(Не) наша державницька традиція. Південноукраїнські землі в складі Кримського ханства й Османської імперії

Ці наїзди стали важливим джерелом доходів для кримських татар. Про них пи­сав згадуваний французький автор Гійом Левассер де Боплан: «Крим [Crime] — це великий півострів на Чорному морі, розташований на південь від Московії. Острів густо заселений татарами [Tartars], які вийшли з Великої Татарії [la Grande Tartarie]. Вони тут мають короля, якого називають ханом і який підлягає Великому Туркові. Це ті татари, які так часто вдираються у Польщу і Московію у кількості до 80 тис., палять і нищать усе, на що натрапляють, а потім виводять із собою до свого краю

Сутичка козаків з татарами. Ю. Брандт

50 і навіть 60 тис. руських [Roux] невільників і продають їх для служби на галер_ах Цей бо народ живе тільки з грабунку»¹.

Боплан також описує, як татари грабують руське, зокрема українське, насе лення. «Розбігаючись повсюди по селах, — читаємо в нього, — вони оточують ї_х виставляючи по чотири сторожові пости довкола і підтримуючи великі ВОГНИЩз упродовж усієї НОЧІ, побоюючись, щоб котрийсь ІЗ селян не ВТІК. Потім грабують палять і вбивають усіх тих, хто чинить їм опір, а тих, хто здався, забирають з собою' і не тільки чоловіків і жінок з немовлятами, але також і худобу, як, наприклад, ко' ней, волів, корів, баранів, кіз та ін. Щодо свиней, то увечері їх всіх зганяють, зами­кають у клуні або в іншій будівлі, а потім з чотирьох кутків підпалюють у зв’язку з відразою, яку почувають до цих тварин»^{[525] [526]. Щоправда, треба мати на увазі те, щ₀ цими грабунками займалися переважно т. зв. татари-ногаї, які жили в степовій міс­цевості. Натомість інша частина татар, яка мешкала в Криму й вела осілий спосіб життя, займалася сільським господарством, ремеслом і торгівлею.}

Говорить цей автор і про незавидну долю бранців, які потрапили в татарський полон.

Ці свідчення наведені спеціально, оскільки Боплан не лише знав ситуацію в Україні, а й був відносно незаангажованою людиною. Адже він належав до інозем­ців, хоча й перебував на службі в польського короля. Звичайно, погляд Боплана — це погляд християнина, який не сприймав «світу ісламу». Тому він спеціально звер­тає увагу на темні сторони в діяннях кримських татар.

Що такі сторони були, сперечатись не варто. І письмові свідчення, й фольклор­ні твори говорять, що татарські наїзди стали великим нещастям для українських земель. Наприклад, на ці наїзди звертали увагу польські автори XVI ст.: Мартин та Йоахим Бєльські, Мартин Кромер, Мацей Стрийковський, Алессандро Гваньїні, Ста­ніслав Оріховський та інші.

Справді, татарські набіги вели до численних руйнацій у сільській місцевості, на­носячи великі матеріальні збитки й «вимиваючи» звідти чималі людські ресурси. За підрахунками істориків, переважно з українських земель протягом XVI-XVII ст. було вивезено близько 2 млн невільників, що перевищувало втрати Африки вна­слідок трансатлатичної торгівлі рабами^[528]. Це, безперечно, стримувало економічний І _сОціальний розвиток українських земель. Граничні зі степом регіони Українй, де _jkj_1λo руське (українське) населення, були «зоною непевності».

Хоча складається враження, що результати цих наїздів у християнських (пере­рвно польських та українських) джерелах перебільшувалися. До того ж україн­ські дослідники, керуючись усталеними стереотипами, свідомо чи несвідомо інтер­претують ці джерела в антитатаському дусі. Наприклад, до нас дійшов документ ПІД умовною назвою «Пам’ять», де волинські шляхтичі розповідають польському королю й великому князю Сигізмунду Старому (1467-1548) про свої війни з тата­рами. Цей документ, написаний орієнтовно 1534-1535 рр., сприймається як свід­чення частих татарських наїздів на волинські землі. Проте в цьому документі, який стосується подій кінця XV — початку XVI ст., лише в трьох випадках чітко сказано, що татари вчинили розорення маєтків волинських шляхтичів. Натомість у одинад­цяти випадках говориться про перемоги над татарами¹. Не такими вже беззахис­ними у ті часи були українські землі! Українська шляхта, а потім козацтво ставали тим заборолом, який захищав Русь-Україну від татарських набігів.

Проте це був один бік медалі. Існував й інший. Татарські набіги на довгий час визначили «обличчя України», хід її історії. Пограничні регіони зі степом, де існу­вала «зона непевності», водночас стали «зоною свободи». Ці терени мало контр­олювалися державними структурами, не сягав сюди й феодальний гніт, кріпосне право. Відповідно, ці землі приманювали людей, які хотіли бути вільними на своїй землі. «Українське дозвіллє, широка воля й свобода в відносинах, брак всього того утиску, матеріального й морального, який давав себе чути в ліпше засиджених і за­хищених місцях «посполитому чоловікові» з боку суспільної єрархії, і невичерпані богацтва природи та свобода користуванню з них — тягнули сюди й привязували людей до сеї землі злитої кровю й посиланої попілом від татарських наїздів», — пи­сав Михайло Грушевський^{[529] [530]. Тому в граничних районах і з'явився такий феномен, як українське козацтво.}

Також татарські набіги, як не парадоксально, сприяли урбанізації українських земель. Адже татари переважно нападали на села, які не могли чинити їм серйозно­го опору. Водночас татарське військо оминало укріплені міські поселення. Тому для оборони земель від татарських набігів почали будуватися укріплені твердині, що ставали містами й містечками^[531]. У них також могли ховатися, якщо виникала небез­пека, мешканці навколишніх сіл. Уже в першій половині XVII ст. на українських зем­лях, зокрема на Волині й Київщині, з'явилося чимало поселень міського типу з від­повідними укріпленнями, які створювали чималі проблеми для татар під час їхніх наїздів. Зрозуміло, що помітна частина міщан займалася сільським господарством. Проте «міський етос» відігравав помітну роль в Україні.

Зрештою, на татарські набіги, що здійснювалися на українські землі, варто по­дивитися не з позиції емоційності (що у нашій літературі переважно й робиться), а з позиції прагматизму. І за часів минулих, і за часів теперішніх йшла та йде бо. ротьба не лише за території з природними ресурсами, а за людські (трудові) ресур. си. Це, зокрема, було характерним для Давньої Русі, де поширеною була работоргі_в. ля і де князі, воюючи один з одним, забирали в суперника його людей і виводили j'_x у свої володіння. Так само й татари, здійснюючи наїзди на руські (українські) землі були зацікавлені в ясирі, власне трудових ресурсах. Звичайно, ясир для наїздників був передусім товаром, який можна було продати або отримати за нього добрий викуп. Проте ж мусив існувати попит на цей товар.

Річ у тім, що Кримське ханство було доволі розвинутою в економічному плані державою. Воно було одним із головних експортерів зерна до Туреччини. Вирощу, вали тут фрукти, тютюн. Розвинутим було тваринництво. Одним із предметів екс­порту була в’ялена риба й ікра¹. Чи не найбільшим багатством Кримського ханства були соляні озера. Сіль у період Середньовіччя високо цінувалася, оскільки вико­ристовувалася не лише для присмачення їжі, а й для зберігання продуктів. Закупо­вувати сіль до Криму приїжджали також з України. Цим там займалися козаки й чу­маки^{[532] [533]. Зрозуміло, така економіка потребувала додаткових робочих рук.}

Похід кошового отамана Івана Сірка на Крим. Визволення побратимів. Мирослав Добрянський

Також додаткових робочих рук потребувала й Османська імперія, яка перебра­ла _від Візантії її «економічний спадок». У цій державі в період Середньовіччя були розвинуті й ремесла, й сільське господарство, і торгівля. Чимало русинів-українців саме через невільничі ринки Криму потрапляли в Туреччину. Подібне викачуван­ня трудових ресурсів з України було характерним і за інших часі, зокрема зовсім недавні і навіть сучасні. Наприклад, у період Другої світової війни з України в при­мусовому порядку вивозилися молоді люди на роботу в Німеччину. Так само звід­си в часи сталінізму через репресії відправляли людей на будови, шахти у віддале­ні райони CPCP. Цю саму ситуацію (щоправда, у цивілізованій формі) маємо й нині, коли в Україні рекрутують працівників для роботи в інші країни, де помітно вищі заробітки, ніж у нас.

