Під владою «білого царя». Українські землі в складі Російської імперії

Російська імперія, як уже говорилося, виникла шляхом трансформації Москов­ського царства, яке сформувалося внаслідок дезінтеграції Золотої Орди. Москов­ські правителі вважали себе правонаступниками Римської й Візантійської імперій підтримуючи ідею «Москва — третій Рим».

Реально Московія протягом тривалого часу (XV-XIX ст.) освоювала переважно золотоординські й тюркські терени. Візантійські ж землі освоїла інша імперія — Османська. Це було «дивне віддзерка­лення»: християнська (православна) Московія, принаймні на початку, підпо­рядковувала собі терени, де жило пере­важно тюркське ісламізоване населення; а Османська імперія, якою керували тур- ки-магометяни, освоювала території, на­селені значною мірою християнізовани­ми етносами, серед яких помітну частку становили етноси індоєвропейські, зо­крема греки та слов'яни.

Зрештою, у XVIII-XIX ст. Російська ім­перія починає претендувати й на колиш­ні візантійські терени: вона здійснює екс­пансію на землі Північного Причорномор'я, на Балкани під гаслом допомоги пра­вославним, зокрема слов'янським, «братам», навіть намагається реалізовувати авантюрний проект «Новогреція», мріючи захопити Константинополь (Стамбул), посадивши там правити представника російського царського дому Романових.

Виникнення Російської імперії — ще один «поворот» зі Сходу на Захід москов­ських правителів. Цього разу в бік Західної Європи. Здійснений він був на початку χVIII ст. у період царювання Петра І, який певний час перебував у Західній Європі, звідки взяв чимало речей для наслідування, зокрема і щодо державного устрою.

Унаслідок Великої Північної війни [1700-1721], яка велася зі Швецією, Mocko- _вія захопила Естонію, частину Латвії та землі по річці Неві. Це дало їй змогу вийти до Балтійського моря, стати важливим гравцем у балтійській торгівлі. Навіть сто­лицю держави з Москви, яка розташовувалася на землях, що колись були підвладні Золотій Орді, було перенесено 1712 р. до Санкт-Петербурга, заснованого 1703 р. на берегах Фінської затоки.

Таке перенесення мало як реальне, так і символічне навантаження. Столиця на берегах Балтії вказувала, що ця держава претендує, якщо не на весь, то принаймні на частину балтійського простору, де велася інтенсивна торгівля з країнами Захід­ної Європи. Переорієнтація Московії на Балтію відбувся після перебування Петра І в Голландії. Голландські купці, які вели торгівлю в балтійському регіоні, не були зацікавленні в тому, щоб тут утвердилася Швеція, яка створювала для них конку­ренцію. Ця держава претендувала на статус імперії як на землях Скандинавії, так і в Центральній Європі.

Петро І у 1709 році. Малюнок середини XIX ст.

Існує навіть конспірологічна теорія, що Петра І під час перебування в Голландії підмінили. Замість нього на московському престолі з’явилася інша людина. Не вда­ючись до дискусій щодо правдивості цієї теорії, варто відзначити, що Петро І після своєї поїздки до Голландії помітно змінився. Він відмовився від старих московських традицій, зокрема тих, які стосувалися державного управління. Почав демонстру. вати нігілістичне ставлення до православ'я. Зрештою, реформував православну церкву своєї держави за допомогою Феофана Прокоповича в дусі протестантизму.

Петро І також переорієнтував геополітичний вектор своєї держави. До поїзд­ки в Голландію він зацікавлений був у тому, щоб утвердитися на берегах Чорного моря й потіснити турків у чорноморській торгівлі, яка давала чималі вигоди. Для цього здійснювалися азовські походи 1695-1696 рр. На берегах Азовського моря спеціально в останні роки XVII ст. розбудовувалося місто Таганрог, яке стало опо­рною базою Московії в цьому регіоні. Чи не могло б воно в перспективі перетвори­тися в столицю Російської імперії замість Петербургу? Проте це вже питання аль­тернативної історії.

Петро І замість Чорного моря вибирає Балтійське, веде тривалу війну зі Шве­цією 1700-1721 рр., намагаючись потіснити її на теренах Балтії. У цьому був гол­ландський інтерес, точніше інтерес голландських купців, з якими, як уже говори­лося, конкурували шведи.

Перенесення столиці з Москви до Санкт-Петербургу мав і символічне значен­ня. Це ніби був розрив зі старим золотоординським спадком. Держава Петра І від­мовлялася від Сходу й спрямовувала свій погляд на Захід. Нова столиця мала не угро-фінську, татарську і навіть не слов’янську назву, а німецьку (цілком у захід­ноєвропейському дусі] — «місто святого Петра». Лежала вона на «європейських теренах». До європейських міст Балтії звідси було не далі (а часом навіть ближ­че], ніж до Москви.

Московське царство офіційно 1721 р. стало Російською імперією. Назва ж ця ви­глядала цілком по-європейськи. Росія — це грецька назва Русі. А імперією (не цар­ством!] в Західній Європі іменували «гло­бальний» державний організм. Для єв­ропейців це була стара Римська імперія, Священна Римська імперія і навіть імпе­рія ромеїв (т. зв. Візантія], на зміну якої прийшла Османська імперія. Тепер до цих імперій збиралася приєднатися імперія Російська, одягнувши на своє золотоор- динське тіло європейський костюм.

За Петра І відбулася докорінна пере­будова державного устрою країни. Було ліквідовано боярську думу, яка виконувала роль «дорадчого парламенту» і прика- зи, що функціонували як міністерства. Замість них створили 1711 р. Сенат, а 1718- 1722 рр. — колегії. 1708 р. країну було поділено на губернії. Установлювалася іє-

Під владою «білого царя». Українські землі в складі Російської імперії ----------------------------------

рархія посад у війську та на цивільній державній службі, що знайшла відображення в «Табелі про ранги». Були створені регулярні армія й флот, які комплектувалися на основі рекрутської повинності.

Здійснені були значні реформи в культурній сфері. Виникли школи різних ТИ­ПІВ, запроваджена спрощена абетка, юліанський календар, 1724-1725 рр. створена Академія наук тощо.

Особливе значення мала церковна реформа, унаслідок якої ліквідовувався ін­ститут патріаршества, що міг становити конкуренцію імператору. 1721 р. був при­йнятий законодавчий документ «Духовний регла­мент», який регулював діяльність православної церк­ви в імперії. Її керівництво здійснював Священний синод, що підпорядковувався імператору. Церква ж стала частиною державного апарату.

Феофан Прокопович

У становленні Російської імперії помітну роль ві­діграла козацька старшинська еліта Лівобережної України — Гетьманщини, яка увійшла на правах ав­тономії до складу Московської держави після Пере­яславської ради 1654 р. Для цієї еліти, попри кон­флікти з царською владою, Московія, а потім Росій­ська імперія, були «їхніми державами». Особливо такий погляд був поширений серед православно­го духовенства України. Адже московський цар був «свій», православний. Він поставав як захисник пра­вославних русинів-українців від іновірців: католиків, уніатів, протестантів, мусульман. Відповідно, він би мав правити українськими землями, а українці бути у складі його держави.

Таке розуміння зустрічаємо в роботі «Синопсис», яка була написана в Києві й вперше побачила світ 1674 р.^[621] Автором цього твору вважається архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. Хоча «Синопсис», радше, був колектив­ним твором, а зазначений церковний ієрарх благословив його. «Синопсис» у кон­центрованому вигляді давав схему російської історії, відповідно з якою відбулося «перетікання» столиці Русі з Києва до Москви, а московські царі законно перебра­ли києво-руський спадок. Перехід же Києва під владу Москви, що відбувся в ре­зультаті повстання під проводом Богдана Хмельницького й подальших подій, зо­бражений у панегіричних тонах. Мовляв, колишня «царственна столиця» повер­нулася під руку нащадків київських князів, які правлять у Московії. «Синопсис» став доволі популярним твором. Він витримав 29 видань. І довгий час виконував роль підручника історії в Московії й Російській імперії.

