Наша слава козацькая. Ґенеза та функціонування козацької автономної держави на теренах України

Виникнення українського козацтва, яке створило своє державне утворення — «таїна за сімома печатями». У різних історичних працях маємо міркування, які, згоджуючись між собою в деяких моментах, водночас різняться одне від одного.

Перша група — «тюркські теорії». Передусім хозарська теорія, яка набула поши­рення ще в XVIII ст. і згідно з якою козаки беруть початок від давніх тюрків-хозар, _яКі в ранньосередньовічний період проживали в українських степах. Є ще декілька теорій, які пов'язують виникнення козацтва з тюркськими кочівниками цього сте­пового регіону. Зокрема, предтечами козаків бачили чорних клобуків Поросся, чер­кесів із Тмуторокані (звідси ніби пішла назва міста Черкаси), зрештою, татар, які були поселені за князів Володимира Ольгердовича й Вітовта на Київщині, де вони перемішалися з місцевою бродячою людністю.

Поряд із теоріями, які виводять козацтво з неслов'янських кочових етносів, едруга група теорій, які, навпаки, говорять, що українське козацтво започаткува­ли слов'яни — предки українців. Згідно з одною з тих теорій предтечами козацтва є вічові громади Київської Русі, які в часи існування Великого князівства Литов­ського ніби перетворилися на військово-службові колективи. У давньоруському періоді вбачають витоки козацтва прихильники бродницької теорії. На їхню думку, козацтво бере свій початок від бродників — слов'янського населення, яке за часів Київської Русі мешкало у степових районах пониззя Дунаю. Згідно з іншою, т. зв. болохівською теорією, українську козаччину започаткували мешканці Болохів- ської землі (Поділля), які після татарського завоювання вийшли з-під влади місце­вих руських князів і добровільно підпорядкувалися ординцям. Останнім часом на­була поширення боярська теорія, відповідно до якої кістяк українського козацтва становили нащадки колишніх давньоруських бояр, які не змогли отримати статус шляхтичів.

Маємо також низку соціальних теорій походження козацтва. Найбільш поши­реною з них є т. зв. утікацька теорія, яка ґрунтується на тому, що козацтво сформу­валося внаслідок загострення соціальної конфронтації, яка змушувала залежних від феодалів-експлуататорів селян утікати на «неосвоєні» землі. Ще одна соціаль­на теорія, уходницька, базується на думці, що Дніпровський Низ був привабли­вим для риболовецьких та мисливських промислів. Унаслідок цього тут формува­лися промислові ватаги, які й поклали початок козацтву. Існує також сторожова теорія, згідно з якою козацтво сформувалося з військових сторожових загонів, які запасів Великого князівства Литовського, особливо за часів правління князя Bi- товта, спеціально створювалися владою на землях пограниччя для оборони в‘ татарських набігів.

Можна виділити ще одну теорію, яка, щоправда, не фігурує в науковій літера^ рі, а знайшла відображення в літературі художнього плану. Умовно цю теорію на назвати варязькою. Вона була представлена у «Віршах на жалісний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного...», а також у творі «Протестація...». У цих твор^ зокрема, звертається увага на те, що козаки — це нащадки старої Русі. І що як князь Олег і його воїни на човнах штурмували Царгород (Константинополь), так само ц_е зараз роблять козаки. Пересування воїнів на човнах річками й морями — це вадли- вий елемент військової справи варягів, до яких і належав князь Олег.

Про варязьке походження козаків веде мову Пантелеймон Куліш у романі «Чор. на рада». У одному з місць твору старий запорожець Пугач звертається до своїх ∏₀. братимів. Він у романі постає як мудрцц хранитель козацьких традицій. У цьому зверненні, зокрема, є такі слова: «Ніхто не скаже, коли почалося козацьке лицар, ство. Почалося воно ще за оних славних предків наших варягів, що морем і полем слави усього світу добули»^[425]. Отже, дає зрозуміти Куліш, предками козаків є дав­ні варяги, які собі «добували слави» як на морі, так і на суші.

Звичайно, поділ на теорії походження козаччини має дещо умовний характер. Часто дослідники комбінували ці теорії, поєднуючи їх.

Ведучи мову про походження козацтва, українського зокрема, потрібно з'ясу­вати, що ми розуміємо під цим поняттям. Не все тут просто й однозначно. По- перше, під козацтвом розумілися феномени, які, за певної схожості, різнилися між собою. Можна, наприклад, говорити про мусульманське й християнське козацтво.

Спробуємо дати своє визначення українського козацтва. Отже, це соціально- професійна і етно-культурна спільнота людей, яка сформувалася в XVI ст. на «ні­чийній» степовій території України між християнськими державами (Великим кня­зівством Литовським, королівством Польським), з одного боку, та державами му- сульманськими (Кримським ханством, Оттоманською Портою) — з іншого, і реально проіснувала до кінця XVIII ст., власне, до часів завоювання цих територій. ₁,_aκojκ Північного Причорномор'я Російською імперією. Основним із головних за- ^a _τb представників цієї спільноти була «військова справа», поєднане з промисла-

_А ремеслом, торгівлею та сільським господарством. У соціальному сенсі козацтво вагалося перетворитися в окремий стан, близький до шляхти чи дворянства. Щодо етнічної та культурної ідентифікації його представники трактували себе як _ппав°^{славних} *^{навіть як} продовжувачів традицій Русі.

ТоЖ варто зазначити, що один із «коренів» козаччини сягає Київської Русі. Py- _сичі, перейнявши військову культуру варягів, здійснювали грабіжницькі річко­ві Й морські походи на легких човнах, яких козаки почали називати чайками. Хоча ₃ часом в історії Русі Київської такі походи відступили на задній план, на околицях цієї середньовічної імперії жили спільноти, які продовжували цю варязьку тради­цію. Зокрема, такими, ймовірно, були бродники та берладники. Ці «нащадки Русі», діяльність яких погано вивчена, і стали одним із важливих ферментів формування козаччини. Завдяки цьому ферменту українське козацтво сформувалося як «мор­ська спільнота», яка мала свій флот і здійснювала походи річками й морями.

Говорячи про козацтво, деякі дослідники звертають увагу, що це своєрідний суперетнос, який зайняв степові простори від ріки Урал, Прикаспію до Північного Причорномор'я, аж до Дунаю^[426]. Відразу кидається в очі те, що ця прикордонна люд­ність мала чимало тюркських елементів. Ці елементи були домінуючими в справі

Запорожці пишуть листа турецькому султану. /. Рєпін

військовій, яка посідала в житті козаків одне з головних місць. Тюркські елемент^ стосувалися також побуту, мови й культури. Як звичайно, християнське козацтво майже в усіх регіонах, де набув поширення цей суперетнос, мало свої тюркські му. сульманські відповідники — мобільні військові формації, які живилися прикорд_Он. ною війною.

Українське козацтво тут не виняток. Основною зброєю козаків став не руський меч, а татарська шабля. Широко використовувалися лук і стріли, що теж було χ_a. рактерним для татарських воїнів.

Козацьку піхоту з вогнепальною зброєю, вважають дослідники, було cκo∏ig₀. вано з турецьких яничарів. До речі, козаки довгий час іменували рушницю яни­чаркою чи янчаркою. Загалом козацька військова термінологія була переважно тюркського походження: кіш, курінь (відповідно, кошовий та курінний отамани), булава, осавул, бунчук, джура, ватага, барабан, сурма, табір, майдан тощо¹.

У XV ст. козацтво як явище набуває поширення в тюркському світі. Це було пов'язано з дезінтеграцією Золотої Орди. Козаками ставали окремі родові клани чи навіть групи кланів, які поривали із золотоординськими державними структу­рами, утікаючи на «нічийні» степові території. Також серед кочівників став поши­реним звичай посилати юнаків, здатних до військової служби, у «дике поле», щоб вони там набували досвіду. Це була своєрідна ініціація, яка зазнала трансформації. Потім подібний звичай (очевидно, не без впливу тюрків) утверджується і в русько­му (українському) суспільстві.

З кінця XV ст. зустрічаються згадки про християнських козаків на українських землях. У «Хроніці» Марціна Бєльського» говориться, що в 80-х роках XV ст. коза­ки несли службу в польсько-литовському війську під час походу на татар^{[427] [428].1492 р. великий литовський князь Олександр Ягеллончик звинуватив козаків у тому, що вони в пониззі Дніпра захопили й пограбували татарське судно, які належало крим­ському хану[429]. Християнські козаки все голосніше починають заявляти про себе. Так, у грудні 1499 р. кримський хан Менглі Гірей І скаржився московському цареві Івану III на підданих Великого князівства Литовського, які постійно нападають на околиці Очакова й чинять багато різних бід[430].}

Можна наводити й інші свідчення про християнських козаків наприкінці XV — першій половині XVI ст. Вони дають підстави твердити, що на теренах України ці козаки часто копіювали козаків татарських. їхнім «ремеслом» були переважно роз­бійницькі напади на ворогів, а також сторожова служба, що, до речі, могло поєдну­ватися.

Запорозька Рада на Січі. З гравюри XVIII ст.

_a татар. Так само й татарські козаки, несучи службу на кордоні Кримського хан­ства, учиняла наїзди й грабунки християнських поселень.

До середини XVI ст. козацтво в Україні було переважно явищем побутовим. Гово­рити ∏Pθ якусь серйозну його організацію проблематично. Найвищою формою та­кої організації могли бути хіба що козацькі ватаги, які мали тимчасовий характер. Зорганізувавшись для певного наїзду, рони швидко розпадалися, щойно мета була досягнута. Звичайно, серед козаків.риділялися провідники, що користува­лися авторитетом і навколо яких гурту­валися такі ватаги. Були серед них і ам­бітні люди, які претендували на вище вождівство й не проти були оволодіти якимсь престолом або отримати високу державну службу, щоб собі й своїм на­ближеним забезпечити безбідне та від­носно стабільне життя. Наприклад, до таких вождів належали Дмитро Вишне- вецький¹ та Іван Підкова^{[431] [432].}

нот часто змінювалися. Якщо вождю сприяла удача на полі бою, він зали­шався очільником. Проте, якщо фор­туна переставала посміхатися або він чимось не задовольняв козаків, його могли миттю скинути й обрати собі но­вого вождя. Тобто становище козаць­ких провідників, яких із часом почали називати гетьманами, беручи за зра­зок гетьманів, власне військових про­відників Речі Посполитої, було непевне й нестабільне.

Козаки тривалий час задовольня­лися «малим», «розбійницьким спор­том» на землях прикордоння, де не було контролю з боку державних інститу­цій. Козацтво приваблювало соціаль­них нонконформістів, яким було тісно, незручно в межах державних структур. Маємо їх і з боку татарського, і з боку слов'янського (ширше — християн­ського). Не обов'язково це були плебеї. Траплялися й вихідці з феодальних се-

Козацькі відзнаки: 1 — корогва;

2 — литаври; 3 — бунчук; 4 — булава;

5 — пернач; 6 — печатка

Щоправда, лідери козацьких спіль­редовищ, де цінувалося військове ре­месло. Нерідко то були збіднілі феодали, які шукали для себе швидкого багатства Були серед козаків також люди, які мали проблеми із законом, через що тікали ц_а «неосвоєні» землі.

Схоже, спочатку і татарські, і християнські козаки відносно легко знаходид_й спільну мову. Правду кажучи, це були люди «без роду й племені», для яких мало ва­жили традиції їхніх предків, зокрема й традиції релігійні. Зрештою, не варто на той час переоцінювати рівень ісламізації татарського соціуму. Як і рівень християніза­ції русинів-українців.

Та все ж серед козаків відбулося розділення за конфесійним принципом. Це обу­мовлювалося специфікою козацької служби на прикордонні. Козаки не особливо переймалися, кого грабувати і кого брати в ясир. Проте державна служба на погра- ниччі (а тут доводилося служити або християнським, або мусульманським госпо­дарям) змушувала їх робити конфесійний вибір. Зрештою, пограбування «чужого», узяття його в полон для продажу в рабство сприймалося позитивно. Відповідна конфесія забезпечувала козакам сатисфакцію їхнього «розбійницького ремесла». Пограбувати гяура для мусульманина було такою ж «благородною» справою, як і пограбування бусурмана християнином. Зазначена сатисфакція в кінцевому під­сумку працювала на розділення козацького середовища за конфесійною ознакою. На початку XVII ст. українських козаків навіть починають трактувати як захисників християнства від ісламського світу.

Активний процес розділення козаків України на християнську й мусульман­ську частини припав на кінець XVI — початок XVII ст. Важливим кроком у цьому процесі стала організація реєстрового козацтва, яке перебувало на службі у Речі Посполитої^[433].

Перші спроби створення реєстрового козацтва припадають на початок XVI ст. 1524 р. на засіданні державної ради Великого князівства Литовського порушува­лося питання щодо організації загону козаків для несення прикордонної служби. Відповідно, передбачалося виділення зі скарбниці на цю справу певних фінансів. Реалізація такого плану доручалася київським державцям Семенові Полозовичу й Криштофу Кмітичу. Однак через брак грошей ця справа так і не була доведена до кінця. Та все ж ідея охорони південних кордонів Великого князівства Литовського й Польського королівства продовжувала жити. Зокрема, це питання на Пьотрков- ському сеймі 1533 р. порушив черкаський староста Остафій Дашкович, доводячи, що для безпеки кордонів потрібно постійно утримувати на Дніпрі дві тисячі осіб, які б на човнах захищали перевози від татар, і декілька сотень кінноти з тим, щоб доставляти їм провіант. Окрім того, пропонувалося ним на Дніпрових островах по­будувати замки, а поблизу них заснувати міста. Проте й ці пропозиції не знайшли належної підтримки. І все ж питання найняття на службу козаків, тобто створення козацького реєстру, так чи так неодноразово порушувалося.

У 60-х рр. XVI ст. козацтво почало формуватися як самостійна сила. Частина ко­заків починає концентруватися на Дніпровському Пониззі. Тому король Польщі й великий князь литовський Сигізмунд II Август в одній зі своїх грамот говорив про козаків, що вони, «з'їхавши із замків і окраїнних міст наших без дозволу і відо­ма нашого господарського і старост наших окраїнних, на низу... на тих місцях жи­вучи своєвільно у різних входів, підданим царя турецького, чабанам і татарам царя „ерекопського... великі шкоди і розорення (чинять — прим, автора)... і тим кордо- _f∣H держави ^{нашо1 b}⅛ неприятеля в небезпеку» приводять¹.

Ppo створення реєстрового війська не зберіглося письмових свідчень. Пер- щиМ документом, який згадує про його існування, є грамота Сигізмунда II Авгус­та від 5 червня 1572 р., яка підтверджувала розпорядження коронного гетьмана g_jκfl (Юрія) Язловецького про набір трьохсот козаків на державну службу. У цій _грамоті також йшлося, що шляхтич Ян (Іван) Бадовський призначається старшим наД цими козаками та їхнім суддею. Тобто ці козаки отримували певну самостій­ність, принаймні не підпорядковувалися адміністративній владі (старостам) на тогочасних українських землях. Дослідники зазвичай розглядають 1572 рік як дату заснування реєстрового козацтва. Хоча, ймовірно, таке козацьке формуван- _нЯ існувало ще до того.

у козацькій літературі виникнення реєстрового козацтва, як звичайно, пов’язувалося з діяльністю польського короля Стефана Баторія (1533-1586). Саме _в ній він постає як «засновник» реєстрового козацтва. Хоча ставлення Баторія до козаків було, радше негативним, аніж позитивним.

щем на південних кордонах Речі Посполитої, з якими важко вже було не рахуватися. До того ж вони не лише чинили напади на кримськотатарські й турецькі во­лодіння, що створювало проблеми у відносинах між Річчю Посполитою, з одного боку, та Османською ім­перією й Кримських ханством — з іншого, а й почали втручатися у внутрішні справи інших держав.

1577 р. козацький ватажок Іван Підкова^{1 2}, спираю­чись на загони запорізьких козаків, здійснив успіш­ний похід до Молдавії, розгромив військо молдавсько­го господаря Петра Кривого, поставленого турками, й зайняв молдавський престол. Тоді дії козацького провідника викликали негативну реакцію турків, які прислали в Молдавію свої війська. На допомогу їм прийшов брат Стефана Баторія, Христофор, який був правителем Трансільванії. Таким чином вдалося ви­

Стефан Баторій.

Марчелло Бачареллі

тіснити Івана Підкову з Молдавії. Похід цього козаць­кого ватажка був негативно сприйнятий владою Речі Посполитої, оскільки ця держава перебувала в стані перемир’я з турками. Коли ж Іван Підкова опинився на теренах Поділля, у Барі, то був схоплений представ-

У 70-х роках XVII ст. козаки стали помітним яви­никами польської влади, його допровадили до Львова, де публічно стратили.

Похід Івана Підкови в Молдавію засвідчив, що українські козаки розглядають ці терени як свою землю. Ще до Івана Підкови молдавський престол намагався захо­пити князь Дмитро Вишневецький, якого в нас трактують як українського козаць­кого ватажка.

Водночас молдавський похід Івана Підкови підштовхнув владу Речі Посполитої розв'язати козацьке питання. Весною 1578 р. король Стефан Баторій видав чотири універсали, спрямовані на те, щоб обмежити «козацьке свавілля». Та все ж потреба у військовій силі змусила переглянути ставлення очільника Речі Посполитої до _3a. порізького козацтва. Шляхом переговорів із козацькою делегацією було досягнуто певних домовленостей. Керівником реєстровців {dux supremus] призначався Канів- ський і черкаський староста Михайло Вишневецький (до речі, двоюрідний брат Дмитра Вишневецького). А його помічником, власне безпосереднім козацьким ке­рівником (поручником або гетьманом), шляхтич Ян (Іван) Оришовський. 16 верес- ня 1578 р. Стефан Баторій видав «Постанову щодо низовців», якою регламентува- лася діяльність реєстрових козаків. їхня кількість обмежувалася п'ятьма сотнями воїнів (потім вона зросла до 600). Козаки мали присягати на вірність перед старо- стою канівським і черкаським.

«Козацька реформа» показала, що уряд готовий сприймати козацтво як рицар­ський стан. Реєстрові козаки отримали чималі привілеї. Вони звільнялися від ∏o- датків. їм надавалося право землеволодіння, а також право самоуправління з на­значеною старшиною. У власність реєстровцям передавалося містечко Трахтемирів

зі старовинним Зарубським монастирем,

Піший козак реєстрового полку (середина XVII ст.)

де вони обладнали свій шпиталь і зберіга­ли зброю. Реєстрові козаки отримували платню грішми й одягом. Мали свої сим- воли-відзнаки, зокрема прапор. І діста­ли офіційну назву війська Запорозького, або Низового.

«Постанова щодо низовців» ста­ла документом, який визначав козаць­кі права й свободи як на той час, так і протягом тривалого періоду. Надан­ня ж прав лише реєстровим козакам не могло забезпечувати зростаючих по­треб влади Речі Посполитої у військо­вій силі. Через те привілеї, визначені в «Постанові щодо низовців», де-факто поширювались на все запорозьке коза­цтво. Наприклад, під час Лівонської ві­йни (1558-1583) на боці Речі Посполи­тої проти Московії, окрім реєстровців, воювало близько 4 тис. козаків, за що вони отримували платню.