На бажання, можна побачити й інші цікаві паралелі між долею невільників, які потрапили до Кримського ханства, й нашими сьогоднішніми закордонними заробітчанами. Так, відносно відомою є оповідь із «Літопису» Самійла Величка (бл. 1670-1728) про похід запорізького отамана Івана Сірка (1605-1685) на Крим 1675 р. Згідно з нею, Сірко вивів із Криму сім тисяч християн і тумів, тобто людей, народжених від змішаних шлюбів між мусульманами й християнами. Ця цифра ви­глядає фантастично. Серед цих семи тисяч ніби три тисячі не захотіли йти в «хрис­тиянську землю», власне, в Україну. Вони сказали, що «мають уже в Криму свої осід- лиська й господарства і через це краще там бажають жити, ніж у Русі, нічого свого не маючи». І тоді Сірко наказав повбивати цих людей^[534]. За всіх моментів фантастич­ності цієї оповіді, вона відображує певні реалії.

Звичайно, доля невільників, виведених з України, була різною. Дехто справді по­трапляв на важкі роботи й гинув. Проте й було чимало таких, які заводили в Криму своє господарство й непогано приживалися там. Чимало дівчат ставали дружина­ми мусульман: чи татар, чи турків. Були серед них і жінки султанів. Принаймні бага­тьом відома історія Роксолани. Деякі діти й юнаки потрапляли до корпусу яничар... Словом, немало було таких, які «потурчилися, побусурманилися задля лакомства», як, наприклад, героїня думи про Марусю Богуславку. Чи не нагадують ці «побусур­манені» нинішніх українських заробітчан, які осіли за кордоном? Адже й Кримське ханство, й Османська імперія на той час були багатими державами, які відкривали для людей чималі можливості.

Татарські набіги вели також до того, що частина татар, потрапивши в полон на українських землях (а такі випадки були нерідкими), осідали тут. Руські (україн­ські) князі залучали їх до військової справи. Й чимало татар, яких називають та- тарами-ліпками, служили в князівських надвірних військах. Наприклад, зазна­вши поразки від князя Костянтина Острозького (1460-1530) у битві під Вишнів- цем 1512 р., велика група перекопських татар опинилася в полоні. Князь розселив їх у своїх володіннях, надавши певні гарантії. На початку XVI ст., як свідчать дея­кі документи того часу, татари мешкали в Острозі й в околицях цього міста: селах Розваж, Підлужжя. Також деякі татари потрапляли в полон до українських коза­ків, коли ті здійснювали походи на землі Кримського ханства. Загалом козаки до­волі активно торгували татарським ясиром^[535]. У пізніші часи відомі поселення татап в південній Волині в селах Новолабунь, Ювківці, містах Полонне й Старокостянти- нів. У цих місцях татари зазвичай мали свої мечеті, імамів, а також окремих уряднц. ків. Деякі татарські громади на Волині зберігалися аж до початку XX ст.^{1 [536]}

Окрім питання про татарські набіги на українські землі, варто τaκo% з'ясувати питання про залежність Кримського ханства від Османської імперії Справді, після того, як 1475 р. турки завоювали південь Криму, вони отримали важелі впливу на ханство. Ці важелі ще більше зросли, коли 1484 р. турки за­хопили молдавські чорноморські порти Кілію та Акерман (Білгород-Дністров- ський]. Ці терени стали непоганим місцем впливу на західні частини Кримсько­го ханства: Буджак і Єдисан. Зрештою, на початку XVI ст. ще один важливий порт і фортеця в Північному Причорномор’ї, Очаків, який перед тим належав Крим­ському ханству, перейшов османам. Під контролем османів опинилося практич­но все Чорне море з Азовським і, відповідно, чорноморська торгівля, яка давала чималі прибутки.

Кримський хан формально вважався практично рівним турецькому султану, мав право сидіти поряд із ним. Вважалося також, що у разі відсутності дітей по чоловічій лінії в османській династії місце турецьких султанів мають зайняти кримські Гіреї^{[537] [538].}

Турецькі султани залучали кримські війська до своїх воєнних кампаній^[539]. Тоб­то відносини Кримського ханства й Османської імперії можна трактувати як союз­ницькі. Щоправда, кримські хани були мо­лодшими союзниками й визнавали пер­шість турецьких султанів. Та все ж таки вони часто виявляли самостійність і на­віть конфліктували з турками. Недарем­но був перенесений адміністративний центр ханства до Бахчисараю, який роз­ташовувався в степових районах Криму, подалі від Кафи й інших кримських воло­дінь Османської імперії.

Хоча кримські хани й визнавали пев­ну васальну залежність щодо османів, вони залишалися, фактично, основними гравцями на золотоординському просто­рі. 1502 р. кримський хан Менглі Гірей розгромив Велику Орду, приєднавши до Криму Приазов’я, унаслідок чого тери­_торія Цієї держави зросла втричі^[540]. До її складу входили степові райони Північно­го Причорномор'я й Приазовья: Буджак, Єдисан, або Західний Ногай, Східний Ногай І «убань, де були кочів'я татар, яких часто називали ногайцями і які мали відносну самостійність. Гіреї також установили міцні зв'язки з народами Північного Кавка­зу: черкесами, адигами й кабардинцями. Сюди вони навіть посилали на виховання _сріНів, які були спадкоємцями ханського престолу^{1 [541]. Деякий час під протекторатом Кримського ханства перебувала Запорізька Січ і т. зв. Ханська Україна, про що йти­меться далі. Кримський хан титулувався володарем «Великої Орди»[542].}

Попри такий децентралізований характер ханства, воно виявилося досить стій­ким державним організмом. Ця держава проіснувала понад 300 років і, насправді, могла б існувати далі, якби не агресивна політика Росії та угодовство Шагін Гірея, який став останнім кримським ханом.

Стержнем Кримського ханату була ар­мія. Військо хана складалося з його осо­бистої гвардії, військових загонів беїв _Та мурз, а також загального ополчення. До походів залучалися й загони васалів хана. Мобілізація до походу здійснювала­ся швидко, протягом півмісяця. Основою кримськотатарського війська була кін­нота, озброєна переважно шаблями й лу­ками. Слабким місцем цього війська була відсутність вогнепальної зброї, зокрема гармат. Тому кримські татари зазвичай не штурмували фортеці.

Татарське військо відзначалося ви­сокою дисциплінованістю й витриваліс­тю. Згадуваний Боплан писав про те, що татарських хлопчиків виховують у суво­рих умовах. І завдяки цьому вони стають добрими воїнами^[543]. Зазвичай татари пе­ремагали завдяки своїй чисельній перевазі, відпрацьованій тактиці, знанню міс­цевості й навичкам пересування, маскуванню й веденню бою в непростих умовах степу^[544].

Одним із чинників могутності кримського хана були його великі грошові до­ходи. У середині XVIII ст. вони становили щорічно близько 345 тис. піастрів. Знач­ну їх частину хан отримував від митниць: Кезлевської — 50 тис., Оркапинської — ЗО тис., Дубоссарської — 8 тис. Значні суми виплачували хану молдавський та во­лоський господарі, місто Кафа, яке належало османам, і навіть... турецький султан. Останній давав 6 тис. піастрів. Окрім того, хана задобрювали турецькі чиновну багатими подарунками. Тут, до речі, виникає запитання: чи можна в такому p_a3∣ вести мову про «класичну залежність» кримського хана від османів, оскільки й суд. тан, і його чиновники давали хану гроші й дарунки. Другу частину доходів хана ста­новили доходи від соляних озер та сільськогосподарських угідь^[545].

У ханстві встановився чіткий порядок престолонаслідування. Наступником хана був калга, який уже за його правління був другою особою в державі. Окрім того, був ще один наступник, який ішов за калгою — нур-ед-дін. Тобто ханський престол без особливих проблем переходив із рук до рук, виключаючи ЯКІСЬ смути Хоча, звичайно, виникали й тут непорозуміння, боротьба за владу.

Також варто відзначити відносно високий рівень освіченості в Кримському хан­стві. Щоправда, ця освіченість стосувалася не кочових татар, а тих, які осіли в міс­тах, переважно на теренах Кримського півострова^{1 [546].1332 р. в Киримі (Солхаті) була заснована золотоординським ханом Узбеком медресе, яка мала статус вищої шко­ли. Кирим довгий час був центром ученості, де проживало чимало мудреців: астро­номів, істориків, богословів. Уже за часів самостійного Кримського ханства центра­ми вченості стали такі міста, як Карасубазар, Кезлев, Бахчисарай. Також таким цен­тром була Кафа, яка, хоча й не належала до Кримського ханства, але була тісно з ним пов'язана[547].}

Так, на початку XVI ст. кримські хани починають чинити відносно часті на­їзди на Московію^[548]. Щоправда, друга чверть XVI ст. стала періодом нестабільності в Кримському ханстві, що було пов'язано боротьбою за ханський престол. Відпо­відно, вплив цієї держави значно посла­бився. Цим скористалася Московія, яка теж почала виявляти претензії на золо- тоординський спадок.