Чимало для становлення Російської імперії зробив гетьман Іван Мазепа. Він допоміг Петру І зайняти московський престол, сприяв експансії Московської дер­жави на землі Північного Причорномор'я, посилав козаків на будівництво Санкт- Петербургу тощо. Мазепа належав до освічених людей. І певним чином орієнтував­ся на Європу. Як наближений до Петра І, націлював його на здійснення проєвропец- ських кроків.

Зрештою, Гетьманщина, яка входила до складу Московії, була «більшою Євро­пою», ніж інші землі цієї держави. Не дивно, що вихідці з України протягом XVIII ст. зробили чимало для становлення культури імперії, її ідеології. Деякі з них опини­лися на вищих щаблях імперської ієрархії.

Тут варто вказати на таку постать, як Феофан Прокопович (1677-1736}¹. На­вчався він у Києво-Могилянській академії, потім студіював у Володимирі (Волин­ському], Львові, Кракові та Римі. Відвідав протестантські університетські центри Німеччини: Лейпциг, Галле, Єну. Деякий час викладав поетику, риторику, фізику, математику, історію, філософію, теологію в Києво-Могилянській академії.

1716 р. Прокоповича викликав цар Петро І до Петербургу, де він спочатку був проповідником, а потім став єпископом псковським, нарвським та ізборським. 1721 р. Прокопович — віце-президент синоду, 1725 р. — архієпископ Великонов- городський та великолукський. Він чимало зробив для розвитку освіти в Росії. За його безпосередньої участі була заснована Петербурзька Академія наук. Зумів Про­копович також об'єднати навколо себе низку інтелектуалів, очоливши т. зв. «вчену дружину», представники якої формували імперську культуру.

Прокопович став ідеологом церковної реформи в Росії. Він схвалював і підтри­мував реорганізацію державного й церковного управління, розвиток інженерної та архітектурної справи, побудову промислових підприємств. «Чи хочемо бачити користь?... — говорить він у одній із похвал Петру І. — Дивись... на заводи міне­ральні, доми монетні, лікарські аптеки, полотняні, шовкові й суконні мануфакту­ри, на предивні паперові млини, на різних кораблів купецьких будування й на інші численні, у нас раніше не бувалі мистецтва і для зручності з місця на місце пересу­вання зведені перекопами ріки й прокопані канали»^{[622] [623]. Подібні ідеї мали поширення в часи просвіченого абсолютизму.}

Саме в дусі останнього Прокопович творив свою теорію держави. Він виходив з того, що держава виникла на певному етапі розвитку людства. Був час, коли люди жили, не знаючи державної влади. Говорячи про додержавне життя, мислитель не ідеалізував його, вважав, що у ньому були мир і війна, любов і ненависть, добро і зло. Та все ж для людини більш природним є творення добра, яке є даром приро­ди. До цього добротворення людину спонукає совість.

Ведучи мову про природні закони, Прокопович великого значення надавав тим, які безпосередньо випливають з інстинктів. На перше місце ставив турботу батьків про дітей, що, на його думку, притаманне для всього живого.

Сама ж влада потрібна, щоб не порушувався природний закон, щоб стримува­лося людське зло й оберігалося співжиття людей. Якби не це, вважав Прокопович, земля б давно уже лежала пусткою і зник рід людський.

Щоб не допустити загибелі, люди, домовившись між собою, передають свою волю одній особі — монарху. Віддавши волю правителю, народ уже не може її за­брати. Тому повинен у всьому коритися своєму повелителю, слухатися його. Що б правитель не чинив, народ не має права засуджувати свого зверхника. Не пови­нен він також вказувати володареві й повставати проти нього. Також мусить народ підпорядковуватися спадкоємцям влади.

Виходячи з таких теоретичних міркувань, Прокопович засуджує свого колиш­нього благодійника Мазепу, який повстав проти Петра І. Засуджує і запорозьких козаків, які підтримали бунтівного гетьмана. «Ні що інше вже було Запоріжжя, — пише він, — тільки нестримне розбійництво та люди свавільні, що без будь-якого остраху жити і злодіювати хочуть... Зборище те заслуговувало давно яко домашнє государеве зло викорененим бути, але самі вони безсовісною зрадою змусили до того Росію»¹. До речі, таке засудження Запорізької Січі знайшло чимало прихильни­ків навіть серед української козацької старшини.

Щодо обов'язків верховної влади, то вона, вважав Прокопович, має турбуватися про народну користь. Цар повинен опікуватися про добробут підданих, забезпечу­вати правочинність та державну безпеку, належний рівень освіти. Водночас мисли­тель зазначає, що цар може чинити навіть те, що народу не сподобається, аби воно «не шкідливим й волі божій несуперечливим було»^{[624] [625].}

Найкраще забезпечити народну користь, вважав Прокопович, може лише дер­жава сильна своєю єдністю. У Російської імперії таку єдність гарантує спадкоємна монархія.

Виходячи зі своїх монархічних поглядів, Прокопович став одним із творців тра­диційної схеми історії Росії, яка залишається чинною понині в російській історіо­графії. Історіософська концепція, котру він запропонував для осмислення минуло­го Росії, виглядає таким чином. Він трактує російську історію як перехід від почат­кової цілісності до розчленування з наступним відтворенням втраченої єдності. Мовляв, біди Росії почалися після того, як князь Володимир розділив свою держа­ву між синами на дванадцять князівств: «Бо Росія і розділом на дванадцять кня­зівств значно послаблена, а ще й князями тих областей, що їх між дітьми своїми ділити, на маленькі шматочки розірвалась, від чого скрізь розбрат і міжусобиці по­чались. І замість того, щоб усім одностайно обороняти кордони вітчизни своєї від нашестя чужоземців, самі на утробу свою накинулись і взаємно себе не перестаю­чи знищували»^[626]. Прокопович вважав, що саме через роздробленість, різного роду усобиці ослаблена Росія зазнала нападів татар, німецьких, шведських, польських та литовських завойовників. Відповідно, мислитель високо цінував московських кня­зів, які об'єднали російські землі в одну державу. Серед них відзначає Івана Гроз­ного, який, ніби «первісну силу російську, розбратом омертвлену, союзом відродив і оживив»^[627].

Бувши апологетом абсолютної монархії, Прокопович виступав проти обмежен­ня влади імператора як олігархами, так і вищим православним духовенством. Кри­тика олігархів звучить у його праці «Історія про вступ на трон імператриці Анни Io- аннівни». Відповідно, мислитель виступав і за те, щоб підпорядкувати духовенство світській владі.

Окрім Феофана Прокоповича, можна назвати й інших українських культуртре- герів тодішньої Російської імперії: відомого агіографа, ростовського митрополита Дмитра Туптала; Стефана Яворського, який був деякий час місцеблюстителем па­тріаршого престолу; тобольського митрополита Іоанна Максимовича, автора чис­ленних творів, інших.

Костянтин Харлампович у спеціальному дослідженні «Малоросійський вплив на великоруське церковне життя» вказував, що перші праці з граматики старо­слов'янської мови, словники, твори історичного характеру та інші зразки літерату­ри прийшли в Москву з України. Московити користувалися книгами, друкованими на українських землях. Чимало культурних діячів Росії, що діяли за часів Петра І і його наступників, або походили з цих земель, або перебували під впливом «київ­ської шкільної науки»^{1 [628].}

Ідеолог російського євразійства, князь Микола Трубецкой навіть писав таке: «Цар Петро поставив завдання європеїзувати руську культуру. Ясно, що для вико­нання цього завдання годилася лише західноруська, українська редакція руської культури, яка вже мала в собі деякі елементи європейської культури... і виявляла тенденцію до дальшої еволюції в цьому напрямку. Навпаки, великоруська редакція руської культури з виразним європофобством і тенденцією до самовдоволення не тільки не годилася для цілей Петра, але прямо заважала здійсненню цих цілей. Тому Петро цю великоросійську редак­цію руської культури постарався зовсім викорінити і знищити, і єдиною редакці­єю руської культури для дальшого розви­тку зробив українську редакцію. Таким чином, стара великоруська, московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосе­реднім продовженням не московської, а київської, української культури»^[629]. Незва­жаючи на певні зміщення акцентів, ці міркування Миколи Трубецкого адекватно відображували процеси, що відбувалися в культурному житті Російської імперії.

