У державі «доброго цісаря». Українські землі в складі Австрійської імперії

29 серпня 1526 р., як уже зазначалося, відбулася битва під Могачі між угорсько- чеськими й османськими військами, унаслідок якої перші зазнали поразки й по­чалася дезінтеграція Угорського королівства.

Можна сказати, що мрію князя Святослава створити слов'янську імперію на Ду­наї реалізували Габсбурги. У цій державі проживали чехи, словаки, лужичани, хор­вати, словенці, серби, русини-українці та інші слов'янські етноси й субетноси. Про­те, окрім слов'ян, жили тут й інші народи, зокрема німці та угорці. Саме вони попри свою меншість, стали провідною силою держави. Зрештою, частина слов'янського населення зазнала як германізації, так і мадяризації.

Габсбурги були не лише правителями своєї Дунайської держави, а й з 1439 по 1806 роки (з невеликою перервою 1740-1745 рр.) займали престол Священної Римської імперії німецької нації. Це вирізняло їх серед інших монархів Європи.

Інтенсивний розвиток монархії Габсбургів відбувся в середині й другій полови­ні XVIII ст. На той час за правління імператриці Марії Терезії (1740-1780) та її сина Иосифа II (1780-1798) в цій державі відбулися реформи в дусі освіченого абсолю­тизму. Це дозволило перетворити монархію Габсбургів, яка загалом у політично­му й економічному сенсі тривалий час була відсталою країною, у досить розвинуту державу й важливого гравця на політичній арені Європи. Саме в цей період відбу­лося значне розширення теренів монархії Габсбургів, зокрема тоді до неї ввійшли українські землі Галичини й Буковини.

Йосиф II

Марія Терезія у внутрішній політиці зосереджувала свою діяльність на впоряд­кування фінансів, поліпшення судових порядків і законодавства, на реорганізацію військових сил. Реформи цієї правительки торкнулися переважно німецьких й чеських земель і не зачепили Угорського королівства, до складу якої входили зем­лі Карпатської України. Угорські землевласники відзначалися консервативністю й не хотіли змін. Марія Терезія ж, діючи обережно, не ризикнула йти з ними на кон­флікт, бажаючи збереження єдності своєї держави.

За часів правління Марії Терезії влада поміщиків була обмежена, стала більш контрольованою з боку державних структур. Чимало уваги імператриця звер­тала на поліпшення землеробства, на поширення но­вих рослин, зокрема картоплі, на підтримку ремесел і промислів, розвиток фабричного виробництва, роз­ширення внутрішньої і зовнішньої торгівлі, на від­криття нових портів, місць збуту тощо.

Чимало було зроблено для відокремлення судо­вої влади від виконавчої, а також унормування зако­нодавства. 1753 р. почалися роботи з вироблення за­гального цивільного зводу законів, який мав би замі­нити місцеве звичаєве право. Для цього була скликана комісія, напрацювання якої мали велике значення для розвитку австрійського законодавства.

На відміну від своєї матері Марії Терезії, яка де­монструвала обережність у реформаторській діяль­ності, її син Йосиф II вдавався до більш радикальних кроків. Він прагнув створити абсолютистську державу із сильним централізованим правлінням й уніфікацією, ліквідуючи місцеві особливості й традиції.

Знищуючи привілеї магнатів і встановлюючи рівність громадян перед законом, Йосип II визнавав нобілітовану шляхту (дворянство) лише як служилий стан. Про­те допускав залучення представників інших станів до лав чиновництва.

Йосиф II також здійснював політику германізації своєї держави, сприяв поши­ренню німецької мови заохочував німецьку колонізацію Угорщини, Трансільванії та Галичини.

13 жовтня 1781 р. Йосиф II видав знаний указ про віротерпимість. До того ж лік­відував монастирі й духовні ордени, які не займалися справами освіти і не піклу­валися про хворих. Хоча католицька церква лишалася панівною в державі, однак вона була поставлена у залежність від держави. Представники інших віросповідань (православні, протестанти та юдеї) отримали більш широкі права й можливості Для своєї діяльності. З 1782 р. перехід із панівної католицької віри в іншу перестав вважатися злочином.

Однією з головних реформ Иосифа II стала ліквідація кріпосного права. 1 листо­пада 1781 р. він скасував його в Богемії (Чехії), потім поширив цю реформу на інші землі. До того ж заохочувався викуп селянських наділів.

Відміна кріпосного права, германізація, здійснення централізаторської полі­тики, інші реформи викликали незадоволення діяльністю Иосифа II. Помітна про­тидія спостерігалася в окремих регіонах, зокрема в Угорщині, загрожуючи єдності держави.

Наступник Йосифа II, Леопольд II, який правив протягом 1790-1792 рр., застав державу в дезорганізованому стані. Він зумів справитися із сепаратистськими тен­денціями й відновити її єдність.

Закономірно, Австрія та деякі її німецькі спільники виступили проти Фран­ції. На боці Австрії опинилася також Російська імперія. Союзниками ж Наполе­она стали деякі німецькі держави Свя­щенної Римської імперії. Франція разом зі своїми сателітами вчинила розгром Австрії та її союзників у битві при Ayc- терліці на початку грудня 1805 р. Ав­стрійський імператор Франц II змуше­ний був піти на підписання в грудні- 1805 р. Пресбурзького миру, унаслідок якого Австрія втратила низку терито­рій. Власне, зміни, передбачені цим до­говором, означали кінець австрійської переваги у Священній Римській імперії. 12 липня 1806 р. виник Рейнський союз у складі шістнадцяти німецьких держав під протегуванням Франції. Це, власне, й поклало кінець Священній Римській імперії. 6 серпня 1806 р. Франц II прого­лосив її скасування.