1547 р. Іван Грозний (1530-1584) по­чав називатися царем^[549]. До того часу так у Московії називали золотоординських ханів. 1552 р. московські війська завойо­вують Казанське ханство, 1556 р. — Астраханське.

Саме тоді у Криму настав період стабілізації, де ханом 1551р. став Девлет Гі- рей (1512-1577). Останній намагався стримувати експансію Московії на золото- ординському просторі. 1571 р. він учинив похід на Москву, яка була спалена крим­ськими військами. Питання не стояло про завоювання Московії. Йшлося про те, щоб упокорити колишнього васала, який почав собі багато чого дозволяти. Ha- _f,_τy∏Hi роки кримські хани здійснювали походи на Москву. Щоправда, успішними ∙_l∙_x важко назвати.

Є відомості про те, що московські бояри збиралися усунути з престолу Івана IV і посадити «справжнього царя», кримського хана Давлет Прея^[550]. Вочевидь, для мос­ковської еліти того часу легітимним правителем міг бути лише чінгізид. Москов­ська князівська династія до Чінгізидив не належала, а правила лише з їхнього до­зволу. Побоюючись змови, Іван IV зробив царем московським хана Саїн Булата, який походив із Чингізидів. Останній прийняв православне хрещення й почав нази­ватися Симеоном Бекбулатовичем. Щоправда, правління цього князя було недо­вгим, близько року (1575-1576 pp.). Та й загалом мало воно бутафорський харак­тер. Однак це правління забезпечувало для Івана IV видимість легітимності, який потім перейняв від нього владу. Цікаво, що після смерті царя Федора Івановича (1557-1598) чимало представників московської знаті консолідувалися навколо чінгізіда Симеона Бекбулатовича, убачаючи в його особі претендента на москов­ський престол.

Ханський палац в Бахчисараї Карло Боссолі

Тим часом Кримське ханство було зайняте більш важливими для нього питан нями. У 70-х рр. XVI ст. воно вело війну з Персією, а 1593-1606 рр. воювало з дер. жавою Габсбургів. Це й дало змогу Московії продовжити свою експансію на τepej_la колишнього золотоординського простору. Московії за часів Івана Грозного вдалося підкорити Сибірське ханство, власне Західну частину Сибіру (80-ті рр. XVI cτ.), yc_τa. новити контроль над Ногайською ордою та Військом Донським¹. Унаслідок цього більша частина золотоординського простору опинилася в руках московитів. Зали­шалося лише Кримське ханство.

Шагін Гірей

XVII ст. - початок XVIII ст. — час, коли тісно переплелися долі козацької Украї­ни й Кримського ханства. На той час українське козацтво стало потужною воєн­ною силою. Воно не раз воювало з татарами, чинило напади на кримські володіння. Проте 1624 р. україн­ські козаки надали підтримку ханові Мехмед Гірею (1584-1629), який опинився в стані конфлікту з ту­рецьким султаном Мурадом IV (1612-1640). Остан­нього схилили на свій бік кримські аристократи (беї й мурзи), які були незадоволені Мехмедом. Весною 1624 р. Мурад оголосив ханом Джанібека Гірея, по­славши до Криму кількатисячний корпус яничар. Мехмед разом зі своїм братом, калгою Шагін Гіреєм готувався до оборони. На той час у кримському поло­ні опинилося близько 300 козаків, які зазнали аварії під час шторму, а їхні човни-чайки були викинуті на берег. Козакам, які були добрими стрільцями, запро­понували або довічну неволю на галерах, або участь у війні проти турків. Ті погодилися на останнє. їм удалося, використовуючи вогнепальну зброю, зупи­нити турків під Карасубазаром. Про це так писав Ша­гін Прей: «...у товариство прийшло триста козаків. Дай Боже довге здоров'я цим трьомстам козакам, які на допомогу і в товариство прийшли і, діючи там, як ба­жало собі серце наше, нам допомогли»^{[551] [552]. Окрім того, козаки на чайках здійснили рейд Чорним морем до турецьких берегів, що змусило султана відволіктися від кримських справ і зосередитися на обороні столиці[553]. Мурад IV визнав права Мех­меда на ханський престол[554]. Однак протистояння Кримського ханства й османів не припинялося.}

Упродовж літа — осені 1624 р. Шагін Гірей та українські козаки часто обмінюва­лися посланцями. 28 грудня 1624 р. була укладена угода між калгою Шагін Гіреєм та козаками про союз. Це був перший формалізований на папері військово-полі- зичний союз українських козаків із Кримським ханством¹. Він передбачав «служ­бу» козаків кримському хану звичайно, за певну плату. Передбачалося, що й крим­ська сторона зобов'язувалася допомагати козакам у разі необхідності^{[555] [556].}

Цікаво, що Шагін Гірей, зустрічаючись із московськими посланцями в Бахчи­сараї в квітні 1625 р., говорив про цей союз. Звертав увагу, що українські козаки, ₁χo∏a й ходять по морю, але нічого поганого кримцям не чинять, на відміну від дон­ських козаків, які перебувають під опікою московитів. Закидав калга й московитам _τe, що вони «з Казанської і з Астраханської держави царів наших вигнали»^[557]. Тобто кримські правителі розглядали Поволжя як сферу свого впливу, звідки їх витісни­ли московити. Із цих слів випливає, що завоювання останніми Кримського й Астра­ханського ханств було переділом.спадку Золотої Орди між двома його основними спадкоємцями — Московією й Кримським ханством.

Восени 1628 р. та навесні 1629 р. українські козаки й кримський хан уклали ще дві угоди, щоправда, за згодою польських представників^[558].

За цим усім стояли важливі геополітичні розрахунки. На той час Персія споді­валася «прорубати вікно» до Чорного моря й зробити своїм союзником Кримське ханство. Якби це вдалося, можна прокласти було новий торговий шлях зі Схо­ду (Китаю, Індії, Персії) на Захід, ліквідувавши таким чином торгову монополію турків на Чорному морі. Калга Шагін Гірей, який був впливовою особою в Крим­ському ханстві, дотримувався проперської орієнтації^[559]. Війна з турками й проту- рецькими силами на Кримському півострові тривала до 1629 р. До участі в цих військових герцах хан та калга залучали українських козаків. Махмет IV у цій бо­ротьбі програв, загинувши 1629 р., а калга Шагін емігрував до Персії^[560]. У цій ві­йні на боці кримських татар брав участь Богдан Хмельницький, принаймні про це є свідчення^[561]. Зрештою, укладаючи союз із кримським ханом, він міг спиратися на традицію таких союзів.

У 30-х роках XVII ст. такі союзи продовжували укладатися. Так, 1634 р. крим­ський хан Девлет Гірей намагався залучити до себе на службу кілька тисяч коза­ків. 1635-1637 рр. з українськими козаками активно контактував хан Інаєт Гірей (1597-1637). У січні 1637 р. понад 700 козаків з'явилося в його таборі на чолі з Пав­люком (Павлом Бутом) (7-1638). Далі вони воювали проти ногайського мурзи Кан- теміра. Натомість козаки, як уже зазначалося, намагалися залучати татар до бо ротьби з польською владою¹.

Наприкінці 1647-1648 рр. Богдан Хмельницький, фактично продовжуючи τp_a. дицію татарсько-українських союзів, вступив у переговори з кримським ханом Іс­ламом Гіреєм (1604-1654), нагадавши, що колись сам допомагав татарам. На весні 1648 р. кримські татари й козаки, ставши союзниками, розпочали війну проти Речі Посполитої. Цей союз зберігався до 1653 р.

Після Хмельниччини, коли настав період Руїни, війська кримського хана не раз втручалися в українські справи, підтримуючи того чи іншого гетьманів. Так, крим- ці підтримали Івана Виговського та Петра Дорошенка. На допомогу Кримського ханства намагалися спиратися такі козацькі гетьмани, як Степан Опара, Михайло Ханенко тощо^{[562] [563].}

З 80-х років XVII ст. на землях між Дніпром і Дністром, що належали Крим­ському ханству, починають селитися українці. З часом ці терени отримали назву Ханська Україна (або Ганьщина)^[564]. Хоча поряд з цим фігурували інші назви: «Та­тарська Волощина» й «Кочубейська Татарія». Османи ж іменували ці терени «Му- катаа Томбасар».