Після смерті Петра І до 1762 р., тобто приходу до влади Катерини II, в імперії спостерігалася боротьба між дворянськими угрупуваннями, яка супроводжувалася

Кирило Розумовський, гетьман Війська Запорозького

Під владою «білого царя». Українські землі в складі Російської імперії палацовими переворотами. У цей час простежувалися як консервативні, так і мо- дернізаційні тенденції. Так, 1728 р. радники царя Петра II вмовили його перенести столицю держави назад у Москву й відновити «старі порядки». Однак ця консерва­тивна реакція тривала недовго. За правління імператриці Анни Іоаннівни (1730- 1740) столицю знову перенесли до Санкт-Петербурга. Тоді ж у державі посилили­ся прозахідні тенденції. На високих посадах опинилося чимало іноземців, зокрема курляндських німців. Великим впливом у імперії користувався фаворит Анни Іоан­нівни Ернст Йоганн фон Бірон.

У період правління Петра І та після його смерті, як уже говорилося, відбувалося обмеження автономії Гетьманщини, яка, зрештою, була ліквідована. Також була ліквідована автономія козацьких полків на Слобожан­щині й Запорізька Січ за часів правління цариці Кате­рини II, яке тривало з 1762 по 1796 рр. Ця імператри­ця прагнула здійснювати керівництво державою від­повідно до просвітницьких принципів раціональності та уніфікації законодавства. Різноманітність давніх звичаїв та привілеїв, притаманних середньовічним державам, мала замінити система впорядкованих й однорідних бюрократичних норм.

1763 р. старшинська рада розробила петицію про повернення колишніх вольностей і створення в Геть­манщині шляхетського парламенту. Зі свого боку, Ки­рило Розумовський, який, до речі, сприяв приходу до влади Катерини II, звернувся, як уже говорилося, з пропозицією до імператриці зробити посаду гетьма­на спадковою, закріпивши її за його родиною. У цьому цариця побачила небажані спроби сепаратизму. Вона наказала Кирилу Розумовському зректися гетьман­ської посади, що він і зробив. А 10 листопада 1764 р. цариця взагалі скасувала гетьманство. Саме тоді був опублікований царський маніфест, у якому повідо­млялося про звільнення Розумовського від «тяжких гетьманських обов'язків». Від­новлювалася Малоросійська колегія, на чолі якої був поставлений Петро Румянцев, який успішно проводив політику ліквідації української автономії¹.

Водночас, як уже говорилось, 1763-1765 рр. відбувалася ліквідація козацьких полків на території Слобожанщини. На місці розформованих козацьких полків були створені регулярні Харківський уланський та Сумський, Охтирський, Ізюм- ський і Острогозький гусарські полки. На теренах Слобожанщини почали функціо­нувати російські державні установи. Козаків було перетворено на т. зв. військових обивателів, які за соціальним становищем прирівнювалися до державних селян. Козацьку ж старшину зрівняли з російським дворянством. І хоча це викликало не­задоволення серед козацтва, навіть відбувалися виступи, однак влада швидко зу­міла розправитися з бунтівниками^{[630] [631].}

У такій ситуації настала черга Запорізької Січі, яку як уже говорилося, насиль­но ліквідували з допомогою російських військ 1775 р.^[632] А землі, що належали запо­рожцям на півдні України, увійшли до складу імперії. Вони спеціально заселяли­ся прийшлим людом, зокрема вихідцями з Балкан й німцями. У результаті цього з'явилися т. зв. Нова Сербія, чи Слов'яно-Сербія, а також німецькі колонії. Натомість значна частина запорожців була виселена на Кубань. 1792 р. Катерина II видала відповідний указ про таке переселення. На Кубані із запорожців було сформовано Чорноморське військо, яке проіснувало до 1860 р. і мало певну автономію.

Остаточно, як уже говорилося, полковий адміністративний устрій Гетьманщи­ни скасували 1781 р. На її землях були утворені намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Разом вони утворили Малоросійське генерал- губернаторство. А1783 р. скасовувалося козацьке військо, замість якого створюва­лися регулярні полки. Таким чином, була поставлена крапка на автономії Гетьман­щини. Причому 3 травня 1783 р. у ній та на Слобожанщині запроваджувалося крі­посне право.

Здійснюючи політику уніфікації, імператриця вважала, що землі Російської ім­перії не повинні мати якихось автономних прав і їх необхідно русифікувати. Не­задовго перед ліквідацією українського гетьманату Катерина II написала генерал- прокурору Сенату Олександру Вяземському: «Малоросія, Лівонія і Фінляндія — це провінції, що користуються дарованими їм привілеями, і було б неправильно їх порушувати, скасовуючи їх всі одразу. Назвати їх іноземними та вирішити це пи­тання з таким підходом буде не просто помилкою, це абсолютна дурість. Ці про­вінції, так само, як і Смоленськ, потріб­но русифікувати якомога більш обереж­но і поступово, щоб вони припинили ди­витися в ліс, як вовки... Коли гетьманат у Малоросії зникне, необхідно докласти всіх зусиль, щоб знищити саму згадку про цей період і про гетьманів, не кажучи вже про можливість кому-небудь зайняти цю посаду»^{1 [633].}

За часів правління Катерини II зна­чно зміцнилися позиції дворян. 1785 р. вона видала «Жалувальну грамоту дво­рянства», за якою репрезентантам цього стану надавалися широкі права. Ці права отримали також представники козацької старшини, які могли довести своє «благо­родне походження». На думку Євгена Маланюка, ця грамота влила «нашу козаць­ку шляхту» у «безобличні шереги... чисто урядового «служилого дворянства» мос­ковського, що, силою речей, жадною «шляхтою» не могли бути, бувши додатком до адміністраційно-державної машини»^[634]. Однак таке «влиття» загалом імпонува­ло новопосталому малоросійському дворянству. Тим паче, що його представники отримали можливість обіймати високі посади в адміністративному апараті, зокре­ма в імперському уряді. Наприклад, за часів правління Катерини II, з 1781 р. зо­внішньою політикою Російської імперії керував українець Олександр Безбородь- ко (1747-1799), який чимало зробив для поділів Речі Посполитої. За часів правлін­ня Павла І він став чи не найбільш впливовою особою в державі. Те саме можна сказати про українця Петра Завадовського (1738-1812). Останній мав вплив за ча­сів правління Катерини II й Павла І, став першим міністром народної освіти в Росії у період царювання Олександра І. Ще одним впливовим українцем при імператор­ських дворах Катерини II, Павла І та Олександра І був Дмитро Трощинський (1749- 1829), який також посідав високі адміністративні посади. Останні роки свого жит­тя він провів у селі Кибинцях на Полтавщині, де займався благодійною діяльністю. Трощинський надавав допомогу українським культурним діячам, зокрема Василю Гоголю — батьку Миколи Гоголя. На його утриманні знаходилася низка пенсіоне­рів у Полтавському будинку бідних дворян, що тривалий час очолював видатний український письменник Іван Котляревський^[635].

Можна називати ще чимало інших українців, які, обіймаючи високі урядові по­сади, служили імперії. І мали від цієї служби чималий зиск. Для них ця держава, звичайно, була «їхньою».

Унаслідок війн з Османською імперією й Кримським ханством наприкінці XVIII ст. до Російської імперії відійшли землі нинішньої Південної України. Особли­во важливим у цьому плані стала анексія Кримського ханства 1783 р.

Зрештою, унаслідок згаданих дру­гого й третього поділів Речі Посполитої (відповідно 1792 і 1795 рр.) до Російської імперії ввійшла значна частина земель Правобережної України: Київщина, Поді­лля й Волинь. •

1806-1812 рр., як уже говорилося, Ро­сія вела чергову війну з Османською ім­перією. Наслідком цієї війни стало укла­дення Бухарестського договору, за яким Росії відходила Бессарабія, де проживало чимало українського населення.

