'я Рюрик. А якщо так, то це ім'я сприймалося як князівське, переходячи з покоління в покоління у представників руської аристократії.

Повідомлення «Повісті минулих літ» від 852 року суперечить Рюриківській ле­генді, про яку вже йшлося.

Літописні варяги — це не обов'язково скандинави (шведи, норвежці, датчани). З цього приводу варто звернутися до міркувань Омеляна Пріцака. Він вважав, щ₀ вікінги й варяги, які мало чим різнилися між собою, були професійними воїнами, які забезпечували охорону морської та річкової торгівлі. «Марно намагатися ви­значити національність вікінгів і варягів, — писав цей дослідник. — Вони її не мали. Це були просто професіонали, готові стати на службу до будь-кого, кому по- требувалося їхнє вміння і хто міг платити за роботу»^[100].

Звичайно, такий погляд можна сприй­мати як крайність. Все ж таки вікінги й варяги були вихідцями з певних етніч­них середовищ (переважно північногер- манських), які продовжували зберігати свою ідентичність хоча б частково. Од- нак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представників західнослов’янських етносів, що осіли на південному узбережжі Балтійського моря.

Розповідаючи про закликання варягів, літописець лише пунктирно описує ді­яльність Рюрика: він починає княжити в Старій Ладозі (Алдейгьюборзі) й посилає своїх братів у інші важливі стратегічні пункти своєї землі. Щодо якихось ідеологіч­них заходів Рюрика, то тут повне мовчання. Це й зрозуміло. Адже твір писав хрис­тиянин. І в нього не було жодного бажання говорити про язичницьку діяльність князя.

Чи можна вести мову про існування держави Рюрика в Північній Русі в IX ст.? Принаймні «Повість минулих літ» на це не вказує. Про діяння Рюрика нічого не роз­повідається, окрім того, що він осів у Старій Ладозі, а його брати в інших факторі­ях, Білому озері та Ізборську. Напевно, Рюрик стояв на чолі військово-торгової кор­порації, яка, з одного боку, займалася торгівлею між країнами Сходу й Балтикою, а, з іншого боку, користаючись військовою силою, визискувала місцеве населення, вимагаючи від нього данину, частина якої йшла на власні потреби варяг, а частина пускалася в торговий оборот.

У корпорації, на чолі якої стояв Рюрик та його родичі, можна побачити почат-, ки державності. Однак ця держава, здійснюючи управління певною масою людей, мала на собі помітну печать тимчасовості.

По-перше, вона зберігалася до того часу, поки існував торговий інтерес. Його зникнення вело до деградації цього державного організму.

По-друге, ця держава «не мала території». Тобто, звичайно, певна територія, яку контролював Рюрик та його брати, була. Проте для них вона не мала великого зна­чення. Для Рюрика і його клану важливим був торговий шлях, на якому вони мали свої факторії. Землі, які були навколо цих факторій і з яких збиралася данина, мали радше другорядне значення. Великих доходів вони не давали. На них панувало на-

_туральне господарство, тоді як у факторіях бачимо відносно інтенсивні товарно- грошові відносини.

З навколишніх земель варягами бралася хіба що певна продукція, яка корис­тувалася попитом на ринку. Зазвичай нею був мед, віск, хутро, а також раби. Рабо­торгівля тоді давала значні прибутки. Власне, Русь стала постачальником рабів на ринки тогочасної Європи й Сходу. Проте, щоб взяти мед, віск, хутро й рабів, треба ■було застосувати військову силу. Це не завжди давало належну віддачу, особливо, якщо доводилося здійснювати походи на значні відстані. До того ж місцеве насе­лення нерідко чинило опір варягам, які збирали данину.

По-третє, така держава мала «розмите етнічне обличчя». У факторіях жили представники різних племен-етносів. Часто це були активні елементи, які відрива­лися від свого етнічного коріння, такі собі космополіти епохи Середньовіччя. Цих людей єднав «голий інтерес», нажива. Відсутність етнічної єдності, а, відповідно, й спільних світоглядних, передусім релігійних, уявлень робило таку державу не­стійкою.

Під 6387-м роком (879 р. від Різдва Христового) в «Повісті минулих літ» є такий запис: «Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, від­давши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий»^[101]. Запис цей викликає чимало запитань. Ким, наприклад, доводився Олег Рюрикові, що той довірив йому свого сина? Невже в Рюрика був лише один нащадок, до того ж малолітній? Адже він, згідно з літописним свідченням, княжив у Старій Ладозі й Новгороді близько 17 років. Тобто, здавалося, у нього було чимало часу, щоб одружитися й народити дітей. Щоправда, про сім’ю Рюрика літопис мовчить.

Та, певно, немає сенсу шукати відповідей на ці запитання. Літописний текст дам нічого не скаже. Мовчать також інші джерела. Звернемося краще до подаль­шої літописної розповіді, яка становить чималий інтерес. Отже, там читаємо:

Рюрик, малолітній Ігор й Олег. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

«Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв — варягів, чудь, словен, мерю весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ і посадив у ньому мужа свого. Звідси рушив униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв [город] Любеч і посадив мужа свого.

І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] удвох Ac- кольд і Дір княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прий­шов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [і], сховав­ши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що: «Ми — купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і від Ігоря-княжича. Прийдіть до рідні своєї, до нас».

Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Ac- кольдові й Дірові: «Ви оба є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. І [тут] винесли Ігоря. — А се син Рюриків».

І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. А на тій могилі поставив [боя­рин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського]. А Дірова могила — за святою Ориною.

І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю»^[102].

Отже, маємо в цій оповіді розповідь про творення Русі Київської. Недаремно її завершальним акордом є слова Олега, що Київ тепер є матір’ю городів руських. Тоб­то, мовляв, центр Русі переноситься до Києва. Хоча не зовсім зрозуміло, яке ж місто раніше було матір'ю городів руських. Стара Ладога (Алдейгьюборг)? Чи Новгород? Проте ні одне, ні друге місто так не називаються.

Взагалі в цьому тексті, що не фраза, то запитання. Літописець нічого не гово­рить, чому Олег покинув насиджені місця на півночі й подався на незнаний йому південь, де його могли чекати небезпеки. Та ще й з малим князем Ігорем на руках.

Хто такі Аскольд і Дір? Який вони мали стосунок до княжого роду Рюрика? У лі­тописі перед цим говориться, що вони були Рюрикові бояри.

І взагалі навіщо їх було вбивати? Судячи з «Повісті минулих літ», їхній злочин полягав у тому, що вони княжили в Києві, не будучи князівського роду.

Якщо ж Аскольд і Дір були злочинцями, то навіщо було влаштовувати їх похо­вання, до того ж, судячи з літопису, урочисте?

Дещо незрозуміло виглядає й військова хитрість Олега. Якщо з ним йшла ве­лика кількість воїнів, то для чого було обманювати Аскольда й Діра, говорячи, що Олег і його супровід є купцями. А, може, насправді ніякого «множества воїв» не було? Може, була купецька валка з відповідною військовою охороною? Тому Олег і вдався до хитрощів, підступно убивши Аскольда й Діра. Складається враження, що була це війна між двома військово-торговими корпораціями без залучення великої кількості воїнів.

Хоча події могли розвиватися не зовсім так, як це нам подає літописна оповідь. Можливо, справді, Олег вів із собою багато воїнів. І він, використовуючи переважа­ючу силу, підкорив Київ, знищивши місцевих князів.

Нелогічні моменти оповіді про завоювання Олегом Києва можуть дати основу для найрізноманітніших домислів та інтерпретацій. Однак сказати, як то «було на­справді», ми ніколи не зможемо.

І все ж цей текст, попри свою легендарність, дещо пояснює. Принаймні дає мож­ливість зрозуміти, чому варяги, т. зв. «русь», вирішують покинути північ і податися в південному напрямку.

Торговий шлях, який йшов із Балтійського моря, а далі по Волзі на Схід і на яко- ^y лежала Стара Ладога (Алдейгьюборг), поступово почав втрачати своє значення. Відповідно, скорочувалися доходи варязької знаті, яка правила в цьому місті-фак- _τ0pii. Почався пошук нових доходних шляхів. Імовірно, з цим пов'язано те, що Рю­рик, згідно з літописною оповіддю, покидає Стару Ладогу (Алдейгьюборг) й засно­вує нове місто-факторію — Новгород.

Щоправда, ця подія (заснування Новгорода) помітно зміщена в часі. Не могло це місто з'явитися в IX ст. Археологічні розкопки показали, що виникло воно не рані­ше кінця X — початку XI ст.^[103] Саме тоді відбулося зміщення торгових шляхів на пів­ночі Східної Європи: втрачав значення волзький шлях і ставав перспективним ШЛЯХ дніпровський.

Новгород саме лежав на шляху, який із часом отримав назву «із варяг у греки». Цей шлях був спрямований на торгівлю з багатою Візантією, точніше — Констан­тинополем, який саме тоді переживав підйом. Тому стає зрозумілим похід Олега на південь. Під час цього походу, згідно із,літописним свідченням, Олег ніби підпо­рядковує Смоленськ і Любеч — дві важ­ливі факторії на шляху «із варяг у греки». Проте його метою є Київ.

Ми не знаємо, чи насправді Олег на­звав Київ «матір городів руських», чи це вже домислили літописців. Річ у тім, що «матір городів», власне міст, нагадує пе­реклад із грецької терміну «митрополія».

Та як би не було, але за часів Олега Київ став головним містом Русі.

Щодо Новгорода, то він був зорієнтований на балтійську торгівлю, яка тоді по­ступалася торгівлі візантійській. Через те Новгород ніби опиняється на другому плані після Києва.

У «Повісті минулих літ» описується шлях «із варяг у греки». Мається на увазі опис подорожі апостола Андрія Первозванного. Перед розповіддю про цю подорож, власне, й ведеться мова про згаданий торговий шлях. «Коли ж поляни, — свідчить літопис, — жили особно по горах сих [київських], то була тут путь із Варяг у Греки, а із Греків [у варяги]: по Дніпру, а у верхів'ї Дніпра — волок до [ріки] Ловаті, а по Ло- ваті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із того ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить в море Варязьке»^{1 [104]. Інакше кажучи, описується Балто-Чорноморський простір, на якому утвердилася Руська держава. Своєю подорожжю Андрій Первозванний ніби освячує ці терени. Особливим міс­цем святості стають гори над Дніпром, де з часом мав постати Київ.}

Починався цей шлях, як можна зрозуміти з «Повісті минулих літ», із Констан­тинополя. Далі йшов через Корсунь у Криму. Відповідно на цьому шляху були Київ

Пам'ятник Андрію Первозванному в Києві

та Новгород. Запитання: де він завершувався? Такою точкою мало би бути місто балтійських берегах.

Омелян Пріцак спробував з'ясувати, де ж закінчувався шлях «із варяг у rpθ. ки». Такою точкою він вважав Волін (Юмне) — велике торгове місто в гирлі Oflpp_i (Одера), яке описав німецький середньовічний автор Адам Бременський (1050-1081/5). Останній відзна­чав, що Юмне — «жваве місце для зустрічі варварів та греків з далеких земель»¹. Щоправда, в руських джерелах згадок про це місто немає. Нам видається, що, попри значення Воліна в балтійській торгівлі, ц_е був не єдиний кінцевий пункт на шляху «із варяг у греки». Таких пунктів, з якими вів торгівлю Новго­род, на берегах Балтики було декілька.

Чи правильна назва — шлях «із варяг у греки»? Адже головним осередком на цьому шляху був Кон­стантинополь? Тому, чи не краще було б назвати його шляхом «із греків у варяги»? Напевно, ні. Торгівці й воїни зі Скандинавії та Русі прямували до Констан­тинополя. Це була їхня мета. Хтось там збирався здій­снити вдалу торгову операцію, а хтось найнятися на службу до візантійського імператора. Тобто напрямок основного руху був вказаний правильно — «із варяг у греки».

