Розшматовані землі. Українські терени в міжвоєнний період (1921-1939)

Найвищим органом влади УСРР 1919—1922 рр. вважався Всеукраїнський з'їзд робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. На ньому обирався Все­український центральний виконавчий комітет (ВУЦВК), який здійснював верховну

владу між з'їздами рад. Виконавчим органом, власне урядом, була Рада народних комісарів (своєрідний кабінет міністрів). На місцях формувалися подібні ради: гу­бернські, повітові, волосні, міські та сільські з відповідними виконавчими коміте­тами. Ці органи влади створювалися шляхом виборів, де робітниче та сільське на­селення не були однаково представлені. Селяни були дискриміновані. А «нетрудо­ві» верстви взагалі позбавлялися права голосу.

Якщо 1919 р. більшовикам не вдало­ся утвердитися на українських землях, то 1920 р. після радянсько-польської війни більша частина цих земель уже контро­лювалася більшовиками. Як уже говори­лося, 18 березня 1921 р. між Польщею, з одного боку, та Російською Федерацією й УСРР, з іншого, був укладений Ризький договір, який санкціонував поділ україн­ських земель між двома сторонами.

Хоча були спроби з боку українських сил утвердити свою державу на землях Наддніпрянської України. Восени 1921 р. активізувалися повстанські виступи на її території. У листопада того ж року було здійснено другий Зимовий похід армії УНР під керівництвом генерала Юрія Тю­тюнника, що мав на меті об'єднати анти- радянські виступи.

Від грудня 1920 р. УСРР мала союзні відносини із Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою (РСФРР), Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою (БСРР) й Закавказькою Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою (ЗСФРР). Тоді в республіці скасували важливі виконавчі органи: комісаріати (власне міністерства) воєнних та морських справ; зовнішньої торгівлі; фінансів; праці; шляхів сполучення; пошти й телеграфу; а також Вищу Рада Народного Господарства. Реально уряд УСРР відтоді ставав виконавчим під­розділом уряду РСФРР.

ЗО грудня 1922 р. Українська CPP разом із РСФРР, БСРР і ЗСФРР стала заснов­ником Союзу Радянських Соціалістичних Республік (CPCP). Звичайно, ця подія була санкціонована з боку більшовицького керівництва. УСРР увійшла до скла-

ду цього державного утворення на федеративних засадах, утративши номінальну незалежність.

Відповідно зі зміненою у травні 1925 р. Конституцією УСРР та її новим варіан­том, прийнятим 1929 р., верховні органи влади були подібні до попередніх: Все­український з'їзд рад, Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і Рада на­родних комісарів. Наркомати також поділялися на загальносоюзні, які існували в уряді CPCP і мали в республіках своїх уповноважених; об’єднані, що були при уря­дах і CPCP, і УСРР, а також самостійні, які діяли лише у республіках.

Перебуваючи в складі CPCP, радянська Україна неодноразово зазнавала змін своїх адміністративних кордонів. Зокрема, такі зміни відбулися 1924 р. Тоді Росії Україна передавала основні частини Таганрозького й Шахтинського округів. На північному сході до УСРР переходив майже увесь колишній Путивльський повіт, а також деякі прикордонні волості Курської і Воронезької губерній. На українсько- білоруському кордоні до складу України була включена одна сільрада у південній частині Мозирської округи. Натомість до складу Білорусі Україна передавала час­тину Олевського і Словечанського районів, а також північну частину Овруцького району. Усього УСРР отримувала території, де мешкало 278,1 тис. осіб, втрачаючи територію з населенням 478,9 тис. осіб. Тобто зміни кордонів були не на користь України. За межами УСРР тоді проживала значна кількість українців (переважно на теренах Росії) — щонайменше близько двох мільйонів. До того багато із них мешка­ло на території Вороніжчини, Курщини, Придоння, Кубані, які прилягали до УСРР.

Того ж таки 1924 р. за активного сприяння Григорія Котовського, який певний час воював за встановлення радянської влади на теренах Бессарабії, у складі УСРР з’явилася Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка^[741]. Це було штучне державно-політичне утворення, інспіроване Москвою. Створивши його, радянське керівництво заявляло про свої претензії на колишню Бессарабську гу­бернію, яка в основному опинилася в складі Румунії.