Уже 1668 р. гетьманом України під протекторатом Кримського ханства став Петро Суховієнко (Суховій)^[565]. Наступним кроком у формуванні Ханської України стало перетворення східної частини Поділля під управлінням Петра Дорошенка на своєрідний «Український вілайєт». Останній, бувши васальною територією осма- нів, простягався до річки Кодима, що дало поштовх до козацького розселення на нинішніх південноукраїнських землях, які на той час контролювалися як турками, так і кримськими ханами.

Згідно з умовами Бахчисарайського миру 1681 р. між османами й Московією, південною частиною Правобережного Гетьманату, що опинилася під турецьким протекторатом, опікувався «князь малоруської України і вождь Війська Запороз­ького» Юрій Хмельницький (1641-1685). Потім його замінив молдавський воєво­да Георгій Дука. Тоді на ці терени поширюється влада Кримського ханства. Після 1684 р. турецький султан Мехмед IV на турецькій частині Правобережної України проголосив гетьманом Теодора Сулименка (Сулимку). Його й варто вважати пер­шим гетьманом Ханської України. Він був призначений за пропозицією хана і почав здійснювати діяльність із території лівобережного Придністров'я, котре контро­лювалося Кримським ханством^[566].

Керівництво Ханською Україною здійснювали гетьмани, резиденція яких роз- ^щовувалася в Ягорлику, поблизу Дубоссар. Тому гетьманів часто називали як ду- боссарських. Наприкінці XVII ст. існувало кілька таких гетьманів, окрім згаданого Теодора Сулименка, Яким Самченко та Степан Лозинський (Стецик). Останній пе­ребував на цій посаді тривалий час: з 1686 по 1695 роки. Він розсилав універсали, р яких закликав населення Правобережної України прийняти турецьке й татарське підданство. 1689 р. йому вдалося разом із татарами захопити Немирів — важливий міський центр на Поділлі. Щоправда, його звідти вибили поляки¹.

Також до очільників Ханської України варто віднести Петра Іваненка, який став відомий як Петрик. З його особою пов'язане антимосковське повстання, про що буде вестися мова далі.

На той час завоювання земель Кримського ханства, вихід до Чорного моря були пріоритетними завданнями політики Петра І (1672-1725). Цю політику можна роз­глядати як продовження збирання земель колишньої Золотої Орди. Щоправда, кримські походи 1687 і 1689 років, у яких взяли участь й українські козаки, закін­чилися невдачею.

Натомість Кримське ханство відповіло «симетричним ударом». 23 квітня 1692 р. Петро Іваненко (Петрик)^{[567] [568] подався з 60 козаками до Казикирмену. До 1691 р. він служив у канцелярії Івана Мазепи й, безперечно, чимало знав про плани укра­їнського гетьмана, про його спільні дії з росіянами проти кримців. Потім Іванен­ко пішов на Запорізьку Січ, де теж був писарем. А звідти — уже до кримських та­тар. 26 травня 1692 р. Іваненко уклав союзний договір із Кримським ханством від імені Київського й Чернігівського князівств, усього Запорозького городового вій­ська і народу малоросійського[569]. Договір (принаймні формально) мав рівноправний характер. Передбачалося, що Київське, Чернігівське князівства, військо Запорізь­ке є незалежними, а Кримське ханство має надати їм допомогу для боротьби з по­ляками й московитами. Водночас українська сторона мала за потреби допомагати Кримському ханству. Від імені ханства договір підписав казикирменський бей Ke- мен-мурза.}

Іваненко оголосив антимосковське повстання, видавши в липні 1892 р. свої уні­версали, де він іменував себе гетьманом Війська Запорізького. Тоді ж він із Кази­кирмену перебрався до Перекопу. Іваненко здійснив низку походів за підтримки кримських військ 1692, 1693, 1694 та 1696 роками. Проте успіху це повстання не мало. Новий гетьман так і не повторив «сценарій Хмельницького», коли за допомо­гою кримських військ удалося «розхитати ситуацію» й підняти козаків на повстан­ня. Уважається, що Петрика підтримало близько п'яти сотень осіб. Це було замало для повстання. Тобто «незалежна Україна» в союзі з Кримським ханством так і не відбулася. Далі Іваненко став гетьманом Ханської України. Як довго він ним був і яка була його подальша доля — цього достеменно ми не знаємо. Вважається ∏ на цій посаді він перебував орієнтовно до 1712 р.

Дещо подібна спроба створити Українську державу в союзі з Кримським χ_afj ством, як це робили Богдан Хмельницький і Петро Іваненко, спостерігалася п}_СЛя Полтавської битви 1709 р., коли шведський король Карл XII (1682-1718) та геть- ман Іван Мазепа (1639-1709) зазнали поразки. Тоді король і гетьман зі своїми пр_и. хильниками емігрували на терени Османської імперії та Кримського ханства. Осід­ком українських емігрантів стало місто Бендери¹. Після смерті Мазепи, 5 квітня 1710 р., як уже говорилося, українські козаки-емігранти обрали своїм гетьманом Пилипа Орлика (1672-1742)^{[570] [571].}

23 січня 1711р. між козаками й Кримським ханством був підписаний Кайрський договір. У ньому, зокрема, читаємо: «...колись, за часів гетьмана Хмельницького, ко­заки українські й запорозькі з військом кримським дружбу, братерство і дружній союз шануючи, великі зручності звідали; таким чином і тепер, як колись, як україн­ські, так і запорозькі козаки з кримцями хочуть з’єднатися і мати їх за друзів, братів і приятелів»^[572]. Інша річ, що ці декларації не завжди мали відповідне втілення.

Карл XII і Мазепа після Полтавської битви. Г. Седерстрьом

у січні 1711 р. кримський хан Девлет II Гірей (1648-1718) вирушив на україн­ські землі, зокрема на Слобожанщину. Його супроводжував відносно невеликий ко- _ацький загін. Татарам вдалося зайняти низку населених пунктів. Проте особливих _cπiχiB цей похід не мав. До того ж цей похід ударив по репутації Пилипа Орлика, ддзке татари, здійснюючи похід на українські землі, займалися звичним для себе дідом — забирали ясир.

Навесні того року в похід на українські землі, що перебували під московською займанщиною, виступив і Пилип Орлик. Були в його війську й татари. На перших _πopax ситуація складалася на користь Орлика. Проте невдалий штурм Білоцерків­ської фортеці 25-27 березня призвів до того, що він почав втрачати своє військо. Воно маліло з кожним днем. Зрештою цей похід проти московських військ і їх союз­ників для гетьмана завершився невдачею.

Це дало змогу армії московитів під командуванням Петра І пройти теренами України й вступити на землі, які контролювалися Кримським ханством і Осман­ською імперією. Біля річки Прут зійшлися об'єднані сили османів і кримських та­тар з московськими військами, до яких долучився загін під командуванням мол­давського господаря Дмитра Кантемира. 8-9 липня біля села Стенілешть відбулась вирішальна битва, унаслідок якої армія Петра І була повністю оточена в урочищі Нові Стенілешти. Становище московитів було критичним, і їх капітуляція стала не­минучою. Однак підкуплений московською стороною головнокомандуючий осман­ською армією, візир Балтаджі Мехмед паша дозволив росіянам і молдаванам вийти з оточення¹. 12 липня 1711 р. був укладений Прутський мирний договір. У дого­ворі не було чітко прописано питання щодо українських територій, кому вони на­лежать. Воєнний стан між двома державами продовжував зберігатися^{[573] [574]. 13 липня 1713 р. була укладена Андріанопольська мирна угода, яка, зокрема, передбачала протекцію Кримського ханства над Військом Запорізьким[575].}

Останнє перебувало в складі Кримського ханства з 1711 по 1734 роки. На той час Січ розташовувалася в урочищі Олешок, або Кардишині (неподалік сучасного Херсона), у пониззі Дніпра^[576]. Щоправда, у козаків виникали непорозуміння з Крим­ським ханством, зокрема з підвладними йому ногаями. І все ж, коли козаки після 1734 р. опинилися під російською владою, вони довго з ностальгією згадували про «кримську протекцію»^[577]. Олешівську Січ із належними їй теренами теж зазвичай відносять до Ханської України.