«Повість минулих літ», яка, імовірно, отримала кінцеву редакцію на початку XII ст., не розглядала, як це декому здається, Новго­род і північ Русі як землі, де зародилася Русь чи Руська держава. Такою землею для

Пам’ятник засновникам міста Києва

літописця (і це зрозуміло!) є Київщина. Недаремно він у своєму гранд-наративі пе­ред тим, як описати закликання варягів, говорить про заснування Києва трьома братами, Києм, Щеком і Хоривом, а також їхньою сестрою Либіддю. Тож спеціально підкреслює, що всі вони походили з полян й були «мужами мудрими й тямущими». Літописець, як уже говорилося, спеціально вказував: Кий був князем і навіть ходив на ромейського (візантійського) цесаря, щоправда, не відомо, на якого саме. Окрім _τoro, Кий заснував місто Києвець на Дунаї¹. І це показово. Адже на Дунаї жили слов'яни.

Звичайно, наведені в літописі розповіді про Кия є легендами, в яких важко виді­лити «зерно правди». Проте цікаво розглянути, як за допомогою цієї легенди про­вадиться ідеологія твору. У цьому сенсі слід порівняти Рюрика з Києм.

Рюрик, як і Кий, діє з двома братами (трійця братів — це фольклорний символ). Кий зі своїми кревняками у «Повісті минулих літ» постає як засновник Києва. Рю­рик же з братами приходить на готове в Ладогу, Біле озеро та Ізборськ. Лише з ча­сом цей варяг засновує Новгород.

Про діяння Рюрика ми практично нічого не можемо довідатися. Якимись по­двигами він не уславився. Інша справа — Кий. Цей князь іде в похід на Візантійську

імперію, засновує ще одне місто на Дунаї.

Загалом порівняння Кия і Рюрика не на користь останнього.

Історія полян, Київської землі, пода­ється таким чином. Мовляв, їх утискува­ли деревляни, тому вони сиділи в лісах і на горах. Тоді, як уже говорилося, з них захотіли брати данину хозари. Поляни дали данину мечем. Після цього старці хозарські сказали, що недобра це дани­на, а поляни з часом будуть брати данину і з хозар, і з інших народів. І в майбутньо­му це збулося^{1 [105].}

Це легенда. Проте легенда красива. Поляни не закликають до себе правити чу­жих князів, гідно поступають із хозарами, які хочуть їх обкласти даниною. Вони ви­глядають краще як порівнювати з мешканцями Словенської землі, які закликали до себе Рюрика та його братів.

Зрештою, як відзначалося, літописець фіксує під 852 роком (за десять років пе­ред закликанням варяг!) похід Русі на Царгород^[106].

З «Повісті минулих літ» можна зрозуміти, що 852 рік був для Русі більш важли­вою датою, ніж рік, коли закликали варягів. Адже, по-перше, тоді, як зазначає літо­пис, наша земля почала іменуватися Руською. А коли країна отримує назву, це мож­на трактувати як початок політичної ідентифікації й, відповідно, існування дер­жавного організму. Також із «Повісті минулих літ» стає відомо, що саме тоді Русь, осередком якої була Київщина, здійснила великий військовий похід на Візантію. Для такої широкомасштабної акції потрібна була відповідна організація та існуван­ня хоча б елементарних державних структур.

Як свідчать візантійські джерела, тоді відбулося перше, так зване Фотієве, хре- щення Русі¹. А для такого хрещення потрібен був елементарний рівень державної організації.

«Повість минулих літ» дає певні натяки щодо формування Києво-Руської дер- жави. Там розповідається про те, що в Рюрика були «бояри» Аскольд і Дір. «І від. просилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, — читаємо в літо­писі під 6390-м роком (862 р. від Різдва Христового), — і рушили обидва по Дніпру, Ідучи повз, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони [тамтешні жителі] сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володі­ти Полянською землею»^{[107] [108].}

У цьому повідомленні є суперечність. Адже літописець перед тим писав, ЩО ще за десять років до того існувала Руська земля і тоді Русь ходила війною на Царго- род. Тепер виявляється, що поляни, власне Русь, платили данину хозарам. І лише варяги Аскольд і Дір їх увільнили від хозарської неволі.

Не будемо розбиратися в цих суперечностях. Укладаючи «Повість минулих літ», літописець (чи літописці?) використовували різні уривки, які не завжди поєднува­лися між собою. Не завжди їм вдавалося витворити на основі наявного літописного матеріалу «одну ідейну лінію». Це, зокрема, простежується в оповідях, коли йдеть­ся про початок Русі.

Нині чимало дослідників вважає, що до приходу в Київ варяга Олега тут існу­вала місцева династія (можливо, також варязького походження). Представниками цієї династії, власне, були Аскольд і Дір.

Загалом, на нашу думку, зародження державних інституцій на Київщині від­бувалося приблизно таким чином. Ця територія, так принаймні випливає із «По­вісті минулих літ», опинилася в сфері впливу Хозарського каганату. Жителі Ки­ївщини платили хозарам данину, а місто Київ було торговою факторією на око­лицях цієї держави. Каганат мав вплив на державотворчі процеси на Київській землі — він міг бути, як уже говорилося, зразком для формування певних держав­них інституцій.

Цілком імовірно, що внаслідок ослаблення Хозарського каганату на його око­лиці, в Полянській землі (Київщині), сформувалося своє державне утворення. Його теж можна розглядати як військово-торгову корпорацію, до складу якої належали активні представники різних етносів.

Зрештою, навіть «Повість минулих літ» вказує на поліетнічність Русі як дер­жавно-політичного об'єднання^[109]. Проте в кінцевому підсумку перемогли слов’янські елементи і, відповідно, Русь отримала слов'янське обличчя.

«Повість минулих літ» розглядає полян як слов’янське плем'я. Щоправда, ки­дається в очі те, що літописець протиставляє його іншим слов’янським племе­нам, що живуть поряд із ним. Він намагається ідеалізувати полян, говорить про їхні добрі звичаї, хоробрість, розумність тощо^[110]. Власне, вони постають як елітар­не плем’я.

Ймовірно, у Києві формувалася своя військово-торгова еліта, яка з часом по­чала користуватися назвою «Русь». Щодо походження цієї назви, то до сьогодення ведуться дискусії. Є прибічники як скандинавської, так і слов’янської версій її по­ходження. І все ж більш переконливо виглядає скандинавська версія. Поготів, що вона підтверджується «Повістю минулих літ». Спочатку термін «Русь», схоже, ви­користовувався варягами, які прийшли на північ Східної Європи. Це був своєрідний етнонім, яким позначали правлячу варязьку еліту. Під останньою, як уже говори­лося, могли розуміти не лише представників скандинавських, а й слов'янських ет­носів. З часом цей етнонім почав набирати політичного характеру — під «Руссю» почали розуміти державно-політичне об'єднання, яке поширювалося на певну те­риторію. Осереддям цієї державно-політичної землі стає Полянська земля з її сто­личним Києвом. Не даремно останній іменується «матір'ю городів руських». Тобто це столичний град, від якого залежать інші гради, що розкидані в різних землях і контролюють певні території.

Ця елітарна, власне, державно-політична Русь орієнтувалася на заможну Візан­тією. Звідси грандіозні походи на цю імперію, які здійснювали Аскольд і Дір. Візан­тія, зі свого боку, змушена була шукати порозуміння з молодою державою, що по­стала у Подніпров'ї. Звідси хрещення русів за часів константинопольського патрі­арха Фотія.

Однак динамічний розвиток новопосталої держави був перерваний. І зроблено це, судячи з усього, було князем Олегом. Про діяння останнього чимало говорить­ся в «Повісті минулих літ». Розповідається, зокрема, про його грандіозні походи на Царгород, укладення ним договорів із візантійцями тощо. Наскільки ця інформація правдива, можна дискутувати. Однак вона не з'явилася на порожньому місці й від­биває певні реалії.

Вбивство Аскольда і Діра Олегом. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Схоже, вартим довіри є те, що Олег зумів убити київських правителів Аскольд_а й Діра й оволодіти Києвом. Яка була в цьому потреба? Уже говорилося, що в другій половині IX ст. занепадає торговий шлях із Балтійського моря через Волгу до му- сульманських країн Сходу. Більш перспективним стає шлях із Балтики на Візантію («із варяг у греки»). Київ був одним із головних опорних пунктів на цьому шляху Тому для варягів важливо було взяти це місто під свій контроль. До того ж багат­ство міста, його зв’язок із відносно близькими візантійськими землями робило його центральним у балто-чорноморській торгівлі.

Оволодіти Києвом варягам із півночі було проблематично. Якщо Аскольд і Дір могли організовувати масштабні походи на Візантію, то вони мали чимало війська. Завоювати місто, вступивши з ними у відкритий бій, було складно. Певно, в Оле­га не було достатньо сил, щоб це зробити. Тому він вдався до хитрощів. І саме за­вдячуючи їм, убив Аскольда й Діра, заволодівши Києвом. Принаймні таке можна стверджувати, проаналізувавши літопис­ну оповідь.

Не виключено, що в захопленні Оле­гом Києва міг відіграти не останню роль релігійно-ідеологічний чинник. Аскольд і Дір, прийнявши християнство з Візантії, могли налаштувати проти себе значну частину варяг-дружинників, які воліли дотримуватися старих традиційних віру­вань. Тому вони не чинили опору язични­ку Олегу, якого вважали своїм, а то й на­віть могли допомагати йому в захопленні Києва.

Напевно, «держава Аскольда й Діра» могла б зберегтися. І розвивалася б вона дещо інакше, ніж «держава Олега» та його наступників. Ця держава, напевно, була б зорієнтована в південному на­прямку. І велику б увагу приділила витісненню свого головного конкурента — Хозарського каганату. Власне кажучи, ці тенденції були присутні й для «держави Олега». Однак для цього правителя важливим став також північний напрямок. Руська держава почала формуватися на шляху «із варяг у греки».

Держава, створена князем Олегом та його соратниками на місці колишньої «держави Аскольда і Діра», загалом нагадувала нормандські військово-торгові корпорації. Однак у ній все більш значущим ставав збір данини з підкореного Рус­сю населення. Візантійський імператор Костянтин Багрянародний у своїй кни­зі «Про управління імперією» так описує це явище: «Зимовий же й суворий спо­сіб життя тих таки росів такий. Коли прийде місяць листопад, одразу ж їхні ар­хонти виходять з усіма росами з Кіава й вирушають у полюддя, котре іменується «кружінням», а саме: у Славонії вервіанів, другувитів, кривичів, севеїв та інших слов’ян, котрі є пактіонами (данниками — прим, автора} росів. Годуючись так протягом усієї зими, вони знову, починаючи з квітня, коли розтане крига на річ­ці Дніпро, повертаються до Кіава. Потім же, як було мовлено, узявши свої моно- ксили, вони споряджають їх і вирушають до Романії (Візантії — прим, автора)»^[111]' Звичайно, така діяльність руських князів була зорієнтована на «грабіжницьку економіку». Проте, з іншого боку, вона призвела до освоєння активними елемен­тами територій, утягування їх (хай навіть насильницьким шляхом) у торгівлю, що мала «глобальний характер». Так відбувалося творення Руської держави — «кров’ю й залізом».

Дещо про це творення оповідає «Повість минулих літ». Указується, що на по­чатках свого княжіння в Києві, у 883-885 рр., Олег воював проти деревлян «і, при­лучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці»¹. До речі, тоді хутро ці­нувалося високо. Далі йдеться про те, що він воював із сіверянами, наклавши на них легку данину й наказавши не давати їм данини хозарам^{[112] [113]. Перед тим сіверяни були під владою хозар. Приблизно те саме сталося з радимичами, які теж були хо­зарськими данниками. Олег відпровадив до них послів, наказавши платити йому данину, а не хозарам[114]. Воював цей князь з уличами й тиверцями, але не зміг їх під­корити[115].}

Який вигляд мала «держава Олега»? Судячи з літописних свідчень, він продо­вжував панувати над північними землями Східної Європи. Під його рукою спочатку були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі^[116]. Проте, схоже, він втратив інтер­ес до цих земель. Не даремно ж його столицею стає Київ на півдні, який він назвав «матір'ю городів руських». Олег намагається підкорити слов’янські племена навко­ло цього міста. Це йому вдається зробити з полянами й сіверянами, які проживали переважно в межах сучасної Північної України, а також радимичами — племені, яке займало південно-східні терени сучасної Білорусі.