Ставши австрійським імператором, Франц II фактично відмовився від «ні­мецького простору». Він і його наступники уже розбудовували «Дунайську імпе­рію», яка, як уже говорилося, була переважно «простором слов'янським». Франц II, також взяв титули короля Угорщини, до складу якої входили слов’янські землі Словаччини й Карпатської Русі, Богемії (Чехії), Хорватії, Славонії, Іллірії, Далма­ції, а також Галичини й Лодомирії (Володимири). Імперія загалом була унітарною структурою, хоча певну автономію мали Угорщина й Тіроль.

Хоча австрійці зазнали чимало значних поразок від французьких військ, але в складі шостої й сьомої антифранцузьких коаліцій вийшли переможцями в Напо­леонівських війнах. Саме у Відні, столиці Австрійської імперії, 1814-1815 рр. від­бувався конгрес європейських держав, який здійснив «облаштування Європи» й створив систему міжнародних відносин, що проіснувала майже 100 років. На Ві­денському конгресі, зокрема, були визначені кордони Австрійської імперії, які з не­великими змінами проіснували протягом XIX ст.

1848 р. в багатьох європейських країнах відбулися революційні події, що отри­мали назву «весни народів». Охопили вони й різні частини Австрійської імпе­рії. Проте тут революційні рухи мали часто національно визвольний характер. 13-15 березня 1848 р. в столиці держави Відні вибухнуло повстання.

Йдучи назустріч революційним елементам, імперський уряд удався до розроб­лення конституції, яка б передбачала демократизацію суспільного життя. 25 квіт­ня був опублікований її проект, розроблений комітетом під керівництвом барона Франца фон Піллерсдорфа. Австрія оголошувалася конституційною монархією (без Угорщини та володінь в Італії), визнавалася свобода совісті, друку, зборів, петицій, спілок, рівність громадян. Створювався двопалатний рейхстаг, представники ниж­ньої палати якого мали обиратися народом, верхньої — частково призначатися ім­ператором з-поміж принців Габсбургського дому, частково обиратися великою аристократією. Законодавча влада належала імператору й рейхстагу. Причому за­кони повинні були набирати чинності лише після затвердження обома палатами й імператором.

Проект конституції викликав незадоволення з боку радикальної частини рево­люціонерів, які вимагали обрання двох палат рейстагу народом. 5 травня 1848 р. імперський уряд пішов у відставку, а но­вий кабінет очолив Піллерсдорф, який 11 травня опублікував виборчий закон, який запроваджував двоступеневі вибо­ри в палату представників, відсторонив­ши від участі у виборах робітників і сту­дентів. Також новий уряд здійснив кроки, спрямовані проти революційних елемен­тів, зокрема проти створеної ними на­ціональної гвардії. Це викликало новий сплеск революції. 15 травня 1848 р. по­чалися масові виступи у Відні. Імператор Фердинанд І утік до Інсбрука, а пізніше відрікся від престолу.

1 червня був оприлюднений новий виборчий закон, відповідно до якого пар­ламент ставав однопалатним, і виборчі права були надані більшій кількості станів суспільства (хоча збережена двоступенева система виборів).

Під час цих революційних подій навесні й улітку 1848 р. відбулося скасування панщини в Австрійській імперії, зокрема на землях Галичини, Карпатської України й Буковини.

У грудні 1848 р. на трон Австрійської імперії вступив 18-річний племінник Фер­динанда І Франц Иосиф І, якому вдалося стабілізувати ситуацію в державі. Так, 1849 р. була придушена революція в Угорщині. І сталося це за підтримки росій­ських військ.

У країні встановлювалася реакція, скасувалося чимало проведених під час рево­люції реформ, відновлювалася абсолютна монархія, що спиралася на потужний бю­рократичний апарат.Попри реакцію, національні рухи в імперії продовжували існу­вати, вимагаючи федералізації держави.

21 грудня 1867 р. Франц Йосиф І затвердив австро-угорську угоду й консти­туцію держави. Угорщина отримала значну політичну й адміністративну автоно­мію, власний уряд та парламент — сейм. Відтоді почала активно розбудовуватися столиця Угорщини Будапешт. Це місто виникло 1873 р. внасліок об’єднання двох міст — Буди й Пешта. І почало конкурувати з імперським Віднем. Так, 1885-1904 рр. у Будапешті побудували помпезне приміщення Угорського парламенту. Тут також з'явилася низка інших пишних споруд.

На чолі Австро-Угорщини стояв імператор із дому Габсбургів, який водночас ти­тулувався королем Угорщини. Його влада була обмежена Райхсратом у Австрії та угорським Сеймом.

Райхсрат був двопалатним парламен­том, який складався з Палати панів і Па­лати депутатів. До Палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призна­чати довічних членів.

Довічними членами Палати панів двопалатного парламенту Австро-Угор- ської імперії були митрополит греко-ка- толицької церкви Андрей Шептицький та письменник Василь Стефаник.

Щодо палати депутатів, то вона формувалася за допомогою виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежено майновим і віковим цензом, а також куріальною системою. Лише 1907 р. було запроваджено загальне ви­борче право для чоловіків віком від 24 років і ліквідовано куріальну систему виборів.

Спільними для всієї імперії були три міністерства: закордонних справ, військо­ве та морське і міністерство фінансів. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин імперії здійснювалася спеціальними делегаціями (по 60 делегатів від Рай- хсрату та Сейму), які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, які регулювала спеціально укладена угода.

Однак австро-угорська угода 1867 р. не розв'язала низку національних проти­річ. Особливо незадоволеними були Чехія й Хорватія, які претендували також на особливий статус у імперії.