На той час на українських землях Утвердився адміністративний поділ,

установлений імперською владою. Вони ввійшли до складу низки губерній: Бесса­рабської (створеної 1873 р., до того часу, з 1812 по 1873 рр., вона існувала як Бесса­рабська область, губернський центр знаходився в Кишиневі; українське населення в цьому адміністративному утворенні проживало в різних повітах поряд із молдав­ським), Волинської (спочатку, 1793-1795 рр., існувала як Заславське намісництво З центром у Заславі, нинішньому Ізяславі; потім з 1795 по 1797 рр. — як Волинське Намісництво з центром у Звягелі, нинішньому Новограді-Волинському; 1797 р. це Намісництво було перейменоване в губернію, а його центром стало місто Жито-

Василь Васильович

Капніст. З гравюри N.N. Лит. А. Мюнстера

мир), Гродненської (існувала під такою назвою з 1801 р. з губернським центром у Гродно; на півдні до її складу входили українські землі, зокрема Брестський та Ko- бринський повіти), Катеринославської (створена 1801 р. з губернським центром у Катеринославі, сучасне м. Дніпро, на базі колишньої Новоросійської губернії, щ₀ існувала з 1764 р.), Київської (створеної 1797 р. з центром у Києві з повітами на Правобережній Україні; до того часу існувало Київське намісництво із землями на Лівобережжі), Подільської (створена в грудні 1796 р. з губернським центром у місті Кам'янці-Подільському), Полтавської (створена 1802 р. з центром у Полтаві внаслі­док розділення Малоросійської губернії, яка існувала з 1764 р.), Таврійської (ство­рена 1802 р. з центром у Сімферополі; охоплювала територію Криму й південну частину Степової України); Харківської (з 1765 по 1780 рр. існувала як Слобідсько- Українська губернія з центром у Харкові; з 1780 по 1796 рр. як Харківське намісни­цтво; з 1796 по 1835 рр. — знову як Слобідсько-Укра­їнська губернія; а з 1835 р. уже як Харківська губер­нія), Херсонської (створена 1803 р. із губернським центром у Херсоні на базі Миколаївської губернії, яка виникла 1802 р. внаслідок розподілу колишньої Но­воросійської губернії); Холмської (створеної 1912 р. з губернським центром у Холмі шляхом виділення східних частин Люблінської та Сідлецької губерній, де переважно проживали українці), Чернігівської (створеної 1802 р. з губернським центром у Черніго­ві шляхом розділення Малоросійської губернії). Окрім того, на Кубані, заселеній українцями, 1860 р. з'явилася Кубанська область.

Також на українських землях російським імпер­ським урядом створювалися генерал-губернатор­ства, де їхні очільники отримували широкі, фактич­но, диктаторські військові повноваження. Тривалий час існували Малоросійське генерал-губернаторство, до складу якого входили Чернігівська, Полтавська, а з 1836 р. й Харківська губернії (функціонувало воно з 1802 по 1856 рр.); Київське генерал-губернатор­ство в складі Київської, Подільської й Волинської губерній (функціонувало з 1832 по 1914 рр.), Новоросійське генерал-губернаторство, що поєднувало Катеринос­лавську, Таврійську й Херсонську губернії (функціонувало з 1802 по 1873 рр.). ПІД час Першої світової війни, 1914-1917 рр., на окупованій російськими військами території Галичини й Буковини було створено Галицько-Буковинське генерал-гу­бернаторство.

Губернський поділ передбачав адміністративну уніфікацію Російської імперії- Губернії, до складу яких входили українські землі, попри свої особливості, не мали якоїсь автономії. До того ж цей поділ був зроблений часто без урахування етнічно­го складу населення. Так, наприклад, у Бессарабській, Гродненській і навіть Таврій­ській губерніях українське населення становило меншість, хоча компактно прожи­вало в окремих регіонах.

Незважаючи на ліквідацію Гетьманщини та надання багатьом представникам козацької старшини дворянства, все ж серед новопосталих малоросійських дворян мали поширення ідеї автономізму. Так, 1791 р. відбулася таємна поїздка україн­ського дворянина Василя Капніста до Прусського королівства. Капніст діяв за до­рученням групи українських змовників-дворян, які хотіли підняти антиросійське повстання. Він сподівався, що воно буде підтримане Пруссією. Щоправда, ця місія закінчилася безрезультатно.

Своєрідним маніфестом українських автономістів став твір «Історія Русів»¹. Перша згадка про нього припадає на 1828 р. Він поширювався в рукописних ко­піях. 1846 р. його опублікував Осип Бодянський, відомий вчений, прихильник слов’янофільства, у Москві в «Чтениях Общества Истории и Древностей Россий­ских», а також окремою книгою. У першодруці був зазначений автор твору, покій­ний тоді єпископ Георгій Кониський. Проте дуже швидко з'явилися сумніви щодо авторства цієї особи.

«Історія русів» намагалася дати широку картину діянь українського народу, по­чинаючи з найдавніших часів. Відповідно до історіософської концепції твору, Дав­ньоруська держава — це держава русів-українців. Русь є їхньою питомою етнічною назвою. Русь (Україна), вважає автор, втратила свою самостійність через внутріш­ні чвари й татарські напади. Думка загалом не нова для української ранньомодер- ної історіософії. Далі в «Історії...» говориться, що в результаті втрати самостійності Русь змушена була з'єднатися з Литвою та Польщею у федеративній державі зара­ди оборони своїх земель від татарських ординців. Однак Польща почала порушува­ти вільності русинів-українців. Тому на їх оборону стало козацтво. Подальша ж іс­торія Русі-України подається як історія козацтва. І саме цій історії приділена най­більша увага.

Однією з центральних фігур «Історії русів» є Богдан Хмельницький, якого автор вважає досконалим політиком, що визволив русів-українців від польського ярма.

Щодо Переяславської Ради, то ставлення автора «Історії русів» до неї не є одно­значним. З одного боку, він дає їй позитивну оцінку як акту визволення від поль­ської неволі. Особливо його тішить те, що чини малоросійські були зрівняні із чинами московськими: «І цар... виявив при тому відверту вдячність свою до Ма­лоросійських чинів і народу, зрівнявши їх особистими привілеями з боярами, дво­рянами і всіма ступенями Московськими, або Великоросійськими, чого в договорах не було пояснено, а вміщалось теє в пактах з Польщею і в привілеях Королівських, статтями затверджених, де кілька разів узаконено і потверджено, що поєднуємося, яко рівний з рівним і вільний з вільним»^{[636] [637]. Тут маємо якраз спробу видати бажа­не за дійсне. Автору «Історії русів» як малоросійському дворянину потрібно було представити акт приєднання України до Московії як возз’єднання «рівного з рів­ним» й, виходячи з цього, зрівняти малоросійське дворянство з дворянством вели­коросійським.}

Проте, з іншого боку, Переяславську угоду автор «Історії...» трактує як небез­печне порушення системи державної рівноваги в Європі, оскільки від цього серйоз­но зміцніла Московія, перетворившись на могутню мілітарну силу. З цього приводу він пише таке: «Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло майже всі двори Європейські. Система про рівновагу Держав почала вже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого значення яко зруйноване і понижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць, одначе за­здрість сусідів, які знали простору розлогість поєднуваної з ним Малоросії та її ве- лелюдство з таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишилась без своїх дій»¹.

Розглядаючи геополітичне становище українців, автор «Історії русів» говорить, що ця земля немає захищених кордонів, через що часто стає іграшкою в руках не­відомої долі і сліпих випадків, потрапляючи під владу іноземних завойовників. Так, у наведеній у творі прокламації Івана Мазепи, в якій він звертається до козаків, виправдовуючи необхідність повстання проти московитів, говориться: «Ми стої­мо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили те­атр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм на­роди терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну... Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджувала»^{[638] [639].}

Серед двох деспотів, короля шведського й царя російського, останнього Мазепа (а, можливо, й автор) вважає страшнішим. Цар російський вдається до тиранства й насильств. Ось як про це говориться в прокламації: «А як допустити Царя Росій­ського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя того; бо ви бачите, що він хоч походить од коліна, вибраного народом од Дворянства сво­го, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні роди­ни найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені ти­ранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти і перетерпіти не годен»^[640].

У цих словах маємо певне уявлення про державу. На її чолі має стояти спадко­вий монарх, рід якого свого часу був обраний представниками еліти — дворян­ством. Він не повинен правити свавільно, має шанувати народ, його добро й свобо­ду. Це своєрідний державний ідеал. У такій державі козаки б охоче жили й не чини­ли бунтів. На жаль, такою «ідеальною державою» не були ні Польща, ні Московія, яка перетворилася в Російську імперію.