12 жовтня 3-тя сесія 8-го скликання Всеукраїнського Центрального Виконавчо­го комітету ухвалила постанову «Про утворення Молдавської АСРР», до складу якої ввійшли окремі території тодішніх Одеської та Подільської губерній, що охоплюва­ли землі Придністров’я. Це були райони, де українці становили більшість. Адміні­стративні кордони Молдавської ACPP в подальшому зазнавали змін.

Адміністративним центром цієї автономної республіки спочатку було місто Балта, з 1928 р. — Бірзула, а з 1929 р. — Тирасполь (нині це місто входить до складу самопроголошеної Придністровської республіки).

У Молдавській ACPP велася кампанія з самоідентифікації молдаван як окремого народу. Зокрема, був розроблений молдовський алфавіт на основі кирилиці. Що­правда, 1932 р. він був переведений на латиницю, проіснувавши до 1938 р. Потім знову була повернута кирилиця. Молдовська ж мова була оголошена окремою мо­вою, а не діалектом румунської. Загалом така кампанія дала поштовх для розвитку освіти й культури на цій мові.

Водночас радянське керівництво вкладало значні кошти в розвиток Молдав­ської ACPP, намагаючись перетворити її в «зразково-показовий регіон». Це було по­трібно для того, щоб продемонструвати жителям сусідньої Румунії переваги соціа­лізму. У автономній республіці з'явилося чимало промислових підприємств, а в еко­номічному розвитку вона помітно випереджувала інші терени радянської України.

В УСРР, як уже зазначалося, було зроблено чимало для розвитку модерної укра­їнської нації, чого не скажеш про українські землі, які опинилися в складі Польщі, Румунії й навіть Чехо-Словаччини. У цьому велику роль відіграла політика україні­зації, яка, попри певну непослідовність, проводилася в 20-х роках.

Вважається, що її старт був даний 1923 р., коли більшовики взяли курс на т. зв. коренізацію, яка мала на меті посилення більшовицького впливу в національних районах CPCP шляхом залучення місцевого населення до радянського будівництва.

Американський дослідник Tepi Мартин справедливо зазначає, що «Радянський Союз був першою в світі Імперією національного вирівнювання. Російський рево­люційний уряд, опинившись віч-на-віч зі злетом національного руху, першим на теренах старих багатонаціональних держав Европи зреагував на нього система­тичним сприянням розвиткові національної свідомости етнічних меншин і ство­ренням для них багатьох інституційних форм, притаманних національним держа­вам. Більшовицька стратегія полягала в тому, щоб очолити процес деколонізації (неминучість якого виглядала очевидно) і здійснити його, зберігши територіаль­ну цілісність колишньої Російської імперії. Задля цього радянська держава сфор­мувала, крім понад десятка союзних республік, десятки тисяч національно-тери­торіальних утворень на цілому обширові Радянського Союзу. Керівні посади в ад­міністрації, освіті та господарстві тут обіймали спеціально вишколені національні кадри. У кожному з цих утворень проголошувано офіційною національну мову»¹. І в політиці «імперії національного вирівнювання» українізація займала помітне місце^{[742] [743].}

Під час її проведення в партійних органах і органах державної влади УСРР з'явилося чимало вихідців з українського населення. До того часу більшість у цих структурах становили росіяни і євреї. Широко запроваджувалася українська мова в суспільному житті, в установах і навчальних закладах. Так, 27 липня 1923 р. Рада народних комісарів УСРР видала декрет «Про заходи в справі українізації шкіль­но-виховних та культурно-освітніх установ», що передбачав перехід на українську мову викладання в навчальних закладах. 1 серпня цього ж року було видано по­станову «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові укра­їнської культури», якою декларувалася рівність усіх мов на території УСРР. Водно­час українська мова проголошувалася як основна для офіційних зносин. Протягом 1924-1925 рр. були зроблені помітні кроки в політиці українізації, зокрема україн­ська мова була запроваджена у більшості шкіл та установ УСРР.