Загалом же Північне Причорномор’я, що знаходилося під владою кримських ха­нів, у той час стало місцем притулку як для українських політичних емігрантів, так і для козаків. Відбувалося поступове заселення українцями цих земель. У середині XVIII ст. в басейні Південного Бугу виникли «ханські слободи»: Балта (Палієве Озе­ро), Голта, Перелети, які населяли переважно українці. З’явилося тут чимало й ін-

ших невеликих українських поселень. Українці також заселяли землі в районі A₀ теці Хаджибей (нинішня Одеса). ^p'

«При всіх свідченнях російських джерел, — пише Олександр Середа, — ∏∣₀ того чи іншого рівня гноблення османцями християнського населення регіон щодо грабунків ногайцями селян і загалом щодо досить складного стану, в яко»? опинилося місцеве населення, окреслюються зовсім зворотні висновки: 3a∏opo₃ ьке козацтво, переселяючись до Придністров’я, масово приймає османське підда_н. ство, українці Брацлавщини шукають захисту від польських конфедератів знову ж на цих османських територіях...»¹

Українцям жити у Ганьщині (так у народі називали Ханську Україну), схоже було краще й привільніше, ніж у Речі Посполитій та Російській імперії, де існувало кріпацтво. Останнє на території Ханської України не утвердилося.

Русини-українці, що проживали на османських землях північно-західного Причорномор'я, зокрема й на теренах Ганьщини, мали змогу задовольняти свої ре­лігійні потреби. Ці землі входили до складу Проїлавської (Браїловської) митропо­лії, що підпорядковувалася Константинопольському патріархату. Перша згадка про неї припадає на 1590 р. 1641 р. вона отримала офіційну назву «митрополія Про- їлавська й Ізмаїльська»^{[578] [579].}

Опинившись у Північному Причорномор'ї, українці, окрім землеробства, стали займатись різними промислами: ходили «по сіль» та «за звіром із рушницею», ва­рили хмільні напої тощо.

Північно-Західне Причорномор’я, до складу якого входила й Ганьщина, в еконо­мічному просторі Османської імперії посідало особливе місце, як регіон-постачаль- ник зерна й продукції скотарства. «Аграрний фактор розвитку регіону у загально- османському економічному просторі значно збільшується до кінця XVII і особли­во протягом — XVIII ст., — справедливо вказує Олександр Середа. — Виробництво зерна також спонукає до розвитку логістичних систем зі столицею Османської дер­жави. Саме на цей період у Північно-Західному Причорномор'ї сформовано розга­лужену транспортну мережу сухопутних шляхів, які передусім були спрямовані до торгівельних портів-пристаней чорноморського узбережжя. Останні забезпечува­ли морське сполучення зі Стамбулом і рештою османських портів, куди перевози­ли більшу частину збіжжя. Кримське ханство у цьому сенсі виступало скоріше як гарант забезпечення столиці постачами необхідної продукції»^[580]. Поряд зі старими транспортними вузлами (Акерман, Кілія, Очаків і Бендери), з’являються нові: хліб­на гавань Аджидере (поряд з Акерманом) та розбудовується порт Ходжибей. Щоб не зменшувати хлібних запасів, османська влада забороняла в Ханській Україні і прилеглому до неї «каза Хотин» (Хотинська округа опинилася під владою османів на початку XVIII ст.), виробляти із зернових горілку^[581].

Ганьщина проіснувала до кінця XVIII ст., поки її землі внаслідок російсько-ту­рецьких війн не опинилися в складі Російської імперії. Уже 1774 р. північна части­на цих теренів була забрана росіянами. А 1791 р. вони підпорядкували собі й т. зв.

таківську область. У результаті цього абсолютна більшість земель Ганьщини, за _fihhtk°m Придністров'я, стали російськими^[582].

Загарбання Ганьщини росіянами не обійшлося без підкупу. Останній гетьман яобоссарський, тобто гетьман Ханської України, Якуб-Ага, який походив із татар- діпоКл був підкуплений російською владою. Завдяки йому росіянам вдалося частко- _β0 взяти під свій контроль землі Ганьщини^{1 [583].}

Як уже говорилося, завоювання зе­мель Кримського ханства, вихід до Чор­ного моря були важливими завданнями політики Петра І, особливо на початках його правління. Щоправда, з часом Пе­тро І переорієнтовує свою політику в за­хідному напрямку. Однак східний вектор у політиці Московії, а з 1721 р. Російської імперії, не зникає, хоча й дещо відходить із переднього плану. Зрештою, за часів Катерини II (1729-1796) Росії вдається підпорядкувати Крим. Важливим етапом у цьому стала російсько-турецька війна 1768-1774 рр. Цікаво, що на початковому етапі цієї війни «майже всі козацькі вій­ська Російської імперії — від Запоріжжя до Яїка — були охоплені масовими про­тестами проти зростання регламентації з боку імперського центру. Повстання на

Січі наприкінці грудня 1768 року стало першим симптомом розвалу системи контр­олю, яка устійнилась після 1739 року. Під час того повстання частина запорожців заявила про намір перейти в турецьке підданство, як і 1709 р. Примітно, що напе­редодні повстання кошовий отаман Петро Калнишевський прийняв на Січі турець­ких послів усупереч застереженням російської влади»^[584]. Справді, серед запорожців певне поширення мала «кримська легенда»: про те, як добре їм колись жилося під покровительством кримського хана. Для Росії війна з турками та їхніми союзника­ми — кримськими татарами, 1768-1774 рр. виявилася успішно. Після неї Кримське ханство опинилося під російським протекторатом. А 1783 р. воно остаточно було анексоване Росією.

Падіння Кримського ханства було пов'язане не стільки з об'єктивними причи­нами, скільки з причинами суб'єктивного характеру. Росіянам удалося підкупити представників політичної еліти цієї держави, зокрема кримського хана Шагін Гірея (1746-1787). Саме кримська еліта й «здала Крим». Цього хана часто представляють як освічену людину й реформатора. Біда лише в тім, що ця освіченість й реформу ські наміри пішли не на користь, а на шкоду його державі. У молоді роки Шагін p∣' рей побував у Європі і звик до «європейського шарму». Будучи при кримсько/ хані Сахіб Гіреї статус калги, він очолив проросійську партію в своїй державі. З д/ пломатичною місією бував у Петербурзі, де отримував щедрі подарунки-хабарі Шагін Гірей, живучи на широку ногу, перебував на утриманні російської влади. 3_a допомогою Катерини II та російських військ його 1777 р. зробили кримським χ_a. ном. Він ніби прагнув «європеїзувати» свою державу шляхом проведення низки ρθ.

форм: адміністративної, податкової, суд₀- вої, військової, земельної тощо. Однак ці кроки не дуже узгоджувалися з наявними в ханстві політичними й культурними традиціями. У кінцевому підсумку така реформаторська діяльність вела не до зміцнення, а до занепаду Кримського хан­ства. Усе це, а також ігнорування Шагін Гі- реєм мусульманських і татарських тради­цій викликали незадоволення його під­даних, що призвело до повстання, яке було жорстоко придушене російськими військами. А Шагін Гірей 1782 р. був поновлений на ханстві. Щоправда, він не ко­ристувався авторитетом. Тому Росія відносно безболісно 1783 р. ліквідувала «хан­ську посаду», надавши Шагін Гірею щедре утримання й відправила його на терени Росії. Таким чином, Кримське ханство як таке перестало існувати, адже це була ди­настична держава.

Чи могло б зберегтися Кримське ханство?

Це, звичайно, уже питання альтернативної історії. Проте, якби воно збереглося, то долі України та Росії були іншими. Бо саме ліквідація Кримського ханства при­звела до того, що російська імперська влада змогла утвердитися на українських землях. Саме після того, як Кримське ханство 1774 р. стало «незалежним» (фактич­но підпорядкованим Російській імперії), 1775 р. російська влада пішла на ліквіда­цію Запорізької Січі. Попри конфлікти між українськими козаками й татарами, які кочували в Криму й степах теперішнього Півдня України, ці два етноси становили своєрідний симбіоз конфлікту/співпраці. У середовищі українських козаків існува­ло розуміння того, що постійні конфлікти між Кримським ханством, з одного боку, та Річчю Посполитою й Російською імперією — з іншого, за степовий кордон дає їм можливість для виживання. За умови ж ліквідації цього кордону державна машина швидко знищить непотрібних їй козаків^[585].

Наполеона під час походу на Росію 1812 р. мав певні плани щодо облаштування нинішніх українських земель. Зокрема, планував під своїм протекторатом віднови­ти Кримське ханство. Щоправда, це так і залишилося в планах... Проте татари, не­зважаючи на їхній етноцид, здійснюваний російською владою, протягом тривалого qac½ пр^{актично} Д° середини XX ст, залишалися важливим чинником кримського життя.

Окрім Кримського ханства, значна частина земель Південної України, а також ревний час землі Поділля належали Османській імперії, яка у період Середньовіччя була однією з найбільших і найбагатших держав світу^[586]. Вона поєднала давні дер­жавницькі традиції Візантії (Ромейської імперії) з традиціями молодої світової ре­лігії ісламу. Столиця османів була в Константинополі — колишній візантійській столиці. Володіння ж імперії розкинулися на трьох континентах: Азії, Європі й Аф­риці- Конкурентами османів, з якими вони перебували в стані постійного конфлік­ту стали держави християнської Європи, передусім держави католицькі, а також шиїтська Персія. Османи ж були сунітами. Тому конфлікти між османськими турка­ми та персами мали часто релігійне забарвлення.