Автор «Історії...» дає тонку характеристику менталітету правлячої еліти Мос­ковської (Російської) держави. Указує на її жадібність до владолюбства та пиху- Говорить про непостійне правління царське і знищення самих царів. Ця непостій­ність, на думку автора, обумовлюється відсутністю сталої релігії та добрих звичаїв. Саме ці речі є важливими для нормального функціонування суспільства й держав­них інститутів.

«Історія русів» мала значне поширення в середовищі малоросійських дворян, формувала в їхній свідомості уявлення про українську державу (хоча б на правах автономії).

Одним із покровителів українських автономістів, як не парадоксально, став князь Микола Рєпнін-Волконський (1778-1845), який з 1816 по 1834 роки був ма- юросійським генерал-губернатором і якому підпорядковувалися терени колиш­ньої Гетьманщини^[641]. Він намагався відстоювати права місцевого дворянства. Проте особливо заслуговує на увагу його діяльність щодо відновлення козацтва як вій­ськової та суспільної верстви України. Рєпнін-Волконський відстоював право коза­цтва вільно розпоряджатися землями та успадковувати їх. Він подав до Сенату спе­ціальний рапорт про права козаків, які підтверджувалися історичними документа­ми. Генерал-губернатор застерігав, що «заборона історичних прав малоосвіченого, але мужнього народу, який дбайливо ставиться до своєї власності, може викликати непередбачувані наслідки».

1830-1831 рр. Рєпнін-Волконський здійснив спробу відновити козацтво як вій­ськову одиницю. Князь передбачав не лише створення козацьких військових фор­мувань, а й те, що козаки матимуть обмежену форму самоврядування. Проте цей проект не став реальністю. Через кілька років, 1834 році, Рєпнін змушений був піти у відставку. Тут були різні причини. Проте показово, що як одну з причин називали автономізм малоросійського генерал-губернатора. До речі, його дружина походила з родини Розумовських. А деякі автономісти ладні були навіть бачити в особі Рєпні- на-Волконського гетьмана України.

Саме за часів генерал-губернаторства цього діяча з'являється й набуває поши­рення на теренах колишньої Гетьманщини згадувана «Історія русів». Чи мав князь стосунок до появи цього резонансного твору, сказати важко. Проте проукраїнська атмосфера, створена ним у генерал-губернаторстві, могла сприяти і виникненню, і поширенню «Історії...». Показово, що в «Короткій записці про малоросійських ко­заків», написаній Репніним-Волконським, він посилається на «Історію русів».

Рєпніну-Волконському ми завдячуємо появою першої систематичної праці з іс­торії України. Він 1816 р., ставши малоросійським генерал-губернатором, умовив Дмитра Бантиш-Каменського поїхати до Гетьманщини для написання цієї роботи. Князь не лише ділився з істориком своїми думками щодо минулого України, а й був автором окремих фрагментів.

Звичайно, Рєпнін-Волконський знав про те, яке значення надавав імперський Петербург творенню «правильного» російського історичного наративу. Знав він і про призначення царем Олександром 1 1803 р. Миколи Карамзіна офіційним істо­риком. Той протягом тривалого часу працював над систематичною історією Росії. Якраз 1816 р., коли Рєпнін загітував Бантиш-Каменського взятися за написання іс­торії України, почали виходити перші томи «Історії держави Російської» Карамзіна.

Рєпнін-Волконський, фактично, дав свою відповідь на «історіографічний ви­клик» імперського Петербургу. Адже попри всю свою «вписаності» в загальноро- сійську схему історичних подій «Історія Малої Росії» показувала особливості укра­їнських земель, передусім Гетьманщини.

Також Рєпнін-Волконський усіляко сприяв розвитку культурних інституцій на території колишньої Гетьманщини, передусім у Полтаві, де знаходився центр гене­рал-губернаторства. За його підтримки почав активно розвиватися Полтавський театр, директором якого певний час був Іван Котляревський. Останній, як відомо написав для Полтавського театру дві п'єси — «Наталка Полтавка» і «Москаль-ча- рівник». З цих п'єс почалася історія нового українського театру. Котляревський під­тримував тісні стосунки з Рєпніним-Волконським, листувався з ним, повідомляв князя про справи Полтавського театру. Князь також відіграв важливу роль у викупі відомого українського актора Михайла Щепкіна з кріпацтва.

Рєпнін-Волконський контактував із Миколою Гоголем. Останній часто гостю­вав у нього за кордоном, у маєтку в Яготині й Одесі. Особлива тема — стосунки Pen- ніна-Волконського та його сімейства з Тарасом Шевченком. Кобзар неодноразово 1843-1845 рр. відвідував Рєпніних у їхньому маєтку в Яготині, затримуючись на тривалий період. Перебуваючи там, Шевченко мав можливість більш тісно позна­йомитися з освіченими українськими діячами колишньої Гетьманщини, які вино­шували ідеї автономізму. Це не могло не вплинути на поета. Ймовірно, що чимало патріотичних ідей він почерпнув саме тут.

Однією з перших українських наці­онально-культурних організацій стало Кирило-Мефодіївське братство¹, на ді­ячів якого й вплинули ідеї українсько­го автономізму. Вважається що його за­сновниками були чиновник при київ­ському генерал-губернаторстві Микола Гулак (1822-1899), колишній студент Київського університету Василь Білозер- ський (1825-1899), а також видатні діячі української культури Микола Костомаров, Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш. Останні зробили чимало для становлення новочасного українського національно­го руху, яке часто називається «національним відродженням». Вони в своїх творах (особливо на ранньому етапі) зверталися до козацького минулого України, пред­ставляючи його як «славу», зразок для наслідування. Це стосується ранньої поезії Шевченка, яка мала чималу популярність. Історія козаччини знайшла висвітлення в першому романі в українській літературі «Чорна рада», написаному Кулішем. Кос­томаров звертався до козацької проблематики в низці своїх творів, зокрема в попу­лярній монографічній роботі «Богдан Хмельницький».

До складу Кирило-Мефодіївського братства входили представники української інтелігенції — чиновники, учителі, студенти. Організоване в грудні 1845 року воно проіснувало до березня 1847 року, коли були арештовані провідні діячі цієї орга­нізації.

Своєрідним маніфестом братчиків стала «Книга битія українського народу»^{1 [642]* Щоправда, цей документ довго не оприлюднювався. Його знайшли 1917 р. в жан­дармських архівах Петрограда, а вперше опублікували 1921 р. Та все ж ідеї «Книги битія...» виявлялися у творах кирило-мефодіївців. Деякі з них, наприклад, просте­жуються в поезіях Шевченка «Тризна» та «І мертвим, і живим...»}

^[1] Кирило-Мефодіївське братство: у 3-х т. K., 1990.

«Книга...» була знайдена жандармами в Костомарова і саме його вважають ав­тором цього твору. Вона написана в біблійному дусі. Автор (чи автори) ніби іміту­ють Біблію. А історія України осмислюється ними в біблійно-християнському кон­тексті.

На початку твору говориться, що Бог створив людей, поділивши їх «на коліна і племена» і кожному з них дав край для життя. Проте народи вчинили дві речі, че­рез які почалися різноманітні негаразди. Перша річ — перестали вірити в єдиного Бога й почали поклонятися різним богам. Друга річ — те, що відмовилися від рів­ності й завели в себе панів та царів.

Єдиний народ, який зберіг істинну віру в Бога та дотримується божих запові­дей — це слов’яни. Щоправда, вони мають два лиха: незгоду між собою, а також «те, що вони, як менші брати, усе переймали од старших, чи до діла, чи не до діла, не ба- чучи того, що у їх своє було лучче, ніж братівське». Саме від німців слов’яни попере­ймали королів та панів. Та все ж їхні можновладці не є слов'янами. Переважно вони є німцями.

Тому слов'яни попали в неволю. «Але не до кінця прогнівився Господь на пле- мено слов'янське, бо Господь поставно- вив так, щоб над цим племеном збулось писаніє: камень, його же не брегоша зиж- дущії, той бисть во главу угла». І ось цим наріжним каменем має стати саме Украї­на. У «Книзі битія...» звертається увага на українське козацтво. Воно розглядається як носій християнської свободи: «І день одо дня росло, умножалося козацтво, і не­забаром були б на Україні всі козаки, усі вільні та рівні, і не мала б Україна над со­бою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного...»