Однак Олег не підкорив уличів, які жили в пониззі Дніпра, й тиверців, які за­ймали землі між Дністром, Прутом і Дунаєм. Підкорення цих племен давало б кращі можливості контролювати частину шляху «із варяг у греки» на південь від Києва. Не перебували під владою Олега й слов'янські племена, які жили на Заході України. Та все ж із ними варязький князь, ймовірно, знаходив спільну мову.

Про це свідчить запис у «Повісті минулих літ» під 6415-м (907 р. від Різдва Хрис­тового) роком. Там йдеться про те, що князь Олег організував грандіозний похід на Константинополь. Й перелічуються представники народів, які були у його війську. Окрім варягів, словен, чуді, кривичів, мері, полян, сіверян, деревлян та радимичів, які входили до складу «держави Олега», згадуються також хорвати, дуліби й тивер- ці^[117]. Останні, ймовірно, стали союзниками руського князя в цьому поході, сподіваю­чись на поживу.

Того ж ніби 907 р. Олег уклав із цесарями (імператорами) Леоном і Олексан­дром договір, за яким візантійці мали сплатити Русі данину, а також надати певні пільги руським купцям. Також у літописі є договори між русами й візантійцями ?12^[118] і 945^[119] років. Останній укладав уже князь Ігор. Щодо згаданих договорів, то іс­нують певні сумніви в їхній автентичності. Не вдаючись до їхнього детального ана­лізу усе ж відзначимо кілька моментів.

По-перше, представниками князів Олега й Ігоря на переговорах є переважної люди зі скандинавськими іменами — Карл, Фарлоф, Рулав, Руальд, Карн, Вуєфаст, Іскусев тощо. Переважно такі самі імена і в купців, які згадуються в договорі 945 р. Лише в останньому серед послів й купців з'являються поодинокі слов'янські іме­на. Так само скандинавськими були іме-, на князів Олега й Ігоря. Те саме стосуєть-; ся й княгині Ольги. Тобто є всі підстави твердити, що еліта «держави Олега» була переважно скандинавського походження. По-друге, в цих договорах і в cyπyτ-₁ ній інформації про них загалом окреслю­ються межі тодішньої Русі. Так, у договорі 907 р. згадуються основні руські городи (міста). Це Київ, Чернігів, Переяслав, По­лоцьк, Ростов та Любеч. У договорі 945 р. фігурують лише Київ, Чернігів та Переяслав. Тобто бачимо, що Русь, основні її горо­ди зосереджувалися переважно на півдні, у межах сучасної України.

Уже говорилося, представники яких етносів були залучені до походів на Кон­стантинополь. Це, власне, Русь та її союзники. Ведучи мову про похід Ігоря 944 р., літописець зазначає, що він залучив варягів, русів, полян, словен, кривичів, ти- верців. До того ж, найнявши ще печенігів^[120]. Тобто за часів правління Олега й Ігоря відбулося певне переформатування Русі в його південному напрямку. Як бачимо, у поході князя Ігоря не згадані фінські етноси. Чи випадково? А руси фігурують як окремий етнос. Вони відокремлюються як від варягів, так і від полян. Тобто руси, судячи з усього, уже сформувалися як елітарний прошарок, який, фактично, дававі своє ім'я новопосталій державі. Русь же загалом поставала як конгломерат етносів і субетносів, переважно слов'янських. Хоча еліта слов'янською не була. Також спо­стерігалася тенденція порозуміння з народами, які кочували в степах України. Так, князь Ігор залучив до походу на Візантію печенігів. А князь Олег зумів порозуміти­ся з мадярами, які теж певний час кочували українськими теренами.

Звичайно, процес творення нової держави мав насильницький характер. І це викликало опір. Князь Ігор, який заступив Олега на князівському престолі, трагіч­но загинув. Убивство Ігоря деревлянами, які стали данниками русів, описує «По­вість минулих літ»:

«Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми — голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».

І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попе­редньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].

Княгиня Ольга. Федір Солнцев

Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, _a з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.

Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо ^не уб'ють його. Так і сей: якщо не вб'ємо його, то він усіх нас погубить».

І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи:,«Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні»¹.

Із цієї розповіді стає зрозумілим, як функціонува­ло полюддя. Київський князь, підпорядкувавши певні ллемена, збирав із них данину. Звичайно, можливим це було тоді, коли він мав при собі достатню кількість професійних воїнів-дружинників. Були певні домов­леності щодо розміру данини між київським князем ∣i представниками місцевих еліт. Хоча ці розміри чітко не обумовлювалися. Не дивно, що київські князі вда­валися до зловживань. Імовірно, Ігор перейшов межу під час збору данини, що викликало невдоволення де­ревлян, які повстали. Повстання виявилося успішним через те, що Ігор не мав при собі достатньої кількості воїнів.

Дружина Ігоря, Ольга, спираючись на військо сво­го загиблого чоловіка, зуміла придушити деревлян- ське повстання. Такі діяння Ольги були викликані не лише тим, що вона хотіла помститися за смерть свого чоловіка (хоча і це теж вар­то брати до уваги). Не менш важливим було те, що деревлянське повстання могло призвести до втрати київськими русами значних теренів, які платили їм данину. Зрештою, унезалежнення деревлян могло б викликати ланцюгову реакцію. Інші племена теж би захотіли вийти з підпорядкування Києву.

Ольга та її оточення усвідомлювали цю загрозу. Тому княгиня змушена була «наводити порядок». Як пише «Повість минулих літ», вона встановила погости (певно, під цим терміном малися на увазі військово-адміністративні осередки) для збору данини, а також «ловища» і «знаки»^{[121] [122]. Дослідники часто трактують таку ді­яльність Ольги як реформи. Однак останні не варто переоцінювати.}

З приводу цього можна погодитися з такими міркуваннями Олексія й Петра Толочків: «Що ж до економічної суті «реформ» Ольги, то, попри їх певну револю­ційність, вони були продовженням і розвитком усе тієї ж «військово-торговель­ної корпорації», якою була Київська держава й раніше. Ольга все ще зорієнтована на збирання данини зі східнослов'янських племен і на збут її до Константинопо­ля. Справедливість сказаного підтверджує той факт, що, упорядкувавши данин- ні справи, Ольга, подібно до своїх попередників на київському столі, вирушає до Константинополя»¹.

Ще одним важливим моментом у державотворчій діяльності княгині Ольги варто вважати прийняття нею християнства. Певно, літописна оповідь про те, що її хрестив сам візантійський імператор і навіть пропонував взяти з нею шлюб, є лише гарною легендою, яка мала на меті показати значущість княгині. Адже правитель Візантії ніби сказав їй: «Достойна ти єси царствувати в городі сьому з нами»^{[123] [124]. Тобто руська еліта, представником якої була Ольга, піднімалася до рівня імперських пра­вителів.}

Однак немає підстав заперечувати те, що Ольга прийняла християнство. І, на­справді, не так важливо, де це сталося: у Константинополі чи в Києві, де на той час уже були християни і мали свій храм. Не так важливо й те, чи княгиня виключно орієнтувалася на Візантію, чи шукала контакти з християнським Заходом (існує й така версія)^[125]. Зрештою, у X ст., попри існування певних відмінностей, християн­ство Візантії та римське християнство не були розділені.

Прийняття християнства руською княгинею мало кілька важливих аспектів.

По-перше, цим актом княгиня ніби долучала Русь до кола християнських наро­дів, до великого «християнського простору», який домінував у Європі й мав поміт­ний вплив на теренах Азії. Прийнявши християнство, Ольга могла більш легко на­лагоджувати дипломатичні стосунки з християнськими країнами, отримувати від їх правителів певні преференції.

По-друге, прийняття християнства, окрім зовнішньополітичного аспекту, та­кож мало аспект внутрішньополітичний. Як уже говорилося, початково Русь, буду­чи військово-торговою корпорацією, формувалася на основі різних етнічних еле­ментів: слов'янських, нормандських, угро-фінських, тюркських, інших. Унаслідок цього виник такий собі «Інтернаціонал», де представники різних етносів дотриму­валися різних традицій, зокрема культурних та релігійних. Питання стояло, щоб ці традиції «переплавити», створити щось одне. Щоб це відбулося, необхідно було ви­творити один символічний світ. У ті часи такий світ формували переважно релігій­ні системи. Християнство для різноетнічної Русі було загалом новою релігією (хоча якась частина русів, контактуючи з візантійцями, стали християнами). Маючи ви­сокий авторитет у світі, а також значну культурну традицію, християнська релігія якраз і могла зробити Русь єдиною. Саме завдяки християнській церкві забезпечу­валася ця єдність за часів правління Володимира Святославича, особливо Ярослава Мудрого, а також інших можновладців Русі.

Правління наступника княгині Ольги, Святослава Ігоровича, виглядає як «крок назад». Взагалі є багато неясних моментів щодо того, коли народився Святослав, чи були в нього брати й сестри, чому княгиня Ольга довго не допускала його до прав­ління державою тощо. З приводу цього є різні здогади.

Княжіння Святослава можна розглядати як протилежність до правління Ольги.

Пам'ятник князю Святославу.

Старі Петрівці, Київщина

Літопис вказує, що Святослав відмовився приймати християнство, хоча на цьо- _fkly наполягала його мати. Він хотів проводити свою політику, відмінну від політики СВОЄЇ родительки.

Проте це несприйняття стосувалося не лише ідеологічної сфери. Святославу не оділося в Києві. Літопис представляє його як князя-войовника, що постійно зна­ходився в походах.

Тут Святослав поводив себе як глава військово-торговельної корпорації. Він не був міцно прив'язаний до якогось одного місця, а шукав для себе й для своїх воїнів -такого осередку, де би була можливість максимально збагачуватися. У цьому нічого нового немає. Як уже говорилося, варяги, які контролювали Стару Ладогу, з часом втратили інтерес до цієї факторії й почали шу­кати більш вигідне місце на шляху «із варяг у греки». Приблизно те саме робив Святослав, шукаючи більш доходних шляхів.

Спочатку він хотів знайти своє «місце під сон­цем» у східному напрямку. З цим пов'язані походи князя на Хозарський каганат. Ці походи мали на меті встановити контроль за волзьким торговим шляхом. Звідси похід Святослава на в'ятичів, що проживали у верхів'ях Оки й середній течії цієї річки, а також розгром Хозарського каганату, якому ці самі в'ятичі платили данину¹.

Похід цього князя в Хозарію, як уже говорилося, мав на меті не завоювання, а здобич, грабунок. Тому наступники Святослава на київському престолі теж воювали з Хозарським каганатом.

З часом Святослав зосередив свою увагу на більш перспективному Дунайському басейні. У рік 6475-й (967 р. від Різдва Христового), читаємо в «Повісті минулих літ»: «Рушив Святос­лав на Дунай на Болгар, і в битві одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи, тут, у [городі] Переяславці, [і] беручи данину з греків»^{[126] [127].}

Святослав заявляв, що йому «не любо» в Києві жити і що хоче він княжити в Пе­реяславці на Дунаї, бо це є середина його землі. Проте цікаво подивитися, як цей князь-войовник трактував цю «серединність». «Адже там, — говорив він, маючи на увазі свою нову столицю Переяславець, — усі добра сходяться: із Греків — паволо­ки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — серебро й коні, із Русі ж — хутро, і віск, і мед, і челядь»^[128]. Окрім того, як говорилося вище, цей князь, сидячи на Дунаї, збирався збирати ще й данину з греків, тобто з Ромейської (Візантійської) імперії.

