Українські землі під час Другої світової війни

Версальська система міжнародних відносин виявилася недостатньо дієвою. Між державами-переможцями й переможеними зберігалися значні протиріччя. В окремих країнах, які зазнали поразки в Першій світовій війні, спостерігалося на­ростання реваншистських настроїв.

1938 р. Версальська система практично перестала діяти. Того року були зробле­ні певні кроки, які, власне, й призвели до Другої світової війни. ЗО вересня 1938 р. в Мюнхені очільники Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії уклали договір, за яким був даний старт розділу Чехо-Словаччини¹. Судетська область передавалася нацистській Німеч­чині. Також, згідно з цією угодою, Чехо-Словаччина мала задовольнити територіальні претензії Угорщи­ни та Польщі, віддавши їм певні території, де прожи­вало, відповідно, угорське й польське населення.

Керівництво Чехо-Словаччини змушене було не лише погодитися з територіальними втратами, а й піти на федералізацію своєї держави. Тепер вона складалася з трьох частин: Чехії, Словаччини й Під­карпатської Русі (Карпатської України)^{[756] [757]. 8 жовтня 1938 р. було створено перший уряд (Рада міністрів) Підкарпатської Русі, який очолив Андрій Бродій. Міс­цем його перебування став адміністративний центр краю — Ужгород. Офіційне затвердження уряду Під­карпатської Русі центральною владою у Празі відбу­лося 11 жовтня 1938 р. Однак він довго не проісну­вав. Бродій мав проугорську орієнтацію. І вів пере­говори з керівництвом Угорщини про приєднання до неї Карпатського краю. 26 жовтня 1938 р. Бродія усунули з посади голови уряду. І того ж дня його аре­штувала чехословацька поліція за «державну зраду і шпигунство».}

Новим очільником уряду Карпатської України став лідер Християнсько-народ­ної партії, греко-католицький священик Августин Волошин, який мав проукраїн- ську орієнтацію.

Згідно з рішенням першого Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. пів­нічно-західна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачівський і Сев- люський повіти) з найбільшими містами краю Ужгородом, Мукачевом і Береговим були передані Угорщині. У такій ситуації столицю Карпатської України 10 листопа­да перенесли до Хуста.

Для захисту автономної республіки було сформоване парамілітарне формуван­ня «Карпатська Січ»^[758], допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів. Чимало свідомих українців покладали великі надії на Карпатську Україну. Вони сподівалися, що це державне утворення стане осередком, який дасть можливість їм із часом відновити Українську державу. Противником Карпатської України була не лише Угорщина, яка претендувала на її землі, а й також Польща і Радянський Союз. Польське й радянське керівництво боялися, що Карпатська Україна дасть поштовх для боротьби українців за свою незалежність.

12 лютого 1939 р. відбулись вибори до вищого законодавчого органу Карпат­ської України — Сойму. На них абсолют­ну більшість голосів (92,4 відсотків) здо­були кандидати від Українського Націо­нального Об'єднання. 15 березня 1939 р., в умовах остаточного розпаду Чехо-Сло- ваччини, Сойм проголосив незалежність Карпатської України. Тоді ж була прийня­та конституція цієї держави. Президен­том її обрали Волошина.

Однак Карпатська Україна зазнала вторгнення з боку Угорщини. Ще в ніч з 13 на 14 березня угорські війська поча­ли захоплення її території. їм допомага­ли польські військові групи, здійснюючи різноманітні диверсії. «Карпатська Січ» не мала змоги ефективно протистояти добре озброєній угорській армії. До того ж чеські війська, що залишалися на теренах Карпатської України, часто діяли проти «Карпатської Січі».

Найбільший бій між угорськими військами й українськими воїнами відбувся на Красному полі неподалік Хуста. 16 березня 1939 р., зазнавши втрат, угорці за­хопили це місто. Керівники молодої держави змушені були емігрувати. 18 березня більшу частину земель Карпатської України окупували угорські війська. Щоправда, у гірських районах загони «Карпатської Січі» продовжували боротьбу з угорськими окупантами до кінця травня 1939 р. 7 липня 1939 р. угорці анексували Карпатську Україну.

Ця анексія супроводжувалася жорстоким терором проти українців. Тисячі чле­нів «Карпатської Січі» були або розстріляні, або потрапили в концентраційні та­бори й тюрми. Знищені були українські організації, зокрема «Просвіта». Натомість угорці пропагували серед українського населення краю русинство. Вони дозволи­ли видавати часопис «Зоря», що друкувався «русинською мовою». Це робилося для того, щоб утвердити думку про окремішність населення Карпатської України, його відмінність від українців.

На землях Карпатської України відбувся перший серйозний збройний конфлікт напередодні Другої світової війни. Його можна розглядати як її передвісника.