Щоправда, українізація супроводжувалася різноманітними «перегибами», фор­малізмом. Про це, зокрема, писав академік Сергій Ефремов: «Треба сказати, що чи­мало й дурниць роблять. Вчать не так мови, як граматики та всяких хитрощів гра- матикальних, пишуть диктовки, забивають голови правописними дрібницями, до того ж не усталеними. В результаті якесь буквоїдство виходить, яке має рацію на­рікати зовсім справедливо. Сам по собі захід доцільний — щоб службовці знали на­родну мову — набирає потворних форм»^[744]. Та, попри це все, українська мова набула значного поширення в республіці.

На X з'їзді Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У), який проходив у Харкові 20-29 листопада 1927 р., були відзначені «величезні досягнення» у га­лузі проведення національної політики. Чисельність українців у КП(б)У зросла тоді до 54,5 відсотків її складу, у комсомо­лі — до 65 відсотків. Понад 50 відсотків серед працівників окружкомів КП(б)У становили українці, у складі центрально­го комітету КП(б)У — 35 відсотків, а його політбюро навіть 66 відсотків. Щоправда, ці показники все ж були нижчі загальної частки українського населення в УСРР, яке становило близько 80 відсотків.

Українізації зазнало шкільництво в республіці. 1929 р. понад 80 відсотків за­гальноосвітніх шкіл і 75 відсотків технікумів були україномовними. Щоправда, лише ЗО відсотків вищих шкіл перейшли на українську мову навчання. Помітно зросла кількість друкованої продукції українською мовою. 1929 р. частка україно­мовних видань у республіці становила понад 80 відсотків^{1 [745]. Усе це, безперечно, спри­яло розвитку української культури.}

Керівництво УСРР надавало культурну допомогу українцям Кубані, у Курській і Воронезькій губерніях, в Казахстані, Сибіру, на Далекому Сході. У районах компак­тного проживання українців за межами республіки відкривалися українські шко­ли, культурні інституції.

Однак українізація викликала занепо­коєння в Москві. 26 квітня 1926 р. Иосиф Сталін, тодішній керівник CPCP, надіслав Лазарю Кагановичу, очільникові КП(б)У, та іншим членам політбюро ЦК КП(б)У листа, у якому розкритикував політику українізації. З того часу почалося її галь­мування. А на початку 30-х років україні­зацію згорнули.

Наприкінці 20-х років XX ст. почина­ється переслідування української інтелі­генції. У березні — квітні 1930 р. в оперному театрі столичного Харкова відбувався показовий суд над учасниками т. зв. Спілки визволення України^[746]. Судили 474 особи, як звичайно, представників української інтелігенції. До розстрілу було засуджено 15 осіб, до концентраційних таборів — 192. Багато інших учасників процесу теж отримали покарання. У 30-х роках розгорнулися широкомасштабні репресії про­ти українських культурних діячів: письменників, режисерів, філософів тощо. Бага­то з них були розстріляні, загинули в тюрмах і концентраційних таборах, зокрема в сумнозвісному Соловецькому таборі. Не даремно ці події з часом отримали назву «розстріляного відродження»¹.

Розгорнулися переслідування й інших українських діячів, зокрема й партійних функціонерів, які демонстрували проукраїнську позицію. Більшовики почали по­літику «упокорення українців», яка мала характер геноциду. Вершиною цього став голодомор 1932-1933 рр., унаслідок якого загинуло кілька мільйонів українців (стосовно того, яка була кількість жертв голодомору, дискусії ведуться дотепер. На місця загиблих українців часто переселяли росіян, змінюючи етнічний склад насе­лення республіки^{[747] [748].}

Паралельно з цим здійснювалася колективізація та індустріалізація України. Перша дала можливість контролювати сільське населення, яке тоді домінувало на українських теренах. Індустріалізація ж вела до збільшення міст, які переважно ли­шалися русифікованими й ставали осередками русифікації українського населен­ня. До того ж індустріалізація супроводжувалася міграцією росіян в Україну.