Щоправда, декларовані права козаків не завжди дотримувалися. Брак грошей у скарбниці призводив до затримки ви­плат, а то й взагалі до несплати козакам за службу. Натомість запорожці, щоб за­безпечити себе матеріально, здійснюва­ли походи на терени Кримського ханства. Це також породжувало напруженість мі» цією державою та Річчю Посполитою.

1590 р. сейм Речі Посполитої дозволив збільшити козацький реєстр до 1000 _осіб. Цікаво, що на той час базовий козацький табір перенесли з дніпровського ₀cτp°B^a Базавлук до урочища Кременчуг на березі Дністра. У цьому можна бачити часткову переорієнтацію козацтва. Тепер під їхнім прицілом опинилися не лише татарські й турецькі території, а й відносно багаті молдавські землі. Базою прові­анту матеріальної підтримки для козацтва стає не стільки Черкаське староство, як раніше, скільки староство Снятинське. Недарма снятинський староста Микола Яз- довецький стає провідником реєстрових козаків.

Реєстрові козаки стали «козацькою аристократією». Окрім них, існували ще ко­заки нереєстрові, на яких не поширювалися згадувані привілеї. Щоправда, в умо­вах нестабільності, високої соціальної динаміки на пограниччі межа між реєстро­вим і нереєстровим козацтвом була рухомою. Нереєстровець міг стати реєстров­цем. Зрештою, реєстровці й нереєстровці часто діяли разом.

Загалом на початок 90-х років XVI ст. українське козацтво було самостійною силою, що мала свої права й інтереси, власну символіку. У нього почалася форму­ватися своя свідомість. Звичайно, це була станова свідомість: щось середнє між свідомістю шляхетською та селянською. З одного боку, козаки прагнули наблизи­тися до шляхтичів, отримати їхні привілеї. З іншого — вони тяжіли до плебей­ських верств: міщанства й селянства. Зрештою, на той час козацтво стає все більш масовим явищем, а його рекрутація загалом почала здійснюватися з простона­родного середовища. Для вихідців із соціальних низів козацтво стає соціальним ліфтом, завдяки якому можна було піднятися й досягнути поважного становища в суспільстві.

У 90-х роках XVI ст. вибухнуло два великі козацькі повстання: під проводом Кри- штофа Косинського та Семерія Наливайка, про які далі буде вестися мова.

Як уже зазначалося, далеко не всі за­порізькі козаки потрапляли до реєстру. Нереєстрове козацтво витворило свою інституцію, що отримала назву Запорізь­кої Січі. Збереглися відомості про сім та­ких Січей, що наслідували одна одну: Томаківська (70-ті — початок 90-х рр. XVI ст.), Базавлуцька (1593-1638), Ми- китинська (1639-1652), Чортомлиць- ка (1652-1709), Кам'янська (1709-1711, 1730-1734), Олешківська (1711-1728), Нова Січ (1734-1775).

Щоправда, доволі поширеною є версія, ніби початок цим Січам поклав князь Дмитро Вишневецький (1516 (?) -1563)^[434]. Останнього часто ототожнюють із героєм народної «Пісні про Байду». Відповідно, у літературі він переважно фігурує під іме­нем Байди-Вишневецького.

Відомо, що на початку 1554 р. він опиняється в Кракові. Король Сигізмунд II Август призначає його «стражником на Хортиці». Вишневецький будує на острові Мала Хортиця замок. Оточене природними заборолами (водами Дніпра, плавнями) це місце було малоприступним для ворогів. З іншого боку, ця фортеця, розміщена неподалік татарських і турецьких володінь, могла стати непоганою базою для на­їздів на ці землі.

Вочевидь, не варто вважати фортецю на Малій Хортиці типовою Запоріз_ь. кою Січчю. Адже створювалася ця твердиня відповідно до санкції влади за ∏₀. добою інших прикордонних замків. І передбачалося, що влада контролюватиме її. Однак було одне «але». Будувалася ця фортеця переважно козаками, які тут концентрувалися. Тобто вона могла слугувати зразком для створення «справ», ніх» Січей.

Твердиня на Малій Хортиці не проіснувала довго. Восени 1557 р. її зруйнува­ли війська кримських татар, підсилених загонами яничар та молдаван. Як бачимо історія «Хортицької Січі» виявилася нетривалою. Та, власне, цю твердиню дещо проблемно називати Січчю.

Щоправда, є певні відомості, що у 80-х роках XVI ст. на Малій Хортиці все ж існу­вав замок. Однак, наскільки можна судити, він не контролювався козаками.

Першою відомою Запорізькою Січчю вважається Січ Томаківська^[435], яка існувала в другій половині XVI ст. Заснована вона на острові Томаківка, розташованого на Нижньому Дніпрі на місці впадання річок Бугай, Річище, Ревун, Бистрик і Томаківка (поблизу сучасного міста Марганець Дніпропетровської області). Перші достовірні відомості про цю Січ припадають на кінець 70-х — початок 80-х років XVI ст. Поль­ський хроніст Марцін Бєльський писав, що на той час козаки мешкали на різних островах у районі Дніпра, маючи там свої укріплення. Чи не найбільше з них, влас­не, знаходилося на острові Томаківка.

Перший відносно достовірний опис Томаківської Січі зустрічаємо в польського автора Бартоша Папроцького. Й відноситься він до початку 80-х років XVI ст. З цьо­го опису можна зрозуміти, що на Томаківці були укріплення. Існувала певна козаць­ка організація — рада. Була навіть «влада гетьманська». Козаки, фактично, контро­лювали територію Подніпров'я на південь від Канева й Черкас.

Мала Хортиця. Фортеця

Вочевидь, саме на кінець 70-х — початок 80-х років XVI ст. припав час помітно­го зростання козацтва. Тоді ж на Запоріжжі з'являється значна кількість бояр, які _illθ змогли документально підтвердити своїх прав на землю та шляхетство. Пере­вірка цих прав почалася в Україні ще 1557 р. з проведенням волочної поміри. А піс- дя Люблінської унії 1569 р. де-факто почалася ліквідація боярства як стану. Тому наприкінці 60-х — у 70-х рр. XVI ст. бояри-нешляхтичі мігрують у південні регіони України. Це стало одним із чинників якісних змін у козацькому середовищі. Бояр­ство принесло в козацтво організуючий елемент й ідею боротьби за визнання своїх станових прав у межах Речі Посполитої.

Бояри, які вважали себе «лицарськими людьми», ймовірно, відіграли помітну роль у формуванні козацької організації, яка виявилася майже непідконтрольною владі Речі Посполитої. Її головним осередком стала Томаківська Січ.

Установити тодішню кількість січовиків проблематично. Проте опосередко­вані свідчення дають підстави твердити, що їх нараховувалося близько десяти- п'ятнадцяти тис. осіб.

ЗО км нижче по Дніпру, де сходилися три річки: Чор- томлик, Підпільна і Скарбна.

Базавлуцька Січ¹ проіснувала з 1593 по 1638 роки і відіграла в історії українського козацтва помітну роль. Розташовувалася вона у важкодоступній місце­вості. Територія навколо Січі була вкрита лісом, по­росла травою й очеретом. Тут було безліч невеликих річечок, лиманів та озер. Усе це ускладнювало дії та­тарської кінноти. Не могли сюди доступитися й ту­рецькі галери. їх знищували козаки під час руху річка­ми й протоками.

До нас дійшли описи цієї Січі. Була вона укріпле­на валом, палями й вежами, на яких були встановлені гармати. У центрі був майдан. Біля нього стояла церк­ва, будинок кошового, пушкарня й козацькі курені, які спочатку були сплетені з лози й накриті від дощу кін­

1591-1593 рр. січовики брали участь у першому найбільшому повстанні під проводом Криштофа Косинського. Загибель цього козацького ватажка й згасання повстання співпали з ліквідацією Томаківської Січі. Щоправда, знищили її не шля­хетські війська, а татари наприкінці 1593 р. Після цього запорожці змушені були покинути Томаківку й переселитися на інший острів — Базавлук, розташований за січовики обирали гетьманом когось із кошової старшини. Принаймні згадки про козацьких гетьманів починають фігурувати в польських документах.

Як уже зазначалося, у 90-х рр. XVI ст. вибухнуло два великих повстання: згадува­не — під проводом Криштофа Косинського, а також під проводом Семерія Наливай-

ка. Останнє припало на 1594-1596 рр. Тоді Наливайко зумів створити своє козащ,- ке військо і здійснити з ним походи на турецькі землі в Північному Причорномор’ї в Молдавію, Угорщину, на Поділля, Волинь і Білорусію.

Щоправда, у війську Наливайка були не «класичні» козаки, які жили на 3a∏₀. ріжжі. Тут маємо козаків «свавільних», які згрупувалися навколо Наливайка як χ_a. ризматичного ватажка. Сам же Наливайко мав непрості стосунки із запорізькими козаками.

Дії Наливайка не дуже вписувалися в межі традиційного козацького повстання Відомо, що Семерій деякий час перебував на службі у князя Василя-Костянтина Острозького, підтримував дипломатичні зносини з імператором Священної Рим- ської імперії Рудольфом II, правителями придунайських князівств, був їхнім вій- ськовим союзником у боротьбі з турками й татарами. Тобто разом зі своїми козака­ми став учасником непростих політичних ігор, що велися на той час у Центрально- Східній Європі.

Наливайко вийшов на військово-політичну арену як досить самостійна фігура 1594 р. Тоді він формально полишив службу в князя Острозького й організовував на Поділлі загін нереєстрових козаків. На чолі козацьких загонів у 1594-1595 рр, ходив у похід до Молдавії, а також на землі у гирлі Подунав'я, які контролювалися турками. Здійснювалися ці походи за домовленостями з австрійським імператором Рудольфом II і підтримувалися Римським Папою. Імо­вірно, вони мали підтримку також із боку Василя-Кос­тянтина Острозького. Військо своє Наливайко збирав у маетностях цього князя. Треба мати на увазі й те, що Острозькі підтримували контакти з австрійським ім­ператорським двором, а в плані політичному дотри­мувалися проавстрійської орієнтації.

Криштоф Косинський

Навесні й влітку 1595 р. Наливайко здійснив похід на турецькі землі Подунав’я в Угорщину. Окремі козацькі загони, воюючи проти турків, доходили аж до Болгарії.

Між походами на чужі території козаки Наливай­ка перебували на українських землях, зокрема на По­діллі. Після повернення цього козацького очільника з походу проти турків восени 1995 р. йому разом зі своїми підопічними стало складно діяти в цьому ре­гіоні. На той час Річ Посполита, яка й так стояла осто­ронь антитурецької боротьби європейських народів, уклала мир з Оттоманською Портою. Наливайківців відрізали від театру воєнних дій. А бази на Поділлі, де перебували козаки, зайняло польське військо. У такій ситуації наприкінці 1595 — на початку 1596 р. Наливайко зі своїми загонами здійснив рейд Волинню, Поліссям та білоруськими землями. Разом із тим його козаки, добуваючи провіант, чинили грабунки, вимагали викупу від міщан тощо. Ці дії Наливайко трактував як «добу­вання жовнірського хліба». Подібна практика на той час була досить поширеною. Загалом Наливайко зі своїм військом добряче дошкуляв шляхті. Тому його почали трактувати як небезпечного розбійника й ворога держави.

Перебуваючи на Поліссі у січні 1596 р., Наливайко написав листа королю Сигіз- мунду III, де виклав проект створення «козацької держави». У цьому листі він на- ^_аГався представити себе як лояльного підданого короля, що не чинив шкоди Речі Посполитій, навпаки, сприяв захисту її земель.

До листа були додані т. зв. «Кондиції», тобто пропозиції щодо розв'язання ко- задького питання. Документ цікавий у багатьох аспектах, тому є сенс навести _й розглянути його.

На самому початку Наливайко, демонструючи лояльність, дає зрозуміти, що цей проект одним із своїх головних завдань має «вгамувати свавілля козаків»:

«Для того щоб погамувати свавілля козаків: різних гетьманів, на кілька частин розірваних, перед тим у Короні, Великому князівстві Литовському ніколи не було, _через що великі шкоди від них гірше, ніж від ворога, діються у державах короля, pf₀ro Милості, і втрата скарбові, а велика неслава Річі Посполитій і королю, Його Милості»^[436].

Ці слова — елемент дипломатичної гри Наливайка. У нього були свої інтереси, плани. Однак, судячи з листа, Наливайко давав відносно об'єктивну оцінку ситуації. Мовляв, козаки не мають одного проводу і не є контрольованими. Через це діються «великі шкоди».

Взяття фортеці Ізмаїл українськими козаками на чолі з гетьманом Наливайком у 1595 році. П. М. Петровичев

Пропонувалося переформатування козацьких територій. Згідно з цими ∏p₀ позиціями Дніпровський Низ, який межував із Кримським ханством, втрачав cB₀j першорядне значення. Натомість, таке значення набували прикордонні з Молдав) єю й Туреччиною землі. Не можна сказати, що це було щось принципово нове. Ць до Наливайка були спроби перенести на ці терени центр українського козацт_Ва «Козацька держава», створена на цих землях під протекторатом польського Kop₀' ля, відкривала значні можливості для експансії на Молдавію та турецькі володінь в західній частині Північного Причорномор'я, а також могла би стати заборолом від наїздів татар на Поділля, Волинь та Галичину.

Говорячи про створення окремої «козацької держави», Наливайко писав, щ₀ вона буде без «свавільних козаків». Наскільки він у це вірив — інша справа, ∏p_0τe принаймні декларував таке:

«Щодо всіх свавільних козаків, яких у реєстрі своєму під юрисдикцією не буду мати, згідно зі сеймовою постановою, на їхню силу, рушивши своєю, битву їм дати і обернути в прах маю, не даючи змоги шкодити обом державам Вашої Королівської Милості, а інших значніших до короля, Його Милості, а тим, що незначні, як селян­ство, ніс і вуха їм відтинаючи, до свого війська не допускати. Крім запорозьких ста­дійних козаків, жовнірським, так само панським, шляхетським, княжим слугам вуха утинати. Банітам б, також позбавленим честі, хіба за відомістю та листами Короля, Його Милості, жодного до війська не допускати, але кожного піймавши, зараз коро­леві, Його Милості, відіслати до панів старост українних»^[437].

Тобто Наливайко ніби готовий був навіть карати різні свавільні, непевні еле­менти, які виявлять бажання пристати до нього. Вочевидь, таких було чимало, Звертає увагу згадка про селянство. Це засвідчує, що на той час селяни уже стали серйозним донором козацтва.

Наведені слова Наливайка з листа королю Сигізмунду ПІ представляють цього козацького ватажка не в дуже вигідному світлі. Його можна трактувати як ворога частини козацтва, а саме козацької голоти.

Щоправда, Наливайка можна зрозуміти. Він виходив із традиційних уявлень, відповідно з якими повинні існувати узаконені, реєстрові козаки. Усі інші козаки - не визнані владою. Хоча, якщо розібратися, то основну масу війська Семерія стано­вили саме такі «невизнані». Він же прагнув стати керівником законного реєстрово­го козацтва. У певному сенсі, це була боротьба за владу, за керівництво козацьким проводом.

Зрозумілими є такі пропозиції Семерія. Він вважав, що оскільки козаки нести­муть військову службу, то їм треба платити:

«...якщо короля, Його Милості, Пана нашого, і їхніх милостей панів сенаторів буде на те воля, то ті кондиції наші, подані для всього добра короля нашого, про­симо задовольнити, щоб ми мали за те певну винагороду, або хай дасть те, що та­тарам король, Його Милість, в подарунках давати має, або також те, що жовнірам старим на 2000 і на сторожу нехай дає, або також, за волею короля, Його Милості, перепустивши, зволить, зокрема, як сукнами, так і грошима на певний час кожно­го року та в певне місце розсилати і так утверджувати наше підданство своєю ми­лостивою ласкою. А ми за те на кожний наказ Його Королівської Милості і панів гетьманів обох держав, де потреба того вкаже, як на неприятеля святого хреста, _τaκi^{князя великого} Московського, готові з військом своїм і з гарматою раніше, ніж ^∏b-?^{τ0 в} державі, рушати. До того ж язики всілякі, як турецькі, так і татарські, діс- _таВати своїм коштом. Всіляку відомість панам гетьманам і королеві Його Милості _прИ в'язнях і певних знаках давати знати. Маємо шпигунів і різноманітні калаури, _qoro ніколи жоден із старших не виказував, в Короні Польській королеві Його Ми­лості служачи, і не чинив, своїм коштом мати і посилати»¹.

Звичайно, Наливайко, подаючи проект «козацької держави», виходив із тради­цій розв'язання козацького питання в Речі Посполитій. Цей ватажок, пропонуючи створити «козацьку державу» на пограниччі з Молдавією, передбачав, що в ній теж існуватиме реєстр. Власне, ядром цієї держави мало стати реєстрове козацтво. Пе­редбачалося, що це буде воєнізована держава. А одним із головних занять її жите­лів стала б війна, військові походи. Причому її експансія була б спрямована на бага­ті молдавські землі й турецькі території Північного Причорномор'я.

Проте Сигізмунд III та його оточення не пішли на задоволення пропозицій На­ливайка. На це були різні причини. Перенесення центру козацтва із Придніпров'я _в Придністров'я було пов'язано з чималими ризиками. Річ Посполита могла нала­штувати проти себе запорізьких козаків, особливо її верхівку, в якої треба було за­брати владу й передати Наливайкові. Також не було жодної гарантії, що створення нової «козацької держави» розв'яже проблеми козацтва. Та, зрештою, чи була до­віра до Наливайка, який дозволяв собі бешкети на теренах Поділля, Волині й Білої Русі?

Проти цього козацького ватажка та його загонів були спрямовані війська під командуванням гетьмана Станіслава Жолкевського, які розгромили козаків 7 черв­ня 1596 р. в урочищі Солониця поблизу Лубен. Тривалий час Наливайко перебував в ув'язненні у Варшаві, де його допитували, намагаючись довідатися про зв'язки Наливайка з австрійським імператорським двором та князем Василем-Костянти- ном Острозьким. Нарешті 11 квітня 1597 р. його стратили у Варшаві, відрубавши голову й четвертувавши тіло.

Майже одночасно з проектом «козацької держави» Наливайка з'явився ще про­ект київського католицького єпископа Йосипа (Юзефа) Верещинського^{[438] [439], який теж передбачав розв'язання козацького питання.}

Верещинський був своєрідним єпископом-войовником. Він сам нерідко брав зброю в руки і виступав у похід проти татар. Резиденцією єпископа став не Київ, а містечко Фастів, що знаходилося на південь від колишньої столиці Русі.

Виступаючи в похід проти татар, Верещинський не раз спирався на козацькі за­гони. Звідси інтерес та симпатія до козаків, що і знайшло відображення в його по­літичних, полемічних, моралізаторських та поетичних творах. До найбільш відо­мих із них належать: «Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого осадження в Руському краї пустельних земель рицарством Королівства Польського» (1592), «Зголошення... як заснувати рицарську школу на Україні синам коронним, а також орден хрестоносців за Мальтійським статутом....» (1594), «Побудка... з метою підне­сення святої війни спільною рукою проти турків і татар» (1594), «Спосіб осади Ho вого Києва і оборони колишньої столиці Київського князівства...» (1595), «Війську Запорозькому пресвітлий виказ» (1596), «Голос на піднесення потужної війни ∏p₀, ти турецького царя» (1597).