Як оцінити такі діяння Святослава? Власне кажучи, він відмовився від «проек­ту Русі», який реалізовувався на шляху «із варяг у греки». Після смерті Ольги, як свідчить «Повість минулих літ», цей князь посадив у Києві Ярополка, а в деревля­нах — Олега^[129]. Отже, тодішня Русь охоплювала незначну територію: Полянську зем­лю, власне Київщину, а також підпорядковану їй землю Деревлянську. Певно, деякі племена (сіверяни, радимичі, в'ятичі) платили київському князю данину, 36ep⅛ ючи відносну незалежність. Щоправда, Київ ще контролював віддалені факторії півночі. Ці терени були для руських князів малоцікавими. Туди, у Новгород, Святос­лав віддає на княжіння свого позашлюбного сина Володимира, «робичича», який, зрозуміло, мав статус нижчий у князівському роді, ніж його брати^{1 [130].}

З уривку «Повісті минулих літ», де йдеться про розподіл Святославом КНЯЖИХ столів для синів, стає зрозуміло, що цей князь перетворював Русь у периферію сво­єї держави. Ця держава, і далі залишаючись переважно військово-торговою корпо. рацією, отримувала новий центр на Дунаї.

Державний проект Святослава вида­ється не таким вже й безперспективним. За бажанням його можна вважати однією з втрачених можливостей слов'янства. Державу на Дунаї у середньовічний пе­ріод будували болгари. Однак візан­тійці зробили чимало для того, щоб ця держава так і не стала сильною. Влас­не, Святослав і воював із Болгарським царством. Після падіння Візантії Дунай­ський басейн під свій контроль спробу­вали взяти турки-османи, що їм на пев­ний час вдалося. У ранньомодерні часи проект Дунайської імперії реалізували, проте не слов'яни, а... німці, витіснивши з цього регіону турків. Мається на увазі імперія Габсбургів. Значну частину мешканців цієї імперії становили слов'яни. До того ж немало підданих Габсбургів походило з германізованого й мадяризованого слов'янського населення. Проте панівними елітами тут переважно були люди, які ідентифікували себе як німців та угорців. Вони здійснювали політику германізації та мадяризації слов'ян імперії. Це, зі свого боку, породжувало опір. Тому в XIX ст., у період націоналізму та «національних відроджень», у Австрійській імперії заро­дився рух слов'янофілів, який підняв на щит ідею розвитку слов'янських народів та їхньої єдності.

Після трагічної смерті Святослава його дунайський імперський проект був «за­критий» київськими можновладцями. Настав час для «руського проекту». Його по­чаток припав на час князювання Володимира Святославича. Тоді відбулася транс­формація військово-торгової корпорації в територіальне утворення з певними державними інституціями. Власне, початки цього процесу можна спостерігати ще за часів князювання Олега.

Не будемо детально звертати увагу на прихід до влади в Києві Володимира і на його діяльність у «матері городів руських». Відзначимо лише головні тенденції. Як уже зазначалося, батько послав його княжити у віддалений Новгород, що не вважа­лося престижним для князівського сина.

Після смерті Святослава 972 р. починається боротьба між його нащадками за владу ^на Русі- Переможцем на певний час стає Ярополк, якого батько посадив кня­жити у столичному Києві. Ярополк вбиває свого брата Олега. Далі маємо його роз­пірки з Володимиром: «Коли ж почув це Володимир у Новгороді, що Ярополк убив Олега, то, убоявшись, утік він за море. А Ярополк посадив посадників своїх у Новго­роді і володів один у Русі»¹.

Ярополку вдалося відносно легко оволодіти повнотою влади на Русі. Однак у цю боротьбу включився варязький чинник. Володимиру вдалося домовитися з варя­гами, щоб ті надали йому військову допомогу. Починається міжусобна боротьба _між братами, яка тривала з 977 по 979 рр. Маючи під рукою варязьке військо, Воло­димир вигнав із Новгорода Ярополкового посадника.

На шляху «із варяг у греки» він захоплює Полоцьк, де вбиває князя Рогволода і його синів. Бере собі за дружину дочку полоцького князя Рогніду. Хоча остання не хоче віддатися за «робичича» Володимира, бажаючи вийти заміж за київського князя Ярополка^{[131] [132]. Володимир же, беручи в жони (хай і насильно!) Рогніду, ніби під­тверджує свій аристократичний статус. Він одружується з князівною, попри своє «рабське походження».}

Далі Володимир захоплює з допомогою свого війська, в якому важливу роль ві­дігравали варяги, Київ, убиває брата Ярополка й стає одноосібним правителем Русі.

Проте в нього виникає проблема з варягами. Прибувши з Володимиром у Київ, найманці, вважаючи себе господарями становища, почали вимагати грошей^[133].

З літопису випливає: Володимир не лише не заплатив варягам, але й вирішив їх делікатно позбутися, відпровадивши у Візантію на службу до імператора. Щоправ­да, Володимир усе таки вибрав серед варягів «мужів добрих, і тямущих, і хоробрих», роздавши їм міста. У «Повісті минулих літ» не вказується, що це за міста. Проте з повідомлення можна зрозуміти, що Володимир намагався створити територіаль­ну державу. Це був важливий крок у державотворенні. І в цьому державотворенні, як уже говорилося, помітну роль відігравали скандинавські елементи. Хоча почав набирати силу «слов'янський первень».

Русь із центром у Києві (особливо на її початках) була не зовсім слов'янською державою. Її столиця та великі міста були поліетнічними. Як поліетнічною була й руська еліта, в якій помітне місце займали варязькі елементи. Тому варто пого­дитися з думкою Михайла Брайчевського, що «в плані етнічному Русь становила єдність не абсолютну, а дуже відносну»^[134].

Проте у цій «відносності» слов'янські елементи виявилися сильнішими. Ціка­во, що представники руської еліти, маючи на початках нормандські імена (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга і т. д.) раптом змінюють їх на слов’янські. «Першим слов’янином» на київському столі став Святослав. Його ім’я типово слов’янське. Своїм синам він переважно дає (що показово!) теж слов'янські імена — Ярополк, Володимир. Лише одному сину, Олегу Деревлянському, дається ім’я варязьке^[135]. Володимир також сво­їм синам дає в основному слов’янські імена — Вишеслав, Ізяслав, Святополк, Ярос­лав, Всевовод, Святослав, Мстислав, Станіслав, Позвізд, Судислав¹. Те саме стосуєть­ся Ярослава Мудрого та його наступників на київському столі. І це при тому, щ₀ руські князі після Володимира були християнами й мали імена, що давалися їм при хрещенні. Проте вони широко використовували не християнські, а слов'янські іме­на. Присвоєння ж імен — це показник етнічної (й не лише етнічної!) ідентифікації, Отже, руські князі переважно вважали себе слов’янами.

Взагалі дивно виглядає зміна імен у «династії Рюриковичів». Починаючи зі Святослава, як уже відзначалося, князі раптом (!) починають брати слов'янські імена, маргіналізуючи імена скандинавські. Мимоволі напрошується думка, чи не відбулася після смерті Ігоря «слов’янська революція», коли на зміну варязької династії прийшла династія слов'янська. Зокрема, про таку «революцію» вів мову Лев Гумільов.

У «Повісті минулих літ» прочитується певна інформація про цю подію. Напри­клад, дивно виглядає прихід до влади Святослава. 6453 року (945 р. від Різдва Хрис­тового), коли вбитий був князь Ігор, згідно з повідомленням «Повісті минулих літ», Святослав був ще малим. Хоча він уже міг сидіти на коні і навіть спробував кинути списа^{[136] [137]. Принаймні тоді йому було хоча б років шість-сім. Під 6463 роком (955 р. від Різдва Христового) у літописі розповідається про хрещення Ольги. Після розлогої оповіді про цю подію зустрічаємо такі слова: «...молилась вона за сина і за людей у всі дні і ночі, вирощуючи сина свого до змужніння його і до повноліття його»[138]. На той час Святославу було близько п’ятнадцяти-шістнадцяти років. За часів Русі де­які князі в такому віці вже займали престоли. Проте тут, як бачимо, Святослав ще «не змужнів». Державою продовжувала управляти Ольга, що в ті часи взагалі ви­глядало дивно. Принаймні в історії Русі не зустрічаємо випадків, коли на київсько­му престолі опинялася жінка.}

За версією «Повісті минулих літ», Святослав «виріс і змужнів» аж 6472 року (964 р. від Різдва Христового). Тоді йому було близько двадцяти п'яти років, а то й більше. Тобто був достатньо дорослою людиною. За шість років, 6478-го (670 р. від Різдва Христового) він уже ніби роздавав престоли своїм доросли синам^[139]. Вини­кає закономірне запитання: чому Ольга так довго не давала княжити Святославу? Існує версія, що Святослав прийшов до влади в результаті перевороту, здійснено­го його прибічниками, які усунули владолюбну Ольгу від керма управління Руссю^[140]. Проте чи насправді так було?

Звичайно, усі ці незрозумілі речі щодо стосунків Святослава й Ольги мож­на якось пояснити заплутаністю хронології літопису, а також «політичною пси­хологією» (мовляв, Ольга не хотіла віддавати владу). Проте, як тоді пояснити слов’янське ім'я Святослава? Адже його батько (якщо він справді був батьком!) Ігор належав до варягів. Ольга теж, судячи з усього, мала варязьке походження. І один, і друга носили нормандські імена. Проте чому батьки-варяги дають своє­му сину слов'янське ім'я?

А, може, насправді Святослав не був сином Ігоря? Може, після його трагічної кончини Ольга вийшла заміж за якогось місцевого слов'янського князя, який і пе­ребрав владу в «матері городів руських»? Бо ж не даремно «Повість минулих літ» _пише про сватання до княгині Ольги заможних та наділених владою женихів — і деревлянського князя Мала^[141], і навіть візантійського імператора^{1 [142]. Від цього неві­домого слов'янського князя й народився в Ольги Святослав. Таким чином відбула­ся в Києві «слов'янська революція».}

Так, ця версія багатьом здаватиметься фантастичною. Проте вона багато що по­яснює: і незрозумілі речі з хронологією, коли йдеться про Ольгу та Святослава, і те, що княжича довго не допускали до влади, і його слов'янське ім'я, і нарешті те, що Святослав не хотів сидіти в Києві, а прагнув розбудувати слов'янську імперію на Дунаї.

Щоправда, залишається запитання: чому літописець приховав справжнє ім’я Святославового батька? Певно, ходило про те, щоб представити цього князя як ле­гітимного наступника, який походив із роду варязьких конунгів. Можливо, це була варязька реакція на «слов'янську революцію».

Проте давайте повернемося до Воло­димира Святославовича. У розповіді «Ло­бісті минулих літ» про цього князя чи­мало міфології. Літописне житіє князя подавалося в контексті християнського моралізаторства.

Коли Володимир дотримувався язич­ницьких вірувань, автор подає його як грішника. Він не лише встановлює куми­рів, тобто язичницький ідолів, біля свого,двора теремного. Володимир також чи­нить убивства, здійснює насильства. До того ж він ще й «ненаситний на блуд»^[143]. Проте щойно він приймає християнство, як усе змінюється. Цей князь із грішника стає праведником. Значна частина оповіді про Володимира в «Повісті минулих літ» — це переважно розповіді, як він вибирав християнство.

Однак спробуємо дистанціюватися від цього всього й знайти інформацію про те, що робив Володимир як князь — правитель Русі. Однією з перших його справ було те, що він поставив Добриню, свого вуя, посадником у Новгороді^[144]. Це місто для князя, певно, мало немале значення. Тут він княжив певний період, звідси розпо­чав похід на «матір городів руських». Проте не лише такі «сентиментальні момен­ти» були важливі для Володимира. Новгород став важливою торговою факторією, який пов'язував Київ із Балтикою. Тому для київського князя важило те, щоб у цьо­му місті правила вірна йому людина, бажано родич. Таким і був Добриня.

Довідуємося дещо про походи Володимира. Літописець говорить про них мало, не вдаючись у деталі. Та все ж дещо дізнатися можемо.

Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

- - - —

Зокрема, зазначено, що Володимир 6489 року (981 р. від Різдва Христового) ⅛ шов «до Ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й д₀ сьогодні під Руссю»¹. Щодо Червенських градів, то існує чимало питань, які міські поселення до них відносилися і де вони локалізовувалися. Поширеною є думка, щ₀ ці гради розташовувалися в басейні Західного Бугу, а одним із найголовніших се- ред них було місто Волинь^{[145] [146].}

Далі в «Повісті минулих літ» говориться, що Володимир «сього ж року і в'ятичів... переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав»^[147].