Усе це дало свої плоди. Україна стала більш «ручною» для більшовиків. Неда­ремно саме після голодомору, 1934 р., більшовики перенесли столицю УСРР з від­носно благонадійного для них Харкова у Київ — колишню столицю УНР та Україн­ської держави. Тепер уже Київ був «їхній», як, зрештою, й інші «ненадійні» частини УСРР. До того ж почалась перебудова Києва, яка супроводжувалася нищенням архі­тектурних і сакральних пам’яток. Київ цілеспрямовано перетворювався в «соціа­лістичне місто».

1937 р., після прийняття нової «сталінської» Конституції CPCP 1936 р., була при­йнята нова Конституція радянської України. Держава отримала дещо оновлену на­зву — Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Ця Конституція впро­ваджувала систему прямих виборів та надавала всім громадянам однакові виборчі права. Найвищу владу тепер здійснювала Верховна Рада та її президія, а виконав­чу — Рада народних комісарів (з 1946 — Рада Міністрів). Наркомати було поділе­но на загальносоюзні, союзно-республіканські і республіканські. Попри формаль­ну демократичність цієї Конституції (як і Конституції CPCP), утілення її положень було далеким від демократії. Реально влада була в руках більшовицької партійно- господарської номенклатури, яка не рахувалася з інтересами й думкою широких верств населення. Проти інакодумців діяв розгалужений репресивний апарат, який у корені глушив незадоволення.

Як уже зазначалося, значні терени площею 125.7 тис. км² на Заході України (Га­личина й Західна Волинь) опинилися під владою Польщі. 1931 р. тут проживало 8,9 мільйона осіб, з яких 5,6 мільйонів було етнічних українців. Поляки становили помітну меншість — 2,2 мільйони. І це до того, що уряд Польщі сприяв переселен­ню поляків у ці краї, надаючи їм різноманітні пільги й адміністративні посади.

1919-1923 рр., незважаючи на окупацію Галичини й Західної Волині, польська влада ще не цілком закріпилася тут. З погляду міжнародного права, її володіння цими землями виглядали спірно. Через те польський уряд зобов'язувався Гаран­тувати українцям автономію. Польська Конституція, прийнята 17 березня 1921 р., надавала їм право на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових шко­лах. Навіть 26 вересня 1922 р. був прийнятий закон, який надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станиславівському й Тернопільсько­му. Однак він так і не був реалізований.

Уже говорилося, що 14 березня 1923 р. Рада послів держав-переможців у Пари­жі вирішила тимчасово передати Галичину Польщі. Остання мала створити на цих землях автономію. Проте польські урядові кола не виконали цю вимогу. Саме ж рі­шення Ради послів держав-переможців викликало негативну реакцію серед україн­ського населення на західноукраїнських теренах. 18 березня 1923 р. у Львові відбу­лася масова демонстрація за участю близько 20 тис. осіб, учасники якої протесту­вали проти цього рішення. Учасники демонстрації прийняли присягу, яка звучала таким чином: «Ми, український нарід, клянемося, що ніколи не погодимося на па- нованнє Польщі над нами й кожну нагоду використаємо, щоб ненавесне нам ярмо неволі зі себе скинути та злучитися з цілим великим українським народом в одній, незалежній, соборній державі»^[749].

Економічна політика Польщі в українських землях гальмувала їхній розвиток, перетворюючи Галичину й Західну Волинь у аґрарно-сировинний придаток до польських територій. Промисловість тут перебувала в занедбаному стані. Чимало проблем було в сільському господарстві. До того ж найкращі землі на Галичині й Західній Волині, вилучені у поміщиків-банкротів, віддавалися переважно від­ставним військовим полякам, т. зв. осадникам. Останні ставали опорою польської влади на західноукраїнських землях, за потреби виконували каральні функції, сприяли ополяченню українців. 1919-1929 рр. тут з'явилося "П тис. осадників, які отримали понад 600 тис. га землі.

Попри це, українці, які опинилися в складі Польської держави, намагали­ся чинити опір полонізаційній політи­ці. Особливо це стосувалося Галичини. Тут створювалися різноманітні україн­ські структури. 1921-1925 р. діяли Львів­ський таємний український університет і Львівська таємна українська висока по­літехнічна школа. 1928 р. Львівська се­мінарія греко-католицької церкви була перетворена в Богословську академію. Працювало також Наукове Товариством імені Шевченка. Широку мережу осеред­ків мало товариство «Просвіта». Існували й інші українські громадські й політичні організації, приватні навчальні заклади, видавництва, газети. Надзвичайно важ­ливу роль у консолідації українського населення Галичини відігравала греко-като- лицька церква, духовним лідером якої був митрополит Андрей Шептицький, який мав значний авторитет.

