Бурхливе державотворення. Українські землі під час української революції 1917-1921 рр.

Власне кажучи, події 1917-1920 рр. в Україні можемо охарактеризувати як ре­волюцію. Проте це була специфічна, «неправильна» революція, яка, з одного боку, коригувалася подіями загальноросійського характеру, іноді була ніби «калькою» цих подій, з іншого — на неї суттєво впливали міжнародні події (революції в Ні­меччині, Австро-Угорщині, закінчення Першої світової війни тощо). Ця революція мала на меті як національне, так і соціальне визволення. Можемо говорити про її соціальний і водночас антиколоніальний характер. Найбільшою революційною си­лою цих подій було селянство, яке прагнуло отримати землю, стати повноправним господарем на ній. Водночас воно було одним із найголовніших хранителів україн­ських традицій. І вже, завдячуючи цьому, живило український національний рух.

Національні й соціальні моменти революції 1917-1920 рр. не лише поєдну­валися, а й конкурували між собою. Іноді вони вступали в протиріччя один з од­ним. «Земля і воля» для селян часто виявлялися більшими пріоритетами, ніж на­ціональна держава. Що й стало однією з причин відсутності ефективної розбудови українських національних державних інституцій у період 1917-1921 рр. Розуміння цього, наприклад,-звучить у популярній у міжвоєнний період трилогії Уласа Самчу- ка «Волинь», яка є своєрідним епосом українського селянства. Автор, спираючись на власний досвід, показує, що український селянин, «зациклившись на землі», на виживанні своєму й своєї родини, «не доростав» до розуміння державних інтересів

1 часто не був готовий захищати Українську державу^[690].

Українська революція не пройшла початкової фази — повстання й державного перевороту. Вона була «заведена» Лютневою революцією. 23 лютого (8 березня) 1917 року в Петрограді, столиці Російської імперії, почалися масові страйки робіт­ників, до яких приєдналися частини столичного гарнізону. Це ніби стало поштов­хом до того, що Державна дума перейшла в опозицію до уряду. 27 лютого (12 бе­резня) повнота влади зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної думи.

2 (15) березня члени цього комітету прийняли від царя Миколи II акт про зречення й сформували Тимчасовий уряд.

Лютнева революція відбулася мирно, без кровопролиття. Революційні виступи знизу були підтримані верхами, політичними репрезентантами яких були члени Державної думи. Цар і його оточення не чинили серйозної протидії.

Чим пояснити такий революційний консенсус? У літературі можна знайти дум­ку, що самодержавство «прогнило», царський режим утратив ефективність, події ж Першої світової війни загострили соціальні й національні протиріччя в країні тощо. Усе це так. Проте дивує те, як легко влада від царя перейшла до Тимчасово­го уряду. Невже прихильники монарха були такими безсилими? Подальші події, які розгорталися на теренах колишньої Російської імперії, показали, що це було далеко не так. Монархічна влада мала достатній ресурс, щоб чинити опір революції. Однак вона з якихось причин цього не зробила.

На нашу думку, тут важливими були чинники зовнішнього характеру. Не треба забувати, що тоді тривала Перша світова війна, в якій Росія як член Антанти ста­ла одним із головних гравців. Напередодні Лютневої революції оточення царя Ми­коли II здійснило певні кроки для того, щоб установити контакти з Німеччиною і укласти з воюючою стороною мир. Принаймні ці люди розуміли, що продовження війни для Росії могло б мати небажані наслідки. Якби був укладений сепаратний договір між Німеччиною та Росією, це стало б великим ударом для Антанти. І хто знає, чи на цьому б не скінчилася Перша світова війна, в якій би, за великим рахун­ком, не було ні переможців, ні переможених.

Посольства Антанти, які працювали в Петрограді, знали, що цар Микола II та його оточення ладні йти на перемир'я з німцями. Вони вирішили перешкодити цьому, а для цього прибрати Миколу II як політичного гравця. Ми далекі від того, щоб твердити ніби Лютневу революцію організувала агентура Антанти. Проте вона вміло скористалася революційними виступами, знайшла спільну мову з полі­тичною елітою Російської імперії й відсторонила від влади Миколу II^[691].

Звідси стає зрозумілою легкість і безкровність Лютневої революції. Насправді ж ця революція відкрила скриньку Пандори. Адже ліквідація монархії в Росії потре­бувала кардинальних правових і політичних змін. Органи державної влади втра­чали свою легітимність. Натомість, почали з’являтися органи громадського пред­ставництва, які претендували на частину владного пирога. Результатом цього ста­ла політична анархія, що супроводжувалася воєнними конфліктами на теренах колишньої Російської імперії. Й далеко не останню роль у цих конфліктах відігра­вали зовнішні чинники: втручання держав Антанти та їхніх противників, держав Четвірного союзу.

Уже відразу після Лютневої революції паралельно з Тимчасовим урядом у Пет­рограді утворився Совет робітничих і солдатських депутатів. Відповідні совєти (ради) почали створюватися на місцях. З часом вони заявили про свої претензії на частину влади. Тому можна говорити про те, що в Росії витворилося «двовладдя». Насправді, можна вести мову про «багатовладдя», коли діяли різні структури, що претендували на владу, не маючи до того ж належної легітимності.

В умовах такого «багатовладдя» й почалася українська революція 1917-1920 рр. На початку березня 1917 р. на території України практично були ліквідовані орга- ни царської адміністрації, виконавча влада перейшла до призначених Тимчасовим урядом губернських та повітових комісарів. Як і в Росії, тут почали формуватися різноманітні ради організацій, які претендували на представництво певних груп населення.

За ініціативою українських діячів, зокрема членів Товариства українських по­ступовців (ТУП) і Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), у Києві 3 (16) березня 1917 р.

У цьому комітеті велися дискусії щодо майбутнього статусу України. Самостій­ники на чолі з Миколою Міхновським вимагали проголосити незалежність Украї­ни. Натомість автономісти (Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко та їхні прихильники з ТУПу) вважали, що Україна має стати автономною республікою у складі федеративної Російської держави.

ності України. Цей компроміс став основою для фор­мування організації, яка отримала назву Української Центральної Ради (УЦР)¹.

Її створення було проголошено 4 (17) березня 1917 р. в Києві у приміщенні українського клубу «Ро­дина», яке розташовувалося на вулиці Володимир- ській, поблизу університету. Сталося це за ініціативи ТУПу за участю українських політичних партій, укра­їнських військовиків, робітників, духовенства, коопе­раторів, студентства, громадських і культурних орга­нізацій. Головою цієї організації заочно обрали відо­мого історика Михайла Грушевського. Тимчасово його обов’язки виконував Володимир Науменко. Товари­шами, власне заступниками, голови обрали Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка. Того ж дня УЦР, ви­славши телеграму, повідомила керівників Тимчасо­вого уряду про своє утворення. А 6 (19) березня вона видала відозву «До українського народу», в якій, зо­крема, був заклик скликати в Києві в квітні загаль­ноукраїнський конгрес для установлення постійних членів УЦР^{1 2 3}. Також 19 березня (1 квітня) була прове-

Михайло Грушевський

Зрештою, самостійники пішли на об'єднання з федералістами, сподіваючись, що розвиток революційних подій призведе до потреби проголошення незалеж­дена масова українська маніфестація в Києві, у резолюції якої була озвучена вимо­га до Тимчасового уряду надати автономію Україні³.

Березень 1917 р. можна умовно вважати початком української революції.

Володимир Винниченко

путатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх та професійних організацій. На з’їзді обговорили різні аспекти національно-територі­альної автономії України, прийняли рішення щодо створення крайової влади й ви­роблення проекту автономного статуту України, обрали 118 членів Української Центральної Ради та її президію, головою якої став Михайло Грушевський, а його заступниками — Сергій Єфремов і Володимир Винниченко. Для ведення поточної роботи за ініціативою Грушевського був обраний у кількості 20 осіб Комітет УЦР, який згодом перейменували на Малу Раду. Усі важливі справи завчасно розв’язувалися на засіданнях останньої, а оформлені проекти затверджувалися на пленарних сесіях УЦР. За час її існування відбулося 9 таких сесій.