Верещинський дотримувався популярного на той час погляду, що увесь христи- янський світ має об'єднатися в боротьбі проти турецької загрози. І в цьому об’єднанні не остання роль має належати українським козакам. Останні мали б, ц_а його думку, стати щитом від турецької загрози на теренах Східної Європи.

У низці своїх творів Верещинський намагався подати рецепти розв'язання ко­зацької проблеми, зробити козаків вірними захисниками теренів Східної Європц від турецької й татарської загроз.

1594 року у Кракові Верещинський надрукував твір «Зголошення... як засну­вати рицарську школу на Україні синам коронним, а також орден хрестоносців за Мальтійським статутом...» Це був саме той рік, коли про себе заявив Наливайко зі своїми козаками, а римський папа й австрійський імператор намагалися залучити українських козаків до боротьби з турками.

Титульна сторінка книжки Йосипа Верещинського Reguta to jest пайка albo postppek

у «Зголошенні...» подається проект заснування т. зв. рицарської школи на тере- _нах Подніпров'я. Верещинський ніби пропонує створити цю школу за зразком на­чальних закладів — колегіумів:

«Всіляку небезпеку милостиві панове-браття, яка часто з багатьох мір до Ko- _оНи і Великого князівства Литовського приходить, інакше не усунете, доки на Україні рицарський колегіум, тобто рицарську школу, для милого потомства свого шляхетської крові (яке вдома батькам своїм милим даремно наприкриється і лави _в домі лишень із соромом у бездіяльності протирає] фундувати не будете, а в тій школі рицарській без перерви могло бути потомства вашого близько десяти тисяч, ₃ тим, щоб те потомство ваше колегіум, а також бурсу свою мало не в середині ко­ролівства, по-краківськи..., а в диких полях просто неба під небесним дахом»^[440].

Отже, Верещинський розглядає територію Подніпров'я, яку іменує Україною, «школою рицарства». Він хотів перенести порядки офіційної школи в свою «школу,рицарів» на Подніпров'ї. Це був дещо утопічний план. Єпископ бачив, що козацтво стає самостійною силою. До того ж силою «недостатньо цивілізованою». Він і хотів її окультурити. Думав над тим, які можна знайти адекватні форми для цієї стихії. З такими пошуками пов'язана поява таких його творів, як «Спосіб осади Нового Ки­єва і оборони колишньої столиці Київського князівства від всякої загрози без за­трат для Його Королівської Милості і коштів коронних». Цей твір був написаний і поданий на краківський сейм 1595 р.

На початку «Способу осади...» автор вважає потрібним «звідомити про велику небезпеку, яка діється зі сторони для колись славної столиці князівства Київського від прикордонного ворога»^{1 [441]. Спеціально підкреслюється, що «Київ — місто здавна славне і до того ж старожитнє»[442].}

Щоправда, повстання під проводом Криштофа Косинського та Семерія На­ливайка показали, що таке цивілізуван- ня не є простою справою. З'ясувалося, що козацька стихія може легко вийти за межі й створити чимало проблем.

Саме того року, коли закінчилося по­встання під проводом Наливайка, Вере­щинський виступає ще з одним проек­том — пропонує на Подніпров'ї створити автономну структуру в складі Речі Поспо­литої, керівництво якої би здійснювалося князем та гетьманом. Це дехто схильний трактувати як проект «козацької держа­ви», що був реалізований за часів Богдана Хмельницького. Згаданий проект був ви­кладений у творі «Війську Запорозькому пресвітлий виказ, як і з боку виховання, так теж вічного забезпечення на Задніпров'ї». Із самого початку в цьому творі за­значається таке:

«З товариства війська Запорозького має кожен бути певним свого виховання ц_а Задніпров’ї, а також забезпечення. Тому, хто буде князем Задніпровським, повинен на вічні часи мати забезпечення зі своїм полком Переяслав і з всіма хуторами, а той хто буде гетьманом, має забезпечення своїм полком на вічні часи в Дубні і з усіма хуторами. Другий полковник — Печатин зі своїм полком зі всіма хуторами. Третій полковник зі своїм полком — Ставище із всіма хуторами. Четвертий полковник зі своїм полком — Борисполя зі всіма хуторами. П’ятий полковник зі своїм полком — Остер зі всіма хуторами. Шостий полковник зі своїм полком — Лютич зі всіма хуто- рами. Сьомий полковник зі своїм полком — Гомель зі всіма хуторами. Восьмий пол­ковник зі своїм полком — Чичерськ зі всіма хуторами. Дев'ятий полковник зі своїм полком — Пропойськ зі всіма хуторами. Десятий полковник зі своїм полком — Кри- чів зі всіма хуторами. Одинадцятий полковник зі своїм полком — Мстислав зі всіма хуторами. Дванадцятий полковник — Радовиль зі всіма хуторами»¹.

Як бачимо, козацька автономія мала охоплювати придніпровський регіон, за­ймала не лише теперішні українські, а й білоруські терени. Це було пограниччя Речі Посполитої. Й головною функцією козаків повинна була стати охорона кордонів.

Загалом єпископ прагнув зробити козацтво конструктивною для Речі Поспо­литої силою, інкорпорувавши його в політичний організм цієї держави. Верещим- ський навіть представляв себе таким собі месією «козацького народу». Наприкінці цього твору писав: «Бо як Господь Бог дав ізраїльському народові Мойсея таємним способом як князя і вождя, аби був з неволі їх єгипетської на побут ліпший за море вивів, так і мене Господь Бог в таємний спосіб для Вас, козацького люду, на цю кра­їну догледів, щоб Вам був вождем за Дніпром для ліпшої свободи Вашої і доброго імені Вашого. І як Йосип Патріарх єгипетський, правдивий тезка мій, весь світ за­хистив розмислом своїм на сім років від великого голоду, так і Ви теж, коли моїм розмислом будете фундуватись статечно на Задніпров'ї, тоді із нащадками через сімсот років не тільки із князівством своїм славними будете знані і від голоду ніко­ли вмирати не будете, а після сімсот років вже останнього суду Божого майбутньо­го сподівайтесь»^{[443] [444].}

Верещинський виходив із тієї засади, що в поведінці козаків є елементи некон­структивні. Проте це можна виправити. Для цього потрібна спеціальна організа­ція. Спочатку він вважав, що для козаків варто створити рицарську школу, яка б за­позичувала організаційні форми тогочасних колегіумів. Потім єпископ запропону­вав більш високу форму: автономну структуру в складі Речі Посполитої. Мовляв, якщо козаки будуть перебувати в межах цієї структури, «фундуватись статечно на Задніпров’ї», то з ними буде все добре.

Отже, наприкінці XVI ст. українські козаки серйозно заявили про себе. Козацьку проблему треба було розв'язувати. Тому й з’явились проекти «козацької держави».

Початок XVII ст., 1604-1613 рр., став бурхливим часом в історії українських ко­заків. Вони взяли участь у подіях т. зв. російської Смути, підтримуючи царів-само- званців, зокрема Лжедмитрія І і Лжедмитрія II^[445]. Походи на терени Московії на ті часи давали можливості козакам виявити себе й поліпшити своє матеріальне ста- _вовиЩЄ- Участь у них брали не лише реєстровці, а й запорожці та покозачене насе- дення.

До того ж в перші десятиліття XVII ст. українські козаки заявили про себе не дише на суші, а й на морі. їхні флотилії, що складалися з легких і мобільних човнів- чайок, стали потужною силою у Чорноморському басейні, який правителі Осман­ської імперії вважали «своїм». Запорожців не лякали турецькі грізні кораблі-гале- ри, які мали на борту гармати. Козацькі відчайдухи на чайках неодноразово напа­дали на багаті міста Чорноморського узбережжя, що належали туркам-османам і кримським татарам, сіючи жах у цьому регіоні.

французький інженер Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600-1673/1685), який тривалий час жив на українських теренах і непогано вивчив життя та звичаї міс­цевих жителів, так описував морські виправи козаків: «...коли вони самі (тобто ко­заки — прим, автора) йдуть на бій із галерами, то лишаються на своїх лавах, при­кріпивши весла до кочетів перев'яззю з лози. Поки одні стріляють з рушниць, їхні товариші набивають і подають їм інші, уже набиті, щоб знову стріляти, і таким чи­ном ведуть вогонь безперервно і дуже влучно. Галера може зав'язати бій лише з од­ним човном, однак їхні гармати завдають козакам великої шкоди. У таких сутичках вони втрачають до двох третин своїх людей. Рідко коли трапляється, щоб поверну­лася половина команди, зате привозять багату здобич, як-от: іспанські реали, араб­ські цехини, килими, парчу, бавовняні й шовкові тканини, інші цінні товари»¹.

Отже, морські походи козаків на чайках були ризикованою справою. З таких по­ходів чимало сміливців не поверталося. І все ж таки козаки йшли на це. Адже перед ними відкривалася можливість швидкого збагачення. Ці походи мали й ідеологіч­не виправдання. Козаки, нападаючи на турецькі й татарські міста Чорноморського узбережжя, звільняли з полону християнських бранців. Це трактувалося як бого­угодний і благородний чин.

Одним із перших значних козацьких походів на турецькі причорноморські пор­ти став похід на Варну влітку 1606 р. Тоді козакам вдалося захопити Варненську фортецю, яка вважалася неприступною. Були також знищені берегові укріплення й турецькі кораблі, які стояли там на рейді. Запорожці визволили значну кількість бранців. Вони захопили десять галер із вантажем і екіпажем.

Резонансними стали морські походи козаків 1614 р. Османський історик Мус­тафа Наїма пише, що в серпні — вересні того року «козацькі чайки вийшли в Чор­не море. Досі вони зазвичай грабували села та містечка на дунайському й морсько­му узбережжях. Цього разу козаки за намовою рабів-відступників, які втекли з іс­ламських країв, тишком вийшли у Чорне море і захопили на анатолійському березі твердиню Синоп, або як його ще називали «Місто коханців»... Вони вдерлися до тієї старої фортеці і побили мусульман, яких отам заскочили, їхнє добро та домочадців захопили на здобич, наробили величезної руїни і місто спалили. Та так, що оберну­ли те місто, серця втіху, на пустку. Вийшли-бо в море, забравши з собою добро та Домочадців, яких звідусіль зібрали докупи»^{[446] [447].}

1616 р. козаки обрали своїм гетьманом Петра Конашевича-Сагайдачного, який відіграв помітну роль у розвитку козацьких інституцій. Тоді статус козаць­кого гетьмана був відносно визначеним. Про нього так писав польський автор Яків Собеський: «Верховна влада над військом належала гетьманові, який тримає булаву як ознаку своєї гідності; обирали його не голосуванням, а загальними в_и. гуками й підкиданням шапок; в його руках життя і смерть козака, доки він на ур_я. ді. Наступну сходинку у військовій ієрархії посідають чотири осавули та заступ, ник гетьмана, наказний гетьман. Потім ідуть обозні, начальник артилерії та ко* мандири загонів, сотники й генеральний писар, який веде облік прибуткам і втратам та складає листи до короля й знатних панів, для чого він радиться з ченцями грецької віри. У Трахтемирові, місті київського воєводства, одержано* му в нагороду від короля за вірні заслуги, зберігаються у владі гетьмана та осаву. лів козацькі привілеї, гармати, різні трофеї, добуті у турків, військові набої й зна* мена, які їм милостиво дарують польські королі на знак їхньої високості над коза­ками тоді, коли вони виступають у військових походах Речі Посполитої. У всіх важливих бойових випадках гетьман скликає всю громаду і звертається до неї відповідно до обставин. Тоді він скромно і шанобливо кланяється козакам і стає на своє місце під розгорнутим королівським прапором і залишається з непокри­тою головою: усі сідають, а гетьман зі своїми чотирма осавулами, стоячи, викла­дає суть справи перед зборами. Тут він виносить обвинувачення за негідні вчин­ки, якщо такі трапляються, або просить військо про щось на свою користь. Коли виступає гетьман, козаки мовчки вислуховують його, потім один за одним ви­словлюють свою думку»^[448].

Козаки здобувають Кафу. А. Орльонов

Сагайдачний запропонував здійснити морський похід на Кафу (нині місто Фе­одосія), яка була великим і важливим портом на Чорноморському узбережжі. Ця колишня генуезька колонія стала «торговими воротами» Криму. Враховуючи важ­ливість цього міста, 1475 р. турки захопили його, зробивши центром невеликого, але стратегічно важливого еялету, що охоплював південне узбережжя Кримського півострова. Населення Кафи на початку XVII ст. становило від 70 до 100 тис. осіб. Це було одне з найбільших міст тодішньої Європи.

Також у Кафі знаходився один із найбільших невільничих ринків Османської імперії. Чимало бранців-християн, захоплених на українських землях кримськи­ми татарами, потрапляли на цей ринок. Козаки мали захопити це місто не лише задля наживи, а й для того, щоб дати християнським бранцям волю. До речі, па­негіристи вихваляли Сагайдачного за те, що він, взявши Кафу, звільнив багатьох невільників.

Кафа була взята козаками наприкінці липня 1616 р., що викликало справжній переполох у Османській імперії¹.

Однак на взятті Кафи чорноморські походи козаків 1616 р. не завершилися, у серпні — на початку вересня цього року вони знову вийшли в похід на Чорне море. Спочатку козаки напали на турецькі володіння в пониззі Дунаю. Потім від­булася запекла битва між ними й турками неподалік Варни. Перемогу в ній здобу­ли запорожці, які завдали турецькому флотоводцеві Цікалі-паші великих втрат. Він позбувся щонайменше шести галер. Потім козаки атакували південне узбережжя Криму.

Тоді ж близько двох тисяч запорожців опинилися на південному узбережжі Чорного моря. Через негоду вони змушені були висадитися на берег. Пересуваю­чись сушею, козаки напали на місто Трапезунд. Ця атака виявилася неочікуваною для турків, які зазнали чималих втрат. Козаки також розгромили кілька турецьких суден, що були неподалік^{[449] [450].}

Напад на Трапезунд мав неабияке значення. Це місто розташоване на околицях Османської імперії. Відносно недалеко звідти пролягав кордон між цією державою та Персією. Ці дві імперські потуги тоді воювали між собою. Перси загалом були за­цікавлені в тому, щоб «прорубати вікно» до Чорного моря. І Трапезунд саме міг би претендувати на роль цього «вікна».

Союзниками персів цілком могли б стати козаки. Вони своїми несподіваними й зухвалими атаками на турецькі приморські міста показали, що стали впливо­вою військовою силою в районі Чорного моря. У разі взаємодії з персами запорожці мали б шанси створити торгово-транспортний коридор на Чорному морі.

Цілком можливо, що тоді Сагайдачний почав налагоджувати стосунки з перса­ми, про що свідчать деякі опосередковані факти.

Тоді, як козаки під проводом Сагайдачного громили турецькі портові міста на Чорному морі й збиралися стати одними з господарів цього басейну, політики Речі Посполитої перейнялися московським питанням. Вони сподівалися з допомогою Династичної унії приєднати Московію до своєї держави, як свого часу зробили з Ве­ликим Литовським князівством. До того ж можновладці Речі Посполитої брали ак-

тивну участь у подіях Смути, намагаючись посадити на московський престол cbo⅛ ставлеників.

25 грудня 1616 р. син короля Сигізмунда III, Владислав, звернувся з rpaMoτoχ_l до населення Московії, де він титулував себе царем та великим князем «усієї Русі» Адже справді, 1610 р. під час правління т. зв. семибоярщини, московська верхі_в. ка проголосила його царем. Хоча на зем- ському соборі 1613 р. був обраний царем Михайло Федорович. Однак у Речі Πoc∏o- литій його не визнавали законним ∏p_a. вителем.

У згаданій грамоті Владислав Сигіз- мундович (так він себе іменував у цьому документі) повідомляв, що йде панувати в Московське царство, свою державу, як

законно обраний правитель, обіцяючи правити справедливо, дотримуючись мос­

ковських традицій і шануючи православ'я.

6 квітня 1617 р. королевич Владислав вийшов із Варшави в похід на Москву.

Причому вирушив у південно-східному напрямку — на українські землі. Він споді­вався, що до його військ приєднаються запорожці. Тоді Сагайдачний утратив гетьманську булаву. Вла­дислав пропонував запорожцям приєднатися до ньо­го, але так і не зміг із ними домовитися.

Наступальні дії військ Речі Посполитої здійснюва­лися влітку й восени 1617 р. їм вдалося взяти кілька міст по дорозі на Москву. Проте говорити про особли­ві успіхи не варто¹.

Тим часом влада Речі Посполитої тиснула на коза­ків. Намагалася не допустити походів запорожців на Чорне море. Вимагала, щоб вони обмежилися терито­рією за дніпровськими порогами й не виходили на во­лость, тобто на землі, де владу здійснювали урядники Речі Посполитої. Не полишали можновладці цієї дер­жави сподівань, що козаки все ж таки приєднаються до походу королевича Владислава на Москву.

Загалом стосунки козаків і влади Речі Посполи-

Петро

Конашевич-Сагайдачний

тої 1617 р. залишалися напруженими. Кожна сторона прагнула залишатися на своїх позиціях, відстоюючи власні інтереси. Досягнути компромісу було складно. Серед представників влади Речі Посполитої були га­рячі голови, які хотіли розправитися з козаками. Зо­

крема, до таких належав коронний гетьман Станіслав Жолкевський.

Восени 1617 р. справа була на межі збройного конфлікту. Хоча, здавалося, ні та, ні інша сторони не були зацікавлені в ньому. Ситуація змінилася в жовтні цього

¹ Там само. С. 114-120.

_оКу коли запорожці вдруге обрали гетьманом Сагайдачного. Він був людиною, Одного шукати компромісів з урядовцями Речі Посполитої.

Власне, результатом компромісу стала Вільшанська угода, яка була укладена з урочищі Стара Вільшанка на річці Рось поблизу містечка Таращі 28 жовтня 1617 р. уловними гарантами цієї угоди з козацького боку був Сагайдачний, а з боку влади речі Посполитої — Жолкевський. Козацтво в ній постало як військово-політичний суб'єкт, з яким необхідно було домовлятися.

Позитивом Вільшанської угоди для козаків було те, що влада Речі Посполитої визнала їх і пішла з ними на переговори. Судячи з тексту угоди, після правління Стефана Баторія, за часів якого в основному сформувалося реєстрове козацтво, воно опинилося в стані занедбаності. Зокрема, не призначався старший. Тепер це відновлювалося. І хоча старший над козаками, згідно з угодою, призначався корон­ним гетьманом, останньому доводилося зважати на волю козаків. Таким старшим тоді, закономірно, став Сагайдачний — ставленик козацький. Він також офіційно почав іменуватися гетьманом. У тому сенсі його справді можна вважати першим гетьманом Війська Запорізького. Принаймні з таким його статусом довелося мири­тися (хай і неохоче) владі Речі Посполитої.

Військ, які пішли 1617 р. походом на Московію під керівництвом королевича Владислава, явно не вистачало, щоб взяти столицю цієї держави. Сподівалися по­повнити їх козаками, але переговори щодо цього з керівництвом Війська Запороз­ького не були простими.