Митрополит

Андрей Шептицький

Окрім того, українці в Польській державі створили три з половиною тисячі коо­перативів, які об’єднували близько 660 тис. осіб. Найвідоміші з них — «Маслосоюз», «Центробанк», «Народна торгівля», які успішно конкурували з польськими госпо­дарськими структурами. Кооперативи не лише займалися економічною діяльніс­тю, але й надавали підтримку українським інтелігентам, ветеранам визвольних змагань.

Завдячуючи розбудові своїх інституцій, греко-католицькій церкві, українці Га­личини творили «державу в державі», яка могла видавати розпорядження й доби­ватися їхнього виконання. Наприклад, вони бойкоту­вали проведення перепису 1921 р. та вибори 1922 р., відмовлялися споживати тютюн і алкоголь, виробни­цтво й продаж яких були державною монополією.

1930 р. переважно на теренах Галичини польський уряд провів т. зв. пацифікацію. Вона полягала в тому, що з допомогою військових в українських селах здій­снювалися брутальні напади на українські громадські організації, українських активістів. У 30-х роках на те­ренах Холмщини й Підляшшя закривалися православ­ні храми, які передавалися католикам.

Щоб не допустити проникнення українських ідей із Галичини, де був вищий рівень національної свідо­мості, на Західну Волинь, польська влада встановила т. зв. сокальський кордон. Українським політичним й громадським організаціям Галичини не давали роз­повсюджувати свою діяльність у волинському регіоні. Навіть деякі українські видання, що виходили на Га­личині, мали труднощі з поширенням на Західній Во­лині.

У політичному сенсі інтереси українців відстоюва­ла партія УНДО — Українське народно-демократичне об’єднання. Вона мала своїх послів (депутатів) у польському сеймі. Були певні пері­оди, коли ця партія йшла на порозуміння з владою. Проте це тривало недовго. Се­ред українських легальних партій користувалися впливом «Сельроб» і радикали, які теж мали своїх представників у сеймі.

У 20-х рр. XX ст. в Україні почала формуватися ідеологія українського націоналіз­му, яка стала реакцією на поразку українців у визвольних змаганнях 1917-1921 рр. Те, що вказана політична течія стала реакцією на вказані події, знайшло своє відо­браження навіть у гімні українських націоналістів, який починався словами:

Зродились ми великої години,

З пожеж війни і з полум'я вогнів — Плекав нас біль по втраті України, Кормив нас гніт і гнів на ворогів.

У цьому творі знайшли відображення в художній формі основні постулати укра­їнського націоналізму: романтичний заклик до боротьби за національну свободу {«солодше нам у бою умирати, /як жити в путах, мов німі раби»), героїчний волюн­таризм («а хто борець — той здобуває світ»), прагнення до національної єдності («Під синьо-жовтим прапором свободи /з'єднаєм весь великий нарід свій»). Найви­щою своєю метою українські націоналісти проголошували створення Української незалежної держави:

Веде нас в бій борців упавших слава — Для нас закон найвищий та наказ: Соборна Українськая Держава — Вільна, міцна, від Сяну по Кавказ^[750].

Основним осередком формування ідеології українського націоналізму стали землі Галичини.

Хоча міжвоєнна Польща вдавалася до терору й переслідувань свідомих україн­ців, але її репресивний апарат не був настільки потужний, щоб повністю ліквіду­вати український націоналістичний рух. До того ж націоналісти мали (хай навіть дуже обмежені можливості) представ­лення своїх поглядів легальним шляхом.

Попри певну схожість ідеології укра­їнського націоналізму (його ще часто іменують інтегральним націоналізмом) з ідеологіями інших націоналістичних рухів тодішньої Європи, було б помилко­во вважати цю ідеологію «запозиченою». Зрештою, за бажання, можна побачити й певні паралелі між українським націоналізмом та радикальними соціальними ру­хами того часу. Принаймні українські націоналісти вимагали націоналізації помі­щицьких земель, установлення 8-годинного робочого дня для робітників, утвер­дження загального соціального забезпечення. Самі умови, в яких зароджувався цей рух, «дух епохи» породжували певні риси, які зближували його з радикальними те­чіями міжвоєнного періоду.