На початку XX ст. розроблявся проект перетворення імперії в Сполучені Шта­ти Великої Австрії, яким займався наступник австрійського престолу Франц Фер­динанд. Держава мала складатися з автономних штатів, кожен з яких представляв одинадцять націй імперії. Проте вбивство Франца Фердинанда, яке стало приво­дом для початку Першої світової війни, «закрило» цей цікавий проект. 1918 р., коли закінчилася ця війна, Австро-Угорська імперія розпалася й перестала існувати як держава. На її уламках виникла низка державних утворень, серед яких і Західно­українська народна республіка.

Як уже говорилося, до складу держави Габсбургів увійшли деякі українські зем­лі. Першою серед цих земель стала Карпатська Русь-Україна (Закарпаття)^{[663] [664].1699 р. вона разом зі східною частиною Угорського королівства перейшла до цієї держави. Хоча на початку XVIII ст., 1703-1711 рр., тут відбулося антигабсбурзьке повстання, центром якого стали, власне, землі Карпатської Русі. Значну частину повстанців становили саме русини-українці. Після цього повстання, яке зазнало поразки, землі Карпатської Русі-України остаточно ввійшли до держави Габсбургів. Домінували тут угорські землевласники. Поділялася Карпатська Русь на чотири адміністратив­ні регіони (комітати), які підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню Угорського королівства. Адміністративна, судова, вій­ськова й фінансова влада в комітатах зосереджувалася в руках призначених із Від­ня управлінців, що, як зазвичай, походили із заможних місцевих землевласників. Більшість представників русинської (української) еліти прийняли католицизм і мадяризувалася, через що вони отримали ті самі привілеї, що й угорські шляхтичі.}

Землі Галичини, а також частина Волині ввійшли до складу держави Габсбур­гів унаслідок першого поділу Речі Поспо­литої. Перемовини щодо цього поділу відбувалися у Петербурзі з січня 1772 р. Катерина II не хотіла віддавати австрій­цям Галичину, плануючи, що її землі опи­няться в Російській імперії. Проте вона мусила відступити перед наполяганнями прусського короля Фрідріха II, який, за­бравши в Австрії більшу частину Сілезії, хотів компенсувати їй цю втрату, приєд­навши до неї Львова й Галичину.

Зрештою, 5 серпня 1772 р. повно­важні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі акт поділу зе­мель Речі Посполитої. До держави Габсбургів увійшла територія воєводства Русь­кого (без більшої частини Холмщини), воєводство Белзьке, Червоногородський повіт Подільського воєводства та місто Збараж з околицями, яке раніше належа­ло до Волині.

Відповідно до мирного договору, підписаного 14 жовтня 1809 р. у віденському палаці Шенбрунн, Австрійська імперія втратила Західну Галичину, яка ввійшла до створеного Наполеоном Варшавського князівства. Також Росія отримала Терно­пільський і Заліщицький округи. Претендуючи водночас на всі східногалицькі зем­лі. Однак Наполеон був проти.

Після Віденського конгресу 1814-1815 рр. Австрійській імперії були повернуті Тернопільський та Заліщицький округи, а кордон між нею й Російською імперією почав проходити по річці Збруч. ^{* і}

На галицьких землях було утворено коронний край, який іменувався Королів­ство Галичини і Лодомерії^[665]. Його центром стало місто Львів. Краків теж увійшов до цього краю, але лише 1846 р. Перед тим він був «вільним містом». Край поділявся на українські (Східна Галичина) та польські (Західна Галичина) землі. Він мав ві­сімнадцять округів (дистриктів), з яких дванадцять становили українську частину. Такий адміністративний поділ існував до середини XIX століття. Потім цей край по­ділили на 74 повіти, з яких 50 було у Східній Галичині.

На Галичину було поширено загальноімперську систему управління. Уся адміні­стративна влада в краї належала губернаторові (згодом — наміснику), якого при­значав імператор; у повітах — старостам, призначеним губернатором; у селах — мандаторам (наглядачам), яких призначали старости. У другій половині XIX ст. їх заступили громадські уряди. Містами управляли магістрати, склад яких признача­ла імператорська адміністрація. Лише з другої половини XIX ст. в містах та повітах почало утверджуватися самоврядування.

Вищим представницьким органом у краї був Сейм, домінуючі позиції в якому посідала польська шляхта. Щоправда, повноваження Сейму були обмеженими, а його діяльність контролювалася імперською адміністрацією.

Після довгих переговорів Османська імперія погодилась віддати Габсбургам Сучавську та Чернівецьку землі, власне південну й північну Буковину. 7 травня 1775 р. у Константинополі був підписаний договір, за яким буковинські терени було передано Габсбургам. Чернівецький генералат було реорганізовано в дис­трикт Буковина. 12 жовтня 1778 р. у Чер­нівцях в урочистій обстановці відбулася присяга буковинців Габсбургам.

1783 та 1786 роками імператор Йосиф II відвідав Буковину. Він висловив свої за­уваження й пропозицій щодо реформу­вання краю, який помітно відставав від багатьох земель монархії Габсбургів. 1786 р. Йосиф II, перебуваючи у Львові, прийняв рішення про об’єднання Буко­вини з Королівством Галичини та Лоди- мирії, в якому створювався окремий Бу­ковинський округ. 29 вересня 1790 р. ім­ператор Леопольд II надав цьому округу певну самостійність.

На Буковині панівне становище нале­жало волоським (румунським) боярам-землевласникам. Більшість Руського (укра­їнського) населення становили селяни. Щодо руської шляхти, то вона- зазнала ру­мунізації.

1848 р. відбулися зміни правового статусу Буковини. 4 березня того самого року край вилучили з управління галицької адміністрації. Він отримав деяку ав-

тономію у розв'язанні внутрішніх питань. У січні 1849 р. імператор Франц-Йосиф надав Буковині статус окремого коронного краю й утворив Герцогство Буковина. А 29 вересня 1850 р. цісар затвердив тимчасову конституцію краю, де стверджува­лося, що Буковина є окремою коронною землею імперії.