Тобто, як бачимо, цей князь намагався поставити під свій контроль терени, які не належали раніше Русі (Перемишлянську землю, Червенські городи), а також те- риторії, що раніше були під Руссю, але з певних причин відійшли від неї (маються на увазі в'ятичі). Останні виявляли непокору. Й Володимирові доводилося йти на них другий раз походом: у рік 6490-й (982 р. від Різдва Христового)^[148].

Чим був викликаний інтерес Володимира до території в'ятичів? Як уже говори­лося, ця територія лежала на торговому шляху із Балтики через Волгу на схід. Свя­тослав пробував оволодіти цією транспортною й комунікаційною артерією. Однак не довів справу до кінця. Тим більше, що непокірні в'ятичі вийшли з його підпоряд­кування.

Володимир, схоже, ставив перед собою мету оволодіти Волзьким шляхом. Цим був пов'язаний його похід на волзьких болгар, які створили своє державне утво­рення в результаті розпаду Хозарського каганату. Охоплювало воно територію Се­реднього Поволжя. Під 6493-м роком (985 р. від Різдва Христового) «Повість мину­лих літ» фіксує цей похід^[149].

З літописного повідомлення зрозуміло, що Володимир не зміг підкорити Волзь­ку Болгарію. Цікаво, що відразу після інформації про цей похід, у «Повісті минулих літ» йде повідомлення про те, що до князя Володимира приходили волзькі болга­ри й пропонували прийняти іслам^[150]. А це свідчило, що представники цього народу стояли на більш високому рівні, аніж руси. Адже вони сповідували світову релігію! До того ж саме тоді іслам переживав піднесення, а мусульманські країни «задавали тон» на широких просторах Азії й навіть Європи.

Загалом існувала ймовірність того, що руси можуть стати мусульманами. Якась частина з них, схоже, навіть прийняла іслам. Омелян Пріцак вважав, що союз із му­сульманською Волзькою Болгарією особливо був корисний для Новгорода, який лежав не лише на шляху «із варяг у греки», а й на шляху від Балтики до Повол­жя. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгороді, «...то напевне за­провадив би там тюркську версію ісламу, і таким чином північна частина східних слов'ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змуше­ний був змінити іслам на грецьке християнство»^[151].

у дохристиянський період своєї діяльності Володимир, ймовірно, спрямову­вав свою діяльність на укріплення тилів шляху «із варяг у греки». Тому 6491 року [983 р- від Різдва Христового) здійснив похід на ятвягів. Літописець навіть зазна­чав Щ° ^князь «взяв землю їх»^[152]. Щоправда, це твердження є перебільшенням. Про­тягом тривалого часу, аж до XIII ст. й пізніше, руським князям доводилося воювати ₃ ятвягами. Останні мешкали в межиріччі Нарева й Німану, переважно на землях нинішньої Білорусії. Належали вони до балтської групи племен, були близькими до литовців і прусів. Також Володимир 6492 року (984 р. від Різдва Христового) з до­помогою одного зі своїх воєвод підкорив радимичів^{1 [153]. Хоча це плем'я раніше плати­ло київським князям данину, але, очевидно, вийшло з-під їхнього підпорядкування.}

Уже після прийняття християнства Володимир, як уже говорилося, ЗДІЙСНИВ ПО­ХІД на хорватів^[154]. Маються на увазі білі хорвати, які проживали на теренах ниніш­ньої Західної України, переважно Галичини.

Здійснював Володимир також похід на Крим, підкоривши Корсунь (Херсонес), який входив до складу Візантії^[155]. Проте зробив він це не з метою завоювання, а для того, щоб добитися певних преференцій від візантійського імператора^[156].

Можемо виділити кілька напрямків завойовницьких походів Володимира.

Перший напрямок — райони Оки й Поволжя з метою заволодіти волзьким торговим шляхом. Загалом дії в цьому на­прямку виявилися невдалими.

Другий напрямок — укріплення ти­лів шляху «із варяг у греки». Це знайшло вияв у підкорені радимичів та розгромі ятвягів.

Третій напрямок — завоювання те­риторій на заході: підпорядкування Чер- венських міст, Перемишля й території бі­лих хорватів. Це відкривало для Русі перспективи торгівлі з країнами Центральної й навіть Західної Європи.

Можна виділити ще один напрямок — кримський, який мав на меті тиск на Ві­зантію.

Завойовницькі походи — це була лише один бік медалі воєнної політики Воло­димира. Була й другий бік — оборонна. Чимало уваги князеві доводилося приділя­ти обороні Києва й руських земель від печенігів. Те, що це войовниче кочове плем'я становило велику загрозу для Русі, сумніву немає^[157]. Не даремно літописець так ба­гато уваги приділяє печенігам, опису оборони від їхніх нападів.

У «Повісті минулих літ» розповідається, що після прийняття християнства Во­лодимир почав посилати своїх синів на княжіння в різні землі своєї держави. Про це говориться таким чином: «Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і зем­ля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посада він Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Турові, [а] Яроземлі — Київщи­ну. Десна, Остер, Трубіж, Сула протікали теренами нинішньої Лівобережній Украї­ни, і всі вони належали до басейну Дніпра. Стугна була на Правобережній Україні, на південь від Києва. Ці місця були погано освоєні русами, і звідси йшли печеніги на Київ.

Наведені повідомлення наштовхують на певні роздуми.

По-перше, Володимир, на відміну від Святослава, уже сприймав свою державу не як військово-торгову корпорацію, яка могла перебазуватися, якщо зміниться торгова кон'юнктура. Для нього держава була вже постійною територією, яка по­требувала захисту. З цією метою він будував укріплені міста. Нічого подібного ні Святослав, ні його попередники не робили. Принаймні літописи не фіксують такої їхньої діяльності.

По-друге, будівництво оборонних міст потребувало того, що зараз ми називає­мо державною програмою. Відповідно, необхідні були інституції, які б реалізовува­ли її. Для цього треба було знайти кошти, найняти потрібних людей, зорганізувати дітична спільнота, котра отримала назву Русь.

ЇХ тощо.

По-третє, із повідомлення видно, що на будівництво цих укріплень збирали лю­дей із різних племен: як слов'янських (словен, кривичів, в'ятичів), так і фінських (чуді)- Унаслідок цього відбувалося змішування етносів. Такі будівельні проекти ставали своєрідним «плавильним котлом», в якому й витворювалася нова етно-по-

Окрім оборонного будівництва, Володимир здійснював будівництво церковне. Він наказав спорудити в Києві церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Вона більш відома під назвою Десятинної, оскіль­ки князь для неї віддав десяту частину своїх доходів¹.

Пам'ятник Князю Володимиру Великому у Гданську

Храмове будівництво не лише змі­нювало міський пейзаж. Церква, яка розташовувалася посеред міста, нага­дувала жителям і гостям граду, що вони християни. Також храми ставали важ­ливим осередком комунікації.

З храмами пов'язувалися деякі кон­солідуючі традиції. У «Повісті минулих літ» говориться про те, що після побу­дови Десятинної церкви князь Воло­димир «справив празник», де були не лише представники еліти (бояри, посадники, старійшини), а й «люди многії»^{[165] [166]. Бід­ним під час цього празника роздавали гроші. Безперечно, такі дійства згуртовува­ли київську громаду.}

Окрім того, Володимир для «кращих людей» щонеділі організовував бенкети^[167]. Це теж був один із засобів консолідації соціальної верхівки.

За часів Володимира творена ним держава почала налагоджувати диплома­тичні стосунки із Візантією та іншими сусідніми країнами. У «Повісті минулих літ» говориться, що цей князь одружився з цесарицею Анною, сестрою візантійських імператорів^[168]. А в період Середньовіччя династичні шлюби якраз і були одним із засобів налагодження дипломатичних стосунків між державами. Літописець спеці­ально зазначає: «І жив він (Володимир — прим, автора} із князями навколишніми у мирі — з Болеславом лядським, і з Стефаном угорським, і з Ондроником чеським, і був мир межи ними і дружба»^[169]. Отже, князь дбав про те, щоб встановити мирні відносини зі своїми християнськими сусідами на Заході. Попередники Володимира хоча й налагоджували дипломатичні відносини із сусідніми державами, але зага­лом це мало ситуативний характер. Тепер же ці відносини стали системними.

Загалом можемо констатувати: саме Володимир почав реалізовувати «проект» територіальної Руської держави. Не без того, що певні передумови для цього «про. єкту» були закладені ще раніше. Зокрема, руськими князями до Володимира був освоєний шлях «із варяг у греки», налагоджувався збір данини з певних територій спостерігалися спроби встановити дипломатичні стосунки з Візантійською iM∏∈. рією. Окрім того, княгинею Ольгою було прийнято християнство в його Візантії ській версії.

У плані соціальному Руська держава мала кілька рівнів. Перший рівень — ц_е столична еліта. Її представляли князі, члени князівської родини, їхні дружинники, із середовища яких походили «кращі мужі», представники княжої адміністрації, бо­яри тощо. Ця еліта намагалася контролювати не лише Київ із його торговим і pθ. місничим населенням, а й землі, які поступово ставали частиною Русі. У ці землі по- силалися спеціальні представники, серед них і члени князівської родини.

Культурною й інтелектуальною частиною еліти ставало християнське духовен­ство. Початок становлення цього стану припав ще на часи княгині Ольги, але за правління Володимира цей процес став більш інтенсивним.

Звичайно, руська верхівка Києва, намагаючись керувати великою територією своєї держави, мусила йти на контакти з місцевими племінними елітами. Десь такі еліти були сформовані краще, десь гірше. Ці контакти набували різного характеру. Іноді доходило до різкої конфронтації. Проте часто прислані з Києва намісники шу­кали порозуміння з місцевими «кращими мужами», навіть налагоджували з ними родинні стосунки. Таким чином формувалися на Русі регіональні еліти. З часом це знайшло вияв у творенні місцевих князівств, які, користуючись сприятливими об­ставинами, почали дистанціюватися від Києва. Щоправда, було це пізніше, уже піс­ля правління Ярослава Мудрого.

Нижній ступінь у руському суспільстві займало населення підкорених племен. Були різні ступені його залежності: починаючи від виплати данини й закінчуючи рабством.

Також, як про окрему групу, можна вести мову про міське населення, діапазон стратифікації якого був дуже великий. Серед нього можна виділити купців, які на­ближалися до елітарних верств; різних ремісників, статус яких, радше, був близь­ким до статусу залежного населення.

Складною була й етнічна структура руського суспільства. Загалом переважа­ло слов'янське населення, яке утворюва­ло окремі племена (чи племінні союзи). Ці племена можна розглядати як окремі етноси (іноді їх іменують субетносами). Іншу значну частину становило фіно- угорське населення півночі й північного сходу Русі, яке теж поділялося на окремі племена-етноси.

Водночас до складу руського насе­

лення були інфільтровані інші етнічні елементи: нормандські, греко-візантійські (особливо помітні вони були серед ДУ* ховенства), литовські, тюркські, єврейські тощо. Русь ставала «казаном», де Це показа­ло, що Володимир, якому було вже за п’ятдесят років [тоді досить поважний вік!), не володів повністю си­туацією в своїй державі. Його сини-князі хотіли про­водити самостійну політику.

Ослабленням влади батька вирішив скористатися й Ярослав, виявивши непокору й відмовившись пла­тити «уроки», власне, данину, Що становила дві тисячі гривень.

«У рік 6523 [1015], — читаємо в «Повісті минулих літ», — коли Володимир збирався йти на Ярослава, то Ярослав послав [послів] за море і привів варягів, боя­чись отця свого. Але бог не дав дияволу радості. Во­лодимир бо розболівся, а в сей час перебував у нього [син його] Борис. І коли печеніги йшли на Русь, він по­слав проти них Бориса, а сам слабував вельми, і в сій же болісті він і скончався місяця липня у п’ятнадцятий день»^[172].

Звичайно, Ярослав не просто так зважився на бунт проти батька. Сподівався, що його не покарають. До нього мала би доходити інформація, що Володимир слабко тримає владне кермо. То чому б не скористатися таким моментом?