Загалом український націоналістичний рух сформувався самостійно. Перші українські націоналістичні організації, зокрема, найбільша з них Українська Вій­ськова Організація (УВО), виникли відразу ж після визвольних змагань, на початку 20-х рр. XX ст. Тоді ж почала інтенсивно формуватися ідеологія українських націо­налістів, яка мала революційний характер і була зорієнтована на національну ре­волюцію. Лише остання, на думку ідеологів українського націоналізму, може при­звести до створення незалежної Української держави.

За ініціативою Євгена Коновальця, керівника УВО, та на гроші цієї структури з 1922 р. почав виходити журнал «Літературно-науковий вісник» (з 1932 і до його закриття 1939 р. — «Вісник»), редагований Дмитром Донцовим. Цей часопис став легальним органом українських націоналістів. 1926 р. з'явилася праця Донцова «Націоналізм», яку багато хто вважав і вважає викладом основних постулатів ідео­логії українського націоналізму^{1 [751].}

Євген Коновалець

1929 р. українські націонал-радикальні групи, серед них у УВО, об'єдналися в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), на чолі якої став Коновалець¹. Ця Організація пройшла непростий шлях еволюції в умовах підпільної діяльності та діяльності за кордоном. 1938 р. від рук радянського терориста Павла Судоплатова загинув Коновалець. З того часу почалися дезінтеграційні процеси в ОУН. На чолі Організації опинився колишній соратник Коновальця, який формально не був чле­ном ОУН, Андрій Мельник. 1940 р. відбувся розкол Організації на помірковане кри­ло, очолюване Мельником (мельниківці), та радикальне чи революційне крило на чолі зі Степаном Бандерою (бандерівці). До речі, останні іменували свою структуру ОУН-революційна. А ідея національної революції стала засадничою в діяльності цієї організації^{[752] [753].}

У міжвоєнний період на теренах Галичини й Волині, окрім політичних організа­цій національного спрямування, виникли українські організації, що мали прокому­ністичне спрямування. У підпіллі працювала Комуністична партія Західної України, що була частиною Комуністичної партії Польщі. Вона діяла через легально діючі партії, зокрема через Укра­їнське селянсько-робітниче об’єднання (Сельроб). Іде­ологія цієї партії мала націонал-комуністичне спря­мування. КПЗУ змагалася за об’єднання всіх етнічних українських земель у складі радянської України.

Проти українських діячів як націоналістичного, так і комуністичного спрямування польська влада вдавалася до репресій. Чимало з них опинилося в тюр­мах. А 1934 р. з санкції тодішнього глави Польської держави Юзефа Пілсудського був створений концен­траційний табір на землях нинішньої Білорусії «Бере­за Картузька», де без суду й слідства ізольовувалися політично активні діячі. Серед в'язнів цього концта­бору значну частину становили українці: як прихиль­ники націоналістичної ідеології, так і комуністичної^[754].

Відверто асиміляторська політика щодо українців проводилася на українських землях, які ввійшли до складу Румунії. Це Буковина й окремі терени Бессара- бії, що були закріплені за Румунією Сан-Жерменським договором 1919 р.

1919 р. у Чернівцях та прикордонних з Україною районах був запроваджений військовий стан. Відповідно, заборонялися мітин­ги, демонстрації, вводилася цензура на приватне листування. Більшість українців були позбавлені виборчих прав. Такий стан зберігався до 1928 р.

На анексованих землях румунська мова була проголошена державною і єди­ною офіційною. Українською мовою заборонялось спілкуватися не лише в дер­жавних установах, а навіть у крамницях й на міських вулицях. Прийнятий у Py- мунії 1924 р. закон про шкільну систему взагалі трактував українців як «руму­нів, що забули свою рідну мову». На Буковині було закрито 218 українських шкіл, де навчались 50 тис. дітей. Закриті були й українські гімназії за винятком однієї в Чернівцях та вчительської семінарії в цьому місті. У Чернівецькому уні­верситету, який став румунським, була ліквідована кафедра української мови й літератури.