Австрійська влада була зацікавлена в розбудові Буковини, що знаходилася на східній околиці держави. Було зроблено чимало для розвитку столичного міста краю — Чернівців, які стали своєрідною «копією Відня». Місто активно розбудову­валося. 1875 р. тут було відкрито університет^[666].

Загалом на землях, що входили до монархії Габсбургів, виникли кращі можли­вості для розгортання українського національного руху аніж на українських зем­лях Російської імперії.

Значним культурним осередком Галичини став Львівський університет, відкритий австрійською владою 1784 р.^{1 [667] 1787 р. при теологічному факульте­ті цього навчального закладу був створений т. зв. Руський інститут [Studium Ruthenorum)[668]. Сталося це на прохання львівського єпископа Петра Білянсько- го, який звернувся до імператора Иоси­фа II, щоб читання дисциплін для укра­їнців, які навчаються в університеті, здійснювалося також руською (тогочас­ною українською книжною) мовою. Ця просьба була підтримана мукачівським та перемишлянським греко-католиць- кими єпископами. 24 липня 1786 р. ім­ператор розпорядився, щоб для руси­нів (українців) моральна й пасторальна теологія, а також догматика читалися руською мовою. А 9 березня 1787 р. ім­ператор дозволив для українців цією мовою викладати навчальні дисциплі­ни на філософському й теологічному факультетах. Таким чином постав Русь­кий інститут.}

В Інституті навчалися діти греко-католицьких священиків, які в майбутньому планували робити духовну кар'єру. Навчання мало богословське спрямування, а не­обхідною його складовою стало вивчення філософських предметів.

Однак доля Руського інституту виявилася незавидною. Він не знайшов належ­ної підтримки з боку українців Галичини. Ні викладачі цього закладу ні студенти не виявляли зацікавленості в його існуванні. Ба більше, вони відчували свою мен­шовартість на фоні інших студентів, для яких викладання велося латинською чи німецькою мовами. Треба мати також на увазі, що тогочасна українська книжна мова, не зазнавши реорганізації, фактично, стала мертвою мовою, складною для розуміння. Вузькою також була сфера її вжитку. Простолюд зазвичай користувався рідними діалектами, а представники греко-католицького духовенства все частіше (навіть у побуті!) користувалися польською мовою.

Після тимчасового припинення функціонування Львівського університету 1805 р. викладання руською мовою ще відбувалося на теологічному відділені лі­цею, створеному на університетській базі. Так тривало кілька років, але 1808 р. сту­дії руською мовою були ліквідовані й замінені латинськими.

Першою організацією національного спрямування на Галичині стала «Руська трійця», створена 1833 р. Її лідерами були Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888)^[669]. Сама ж організація, яка об'єднувала переважно студентів Львівської греко-католицької семінарії, нарахо­вувала близько 20 осіб. Це були люди, що так чи інакше були ознайомлені з ідеями німецького романтизму (часто через чеське посередництво).

1834 р. члени «Руської трійці» підготували до друку збірник «Зоря», який міс­тив твори розмовною народною мовою. Однак така діяльність викликала незадо­волення вищого греко-католицького духовенства, яке стояло на консервативних позиціях і воліло використовувати стару українську книжну мову. Шашкевич та його прихильники навіть зазнали переслідувань.

Тут маємо яскраво виражений конфлікт між романтиками, які в дусі нових ві­янь були зорієнтовані на звернення до народної культури, в якій бачили велику цінність, та консерваторами, для яких ця культура не становила цінності, ба біль­ше — сприймалася як антикультура.

Переслідування не зупинили діячів «Руської трійці». Унісши певні зміни до «Зорі» та перейменувавши її в «Русалку Дністрову», вони наприкінці 1836 р. вида­ли альманах у Буді. Іван Франко оцінив вихід «Русалки...» як явище «наскрізь рево­люційне». І мав для цього підстави.

Справа не тільки і не стільки в тому, що в «Русалці...» була використана народна мова. Уживання цієї мови (хай навіть епізодичне) маємо з XVI ст. Однак така прак­тика сприймалася здебільшого як виняток, а не як правило. «Русалка...» ж цілком у дусі романтизму заявляла претензію на те, що народна мова може бути літера­турною. Тож, твори цією мовою, зокрема фольклор, мали стати предметом зацікав­лень для освіченої публіки.

Шашкевич, Вагилевич та Головацький чимало уваги приділяли фольклорис­тичним студіям. Так, Вагилевичу належать етнографічні дослідження «Гуцули, мешканці східного Прикарпаття» (1837), «Бойки, русько-слов'янський люд у Гали­чині» (1839), «Лемки, мешканці західного Прикарпаття» (1841). Незавершеною ли­шилася його монографія про символіку в слов'янських народних піснях. Головаць- кий видав у трьох частинах (чотирьох книгах) «Народні пісні Галицької та Угор­ської Русі» (1878).

Лідери «Руської трійці» також зверталися до вивчення народної мови, прагнули її унормувати. Так, Шашкевичу належать мовознавчі студії «Азбука і абецадло», «Словник руської мови». Він також опрацював «Читанку» для навчання дітей у школах. Щодо Вагилевича та Головацького, то вони уклали свої граматики «русь­кої», власне української, мови.

В умовах розгортання національного руху намітився конфлікт між русинами- українцями й поляками, які конкурували в королівстві Галичини й Лодомирії. До того ж цей конфлікт мав і соціальний характер. Поміщиками переважно були поля­ки й полонізовані русини-українці, натомість більшу частину селянства становили українці. 1846 р. вибухнуло найбільше селянське повстання на Галичині, спрямо­ване проти польських поміщиків. Тоді було розгромлено 474 панські двори, убито 728 поміщиків і управителів^[670].