10 (23) червня на II Всеукраїнському військовому з’їзді УЦР проголосила І Уні­версал «До українського народу, на Україні й поза її сущому». Там, зокрема, говори­лося, що, не відділяючись від Росії, народ український повинен сам стати господарем свого життя, закони повинні бути прийняті Всенародними Українськими Зборами. Прозвучала й ідея автономії України¹. Про­голошення її на військовому з'їзді було «сильним ар­гументом». Водночас це стало відповіддю Тимчасово­му уряду на його негативне ставлення до автономної України.

Тоді ж, 15 (28) червня, був створений Генеральний секретаріат, який мав бути виконавчим органом УЦР^{[692] [693]. Цей орган ніби ставав урядом України. Його очолив Володимир Винниченко.}

У діях УЦР загалом спостерігаємо поміркованість. Свідченням цього, зокрема, був II Універсал Ради, оприлюднений 3 (16) липня 1917 р.

Загалом же УЦР намагалася не лише уникати різ­ких рухів, але навіть придушувала радикальні виступи. Так, на початку липня 1917 р. в Києві близько 5 тис. проукраїнськи налаштованих солдатів зажадали від влади дозволу сформуватися в окрему військову частину: полк імені гетьмана Павла Полуботка. Полуботківці планували захопити всі найважливіші пункти Киє­ва і «всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу», усунути з їхніх по­сад. Також вони ніби хотіли проголосити незалежну Україну. Захопивши в ніч на 5 (18) липня зброю в казармах 1-го запасного Українського полку, полуботківці взя­ли в Києві під контроль штаб міліції, заарештували коменданта міста, зайняли ін­тендантські склади, намагалися захопити казну і банк, затіяли перестрілку з юнке­рами та солдатами 2-го запасного понтонного батальйону, висланими проти них. Щоправда, вранці 5 (18) липня путч був придушений, а бунтівні солдати були роз­зброєні і відправлені на фронт. Вважається, що одним із головних організаторів ви­ступу полуботківців був Микола Міхновський.

Показово, що виступ полуботківців співпав з антивоєнними виступами в Пе­трограді, організованими 3-4 липня більшовиками. Не секрет, що більшовиків ви­користовувала німецька влада в своїх цілях, надаючи їм фінансування. Подібні ви­ступи вели до дезорганізації в Росії, яка воювала з Німеччиною, і, закономірно, були на користь Німеччині.

Незважаючи на поміркованість і лояльність до центральних владних структур, діячі УЦР декларували більшу радикальність, ніж Тимчасовий уряд, і в питаннях національних, і соціальних. Завдячуючи її діяльності, Україна (хай і декларативно) стала незалежною державою. Незадовго після перевороту 25 жовтня (7 листопада) 1917 р., організованого більшовиками, коли влада в Петрорграді перейшла до Ради Народних Комісарів (PHK), УЦР здійснила низку важливих кроків. 7 (20) листопада вона прийняла III Універсал, в якому йшлося про створення Української Народної Республіки (УНР) у федеративному зв’язку з Російською республікою, націоналіза­цію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, установлення державного контролю за виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканості осо­би та житла, скасування смертної кари^{[695] [696].}

Сама ж УЦР дещо нагадувала Ради ро­бітничих, солдатських та селянських де­путатів. Вона часто трактувалася як орган революційної демократії. Її керівниками були соціалісти, деякі з яких (наприклад, Винниченко) наближалися до більшовиз­му. Ці ж керівники відмовлялися співпра­цювати з буржуазними партіями й «не­трудовими елементами». Хоча й не пішли так далеко, як більшовики.

Після більшовицького Жовтневого пе­ревороту російська революція перейшла до етапу, коли влада опинилася в руках радикальних елементів. Були також спро­би більшовиків захопити владу в Україні. У відповідь на такі дії Генеральний секре­таріат наказав розрізненим українізованим частинам, які перебували за межами України, передислокуватися на територію УНР, а ЗО листопада (13 грудня) 1917 р. роззброїв і вислав з Києва пробільшовицьки налаштовані частини міського гарні­зону.

Коли більшовикам не вдалося захопити в Україні владу з допомогою «внутріш­ніх сил», уряд радянської Росії розв'язав війну проти Центральної Ради. 17 грудня 1917 р. PHK оголосила УЦР ультиматум, який та відкинула^{[697] [698]. Цього ж дня у Києві був скликаний з'їзд Рад селянських, солдатських і робітничих депутатів. Більшовики сподівалися, що завдяки йому їм вдасться взяти владу в Україні. Однак зазначений форум висловив «цілковите довір'я і свою рішучу підтримку» УЦР. Більшовицькі депутати цього з'їзду перебралися до Харкова, де 25 грудня 1917 р., проголосили Українську Народну Республіку Рад і сформували її уряд, т. зв. Народний Секрета­ріат. Насправді це була маріонеткова держава, яка контролювалася більшовиками Росії. Її метою стала легітимізація наступу більшовицької армії на українські землі.}

Також більшовиками на теренах України 12 лютого 1918 р. була створена Доне­цько-Криворізька радянська республіка, яку проголосив четвертий обласний з'їзд Рад робітничих депутатів Донецького й Криворізького басейнів у Харкові. Щоправ­да, проіснувала вона близько місяця. На другому Всеукраїнському з'їзді Рад, що проходив 17-19 березня 1918 р. її керівництво заявило, що Донецько-Криворізька область є складовою частиною Української Народної Республіки Рад.

Окрім того, на півдні України більшовики в часи «першої» УНР зробили спробу створити дві республіки, які, як і Донецько-Криворізька республіка, довго не про­існували. Це Одеська радянська республіка й Радянська соціалістична республіка Тавриди.

Перша була проголошена 7 (20) лютого 1918 р., а припинила своє існування 13 березня того самого року, коли війська УНР зайняли Одесу. Охоплювала вона те­риторію Бессарабської й Херсонської губерній.

Радянська соціалістична республіка Тавриди виникла внаслідок вторгнення більшовиків до Криму в січні 1918 р. Тоді вони знищили Кримську Народну Респу­бліку, яку створили кримські татари. 19 березня була проголошена Радянська со­ціалістична республіка Тавриди. Ліквіду­вали її ЗО квітня 1918 р. Сталося це через наступальні операції українських та ні-

мецьких військ.

У розпал війни з більшовиками, 9 (22)

січня 1918 р., УЦР прийняла IV Універсал, який проголосив незалежність України^{1 2}. Її уряд замість Генерального секретарі­ату отримав назву Рада Народних Міні­стрів. Проголошення незалежності УНР було обумовлено значною мірою зовніш­німи чинниками. Керівництво цієї дер­жави, щоб стати суб'єктом переговорів у Бресті, змушене було заявити про свою суверенність.

Наприкінці січня 1918 р. структури УЦР були змушені перебратися з Києва до Житомира. А 26 січня (8 лютого) більшовицькі війська захопили Київ.

Проте в останній момент, 27 січня (9 лютого) 1918 р., УЦР вдалося в Брес­ті укласти договір із державами Четверного союзу. Сторони висловили бажання дати в мирі, відмовилися від претензій на відшкодування збитків, завданих ві­йною, зобов'язувалися відновити економічні відносини, обмінятися військовопо­лоненими тощо. Договір дав можливість УЦР із допомогою військ Німеччини й Ав­стро-Угорщини очистити українські землі від більшовиків.

Також у Бресті більшовики підписали мирний договір із державами Четверного союзу. Росія визнала суверенітет України і зобов'язалася підписати мир з УНР. Тоб­то формально вона не могла зазіхати на територію України.

Тим часом УЦР ухвалила низку законів: 25 січня — про 8-годинний робочий день; 31 січня — про земельну реформу; 1 березня — про державний герб УНР; 2 березня — про грошову систему та про громадянство УНР та територіально-ад­міністративний поділ держави. Однак дещо проблематично говорити про дієвість цих законів. Адже влада УНР значною мірою втратила контроль над українськими землями. Ці закони, радше, мали пропагандистський характер.