Така політика, закономірно, викликала спротив українського населення. Тому в Румунії, як і в Польщі, розгорнула свою підпільну діяльність ОУН. Однак оунівці не мали тут такого впливу, як у Галичині.

Відносно кращі умови для політичного життя українців були створені на зем­лях Карпатської Русі-України, які опинилися в складі Чехо-Словаччини. Вони ввій­шли до цієї держави відповідно до Сен-Жерменського договору 1919 р. Останній, зокрема, передбачав автономний статус для Карпатської України. Проте чеська влада не поспішала виконувати цей пункт. Лише 1938 р., коли відбувався розпад Чехо-Словаччини, Карпатська Україна стала автономією.

Загалом же керівництво Чехо-Словаччини позитивно ставилося до українсько­го руху й надавало йому підтримку. Столиця цієї держави, Прага, у міжвоєнний пе­ріод стала чи не найбільшим осередком української еміграції. За фінансової під­тримки чеського уряду в державі були відкриті й деякий час діяли такі україн­ські навчальні заклади, як Український вільний університет, Високий педагогіч­ний інститут ім. Драгоманова і Україн­ська господарська академія.

B умовах міжвоєнної Польщі, по­при непрості умови, політично ак­тивна частина українського насе­лення намагалася відстоювати свої національні права й продовжувала змагатися за створення незалежної Української держави. їхній досвід не пройшов даремно. Він дав про себе знати й під час Другої світової війни, і в дисидентському русі в радянській Україні післявоєнного періоду, й, зре­штою, під час змагань за українську незалежність у 1989-1991 рр.

Перебування Карпатської України в складі Чехо-Словаччини позначилося низкою реформ, які здебільшого мали позитивні наслідки. За 20 років чесько­го режиму на цих землях було побудова­но немало нових шляхів, модернізовува- лися міста, будувалися лікарні, надавала­ся соціальна допомога нужденним. Та все ж Карпатська Україна лишалася еконо­мічно відсталим регіоном. Особливо про­блемною лишалася аграрна сфера, де існувало значне безземелля й малоземелля селян. Високий був рівень безробіття.

Карпатську Україну було виділено в окремий адміністративний край «Підкар­патська Русь». Щоправда, поза його межами лишилося близько 100 тис. українців у Словаччині (переважно на теренах Пряшівщини). Чехи в регіоні здійснювали цен­тралістичну політики. Саме з чехів на 70-80 відсотків у Підкарпатській Русі скла­дався урядовий апарат. Чеські школи мали статус привілейованих.

Щоправда, українці тут отримали певні можливості для культурного розвитку. Проте український рух виявився розколотим. Непогані позиції в краї мало русо­фільство, яке спиралося на москвофільські традиції з австро-угорських часів. Чи­малим впливом користувалися комуністи, які орієнтувалися на Радянський Союз. Існувала також автохтонна (русинська) течія, представники якої вважали жителів краю окремим етносом. Та, попри це все, у краї набували поширення українські на­ціональні ідеї, особливо серед молоді. У кінцевому підсумку перемогла проукраїн- ська орієнтація. І свідченням цього стало повстання Карпатської України спочатку як автономного утворення, а потім як незалежної української держави.

Загалом міжвоєнний період для українців виявився складним часом^[755]. Маріо­неткова українська радянська держава, яка стала більшовицькою «відповіддю» на українські визвольні змагання 1917-1921 рр., лише у 20-х роках здійснювала полі­тику, що сприяла розвитку модерної української нації. У 30-х роках вона, навпаки, стала інструментом упокорення й геноциду українців. Українці також не мали мож­ливостей для належного розвитку національного життя в інших державах, до яких відійшли їхні землі.

Однак, попри ці труднощі, українці продовжували боротьбу за свою держав­ність, сподіваючись, що настане момент, коли вони зможуть реалізувати це своє прагнення. Великі надії вони покладали на глобальний військовий конфлікт, до якого неупинно рухалася Європа.

Августин Волошин, Президент Карпатської України