Ведучи перемовини з королівськими посланцями, Сагайдачний висунув низку вимог. Він вимагав розширити козацьку територію, збільшити кількість козацько­го війська, визнати судову й адміністративну автономію підпорядкованого запо­рожцям регіону, забезпечити на українських землях свободу віросповідання для православних. Король і сенат, перебуваючи в складній ситуації, начебто, погоджу­валися на такі вимоги. Сагайдачному були послані ознаки гетьманської влади: бу­лаву, бунчук, печатку, прапори.

У другій половині червня 1618 р. близько двадцяти тисяч запорожців під про­водом Сагайдачного вирушили в похід на Москву. Здійснивши низку вдалих опера­цій і захопивши декілька міст, вони підійшли до царської столиці.

І хоча козаки й війська королевича Владислава не змогли взяти Москву, вони змусили царську владу піти на укладення перемир'я навіть на невигідних для неї умовах. 11 грудня в селі Деуліно, неподалік Троїце-Сергієвої лаври, це перемир'я -було укладено. Воно називається Деулінським і стало найбільшим успіхом Речі По­сполитої в протистоянні з Московською державою. Цей успіх значною мірою був забезпечений завдяки козакам під проводом Сагайдачного.

Річ Посполита отримала білоруські й українські землі, які до того були під вла­дою Москви: Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську.

Участь Сагайдачного в поході на Московію в перспективі мала для українських земель певні геополітичні наслідки. Чернігівщина та Новгород-Сіверщина стали «козацькими територіями» і відіграли помітну роль в українському модерному на- Ціогенезі. Якби цього не сталося, ці землі мали б усі шанси стати російськими.

Військо Сагайдачного, повернувшись із московського походу, стало на постій У Київському воєводстві. А гетьманський полк розташувався в самому Києві. Де- факто на території воєводства встановилося двовладдя. Продовжувала діяти адмі­ністрація Речі Посполитої. Проте озброєні козаки творили свою владу. У такій ситу­ації шляхетська адміністрація мусила діяти обережно, зважаючи на козацьку силу Такий стан речей дав можливість Сагайдачному створити умови для висвячення єрусалимським патріархом Феофаном ієрархії Київської православної митрополії 1620-1621 рр., про що вже йшлося. Переважно ці висвяти відбувалися на теренах Київського воєводства.

. Після завершення походу на Московію козацтво вимагало від урядовців Речі Посполитої виконання їхніх обіцянок. Проте ті не поспішали це робити. Перегово­ри проходили нелегко. З великими зусиллями козаки отримали належні їм за мос­ковський похід сорок тисяч польських злотих і чотирнадцять сотень згортків сук­на¹. При цьому деякі польські очільники плекали плани розправитися з козаками^{[451] [452].}

. Незважаючи на загалом успішний похід на терени Московії, становище Сагай­дачного як гетьмана було не найкращим. Він, виконуючи умови Вільшанської уго­ди, намагався стримувати козаків від походів на Чорне море. Це викликало в серед­овищі запорожців невдоволення.

Гетьман Сагайдачний перед штурмом Арбатських воріт. Андрій Серебряков

Десь наприкінці травня 1619 р. запорожці відібрали в Сагайдачного гетьман- _cbκy булаву. Проте наприкінці червня — на початку липня в урочищі Маслів Став (сучасне село Маслівка Миронівського району Київської області) відбулася козаць­ка раД^а> ^{на як}ій «старі» козаки, тобто ті, які давно брали участь у походах, зуміли _зНовУ повернути гетьманську булаву Сагайдачному.

Останній, щоб зберегти владу, вирішив вдатися до реформування козацького устрою- ЗО липня 1619 р. була скликана в Києві (а це була територія Сагайдачного) рада, на якій в основному були представлені «старі» козаки, чисельність яких сяга­ла десяти тисяч. На цю раду прибуло близько двохсот п'ятдесяти старшин і сімсот рядових козаків. На ній було вирішено, що статус козаків матимуть лише «старі» козаки. Нещодавно покозачені міщани і селяни мають повернутися до своїх занять. Також пропонувалося відмовитися від загальних козацьких рад, замінивши їх ра­дами представників козацьких громад міст і містечок^[453].

Сагайдачний та «старі» козаки, що його підтримували, ладні були йти на по­розуміння з урядовцями Речі Посполитої. Однак останні не збиралися толерувати запорожців і визнавати за ними права «рицарських людей». Одним із наслідків компромісів між двома сторонами стала укладена 8 жовтня 1619 р. Раставицька угода.

Перед її укладенням ледь не дійшло до військової конфронтації. Сагайдачний зібрав своє військо, яке налічувало близько десяти тисяч чоловік, під Білою Церк­вою, погрожуючи зі зброєю захищати козацькі вольность Натомість королівське військо підійшло до Паволочі. І все ж до сутички не дійшло. Сагайдачний вручив представникам влади Речі Посполитої реєстр, в якому фігурувало десять тисяч осіб. Як правило, це були «старі» козаки. Натомість урядовці Речі Посполитої, се- іред яких головну роль відігравав корон­ний гетьман Станіслав Жолкевський, пропонували обмежитися реєстром в три тисячі осіб.

Укладаючи угоду в таборі військ Речі Посполитої над річкою Раставицею (звід­си й назва Раставицька угода), сторони так і не змогли розв'язати питання реє­стру. Це мав надалі вирішити король^{1 [454].}

Хоча питання реєстру, як і під час укладення Вільшанської угоди, «зависло в по­вітрі», однак, згідно з Раставицькою угодою, значно зросла плата козакам.

Козацтво не могло бути задоволеним цією угодою. Адже попри те, що зна­чно збільшувалася плата козакам, їм заборонялися морські походи, накладали­ся обмеження на місця проживання. Зрештою, так і не було розв'язано питання реєстру.

Зняти соціальну напругу в козацькому середовищі можна було, здійснивши успішну військову кампанію. Що і спробував зробити Сагайдачний. Уже в листопаді 1619 р. він організував похід на Кримське ханство, яке було ослаблене усобиця^ між ханом Джанібек Гіреєм та його родичем Шагін Гіреєм.

У січні 1620 р. спочатку в Переяславі, а потім Каневі під керівництвом Caraij- дачного відбувалася козацька рада. Гетьман і козаки, незадоволені політикою урядовців Речі Посполитої щодо них, шукали для себе інших господарів чи co- юзників.

Як би це не виглядало парадоксально, але запорожці також вирішили шукати підтримки в московського царя Михайла Федоровича, з яким нещодавно воювали

За бажання можна вести мову про те, що Сагайдачний проводив багатовектор. ну політику. Шукав контактів, союзників і на Заході, і на Сході. Хоча загалом вияв­ляв прозахідну орієнтацію. Однак, на жаль, він і козаки не відчували належне ро- зуміння й сприяння із «західного боку», точніше з боку урядовців Речі Посполитої. У такій ситуації запорожці звертали погляди на Схід, у бік московського царя. ∏p₀. те, якщо за часів Сагайдачного робилися лише певні кроки в східному напрямку, то за наступних часів «зачарованість на Схід» стане помітною тенденцією в козацько­му середовищі. І за цю тенденцію треба «подякувати» часто недалекоглядній полі­тиці Речі Посполитої.

За «часів Сагайдачного» і значною мірою завдячуючи йому відбулося остаточне формування Війська Запорізького не лише як військової сили, але і як соціального стану. Цей козацький гетьман, як уже говорилося, зумів зорганізувати під час похо­ду на Москву 1618 р. значний військовий контингент. Ще більша армія, яка сягала майже півсотні тисяч осіб, була зорганізована козаками під час Хотинської битви 1621 р., в якій брали участь, з одного боку, чисельна турецька армія, а з іншого — війська Речі Посполитої й козаки.

Сагайдачний міг би ухилитися від участі в цій баталії й не привести ко­зацькі війська на з’єднання з армією Речі Посполитої під Хотином. Як би у тако­му разі розвивалася ситуація? Тоді вій­ськові сили цієї держави були б помітно слабшим. Цілком можливо, що Річ Поспо­лита зазнала б поразки від турків-осма- нів. Османська імперія взяла б під контр­оль українські й частково польські зем­лі. Принаймні турецький султан Осман Il χV∏ ст. між козаками й польськими можновладцями виникали численні конфлік- які виливалися в повстання. 1625 р. вибухнуло повстання під проводом Марка Умайла, 1630 р. — під проводом Тараса Федоровича (Трясила), 1635 р. — під про­водом Івана Сулими, 1637 р. — під проводом Павла Бута (Павлюка), 1638 р. — під _проводом Якова Острянина. Причиною цих повстань було те, що влада Речі Поспо- дитої прагнула обмежити козаків, які набували сили, взяти їх під контроль. Нато­мість козаки прагнули розширення своїх прав.

Під час цих повстань спостерігаємо втручання зовнішнього чинника — крим­ських татар. На той час козаки налагодили непогані відносини з кримськими та­тарами, навіть втручалися у міжусобну боротьбу, яка 20-30-ми рр. XVII ст. велася _в Кримському ханстві. Козаки укладали договори з кримськотатарськими спільни­ками, зокрема, 1624-го, 1628-го і 1629-го рр. Зі свого боку, кримські татари були не проти допомогти козакам у їхній боротьбі з владою Речі Посполитої. Деякі спільни­ки козацьких повстань того часу походили з кримських татар. Таким був Тарас Тря- _сило, справжнє ім'я якого було Усан чи Хасан. Ймовірно, Павлюк, він же Павло Бут, теж був татарського походження. Прізвисько Бут в перекладі з татарської означає «перекладач». Загалом 20-30-ми рр. XVII ст. витворився союз запорозьких козаків [кримських татар, який отримав своє продовження в часи повстання під проводом Богдана Хмельницького.

Останнє започаткувало козацьку революцію, яка припала на середину й другу половину XVII ст. Ця революція відбулася майже одночасно з англійською револю­цією середини XVII ст., яку очолив Олівер Кромвель. Показово, що практично вождь англійської революції й Богдан Хмельницький були однолітками і між ними існува­ли певні контакти.

Згадані події в історіографії отримали різні назви: «повстання під проводом Богдана Хмельницького», «козацьке повстання», «громадянська війна» («війна домова»), «польсько-козацька війна», «народно-визвольна війна» тощо. Останнім часом в українській історіографії набули поширення для означення цих подій терміни «козацька» й «національна» ре­волюції^[455]. Певно, жодне з цих означень не відбиває всю складність і повноту подій, які відбувалися в Україні в середині й другій половині XVII ст. Проте їх можна осмислювати в «революційному дискур­сі». До того ж це була не стільки «націо­нальна революція» (на той час вести мову про існування сформованих модер­них націй дуже проблематично), скільки революція соціальна, яка призвела до кардинальної зміни провідної верстви. На місце князів та шляхти, тобто «старої

Русі», прийшла козацька старшина, яка формувала нову соціально-політичну ре­альність — Україну. Водночас представники старої еліти були частково фізично знищені й відбувся кардинальний перерозподіл матеріальних ресурсів на ι_t0. ристь козацької верхівки. Через те ми вживаємо термін «козацька революція» оскільки її провідною соціальною силою було козацтво.

Мала також ця революція елементи й антиколоніального характеру. Українські землі, що входили до складу Речі Посполитої, можна розглядати як «внутрішню колонію» цієї держави. Проте, якщо Галичина, Волинь, частково Поділля були зна­чною мірою інтегровані в соціально-політичний організм Речі Посполитої, то цьо- го не скажеш про Подніпров'я, яке з часом стало «колискою» української нації. Ц_е були «нові землі», господарем на яких претендувало стати козацтво. Та у нього на заваді стояла «колоніальна адміністрація», власне представники урядових струк- тур Речі Посполитої, а також князі й шляхтичі, які прагнули розбагатіти шляхом освоєння цих теренів.

нії проти метрополії, протистояння старої метро- польної еліти й новосформованої еліти КОЛОНІЇ. І тут, і там у цю революцію були втягнуті ЗОВНІШНІ СИЛИ. Наприклад, підтримку американським штатам нада­вала Франція, яка конкурувала з Англією. Повсталим козакам Хмельницького таку допомогу з санкції кон­куруючої з Річчю Посполитої Туреччини надавало Кримське ханство. Потім їх підтримала Московія, Трансільванія й Швеція.

Антиколоніальний аспект Хмельниччини був пов'язаний з аспектами етнічним та конфесійним. Борцям проти метрополії важливо було себе позиціо- нувати як «інших». Відповідно, представники метро­полії вважалися поляками й католиками, на той час козаки позиціонували себе як руських і православ­них. Хоча, насправді, це протиставлення далеко не за­вжди працювало. Наприклад, у армії Речі Посполитої було чимало української шляхти, представники якої дотримувалися уніатського чи навіть православно­го віросповідання. Водночас значну частину війська Хмельницького становили татари-мусульмани. Тобто

На бажання можна знайти певні паралелі між американською війною-револю- цією за незалежність і козацькою революцією. І тут, і там маємо повстання коло­представляти повстання під проводом Хмельницького «боротьбою за віру», як це зустрічаємо в козацьких літописців та деяких українських авторів, не зовсім спра­ведливо. Хоча й відкидати релігійний чинник не варто.

Українська козацька революція середини й другої половини XVII ст. попри вну­трішні причини значною мірою корегувалася чинниками зовнішніми, що не мо­гло не впливати на її перебіг, а також особливості. Тут можна знайти основні етапи класичного сценарію революції. Хоча ці етапи в козацькій революції виглядають «розмитими» й розтягнутими в часі. Варто врахувати, що тоді соціальні й політич­ні процеси відбувалися не так динамічно, як у наступні часи. Англійська революція середини XVII ст. теж виявилася «розтягнутою» в часі. Супроводжувалася козацька революція значними соціальними протистояннями, підігрітими етно-конфесійни- конфліктами. І «супутницею» цієї революції, як часто буває, стала громадянська війна.

Повстання під проводом Хмельницького часто розглядають як «продовжен­ая» згаданих козацьких повстань, які передували їй у другій чверті XVII ст. За­галом виступи шляхти (т. зв. конфедерації) проти центральної влади в Речі По­сполитій, які навіть супроводжувалися військовими сутичками, не були яко­юсь новиною. Вони, з погляду шляхетського права, сприймалися як законні. Те саме стосується й козацьких повстань, що набули з кінця XVI ст. традиційності ₅ Речі Посполитій. Звичайно, між шляхетською конфедерацією та козацьким по­встанням були відмінності. Козаків у Речі Посполитій не сприймали як шляхет­ський стан, попри те, що вони намагалися дорівнятися до нього, заявляючи, що є рицарями, оборонцями країни. У цьому сенсі козаки наближалися до шляхти. А раз так, то мали право на повстання, конфедерацію. Щоправда, шляхта це пра­во козаків піддавала сумніву. Однак договори, які укладалися між представни­ками королівської влади та представниками козацтва, де-факто легітимізували це право.

І повстанці-конфедерати, і повстанці-козаки ставили перед владою Речі По­сполитої певні вимоги та добивалися їхнього виконання. В умовах цієї держави, де не було сильної центральної влади і де часто переважало право сили, такі речі стали звичайною практикою. Конфедерації, з одного боку, були індикаторами кризових явищ у Речі Посполитій. З іншого боку, вони ніби намагалися зняти ці кризові явища. Щоправда, повстання, яке підняв Хмельницький 1648 р., по­мітно вийшло за межі традиційної кон­федерації.

Говорячи про повстання під проводом Хмельницького, варто звернути увагу на один соціальний аспект, який чітко про­стежується і в документальних матеріа­лах, і в тодішніх літературних пам'ятках, але на який не звертають уваги україн­ські історики. Козацьке повстання мало не лише антишляхетський характер, але і характер антиміщанський. Козаки громили міста, розглядаючи їх як воро­жі осередки. До того ж часто це були не стільки польські, скільки українські міс­та. І у вогні повстання гинуло чимало українських міщан.

Міста на українських теренах в се­редині XVII ст. були поліетнічними. Загалом нічого тут дивного немає. Така сама ситуація спостерігалася в багатьох країнах Європи. Міста ніби були місцями зу­стрічей різних етносів та субетносів. До того ж помітну частку населення в то­дішніх українських містах становили юдеї. Представники цього етносу володіли чималими статками, що не могло не приваблювати козаків-«революціонерів». Спрацьовували й конфесійні відмінності, різні антиюдейські стереотипи (мов­ляв, юдеї розіп'яли Христа). Не маючи ні належного захисту від державних струк­тур, ні своїх збройних формувань, саме юдеї стали чи не найбільшими жертва- ми козацької революції. Про це йшлося в хроніці Натана Ганновера «Глибокий мул»¹, що стала популярною лектурою в юдейському середовищі. Звідси непр_и. язнь юдеїв до козацтва, до Богдана Хмельницького зокрема. Як і пізніші нама­гання козацьких літописців виправдати жорстоке ставлення повстанців до пред, ставників юдейської спільноти.

Османська імперія була зацікавлена в тому, щоб зберегти свої позиції в Ц_Єц. тральній та Східній Європі, зокрема в Північному Причорномор'ї. Маючи значний військовий потенціал, ця держава ладна була йти на розширення своїх володінь у потрібних їй напрямках (адже найкраща оборона — це наступ). Одним із таких напрямків стали українські землі. Використовуючи козаків (наприклад, Хмель­ницький уклав кілька договорів із турками, фактично опинившись на становищі їхнього васала), а також кримських татар, Османська імперія створила зону неста­більності на українських теренах, установивши свій контроль над частиною зе­мель України.

У розширенні своєї території шляхом приєднання земель Речі Посполитої була зацікавлена й Московія. Повстання під проводом Хмельницького, дестабілізував­ши ситуацію в Речі Посполитій, створило непогані можливості для експансії цієї держави. Скориставшись цим, московити захопили Смоленськ, деякі території, що входили до складу Великого князівства Литовського як частини Речі Посполитої. Також Московія поширила свій вплив на Лівобережну Україну.

____________________ Зустріч Хмельницького з Тугай-беєм. Юліуш Коссак

¹ Ганновер Н. Глибокий мул. K., 2010.

Ще однією потужною дійовою особою у цій геополітичній грі стала Швеція, яка почала претендувати на статус імперії. У колі її інтересів опинилася Балтія, яку _Бона хотіла взяти повністю під свій контроль. Швеція почала втручатися в справи речі Посполитої, намагаючись стати володарем на балто-чорноморському просто­му реалізації цих планів певне місце відводилося й козакам.

Спостерігаючи за діяннями Богдана Хмельницького^[456] та його наступників, бачи­мо, Ш° ^вони часто змінювали свою зовнішньополітичну орієнтацію. Сьогодні укла­дали договори з одними правителями, стаючи їхніми васалами, а завтра ці догово­ри розривали й шукали собі нового покровителя. Такі зовнішньополітичні хитання обумовлювалися складністю, заплутаністю геополітичних змагань, які велися на _т0Й час на теренах України. І в цій ситуації козацтво ставало не стільки суб'єктом, скільки об'єктом міжнародних відносин.

Розглядаючи повстання під проводом Хмельницького та подальші події в рево­люційному контексті, варто кілька слів сказати, як осмислюється феномен револю­ції в західній політології. Дослідники, зокрема американський історик Крейн Брін- _toh^[457], вважають, що революції мають кілька етапів розвитку.