Поляки й москалі знищили козацтво. Та Україна не вмерла: «Не пропала вона; бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч би і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі, і хоч з української крови були ті вирідки, одначе не псовали своїми губа­ми мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий Укра­їнець хоч будь він простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятати одного Бога Icyca Христа...»

Закономірно, саме Україна має порятувати слов’янщину і увесь світ: «І вста­не Україна з своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа... І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на Карті буде намальована Україна: «От камень, него же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла».

Якщо виходити з таких поглядів, то держава з її правителями, владною ієрархі­єю не є потрібного. За рівності людей сенсу в її існуванні немає. Проте таке «анти- Державництво» можна зрозуміти. Коли українці втратили козацьку державу, вони Мріяли про «ідеальне суспільство», в якому була б рівність. Таким була для них За­порізька Січ.

Михайло Чайковський (Садик-паша).

Попри таке мрійництво, у середині XIX ст. зустрічаємо й прагматичні спроби відновити українську козацьку державність. Зокрема, це стосується діяльності Ми­хайла Чайковського (відомий також під іменем Садика-паші) (1804-1886)¹. Не вда­ючись до його багатої біографії, зазначимо лише, що походив він із полонізованої козацької старшинської родини. Чайковський узяв активну участь у польському Листопадовому повстанні 1830-1831 рр. Розпустив кріпаків, створив добровільні козацькі загони і влився в повстанське військо. Після придушення повстання емі­грував до Франції. Його маєток конфіскували, а самого Чайковського оголосили в Російській імперії персоною нон грата.

У Франції Чайковський стає одним із активних діячів польської політичної еміграції, співпрацює з Адамом Чарторийським, який очолював польський емі­граційний уряд^{[643] [644].}

Паралельно з політичною діяльністю Чайковський починає займатися літературною працею. 1837 р. по­бачила світ його перша художня книга польською мо­вою «Козацькі повісті». Протягом 1837-1841 рр. ви­йшло друком у Парижі, Лейпцигу, Познані понад трид­цять творів письменника. Вони були відомі в Україні. Зокрема, їх використовував Тарас Шевченко.

Зустрівшись із певним нерозуміння в польсько­му еміграційному середовищі, Чайковський поступо­во дистанціюється від нього й починає шукати для себе нових покровителів^[645]. Не останньою причиною цих непорозумінь було й те, що його козакофільство негативно сприймалося серед значної частини емі­грантів. 18 грудня 1850 р. Чайковський приймає іслам і бере собі ім'я Мехмеда Садика, тобто Мехмеда Вірно­го^[646]. Тоді ж розпочинає переговори з турками про фор­мування козацьких загонів («казак ал ай»). В умовах загострення російсько-турецьких стосунків це було якраз на часі.’

Чайковський, чи то вже Садик-паша, отримує чин міріміан-паші, що рівнялося чину бригадного генерала. Він мріяв воскресити Січ. Зрештою, як уже говорилося, Задунайська Січ, що мала певні автономні пра­ва, на теренах Османської імперії існувала до кінця 20-х рр. XIX ст. Вільна Україна для Чайковського була не локальною проблемою, а важливою ідеєю для всієї Єв­ропи. Він навіть ладний був розглядати відроджене козацтво як силу, що порятує європейську цивілізацію. Тут мимоволі напрошуються паралелі з «Книгою битія українського народу», адже в ній Україна теж постає як рятівниця Європи. Чай- ковський опрацював власний варіант ідеї політичного слов'янофільства, допуска­ючи можливість слов’яно-турецького співіснування — добровільного об’єднання слов'янського світу під егідою турецького султана. Тож Україна мислилась під про­текторатом Османської імперії. Тим паче, що досвід такого протекторату існував у часи минулі. Себе ж Чайковський бачив гетьманом відновленої козацької України.

1853 р. почалася т. зв. Кримська або Східна війна, яка велася за панування в районі Чорноморського басейну і на Балканах¹. Проти Росії в цій війні воювали Османська імперія, Велика Британія, Франція та Сардинське королівство. Особли­ву позицію займала Австрійська імперія, яка загалом була на боці противників Ро­сії. Воєнні дії велися не лише в Криму. Театром воєнних дій стали також Дунайські князівства (Валахія й Молдавія), що на той час перебували під протекторатом Росії.

20 жовтня 1853 р. було створено «Полк козаків оттоманських», який згодом пе- реформатували в дивізію, а ще пізніше — у корпус. До складу цієї військової фор­мації входили поляки, болгари, румуни, угорці, українці, росіяни-некрасівці, турки, євреї тощо. Офіційною мовою полку, за наполяганням Садика-паші, була мова укра­їнська, яку розуміли й поляки, й балканські слов’яни. 23 січня 1854 р. оттоманські козаки склали присягу. їм надали старе гетьманське знамено, яке колись ніби на­лежало Петру Дорошенку. У формування «казак алай» вступило понад тисячу бій­ців^{[647] [648]. Наприкінці Кримської війни корпус «козаків отоманських» налічував близько двох тисяч осіб[649].}

У певному сенсі, Чайковському вдалося не лише відродити, а й реалізувати ко­зацьку ідею. Інша річ, що ця реалізація виглядала «дивно» і багатьма людьми, які стояли на козакофільських позиціях, не сприймалася. Найактивніше формування «казак алай» виявило себе 1854 р. під час зняття облоги Сілістри та зайнятті Буха­реста в лютому того року. Чайковський же став управителем Валахії. Він сподівався зі своїм козацький військом перейти річку Прут і розгорнути діяльність на україн­ських землях. Проте турецька влада, зазнавши тиску з боку Австрії, не дозволила йому цього зробити. Чайковський планував, що організовані ним козаки осядуть У Добруджі, а цей регіон стане осередком політичної антиросійської еміграції. І що саме звідси почнеться визвольний похід на українські землі. Там справді прожива­ло близько шести тисяч нащадків колишніх запорізьких козаків, проте вони не по­спішали підтримувати «казак алай»^[650].

1856 р. закінчилася т. зв. Кримська війна. Сподівання на визволення України від Росії можна було полишити, принаймні на найближчі часи.

Корпус «козаків оттоманських» проіснував у різних варіантах до 70-х років XIX ст. З 1867-1868 рр. в ньому почали вводити турецьку мову. 1870 р. Чайковський подався у відставку зрікшись командування «казак алай»^[651]. Пізніше це формування брало участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. на боці Османської імперії, Таким чином, ідея відродження Української козацькою держави під турецьким про­текторатом закінчилася фіаско.

Найважливішою з цих реформ було скасування кріпосницького права («Мані­фест» і «Положення» від 19 лютого 1861 р.), яке здійснювалось поступово. Селяни отримали особисту свободу та громадян­ські права. Земельний наділ, яким вони користувались, ставав їхньою власністю після завершення викупної операції, що здійснювалася в інтересах поміщиків.

1864 р. була проведена земська ре­форма. Згідно з Положенням про губерн­ські та повітові земські установи від 1 січ­ня 1864 р. запроваджувались виборні ор­гани місцевого самоуправління (земські збори і земські управи). Вони обиралися на підставі багатоступеневої куріальної системи і відали питаннями місцевого господарського і культурно-освітнього життя. Щоправда, на Правобережній Україні, як і в Польщі, Білорусі, Литві, де був сильний вплив польської й полонізованої шляхти, земська реформа була відтер- мінована. У правобережних українських губерніях земські установи були запрова­джені лише 1911 р.

Найбільш послідовною була судова реформа, що розпочалась 1864 р. Замість станового суду встановлювався суд присяжних, а для розгляду дрібних громадян­ських справ — мировий суд. Проголошувалися принципи виборності й незмінності суддів, рівності всіх перед законом, гласність суду, участь у процесі двох сторін — обвинувачення й захисту. До розгляду кримінальних справ залучалися присяжні засідателі — представники населення, які призначалися за жеребом.