Звичайно, і німці, й австрійці, укладаючи договір із Центральною Радою, керу­валися своїми інтересами. Передусім вони були зацікавлені в тому, щоб отрима­ти з України продовольство й деякі сировинні ресурси, яких у цих державах ката­строфічно не вистачало. Проте були в них і більш далекі плани. Німеччина бачила в незалежній Україні свого сателіта. Те саме стосується й Австро-Угорщини. Керів-

Члени Генерального Секретаріату — першого уряду України. Сидять справа наліво: Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Іван Стешенко,

Микола Садовський. Стоять: Борис Мартос, Микола Стасюк, Павло Христюк. 1917 рік

ництво останньої навіть мало план зробити Україну монархічною державою й по­садити на її престол представника імператорського дому Габсбургів — Василя Ви­шиваного.

Незважаючи на вказані інтереси німецької та австро-угорської сторін, договір між державами Четверного союзу й УЦР був корисний для останньої. Він допоміг їй ліквідувати більшовицьку окупацію, зберегти Українську державу, яка мала назву Української Народної Республіки. Вигідний він був і в плані економічному. Україна за свою сільськогосподарську й сировинну продукцію отримувала промислові то­вари, які до того часу переважно доставлялася з Росії.

Проте УЦР не змогла повного мірою скористатися вигодами, які їй давав цей до­говір. Власне кажучи, це зрозуміло. Вона та її керівні органи об’єднували людей, які переважно не мали ні адміністративного, ні господарського досвіду роботи. Ці люди не здатні були налагодити діяльність державних структур. Тим паче, що ці структури здебільшого переживали глибоку кризу. Дивного тут нічого немає — це типова ситуація для революції. Проте ця типова ситуація в українських умовах мала свою специфіку.

Реально керівництво УЦР здійснювали представники інтелігенції. Потенціал цих діячів загалом був невисоким, не кажучи вже про відсутність у них управлін­ського досвіду.

Кадрова проблема була однією з серйозних причин «бездіяльності» україн­ської влади. Її представники могли виступати з гарними заявами, деклараціями, але коли доходило до діла, то часто виявляли безпорадність. Це, закономірно, поро­джувало невдоволення, а то й роздратування такою владою.

Отримавши підтримку від Німеччини та Австро-Угорщини, які стали гаранта­ми безпеки молодої Української Народної Республіки, діячі УЦР могли б у віднос­но спокійних умовах зайнятися розбудовою державних структур. Проте, не вміючи цього робити, вони зайнялися звичним для себе ділом — міжпартійною бороть­бою, з’ясуванням стосунків тощо. УЦР часто не виконувала зобов'язань перед свої­ми союзниками, зокрема це стосувалося постачання продовольства. У такій ситуа­ції німці й австрійці мусили якось реагувати. їхні керівники почали шукати людей, які б могли очолити Українську державу й діяти ефективно. Пропозиції були зро­блені кільком діячам.

На той час в Україні активізувалися консервативні сили. У Києві виникла Укра­їнська народна громада (УНГ), яка об’єднала у своїх лавах землевласників та ко­лишніх військових. Значну частину її членів становили старшини 1-го Українського корпусу та козаки Вільного козацтва. Головою цієї структури став Павло Скоропад­ський. УНГ налагодила тісні зв’язки з Українською демократично-хліборобською партією й Союзом земельних власників. Усі вони виступали за те, щоб змінити со­ціалістичний уряд, обраний УЦР, на консервативний.

29 квітня 1918 р. відбувся т. зв. гетьманський переворот, коли до влади прий­шов Скоропадський. Цю подію в літературі часто представляють як таку, яка була організована німцями. Проте все виглядало далеко не так однозначно. Зі спогадів Скоропадського ясно, що він не належав до симпатиків німців, з якими воював під час Першої світової війни. їх він сприймав як ворогів. І був не в захваті від того, що вони ввели свої війська на українські терени. Проте це була реальність, з якою доводилося рахуватись. Смішно виглядає те, що Скоропадського німецькою маріо­неткою представляли діячі УЦР, які самі привели німців на українські землі.

Події 29 квітня виглядали таким чином. У цей день у Києві зібралося майже 6,5 тис. учасників Всеукраїнського з'їзду хліборобів із восьми губерній. На ньому Скоропадський був проголошений гетьманом. Звичайно, ця акція готувалася. Зна­йшлися й оратори, які закликали обрати гетьманом Скоропадського. Проте, хто б там що не говорив, абсолютна більшість делегатів цього хотіла. Михайло Омеля- нович-Павленко, який аж ніяк не належав до симпатиків Скоропадського, так опи­сував свої враження від хліборобського з'їзду:

«Направляюсь до цирку (саме в його приміщенні проходив цей з'їзд — прим, ав­тора) —народу повно. У середині самі дядьки. Повно їх і в ложах. На сцені президія. Посередині партеру імпровізована трибуна. Промовці кидають у масу слухачів кар­тини розрухи; Центральна Рада на лаві підсудних, для неї не знаходиться жодних виправдань. Вона мусить уступити. Потрібна сильна рука господаря. Ніби у відпо­відь на промови ораторів, збоку доноситься: «Гетьмана нам треба!» — «Гетьмана! Гетьмана!» — лунає по залу... одного промовця заступає другий. Той же зміст, хіба що вирази інші, бо говорить людина більш розвинена. Вліво, у ложі, показується в козацьких строях блискуча група. Займають місця. По залі шепотять: «Генерал Скоропадський». Промовець називав кандидатом на гетьманську булаву генерала Скоропадського.

Молебень на київському Софійському майдані після проголошення Павла Скоропадського гетьманом України, 1918 рік.

Зібрання підхоплює цю кандидатуру, по будівлі голосніше лунає: «Слава геть­ману Скоропадському!»

Президія кидається до ложі, де сидить генерал і запрошує його до президіаль- ного столу. За появи гетьмана на сцені збори улаштовують йому овацію. У короткій промові Скоропадський дякує зборам і просить вірити, що його сили й хист будуть скеровані на добро українського національного діла»^[699].

Навіть за певної режисури з'їзду було зрозуміло, що селянам уже набридло без­ладдя. Вони хотіли стабільності, порядку. Й ці прагнення пов'язували з особою Ско­ропадського.

Гетьман, ймовірно, досить адекватно оцінював ситуацію в тогочасній револю­ційній Україні. Він писав: «У будь-якій революції лише люди з крайніми лозунгами при певному щасливому ходу подій ставали вождями і мали успіх. Я це знав, але на своє нещастя я прийшов до влади в той момент, коли для країни, вимученій війною та анархією, насправді потрібна була середня лінія, лінія компромісів. Відсутність політичного виховання в Росії; взаємна недовіра; ненависть; деморалізація всіх класів, яка особливо посилилась у роки війни і наступній після неї революції; по­вна відірваність країни від зовнішнього світу, котра давала можливість будь-кому

Гетьман П. Скоропадський оглядає Сірожупанників. 1918 р.

трактувати світові події, як це йому видається вигідним; воєнна окупація — усі ці умови мало сприяли успіхам у моїй роботі...»^[700]

Цього ж дня, 29 квітня, військовики, наближені до Скоропадського, почали за­хоплювати українські урядові установи. У ніч на ЗО квітня всі ці установи опинили­ся під їхнім контролем. Відбулося це майже безкровно, без особливих інцидентів. Симпатинів УЦР лишилося небагато. Її авторитет був низький. Щодо участі німців у цих подіях, то вони на позір зайняли нейтральну позицію. Щоправда, також бло­кували деякі військові частини, наприклад, стрільців Євгена Коновальця, які могли б стати на захист УЦР.