Землі козацької України розташову­валися поза межами османського світу і сприймалися жителями імперії, принай­мні представниками її провідних верств, як світ варварства. Через українські те­рени на той час проходив цивілізацій- ний кордон. З одного його боку була «Єв­ропа», зорієнтована переважно на като­лицизм, з іншого — османський світ, де в релігійно-культурному плані домінував іслам, іноді поєднуючись із православ'ям і навіть із протестантизмом (протестант­ські конфесії, наприклад, набули значно­го поширення в союзній османам Тран­сільванії). Цей кордон став місцем жорсткої конфронтації. Тому в турецьких писем­них джерелах українське козацтво часто подається в плані негативному, зокрема козаки постають як люди підступні й брехливі^{1 [587]. Натомість османський світ в укра­їнських фольклорних творах сприймається як світ зла, неволі.}

На теренах сучасної України були як деякі провінції Османської імперії, так і со­юзні їй держави. До провінцій належали три еялети.

Один із них, про який уже велася мова, був невеликий за територією, але віді­гравав досить важливу роль у державі. Це еялет зі столицею в місті Кафа, до скла­ду якого входили південне узбережжя та гори Криму, а також Керч, Азов і Тамань. 1475 р. в Кафі була створена така адміністративна одиниця, як санджак, що був під­порядкований турецькому султану. 1568 р. статус Кафи був підвищений. Містом !прилеглими землями почав керувати бейлербей. Так був створений еялет у Кафі.

Кафа була великим економічним і культурним центром, де проживали ∏_d ставники різних народів. Правда, більшість населення становили турки, які до _τθp^ ж жили в центральній частині. Саме з їхнього середовища походили люди, які здій снювали керівництво містом та еялетом.

Ще одним значним містом у еялеті з центром у Кафі був Азов (від татарсько? слова «азак» — гирло). Завдяки йому османи контролювали Азовське море. Це мі_с то розташовувалося в гирлі ріки Дон, яка була важливою транспортною й торго вою артерією. Фігурує Азов в українському фольклорі як «місто неволі».

За Азов між Росією та Османською імперією велася тривала боротьба. За Кю- чук-Кайнаджарським мирним договором 1774 р. місто остаточно було анексоване Росією.

Тоді ж відбулася й анексія еялету із центром у Кафі. Це місто 1771 р. захопили російські війська. Після Кючук-Кайнаджарського договору землі еялету стали ро­сійськими.

Інша провінція з адміністративним центром то в Сілістрії, то в Очакові охоплю­вала терени північно-західного Причорномор'я: деякі північно-східні болгарські землі, Добруджу, Буджак із містами Кілія та Акерман, місто Бендер (сучасні Бенде­ри), а також терени між Дністром та Дніпром (Єдисан)^[588].

Формування цього еялету відбувалося внаслідок підкорення турками низки торгових центрів у північно-західному Причорномор’ї. Так, 1484 р. турецький сул­тан Баязид II Дервіш (1147-1512) забрав у Молдавського князівства Кілію та Чете- та-Альбу (інші назви — Акерман, Монкастро). 1526 р. турки забрали від Кримсько­го ханства місто Очаків, 1529 р. від Великого князівства Литовського — місто Качу- кленов (Хаджибей; нині місто Одеса), 1538 р. від Молдавського князівства — місто Тягиня (Бендери). Ці завоювання допомогли туркам стати монополістами в чорно­морській торгівлі.

1599 р. виник Очаківсько-Сілістрійський еялет. Причиною його створення була необхідність військового посилення османів на прикордонні для захисту від ко­зацьких набігів та забезпечення османського впливу на Валахію й Молдавію. Пер­шим бейлербеєм еялету став кримський хан. Взагалі землі еялету «перепліталися» із землями ханства. Наприклад, ногайці в степах Єдисану й Буджаку підпорядкову­валися турецькому бейлербею та наміснику кримського хана, маючи значну авто­номію.

Основну частину населення еялету становили ногайські татари, волохи, молдо­вани, турки. Були також тут громади греків, вірмен, євреїв, русинів-українців, ци­ган та інших народів. Окрім етнічних татар та іншого татаризованого кочового на­селення, що проживало на цих землях із XIII ст., 1606 р. сюди переселилася частина ногайців Кубані та північного Передкавказзя. 1672 р. за султанським наказом час­тину ногайців із Буджаку поселили на територію Кримського ханства. Наприкін­ці XVII — у XVIII ст. північні землі еялету почали активно заселяти русини-україн- ці. 1708 р., після Булавінського повстання, тут поселялися російські козаки-некра- сівці. Після Кючук-Кайнаджарського договору 1774 р. до еялету, у дельту Дунаю, емігрувала частина ногайців із Кубані та інших північних теренів Кримського хан- _{ваЗадунайська Січ. Починаючи з 30-х рр. P χ ст. тут селилися вихідці із західноукраїнських земель. Після Кримської війни ∣g53-1856 рр. до еялету емігрувала частина кримських татар, де вони навіть за­снували нові міста, зокрема місто Медцидіє (нині Меджидіа в Румунії). Як бачимо, населення еялету не було стабільним, на ці терени постійно емігрувала людність, серед інших і українці. Принаймні північні частини еялету стали зоною української колонізації й зараз входять до складу України¹.}

Не лише етнічний склад, а й кордони еялету зазнавали постійних змін. 1620- 1621 PP- спостерігалося загострення відносин між Річчю Посполитою й Осман­ською імперією. Відбулися дві великі битви: Цецорська (1620), яку виграли турки- османи, й Хотинська (1621), де перемогу загалом здобули війська Речі Посполитої.

Згідно із Хотинським договором від 9 жовтня 1621 р. між Річчю Посполитою Й Османською імперією сторони відмовлялися від установленої лінії кордону між Брацлавським та Подільським воєводствами та Очаківсько-Сілістрійським еяле- _том. Північна частина останнього визнавалася буферною зоною, яку кожна сторо­на отримала право використовувати в господарській сфері, однак без права ство­рювати тут поселення^{[589] [590]. У 70-х рр. XVII ст. був установлений кордон між Очаківсько- Сілістрійським еялетом і Молдавією («кордон Халіл-паші»). Проходив він від гирла річки Прут до села Троян, а звідти до річки Ботна й гирла річки Бик. 1705 р. було визначено кордон між Московським царством й Османською імперією. З боку пер­шої сторони кордоном служили землі Війська Запорізького. З боку другої — зем­лі від місця впадіння річки Синюха в Південний Буг до річки Дніпро. Відповідно до Белградського мирного договору 1739 р. між Російською та Османською імпе­ріями кордоном стала Ханська Україна: між нижніми течіями Дніпра й Південно­го Бугу[591]. Згідно з Кючук-Кайнарджійським договором 1774 р. від Османської імпе­рії до Кримського ханства, яке опинилося під протекторатом Росії, було передано частину Очаківсько-Сілістрійського еялету між нижніми течіями Південного Бугу й Дністра (Єдисан), окрім міста Очаків з округою, а до Російської імперії — терито­рію між нижніми течіями Дніпра і Південного Бугу та містом Кінбурн[592]. Згідно з Ай- нали-Кавакською конвенцією 1779 р. між Російською та Османською імперіями до останньої від Кримського ханства відійшла територія Єдисану[593]. А згідно з Ясським мирним договором 1791 р., кордон між цими імперіями встановлювався по річці Дністер. До Росії відійшла територія Єдисану та місто Очаків, що були зайняті ро­сійськими військами ще 1788 р.[594] Після цього Росія зуміла в результаті російсько- турецької війни 1806-1812 рр. приростити до себе деякі інші землі Сілістрійського еялету. Згідно з Бухарестським договором 1812 р. кордон між Російською та Ocm₃ ською імперіями встановлювався по річці Прут. До Росії відійшла територія м' Дністром, Прутом та Дунаєм (Буджак), а також територія Бендерського сандж_ак (Придністров'я)1. За Андріанопольським мирним договором 1829 р. Росії дістала^ ся дельта Дунаю[595] [596]. Щоправда, цю дельту вона змушена була повернути Туреччині 1856 р. після укладення багатостороннього Паризького договору[597].}

1864 р. Сілістрійський еялет був розформований. У той час він утратив біль шу частину територій. Його північні землі давно вже відійшли до складу Росій­ської імперії. Після Кримської війни 1853-1856 рр. під егідою західних держ_ав була створена держава Румунія, яка мала би бути їхнім союзником і протисто­яти Росії. До її складу ввійшли Валахія та Молдавія, які до того часу фактично перебували під російським протекторатом. Також до Румунії приєднали Добру, джу, що входила до Сілістрійського еялету. Залишки останнього, які охоплюва­ли болгарські території, відійшли до інших адміністративних утворень Осман­ської імперії.