Загалом же в Росії наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. XIX ст. здійснювала­ся лібералізація суспільного життя. За таких умов український національний рух отримав певні можливості для розвитку. Відновили діяльність і почали публікува­ти свої твори колишні члени Кирило-Мефодіївського братства, які створили в Пе­тербурзі т. зв. громаду. 1861 р. почав виходити перший у Росії український часопис (журнал) «Основа», у якому, зокрема, публікувалися твори Пантелеймона Куліша й Миколи Костомарова. Хоча часопис проіснував лише 22 місяці, але він відіграв важливу роль у розвитку українського національного руху.

За прикладом петербуржців представники молодого покоління української ін­телігенції створили громади в Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі. Вони також засновували недільні школи, займалися дослідженнями в сфері етнографії, історії, філології.

Однак російський уряд дуже швидко почав вдаватися до утисків щодо представ­ників цього руху. Не останню роль у цьому відіграло польське повстання 1863 р. Воно породило підозру в царських чиновників, що український рух — то польська інтрига. Адже польські повстанці, як і під час повстання 1830-1831 рр., дійсно роз­раховували на підтримку українців. І справді, окремі українці взяли участь у цьому повстанні. Хоча це, радше, було винятком, ніж правилом.

У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних та педагогічних публікацій. Україн­ською мовою дозволялося друкувати лише художньо-літературні видання. Часо­пис «Основа» був закритий, громади розпущені, багатьох їхніх діячів було заслано у віддалені райони Російської імперії.

Та все ж на початку 70-х рр. XIX ст. громадівський рух починає відновлюва­тися. У Києві створюється «Стара грома­да», яка діяла таємно. До її складу ввій­шли відомі українські діячі Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Мико­ла Лисенко, Іван Нечуй-Левицький, Тадей Рильський, Михайло Старицький, Павло Чубинський та інші. Легальним осеред­ком діяльності громадівців стало засно­ване в Києві 1873 р. південно-західне від­ділення Російського географічного това­риства. Під його егідою почали виходити архівні матеріали з української історії, за­сновується музей та бібліотека. 1875 р. старогромадівці придбали газету «Киев­ский телеграф», перетворивши її в свій орган.

Розгортання українського національного руху викликало серйозне занепоко­єння з боку російського уряду. 1876 р. імператор Олександр II, перебуваючи на від­починку в німецькому місті Емсі, видає указ, згідно з яким заборонялося публіку­вати й ввозити книги українською мовою. Почався черговий виток репресій проти Українських діячів.

Одним із чільних представників громадівського руху і найбільш впливовим укра­їнським мислителем другої половини XIX ст. був Михайло Драгоманов (1841-1895)^{[652] [653]. 1 2}

Через свої проукраїнські й соціалістичні погляди він зазнав переслідувань. 1876 р. його, звинувативши в «соціалістичній тенденції» та «українському сепаратизмі», звільнили з Університету святого Володимира в Києві, де він викладав.

Драгоманов вимушений був емігрувати. Перед від’їздом Київська грома­да визнала його своїм посланцем на Захід, обіцяючи підтримати матеріально. 1876-1889 рр. Драгоманов плідно працював у Женеві як політик, науковець, видавець та публіцист, видавав часопис «Громада» (1878-1882), серії брошур і книг українських та ро­сійських авторів, які через цензуру не можна було опублікувати в Росії. Європейський резонанс ви­кликали його доповіді на літературних конгресах у Парижі (1878) та Відні (1881), де він виступив на захист української літератури, переслідуваної ро­сійським царизмом.

У своїх поглядах Драгоманова орієнтувався на наукове тлумачення світу, яке базувалося на по­зитивістських засадах. Однією з центральних ідей його світогляду є ідея суспільного прогресу. У сво­їх роботах він неодноразово акцентував увагу на тому, що відбуваються постійні прогресивні змі­ни, немає нічого постійного, статичного; натомість відбуваються переміни (еволюція), рух (динаміка). Критерієм же прогресу, на його думку, є утверджен­ня прав людини, а рушієм — не окремі («історичні») народи, а все людство. Відставання на полі прогресу пов'язане з великими ризиками для того чи іншого народу. «Треба нам тільки трішечки впинитись на однім місці, — писав Драгоманов, — і зараз же ми зостаємось позаду, а поступ наших сусідів і чужих людей на нашій землі розстроїть нас на кілька часу не дуже менше, ніж неволя».

Гасло Драгоманова виглядало таким чином: «в культурі — раціоналізм, у по­літиці — федералізм, у соціальних справах — демократизм». Його суспільним ідеалом став т. зв. громадівський соціалізм, котрий трактувався як «безначаль- ство», анархічний лад. На думку Драгоманова, основою всіх можливих соціаль­них порядків має стати індивід із його волею. Власне, громадівський соціалізм випливає із визнання індивіда (атома всіх соціумів) фундаментом соціального та міжнародного порядку. Для такого ладу притаманним є обмеженням до мініму­му елементів примусу. Порядок повинен утримуватися не системою державного управління, а вільними громадами, які сформовані індивідами. Громада ж — са­модостатня суспільна одиниця, яка може найкраще знати потреби та здібності своїх людей. Маючи самостійність, громади мають перебувати одна з одною в фе­деративних зв'язках.

Можна говорити про те, що ця теорія була спробою реалізувати соціальний іде­ал українського козацтва в умовах модерного суспільства.

У контексті громадівського соціалізму Драгоманов осмислював питання націй, сукупність яких, на його думку, і становить людство. Нації він розглядає як історич­ні утворення. Вони підлягають змінам і є результатом історичного розвитку етніч­ної спільноти. Основа ж націй — громади, а бажаною формою їхнього політичного об’єднання є федеративна спілка вільних самоврядних громад. Також Драгоманов був проти національної замкненості, яка протиставлялася вселюдськості, «космо­політизму». Гаслом мислителя було: космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті й формах.

Щоправда, Драгоманов не відкидав можливості й змін революційних, зокре­ма в сфері соціальній. Тож суспільна й національна емансипації, на його думку, в українців мали б поєднуватися, оскіль­ки їхня нація є позбавлена привілейова­них верств. У цьому мислитель був про­довжувачем ідей кирило-мефодіївців, які вважали українську націю «безпан- ською». Тому для Драгоманова поганий той радикал в Україні, який не став «сві­домим українцем».

Загалом же ідея «безелітарності» й «безбуржуазності» української нації була прийнята багатьма діячами україн­ського руху того періоду й стала важли­вим моментом «українського соціаліз­му». Мала вона й практичне втілення. Тогочасна українська література, попри деякі винятки, в. основному була зорі­єнтована на селянське середовище, незаможні верстви населення. Українська іс­торіографія отримала народницький характер. Під час визвольних змагань 1917- 1920 рр. «соціалісти», які домінували в українському русі, цілком свідомо намага­лися відсторонити від цього руху «нетрудящі класи».

Не можна сказати, що ця ідея була безпідставною. Справді, українці через різні політичні обставини втрачали елітарні верстви, перетворюючись у «націю пле­беїв». Хоча цей момент не варто було абсолютизувати. Все ж таки вони й у най­гірші часи мали свою еліту, навіть якщо цей елітарний шар був дуже тонким. Від­кидання ж елітарності, на жаль, під час визвольних змагань часто оберталося їм на шкоду.

Після реформ у Російській імперії пожвавилися суспільні рухи, що мали револю­ційне спрямування. Виникли підпільні організації «Земля і воля», «Народна воля», «Чорний переділ», які обрали терор одним із методів боротьби з самодержавством. Зокрема, внаслідок замаху, здійсненого членом революційної організації «Народна воля» Ігнатієм Гриневицьким був убитий цар Олександр II 1881 р. Організації на­родовольців діяли в деяких містах України, зокрема в Одесі, Києві, Харкові, Микола­єві, Ніжині інших.

Також наприкінці XIX ст. в Російській імперії набувають поширення ідеї марк­сизму. Тут першим популяризатором поглядів Карла Маркса став Микола Зібер (1844-1888)¹, мати якого була українкою. Деякий час Зібер працював на посада до­цента в Університеті святого Володимира в Києві. Він також належав до Київської громади, південно-західного відділення Російського географічного товариства, підтримував дружні стосунки з Драгомановим.