Перший — переворот і тимчасова ейфорія після краху режиму. До влади при­ходять революціонери, які «засвітилися» під час перевороту: представники нової еліти, ображені на старий режим.

На другому етапі революціонери, які прийшли до влади, намагаються легітиму­вати своє становище. Це відбувається в умовах поступового згасання революцій­ного ентузіазму. «Помірковані революціонери» і «помірковані колишні» примирю- ються. Відбувається злиття частини нової еліти з частиною старої.

На третьому етапі поміркований революційний уряд може втратити владу. І тоді відбувається переворот на користь революційних радикалів. Прийшовши до івлади, «справжні революціонери» намагаються прибрати до рук ресурси, які ще не встигли розграбувати і поділити екс-революціонери. Суспільство розбалансову- іється, що спричиняє соціальний хаос.

Усе це зрештою призводить до четвертого етапу революції — «термідоріан­ського перевороту». Під останнім розуміють установлення авторитарної і навіть тоталітарної влади, яка «наводить порядок».

Перший етап козацької революції — це повстання під проводом Хмельницько­го, яке призвело до творення на теренах України автономної козацької державної,структури, яка переважно в нас іменується Гетьманщиною.

Цей етап козацької революції тривав близько року: від перемоги козацько-та­тарського війська під Жовтими Водами та Корсунем (квітень — травень 1648 р.) до укладення Зборівського договору (серпень 1649 р.).

Щодо причин повстання, то козацькі літописці (Григорій Грабянка, Самійло Ве­личко та ін.) витворили благочестиву легенду про те, що Хмельницький мав сер­йозний конфлікт із чигиринським підстаростою Данієлем Чаплинським. Останній вчинив збройний наїзд на хутір Суботів, який належав Хмельницькому. Унаслідок цього наїзду хутір перейшов у власність чигиринського підстарости. Ображений

Хмельницький, не знайшовши управи на кривдника, подався на Запорізьку Січ, д_е підняв повстання проти поляків, яке скоро набуло масового характеру.

Ця легенда, певно, мала під собою реальні підстави. Вона фігурує в польських українських хроністів, згадуваного Натана Ганновера. Щоправда виникає питанні чи можна розглядати цю подію як причину повстання? Подібні конфлікти були ц_а той час звичною справою в Речі Посполитій, особливо на українському прикордоц. ні, де вплив центральної влади був зведений до мінімуму. Навіть козацькі літопис- ці, які акцентували увагу на конфлікті між Чаплинським та Хмельницьким, радщ_е намагалися подати цю подію як привід для повстання, вишукуючи до того ж сер. йозніші причини: гоніння на православ'я, утиски козаків, обмеження їхніх ∏p_ag тощо.

Чи не найбільш об'єктивно до причин повстання Хмельницького підійшов ано- німний автор «Літопису Самовидця». Цей козацький літописець, схоже, був учасни­ком Хмельниччини й намагався правдиво описувати її події. Перше речення літо­пису досить промовисте: «Початок і причина війни Хмельницького є єдино від ля­хів на православ'я гоніння і тяготи на козаків»^[458]. Самовидець спеціально говорить про «гоніння ляхів на православ'я» як одну з перших причин козацького повстання.

Справді, конфесійний чинник, як уже відзначалося, відігравав певну роль у вій­ні під проводом Хмельницького, але він не був першорядним. Самовидець же на­магається поставити цей чинник на перше місце. Пізніше так само чинили деякі російські та українські автори: як історики, так і письменники. У самому літописі звертається увага на утиски, які чинили католики православним. Насправді, наве­дені літописцем оповіді про важке становище православних на українських землях не зовсім відповідали реаліям. Звичайно, на той час в Україні було протистояння між католиками й уніатами, з одного боку, та православним — з іншого. Іноді воно доходило до кривавих ексцесів, хоча це траплялося не часто. Зрештою, православ­на церква в Речі Посполитій мала легальний статус. А закони цієї держави гаранту­вали відносно широку свободу віросповідання.

Питання в іншому. Навіщо Самовидцеві було акцентувати увагу на пересліду­ваннях православних і розглядати їх як ледь чи не найголовнішу причину Хмель­ниччини? Фактично давалося зрозуміти, що козацькі війни були спрямовані проти утисків православ'я. Таким чином відбувалася ідейна легітимізація цих війн. Коза­ки ніби перетворювалися на борців за православну віру. З часом ця ідея отримала розвиток і стала важливим елементом козацької міфології.

Та все ж не варто недооцінювати конфесійний чинник. Він мав велике симво­лічне значення. А люди в своїх діях часто орієнтуються на символи, які заступають їм реалії. Принаймні конфесійний чинник дозволяв козакам розмежовувати своїх і чужих. Своїми були православні, до яких належали не лише козаки, а й, зрозумі­ло, православне духовенство, також селяни й руські (українські) міщани. Натомість чужими були католики, протестанти, уніати (переважно шляхтичі), а також юдеї. Із середовища останніх зазвичай походили орендатори, що нещадно експлуатували українських селян.

Проте Самовидець звертає увагу не стільки на питання релігійні, скільки на пи­тання економічні й соціальні, виділяючи три блоки соціально-економічних проб­лем, які призвели до козацького повстання.

Перша проблема полягала в тому, що козаків, які не належали до реєстру, зму- ^ували виконувати панщину й різного роду роботи на користь панів. Це виклика- _дО0_Єзадоволення.

Друга проблема стосувалася вже реєстрових козаків. їх теж почали утискати, окрема, не виплачували належної платні. Ці гроші прибирали до рук полковники - сотники. Іноді вони давали плату певним групам козаків, щоб ті були до них «зич­ливими». Серед вищих козацьких чинів процвітала корупція, здирство. Вони заби­рали в простих козаків їхню татарську здобич, зокрема коней. На простих реєстро- _внх козаках, вважав Самовидець, наживалися євреї. Він змальовував таку картину: _мовдяв, у містах від євреїв була така кривда, що невільно козакові в домі своєму рапитки на свою потребу тримати, не лише меду, горілки і пива, але і браги. У тих козаків, які за пороги на рибу ходили, у Кодаку десяту частину на комісара відбира­ли. Окрім того, окремо треба було і полковнику давати, і сотникам, і осавулові, і пи­сареві... Реєстрові козаки також були незадоволені обмеженням реєстру. Адже ви­ходило так, що діти реєстрових козаків не вважалися реєстровцями й мусили від­робляти панщину^[459].

Ще одна проблема — це «криза управління». Мовляв, маєтками управляли не власники, державці, а посередники — старости та євреїв-орендарі. Ці посередники жорстко експлуатували підданих, що й породжувало невдоволення. Оскільки, пи­сав Самовидець, самі державці на Україні не мешкали, лише посади свої утримува­ли, тому про кривди посполитих мало знали, а якщо й знали, то були засліплені по­дарунками від старост та рендарів^{1 [460].}

Хоча, заради об'єктивності, Самовидець відзначав, що люди «на Україні», влас­не, на Придніпров'ї, «жили обфито», тобто заможно. Проте їх обурювало те, що те­пер треба було більше ділитися з державцями, ніж раніше. Отже, однією з важли­вих причин повстання Хмельницького стало намагання влади встановити біль­ший контроль за козацьким регіоном і змусити козаків віддавати частину своїх прибутків.

Загалом маємо набір «класичних при­чин революції» — це збільшення скарг щодо «непомірного» податкового тис­ку, помітна перевага одних економічних інтересів перед іншими, адміністратив­ні заборони, криза управління. До цього варто додати поширення серед козаків думки, що їх несправедливо утискають.

Хоча, на відміну від інших плебейських верств населення, козакам жилося не­погано. Зрештою, це визнає Самовидець. Тобто в козаків, здавалось би, було мен­ше причин для повстання, аніж у селян чи навіть ремісників. Проте рушійними силами революції зазвичай є не найбільш знедолені, які, радше, є «матеріалом» для революціонерів, а представники «середнього класу», які намагаються поліп­шити своє становище. Таким «середнім класом» на українських землях, власне, й стали козаки.

Десь за півроку до нього, восени 1647 р., до Бахчисарая й Стамбула виїхало _l5o зацьке посольство, яке мало обговорити плани майбутнього виступу проти влад' Речі Посполитої й заручитися підтримкою турків і татар^[461]. У березні 1648 року козаками й турецькою владою був укладений договір^{1 [462] [463] 3}. Потім бачимо, що до k∣_h. ця життя Хмельницький часто вступав у переговори й укладав договори з Осмац. ською імперією та її васалами (Кримським ханством, Трансільванією, Молдавією^ Наприклад, восени 1648 р. гетьман звернувся до султана з проханням взяти під свою зверхність «Україну, Білу Русь Волинь, Поділля з усією (Галицькою) Pyccio аж по Віслу»^[464]. Звичайно,, не все тут було просто. Васали турецького султана мали свої інтереси, які не завжди співпадали з інтересами їхнього повелителя. Та й сам Хмельницький і його оточення намагалися вести власну гру. На цьому ґрунті вини­кали неузгодження, конфлікти. Однак, попри всі ці нюанси політика Хмельницько­го була на руку Османській імперії.

Звичайно, не треба думати, що Османська імперія прагнула завоювати україн­ські землі. На той час вони не мали для неї великого інтересу. Для Туреччини важ­ливим було зберегти за собою контроль над Чорним морем. Козацькі чорноморські походи стали для турків чималою про- блемою. Тому правителі Порти були заці­кавлені переключити козацьку актив­ність на інший об'єкт — Річ Посполиту, яка сприймалася турками як ворог. Зага­лом Османська імперія була зацікавлена в тому, щоб мати на теренах України ко­зацьку васальну державу. Це, можна ска­зати, була програма максимум. Програма ж мінімум — створити в Україні тліючий конфлікт між козаками й владою Речі По­сполитої.

На допомогу Хмельницькому та його повстанцям були надані васальні туркам татарські орди з Кримського ханства. Це стало вважливим чинником успіхів Хмель­ницького. 1648 р. союзне козацько-татарське військо виграло низку важливих битв у військ Речі Посполитої: під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Дійшло до Львова і Замостя.

Щоправда, татар можна було перекупити, заплативши їм відповідну суму. Тому польські урядовці намагалися з ними домовитися. Тільки-но це ставалося, й тата­ри «зраджували», у козацькому війську виникали проблеми. Так було в битвах під Збаражом і Зборовом 1649 р.^[465] Відмова татар від наступу змусила Хмельницького _c∣_cτn за стіл переговорів, унаслідок чого було укладено Зборівський договір. Дещо здібна ситуація повторилася в битві під Берестечком 1651 р.¹, де небажання татар 0_Оіов^{ати [466] армією Речі Посполитої стало для козацького війська катастрофою. Піс- дЯ цієї битви Хмельницький змушений був укласти з Річчю Посполитою Білоцер­ківський договір[467] [468], умови якого були гірші, аніж у договорі Зборівському.}

Другий етап козацької революції тривав близько десяти років і припав на час рід згадуваного Зборівського договору 1649 р. до перемоги в козацькому стані «московської партії», усунення від гетьманської влади Івана Виговського та обран­ня гетьманом сина Богдана Хмельницького, Юрія (жовтень 1659 р.).

На цей час Україна стала ареною постійних бойових дій, у яких брали участь військові сили різних держав. Розколотим виявилося й українське суспільство. Хоча в українській історіографії є намагання утвердити думку, що повсталих ко­заків підтримували майже всі інші суспільні верстви і повстання мало ледь не за­гальнонаціональний характер, це не зовсім так. Звичайно, у тих непростих умовах, коли приналежність до козацтва гарантувала певну захищеність, відбувалося ре- крутація в козаки представників різних соціальних станів: селян, ремісників, на­віть шляхтичів. У цьому сенсі можна говорити про масове покозачення.

Проте в козацькому середовищі не було єдності. Існували різні «партії». Дея­кі козацькі полковники: Лук'ян Мозиря, Матвій Гладкий, Семен Герасимів — були страчені Хмельницьким. Особливу позицію займала Запорізька Січ. 1649 р. Хмель­ницькому довелося жорстоко придушувати повстання січовиків. Тобто Хмельниць­кий та його оточення, ведучи війну з представниками «старого ладу», йшли також на придушення радикальних революційних елементів.

Водночас бачимо намагання Хмельницького залучити до побудови революцій­ної Гетьманської держави «стару еліту», яка мала управлінський досвід. Серед ко­зацької старшини опинилися люди, які свого часу працювали в державних структу­рах Речі Посполитої. Такими були генеральний писар гетьманату Хмельницького Іван Виговський і його оточення³. Ці люди бачили вихід у поверненні статусу кво, коли українські землі входили до складу Речі Посполитої, що принаймні гаранту­вало хоч якусь стабільність і порядок. До того ж вони намагалися виторгувати собі якомога ширшу автономію.

Повстання, підняте Хмельницьким 1648 р., значно змінило ситуацію не лише в Україні, а й на теренах Східної й Центральної Європи. Його наслідки давали взнаки в низці європейських країн, а також Османській імперії. Піднявши повстання й здо­бувши значні перемоги над військами Речі Посполитої протягом 1648-1649 рр., Хмельницький легітимізував свою владу. Його і в Кримському ханстві, і в Речі По­сполитій визнали гетьманом Війська Запорізького. Принаймні в такому статусі він фігурував у Зборівських домовленостях 1649 р. Почало формуватися козацьке дер­жавне утворення, яке в літературі переважно має назву Гетьманат, чи Гетьманська

Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях держава. Насправді ж Хмельницький титулувався гетьманом Війська Запорізького Останнє практично й було державним утворенням.

Звичайно, це не була держава в сучасному розумінні слова. Проте, розглядам чи держави домодерних чи навіть ранньомодерних періодів, не варто користув_а, тися сучасними уявленнями. Якщо говорити про ті часи, то можна відстежити ∏θ_a, ну ієрархію державних утворень, на вершині яких були держави імперського типу. Оттоманська Порта, Священна Римська імперія німецької нації, близькі до них Pj₄ Посполита, нові колоніальні імперії, що почали формуватися (Іспанія, Португалія Велика Британія). Найнижчу ступінь у цій ієрархії посідали території, які, вход_я’ чи до складу держав, мали певні автономні права. Між імперськими державами й цими автономіями існував широкий діапазон практично незалежних, напівза- лежних та васальних держав.

Український Гетьманат за часів Хмельницького і після його смерті варто роз­глядати як напівзалежне державне утворення, що перебувало під протекцією силь­ного й легітимного монарха (польського короля, ту­рецького султана, московського царя, навіть розгля­дався варіант шведської протекції). Саме так Військо Запорізьке трактували турки, ставлячи його на один щабель із напівзалежними від них християнським державами, зокрема Дунайськими князівствами: Ba- лахією, Молдавією чи Трансільванією¹. Причому ха­рактерною особливістю українського Гетьманату дру- гої половини XVII ст. стала часта зміна протекції, а то й таке явище, як полівасалітет.

Гетьманат укладав різного роду домовленості, договори зі своїми протекторами, де, поступаючись тими чи іншими елементами «абсолютного сувере­нітету», очікував отримання військової допомоги чи якихось інших преференцій (переважно для своєї елі­ти — козацької старшини). Найбільш відомими та­кими домовленостями є Переяславська рада 1654 р. й Березневі статті, укладені невдовзі після неї^{[469] [470]. Хоча це була лише одна з численних домовленостей Геть­манату. Подібні домовленості були з Річчю Поспо­литою, Османською імперією та васальним їй Крим­ським ханством, Швецією[471]. Зрештою, після Переяслава Гетьманат мав із Московією чимало інших договорів, угод, які, щоправда, не дуже виконувалися.}

Безперечно, творцем Гетьманату варто вважати Богдана Хмельницького. Він заклав його основи. Створюючи це державне утворення після повстання 1648- 1649 PP-; власне революційного перевороту, Хмельницький не міг спиратися на бунтівників-революціонерів. Останні потрібні для того, щоб «ламати старе». Буду- _вати вони не вміли. Потрібно було шукати людей, які здатні це робити.

Відтак спостерігаємо прагнення Хмельницького залучити до побудови револю­ційної Гетьманщини стару еліту, що мала управлінський досвід. Серед козацької старш^ини опинилися люди, які свого часу працювали в державних структурах Речі Посполитої. Такими, як уже говорилося, були генеральний писар Гетьманату Іван Виговський (1608 — 1664) і його оточення^[472].

Про цих «поміркованих консерваторів» варто сказати кілька слів. їхній лідер Виговський походив зі старого руського шляхетського роду, володіння якого були _йа теренах Київського воєводства. Його батько Остап (Остафій) служив у київ­ського митрополита Петра Могили, та­кож підтримував добрі стосунки з відо­мим політичним діячом Речі Посполитої Адамом Киселем, який відстоював інтер­еси православної церкви^{1 [473]. Також Кисіль під час повстання під проводом Богдана Хмельницького часто представляв уряд Речі Посполитої на переговорах із ко­зацьким гетьманом.}

Не відомо, де навчався Виговський. Проте це могла бути Київська братська школа. Принаймні він був достатньо освіченою людиною, добрим каліграфом, во­лодів не лише старослов'янською й книжною українською мовами, а й латинською та польською^[474].

Автор анонімної «Віршованої хроніки» (1682) так писав про його знання й діло­ві якості управлінця:

...знав польські звичаї, ляуда, сеймові конвокації,

Хід сеймиків, наради посольської ізби;

Він у київській канцелярії латиною та правом Вигострив язика, став вважатися [розумною] головою, невдовзі Мусив знати руських воєводств інтриги, знаючи про все...^[475]

Виговський, попри свою православну належність, постає як вірний обиватель Речі Посполитої. Загалом це не викликає подиву. Православні шляхтичі Речі Поспо­литої, як уже говорилося, розглядали її як «свою державу». Відомо, що Виговський служив у кварцяному війську, яке утримувалося королем, а також з 1638р. був пи­сарем при Яцекові Штемберкові, який здійснював керівництво українськими р_ЄЄч стровими козаками^[476]. Коли почалося повстання під проводом Хмельницького, J⅛ говський воював на боці урядових військ. Потрапив у полон до татар під час битв_и під Жовтими Водами 1648 р. Його викупив Хмельницький, який, вочевидь, знав J⅛ говського раніше, і наблизив до себе.

Треба віддати належне: Виговський, служачи гетьману, зорганізував важливі інституції Війська Запорізького. Стояв біля витоків створення Генеральної військо­вої канцелярії, яка, фактично, перетворилася в уряд Гетьманщини. Сам він вико­нував функції генерального писаря, видавав важливі документи від імені Богдана Хмельницького (універсали). Відав Виговський не лише внутрішньою, а й зовніш­ньою політикою. Мав і агентуру за кордоном, що надавала йому необхідну інфор. мацію.

До своєї діяльності Виговський широко залучав подібних до себе людей. У його Генеральній канцелярії працювало 12 шляхтичів, які перейшли на бік повстанців, І це зрозуміло. Ці люди мали досвід управління^{1 [477].}

У плані адміністративному Гетьманщина (Військо Запорізьке) поділялася на полки й сотні. Останні складалися з 200-300 воїнів, а їхніми центрами були со­тенні містечка. Військовими питаннями сотні керував сотник, призначений пол­ковником, а цивільними — городовий отаман, поєднуючи свою владу з органа­ми міщанського самоврядування. Сотня мала свою сотенну старшину, до якої на­лежали осавул, писар і хорунжий. Пер­ший відав постачанням козаків та різ­ними військовими справами. Писар здій­снював документообіг, а хорунжий був прапороносцем і водночас виконував військові доручення.