У Києві була поширена підписана Скоропадським «Грамота до всього україн­ського народу». У ній говорилося про перехід повноважень глави держави до «Геть­мана всієї України», власне Скоропадського, перейменування УНР в Українську дер­жаву, формування її виконавчого органу — Кабінету Міністрів, відновлення права приватної власності, оголошення свободи купівлі та продажу землі^{1 [701]. Владні повно­важення гетьмана були розписані у «Законі про тимчасовий державний устрій України». Гетьман призначав отамана (голову) Кабінету Міністрів, затверджував і звільняв склад уряду, був найвищою посадовою особою в зовнішніх відносинах, верховним головнокомандувачем, мав право оголошувати амністію й воєнний стан[702].}

Проголошення гетьманату ніби стало апеляцією до давніх українських тради­цій. Хоча тут можна, радше, побачити й певне «калькування» царської (монархіч­ної) влади. Гетьман виглядав як регіональний імператор. Він отримав широкі влад­ні повноваження. У його особі можна по­бачити й авторитарного диктатора, який узурпував владу. Зрештою, й сам гетьман був свідомий цієї узурпації, вважаючи, однак, що вона має тимчасовий характер і потрібна для того, щоб навести порядок у країні й провести справді демократич­ні реформи. Зокрема, гетьман проголо­шувався гарантом порядку і законності до виборів представницького органу — Українського Сейму.

Першими указами гетьмана було ска­совано чинність законів УЦР і Тимчасо­вого уряду. Обмежувалися демократичні свободи. Зокрема, було заборонено про­ведення деяких партійних та представницьких з'їздів, припинено випуск низки ви­дань, уводилася цензура. Хоча остання виявилася малоефективною.

Гетьманський переворот і майже восьмимісячне гетьманське правління мож­на вважати українським «термідором». Щоправда, цей «термідор», як і попередній етап революції, виявився «неправильним».

Його дещо проблематично розглядати лише в контексті розвитку української революції. Це був також важливий момент загальноросійського революційного процесу. Навесні 1918 р. спостерігалася вже «втома від більшовиків» і намагання повернути старі порядки. Тому розгорнулася організація антибільшовицьких сил. І однією з найбільших серед них стала Українська держава гетьмана Скоропадсько­го. Її вождь сподівався, що Україна перетвориться у плацдарм, звідки розпочнеться наступ на більшовицьку Росію.

У кадровій політиці ставка робилася на земських діячів і професійних управ­лінців царського державного апарату. Поліцейські функції виконувала «державна варта».

Була встановлена стабільна валюта. Розроблена податкова система. Був при­йнятий і виконувався державний бюджет. Також були створені Державний і Зе­мельний банки. Відносно непогано працювала залізниця.

Провадилася політика м’якої українізації. Було відкрито близько сотні україн­ських гімназій, відбулося введення до навчальних програм української мови, іс­торії та географії як'обов'язкових предметів. Відкриті були українські державні університети в Києві та Кам'янці-Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві, створені Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український Історичний музей, Українська національна бібліотека, Український те­атр драми і опери, Українська державна капела, Український симфонічний оркестр, Українська академія наук тощо.

Гетьманат прагнув розширення держави шляхом приєднання українських ет­нічних земель, а також важливих для неї територій. На півночі до складу гетьмана­ту були інкорпоровані Пінський, Мозирський і Річицький повіти, де проживало змі­шане українське й білоруське населення. Суверенітет Української держави поши­рювався на Холмщину й Підляшшя, де існувала Холмська губернія. Робилися кроки з приєднання Кубані, українських повітів Бессарабії (Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського), а також українських етнічних територій, що належали Війську Донському. Унаслідок економічної блокади Криму в серпні 1918 р. цей півострів став частиною Української держави. Українською стала значна частина Чорномор­ського флоту.

Гетьманат був визнаний ЗО державами. У Києві розташовувалися постійні пред­ставництва десяти з них. Україна ж мала дипломатичні місії в двадцяти трьох кра­їнах. Одним із дипломатичних успіхів Української держави став підписаний нею 12 червня 1918 р. договір із більшовицькою Російською Федерацією, який поклав край війні між двома країнами.

Загалом же гетьманська держава Скоропадського мала подвійний характер. Це визначалася як подвійністю самого гетьмана, так і подвійністю ситуації, що склала­ся на той час в Україні.

Скоропадський належав до відомого старшинського козацького роду. У дитячі роки, завдячуючи діду по батьківській лінії, він познайомився з «українською ста­ровиною», у нього виробився інтерес до української історії й культури. Він був сві­домий свого українського походження. Щоправда, ця українськість мала обмеже­ний характер й переважно базувалася на певних культурних традиціях.

Гетьман Павло Скоропадський та кайзер Вільгельм II під час візиту до Берліна у вересні 1918 року

Однак у політичному сенсі він був лояльним підданим Російської імперії. Зо­крема, згадуючи про традиції, які існували в його сім’ї, він писав: «Україна ро­зумілася як славне рідне минуле, але яке не пов'язане із сьогоденням, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов’язаних із відновленням України, не було. Моя сім'я була глибоко віддана російським царям, але в усьому якось під­креслювалось, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді говорилося, знатного походження»^[703].

У Скоропадського явно домінувала імперська свідомість. Тож він вважав себе людиною російської культури. Українському національному рухові, який мав полі­тичний характер, Скоропадський не симпатизував. Особливо негативно ставився до проукраїнськи налаштованих галичан. Останніх він навіть ладний був вважати окремим народом, відмінним від «справжніх українців». У своїх спогадах гетьман часто вживає поняття український шовінізм (звичайно, у негативному плані), зара­ховуючи до його представників саме діячів українського національного руху. Сто­совно російський діячів, які стояли на крайніх націоналістичних позиціях, то він їх шовіністами не називає, що вже саме собою показово.

Щоправда, з боку гетьмана робилися й відверто проукраїнські заяви. Напри­клад, виступаючи в червні 1918 р. перед слухачами учительських курсів, він гово­рив: «Весь час об’єднанного життя України з Московщиною можна назвати тяжким 250-літнім ярмом національної неволі українського народу. На протязі цього дов­гого часу московська політика помосковлення й централізму зробила те, що укра­їнський нарід забув, хто він і чиї ми діти. Дійшло навіть до того, що більшість синів України соромились називати себе Українцями, вживати свою рідну мову, уважаю­чи її за мову мужицьку, навіть носити національні прізвища»¹.

Проте за цією проукраїнською фразеологією чи навіть проукраїнськими діями були й переслідування українських діячів та створених ними інституцій. Про це, зокрема, йшлося в меморіалі «Українського національного державного союзу» від 21 травня 1918 р. Там писалося: «Нова адміністрація відкрила скрізь поход про­ти українства й українського руху, припиняє діяльність «Просвіт», українські діячі, а то і просто свідомі українці на провінції переслідуються і арештовуються. Народ має всі підстави переконуватись, що йде рішуча й безоглядна реставрація старого ладу в національнім і соціяльнім розумінні»^{[704] [705].}

Невдоволення викликала політика гетьмана в земельному питанні. Поміщи­ки, які були переважно росіянами чи русифікованими українцями, скориставшись підтримкою влади, силою забирали назад роздані панські землі. Євген Чикаленко, один із знаних і авторитетних діячів того часу, писав у своєму щоденнику, що селя­ни говорили таке: «Ленін та російські більшовики дали землю, а Україна одібрала»^[706]. Цей діяч описував випадки брутальних розправ над селянами каральних загонів, посланих владою. Не дивно, що селяни зненавиділи гетьмана. Вони вбивали пред­ставників його влади, які часто були колишніми царськими жандармами, чинов­никами й офіцерами. Почалася партизанська війна проти гетьманських карателів^[707]. Безперечно, такі дії влади в сфері земельного питання, яке на той час було в Україні головним, підривали довіру до неї серед основної частини населення — селян.

Формуючи ж урядові структури, гетьман намагався підбирати на керівні поса­ди таких самих малоросіян, як і він. Часто це були люди, які мали українське по­ходження, певні симпатії до українських традицій і культури, але в плані політич­ному й культурному, радше, тяжіли до росіян. Також росіян Скоропадський широ­ко залучав до державного будівництва. І намагався дистанціюватися від свідомих українців. Звичайно, тут певна рація була. Адже, як уже говорилося, серед укра­їнських патріотів було обмаль спеціалістів, здатних до державної роботи. Проте й тих, хто міг би прислужитися на цьому поприщі, гетьман намагався тримати по­далі. Наприклад, ще до приходу до влади він контактував із Миколою Міхновським та Вячеславом Липинським, які були лідерами Української демократично-хлібо­робської партії й надали йому значну допомогу. Кандидатура Міхновського роз­глядалася на посаду прем'єр-міністра, але Скоропадський не ризикнув призначити його. Щодо Липинського, то його віддалили, зробивши послом у Відні.