В умовах наростання революційних настроїв редикалізовується український національний рух. У середовищі українських діячів з'являється ідея державної не­залежності України. Уперше вона була публічно висловлена юристом Миколою Міхновським (1873-1924)^{[654] [655]. 1900 р. у Львові він опублікував брошуру «Самостійна Україна»[656]. В основі тексту була промова, яку Міхновський у лютому того року ви­голосив у Полтаві й Харкові. Ця брошура стала своєрідною програмою для Револю­ційної Української Партії, в організації якої й брав участь цей діяч.}

У «Самостійній Україні» автор вказував на порушення з боку росіян домов­леностей з українцями, укладених у Переяславі 1654 р. Вони передбачали, на думку Міхновського, створення конфедеративної держави. Натомість російська сторона знищила українську державність й почала проводити русифікатор­ську політику. Міхновський запитував: «...Яким правом російське царське пра­вительство поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми раба­ми? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон із 17 травня 1876 року (мається на увазі Емський указ — прим, автора), що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено винятково росіян (москалів) або змоскалізуваних ре- неґатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих воро­гів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витра­чає на користь російської нації? І, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?»^[657]

Тобто Міхновський вважав, що Росія керує українськими землями протиправно. На його думку, кінець XIX ст. — це доба визволення націй, які прагнуть мати свою державу. Українці не є винятком.

1905-1907 рр. в Російській імперії вибухнула революція. Під впливом револю­ційних подій 17 жовтня 1905 р. цар Микола II оголосив «Маніфест», який обіцяв за­провадження конституційного устрою і скликання Державної Думи, власне парла­менту. На початку 1906 р. в імперії була здійснена реформа державного управління. Відбулися вибори в Думу, яка стала законодавчим органом і обмежувала владу мо­нарха.

В умовах революційних змін у імперії Міхновський розробив проект Консти­туції України, який був опублікований у вересні 1905 р. на сторінках часопису «Самостійна Україна», що вийшов у Львові^[658]. Україна за цією Конституцією поста-

Микола Міхновський

вала як «спілка вільних і самоправних земель». Усі українські землі від Сяну по Кубань мали ввійти до складу цієї держави на федеративних правах. У Конститу­ції прописувалися широкі громадянські права: недоторканність особистості, не­допустимість покарання і перебування під вартою без судового вироку понад 24 години; недоторканність житла; свобода совісті, свобода слова, відокремлення церкви від держави, а держави від церкви; вільне розірвання шлюбу; право на освіту; свобода друку; свобода зібрань, утворення спілок і будь-яких інших орга­нізацій; право на звернення до влади з індивідуальними чи колективними пети­ціями; таємниця листування; право на рідну мову при визнанні офіційною укра­їнської; право на звернення до суду тощо.

Державна влада поділялася на законодавчу, ви­конавчу й судову. Законодавчу мав здійснювати ви­борний парламент, що складався з двох «хат» — Ради представників та Сенату. Виконавчу ж владу здійсню­вав Президент. Суди, за конституцією, мали бути глас­ними й демократичними.

Конституція Міхновського залишилася лише на папері. Проте це є цікава пам’ятка української правни­чої думки, яка засвідчила, що ідея української держав­ності мала поширення в середовищі освічених україн­ців. Вона не виникла на порожньому місці. Принаймні за нею стояла традиція української козацької держав­ності.

Революція 1905-1907 рр. хоча й призвела до по­мітних змін у державному управлінні, однак не розв'язала чимало проблем. Зокрема, й проблем на­ціональних. Росія й далі, за великим рахунком, зали­шалася «тюрмою народів», хай тепер уже дещо лібе­ралізованою. Під час цієї революції та після неї укра­їнський національний рух отримав певні можливості для свого розвитку, серед усього й в легальній сфері. Зокрема, з’явилися українські громадські інституції. Так, 1905 р. виникли перші українські організації під назвою «Просвіта» в Катеринославі й Одесі. Вони наслі­дували подібні інституції, що існували на той час на Галичині. Згодом «Просвіти» почали діяти в Києві, Миколаєві, Чернігові та інших містах. Виникли й інші україн­ські громадські організації й політичні партії.

З’явилися українські періодичні видання, які до того часу в Російській імпе­рії були під забороною. Періодичним органом, навколо якого гуртувалися сві­домі українці в Російській імперії, стала щоденна газета «Рада»^[659], яка виходила 1906-1914 р. Офіційним її видавцем став письменник Борис Грінченко. Газета видавалася за фінансової підтримки Євгена Чикаленка й деяких українських меценатів.

Частина депутатів, обраних від України в Державну Думу Російської імперії, створювали там українські думські громади. Так, у І Думі, яка діяла з 27 квіт­ня по 8 липня 1906 р., сформувалася така громада в складі 45 чоловік. Її голо­вою став громадський діяч і адвокат Ілля UIpar (1847-1919)^[660], член чернігівської «Просвіти». -

Ідейним натхненником української громади в І Думі був відомий історик Ми­хайло Грушевський. Він підготував проект конституції Росії, в основі якого лежала ідея національно-територіальної децентралізації Росії. Передбачалося утворення загальнодержавного парламенту й територіальних сеймів. Останні мали займати­ся справами культури, місцевої адміністрації й призначенням суддів. Також Гру­шевський підготував декларацію про автономію України.

Друкованим органом тодішньої української думської громади став тижневик «Украинский вестник». Однак 8 липня 1906 р. І Дума була розпущена. Припинив свою діяльність і друкований орган української думської громади.

1907 р. були проведені вибори до II Державної Думи, яка діяла з 20 лютого по З червня 1907 р. У її складі теж діяла українська громада, що нараховувала 47 учас­ників. Вона видавала часопис «Рідна Справа — вісти з Думи», де друкувалися про­мови членів Думи, висвітлювалася їхня діяльність. Громада вимагала надати Укра­їні в її етнографічних межах автономію.

З червня 1907 р. цар Микола II розпустив II Думу, видавши новий виборчий за­кон, який забезпечував цілковиту перевагу в новому складі цього представницько­го органу поміщикам і представникам буржуазії. У IlI (1907-1912) і IV (1912-1917) Думах офіційно українських громад не існувало. Однак серед депутатського кор­пусу було близько тридцяти депутатів, які позиціонували себе захисниками націо­нальних інтересів України. Вони на засіданнях III і IV Дум порушували питання про функціонування української мови і виділення Холмщини в окрему російську губер­нію. Останнє було реалізоване 1912-1913 рр.

До речі, головою III (з 1911 р.) та IV Дум був катеринославський поміщик Ми­хайло Родзянко (1849-1924), який походив з українського козацького роду. Саме він очолив Тимчасовий комітет Державної думи, якому після Лютневої револю­ції 1917 рр. цар Микола II передав верховну владу. Себе Родзянко ідентифікував малоросом, хоча у виступах давав зрозуміти, що не ототожнює поняття малорос і українець.

Перша світова війна 1914-1918 рр. стала початком кінця Російської імперії- Хоча росіянам і вдалося досягнути певних успіхів на її початку, а також 1916 р-> однак країну в зв’язку із війною охопила криза. В кінцевому підсумку це призве­ло до Лютневої революції 1917 р., яка, власне, й поставила крапку в існуванні імперії. Почався розпад цієї держави, який супроводжувався глибокими потря­сіннями.

Показово, що українці (Іван Мазепа, Феофан Прокопович) стояли як при вито­ках створення Російської імперії, так і при її краху. Це стосується не лише згадано­го Родзянка^[661]. Одним із ключових міністрів Тимчасового уряду, який виник-після відречення від влади Миколи II, став Михайло Терещенко (1886-1956). Він займав пост міністра фінансів, а потім був міністром закордонних справ. Терещенко, як і Родзянко, походив із козаків. Проте і один, і другий, кажучи правду, не підтримува­ли український рух, хоча й пам'ятали про своє українське походження.

Як би там не було, але українці, які ідентифікували себе представниками «все­російської спільноти», відігравали значну роль у генезисі й розвитку Російської ім­перії, її культури (тут варто пригадати Миколу Гнєдича, Нестора Кукольника, Ми­колу Гоголя, Федора Достоєвського, Петра Чайковського, Памфіла Юркевича, Во­лодимира Вернадського, Іллю Рєпіна та інших). І хоча ці люди усвідомлювали своє малоросійське (українське) походження, вони загалом служили імперії й «росій­ській справі».