Найвищою адміністративною одини­цею Гетьманщини був полк, що складав­ся з кількох сотень й очолювався пол­ковником, який призначався гетьманом. Центром полку було полкове місто, де ци­вільними справами займався городовий отаман, а міщанськими — органи само­врядування. До полкової старшини нале­жали осавул, обозний, який відав озброєнням, зокрема артилерією, суддя, писар, хорунжий. Кількість полків змінювалася: від 16 і більше.

* Гетьманщина протягом свого існування зазнала значних трансформацій, зо­крема змінювалася її територія. Відповідно, змінювалася й столиця цього дер­жавного утворення. Спочатку вона була в Чигирині — правобережному місті, де Богдан Хмельницький мав чималий вплив. Це було «його місто». Тому не дивно, що саме Чигирин став столицею Гетьманщини. Коли Гетьманщина розкололася на лівобережну й правобережну частини, Чигирин лишався столицею Правобе- _оЄяокя, поки тут не була ліквідована урядовцями Речі Посполитої козацька авто­номія наприкінці XVII ст. На Лівобережжі гетьманські столиці змінювалися. Тут _нцМй були Гадяч, Батурин і Глухів. У столицях Гетьманщини зберігалися держав­ці _кдейноди — булава, як символ влади, корогви, бунчук і печатка.

Головою козацької держави був гетьман, якого в основному обирали. Щоправ­да, чіткої процедури обрання не існувало. Це могло відбуватися як на раді старшин, _τaκ і на «чорній раді», на яку прибували всі бажаючі козаки. Гетьману належала _верховна виконавча й судова влада.

Важливу роль у гетьманському управління відігравав обозний, який керував артилерією. Він був заступником гетьмана у військовій сфері, іноді виконував функції наказного, тобто призначеного, гетьмана. Генеральною військовою канце­лярією, яка виконувала роль своєрідного уряду, завідував писар. Генеральні ж судді аершили суд над державними злочинцями, розглядали апеляції, контролювали ро­боту місцевих судів. Фінансовими питаннями в державі відав підскарбій. Щодо оса­вулів, хорунжих та бунчужних, то вони виконували різноманітні доручення гетьма­на, переважно військові.

Діяльність Виговського та його урядової команди вписувалася в другий етап революції, коли склався союз поміркованих революціонерів і поміркованих кон­серваторів. Співробітництво Хмельницького й Виговського ніби було наочним прикладом цього союзу. Поміркований революціонер Хмельницький, який нама­гався стримувати радикалів, наприклад, Максима Кривоноса, знайшов і вивищив поміркованого консерватора Виговського.

За часів правління Хмельницького розпочався процес творення еліти Геть­манської держави. Щоправда, далеко не всі цей процес сприймали позитивно. Іс­нувала протидія як з боку консерваторів, так і з боку революціонерів.

Якщо говорити про консервативну опозицію, то її переважно представляли шляхтичі України, серед яких було чима­ло православних і уніатів. Ця стара русь­ка аристократія, до якої також належали князівські роди, цілком справедливо вба­чала в особі нової козацької еліти своїх конкурентів. То була не лише конкуренція за власність, землю. Тут часто стояло питання життя й смерті. Козацькі повстанці нищили шляхту, серед неї і православ­ну. Натомість шляхтичі, з-поміж яких чимало було русинів-українців, відповідали козаками тим самим. Вождем цієї консервативної опозиції можна вважати русько­го князя Ярему Вишневецького — батька згадуваного польського короля Михай­ла Вишневецького. У кінцевому підсумку представники руської аристократії, які не приєдналися до козацької революції, стали «втраченими для України». Більшість із них прийняла католицизм і, відповідно, полонізувалася. Ця полонізована русь­ка аристократія, що мала володіння переважно на Правобережній Україні, в по­дальшому відіграла важливу роль у польському націогенезі. Адже чимало відомих польських князівських і шляхетських родів походили з цього регіону, маючи русь­ке, тобто українське, коріння. Звичайно, частина з них покатоличилась, перейняла польську культуру ще до козацької революції (як це сталося зі згадуваним Яремо^ Вишневецьким). Революція ж пришвидшила той процес.

На ошляхетнення польського етносу завдяки русинам не звертається увага щ в польській, ні в українській історіографії, що можна зрозуміти. Така тема є ⅛ei⅛₀ програшною. Адже полякам некомфортно визнавати, що їхня еліта, якою вони ∏j₁. шаються, значною мірою була сформована русинами-українцями. Так само й yκρ_a. їнцям некомфортно визнавати, що вони частину своєї еліти віддали полякам. Укр_а. їнці цю еліту сприймають, переважно, як зрадників.

Проте, окрім консервативної опозиції до гетьманського режиму Богдана Хмель­ницького, існувала опозиція радикальна, революційна, одним із головних вогнищ якої була Запорізька Січ. Так, запорожці 1650 р. спробували проголосити гетьма­ном свого ватажка Якова Худолія¹. Проте Хмельницькому вдалося розправитися з ним та іншими незадоволеними.

Уже в період становлення Гетьманату чітко простежується існування двох цент­рів українського козацтва. Це гетьманська столиця Чигирин і Січ. Загалом така «двоцентровість» була закладена ще раніше. Адже, окрім Запорізької Січі, з кінця XVI ст., як уже говорилося, існувало реєстрове, або, як його часто іменували, горо- дове козацтво.

«...небезпечний вузол напруги створювало Запорожжя, — відзначав істо­рик Віктор Брехуненко. — Виникнення Гетьманщини докорінно змінило його со­ціальне обличчя та роль в Україні. Якщо раніше Запорожжя було епіцентром ко­зацького життя, то тепер цю роль пере­брав на себе Чигирин. Свіжа пам'ять про колишню роль Січі... підштовхувала ту­тешніх козаків до опозиції новому цен­тру влади, нехай і рідному, козацькому. Крім того, Чигирин ще й обрубував за­порожцям можливості для традиційно­го заробітку, вимагаючи припинити мор­ські походи та будь-які зачіпки з турками й татарами. Перетворення Запорожжя на осідок низів лише посилювало небезпеку. Якщо Б. Хмельницькому вдавалося три­мати запорожців у покорі та не допускати до того, щоб посланці від короля, царячи хана баламутили їм голову, то надалі греблю прорве, і низовці швидко стануть за­стрільниками анархії, спротиву центральній владі, а також удаватимуться до опо­ри на зовнішню силу для розв'язання внутрішніх українських питань»^{1 [478].}

У квітні 1657 р. Хмельницький, розуміючи, що йому лишилося жити недовго, зі­брав старшинську раду і за її згодою передав владу своєму 16-річному синові Юрію (1641-1685?)^[479]. Проте реальна влада все більше концентрувалася в руках Вигов- cbKθ^r0∙ Юрію ж під час свого першого гетьманування довелося зіграти хіба що роль символу «батьківської слави».

^[1] Груиіевський М. С. Історія України-Руси. K., 1996. Т. 9. Ч. 1. С. 391-392.

Богдан Хмельницький помер вранці 6 серпня (27 липня за с. ст.) 1657 р. в Чиги­рині- Його поховали в Суботові, в Іллінській церкві поряд із похованням його сина f^,0jy[OΠia.

Цей діяч за своє життя зумів піднятися з низин, зі стану покозаченого шляхтича до вершин, коли із ним мусили рахуватися найбільші можновладці Європи. Є сенс говорити про його хитрість чи навіть «подвійність», уміння приховувати справжні наміри, уводити противника в оману. Цим він не раз користався і на війні, і якщо доводилося шукати консенсус серед схильної до анархії козацької старшини (а то було ой як нелегко!), і коли провадив переговори з супротивниками.

Це був «досконалий політик» — людина, яка вміла здобути владу й утримувати її. Йому вдавалося майже десять років контролювати гетьманський уряд, який не мав чіткого статусу. Діялося це в надзвичайно складних умовах постійних воєн, внутрішніх протиборств серед козацької старшини, станових протистоянь в укра­їнському суспільстві. Для цього треба було володіти великим талантом.

Щоправда, це був талант тактика — не стратега. Хмельницькому вдавалося непогано розв'язувати сьогоденні спра­ви, але він зазвичай не працював на да­леку перспективу. Показово, що в остан­ні дні свого життя Хмельницький думав про те, як передати владу своєму сино­ві, який (це яскраво засвідчили подаль­ші події) нездатний був ефективно керу­вати Гетьманською державою. Тут спра­цьовував «вузький» родовий принцип. Натомість Хмельницький не хотів пере­давати владу такій особі, яка б не лише здійснювала керівництво Гетьманатом, а й розбудовувала його інституції.

В українській літературі (особливо останнім часом) багато говориться про дер­жавотворення Хмельницького, про те, що він створив національну державу^[480]. На­справді подібні твердження — продукт міфології, бажання бачити національне (у сучасному розумінні) в далекому минулому, там, де його ще не було.

Чи будував Хмельницький державу? А якщо будував — то яку?

Викликає сумніви, що Хмельницький на початку повстання збирався будувати державу. Принаймні офіційні документи свідчать, що тоді він мислив свою діяль­ність у межах Речі Посполитої^{1 [481]}. Проте стрімкий розвиток подій, можливо, навіть неочікуваний для козацького провідника, змусив його творити відповідні структу­ри державного характеру. Творив він їх, спираючись на інституції реєстрового ко. зацтва, які він знав і які були йому близькі.

Під час повстання сформувалася своєрідна держава — Військо Запорізьке з) своїм полковим устроєм, на чолі якого стояв гетьман із відповідними службами й дорадчими органами.

Дещо аморфно виглядала її територія. Вона змінювалася. Наприклад, 1652 р московський цар погоджувався взяти Військо Запорізьке з людьми, але (що пока­зово!) без території. Можна говорити, що ця держава нагадувала кочові чи напів­кочові державні утворення. Таким, наприклад, було Кримське ханство. Звичайно між останнім і Військом Запорізьким не варто ставити знак рівності. Та все ж схожі риси між ними були.

Загалом же терени гетьманської держави за правління Хмельницького стано­вили площу понад 200 тис. км². На заході її кордон проходив по західній межі Брац- лавського воєводства, на півночі й сході — співпадав із відповідними кордонами Київського та Чернігівського воєводств. Деякий час, у 50-х рр. XVII ст., до складу цієї держави входили землі Пінщини на північному заході. Південні ж терени гетьмана­ту межували з Кримським ханством, яке, до речі, теж не мало чітких кордонів.

Такий стан неоформленості, гетьманської держави змушував її очільника звер­татися по допомогу до сильних протекторів. Звідси різного роду союзи, зовнішньо­політичні комбінації.

Гетьманат формувався як держава, де панівним станом було козацтво. Проте його інтереси нерідко дисгармоніювали з інтересами інших станів. Передусім це стосується станів соціально активних: духовенства й міщанства. Після Пере­яславської ради 1654 р. ті знайшли для себе захисника — московського царя. 1654-1657 рр. маємо прямі звернення представників окремих українських ста­нів до царського уряду з різними чолобитними^[482]. Цим уміло користувалися мос- ковити.

Богдан Хмельницький, на жаль, більше сил витрачав на те, щоб сконцентру­вати в своїх руках владу (майже абсолютну!), а не на те, щоб створити інсти­туції, які б, незалежно від персони правителя, забезпечували функціонування державного організму. Проте, певно, не варто ставити перед цим козацьким провідником завищені вимоги. На той час державна влада часто сприймалася як патримоніальна, «родова власність». А Хмельницький прагнув забезпечити спадкоємність влади, передавши своєму сину Юрію гетьманську булаву, про що вже велася мова.

Однак це передання в умовах несформованої держави не було конструктив­ним кроком. Юрій Хмельницький, на відміну від свого батька, не мав належно­го досвіду, авторитету, ділових та вольових якостей, щоб забезпечити віднос­но нормальне функціонування державного організму Війська Запорізького. І це стало однією з серйозних проблем для подальшого функціонування козацької держави.

Вище уже йшлося про те, що з 1649 по 1659 р. тривав «поміркований» етап ко­зацької революції. І одним із головних її діячів на цьому етапі поряд із Богданом Хмельницьким був Іван Виговський, якого козацька старшина обрала гетьманом ∣657 р. Він та його сподвижники починають переговори з урядовцями Речі Поспо- _лцтої, результатом яких став укладений 16 вересня 1658 р. в Гадячі договір (Га- дяцька комісія)¹. Це був перший правовий документ, де козацька держава була чіт­ко юридично оформлена.

Загалом можна констатувати, що Гадяцький договір укладався в непростих умовах. Спрацювали тут різні чинники. І кожна сторона мала свої інтереси, які не завжди співпадали між собою.

Творцями Гадяцького договору часто вважають Юрія Немирича та Павла Тете­рю. Хоча, безперечно, велику роль в укладенні цього документу відігравав Іван Ви- говськии.

Дехто схильний вважати, що в Гадяцькому договорі відбився прогресивні прав­ничі ідеї, які поширювалися в Західній Європі. Адже Юрій Немирич навчався на За­ході і запозичив там чимало ідей. Також достатньо освіченою людиною був Іван Виговський. Однак не варто перебільшувати вплив ідей Заходу на створення Га­дяцького договору. Його творці виходили із правових реалій Речі Посполитої, то­гочасної політичної ситуації, а також становища Війська Запорозького, що «через шаблю» здобуло собі право.

Згідно з Гадяцьким договором, Україна поверталася під владу Речі Посполитої, але не як проста провінція, а як окрема автономна структура, подібна до Великого князівства Литовського.

Саме на цьому пункті дослідники переважно акцентували увагу^{[483] [484]. Насправді вказаний пункт не стоїть на першому місці[485]. Та й загалом він є нечітким, розмитим.}

На першому місці в договорі стояло питання про православну церкву, її статус, права церковних ієрархів. Про це в документі говориться дуже розлого^[486]. Зокрема, передбачалося, що не повинно бути жодної протекції «вірі, яка є супротивна вірі грецькій православній, яка роздор примножує поміж римським та старогрецьким законом»^[487]. У цьому разі малося на увазі уніатство. Представники такої віри не по­винні засновувати церкви, монастирі, різні фундації.

Згідно з Гадяцьким договором у Київському, Брацлавському та Чернігівському воєводствах урядники римської, тобто католицької, релігії втрачали право мати юрисдикцію над місцевим населенням. Управління в цих воєводствах здійснювало­ся б представниками православної віри, а діяльність римо-католиків значно обмеж­увалася. Це мали бути терени, де би панувало православ'я. Причому в Київському воєводстві всі урядові становища й сенаторські посади повинні були віддаватися лише православним шляхтичам, а у Чернігівському й Брацлавському воєводствах сенаторами мали бути навпереміну православні й католики. До того ж усі вони ∏₀. винні були походити з цих воєводств і мати тут власність¹.

Також Гадяцьким договором передбачалося надання місць у сенаті для київ- ського митрополита, а також чотирьох руських єпископів: луцького, львівського перемишльського й холмського. Окрім того, місце в сенаті зарезервовувалося й дд_в одного православного єпископа з Великого князівства Литовського — єпископа Мстиславського^{[488] [489]. Щоправда, не передбачалося сенатського місця для єпископа Чернігівського.}

У Гадяцькому договорі також говорилося, що в тих землях Польського королів­ства й Великого князівства Литовського, де поширюється православ'я, його вірні мають користуватися політичними свободами. Приналежність до православ'я не

Присяга короля Яна II Казимира на Гадяцькому договорі підписана 10 червня 1659

повинна бути перепоною для зайняття відповідних владних посад, зокрема місць σ магістраті-

¹ Окрім того, передбачалося існування для православних віруючих двох акаде­мій/ які б задовольняли їхні культурно-освітні потреби. Одна з них мала бути в Ки­єві й користуватися такими самими правами, що й академія Краківська. Ще одну _аКадемію планувалося створити у відповідному для цього місці.

Звичайно, ці академії мали бути конфесійними школами. У договорі робилося спеціальне застереження, що в цих навчальних закладах не повинно бути професо­рів; учителів та студентів, які належать до «сект» аріанської, кальвіністської й лю­теранської¹.

Передбачалося створення й інших культурних інституцій, що мали б православ­ний характер: «Гімназії, тобто учительні доми, колегії, школи та друкарні, скільки [х потрібно буде, вільно стане встановлювати без перепон та вільно науки відправ­ляти і книги друкувати всілякі і з суперечками про віру, тільки без наруги і без ура­зи королівському маєстатові»^{[490] [491].}

Передбачені були також привілеї не тільки для православних ієрархів, кліриків, ай для православної шляхти та міщан. Робилося це, певно, не лише для того, щоб догодити православному духовенству й заручитися його підтримкою. Видається, творці договору розглядали вказане питання у ширшому плані.

Православна церква для них — одна із засадничих цінностей народу русько­го. Про Це прямо не говориться в договорі, але його творці фактично пов'язували руську, власне українську, етнічну приналежність до православної приналежності. У цьому, на бажання, можна побачити відстоювання «національних інтересів». Хоча на той час модерні нації як такі ще не сформувалися. У найліпшому разі можна го­ворити лише про початок їхнього формування.

Однак конфесійний чинник часто відігравав помітну роль у становленні но- вочасних національних спільнот. Тому захист православної церкви, її культурний розвиток, що передбачався в договорі, її прив'язаність до українського й почасти білоруського етносів працювали на «національну перспективу». Творці договору, висуваючи вказані вимоги щодо православної церкви, творили «руський простір», що міг би формуватися як національний. Передбачалося створення комунікатив­ної системи: сітки шкіл із двома академіями, друкарень, що, відповідно, друкували б літературу на захист православ'я й народу руського.

Гадяцький договір також був націлений на поступову аристократизацію коза­цтва. За поданням гетьмана мала здійснюватися нобілітація, тобто надання шля­хетства реєстровцям. Пропонувалося від кожного полку нобілітувати 100 осіб^[492]. Якби цей план удався, Україна отримала б свій значний прошарок православного шляхетства, що конкурував би з польською католицькою шляхтою. Проте це був саме той випадок, коли благими намірами вистелена дорога до пекла. Козацькій сіромі таке не могло подобатись. Українське суспільство, зазнавши значної «демо­кратизації» під час повстання під проводом Хмельницького, подібні речі сприйма­ло погано.

Окреслював Гадяцький договір і козацьку територію. Це Київське, Брацд_ав ське й Чернігівське воєводства. На теренах цих воєводств не повинні були ∏θp_e бувати польські, литовські війська, а також війська інших держав. Ці воєводств_а у яких були свої збройні сили і які в конфесійному плані ПОМІТНО ВІДРІЗНЯЛИСЯ від інших земель Королівства Польського й Великого князівства Литовського де-факто створювали автономну одиницю в тілі Речі Посполитої. Цю одиниці в літературі називають як князівство Руське чи навіть Велике князівство Руське Щоправда, ці терміни у Гадяцькому договорі майже не використовуються. Лише в одному місці знаходимо такі слова: «Уся Річ Посполита народу польського і Be- ликого князівства Литовського, і Руського хай буде відновлена в першобутті так як була перед війною, тобто щоб ці народи в межах своїх і свобод залишалися не- порушені, які були перед війною, і за правами, описами в радах, у судах і вільному виборі государів своїх та великих князів литовських та руських...»¹ Тобто із цих слів випливало, що створення Руського князівства не передбачалося. Передбача­лося його відновлення!