На початку серпня 1918 р. українські політичні партії та громадські організа­ції створили Український національний союз (УНС), який проголосив своєю метою утворення суверенної демократичної Української держави парламентського типу. Ця організація погодилася визнати гетьмана главою держави, але вимагала ство­рення за своєї участі нового уряду і обрання на Всеукраїнському конгресі Держав­ної Ради з функціями вищої законодавчої влади.

Скоропадський змушений був піти на співробітництво з УНС. Поготів, що це йому рекомендувала зробити представники німецької влади. 24 жовтня 1918 р. був сформований новий склад уряду, до якого ввійшли представники УНС. Проте співробітництво між цією структурою й гетьманом тривало недовго. Наприкінці жовтня УНС призначив на 17 листопада відкриття Національного конгресу, на яко­му пропонувалося розглянути питання міжнародного становища України, легітим- ності влади гетьмана, економічної політики. Дозвіл на проведення конгресу мала дати Рада Міністрів. Голоси в уряді розділилися майже порівну: 7 міністрів голосу­вали за проведення конгресу, 8 висловилися проти. Тоді 5 міністрів, що представ­ляли УНС, подали в відставку. Скоропадський розпустив уряд.

Компроміс між гетьманом і опозицією був зруйнований. 13 листопада 1918 р. Скоропадський підготував, а наступного дня видав грамоту «До всіх українських громадян», в якій говорилося про федерацію Української держави з небільшовиць- кою Росією¹. Того ж дня він затвердив новий проросійський склад уряду.

13 листопада на засіданні УНС було сформовано Директорію на чолі з Володи­миром Винниченком. Після оголошення Скоропадським нового державного кур­су, 15 листопада, УНС заявив про повстання проти влади гетьмана^{[708] [709]. Це стало по­чатком кінця гетьманату. Скоропадський протримався при владі ще місяць, але це були конвульсії режиму.}

Розглядаючи діяльність гетьмана, можемо констатувати, що він будував ма­лоросійську Україну. Тут був певний політичний резон. Адже в Україні, особливо в містах, проросійські сили користувалися значною підтримкою. І з цим треба було рахуватися. Скоропадський ніби намагався в своїй діяльності досягнути компромі­су між проукраїнськими й проросійськими силами. Проте симпатії його були на ко­ристь останніх, і їм він віддавав перевагу. Це, власне, його й погубило. Він утратив підтримку проукраїнських сил, а проросійські сили не виявили великого бажання боротися за гетьмана.

Згадуваний Омелянович-Павленко, даючи відносно безсторонню оцінку падін­ня гетьманства, писав, що воно «сильно потерпіло передусім од політичної заско- рузлості наших «малоросів», а ще більше від «гуманного» ставлення гетьманства до втікачів з обшарів, що були зайняті радянською владою. Гетьманство, що під своїми зовнішніми політичними формами поклало програму, яку схарактеризую реченням: «Шлях до успіху в національній справі — через християнську мораль, організацію продуцентів, міжкласовий компроміс, джентельменство, дисциплі­ну, патріотизм та спеціалізацію в практичних ділянках державної та громадської праці», — було цими елементами, яких саме закликало до ролі конструкторів-ін- женерів, замало підтримане під оглядом певних поступовань й провокувань є до-

веденим, що певна частина «малоросів» із табору «неділимців» поставила собі за­вданням використати час гетьманату й під захистом німецького багнета «зробити навіть саме ім’я — Україна — для мас ненависним». Як психологічним рабам, їм не було знайоме й почуття вдячності»¹.

На жаль, сам Скоропадський мав чимало комплексів цих «малоросів». Зрештою, він, втративши владу, зрозумів, що занадто покладався на русофонів (у Омелянови- ча-Павленка — «малоросів») і потурав їм.

І все ж, попри помилки й невдачі, гетьманський «термідор», який тривав непов­них вісім місяців, дав чимало позитивних результатів.

По-перше, попри складні умови в Україні вдалося стабілізувати економічну си­туацію. І хоча говорити тут про якісь економічні успіхи немає підстав, але на фоні інших територій колишньої Російської імперії, які перебували в стані розрухи, Україна виглядала як острівець достатку, хоча в державі й спостерігалася соціальна напруга — відбувалися селянські заворушення та робітничі страйки.

По-друге, почалася розбудова державних структур, судової системи, а також створення регулярної армії. Тож було узято Курс на українізацію державного апа­рату. Навіть Винниченко, який не мав до Скоропадського ні найменшої симпатії, так писав (щоправда, не без іронії) про ситуацію, яка існувала в період гетьманату з вивченням української мови державними службовцями: «... бідні руські чинов­нички, що позасідали на посадах, поперелякувались і кинулись учити українську мову. Книгарні, українські й неукраїнські, найкраще торгували українськими слов­никами та граматиками за тих чудернацьких часів скакання руської реакції по- українськи»^{[710] [711].}

По-третє, було здійснено чимало для розвитку української культури, про що вже мова велася вище.

Скоропадський у своїй діяльності спирався на певну підтримку німців, які, як уже говорилося, були зацікавлені в існуванні Української держави. Саме німецька й австрійська присутність стримувала більшовиків від наступу на українські зем­лі. Щоправда, стосунки гетьмана з німецькою і особливо австрійською владою не були простими. Скоропадський сподівався, що німецькі й австрійські війська стоя­тимуть в Україні до весни 1919 р. До цього часу він думав створити ефективно ді­ючий державний апарат і боєздатну армію. Тобто до того часу Українська держава мала відбутися.

Однак історія розпорядилася інакше. У жовтні 1918 р. почався розвал Австро- Угорської імперії. А в листопаді вибухнула революція в Німеччині. Гетьман втратив союзників, які надавали йому військову підтримку. Натомість, країни Антанти, які стали переможцями в Першій світовій війні, зосередили свою увагу на теренах Ро­сії. Вони сподівалися повалити тут владу більшовиків і відновити старі порядки. Ставка робилася на «єдину неділиму» й білу гвардію, яку почав за підтримки Ан­танти організовувати в південних областях Росії Антон Денікін. Денікінці й перед тим займалися вербуванням офіцерів на українських теренах. Тут вони мали чима­ло симпатиків, які готові були їх підтримати. Проблема була і в тому, що країни Ан­танти не бачили Україну незалежною державою, не визнавали її, вважаючи, що вона має стати частиною Росії.

Ситуація для гетьманського режиму була не найкращою. Проте тут Скоропад­ський сам загнав себе в пастку, видавши 14 листопада згадувану грамоту «До всіх українських громадян», з якої випливало, що Україна стане частиною федератив­ної Росії. На що він розраховував? Вочевидь, сподівався на підтримку Антанти, бі­логвардійців, а також проросійських сил у самій Україні. Проте розрахунок виявив­ся марним. Країни Антанти навіть не зробили символічних жестів на підтримку Скоропадського, білогвардійцям було не до нього, а місцеві русофони не поспішали на захист гетьманського режиму, вважаючи його «не зовсім своїм».

Натомість, декларація про те, що Україна стане частиною федеративної Росії, спровокувала, як уже говорилося, повстання проти гетьманського режиму. На­томість, ще до 14 листопада було відомо, що проти гетьмана лідери українських соціалістйчних партій готують повстання. До цього їх підштовхували й росій­ські більшовики, сподіваючись (і цілком справедливо), що така акція дезоргані­зує Українську державу й дасть можливість їм захопити землі України. Наприклад, з організаторами повстання контактували представники більшовицького керівни­цтва, навіть пропонували їм усіляку допомогу й гроші^[712]. Проте це повстання, яке ор­ганізовувалося Винниченком, Симоном Петлюрою та їхніми соратниками, мало не­багато шансів на успіх, якби не гетьманська грамота від 14 листопада. Адже чимало українців розуміли небезпеку повстання. Проте після того, як гетьман відверто за­йняв проросійську позицію, у багатьох свідомих українців не залишалося вибору.

Склад Директорії в другій половині 1919 р. Зліва направо: Андрій Макаренко, Федір Швець, Симон Петлюра

Гетьманська влада, яка до того часу і так була в їхніх очах «не зовсім українською», тепер стала зовсім не українською.