Власне, вважається, що Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р., коли війська нацистської Німеччини напали на Польщу за підтримки Радянського Союзу. Напередодні цих подій, 23 серпня 1939 р., між керівництвом Німеччини й CPCP був укладений пакт Молотова-Ріббентропа, який передбачав розподіл земель Цент­рально-Східної Європи між цими державами^[759].

17 вересня, коли німецькі війська, фактично, розбили польську армію, Червона армія вступила на територію східних земель Польщі, зайнявши Галичину й Західну Волинь. Попри деморалізацію, окремі польські військові загони намагалися чини­ти опір радянським військам, але без якогось значного результату.

На теренах Західної України встановлювалася радянська влада, яка супро­воджувалася масовим терором. Переслідування зазнали колишні представники польської влади, політичні й громадські активісти, заможні власники.

Водночас радянська влада здійснила українізацію цих теренів. Українська мова стала широко вживатися в адміністрації, шкільництві, мас-медіа, театрі, кіно тощо. Львівський університет, де в міжвоєнний період викладання велося польською мо­вою, став україномовним.

Щоб легітимізувати анексію західноукраїнських земель, відбулися вибори під контролем органів радянської влади до т. зв. Народних зборів Західної України. 26 жовтня 1939 р. це зібрання ухвалило приєднати Західну Україну до УРСР. На цих землях у кінці листопада — початку грудня 1939 р. було створено шість областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Станіславівську (з 1962 р. Івано-Франківська), Тернопільську й Ровенську (з 1991 р. Рівненську).

Згідно з таємними домовленостями під час підписання пакту Молотова-Ріббен­тропа, Радянський Союз також мав отримати землі Буковини й Бессарабії, що на­лежали Румунії. У 1940 р. CPCP цій державі висунув ультиматум щодо повернення окупованих нею 1918 р. територій. Румунська армія не могла протистояти Черво­ній армії. 28 червня 1940 р., після Бессарабсько-буковинського походу радянських військ, румуни залишили Північну Буковину й Бессарабію. Ці землі стали частиною УРСР.

Ярослав Стецько

2 серпня 1940 р. було створено Чернівецьку область, до якої увійшли території Північної Буковини та Хотинський повіт, що вважався частиною Бессарабії. 7 серп­ня 1940 р. з'явилася Акерманська (7 грудня цього ж року перейменована в Ізма­їльську) область, яка складалася з Акерманського та Ізмаїльського повітів. Припи­нила своє існування Молдавська автономна радянська соціалістична республіка (MAPCP).

На анексованих територіях Північної Буковини й Бессарабії проводилися такі ж «соціалістичні перетворення», як на Галичині й Західній Волині. Відбувалися ре­пресії проти «небажаних елементів», конфіскація власності й земель у заможних людей.

Водночас бачимо українізацію цих теренів. Так, до кінця 1940 р. в Чернівцях були засновані індустріальний та текстильний технікуми, музичне й педагогічне учили­ще, де викладання велося українською мовою. Був реорганізований Чернівецький університет, який перевели на українську мову навчання. З'явилися україномовні мас-медіа. Схожі перетворення відбувалися й на території Ізмаїльської області.

Хоча Радянський Союз і нацистська Німеччина на початку Другої світової війни були союзниками, про­те 22 червня 1941 р. між ними почалася війна. До цієї війни готувалися одна й друга сторони, сподіваючись захопити значні території. Німецькі нацисти випере­дили Радянський Союз і нанесли удар першими. Хоча є чимало свідчень, які говорять, що в липні 1941 р. CPCP готувався напасти на Німеччину¹. Союзниками Німеччини в цій війні були, зокрема, Угорщина й Ру­мунія, під контролем яких опинилася частина україн­ських земель.

Нанісши несподіваного удару, німецькі війська вже влітку 1941 р. захопили Правобережну Україну, а 19 вересня ввійшли до Києва, завдавши величезних втрат Червоній армії. У жовтні німці оволоділи Лівобе­режжям, а в середині листопада — Кримом. Більшість українських територій до кінця 1941 р. були окупо­вані. Виняток становили лише деякі райони східної частини Донбасу, які були зайняті німцями влітку на­ступного 1942 р.^{[760] [761]}

Керівники радикального крила ОУН (бандерів­ців), які на початку німецько-радянської війни співпрацювали з німцями, споді­валися, що ті дадуть змогу створити Українську державу.

Epix Kox. Очільник рейскомісаріату Україна

ництво загалом негативно сприйняло такі дії (хоча серед нього були люди, які прихильно ставилися до створення Української держави). Представники банде­рівського крила ОУН зазнали переслідувань з боку німецької окупаційної влади. Восени 1941 р. німці арештували близько 2 тис. та розстріляли кілька сотень бан­дерівців. Деякі керівники радикального крила ОУН були арештовані й потрапи­ли в концентраційні табори. Зокрема, два брати Степана Бандери загинули в цих таборах.

Німецька окупація основної частини українських земель тривала до 1944 р. Вони були поділені на кілька зон, у кожній з яких були свої особливості. