У V-IX ст. на території України відбулися значні геополітичні зміни, які сприяли формуванню та становленню держави східних слов’ян - Київ­ської Русі.

Протягом V-VH ст. східні слов’яни масово переселялися з тери­торії межиріччя Дніпра й Одеру на північ до Ладозького озера, на південь на Балканський півострів, на захід за р. Одер і схід до р.

Перші письмові твори Київської Русі - це літописи (зведені записи про історичні події, які було викладено в хронологічній послідовності). Найдавнішим літописом, який дійшов до сьогодення, є «Повість минулих літ», яка була укладена на початку XII ст. (1113 р.) і збереглася в найбільш знаних Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) спис­ках. Цінним джерелом вважаємо й «Київський літопис» XII ст. та «Галиць­ко-волинський літопис» XIII ст. Окрім зазначених джерел з історії Київсь­кої Русі ІХ-ХІІІ ст., не можна оминути увагою твір митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать» і «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Чільне місце в давньоруській літературі належить «Слову о полку Ігоре­вім», яке спирається на реальні історичні події. Невідомий автор твору за­кликав князів полишити усобиці й об’єднатися для захисту держави.

Наразі в історичній науці відсутня усталена думка щодо походження Давньоруської держави та її назви «Русь». Проте найбільш об’єктивним підходом вважаємо той, який ураховує те, що утворення держави - доволі тривалий процес. У східних слов’ян він охопив VІІІ - першу половину ІХ ст. У цей час відбувся процес розкладу первісного ладу й перехід до стано­вого суспільства. Отже, вирішальна роль в утворенні держави належала слов’янам. Утім варязький чинник в управлінні заперечувати не можна.

Київська Русь ІХ-ХІІІ ст. була однією з найбільших держав Європи. Територія в 1,1 млн км ² широчіла від Ладоги та Білого моря до Чорного моря та від Карпат до витоків Волги. Кількість населення сягала приблизно 5 млн осіб. У найбільшому місті (Києві) мешкало понад 50 тис. жителів.

Історію Київської держави умовно можна поділити на три періоди:

Перший період (друга половина ІХ - до кінця Х ст.: правління князя Олега, Ігоря, Ольги та Святослава) - період формування та становлення Київської Русі.

Другий період (з кінця Х - до середини ХІ ст.: княжий престол нале­жав Володимиру Святославовичу та Ярославу Мудрому) - доба розквіту держави, політичної та економічної стабільності й культурного розвитку. Зростає внутрішній ринок. Знаковими подіями цього періоду були прийнят­тя християнства та видання першого ізборника законів «Руська Правда»;

Третій період (із середини ХІ - до середини ХІІІ ст.: від смерті Яро­слава Мудрого до спалення й розорення м. Києва монголо-татарами) - пе­ріод політичної роздробленості Київської Русі. У підсумку в середині XII ст. держава була розділена на 15 удільних князівств, напередодні нава­ли Золотої Орди їх існувало близько 50, а у XIV ст. - 250.

Боротьба за київський престол, безперервні міжусобні чвари призве­ли до послаблення князівств. Це посилило зовнішню агресію. Найбільшої руйнації завдали Русі монголо-татари. Їх напад величезною мірою загаль­мував політичний, соціально-економічний і культурний розвиток, проте не знищив українську державність київської доби. Спадкоємицею політич­них і культурницьких традицій Київської Русі на українських землях стало Галицько-Волинське князівство.

Галицька та Волинська землі ще з часів Володимира Святославича входили до складу Київської держави. У 80-х рр. X ст. князь Володимир відвоював ці землі у Польського князівства й приєднав до свого домену (вотчини).

Волинська земля традиційно мала тісні зв’язки з Києвом. За часів правління Ярославичів великі київські князі вважали Волинь своєю вотчи­ною, тому вони не хотіли віддавати її в спадкове володіння будь-якому князю. До середини XII ст. Волинь не мала своєї династії князів, тому ке­рували нею з Києва. Тільки за часів князювання Ізяслава Мстиславича Во­линь здобула статус спадкової вотчини, але тісні зв’язки Волині та Києва залишилися як приклад активної участі волинських князів у боротьбі за ки­ївський престол. Доля Галицько-Волинської держави, як і багатьох інших тогочасних земель, була трагічною. У середині XIV ст. польські феодали захопили Галичину й частину Західної Волині. Наприкінці XIII - на почат­ку XIV ст. Угорщина захопила Закарпаття. У середині XIV ст. молдавське князівство приєднало до себе Буковину. Литва оволоділа Волинню. Так припинила своє існування сильна Галицько-Волинська держава, значення якої в українській історії важко переоцінити.

Отже, після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство продов­жило на ціле століття існування державності та фактично було єдиним по­літичним центром усієї України. Саме воно зберегло Україну від передчас­ного поневолення. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плід­ний вплив на культуру західноєвропейських цивілізацій.