Скоропадський з приводу цього повстання писав таке: «Не народ, коли почала­ся німецька дезорганізація, підняв бунт, народ хотів лише спокою. Це була справа українських соціалістичних партій, для яких вимальовувалась приваблива карти­на захопити владу перед ймовірним приходом Антанти»¹. За всією тенденційністю такої оцінки, частка правди в цих словах була. Проти гетьмана повстав не стіль­ки народ, скільки соціалістичні лідера та їхні симпатики, які зуміли загітувати вій­ськові частини.

Повстання, очолене Директорією, перемогло. Німецькі ж війська, які стояли на українських землях, у цьому конфлікті зайняли нейтральну позицію. 14 груд­ня 1918 р. Скоропадський зрікся влади. Почався новий і знову ж таки «неправиль­ний» етап революції. Повстання ніби «компенсувало» відсутність першого ета­пу української революції 1917-1920 рр. Ця революція не почалася, як це є звично, з перевороту. Тепер переворот відбувся. Щоправда, після нього почався не другий етап революції, коли досягається компроміс між революційними й помірковани­ми консервативними елементами, а етап третій, коли до влади приходять радика­ли. Директорія, у руках якої опинилася влада після падіння гетьманату, виступила з близькими до більшовизму заявами^{[713] [714].}

До середини грудня 1918 р. війська Директорії зайняли всю територію Укра­їни, крім східного Донбасу та міст Приазовья. Проте це була піррова перемога. Як і передбачав Скоропадський, вона занурила Україну в стан хаосу, війну «всіх проти всіх».

Зокрема, почалася війна між Директорією й радянською Росією. 28 листопада

1918 р. у Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України та його збройні формування, після чого більшовики розгорнули наступ на Укра­їну. Частини більшовицької Червоної армії 3 січня 1919 р. взяли Харків. З 6 січня

1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України почав використовувати назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) для означення біль­шовицького державного утворення на теренах України. А на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад, який проходив 6-10 березня 1919 р., УСРР формально була проголошена як «окрема держава». Тоді ж була прийнята її конституція^[715].

На теренах України під час «другої» УНР з'явилися й інші більшовицькі респуб­ліки. Так, 6 травня 1919 р. в Одесі більшовики створили Тимчасовий робітничо-се­лянський уряд Бессарабії, який проголосив Бессарабську радянську соціалістичну республіку. До її складу входили Тираспольський повіт Херсонської губернії, а та­кож Балтський та Ольгопільський повіти Подільської губернії. Ця республіка була автономною частиною більшовицької Російської федерації. Створюючи таке дер­жавне утворення, більшовики заявляли претензії на всі терени Бессарабії, які зде­більшого були зайняті румунами. Однак більшовицька Бессарабська республіка довго не проіснувала, лише до вересня 1919 р.

Під час радянсько-польської війни 1920 р. більшовики створили Галицьку соці­алістичну радянську республіку зі столицею в Тернополі. Вони сподівалися, що з її допомогою їм вдасться утвердитися на Галичині. Щоправда, ця республіка існувала лише з 15 липня по 21 вересня 1920 р.¹ Тоді ж ще одна більшовицька республіка ви­никла в Передкарпатті. Це Бойківська радянська республіка, що охоплювала Ско- лівський повіт. Час її існування припав на серпень 1920 р.

Окрім того, з’явилися окремі державні утворення, які мали загалом проукраїн- ську орієнтацію, про що буде окремо вестися мова.

Директорія, яка заявила про відновлення УНР, 26 грудня 1918 р. видала свою програмну декларацію. У ній йшлося про те, що вона стає тимчасовим верховним органом революційного часу. Говорилося, що з часом Директорія передасть владу Конгресу трудового народу України і що влада в УНР має належати лише «класам працюючим — робітництву і селянству»^{[716] [717].}

Такий Конгрес почав свою роботу 23 січня 1919 р. в Києві. 28 січня він висло­вився за демократичний лад в Україні, заявив про підготовку закону про вибори до парламенту. Також Конгрес до наступної своєї сесії наділив Директорію верховною владою в республіці^[718].

Однак влада Директорії виявилася слабкою. Уже 2 лютого 1919 р. вона змушена була покинути столицю України — Київ. Почався довготривалий, «кочівний» пері­од її діяльності, коли керівний склад Директорії переїжджав з одного міста в інше. Винниченко, який сам спричинився до дезорганізації Директорії, з іронією писав: «...пішло «вагонне» животіння, блукання по станціях, містечках, без притулку, без ладу, без війська, без теріторії й з ворогами з усіх боків. Бували моменти, коли під владою українського отамансько-«соціалістичного» Уряду було кілька верст за­лізниці, занято! урядовими вагонами, в яких жило правительство, партії, урядовці й «військо». Щось подібне до циганського табору»^[719]. Незважаючи на сарказм, який звучить у словах Винниченка, змальована ним картина була недалекою від реаль­ності. На деякий час, під час наступу денікінців 1919 р., а потім поляків 1920 р., Ди­ректорії вдалося повернутися до Києва, але ненадовго. Зрештою, вона остаточно була витіснений з української території й опинився в еміграції.

Не вдаючись до історії митарств Директорії, зазначимо таке.

По-перше, історія Директорії — це значною мірою історія міжпартійної бороть­би. Її лідери, принаймні на початковому етапі, не могли визначитися, якою вони бачать Україну: демократичною республікою чи республікою рад; на кого їм орієн­туватися: на Антанту, білогвардійський рух, який вона підтримувала, чи на більшо­виків. Унаслідок міжпартійної боротьби від Директорії відійшов її лідер Винничен­ко, який ладний був порозумітися із більшовиками. У ній перемогло «помірковане» крило на чолі з Петлюрою. Зрештою, коли він став лідером УНР, його теж намагали­ся змістити конкуруючі сили, через що неодноразово виникали конфлікти.

По-друге, становище УНР ускладнювалося втратою боєздатності армії. Остан­ня, яка виникла під час антигетьманського повстання, не відзначалася дисциплі­нованістю. На місцях командири (отамани) часто діяли на свій розсуд, не особливо зважаючи на центральне керівництво. До того ж, Петлюра як «головний отаман», не маючи належного воєнного й управлінського досвіду, нерідко припускався по­милок й не мав великого авторитету серед отаманів. Доходило до того, що дехто з них взагалі виходили з підпорядкування УНР. В Україні почалось явище, яке отри­мало назву отаманщина.

З великою іронією про отаманщину писав Винниченко: «Отаманом міг стати всякий, хто хотів. Головним отаманом видавалося посвідчення, що такий-то має формувати «загін», йому давалось кілька мілліонів карбованців і новий отаман починав свою діяльність. Ніякого, розуміється, ні вітчиту, ні контролю, ні відпо­відальності за гроші й за свою «діяльність» ці «національні герої» за прикладом «головного національного героя» не визнавали. Формально вони немов підлягали «Головному Отаману», але, по суті, ця славолюбна «балерина» боялась цих отаман- ців, запобігала їхньої ласки й не сміла ні за які злочинства покарати цих «героїв», щоб не загубити серед них своєї популярності»¹.

Від військ отаманів, які іноді вдавалися до грабунків, терпіло місцеве населен­ня. Звичним явищем стали єврейські погроми. І хоча Петлюра намагався протисто­яти цим негативним явищам^{[720] [721], з того мало що виходило. Адже реально він не контр­олював отаманів.}

По-третє, Директорія навіть у тих сферах, де, здавалося б, її керівники могли виявити себе, демонструвала безпомічність. Зокрема, це стосується пропагандист­ської діяльності. Ісаак Мазепа, один із керівників уряду УНР часів Директорії, пи­сав: «Большевики мали рацію, коли пізніше писали, що Україну вони опанували не так збройною силою, як силою своєї пропагади серед дезорієнтованих українських мас. На жаль, брак ясної політичної лінії у Директорії під час головування Винни- ченка, а тепер цей «спрощений» підхід Петлюри до вирішення політичних проблем довший час гальмували планову роботу з большевицькими впливами на Україні шляхом відповідної пропаганди серед українських мас»^[722].