Бунт Ярослава мав чисто меркантильний характер. Дві тисячі гривень (доволі велика сума), які становили дві третини доходів новгородського князя, він мусив надсилати до Києва. Лише третину залишав у себе. Таке надмірне оподаткування могло сприйматися як несправедливе. Ярослав хотів сам бути розпорядником цих грошей чи принаймні більшої частини з них.

Смерть Володимира дала старт боротьбі між синами цього князя за київський престол. Не будемо переповідати її драматичних колізій. Відзначимо лише, щ₀ в кінцевому підсумку переможцем вийшов Ярослав, якого з часом почали іменува­ти Мудрим. І саме з його діяльністю пов'язане остаточне оформлення Русі як серед­ньовічної держави імперського типу.

Ярославу дістався непростий спадок. До кінця не сформована «держава Володе мира» опинилася в стані дезорганізації. Влада київського князя не відзначалася міцністю. Дехто з місцевих правителів, які належали до «Володимирового племе­ні», не особливо слухалися Ярослава. Деякі землі Русі, наприклад, Червенські міста, захопили іноземці.

Головним суперником Ярослава став князь Мстислав, між якими тривалий час велася боротьба. Зрештою, Русь була поділена на дві частини по Дніпру: Правобе­режна дісталася Ярославу, лівобережна — Мстиславу. Князі зуміли домовитися. Ко­жен мав свою частку володінь і не зазіхав на землі брата. Ярослав нарешті зміг спо­кійно сісти в Києві. Мстислав же княжив у Чернігові, намагаючись це місто зроби­ти справді стольним градом. І справді, як уже говорилося, сіверська (чернігівська) земля була доволі розвиненою. Вона цілком могла претендувати на лідерство се­ред слов'янських етносів Східної Європи.

Проте амбітним планам Мстислава не вдалося звершитися. Занадто рано пішов він із життя. Під 6542-м роком (1034 р. від Різдва Христового) літописець зафіксу­вав, що «Мстислав вийшов на лови, і розболівся, і помер»^[173]. Після цього Ярослав став єдиновладним правителем Руської землі. Збирання земель держави Володимира закінчилося.

Пам'ятник Ярославу Мудрому в Києві

Доньки князя Ярослава Мудрого. Фреска XI століття в Софійському соборі

Ярославу вдалося завдати сильної поразки кочівникам-печенігам, які здійсню­вали постійні напади на Русь.

Однією з турбот Ярослава було розширення Руської держави, відвоювання за­браних і завоювання нових земель.

Основні вектори зовнішньої військової експансії Ярослава були спрямовані в кількох напрямках.

Пріоритетним для нього був напрямок західний. Він прагнув повернути Русі ті міста, які були забрані польським королем Болеславом Хоробрим. Передусім це сто­сувалося Червенських міст над Західним Бугом. Також Ярослав втручався в поль­ські справи і став важливим гравцем у політичній боротьбі, яка велася в Польщі після смерті Болеслава Хороброго.

Ярослав робив певні кроки в підпорядкуванні фіно-угорських племен, котрі жили на північно-східних теренах Європи.

Певну роль у зовнішній політиці Ярослава відігравала також експансія на тере­ни, де проживали литовські племена. Проте цей напрямок не був важливим.

Традиційними для руських князів були походи на Візантію. Ярослав теж здій­снює такий похід, посилаючи на цю війну свого старшого сина Володимира. Що­правда, цей похід не був вдалим у військовому сенсі. Проте дозволив Ярославу отримати певні бонуси у відносинах із Візантійською імперією.

Однією із головних заслуг Ярослава стала розбудова столиці Русі — Києва.

У «Повісті минулих літ» під 6545-м роком (1037 р. від Різдва Христового) чи­таємо:

«Заложив Ярослав город — великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Зало­жив він також церкву святої Софії, премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам'яну, Благовіщення Святої Богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив [церкву] Благовіщення на воротах, [щоб] давати завше радість городу сьому святим Благовіщенням Господнім і мо­литвою Святої Богородиці та архангела Гавриїла. Після цього [він звів] монастир святого Георгія [Побідоносця] і [монастир] святої Орини»¹.

Проведені археологічні дослідження дають підстави говорити про грандіоз­ність будівництва Києва за часів Ярослава Мудрого. Оборонний вал, який оточу­вав новий град, починався від «міста Володимира» і йшов у південний бік до ни­нішнього Майдану Незалежності, а звідти тягнувся до Золотих воріт. Далі вздовж сучасної вулиці Ярославів Вал він виходив на теперішню Львівську площу, а вже звідти через сучасну вулицю Велику Житомирську «повертався» до валів «міста Володимира». У тих місцях, де вал проходив по відносно рівцій поверхні, був ви­копаний глибокий рів.

Висота валу сягала близько одинадцяти метрів. На ньому стояли дерев’яні за- борола вистою до метрів п’яти. Ширина його була двадцять сім метрів, а протяж­ність три з половиною кілометра. На той час це були грандіозні фортифікаційні споруди, будівництво яких потребувало виконання величезного обсягу робіт^{[174] [175].}

Територія, яку оточували нові укріплення, у сім (!) разів перевищувала «місто Володимира». Становила вона понад 70 гектарів. Звичайно, Київ тоді ще не «дотя­гував» до колишніх столичних міст Білої Хорватії. Та все ж тоді це справді було ве­лике місто.

В'їхати до «міста Ярослава» можна було через троє воріт — Золоті, Лядські та Жидівські. Залишки Золотих воріт^[176] збереглися до наших днів. Своєю назвою вони, напевно, були зобов'язані константинопольським Золотим воротам. Останні слу­гували парадним в’їздом до візантійської столиці. Київські Золоті ворота так само були парадними.

Золоті ворота стали першокласною воєнно-інженерною спорудою. Взяти її приступом не вдалося жодному із завойовників. Не могли їх узяти й воїни Батия 1240 року. Лише захопивши Київ, вони зруйнували їх.

Головною спорудою часів Ярослава, безперечно, стала Софія Київська. Упро­довж тривалого часу до Батиєвого погрому 1240 р., а також і певний період після нього вона була центром Київської митрополії. У її приміщенні відбувалися собори руських єпископів. Використовувалася Софія Київська й для здійснення світських обрядів. Тут ставили на велике княжіння, приймали іноземних послів, присягали на вірність тощо.

Тобто не варто розглядати Софію Київську як суто сакральний храм. І в його оздобленні, і функціонуванні було чимало елементів та моментів світського харак­теру. Щоправда, тоді у Русі Київській не існувало чіткої межі між профанним і са­кральним. Світський князь мав частку своєї сакральності, його влада трактувала­ся як священна, він навіть міг втручатися в справи церковні. Натомість священи­ки мали свою частку світськості, отримуючи доходи від мирян, і також втручалися в справи сімейні. Софія ж Київська ніби демонструвала єдність сакральності й про- фанності

Софія Київська

Спорудження Софії Київської, а також інших будівель «міста Ярослава» було не лише наслідування константинопольських зразків, а виявом політичного суперни­цтва з імперією. Реалізація будівельної програми Ярослава мала піднести автори­тет держави й Руської православної церкви¹. Храмове будівництво, подібне до київ­ського, здійснювалося і в інших містах. 1045-1050 рр. був споруджений Софійський собор у Новгороді. Також подібний собор виріс у ті часи у Полоцьку^{[177] [178].}

За часів Ярослава Мудрого і за його сприянням набула поширена в країні хрис­тиянська лектура, котра переважно була перекладена з грецької мови. Були це і бо­гослужбові книги, і різноманітні збірники. Книга стала відносно доступною, осо­бливо для представників елітарних верств. Багато з них вміли читати й навіть писати. Усе це разом узяте сприяло появі оригінальних творів. Останнє, зокрема, засвідчило, що Русь досягнула високого ступеня розвитку. Вона стала лідером утому ареалі слов'янського світу, де утвердився східний обряд.

Християнська Церква за часів Ярослава Мудрого виступала важливою складо­вою Руської держави, будучи її основним інтегратором. Також Церква мала завдан­ням забезпечувати соціальну стабільність, соціальну комунікацію — горизонталь­ну й вертикальну.

Хоча батько Ярослава Мудрого, Володимир, прийняв християнство і здійснив певні кроки для християнізації Русі, все ж складно говорити про значне поширення Цієї релігії в його державі. Проблематично вести мову й про структуру християн­ської церкви на Русі за часів Володимира. Вважається, що тоді було засновано кіль­ка єпархій. Чи існувала тоді митрополія — це залишається під питанням. «Повість

' ■

минулих літ» про митрополитів за часів Володимира нічого не говорить. Перщ_а там згадка про київського митрополита відноситься до 6547 року [1039 р. від Різд. ва Христового). Називається його ім'я — Феопемпт^[179]. Це були часи Ярослава, коли вже існувала Софія Київська. Щоправда, у Новгородському першому літописі є згад. ка про трьох київських митрополитів до Феопемпта. їхні імена — Леонтій, Михаї_л та Іоанн^{1 [180]. Проте, що це були за люди й коли вони перебували на митрополичому престолі, — не відомо.}

У «Повісті минулих літ» порівняно небагато говориться про християнські діяц. ня Володимира. Маємо на сторінках літопису різні міфи про «вибір віри», а також суцільну апологетику, коли язичник, а, отже, грішник, Володимир протиставляєть­ся християнину, тобто праведнику, Володимиру. Про конкретні діяння князя на ко­ристь Церкви літопис говорить дуже мало.

Інша справа — Ярослав Мудрий. Про його християнські справи чимало йдеться на сторінках «Повість минулих літ».

Найважливішою церковною справою Ярослава Мудрого була побудова Софії Ки­ївської, а також комплексу церков і митрополичих споруд біля цього храму. Подібні до Софії собори були побудовані в Новго­роді та Полоцьку.

Одним із головних повідомлень «По­вісті минулих літ», яке стосувалося цер­ковної діяльності Ярослава Мудрого, є ін­формація про поставлення київським ми­трополитом Іларіона. Про це говориться під роком 6559 (1051 р. від Різдва Хрис­тового): «Поставив Ярослав русина JIapi- она митрополитом Русі у святій Софії, зі­бравши єпископів»^[181].

Із цього повідомлення випливало, що митрополита ставить не якийсь церков­ний ієрарх, а князь Ярослав, тобто він є фактичним главою Церкви на Русі. Князь збирає собор єпископів, які мають обрати митрополита. І вони виконують княжу волю. Зрештою, сам князь ставить єпископів на кафедри. Як це було, наприклад, із Лукою Жидятою, якого він зробив новгородським єпископом^[182].

Акт поставлення князем Ярославом Іларіона на митрополичу кафедру трак­тується як «бунт» проти Візантії. Адже Іларіон не був висвячений константино­польським патріархом. Деякі автори говорять про антивізантійські настрої самого Іларіона, які він продемонстрував у своєму творі «Слово про Закон і Благодать»^[183]. Справді, там є перелік християнських країн і їхніх вчителів, але чомусь із цього пе­реліку випала Візантія.

З Ярославом Мудрим традиційно пов'язується становлення руського права. Є тут чимало незрозумілих і дискусійних моментів. Проте безсумнівно одне: саме за Цього князя почалася письмова фіксація права на Русі, принаймні у відносно ши­роких масштабів.

Саме Ярославу Мудрому приписується створення т. зв. короткої редакції «Русь­кої правди». Ця редакція дійшла до нас у двох списках XV ст., які включені у Новго­родський перший літопис молодшого ізводу під 1016 роком¹. Там уміщена розпо­відь про перемогу Ярослава над Святополком, після якої він став княжити в Києві _a новгородцям, що допомогли йому, він дав гроші, а також грамоту, де подавалася скорочена редакція «Руської правди»^{[184] [185].}

Існує значна література, яка стосується досліджень «Руської правди», зокре­ма її короткої редакції. Появу розширеної редакції цієї пам'ятки права переважно пов'язують із нащадками Ярослава Мудрого.

Одним із найбільш авторитетних дослідників «Руської правди» є російський учений Олександр Зімін. У своїй фундаментальній монографії, присвяченій цій пам'ятці, він окреслив таку сцену її формування.