Звичайно, до війни в Речі Посполитої не існувало Руського князівства. Та все ж, як уже говорилося, руські воєводства, до яких належали не лише згадувані Ки­ївське, Брацлавське й Чернігівське, а й Волинське, Подільське та Руське, мали свої особливості, як порівняти з польськими й литовськими землями. До того ж збері­галася не лише пам'ять про давню Русь як могутню державу-князівство, а й існу­вала «віртуальна» ідея руської монархічної традиції. Ця ідея поширювалася навіть у середовищі католиків-русинів. Поширена вона була й у середовищі руської пра­вославної шляхти, до якої належав Виговський. Іноді ця ідея з’являлася в часи по­встання під проводом Хмельницького, але тоді в офіційних документах не фігуру­вала. Схоже, одним із головних її пропагандистів був саме Виговський. І ось тепер, ставши гетьманом, він втілив цю ідею в Гадяцькому договорі, де Руське князівство ніби відновлювалося у Речі Посполитій.

Зрештою, у зазначеному договорі визначалися певні інституції, які б мали здійснювати управління цим автономним державним утворенням. Зокрема, та­ким був гетьман. «А для ліпшого цих пактів (договорів) утвердження і вірнос­ті, — читаємо в цьому документі, — гетьман військ руських віднині має бути до кінця життя свого гетьманом руським і першим сенатором у воєводствах Київському, Браславському, Чернігівському, а після смерті його має бути повне вибрання гетьмана, тобто чотирьох електів [кандидатів] виберуть стани воє­водств Київського, Браславського, Чернігівського, з яких одного його велич­ність милість утвердить, не відчуджуючи від того чину рідних братів вельмож­ного гетьмана руського»^{[493] [494].}

Тут варто звернути увагу на деякі деталі. Показово, що очільник цього держав­ного утворення іменувався гетьманом руським, а не гетьманом Війська Запорозь­кого (як це було раніше). Також збройні сили, на чолі яких він стояв, називалися військом руським. Отже, він мав би репрезентувати не козацький стан, а всю Русь, до складу якої входили й козаки. Обирався гетьман не козацьким військом, а ста­нами Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств. Сама ж процедура об- _аІіНя була досить специфічною. На кінцевому етапі виборів із чотирьох висунутих кандидатів король затверджував одного.

Очільник князівства Руського мав би також бути першим сенатором від «сво­їх» воєводств. Таким чином, новостворене державне утворення багато що брало від системи управління Речі Посполитої і вписувалося в її структуру. Зокрема, збері­галися воєводства з відповідними управлінськими структурами. Вони мали пред­ставляти свої інтереси перед королівським урядом, зокрема через своїх сенаторів. І _вСе ж, попри цю «старину», були й «новини». Передусім такою «новиною» стало реєстрове козацтво, яке становило більшу частину війська держави й могло сут­тєво впливати на перебіг подій. Хоча Виговський намагався зменшити його вплив, передбачаючи створення підвладного гетьману професійного війська (у кількості j0THC. осіб).

Руське князівство, попри «прив'язаність» до Речі Посполитої, мало чимало «чинників самостійності». Це не лише своя армія та привілейована тут православ­на церква, а й власний монетний двір і трибунал¹.

Багатолітній ректор Замойської академії, лікар, бурмістр, війт і асесор Замой- ського трибуналу Василь Рудомич (бл. 1620-1672) досить влучно охарактеризував Гадяцький договір: «Переписав для себе окремі пункти порозуміння... з запорозь­кими козаками. Видно в них величезні привілеї як щодо грецької релігії, так і ви­вищення їх самих і князівства Руського. Завдяки цим свободам можна Русь при­рівняти до Корони і Великого князівства Литовського...»^{[495] [496] Подібні оцінки зустрі­чаємо і в інших джерелах. Наприклад, австрійські дипломати, які перебували при польському королівському дворі, вважали, що козаки після Гадяцького договору «творитимуть своє окреме тіло в тілі республіки, приблизно на таких же умовах, як і литвини»[497].}

Справді, Гадяцький договір передбачав створення відносно структурованого автономного державного організму, який мав чимало прав самостійності. Реаліза­ція положень договору, зокрема положення про постійне десятитисячне військо, підпорядковане гетьману, зробило б гетьманську державу дієвішою, посилило б роль державних структур і обмежило можливості для козацької вольниці, прості­ше кажучи, анархії. Однак це породжувало спротив у козацькій масі, викликало не­вдоволення. Тому Виговський у свідомості козаків, радше, поставав як антигерой, що і знайшло вияв у літературних пам’ятках.

Значною проблемою в реалізації Гадяцького договору стало його редагування польською стороною. Відхилення положення про ліквідацію унії, цілеспрямоване обмеження гетьманської влади, вимоги повернення маєтків колишнім власникам (шляхтичам та римо-католицькому духовенству) руйнували авторитет Виговсько- го та його оточення. Проте найбільшим ударом стало значне скорочення козаць­кого реєстру з 60 до ЗО тис. Тому, коли королівський посланець Криштоф Перетят- кович привіз Виговському відредагований і ратифікований сеймом Речі Посполи-

тої Гадяцький договір¹, гетьман сказав йому: «...ти зі смертю приїхав і смерть ш. привіз!»^{[498] [499]. У цих словах не було перебільшення. Н1}

Проте то був лише один бік медалі. Польська сторона, правду кажучи, не збцр_а лася виконувати Гадяцький договір. Навіть Станіслав Казимир Бєнєвський, якод відіграв важливу роль у його укладенні, представляючи королівський уряд, _ВВа жав, що козаків вдасться обманути в питанні ліквідації унії, проголосивши свобод совісті. Також він стверджував, що Руське князівство не існуватиме довго. Козаки які зараз домагаються автономії, скоро помруть, а їхні наступники не бачитиму-^ потреби в існуванні власного князівства. Тому з плином часу буде повернуто ста рий порядок^[500]. Якщо головний лобіст Гадяцького договору з польського боку так цинічно підходив до цього питання, то що вже казати про інших. Для поляків ц_ец договір потрібен був для того, щоб в умовах складного становища, у якому опини- лася Річ Посполита, вивести з гри сильного противника — козаків.

Якби Виговському та його оточенню вдалося втілити в життя положення Га­дяцького договору, то козацька революція, започаткована повстанням під ∏p₀. водом Хмельницького, могла розвиватися за іншим сценарієм. Однак це було майже неможливо. Виговський не мав належної підтримки в козацькому серед, овищі. А Гадяцький договір в остаточній редакції, як говорилося, підірвав його авторитет. Проти гетьмана були вкрай негативно налаштовані радикальні еле­менти, чернь. Гетьман же, зі свого боку, не хотів загравати з ними і не йшов на компроміси. Часто він покладався не на згуртування внутрішніх сил своєї моло­дої держави, а на зовнішню допомогу. Проте від влади Речі Посполитої гетьман не отримав серйозної підтримки. Хоча з її боку було чимало символічних жестів. Таким жестом, зокрема, стала урочиста ратифікації Гадяцького договору, що від­булася 22 травня 1659 р. Тобто укладення договору розглядалося як важлива по­дія в житті Речі Посполитої.

Проти Виговського виступила «московська» партія, яка об'єднала незадоволені владою гетьмана радикальні елементи. Хоча Московія не дуже допомогла козакам у війні з Річчю Посполитою, але в московському цареві вони бачили свого союзни­ка. І велику роль тут якраз відіграв конфесійний чинник. Московський цар був пра­вославним, а козаки заради ідеологічної легітимізації своїх дій використовували ідею захисту православ'я. Через те лозунг «волимо під царя московського» багать­ма сприймався позитивно^{[501] [502].}

Союз Виговського з Річчю Посполитою спровокував черговий виток війни на українських землях. І хоча цей гетьман, який, до речі, так само, як і Хмельницький, оперся на силу татар Кримського ханства, зумів отримати блискучу перемогу над московським військом та козацькими союзниками Московії під Конотопом 1659 рА кінцевому підсумку він та його прихильники зазнали поразки. Проти них підня­вся Запорозька Січ, козацькі полки на Лівобережжі, потім до повстанців приєдна­вся також козаки Правобережжя.

Ці процеси відбувалися за активної участі низів, які привели до влади радикаль­ні елементи, відсторонивши елементи помірковані. Наприкінці вересня 1659 р. під селом Германівкою на Київщині зібралася чорна рада. Так вона називалася через те, Ш° ¹¹ учасниками були не лише представники козацької старшини, а й козацькі низи — чернь. За підтримки Івана Богуна, Івана Сірка, які, власне, репрезентували радикалів, гетьманом був проголошений Юрій Хмельницький. Там же козаки уби­ли гетьманських послів, які їздили до Варшави на переговори щодо Гадяцького до­говору 1658 р., що передбачав входження Гетьманату до складу Речі Посполитої як автономної частини. Сам же Виговський, склавши тоді гетьманські повноваження, ледве врятувався втечею.

На цьому завершився другий етап козацької революції й почався третій, хроно­логічні межі якого можна визначити Переяславськими статтями 1659 р., з одного боку, й приходом до влади гетьмана Івана Мазепи та укладенням Коломацьких ста­тей (липень 1687 р.), з іншого.

Переяславські статті спричинили розкол у середовищі козацької старшини. Принаймні на Правобережжі до них поставилися критично. Московити ж, сподіва­ючись на підтримку козаків у війні проти Речі Посполитої, 1660 р. розпочали на­ступ на Правобережну Україну, але зазнали поразки в битві під Чудновим. Юрій Хмельницький змушений був підписати з представниками влади Речі Посполитої

Конотопська битва. Apmyp Орльонов

Слободищенський договір, за яким гетьманська держава переходила під πpoτθ_lc цію польського короля. Козацька рада, що відбулася в Корсуні, схвалила цей дого вір. Однак полки Лівобережної України, де були сильні промосковські настрої ^,f₁∙ не визнали. Старшини цих полків вибрали наказним гетьманом Якима Сомка. I⅛ ким чином відбувся розкол гетьманської держави на лівобережну й правобере^ ну частини.

1661-1662 роками Юрій Хмельницький намагався стати гетьманом по обидв_а боки Дніпра, прибравши.свого конкурента з Лівобережжя Сомка. Однак 1662 р. _39ч знав поразки в битві під Каневом. Тоді ж Юрій Хмельницький зрікається геть­манської булави й стає ченцем. 1663 р правобережна старшина на раді в Чиги­рині обирає собі нового гетьмана Павла Тетерю.

Перемога «московської» партії над Виговським мала для України сум­ні наслідки. Юрію Хмельницько­му 17 жовтня 1659 р. московити нав'язали т. зв. Переяславські стат­ті, які новообраний гетьман зобо­в'язувався виконувати. Ці статті по­мітно обмежували владу гетьмана: він без дозволу московських урядни­ків не мав права посилати війська. Не дозволялося змінювати гетьмана без царського указу. Московські воєводи вводилися в Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Брацлав та Умань¹.

На той час на Лівобережжі помітно посилила свою активність Запорізька Січ, яка й була зосередженням радикальних елементів. Її очільник, Іван Брюховець- кий, якого навіть проголосили кошовим, чи то запорозьким гетьманом, почав пре­тендувати на велику гетьманську була­ву. Він вів пропаганду під демагогічни­ми лозунгами, обіцяючи козацькій черні, іншим посполитим різноманітні пільги. Також із вуст його звучали заяви, що він приборкає розбагатілу козацьку старшину. 17-18 червня 1663 р. під Ніжином від­булася чорна рада, під час якої дійшло до бійки. Гору взяли радикали, проголосив­ши гетьманом Брюховецького. Останній після свого обрання здійснив розграбу­вання багатьох козацьких старшин. Були схоплені й страчені противники Брюхо­вецького, зокрема його конкурент за гетьманську булаву Яким Сомко.

Ніжинську чорну раду варто розглядати як вершину третього етапу козацької революції. До влади прийшли діячі, які декларували радикально-революційні ви­моги. Проте це демагогічне декларування насправді стало прикриттям для чер­гового розподілу власності. Що також посилило анархію. Розколотим виявилося й українське суспільство.

У такій непростій ситуації Брюховецький із козацькою старшиною змушений був наприкінці 1665 р. їхати на переговори до Москви, щоб заручитися підтримкою царя. Це був перший випадок, коли український гетьман подався туди. Зрозуміло, робилося це під московським тиском.

Переговори на московській території значно обмежували можливості гетьмана. Він змушений був погоджуватися на невигідні для нього умови.

Наслідком переговорів стало укладення т. зв. Московських статтей 1665 р.¹ Цей _кумент обмежував фінансову базу Гетьманату. Збір, прийом коштів і збіжжя на зберігання, контроль та дотримання порядку в цій справі мала здійснювати не гетьманська адміністрація, а московські воєводи. Тепер їхня кількість збільшувала­ся вдвічі- Окрім фінансових справ, до компетенції воєвод входило управління неко- _зацьким населенням українських міст і сіл^{[503] [504].}

Московські статті передбачали й інші обмеження української автономії. Вони забор^оняли гетьману проводити свою зовнішню політику. Також передбачалося упорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Щоправда, цей _πy∏κτ мав дещо декларативний характер. Адже таке питання мало розв'язуватися на рівні константинопольського патріарха. Проте московити тут, як і в інших ви­падках, не особливо рахувалися з церковними канонами.

Інші пункти Московських статей 1665 р., які стосувалися станових привілеїв козацтва, виглядали більш помірковано. І це зрозуміло. Царській владі не потрі­бен був конфлікт із козацтвом. Статті підтверджували недоторканість козацького устрою, гарантували козакам та їхнім вдовицям збереження привілеїв, закріплю­вали право козаків після смерті гетьмана обирати його наступника.

Щоправда, право обрання гетьмана передбачало низку застережень. Здійсню­ватися воно могло лише з дозволу царя і за присутності на виборчій раді його пред­ставників. Гетьманські клейноди до часу виборів нового провідника Війська Запо­різького відбирали. Меншу булаву, прапор і гармати вручалися офіційним пред­ставником царя новообраному гетьману на виборчій раді, а велику булаву, великий прапор і царську жалувальну грамоту він мав отримувати лише в Москві^[505].1 фактич­но, й символічно гетьман узалежнювався від московського царя.

Того самого року, коли Брюховецький поїхав до Москви за підтримкою, гетьман Правобережної України Павло Тетеря зрікся булави.

Новим гетьманом на Правобережжі було обрано Петра Дорошенка, який по­чав переговори з Османською імперією про протекторат. Заручившись підтримкою кримських татар, він розпочав війну проти Речі Посполитої. Це, власне, й підштов­хнуло Річ Посполиту до укладення з Московією Андрусівського договору 1667 р.

Цей договір викликав невдоволення як на Правобережжі, так і на Лівобереж­жі. 1668 р. на Лівобережжі спалахнуло антимосковське повстання. 7 (17) червня того року лівобережний гетьман Брюховецький мав зустрітися з правобережним Дорошенком біля Диканьки для проведення спільної військової ради. Однак Брю­ховецький був підступно схоплений людьми правобережного гетьмана і вбитий. Таким чином Дорошенко став гетьманом обох берегів Дніпра. Він зумів розгроми­ти московське військо й повернувся до Чигирина, залишивши оборону лівого бе­рега чернігівському полковнику Дем’янові Многогрішному. Однак 1669 р. частина лівобережної старшини оголосила Многогрішного гетьманом і схвалила підписан­ня Глухівських статей — нового договору про московську протекцію над козаками. Сталося це через активне втручання тодішнього Чернігівського єпископа Лазаря Барановича, який дотримувався промосковської орієнтації. Таким чином, єдність Лівобережної й Правобережної України під гетьманством Дорошенка проіснувала лише близько року.

Гетьманування Многогрішного тривало недовго. Московити, вважаючи його креатурою Дорошенка, позбавили цього гетьмана булави. 1672 р. московські вій­ська оточили Батурин, де була резиденція Многогрішного, арештували його й, під­давши тортурам у Москві, заслали до Сибіру. Того ж року відбулася козацька рада, яка повністю контролювалася московитами. Проходила вона на московській тери­торії коло Путивля, до того ж у оточенні московських військ. На ній обрали нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Самойлович, який підписав Конотоп­ські статті — черговий договір між Гетьманатом і московитами. Він позбавляв ко­зацьку державу права здійснювати зносини з іноземними державами. Також за цими статтями прості козаки втрачали право обирати гетьмана.

На той час події на Правобережжі, де гетьманував Дорошенко, розвивалися не менш драматично. 1669 р. цей гетьман прийняв під Корсунем протекцію турець­кого султана, що неоднозначно було сприйнято в середовищі правобережної старшини. Дорошенко отримав потуж­ну опозицію. З'явилося два самопрого- лошені правобережні гетьмани: Петро Суховій на Січі й Михайло Ханенко, який мав пропольську орієнтацію. У цій ситу­ації турецький султан Мехмеда IV вирі­шив надати збройну допомогу Дорошен­ку. 1672 р. турецькі війська захопили ко­зацьку частину Правобережної України

(Поділля, Брацлавщину й південну Київ­щину), змусивши владу Речі Посполитої підписати Бучацький договір. Хоча Дорошенко відновив свою владу, але 1674 р. московські війська разом із лівобережними козаками гетьмана Самойловича роз­почали військові дії на Правобережжі проти Дорошенка. Останній 1676 р., не ма­ючи належної підтримки, капітулював, здавши гетьманську столицю Чигирин із клейнодами.

Це стало поштовхом для війни між Московією й Османською імперією, під час якої турки й татари зруйнували Чигирин. Через турецьку експансію, яка супрово­джувалася грабунками й татарськими наїздами, населення Правобережної Геть­манщини почало масово тікати на Лівобережжя, Слобожанщину, Галичину й Во­линь. До того ж депортації населення на лівий берег Дніпра активно сприяв геть­манський уряд Самойловича.

Московсько-турецька війна закінчилася укладанням Бахчисарайського дого­вору 1681 р. Відповідно до цього документу московсько-турецький кордон уста­новлювався по Дніпру. Також Дніпровсько-Бузьке межиріччя на 20 років мало бути незаселеним. А 1686 р. Московія й Річ Посполита уклали Вічний мир, який

Портрет Івана Мазепи. Осип Курилас

-також закріплював між ними поділ Гетьманщини. Незадовго після цього, 1699 р., влада Речі Посполитої остаточно скасувала на Правобережжі Гетьманщину. Нага­даймо, що на той час ця держава уклала династичну унію з Саксонією, а королем польським став саксонський герцог Август II. Відповідно, влада Речі Посполитої була зорієнтована на Захід. Східна політика, яка передбачала союз цієї влади з ко­зацтвом, почала втрачати значення. Українська гетьманська держава залишилася дише на Лівобережжі.