По-четверте, завдячуючи Директорії вдалося підписати й проголосити 22 січня 1919 р. Акт злуки УНР і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Однак го­ворити про реальне об’єднання цих держав складно. ЗУНР як окрема держава збе­рігалася, просто тепер вона іменувалася Західна область УНР (ЗО УНР). Тут треба мати на увазі те, що виникнення й формування ЗУНР у жовтні — листопаді 1918 р. було викликано не революційними, а, радше, еволюційними змінами: відносно ци­вілізованим розпадом Австро-Угорської імперії. Керівники ЗУНР багато що збере­гли від старих державних структур. Вони також не вдавалися ні до революційної, ні до соціалістичної риторики, на відміну від керівників УНР. І культурно, і політично керівники УНР і ЗУНР різнилися між собою. Тому між ними не раз виникали кон­флікти. Війська цих двох частин держави погано взаємодіяли між собою. Зрештою, коли Петлюра пішов на союз із поляками, погодившись віддати їм західноукраїн­ські землі, між цими двома державними структурами відбувся остаточний розкол.

По-п'яте, УНР опинилася в кільці фронтів. На півдні проти неї воювали війська Антанти. Із південного сходу наступали білогвардійці. З півночі та сходу йшли біль­шовики. На заході доводилося воювати з поляками. Окрім того, на Катеринослав- щині проти Директорії діяла потужна армія Нестора Махна. Такий стан речей став наслідком політики УНР. Її керівництво так і не змогло знайти собі союзників, які б допомогли йому відстояти державну незалежність.

Однак, попри це все, Директорія УНР в непростих умовах зберігала українську державність. Її військові частини, воюючи на різних фронтах, відстоювали укра­їнську незалежність. І ця боротьба, трагічна й водночас героїчна, сприяла фор­муванню нації з новою історичною пам’яттю, де були не лише помилки й втрати, а й усвідомлення своєї сили та правоти. Не даремно отаман Петлюра став люди­ною, овіяною легендами. А слово «петлюрівець» означало людину, яка боролася за незалежну Україну. Звідси зрозумілим стає намагання більшовиків скомпроменту- вати Петлюру і вбити його, що, зрештою, їм і вдалося зробити.

Оскільки Директорія УНР не мала змоги контролювати більшу частину Укра­їни, на її теренах виникали самопроголошені республіки, які намагалися «дати собі раду». Це Холодноярська республіка, що існувала 1919-1922 рр. в Чигирин­ському повіті Київської губернії. Вона координувала свою діяльність із Республі­кою Чорного Лісу, яка виникла тоді ж на території Єлизаветоградщини. Такими ж повстанськими республіками були Мліївська, що існувала в Черкаському повіті 1919-1922 рр., та Медвинська на Богуславщині, яка діяла 1920 р. Усі ці республіки вели боротьбу з більшовиками.

Після розпаду Австро-Угорської імперії на її землях з’явилося кілька україн­ських державних утворень. Найбільшою з них була Західно-Українська Народна Республіка, про яку буде вестися окрема мова і яка, як уже говорилося, об’єдналася з УНР. Тоді ж на території Лемківщини виникли дві республіки: Західно-Лемківська (Комачанська) республіка, яка існувала з 5 грудня 1918 до 1920 р., і Східно-Лемків­ська (Флоринська) республіка. Час існування останньої — з 4 листопада 1918 р. до 23 січня 1919 р. Обидві вони впали під ударами польських військ. На східних тере­нах Карпатської Русі виникла Гуцульська республіка зі столицею в містечку Ясіня. Проіснувала вона з 8 листопада 1918 р. до 11 липня 1919 р. Зазнавала нападів із боку угорських та румунських збройних формувань. Останні й завоювали цю рес­публіку^[723].

На окрему мову заслуговує таке утворення, як Вільна територія (або Махнов­щина). Це було об’єднання громад, які намагалися створити анархічне суспільство. Перебувало воно під захистом Революційної Повстанської Армії Нестора Махна. Ця Вільна територія охоплювала землі півдня й південного-сходу України з населен­ням близько семи мільйонів осіб. Проіснувала вона з жовтня 1919 р. до 1921 р. Сто­лиця її спочатку була в Гуляйполі, потім — у Катеринославі. Махновці воювали з бі­логвардійцями, військами УНР. Деякий час перебували в союзі з більшовиками, які, зрештою, й підкорили Вільну територію^[724].

Петлюра на завершальному етапі реального існування УНР удався до, здавало­ся б, неочікуваного кроку. Уже наприкінці 1919 р. пішов на переговори з поляками, їхнім лідером Юзефом Пілсудським, а в квітні 1920 р. був підписаний у Варшаві до­говір між УНР і Польщею, за яким Польща визнавала незалежність України, зобов’язувалася не укладати жодних угод із третіми країнами, ворожими Україні, визнавала за УНР право на територію східніше від границь Речі Посполитої 1772 року^{1 [725]. 25 квітня об’єднані війська Польщі та УНР перейшли у наступ на Черво­ну армію. 6 травня вони оволоділи Києвом. Проте після цього наступ польсько- українських військ практично припинився. На літо й початок осені 1920 року при­пала війна, де з одного боку, воювали польські й українські війська, з іншого — більшовицькі. Не вдаючись у її подробиці, зазначимо, що тривала вона зі змінним успіхом. Сподівання на те, що Польща допоможе українцям зберегти незалежну державу, виявилися марними. 12 жовтня 1920 р. в Ризі між польською та радян­ською сторонами без погодження з УНР була досягнута домовленість про перемир’я.}

Польське керівництво, фактично, зради­ло українців, порушивши укладений Вар­шавський договір. Наприкінці жовтня українська армія була інтернована поль­ськими військами.

18 березня 1921 р. в Ризі був підписа­ний мирний договір між Польщею, з од­ної сторони, та Російською Федерацією й маріонетковим «соціалістичним україн­ським урядом» — з іншої, за яким Польща в обмін на територіальні поступки, анало­гічні тим, що мали місце у Варшавському договорі, визнала т. зв. Українську Соціа­лістичну Радянську Республіку^[726].

Скоропадський ще 1919 р., передба­чаючи ситуацію, яка буде в Україні, пи­сав: «Я не сумніваюся, як і не сумнівався раніше, що всякі соціалістичні експерименти, якби у нас уряд був соціалістичним, повели б негайно до того, що вся країна в 6 тижнів стала б здобиччю всепожира- ючого молоха-більшовизму. Більшовизм, знищивши всяку культуру, перетворив би нашу чудову країну на висохлу рівнину, де з часом усівся би капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м'якотілий, що тлів у нас досі, а всесильний Бог, у ногах якого буде валятись і плазувати той самий народ»^[727]. На жаль, передбачення ви­явилося досить точним.

Під час визвольних змагань 1917-1921 рр. на території колишньої Російської імперії з’явилося кілька українських державних утворень, що були за межами основного масиву українських етнічних земель: на Кубані, Сибірі й Далекому Сході. Це були місця еміграції українців, де вони поселялися уже з кінця XVIII ст.

Так, на Кубані, де жили нащадки українських козаків, наприкінці 1917 р. виник рух за створення свого державного утворення. Причому серед кубанських козаків набула поширення ідея про приєднання до УНР на автономних засадах.

16 лютого 1918 р. була проголошена Кубанська Народна Республіка, яка потім отримала назву Самостійної Кубанської Народної Республіки. 4 грудня 1918 р. це державне утворення змінило свою назву на Кубанський Край. До складу цієї дер­жави входили Кубанська область, Чорноморська й Ставропільська губернії, а також Терська область.

Кубанській державі довелося вести нелегку боротьбу з білогвардійцями й біль­шовиками. Зрештою, 17 березня 1920 р. її знищили більшовики^{1 [728].}

На Далекому Сході, де українське населення становило понад половину жите­лів, 1917 р. виникла низка українських інституцій, серед них і військових, які ство­рили Українську Далекосхідну респу­бліка. Вона постала в районах Зеленого Клину (Амурщині, Приморщині з Усурій- ським краєм, Забайкальщині, Камчатці та в «смузі відчуження» маньчжурської за­лізниці). Усі державні інституції цієї рес­публіки з червня 1918 р. містились у Вла­дивостоці, який де-факто став столицею Зеленого Клину. Перед цим цю функцію 1917-1918 рр. виконував Микольськ — Уссурійськ, а також кілька місяців 1918 р. Хабаровськ.