Цей дослідник вважав, що ще до 1016 року могли існувати якісь записи общин­ного права, зроблені київськими князями. Свідченням цього, на його думку, є дого­вори Русі з греками. Так, у п'ятій статті договору 911 року йдеться про якийсь «за­кон руський». Щось подібне є й у договорі 944 року. Шоста стаття цього документу вказує, що злочинець карається «По уставу і по закону руському». У часи князюван­ня Володимира відбувався подальший розвиток права. Право звичаєве почало змі­нюватися державним, власне князівським.

Безперечно, у русів існувало своє звичаєве право, яке поступово трансформува­лося, перетворювалося в державне. І в цьому питанні можна погодитися із Зіміним. Проте, чи варто говорити про згадки щодо існування цього права, які зафіксова­ні в договорах Русі з греками 911 та 944 років? Існує думка (і не безпідставна), що ці договори не є автентичними, що вони пізніші вставки в літописний текст. Хоча вони могли створюватися на основі якихось фіксованих документів.

Також проблематично говорити й про якусь фіксацію правових норм за часів правління Володимира. Принаймні немає свідчень на користь цього. Хоча логічно було б припустити, що такі явища відбувалися.

Зімін вважає, що Ярослав Мудрий продовжив процес руського правоутворення. 1016 року він уклав новий кодекс — «Руську правду». І дарував її новгородцям за те, що вони допомогли йому заволодіти Києвом. Цей документ, на думку дослідни­ка, є свідченням правового оформлення процесу створення Руської держави. Від­нині князь перестав бути главою напіврозбійницької дружини, а став очільником Русі як державного організму. Після остаточної перемоги Ярослава Мудрого над своїм суперником Святополком Окаянним «Руська правда» набула загальнорусько- го поширення ^[186].

Загалом важко говорити, як цей документ став «основним законом» Русі. Так само важко говорити, що в короткій редакції «Руської правди» йде від Ярослава Му­дрого, а що з'явилося в ній після з'їзду його синів у Вишгороді 1072 року. Проте не будемо звертати на такі нюанси, що є важливими для істориків права.

Краще звернемо увагу на «дух» «Руської правди». Дослідники справедливо звертали увагу, що цей правовий документ не має відповідників ні у Візантії, щ в країнах Європи.

Сумнівно, що «Руська правда» виросла з общинного права. Наприклад, у була знята кровна помста. І якщо за Ярослава вона частково ще існувала, то Ярос- лавичі її вже відмінили^[187].

«Руська правда» — це «конституція» суспільства, де панують торгові відносц. ни. Немає сенсу говорити про гуманізм цього правового кодексу, як це роблять д_е. які патріотично налаштовані дослідники. «Руська правда» — доволі прагматичний і...цинічний документ. У ньому все має свою ціну, зокрема й життя людське. To⅛ ціна життя багатої чи впливової людини помітно вища, аніж простолюдина. Напри- клад, у одній зі статей читаємо: «Якщо уб’ють княжого мужа під час розбою, то пла­ти верву 80 гривень тій верві, в якій голова убитого лежить, а коли простолюдин, то 40 гривень»^{1 [188]. За будь-який злочин можна відкупитися.}

Окрім «Руської правди», Ярославу Му­дрому та поставленому ним митрополи­ту Іларіону приписують укладення т. зв, «Уставу князя Ярослава про церковні суди». Принаймні в спискові цього доку­менту, який дійшов до нас, ці двоє людей іменуються його авторами^[189].

Маємо пізній список цього «Уставу..,», У ньому зустрічаються слова, які не були характерними для часів давньої Русі. На­приклад, штрафи визначаються не лише в гривнях, а й у рублях. Це дало підстави багатьом дослідникам вбачати в «Уставі князя Ярослава про церковні суди» пізню пам'ятку. Однак є науковці, що вважають, ніби цей правовий документ з'явився в часи давньої Русі, можливо, навіть за Ярослава Мудрого ^[190].

Справді, список «Уставу...» говорить про його редакцію часів Московського цар­ства. І тут відображені значною мірою реалії тієї держави. Однак не виключено, що була рання редакція цього документу, котра з'явилася в давній Русі і, можливо, справді належала Ярославу Мудрому та митрополиту Іларіону.

Сам же «Устав...» являє собою кодекс сімейного та шлюбного права. Тут теж провини караються штрафами. При цьому частку штрафів отримує митрополит. Іноді покарання є суто церковним — винуватця віддають у монастир. Принаймні «Устав...» виглядає не настільки прагматичним, як «Руська правда».

Отже, хоча маємо чимало нез'ясованих питань щодо становлення та розви­тку py^cbκoro права, можемо однозначно констатувати: це право почало письмово _Оф₀рмлятися за часів Ярослава Мудрого. Формування права в Русі не відбувалося _fia основі традиційного общинного права. Радше «Руська правда» це право ігно­рувала.

На Русі формувалося право, в основі якого лежали торгові відносини. Можливо, якби не татарська навала й не дезінтеграція Русі в XIII ст., у Східній Європі продо- ржувала б розвиватися держава, зорієнтована на економіку, яку ми зараз називає- _мо ринковою.

Також на право, що формувалося в Руській державі, помітний вплив справило право візантійське. Серед перекладної літератури візантійського походження, яка з'явилися на Русі, зустрічаємо тексти правничого характеру.

У Візантії існували спеціальні збірники церковних правил, які іменувалися но­моканонами [від грецьких слів номос — закон, канон — правило). Особливо попу­лярними там були два збірники. Один із них був складений у VI ст. антіохійським адвокатом, а потім патріархом константинопольським Іоанном Схоластиком. Дру­гий уклав невідомий автор у VII ст., а доповнений він був у XI ст.

Перший із цих номоканонів переклали старослов'янською мовою в Болгарії, а звідти він перейшов на Русь. Другий прийшов на наші землі безпосередньо з Ві­зантії і був тут перекладений старослов’янською мовою.

На Русі номоканони отримали свою назву. Ці книги іменувалися Кормчими.

Руські Кормчі загалом наслідують візантійські номоканони, але мають свої осо­бливості. Перша їх частина, як і у їх візантійських відповідниках, містить церковні правила. Фактично ця частина прийнята без змін.

Чого не скажеш про другу частину, яка ввібрала в себе візантійські закони, що стосувалися світського життя. Передусім туди ввійшли такі візантійські книги пра­ва, як Еклога і Прохірон. Перша була збір­кою законів, виданих 741 р. імператором Левом Ісавром та його сином Костянти­ном. Другий збірник видав імператор Ва­силь Македонянин приблизно за сто років після появи Еклоги. Щоправда, окремі по­ложення цих збірників, які були неактуальними для Русі, у Кормчих були випущені.

Окрім того, у Кормчі ввійшов «Судебник царя Костянтина». Це переробка ві­зантійського права з метою пристосування його до життя слов’янських народів. Ба більше — до руських Кормчих увійшли також збірники руського права, наприклад, «Руська правда» ¹.

Існування правничої системи, становлення якої, фактично, розпочалося за часів Ярослава Мудрого, було однією з головних ознак розвинутої держави.

Що ж за державу будував Ярослав Мудрий? Дивитися на неї з позиції дня ни­нішнього, застосовуючи критерії, характерні для сучасних держав, просто неко­ректно. Немає сенсу дискутувати, чия була ця держава: українців, росіян чи біло­русів. А, може, фінів, шведів, норвежців?.. Передусім була це держава саме Яросла-

^[1] Малиновский И. А. Лекции по истории русского права. М. 2015. С. 56-58.

IOl

Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях, ва Мудрого, його сім’ї. Він і його домочадці дивилися на неї як на свою власність, І нічого дивного в цьому не було. Так сприймали свої держави багато інших πp_a. вителів у ті часи.

Існують свідчення про десять дітей Ярослава Мудрого. Вважається, що першим його сином був Ілля від першої дружини князя Анни. Проте ні про цю першу дру. жину, ні про її сина не маємо однозначно достовірних даних. Тому, пишучи про них, дослідники вдаються до гіпотез. Достовірні дані маємо про синів Ярослава від його другої дружини Інгігерди. Із літописних джерел відомі їхні імена — Володимир, Ізяслав, Святослав, Всеволод, В'ячеслав та Ігор. Перший із них помер ще за жит­тя батька. Інші сини відігравали помітну роль у політичному й культурному житті Русі після смерті Ярослава Мудрого.

Троє дочок князя — Анастасія, Єлизавета й Анна — були видані за трьох євро­пейських монархів, відповідно, за угорського, норвезького й французького¹. Кожен із цих шлюбів мав на меті певні політичні розрахунки володаря Русі.

Загалом шлюбні стратегії відігравали важливу роль як у внутрішній, так і зо­внішній політиці «сім’ї-держави».

«Сім’я-держава» Ярослава Мудрого постає не лише на сторінках літописних джерел. У західній частині центрального нефа Софії Київської збереглися решт­ки урочистої композиції, де була зображена Ярославова родина^{[191] [192]. Таке зображення в храмі світських осіб говорить, що ця «сім’я-держава» ніби отримувала сакраль­ний статус. Її влада освячувалася Ісусом Христом. Не випадково сучасники Яросла­ва через призму сакральності сприймали його владу. У одному з графіті Софії Київ­ської, де говорилося про смерть цього князя, він названий царем, тобто імперато­ром[193]. А імператорська влада сприймалася як влада сакральна. Імператор вважався не просто главою держави, але і церкви.}

Щоб продемонструвати свій високий статус, Ярослав Мудрий також карбував срібні монети. Вони на одній стороні мали зображення святого Юрія — Ярославо- вого патрона. На іншій — тризуб із написом «Ярославле серебро»^[194]. Щоправда, кар­бування монети не було новинкою на Русі. Це ще робив князь Володимир.

Наприкінці життя Ярослав Мудрий, передбачаючи скору смерть, вирішив склас­ти заповіт, розподіливши землі між своїми синами. Це робилося для того, щоб утри­мувати єдність «сім’ї-держави». Ось як про це написала «Повість минулих літ» під 6562 роком (1054 р. від Різдва Христового):

«Преставився великий князь руський Ярослав. А коли ще він був живий, наста­вив він синів своїх, сказавши їм: «Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й бог буде в вас, і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, — за­мість себе, — стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу.

рухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Свя- _тОсдаву даю я Чернігів, а Всеволоду — Переяславль, а Ігорю — Володимир, а Вячес­лаву — Смоленськ».

І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні зго­нити брата свого [зі стола, і] сказавши Ізяславу: «Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять». І так наставив він синів своїх пробува­ти в любові»¹.

Тобто, як бачимо, автор заповіту мислить категоріями «сімТ-держави». Він спе­ціально підкреслює, що брати-князі «від одного отця і одної матері». Держава, влас­не земля, яка їм передається, була набута «трудом великим» їхніх предків. І якщо вони хочуть зберегти цю землю-державу, то мусять жити у братній злагоді.

Однак це, виявилося, радше гарним побажанням. Відсутність чітких правил успадкування земель у «сім'ї-державі» вело до жорсткої конкуренції, яка часто на­бувала форми збройної боротьби. У літературі таку конкуренцію часто називають «феодальною роздробленістю».

Не вдаючись у перипетії цієї боротьби, зазначимо, що руські князі, яких у літе­ратурі називають Рюриковичами (хоча, насправді, їх варто було б називати Воло­димировичами чи Ярославовичами) намагалися виробити правила співжиття, зо­крема успадкування земель, у своїй «сім'ї-державі».

1097 р. Ярославові онуки зібралися на свій перший з'їзд у Любечі. На ньо­му був оголошений принцип, що кожен має тримати отчину свою. У той час се­ред нащадків Ярослава виділилося три лінії. Одна з них походила від Ізяслава, старшого Ярославого сина. Її представників іменували Ізяславовичам. Володіли вони Турово-Пінською землею. Друга лінія, яка походила від Ярославового сина Святослава, укорінилася на Чернігівщині. Її представників іменували Ольгови- чами — за іменем Святославового сина Олега. Третя лінія, Мономаховичі, які по­ходили від Володимира Мономаха — сина Всеволода Ярославовича. Представ­ники цієї лінії стали спадковими правителями на Волині й у Володимиро-Суз- дальській землі.