Революційні ж події «весни народів» 1848-1849 рр. помітно активізували укра­їнське національне життя на Галичині. 2 травня 1848 р. у Львові виникла україн-

Обкладинка Русалки Дністрової

ська політична організація Головна Руська Рада, яка репрезентувала русинів-укра- їнців^[671]. Очолив її Григорій Яхимович. У своєму маніфесті від 10 травня ця Рада за­явила про єдність усього 15-мільйонного українського народу. Також пропонувала утворити зі Східної Галичини, Буковини та Карпатської України окремий коронний край у складі Австрійської імперії.

Як антипод Головній Руській Раді 23 травня полонізованими українськими по­міщиками була створена організація «Руський Собор». Також поляки створили у Львові Польську Національну Раду. Загалом же польська еліта на Галичині була більш організованою й впливовою, аніж українська.

Намагаючись спинити розгортання революції, тодішній галицький губер­натор Франц фон Стадіон скасував пан­щину. Згодом до Львова ввели імперські війська. Революція була придушена. Гу­бернське правління було замінене наміс­ництвом, а з 1849 р. своїми намісниками імператор почав призначати поляків.

Загалом же ситуація, що склалася під час революції в Австрійській імперії, зда­валось би, сприяла розгортанню україн­ського руху. У Львівському університеті була створена кафедра української філо­логії, з'явилися перші періодичні видання українською мовою. Однак українці Га­личини не змогли реалізувати повністю свої можливості як у сфері політичній, так і в сфері культурній. На це були різні причини: несприятлива політика Відня, нама­гання польських націоналістів, які вважали Галичину своїм краєм, обмежити діяль­ність українських організацій, слабкість українського руху, його невизначеність щодо мовних питань, зараження москвофільством, яке апелювало до староруських традицій.

Надалі український рух у цьому краї мав свої спади і підйоми. Особливості його розвитку часто визначалися боротьбою з польськими націоналістами, а також бо­ротьбою з москвофілами. Після австро-угорської угоди 1867 р. й перетворення дер­жави в дуалістичну Австрб-Угорську імперію польська аристократія Галичини по­чала добиватися автономії для краю. З 1873 р. королівство Галичини й Лодомирії, фактично, стало автономною провінцією. Офіційними мовами в ній стали польська і (меншою мірою) українська. Германізація населення була припинена. Хоча ні­мецька мова й надалі широко використовувалася, зокрема, у сфері адміністратив­ній. Галицький Сейм і провінційна адміністрація отримали значні повноваження та прерогативи, особливо в освіті, культурі та місцевих справах. Цим переважно ско­ристалися поляки.

І все ж українці Галичини створили кілька відносно впливових культур.них ор­ганізацій. їм не вдалося опанувати Ставропігійний інститут, Галицько-Руську ма­тицю, Народний дім, оскільки тут взяли гору москвофіли. Зате 1868 р. українці

У державі «доброго цісаря». Українські землі в складі Австрійської імперії Галичини створили організацію «Просвіта», яка мала на меті підняти освіченість селян¹. Вона не лише видавала книжки, а й мала численні філії в містах та хати-чи- тальні в селах. 1885 р. національно орієнтовані галицькі українці створили свою політичну організацію Народна Рада. Її прихильників називали народовцями, які протистояли москвофілам. Згодом з'явилися засновані українцями різноманітні господарські, спортивні та інші товариства.

Через те українські діячі підросійської України, які зазнавали утисків, нама­галися провадити свою діяльність на терени Галичини. Так, на Галичину нама­гався перенести свою діяльність Пантелеймон Куліш, тривалий час у Львівсько­му університеті працював Михайло Грушевський. За сприяння й фінансової допо­моги вихідців із підросійської України 1873 р. у Львові з'явилося Товариство імені Шевченка. 1892 р. воно було реформоване і перетворилося з культурної інститу­ції в інституцію наукову. Фактично це Товариство стало українською академією наук^{[672] [673].}

Окрім того, у Галичині з’явилися українські кооперативні організації, спортивні товариства «Січ», «Сокіл» та інші, які отримали також певне поширення на Буко­вині й Закарпатті. Тобто можна говорити про формування в Галичині українсько­го громадянського суспільства. Саме із членів українських спортивних організацій 1914 р. був сформований Легіон Українських Січових Стрільців, який відіграв по­мітну роль в українських визвольних змаганнях 1918-1920 рр.

Також українці Галичини створили політичні партії (радикальну, національно- демократичну, соціал-демократичну), представники яких були і у Віденському Рей­хсрату і у Галицькому Сеймі. Найбільш впливовою була національно-демократична партія, яка мала виражену проукраїнську спрямованість. На початку своєї програ­ми, прийнятої 1902 р., ця партія заявляла: «Ми, галицькі Русини, часть українсько- руського народу, що мав колись самостійність державну, відтак боровся віками за свої державно-політичні права, а ніколи не зрікся і не зрікається прав народу са­мостійного, заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і по­літичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм, в якім би загал народу на свою загальну користь орудував всіма своїми справами: культурними, економічними і політичними»^[674].

Одним із головних громадсько-політичних і культурних діячів Галичини кінця XIX — початку XX ст. став Іван Франко (1856-1916)^[675]. Він активно працював на ниві художньої літератури, публіцистики, літературознавства. Співпрацював із Науко­вим Товариством імені Шевченка. Займався науковою, видавничою та редакцій-

Іван Франко

ною роботою, брав участь у громадсько-політичному житті, балотувався до парла­менту (правда, безуспішно).

Після себе Франко залишив величезну літературну спадщину. Є в ній праці, які стосуються державно-правових питань. Це твори «Соціальна акція, соціальне пи­тання і соціалізм», «Що таке поступ?», «Мислі о еволюції в історії людськості», «На­ука і її становище щодо працюючих класів», «Про со­ціалізм», «Католицький панславізм», «Соціалізм і со­ціал-демократизм» тощо.