Результатом козацької революції стали величезні матеріальні й демографічні втрати. Валерій Смолій та Валерій Степанков у монографії «Українська національ­на революція XVII ст. (1648-1676 рр.)» писали: «Від во­єнних дій, голоду, епідемій, міграцій на російські та молдавські терени було втрачено щонайменше 65- 70 % населення... Оскільки воєнні операції переважно велися на українській території, то саме українці за­платили найвищу ціну...»^[506]. Щоправда, на той час поді­бні демографічні втрати під час воєнних дій не були чимось винятковим. Під час Тридцятилітньої війни (1618-1648 рр.), яка велася на території багатьох єв­ропейських країн, теж загинула величезна кількість людей. Значні демографічні втрати були в Речі Поспо­литій у другій половині XVII ст., коли ця держава вела війни з турками, кримськими татарами, московитами, шведами й українськими козаками.

До втрат демографічних і економічних, які зазнала Україна під час козацької революції, варто додати ще втрати релігійно-культурні. 1685-1686 рр. Київська православна митрополія, яка до того часу була віднос­но самостійною, підпорядковуючись Константино­польському патріархату, тепер опинилася під контр­олем патріарха московського. Результатом цього став перехід галицьких єпархій (Львівської та Перемишльської) до унії, а також поширення унії на інших землях Правобережної України. Тобто з політичним розколом України на Правобережжя й Лівобережжя відбувся розкол церковний. Відносно єдиний православний цер­ковний простір України остаточно розколовся на дві частини:- московсько-право­славну й пропольсько-уніатську.

у другому — Московії, за допомогою якої Мазепа став гетьманом. Отримавп владу цей козацький очільник змушений був укласти з московитами 1687 р, ломацькі статті, які значно обмежували його права. Мазепа не мав права без ∏_an ського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина — скидати гет^ мана. Йому також заборонялось підтримувати дипломатичні зносини з іноземн_и ми державами.

Статті зобов'язували українську владу здійснити низку кроків на користь Mq. скви. Дозволялося перебування російських гарнізонів не лише в Києві, Чернігові Переяславі, Ніжині та Острі, а навіть у гетьманській столиці Батурині. У цих статтях з'явився пункт про те, що гетьман зобов'язаний усіляко сприяти зближенню укра­їнців і росіян, зокрема, укладенню шлюбів між ними. Заборонялося говорити, щ₀ Малоросійський край перебуває під управлінням гетьмана. Треба було казати, щ₀ ним керує цар.

Умовною датою закінчення третього етапу козацької революції можна вважа­ти липень 1687 р., коли до влади прийшов гетьман Іван Мазепа, здійснивши сво­єрідний «термідоріанський переворот». Хоча ще за правління його попередника, Івана Самойловича, спостерігалися елементи «термідору», власне приборкання революційної анархії на Лівобережжі. За часів гетьманування Мазепи почалася відносна стабілізація. Щоправда, як і повстання під проводом Хмельницького, що призвело до революції, так і «термідор» відбувся не без зовнішнього втручання. У першому випадку це було втручання Османської імперії й Кримського ханства, Гетьман здавав свої позиції Московії й допомагав цареві Петру І будувати Росій­ську імперію. І все ж час гетьманування Мазепи — це час відносної стабілізації на теренах Лівобережної України. У тих непростих обставинах, у яких цьому гетьману довелося діяти, він зробив чимало.

Мазепа зумів оберегти землі своєї держави від військових дій. «Мазепинські часи» — це часи миру. Щоправда, за цей мир довелося дорого платити: гетьман по­силав українців на війни, що вела Московія, відряджав їх на будівництво Петербур- гу, де ті масово гинули. Однак, землі Лівобережної України все ж отримали змогу відносно нормально розвиватися в господарському й культурному сенсі.

Мазепа був хорошим управлінцем. У своїх маєтках він зумів налагодити ефек­тивну систему господарювання. Результатом цієї діяльності було те, що гетьман зосередив у своїх руках величезні фінансові ресурси і став одним із найбагатших олігархів тогочасної Європи.

Також Мазепа намагався налагодити дієве функціонування інституцій Україн­ської держави, послуговуючись часто польськими зразками. Він прагнув дисциплі­нувати своїх підданих, звести до мінімуму їхню анархічність. Про це свідчать і його

висловлювання, і його дії, які викликали неприйняття з боку різних верств насе­лення, особливо з боку запорізьких коза­ків. Звідси нелюбов до гетьмана, постій­ні його конфлікти із запорожцями, твер­дження, що він лях тощо. Тому Мазепа не став народним улюбленцем і героєм

фольклорних творів.

Як непоганий дипломат, гетьман про­водив відносно збалансовану зовнішню політику, яка була важливим чинником за­безпечення стабільності в Українській гетьманській державі.

. Пожертви гетьмана на церкву об'єктивно сприяли розвитку української культу­ри. Саме за часів Мазепи і завдяки його сприянню розвинулася Києво-Могилянська академія, на яку він дав щедрі пожертви. Сформувалася когорта блискучих інтелек­туалів, які зробили помітний внесок і в українську, і російську культури. Сам Ма­зепа був достатньо освіченою та культурною людиною. З мазепинськими часами ув'язана діяльність літописців Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка. |_акож українське бароко, яке зараз є предметом національної гордості, значною мі­рою завдячує Мазепі.

Гетьманування Мазепи закінчилося трагічно — Полтавською катастрофою 1709 р. Розгромлений московськими військами шведський король Карл XII мусив тікати разом зі своїм союзником, гетьманом Мазепою, на землі, що контролювали­ся османами^[507].

Які ж були реальні результати цієї революції?

Одним із її наслідків, як уже говорилося, став розкол України по Дніпру.

Події революції, зокрема війни, що велися тоді з надзвичайною жорстокіс­тю, призвели до прискорення полонізації української шляхти. Остання, ведучи боротьбу з православними козаками, шукала підтримки й захисту в своїх ка­толицьких спільників. Тому представники української православної шляхти часто приймали католицизм і «ставали поляками». Наприкінці XVII — почат­ку XVIII ст. еліта Правобережжя значною мірою була полонізованою. Щоправда, за часів націоналізму, у XIX — на початку XX ст., спостерігалася тенденція по­вертатися до «своїх коренів», до українства. Тут можна пригадати хлопоманів, Андрея Шептицького, Вячеслава Липинського та інших. Однак цей рух так і не став масовим.

Інша ситуація спостерігалася на Лівобережжі. Воно близько ста років зберігало автономний статус. Саме у цьому регіоні, який іменувався Гетьманщиною чи Мало­росією, відбувалось творення козацької еліти. Тут помітно слабшими (порівняно з Правобережжям) були шляхетські елементи. А серед козацької верхівки зустріча­ємо чимало вихідців із простолюду.

Сказати, що такий демократизм козацької еліти став благом для України, про­блематично. По-перше, серед неї були поширені популістські настрої, бажання «грабувати награбоване». А це вело до сплесків революційності, які супроводжу­валися нищенням частини уже сформо­ваної провідної верстви та її трансформа­ції, що, звичайно, породжувало суспільну нестабільність. Прикладом цього, власне, може бути Ніжинська чорна рада 1663 р., на якій гетьманом обрали Івана Брюхо- вецького. Адже саме він дозволив про­стим козакам учинити погром старшин, під час якого чимало знатних козаків було пограбовано, а то й убито.

По-друге, козацька старшина, отри­мавши владу, ставилася не краще (а то й гірше) до своїх підданих, ніж шляхти­чі. Адже це були нувориші, які в своєму збагаченні втрачали міру. Тому слова Та­раса Шевченка «Доборолась Україна / До самого краю. / Гірше ляха свої діти / Її розпинають»^{1 [508], які стосувалися козацьких старшин та їхніх нащадків, не видається перебільшенням.}

Звідси зрозумілими є постійні пошуки сильного покровителя, який би 3aχι_lc. тив її як від зовнішніх ворогів, так і внутрішніх. Не даремно Тарас Шевченко ⅛ сарказмом писав про українських гетьманів: «Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття...»^[509] Лишається тільки додати, що гетьмани ставали рабами не лише Москви й Варшави, а й Константинополя (Стамбула]. Відтак, козацька елі- та в політичному сенсі виявилася дезорієнтованою. Вона служила і московитам і туркам-османам, і навіть полякам.

Проте витворена під час революції нова українська еліта дала про себе знати в період націоналізму. Вона стала головним ферментом формування новочасної української нації — принаймні на перших порах. Без цієї еліти української нації не було б. Або вона була б зовсім іншою.

Козацька революція мала й неочікувані результати. Новосформована козацька еліта претендувала на високий соціальний статус не лише в українських землях. Вона почала здійснювати зовнішню екс­пансію.

Місцем зовнішньої експансії для но- восформованої козацької еліти стала Московія. А особливо цей процес дав про себе знати на початках існування Росій­ської імперії. Можна навіть сказати таке: українська козацька старшина й пов'я­зана з нею українська культурна еліта були одними з головних будівничих цієї держави. Принаймні Іван Мазепа, який потім для Петра І та його оточення став зрадником, зробив дуже багато для ста­новлення імперії.

Головним її ідеологом став Феофан Прокопович, під керівництвом якого в дер­жаві були здійсненні значні культурні зміни, зокрема церковна реформа. Представ­ники багатьох козацьких старшинських родів осіли в Санкт-Петербурзі й стали частиною імперської еліти. Вони вважали Росію «своєю» державою. Адже україн­ська еліта не лише мала доступ до висо­ких державних посад. Культурна орієн­тація цієї держави теж ніби була «укра­їнською». Державною релігією було православ'я, мовою державної комуні­кації стала російська мова, яка значною мірою формувалася під впливом україн­ської книжної мови. Навіть назва держа­ви була взята в українців. Адже донедав­на назва Русь чи Росія стосувалася пере­важно українських земель. Ба більше, українські інтелектуали витворили легенду, що князівська руська династія, яка правила Києвом, потім «перейшла» до Москви.

Така іД^ея знайшла відображення в київському «Синопсисі» (1674), який став під- історії в школах Російської імперії у XVlII ст.

ручником

Однак

конкуренція за «імперський пиріг» була дуже сильною. З українцями змагалися німці. Останні, оскільки були організованішими, почали поступово від­тісняти українців від «імперського пирога». Знаходило це вияв навіть на ідеоло­гічному рівні. Набула поширення «нормандська тео­рія», згідно з якою руська династія була герман­скою. Це ніби відображувало реальний стан речей у імперській Росії наприкінці XVIII ст. та наступних років, коли династія царів була німецькою за похо­дженням, а німці відігравали помітну роль при цар­ському дворі.

Після Полтавської катастрофи, коли прибічни­ки Мазепи перебували в еміграції, з'явився ціка­вий юридичний документ, т. зв. Конституція Пили­па Орлика, яка часто розглядається в нас як «перша Конституція» в Європі та світі^[510]. Автентична назва цього документу звучить так: «Договори і Постанов­ления Прав і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним паном Пилипом Орликом, ново­обраним гетьманом Війська Запорозького, і між ге­неральною старшиною, полковниками, а також на­званим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами утверджені обома сторонами вільним голосуванням і Ясновельможного гетьмана урочистою присягою підтверджені року від Різдва Христового 1710, Квітня 5, в Бендерах». Існують тексти цього документу україн­ською книжною мовою і мовою латинською. У латинському варіанті слово «по­становления» звучить як «конституція». Це й дало підстави іменувати цей доку­мент конституцією.

Проте це не є конституція як основний закон. Це лише угода між Пилипом Орли­ком, який був обраний козаками гетьманом на еміграції після смерті Мазепи, та ко­зацькою старшиною, де визначалися права двох сторін. Документ має становий ха­рактер. Він стосувався одного стану — козацтва. Щодо інших станів, їхніх прав, то про них у Конституції Пилипа Орлика практично не йшлося.

До того ж вказаний документ, як зазначалося, був прийнятий на еміграції. Пе­редбачалося, що він стане чинним, коли козаки-емігранти повернуться на україн-

ські землі, зайняті московитами, й відновлять свої права. Проте цього не сталося Через це немає підстав говорити про дієвість Конституції Пилипа Орлика. Тому ц_е^ документ, радше, можна трактувати як «заяву про наміри».

Однак для нас ця Конституція цікава як пам’ятка правової думки. Вказаний д₀. кумент, а також деякі документи, написані Пилипом Орликом, зокрема «Причини виходу України з-під московського протекторату», «Вивід прав України», дають підстави говорити, що козацька верхівка на початку XVIII ст. трактувала Військо Запорозьке як автономну державу під протекторатом легітимного монарха.

Перша сторінка конституції Пилипа Орлика староукраїнською мовою

На початку Конституції ведеться мова про козацький народ, який начебто веде ^ій початок від хазарів (козарів). У той час хазарська теорія походження козацтва _l4a,∏a значне поширення і сприймалася в середовищі козацької еліти. Пилип Орлик здається до благочестивих міркувань, що Бог «вивищує на праведнім мірилі свого Правосуддя одні держави, а інші за гріхи та беззаконня смиряє; одні уярмлює, інші звільняє...»^[511]. Мовляв, козаки, чи то козари, у давні часи мали свою могутню держа- _βy, У цьому разі розумілася князівська Русь. Щоправда, цей термін у Конституції не фігурує. А постійно ведеться мова про козарів. Навіть їхніх князів називають кага­нами. Саме за «козарських каганів», говориться в Конституції, із Константинополя було прийнято козаками християнство.

Однак через «неправди й беззаконня» Бог покарав козаків і піддав їх під владу Польській державі. Зрозуміло, це підданство трактується як зло. Далі йдеться, що Богдан Хмельницький визволив козаків, власне, народ малоросійський, із поль­ського підданства. Тоді козаки пішли «добровільно під самодержавну руку вели­ких государів, царів та великих князів, повелителів російських, сподіваючися, що Московська держава, як з нами єдино­вірна, дотримає обов'язків своїх, у дого­ворах та статтях відбитих та присягою стверджених, і вічно збереже Запорозьке військо та вільний народ малоросій­ський непорушно при правах та вольно­стях під своєю обороною». Однак мос­ковські правителі не дотримувалися цих домовленостей. Вони утискали права ко­заків. Хотіли «неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забра­ти в свою область, права і вольності поламати»^{1 [512]. Це, мовляв, стало причиною повстання гетьмана Івана Мазепи, який із Військом Запорозьким вирішив підда­тися шведському королю Карлу XII.}

Якщо виходити з Конституції Пилипа Орлика, то козацька держава трак­тується таким чином. Є народ малоросійський, який проживає на певній території. У Конституції говориться про кордони цієї території як кордо­ни державні^[513]. А державно-політичною організацією цього народу є Військо Запорозьке.

У «Виводі прав України» Пилип Орлик чіткіше говорить про козацьку державу, називаючи її князівством. Там маємо твердження, що Богдан Хмельницький «утво­рив з України незалежне князівство і вдоволився титулом гетьмана війська Запо­розького, і син його передав це по нім у спадку, й Стани названого князівства по смерті його обирали далі своїх князів і ніяка держава не присвоювала собі права

Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях противитися цьому»¹. Датою утворення цієї держави Пилип Орлик вважає 1649 р власне, коли були укладені Зборівські домовленості, за якими польський королі надавав значні права Війську Запорозькому та його гетьману. З того часу, вважав Орлик; козацьку державу «визнавала як князівство ціла Европа і навіть сам Цісар»г Відповідно, ця держава трактується як суб'єкт міжнародного права. Вона може укладати міжнародні договори, приймати протекцію тих чи інших монархів. Пилип Орлик визначає козацьку державу як «вільне князівство», стани якого «вільно оби­рали гетьманів по своїй уподобі»^{[514] [515] [516].}

Козаки, вважав Орлик, «мають за собою право людське й природне». І одним із головних його принципів є такий: «Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час»^[517]. Цим правом скористалися Іван Мазепа та його прибічники, виступивши про­ти царя московського. Тобто вони діяли законно — в дусі природного права.

Після правління Мазепи царський уряд здійснив низку кроків з ліквідації Геть­манщини. Так, 1715 р. у ній скасовувалася виборність посад. 1722 р. була створена Малоросійська колегія, що знаходилася в Глухові й керувала Гетьманщиною. У ци­вільних справах вона підпорядковувалася Сенату, а в справах військових — голов­нокомандуючому російськими військами в Україні. Гетьман же мав лише дорадчий голос. Щоправда, 1727 р. колегію було ліквідовано й відновлено владу гетьмана.

Наступного, 1727 р., за гетьманування Данила Апостола були прийняті Ріши- тельні пункти, які регламентували відносини Гетьманату й царської влади. Права гетьмана й козацької старшини були дещо розширені. Це дало змогу пригальмува­ти ліквідацію Гетьманщини.

Після смерті Данила Апостола 1734 р. вибори гетьмана не відбулися. Замість нього царизм призначив т. зв. «Правління гетьманського уряду», яке підпорядко­вувалося Сенату. Керівництво цією інституцією здійснювало правління з шести осіб (троє росіян і троє українців]. «Правління гетьманського уряду» виконувало вказівки, що йшли з Петербургу. Існувала ця інституція до 1750 р.

Під час її роботи були кодифіковані законодавчі акти, які діяли на Лівобереж­ній Україні. Вони увійшли до збірника «Права, за якими судиться малоросійський народ», що з'явився 1743 р. І хоча цей збірник не отримав офіційного схвалення з боку імперського Петербургу, але реально діяв на українських землях.

1750 р. було дозволено провести вибори гетьмана. Ним став Кирило Розумов- ський — брат Олексія Розумовського, фаворита імператриці Єлизавети Петрівни.

1763 р. старшинська рада розробила петицію про повернення колишніх воль­ностей і створення в Гетьманщині шляхетського парламенту. Зі свого боку, Кири­ло Розумовський звернувся до Катерини II з пропозицією зробити посаду гетьма­на спадковою, закріпивши її за його родиною. У цьому цариця побачила небажані спроби сепаратизму. Вона наказала Кирилу Розумовському зректися гетьманства, що він і зробив. А10 листопада 1764 р. цариця скасувала гетьманство.

Одночасно з цим 1763-1765 рр. відбувалася ліквідація полкового устрою на те­риторії Слобожанщини. Хоча остання не входила до Гетьманщини, але тут сфор­мувався подібний устрій до того, що був у ній. І слобожанські козацькі полки мали певну автономію. Тепер із цим було покінчено. На території Слобожанщини почали функціонувати російські державні установи. Козацькі ж полки реформували в ре­гулярні гусарські. На території цих полків було створено Слобідсько-Українську гу­бернію, центром якої став Харків.

У такій ситуації настала й черга Запорізької Січі, яку насильно ліквідували за допомогою російських військ 1775 р.

Остаточно полковий адміністративний устрій Гетьманщини скасували 1781 р. На її теренах були утворені намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Нов- город-Сіверське. Разом вони утворювали Малоросійське генерал-губернаторство. А 1783 р. скасовувалося козацьке військо, замість якого створювалися регулярні полки. Таким чином була поставлена крапка на автономії Гетьманщини. При чому З травня 1783 р. в Гетьманщині й Слобожанщині запроваджувалося кріпосне право.

Щоправда, у середовищі козацької старшини існувала ідея відродження геть­манської держави, яка давала про себе знати наприкінці XVIII й на початку XIX ст. І ця ідея відіграла важливу роль в ідеології українського національного руху XIX — початку XX ст.