Саме з Очаківсько-Сілістрійським еялетом було пов'язано чимало цікавих епізо­дів української воєнно-політичної та культурної історії.

Як уже говорилося, російська влада 1775 р. пішла на знищення Запорізької Січі. З серпня цього року імператриця Катерина II випустила маніфест, у якому гово­рилося таке: «...Запорізька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорізьких козаків, за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь». На­віть говорилося, що віднині вже немає імені козаків^[598]. Отже, згідно з цим докумен­том, не повинно було існувати ні козацтва, ні його найменування.

Однак ураз знищити соціальну, військову та політичну формацію, яка проісну­вала не одне десятиліття, було неможливо^[599]. На це потрібно було витратити чимало зусиль і часу. Реально процес ліквідації українського козацтва затягнувся на сто­ліття. Зрештою, він не був доведений до кінця, принаймні за часів царської Росії. Однак вдалося суттєво маргіналізувати українське козацтво. Воно зберігало певні інституції, які не відігравали якоїсь помітної ролі й залишалися контрольовані ім­перською владою.

Відразу ж після ліквідації Запорізької Січі спостерігалася еміграція козаків на землі Подністров’я та нижнього Дунаю, які відносилися до Очаківсько-Сілістрій- ського еялету. Протягом 1777-1778 рр. кількість запорожців, які оселилися в Османській імперії, сягнула 7-8 тисяч^[600]. 1778 р. турецька влада, попри протести росії/ взяла їх під свою юрисдикцію. А козаки присягнули на вірність султану. їм було дозволено вільно рибалити, полювати і навіть оселятися зимівниками й сло­бодами по всіх річках та лиманах від Очакова до Дунаю. Кошовому отаманові нада­валися широкі права, а колишнім запорожцям або, як їх тепер назвали турки, Вій­ську Буткальських козаків¹, дали військові клейноди: булаву, бунчук, печатку та корогву, на якій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з другого — на чорному полі срібний місяць^{[601] [602].}

Задунайський козак. Сергій Васильківський

Поява вільної козацької території на турецьких землях, безперечно, створщ_в ла проблеми для російської імперської влади, яка задумалась над тим, як нейтра^* зувати «турецьких» козаків, а то й переманити їх до себе, зробивши з них своїх ∏> ' даних. Відповідно, Росія тиснула на Туреччину. Згідно з Айнали-Кавакською кон венцією, підписаною 10 березня 1779 р. між двома державами, Османська імперія зобов'язувалася не чинити перешкод запорожцями, які виявляли бажання Пересе- литися на терени Російської імперії. Водночас турецька влада зобов’язувалася пе­реселити подалі від російських кордонів тих козаків, які відмовлялися перебирати­ся до Росії. Згідно з фірманом турецького султана, козацька старшина мала оселити­ся в Адріанополі, а рядове козацтво — невеликими групами в Румелїі. Переселення почалося в серпні 1779 р. Оскільки в цьому переселенні не були зацікавлені ні коза­ки, ні османи, воно так і не було реалізоване в повному обсязі.

Частина «турецьких» козаків, відчуваючи себе некомфортно в умовах Осман­ської імперії, звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. 1785 р. частина колишніх за­порожців перейшли на землі в провінцію Банат, де виникла Банатська Січ. Однак остання довго не проіснувала¹.

Оскільки у 80-х рр. XVIII ст. наростало напруження між Росією й Османською ім­

перією, влада останньої свідомо пішла на те, щоб українські козаки створили під­контрольну їй військово-адміністративну організацію. Так виникла Січ у селищі Катирлезі в гирлі Дунаю (зараз село Сфинту Георге у повіті Тульча в Румунії).

Печатка Задунайського козацького війська з початку XIX ст.

Задунайські козаки під час російсько-турецької ві­йни 1787-1791 рр. брали участь у військових діях на боці Османської імперії. Наприкінці 1787 р. вони во­ювали проти російських військ біля фортеці Кінбурн. Саме тоді значні сили українських козаків зосеред­жувалися під Очаковом і на острові Березань (майже 1200 піхотинців і 300 кіннотників). Перебували вони в складі турецьких військових залог Акермана, Бен­дер, Ізмаїлу й Кілії^{[603] [604]. Турецьке командування також ви­користовувало задунайських козаків як шпигунів, за­силаючи у місця дислокації російських частин. Відпо­відно, задунайцям доводилося воювати проти козаків}

українських, які були на російській службі.

Ця війна закінчилася для Османської імперії по­разкою. Після неї задунайських козаків турецька влада зобов’язала нести прикордонну службу. Чима­ло «турецьких» козаків концентрувалося на теренах Молдавії та Буджаку. Тоді їм доводилося воювати з де­_саН; обіцяли задунайцям, що коли османам вдасться повернути Крим, то він буде одданий українським козакам^[605].

якими можновлацями, які виступили проти реформ турецького султана Селіма III. Водночас представники османської влади, наприклад, андріанопольський паша Xa-

1806 р., як уже зазначалося, розпочалася нова російсько-турецька війна, яка тривала до 1812 р. На початку її в лавах задунайських козаків відбувся розкол: одна частина дотримувалася турецької орієнтації, інша — російської. Російська ж влада зверталася до задунайців, агітуючи їх перейти на її сторону. З цією метою Олек­сандр І (1777-1825) 20 лютого 1807 р. навіть створив Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо. Така робота дала результат. Справді, частина задунайських коза­ків поповнила ряди російської армії. Натомість, турецька влада почала розглядати козаків як ненадійний елемент. У такій ситуації російські козаки-некрасівці за під­тримки турків зруйнували Січ у Катирлезі. А задунайці змушені були перебратися до Браїлова. Вони служили в залогах не лише Браїлова, а й Кілії, Вилкового, Галаца, Нальчика, Мачина, Ізмаїла й Рущука^{1 [606].}

Після закінчення війни 1812 р. задунайські козаки здійснили рейд на некрасів- ські поселення, відбили Катирлез. Проте вирішили не закладати тут Січ. Заклали її в селищі Великий Дунавець — головному центрі некрасівців. З 1814 по 1828 рр. і у цьому населеному пункті було розміщено центр т. зв. Дунавецької Січі^[607]. Її об'єднавчим центром стали старі запорозькі січовики, які намагалися зберегти свої традиції. До складу січовиків приймали людей, незважаючи на їхні колишні прови- Iни, соціальний стан та релігію. Проте не дозволялося брати мусульман. Тому склад задунайських січовиків був доволі строкатий. Поблизу Дунавецької Січі розташо­вувалися селища, в яких оселялися одружені козаки та інші сімейні люди. Вони ста­новили т. зв. Козацьку райю.

Османи змушували козаків брати участь у каральних експедиціях турецьких військ проти болгар, сербів (1815-1816), греків (1821), румунів (1821-1822), які піднімалися на боротьбу за свою неза­лежність. Це викликало незадоволен­ня в козацькому середовищі, призвело до еміграції козаків на терени Росії. Тим паче, що тут російська влада створила певну альтернативу для задунайських козаків — Чорноморське козацтво на Кубані.

На початку російсько-турецької війни 1828-1829 рр. турецька влада наказала задунайським козакам виступити проти Росії. Проте частина з них на чолі з кошо­вим отаманом Йосипом Гладким (бл. 1789-1866), захопивши військову канцелярію та скарбницю, у травні 1828 р. перейшли під Ізмаїлом на бік росіян^[608]. Можна сказа­ти, що саме перехід задунайських козаків на сторону росіян забезпечив їхню ∏_e ремогу в російсько-турецькій війні 1828-1829 рр. Завдяки цій перемозі Російск імперія не лише остаточно утвердилася на теренах Північного Причорномор’я а й розпочала експансію на Балкани. Так, під її протекторатом опинилися дунай’ ські князівства Валахія й Молдавія, які перед тим входили в сферу впливу османів Як бачимо, козацький чинник у російсько-турецькому протистоянні виявився д₀^ статньо вагомим.

Перехід задунайців на сторону росіян викликав відповідну реакцію з боку ту. рецької влади, яка почала трактувати козаків як зрадників. Близько 2 тис. коза­ків було заарештовано, ув'язнено і вбито. Укріплення Дунавецької Січі зруйнува­ли й спалили. На цьому можна було б поставити крапку в історії задунайского козацтва.