Варто відзначити, що Франко, як і багато інтелек­туалів того часу, виявляв прихильність до ідей соціа­лізму, принаймні в молоді роки. Він читав праці Кар­ла Маркса в оригіналі, навіть писав передмови до перевидань праць цього теоретика соціалізму. І все ж Франко не належав до сліпих послідовників марк­сизму. Його «неортодоксальність» щодо окремих мо­ментів марксистського вчення поступово вилилася в системну і навіть різку критику цієї теорії. Фран­ко, зокрема в роботі «Що таке поступ?», вів мову про шкідливість чи навіть небезпечність застосування теорії марксизму. Він чи не першим звернув увагу на те, що практичне втілення засад цієї теорії призведе до створення тоталітарної держави. На його думку, прихильники марксизму бачать майбутній соціаліс­тичний устрій «по-воєнному зорганізованим». А їхнім ідеалом є «казарма, армія праці, дисципліна і суборди­нація», коли людей позбавляють «свободи, ініціативи і солідарності». За такого устрою запанує влада соціалістичних функціонерів, які будуть жорстко правити суспільством. Т. зв. «народна держава» марксистів, на дум­ку Франка, має стати «всевладною панею над життям усіх горожан»¹.

Натомість у зрілі роки він проповідував ідею національного самовизначен­ня українців. Це знаходило вияв і в його творах, і в політичній діяльності. Зокре­ма, в одному зі своїх кращих творів, поемі «Мойсей», Франко писав, маючи на увазі український народ:

Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглому поїздах їх бистроїзних?

Попри всі страждання, які пережили українці, Франко все ж оптимістично ди­виться в їхнє майбутнє. Зокрема, у його поемі звучать такі слова:

O ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання^{[676] [677].}

Франко певний період брав активну участь у громадсько-політичному житті Га­личини. Був засновником Русько-української радикальної партії. 1895,1897 і 1898 роках вона висувала його на посла (депутата) до Райхсрату (Віденського парламен­ту) й Галицького краевого сейму. Однак через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників він так і не був обраний.

1899 р. Франко разом із частиною радикалів та більшістю народовців узяв участь у заснуванні Національно-демократичної партії, яка мала помітний вплив на політичне життя в Галичині.

Франку також належить ініціатива вживання в Галичині назви «українці» за­мість «русини» (як традиційно іменували себе галичани). Принаймні цей термін почав широко використовуватися в цьому регіоні, що, зокрема, стало виявом єд­ності галицьких земель із землями Наддніпрянщини й Лівобережжя, де цей етно­нім здебільшого утвердився.

Щодо Буковини, то тут розгортання українського національного руху відбуло­ся з певним запізненням. На відміну від Галичини, «весна народів» 1848-1849 рр. не призвела в цьому краї до «національ­ного пробудження» українців. Нато­мість у 40-х рр. XIX ст. в Північній Буко­вині розгорнувся широкий селянський рух, очолюваний Лук’яном Кобилицею (1812-1851)^[678], що мав деякі національні аспекти. Учасниками цього руху були се- ляни-українці, які (гуцули) боролися про­ти румунських поміщиків. 1848 р. за ак­тивної підтримки селян Кобилицю обрали до Рейхстагу (Віденського парламенту), де він усіляко намагався відстоювати інтереси земляків. Кобилиця підтримував ре­волюційні виступи у Відні, а також в Угорщині. 1849 р. революція в Австрійській імперія була придушена. Поразки зазнав і селянський рух на Буковині, очолюваний Кобилицею. Останнього заслали в Південну Буковину, де він помер за загадкових обставин (ймовірно, був отруєний румунськими поміщиками). Однак Кобилиця став народним героєм, і про нього складали пісні.

Власне, на Буковині український національний рух заявив про себе лише в 70-80-х рр. XIX ст.^{1 [679] Тут довелося протистояти не лише традиційному для західно­українських земель москвофільству, але й змагатися з румунськими націоналіста­ми. 1869 р. тут почала діяти українська культурницька організація «Руська бесіда». Вона виконувала приблизно таку саму роль, як і «Просвіта» на Галичині. Існувала тут і політична організація українців — «Руська Рада», створена 1870 р. членами «Руської Бесіди».}

Щоправда, спочатку ці організації були в руках москвофілів. Лише 1885 р. керів­ництво їхнє перейшло до національно орієнтованих українців-народовців.

Андрій Бачинський. Єпископ Мукачівський

Окрім названих організацій, на Буковині 1875 р. виникла студентська організа­ція «Союз», а 1884 р. — «Руський народний дім», який займався побудовою в Чер­нівцях осередку українства — Українського народного дому, який був споруджений наприкінці XIX ст.

Українці краю видавали свої часописи: «Буковина», «Руська Рада» та інші.

1903 р. саме українські посли (депутати) Буковинського сейму на чолі з Ми­колою Васильком організували ліберальну групу «Вільнодумний союз», яка стала противагою «румунській групі», що представляла інтереси поміщиків і не визна­вала прав інших національних громад краю на самовизначення. До складу «Віль­нодумного союзу» увійшли представники національних груп Буковини: не лише українці, але й євреї та німців. Увійшли туди навіть деякі демократично налашто­вані румунські депутати

На позачергових 1904 р. виборах до Буковинського сейму «Вільнодумний союз» добився перемоги над румунським угрупуванням великих землевласників. Це дало можливість прийняти низку законопроектів, які до­помогли здобути культурну автономію національним групам краю, демократизували вибори до представ­ницьких органів влади, сприяли соціальному й еконо­мічному розвитку.