Республіка мала Українську Далекос­хідну Крайову Раду, яка була законодав­чим органом, й секретаріат, що відпові­дав за виконавчу владу. Владу на місцях здійснювали десять Українських окружних рад. Існувало також Українське Дале­косхідне Військо. Окрім того, в республіці функціонували українські кооперації, об'єднання, видавництва та різні культурно-освітні інституції.

Поширеною ідеєю серед українців Зеленого Клину була ідея об'єднання із УНР У Велику Україну.

Українській Далекосхідній республіці доводилося вести війни як із російськи­ми шовіністами, так і більшовиками. До 1920 р. ця держава існувала як самостійна. А1920-1922 рр. — як автономія в складі Далекосхідної республіки, що була буфер­ною державою між більшовицькою Росією та Японією. Остаточно Українська Дале­косхідна республіка, як повноцінна держава, не сформувалася. У населених пунк­тах на заявленій нею території доводилося ділити владу з білогвардійцями й біль­шовиками. Реально на теренах Далекого Сходу тоді було багатовладдя. Українську Далекосхідну республіку остаточно ліквідували російські більшовики 10 листопа­да 1922 р., які окупували Зелений Клин і почали репресії проти українців¹.

Спроби організувати свою державність здійснили українці Західного Сибіру, на т. зв. Сірому Клині, де більшість населення становили українці^{[729] [730]. З грудня 1917 р. українська національна автономія була представлена у складі Сибірської Тимчасо­вої Обласної Думи. Центром політичної діяльності українців став Омськ. Там розмі­щувалась Головна Українська Рада Сибіру й проходили Всеукраїнські з’їзди Сибіру. Владу на місцях контролювали 5 українських рад. Існувало Сибірське українське військо, склад якого становили 9 полків. Воно було складовою Сибірської армії, яка воювала проти більшовиків. На Сірому Клині виходила українська преса, працюва­ли українські організації.}

Щоправда, у листопаді 1918 р. український рух у цьому регіоні був загальмова­ний. Тоді владу в Сибірі перейняв Тимчасовий всеросійський уряд на чолі з Олек­сандром Колчаком, який проводив проросійську політику. Остаточно українські ін­ституції на Сірому Клині припинили свою діяльність на початку 1920 р., коли цей край окупували більшовики.

Яскравою сторінкою визвольних змагань 1917-1921 рр. стало створення й функціонування Західно-Української Народної республіки^[731]. Виникла ця держава внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії.

Уже 18 жовтня 1918 р. у Львові розпочала роботу Конституанта — збори пред­ставників з українських земель підавстрійської України. До складу цього пред­ставницького органу ввійшли українські депутати австрійського парламенту, Га­лицького і Буковинського сеймів, представників політичних партій Галичини й Буковини, духовенства й студентства. Було утворено Українську Національну Раду — представницький орган українського народу Австро-Угорській імперії^[732]. На­ступного дня, 19 жовтня, ця Рада проголосила Українську державу на етнічних зем­лях Галичини, Буковини і Закарпаття в складі трансформованої на конфедерацію незалежних держав Австрійської імперії^[733]. Було вирішено виробити конституцію цієї держави й обрано президента Української Національної Ради. Ним став Євген Петрушевич.

Водночас польська сторона зробила низку кроків, щоб перебрати владу в Га­личині. Австрійська ж адміністрація не йшла назустріч українцям. У такій ситуації в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. частини Січових Стрільців — українських збройних формувань у складі Австрійської армії, очолюваних полковником Дмит­ром Вітовським — зайняли найважливіші урядові установи у місті. Австрійська ад­міністрація передала владу Українській Національній Раді. Невдовзі після цього, З листопада, у Чернівцях відбулося віче, на якому було заявлено про прилучення Бу­ковини до українських земель і визнання Української Національної Ради^[734]. 21 січня 1919 р. подібне віче відбулося в Хусті. На ньому заявили про приєднання українців Карпатської Русі, що проживають у комітатах Мармарош, Угоча, Унг, Земплін, Ша­риш, Спиш і Абауй-Торня, до Української держави^{1 [735].}

9 листопада 1918 р. Українська Національна Рада у Львові створила свій тимча­совий виконавчий орган. 13 листопада його перетворено на уряд — Державний секретаріат. Того ж дня Українська Національна Рада затвердила «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро- Угорської монархії»^[736], згідно з яким новостворена держава отримала назву Західно­українська Народна Республіка (ЗУНР). Закон визначав територію держави, яка включала українські етнічні терени Галичини, Буковини й Карпатської Русі-Украї- ни. Площа її становила 70 тис. км², населення — 6 млн осіб. Цей конституційний за-

Західноукраїнське звіщення про Акт Злуки, січень 1919.

кон був доповнений низкою інших законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.), тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 р.), тимчасову організацію судівництва (16 листопада і 21 листопада 1918 р.), державну мову (1 січня 1919 p.)_j шкільництво (13 лютого 1919 р.), громадянство (8 квітня 1919 р.), земельну рефор­му (14 квітня 1919 р.).

З самих початків створення ЗУНР цій державі довелося вести війну з поляка­ми. 21 листопада 1918 р. польські військові частини захопили Львів. Українська Національна Рада переїхала до Тернополя, а з 2 січня 1919 р. перебувала в Станис­лавов! (нині Івано-Франківськ). Також румунські війська перейшли кордони ЗУНР і 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом й усю Буковину.

Керівництво ЗУНР здійснило низку кроків з об'єднання з УНР. 22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акту Злуки ЗУНР (Галичина) і УНР (Над­дніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. ЗУНР отри­мала назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗО УНР).

У січні — липні 1919 р., в умовах постійної нестачі зброї, боєприпасів і амуні­ції збройні сили ЗО УНР, Українська Галицька армія (УГА), вели кровопролитні бої з поляками. Попри певні успіхи українських військ, польські війська їх тіснили, бо отримали значну військову допомогу з боку Антанти. 16-18 липня 1919 р. УГА пе­рейшла за Збруч, а Галичину окупували поляки.

З липня до листопада 1919 р. місцем перебування керівництва ЗО УНР на чолі з її диктатором Євгеном Петрушевичем став Кам'янець-Подільський. 12 листопа­да 1919 р. тут відбулась остання спільна нарада урядів ЗО УНР та УНР. На ній Пе- трушевич запропонував усунути Петлюру від керівництва як «нефахівця від опера­тивних справ». 17 листопада 1919 р. поль­ські частини за домовленістю з Петлю­рою зайняли Кам'янець-Подільський.

Напередодні приходу поляків, 16 лис­топада 1919 р., Петрушевич та група уря­довців ЗО УНР покинули це місто. Вони нак лідери країн Антанти в кінцевому підсумку віддали цей край Польщі. 14 берез­ня 1923 р. на засіданні Ради послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. Наступного дня, 15 березня 1923 р. уряд ЗУНР на еміграції припинив своє існування.

Хоча українцям під час революції 1917-1921 рр. не вдалося створити свою на­ціональну державу чи держави, які б виявилися життєздатними, проте вони про­демонстрували, що хочуть стати державним народом. УНР, ЗУНР та інші українські державні утворення були свідченнями цього. Без цих змагань не з'явилася б ма­ріонеткова УСРР (пізніше — УРСР), яка, попри комуністичне спрямування, забез­печувала певні національні потреби українців. Іван Лисяк-Рудницький вважав, що «було б помилково говорити про поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України, вона створила Україну як модерну політичну націю. На цьому фундаменті з того часу розвивається все дальше українське життя»^[737]. Пам’ять про визвольні змагання на­дихала українців на створення структур, які ставили за мету боротьбу за Україн­ську державу. Зрештою, пам'ять про ці змагання дала знати про себе й під час роз­паду Радянського Союзу, коли утворилася незалежна Україна.