Проте частина козаків і далі залишалася жити в турецьких володіннях, пере­важно в пониззі Дунаю. Під час Кримської війни 1853-1856 рр. про них згадала ту­рецька влада. Із задунайців намагалися сформувати військові козачі загони, про що буде вестися мова далі.

Хоча задунайське козацтво не стало впливовою ні соціальною, ні військовою формацією в Османській імперії, недооцінювати його значення не варто. Воно про­довжило традиції запорізького козацтва, яке хотіла ліквідувати російська влада. Остання, щоб не допустити масової української еміграції на територію Туреччини й формування там потужної антиросійської військової сили, здійснила низку кро­ків зі створення козацьких інституцій у Російській імперії.

Зрештою, задунайське козацтво ін­спірувало появу цікавих мистецьких тво­рів. Так, доволі популярною наприкінці XVIII — на початку XIX ст. стає українська пісня «їхав козак за Дунай». Вона припи­сується Семену Климовському^[609]. Принай­мні така версія була озвучена російським істориком та письменником Миколою Карамзіним (1766-1826]. Щоправда, про Климовського ми не маємо достатньо ін­формації, як і не маємо надійних підтвер­джень його авторства цієї пісні. Упер­ше вона була опублікована в Петербурзі 1790 р.^{1 [610] (якраз у період російсько-турецької війни!). Існує декілька варіантів цього твору. Його розширений варіант містить відверто проросійські імперські мотиви. Там є такі слова:}

— Царська служба — довг воїнський,. їхати пора до війська, Щоб границю захищати Від лютих ворогів.

— І без тебе, мій любезний, Враг ізгине лютий, дерзкий.

Ти на війну не ходи,

Мене не остав!

— Що ж тогди козаки скажуть, Коли ж побіди докажуть,

Що довг царський я забув

І себе й людей.

— Ой мій милий, мій сердечний. Коли ж рок судив так вічний, Ти на войну поїжджай.

Мене не остав!^[611]

Певно, не важко здогадатися, хто тут розуміється під «ворогом лютим» і яка війна мається на увазі.

Пісня «їхав козак за Дунай» та її міфічний автор набули помітної популярнос­ті завдяки музичному водевілю (іноді його іменують оперою) Олександра Шахов- ського «Казак-стихотворец». Цей твір писався 1812 р., коли добігала кінця чергова російсько-турецька війна. Зображений у ньому Климовський — вірний служака ро­сійського царя. А водевіль вважається чи не найбільш вірнопідданим твором IUa- ховського.

Усе це наштовхує на думку, що і пісня «їхав козак за Дунай», і «Казак-стихотво­рец» могли бути елементами війни на культурному фронті, яку вела Росія проти Османської імперії. Принаймні ці твори сприяли мобілізації російського суспіль­ства на війну з Туреччиною.

Реакцією на існування задунайського козацтва можна вважати популярну українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Основна ідея твору — це прагнення задунайських козаків повернутися на рідні українські землі. Попри український патріотизм твору, він мав на собі виражену печать імперськості. З цього приво­ду Лариса Брюховецька відзначала таке: «Опера Семена Гулака-Артемовського, прем'єра якої відбулася в Петербурзі 1863 року, — продукт специфічної колоні­альної ситуації, у ній дається упаковане в мальовничо-мелодійну фольклорність репресивне політичне трактування втраченої козацької волі. Тут відбувається повне обертання, характерне для імперської концепції історії: не Катерина II по­збавила козаків волі, знищивши 1775 році Запорізьку Січ, а султан. Звичайно, це обертання в умовах імперської цензури, коротка українофільська слабкість якої припинилася в тому ж таки 1863 році Валуєвським указом, могло бути іносказан­ням. Але ж сьогодні вже ніхто не заперечує, що Задунайська Січ була не неволею, а, навпаки, збереженням козацьких вольностей, які вони одержали від Осман­ської імперії. На Задунайську Січ тікали козаки й покріпачені селяни з царської Росії, а не навпаки» ¹.

Запереченням опери «Запорожець за Дунаєм» (інше питання — наскільки сві домим) стала повість Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною» £1902)^{[612] [613]. Її герої Остап та Соломія, рятуючись від кріпацтва, утікають із Росії на турецькі землі, c∏₀' діваючись знайти там свободу й щастя.}

Загалом історія земель Очаківсько-Сілістрійського еялету тісно пов’язана з ба­гатьма моментами історії українського козацтва.

Окрім названих двох еялетів Османської імперії, які були на теренах Украї­ни тривалий період, протягом незначного проміжку часу (1672-1699) існував ще Кам'янецький еялет, розташований на подільських землях. Його центром був Кам’янець (нині місто Кам'янець-Подільський)^[614].

Утворений цей еялет після війни Османської імперії з Річчю Посполитою 1672 р. У цій війні на боці турків воювали українські козаки на чолі з гетьманом Петром Дорошенком.

Завдавши низку поразок військам Речі Посполитої під командуванням корон­ного гетьмана Яна Собеського, майбутнього короля Польщі, османсько-татарсько- українська армія на чолі із султаном Мехмедом IV та гетьманом Дорошенком здо­була Кам’янець і почала наступ на Галичину. На початку вересня почалася облога Львова. За таких умов Річ Посполита пішла на підписання 1672 р. Бучацького мир­ного договору, згідно з яким Подільське воєводство відходило до Османської ім­перії (від Бучача до Брацлава); визнавалася влада гетьмана Петра Дорошенка на Брацлавщині й Південній Київщині, звідки виводилися всі польські військові за­логи. Також річ Посполита зобов’язувалася сплатити Османській імперії контрибу­цію за зняття облоги Львова й щорічно платити 22 тис. золотих дукатів данини^[615]. Польські історики вважають цей договір одним із найганебніших договорів у істо­рії першої Речі Посполитої. Не дивно, що сейм Речі Посполитої 1673 р. відмовився затвердити Бучацький договір. Війна ж між Османською імперією та Річчю Поспо­литою тривала далі до 1676 р., коли був укладений Журавненський договір^[616], який був дещо кращий для Речі Посполитої. Зокрема, скасовувалася щорічна данина, яку вона мала платити Османській імперії. Однак Поділля залишалося в руках турків, а гетьман Дорошенко мав контролювати значну частину Правобережної України. Проте сейм Речі Посполитої і цей договір не затвердив. Війна між цією державою й Річчю Посполитою тривала далі, аж до Карловацького конгресу 1699 р.^[617] Осман- _cbκa імперія зазнала поразки в цій війні й змушена була повернути Поділля Речі Посполитій.

Межі Поділля під владою османів постійно змінювалися. Очолював еялет на цих землях урядовець (паша, бейлербей], який призначався султаном. Еялет поділяв­ся на чотири адміністративні округи — санджаки: кам'янецький, барський, язло- _вЄцький та меджибізький. Щоправда, 1683-1699 рр. турецька влада поширювала­ся лише на Кам'янець та невеликий район біля нього.

Незважаючи на непевне становище, османи намагалися утвердитися в цьо- _му районі. 1672-1673 та 1681-1682 рр. вони в еялеті провели податкові переписи [дефтер-муфасали]; у серпні — грудні 1682 р. закінчен земельну реформу і впрова­джено військово-ленну тимарну систему (тимар — помістя з доходом в 3-10 тис. _акче, що надавалося турецьким воїнам-спахіям для несення ними військової служ­би]. В еялеті було поселено близько 600 спахіїв. Серед державців тимарів були ви­хідці з Північного Причорномор'я, Балкан, Малої Азії, а також невелика кількість місцевих жителів. 1672-1673 рр. відбулися переписи нерухомості та промислових об'єктів міста Кам'янець, а 1683 р. — міст Меджибіж, Бар, Язловець¹.

Проте османам так і не вдалося утвердитися на Поділлі. Після Карловацького конгресу Кам'янецький еялет перестав існувати.

До союзних османам держав, окрім Кримського ханства, належали Молдавія (в османських джерелах вона іменувалася Богдан], а також Семиграддя (інші на­зви — Трансільванія, Ерделі]. До їхнього складу входили деякі українські етнічні території.

Незважаючи на цивілізаційний кордон між «Європою» й османським світом і на ту жорстку конфронтацію, яка була тут, все ж можна говорити про певну взаємо­дію між «цивілізаційними супротивниками». Наприклад, українські козаки брали участь у воєнно-політичній боротьбі, яка велася в Молдавії та Кримському ханстві. Також дехто з татар покозачувалися, приймали християнство й «ставали українця­ми». У побуті й культурі українських козаків зустрічаємо чимало тюркських еле­ментів^{[618] [619].}

Тому історія Кримського ханства й турецьких провінцій (еялетів] на україн­ських землях мали відношення до історії України, зокрема до історії її державності.