Як уже зазначалося, 1875 р. в Чернівцях був від­критий університет. Хоча на теренах Буковини- домі­нувало українське, а також молдавське й румунське населення (на той час молдаван та румун не розрізня­ли), університет мав німецький характер. Мовою ви­кладання в ньому була німецька. Щоправда, з самого початку в університеті були створені кафедри україн­ської та румунської філології. Щодо етнічного складу студентів університету, то тут теж були помітні дис­пропорції, якщо порівняти його з етнічним складом краю. Українці серед студентів становили не більше ніж 20 відсотків. Те саме можна сказати про румун і молдаван. Натомість домінували етнічні меншини краю: німці та євреї.

Хоча українці та українознавчі студії опинилися на маргінесі, усе ж у Чернівецькому університеті україн­ські інтелектуали отримали певні можливості для са- мореалізації. Першим ректором університету був українець Костянтин Томащук. Наприкінці XIX — на початку XX ст. на ректорські посади обирали й інших укра­їнців. Як зазначалося, в університеті функціонувала кафедра української філології і викладалася українська мова й література. На теологічному факультеті вивчалася церковнослов^пянська мова. Проте, на цьому факультеті переважно навчалися ру­муни й молдавани, українці ж становили меншість.

Розгортання на Буковині українського національного руху, створення в Чернів­цях університету — усе це сприяло появі в краї діячів, які зробили помітний вне­сок у розвиток української культури. Зокрема, у Чернівецькому університеті пев-

Адольф Добрянский

ний час працював Клим Ганкевич (1842-1884), який першим порушив питання про існування української філософії й потребу розробити українську філософську тер­мінологію. Буковина дала українській літературі відому письменницю Ольгу Коби- лянську (1863-1842), яка в своїх творах показала різноманітні аспекти життя свого рідного краю.

Непростою була ситуація в Карпатській Русі-України. За часів правлііння Марії Терезії та Йосифа II були зроблені кроки для полегшення становища селян краю, однак цьому чинили опір угорські землевласники. Тоді ж були проведені певні ре­форми, зокрема у релігійній та освітній сферах.

На межі XVIII-XIx ст. у краї спостерігалося культурне піднесення. Пов'язане воно було певною мірою із суб’єктивним чинником — активною діяльністю мукачів­ського греко-католицького єпископа Андрія Бачинського (1732-1809)^[680], який був призначений на посаду 1772 р. Урочиста церемонія висвячення новопризначеного ієрарха відбулася в травні 1773 р. в імператорській каплиці у Відні. На ній була присутня імператриця Марія-Терезія, що свід­чило про високу довіру до Бачинського з боку віден­ського двору.

Маючи таку підтримку, єпископ використав її не на особисте збагачення, а для поліпшення становища духовенства своєї єпархії. Зумів звільнити парохів від податків, військової повинності, захистив від свавіл­ля поміщиків. За часів єпископства Бачинського зріс матеріальний добробут греко-католицького духо­венства, яке поступово перетворювалося на провідну верству українського населення краю. Тож він турбу­вався про належну освіченість священиків.

теку та Ужгородський замок Другетів. 1778 р. до цьо­го замку з Мукачева була перенесена богословська

школа, яка існувала ще з 1744 р. Єпископ реорганізу­

1775 р. Бачинському передали колишню єзуїтську колегію в Ужгороді, костел при ній, єзуїтську бібліо­вав її в духовну семінарію з чотирирічним строком на­вчання. Займався він також і видавничою діяльністю. 1804-1805 рр. видав у Буді п'ятитомну церковнослов’янську Біблію. Під його керівництвом побачили світ різ­номанітні шкільні підручники руською (українською книжковою) мовою.

Завдячуючи Бачинському в Карпатській Русі-Україні була створена густа мере­жа початкових, парафіальних і «тривіальних», шкіл. Загалом їх у краї налічувалося близько трьохсот. Викладання в них велося руською (українською) мовою. Єпис­коп вимагав, щоб усі хлопчики віком від шести до чотирнадцяти років отримували освіту. Найбільш талановиті з них мали можливість продовжувати навчання. Від­1791-1792 роках починається в краї активний процес мадяризації освіти. Школи почали переводити на угорську мову навчання.

повідно до освітньої реформи 1774 р., окрім «тривіальних» шкіл, існували також «нормальні» чотирикласні школи, де викладання велося німецькою мовою. Однак

На початку XIX ст. в школах Карпатської України працювали достатньо освіче­ні вчителі. Вони зазвичай володіли чотирма мовами: руською (українською книж­ною), угорською, латинською і німецькою. Завдяки такій мовній освіті ці вчителі мали можливість знайомитися не лише з рідними східнослов’янськими культурни­ми набутками, а й набутками Західної Європи.

«Освітня ситуація», що склалася в краї наприкінці XVIII ст. — на початку XIX ст., сприяла появі тут низки видатних діячів культури, які, щоправда, часто виявляли себе не стільки на «малій батьківщині», скільки за її межами. До найбільш знаних серед них варто назвати Петра Лодія (1764-1829), викладача Львівського, Краків­ського й Петербурзького університетів, філософа, правника й письменника; Ми­хайла Балудянського (1769-1847), викладача Пештського університету й першого ректора Петербурзького університету, правника й економіста; Івана Орлая (1771- 1829), директора Ніжинського й Одеського Рішельєвського ліцеїв, медика й педа­гога, інших. Проте деякі видатні культурні діячі з Карпатської України лишалися в своєму краї, працюючи на благо земляків. До таких, зокрема, належав Василь Дов- гович (1783-1849) — поет, який писав українською, латинською й угорською мова­ми, а також був філософом-кантіанцем. Його навіть обрали членом Угорської ака­демії наук¹.

«Весна народів» мала також відгомін у Карпатській Русі-Україні. Тут були сим- патики угорської революції, зокрема й серед русинів (українців). Однак шовініс­тичний характер угорського руху відштовхував від нього слов’ян та вів до союзу з імперським Віднем.