Як уже говорилося, Ярослав Мудрий заповідав, що його старший син має прави­ти у Києві, а всі інші мають його слухатись. Справді, посідання київського князів­ського столу багато що означало. Принаймні київський князь вважався старшим серед князів, які були нащадками Ярослава. Тому за київський стіл велася запекла боротьба. Так, із середини XII ст. по середину XIII ст. на київському престолі князі змінилися майже п'ятдесят разів.

Щоправда, онуку Ярослава Мудрого — Володимиру Мономаху (1053-1125)^{[195] [196]} вдалося поширити свою владу як великого князя на більшість руських земель. Він, будучи правителем у Переяславському князівстві, яке межувало із землями половців, прославився походами на цих кочівників. 1113 р. Мономах зайняв київ­ський великокнязівський престол. На той час він мав поважний вік — йому бул₀

60 років.

Прихід Мономаха до влади відбувався в непростій ситуації. Саме тоді у Києві вибухнуло повстання міщан, які на вічі закликали цього князя правити в них. Мо­номах, зайнявши престол, змушений був піти на по­ступки міщанам. Він зменшив рези (відсотки) за по­зички, дещо полегшив становище закупів, скасував холопство за борги. Це знайшло відображення у роз­ширеній редакції «Руської правди» в доповненні під назвою Статут Володимира Мономаха.

1117-1118 роках Мономах зосередив у своїх руках владу над більшістю руських земель. Проводив він та­кож активну зовнішню політику.

Мономаху приписують твір «Повчання» — напу­чення своїм синам-княжичам. Він складається з трьох самостійних частин: власне «Повчання»^[197], «Літопису» життя князя («Автобіографії») та листа («грамотицы»] постійному політичному суперникові Мономаха — князеві Олегу Святославичу. Усі складові частини «По­вчання» пов'язує єдине ідейне спрямування.

«Повчання» є автобіографічним твором із поміт­ними політологічними аспектами. Зокрема. Мономах обґрунтовує ідеал християнського властителя — князя, який гармонійно поєднує в собі державного мужа, охоронця своєї землі й адепта християнської віри.

У контексті християнських настанов Мономах акцентує увагу на потребі дотри­мання клятв, домовленостей: «А якщо ви будете хреста цілувати братам чи [іншо­му] кому, то [робіть се], лише вивіривши серце своє, що на нім, [цілуванні], ви може­те устояти, — тоді цілуйте. А цілувавши, додержуйте [клятви], щоб, переступивши [її], не погубити душі своєї». Звернення уваги на цей момент обумовлювалося то­дішніми руськими реаліями. Не раз і не два князі порушували укладені домовле­ності. Однак серед її кращих представників визрівала ідея створення такого поряд­ку, за якого б ці домовленості дотримувалися.

Мономах закликає з повагою ставитися до ближніх: «Старих шануй, як отця, а молодих — як братів». Наголошує на потребі шанобливого ставлення до духо­вних осіб, «щоб дістати через їх молитву [милість] од Бога». Як християнин він розуміє тимчасовість, тлінність свого життя: «Смертні ми єсмо, нині — живі, а за­втра — у гробі. Ce все, що ти нам, [Боже], дав єси, — не наше, а твоє, [його] нам по­ручив ти єси на небагато днів». Звідси заклик смирити гординю.

Проте такий «християнський песимізм» не заважає Мономаху бути активним, про що й свідчить його «Поучения». Він дотримується думки, що не треба даремно витрачати час, а ще потрібно відповідально ставитися до своїх обов'язків: «У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтесь на тивуна, ні на отрока, щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого. На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не поту­райте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розста­вивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає».

Створюваний Мономахом образ пра­вителя випливав із реалій тогочасного життя Русі. Такий правитель передусім воїн, який перебуває в ратних трудах. Праця для князя — благо. Він постійно повинен себе вдосконалювати. Водночас князь, якщо хоче досягти успіху, має усе тримати під своїм контролем. Важливим моментом у житті правителя є його хрис­тиянська віра. Зокрема, Мономах закли­кає своїх нащадків постійно звертатися до Бога, молитися.

Та все ж можна говорити про віднос­ну політичну єдність Русі. У її князівствах правили нащадки князів Володимира й Ярослава, «Володимирове плем'я». Між ними зберігалися родинні зв'язки. А конфлікти, що виникали між князями за воло­діння вотчинами, розглядалися як конфлікти сімейні. Хоча часто вони були доволі жорстокими й вели до значного кровопролиття. Окрім того, зберігався й певний економічний простір, обумовлений існуванням усталених торгових шляхів, зокре­ма шляхом «із варяг у греки». Існувала й релігійно-культурна єдність Русі: христи­янство східного обряду (православ'я), єдина Київська митрополія. Мовою церкви й водночас книжною елітарною мовою була мова церковнослов'янська. Зрештою, зберігалося значення Києва як «старійшого города» в Руській землі, тобто як по­літичного й релігійно-культурного центру. Хоча маємо й факти руйнування князя­ми цієї столиці. Відомий погром Києва, здійснений військами володимиро-суздаль- ського князя Андрія Боголюбського 1169 р.

Подібні процеси були притаманні багатьом середньовічним державам Європи. Загалом Русь у політичному сенсі нагадувала Священну Римську імперію. Останні­ми роками її існування навіть з'являється політичний проект облаштування цієї держави-конфедерації за зразком згаданої імперії. Це проект князя Романа Мстис­лавовича, який близько 1199 р. об'єднав Волинь та Галичину, створивши під своїм управлінням велике державне утворення на теренах Західної України ^[198].

З цим проектом Роман Мстиславович виступив 1203 р. Ось як, за свідченням Ва­силя Татіщева, виглядав цей документ: «Сидячи в Києві, Роман почав гадати з кня­зями й дружиною про устрій Руської землі. І уклавши, послав до Всеволода у Воло­димир і всім місцевим князям повідомити, що Рюрика... вигнав із Києва, говорячи їм таке: «Це, браття, знаєте, що в Києві є найголовніший престол у Руській землі й належить княжити на ньому найстаршому і найрозумнішому серед братії, щоб міг добре керувати й землю Руську всюди боронити й утримувати порядок серед братії, щоб не ображав один одного і не нападав на чужу волость. А се нині бачим,

що не те робиться: нападають молодші та невмілі, котрі не можуть землю утрима­ти і серед братії лад встановити, а й навіть себе оборонити. Через те виникає війна серед братії, приводять поганих і гублять землю Руську і забирають землі в братів, які їм дуже хочеться. Таке неправедно ро­бив Рюрик, і тому скинув я його, щоб встановити спокій у землі Руській, доки вся братія, погадавши про устрій, яким би то його зробити... Я же вам таке мов­лю, якщо захочете, то коли князя Бог у Києві забере, нехай зійдуться до Києва місцеві князі, володимирський і чернігів­ський, і галицький, і смоленський, і по­лоцький, і рязанський, і подумавши, ви­беруть старішого і найбільш гідного мужа собі і затвердять хресним цілуван­ням, як у інших землях розумно робить­ся. Молодших князів при цьому не треба, нехай послухають цих головних. І коли князь великий в Руську землю буде обра­ний, має собі найстаршого сина лишати в своїй вотчині, а молодшим поділити або там, або в Руській землі від Горині й за Дніпро, оскільки міста там здавен тягнуться до Києва. А якщо хтось із братії позаздрить іншому і наскочить на чужу волость, ве­ликий князь має судити із місцевими князями й помирити їх. А якщо на кого підуть війною половці, або угри, або ляхи, або якийсь інший народ, і сам князь оборонити не зможе, а лише князь великий, то він, зв’язавшись із братією, місцевими князями, нехай пошле допомогу від всієї землі Руської, скільки потрібно. А щоб місцеві князі не дрібнилися, то не можна волості між синами ділити, але віддати стіл після себе одному старшому зі своєю волостю. Меншим же дати на покорм по місту, або по селу. І вони мусять ходити під рукою старшого брата. Якщо немає в когось сина, тоді віддати рідному братові. Якщо нема брата рідного, тоді дати старішому в його роді, аби руська сила не дрібнилася. Разом добре: коли небагато князів у Руській землі було і старішого слухали, тоді всі навколишні боялися й шанували і не сміли воювати, як бачимо нині. І якщо вам любо, то зійдемося до Києва і, подумавши, встановимо закон»^[199].

Цей проект можна вважати яскравою пам'яткою політичної думки наших дале­ких предків. Як бачимо, з самого початку Роман Мстиславович веде мову про необ­хідність навести лад на теренах Русі, припинити усобиці й оборонити свої землі від чужинців.

Пропонувалося встановити виборність великого руського князя найбільш мо­гутніми князями. Подібна система виборів верховного правителя практикувалася в Священній Римській імперії. Князь Роман Мстиславович був із нею ознайомле­ний, оскільки мав стосунок до справ у цій державі.

Схоже, у Романа Мстиславовича були наміри перетворити Русь у своєрідну «християнську імперію» в Східній Європі, яка б стояла на рівні зі Священною Рим­_Ською імперією та Візантією. При цьому політичним взірцем для нього була саме західна Римська імперія.

Також у проекті Романа Мстиславовича передбачалася взаємодія князів для [оборони руських земель, порядок престолонаслідування в князівствах Русі.

Якби вдалося реалізувати цей проект, відцентрові тенденції на Русі були би [блоковані.

На жаль, проект Романа Мстиславовича так і не став реальністю. Проти нього уступив могутній володимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гніздо. Не знайшов Роман Мстиславович підтримки і серед інших руських князів. Незадовго після висунення цього проекту, 1205 р., цей князь загинув.

У князівствах, що входили до складу Русі як конфедерації держав, виробилися свої системи управління, котрі в основних моментах були схожими. Хоча й існували певні відмінності, обумовлені місцевими особливостями^[200].

Спільником держави вважався князь. Він здійснював військові, управлінські, за­конодавчі та судові функції. Також це була юсоба, наділена сакральним значенням. Князь поставав як священне зриме вті­лення землі, її уособлена репрезентація.

Поряд із князем до вищих органів державної влади належало віче (народ­ні збори). До його складу входили «ліпші мужі» — найавторитетніші представни­ки громади столичного осередку землі. У більшості земель віче не було постійним. Князь, як правило, звертався до віча в неординарних випадках, коли він потребував легітимації неоднозначного рішен­ня. Віче могло також закликати на правління князя й позбавляти його влади.

У деяких землях роль віча була значною. Наприклад, це стосувалося Новгород­ської землі, де віче, здебільшого, ставало знаряддям у руках місцевих бояр-олігар- хів. І воно тут помітно обмежувало владу князя. Натомість у північно-східних зем­лях Русі, де була сильна влада князів, віча не грали помітної ролі.

Князь, здійснюючи управлінські функції, спирався на воїнів-дружинників, се­ред яких виділялися старші й молодші. Зі старших дружинників сформувався елі­тарний прошарок бояр. Бояри формували раду, з якою князь розв'язував найваж­ливіші питання політичного й військового характеру.

Осередком управління був княжий двір, на чолі якого стояв дворецький або дворський. Високе становище займав також «кормилець» або «дядько», що за­ймався вихованням княжих дітей. Іншими урядниками двору були стольники, спальники, конюшні, а також ключники й тивуни, які здійснювали управління княжим господарством. З часом утвердилася загальна назва слуг княжого дво­ру — дворяни.

Центральна адміністрація не мала чіткого розмежування з місцевою. Від князя на місцях владу здійснювали тисяцькі, яких часом називали воєводами, а також по- садники, що виконували військово-адміністративні й судові функції.

1240 р. військо ординців під проводом Батия взяло Київ. Це поставило остаточ- ний хрест на столичності цього міста в Руській землі. Водночас руські князі опини­лися (хто більшою, хто меншою мірою) залежно від татарських правителів Золотої Орди. І політичним центром для них став золотоординський Сарай замість Києва.

Однак говорити про зникнення Русі після татарської навали не варто. Політич­ні, релігійні й культурні традиції цієї середньовічної імперії, як уже говорилося, за­знаючи певних видозмін, зберігалися протягом тривалого часу.