Одним із активних діячів того часу в Карпатській Русі став політик і публі­цист Адольф Добрянський (1817-1901)^{[681] [682]. У квітні 1849 р. він відстоював перед Го­ловною Руською Радою у Львові ідею об’єднання Галичини й Карпатської Русі в окремий автономний коронний край у складі Австрійської імперії. А згодом очо­лив делегацію карпатських українців до імператора Франца Йосифа І, яка запропо­нувала створити в межах Угорщини «Руське воєводство» з національно-територі­альною і культурною автономією.}

Добрянський та інші карпатські українські діячі отримали певну підтримку Від­ня. їх призначили на високі адміністративні посади в карпатських комітатах. Од­нак цим діячам не вдалося скористатися цією ситуацією. Карпатська Русь так і не отримала автономію. Попри поразку угорців у революційних подіях 1848-1849 рр., у краї й далі продовжувалася мадяризація.

Особливо цей процес набув розмаху після перетворення імперії Габсбургів у ду­алістичну Австро-Угорську державу 1867 р. Скромні здобутки, які мали карпатські українці після «весни народів», були ліквідовані. Навіть греко-католицька церква, що сприяла збереженню їхньої етнічної ідентичності, поступово стала знаряддям політики денаціоналізації українського населення, яку проводила угорська арис­тократія.

У цій ситуації карпатські українці шукали зовнішню підтримку. Не знайшовши й' у Відні, вони почали звертати свій погляд на Росію. Адже саме російські війська придушили 1849 р. угорську революцію. І чимало представників карпатської укра­їнської інтелігенції сприймали їх як визволителів. Це сприяло поширенню й розви­тку в Карпатській Україні москвофільства. Важливим чинником цього було й те, що представники місцевого греко-католицького духовенства використовували руську (українську) книжну мову, яка все частіше почала ототожнюватися з російською. Окрім того, посилення мадярських впливів серед верхівки греко-католицької церк­ви краю викликало спротив із боку духовенства й вірян. Серед них набуває певного поширення рух за повернення до православ'я, до того ж саме в російському варіан­ті. Зрештою, москвофільський рух мав серйозну підтримку з боку російської влади.

Тому по-своєму зрозуміло, що чимало українських діячів краю стали прихиль­никами москвофільства. Таким, зокрема, був згадуваний Добрянський, який мав авторитет серед карпатських українців і словаків. До того ж цей діяч отримував фі­нансову підтримку від росіян¹.

У Пряшеві 1851 р. та Ужгороді 1866 р. виникли культурні організації русинів- українців, т. зв. «літературні общества», які мали відверто москвофільський ха­рактер.

На позиціях москвофілів опинився і один із «національних будителів» у Карпат­ській Україні Олександр Духнович (1803-1865)^{[683] [684]. Він був греко-католицьким свя­щенником. Водночас активно займався громадськими справами, звертаючи осно­вну увагу на просвітницьку діяльність. Надрукував буквар для місцевих українців («Книжиця читальная для начинающих»), опублікував руську граматику, заснував у Пряшеві «Дружество народной лититературы», що видало 12 книжок.}

Духнович вважав русинів (українців) свого краю одним народом із українцями Галичини й Наддніпрянської України. Співпрацював із Головною Руською Радою. Йому навіть належить вірш «Голос радості», в якому йдеться про єдність українців:

Бо свої то за горами — не чужі: Русь, єдина, мисль одна у всіх в душі; То і Пастир, що для всіх там єсть отцем, Помнит, що ми также братя-Русь жієм! А жієм тут тим же серцем і душой, З тим же словом і во вірі той самой, Так, що если хто боліє як-нибудь, Нашой братьи біль такий же тисне грудь^[685].

Однак, як і Добрянський, Духнович після «весни народів» перейшов на пози­ції москвофільства. Був проти вживання розмовної народної мови в літературі, а в останні роки життя почав вживати т. зв. язичіє — суміш церковнослов'янізмів із русизмами, якою користувалися москвофіли на Закарпатті та Галичині.

Початок XX ст. позначився в Карпатській Україні посиленням мадяризації, Шкільні закони 1902 р. і 1907 р. вводили угорську мову до церковних шкіл, унаслі­док чого було мадяризоване все шкільництво. 1910 р. із 663 церковних шкіл Кар­патської Русі лише 66 вивчали руську (українську) мову. А серед 831 учителя цих шкіл ідентифікували себе русинами лише 97 чоловік^[686]. Також мадяризація розгор­талася в церковній сфері. 1912 р. з частини парафій Мукачівської й Пряшівської єпархій було створено Гайдудорозьку єпархію, де введено угорську мову як мову богослужіння. На той час лише незначна частина греко-католицьких священиків (близько 15 %) вважали себе русинами (українцями). Тоді ж спостерігалися спроби впровадити до українських публікацій угорську абетку. Наприклад, 1916 р. з'явилася русинська газета «Наше отечество» цією абеткою.

Попри поширення в Карпатській Україні москвофільства, усе ж на початку XX ст. в краї починає давати про себе знати проукраїнський рух. Одним із його представників був Василь (Ласло) Чопей (1856-1934)—ав­тор «Русько-мадярського словаря» (1883), який базувався на живих народних гово­рах. У великій передмові до цього твору автор доводив незалежність української мови, відносячи до неї говори Карпат­ської Русі. Він чітко розмежовував росій­ську та українську мови^{1 [687]. Видатним про- українським діячом став греко-католицький священик Августин Волошин (1874- 1945), який у перші роки XX ст. опублікував низку підручників і книжок для народу.}

Попри зазначені проблеми, український національний рух все ж розвивався на землях підавстрійської України. І він дав про себе знати на початку XX ст., у часи і Першої світової війни, й під час визвольних змагань 1917-1921 рр.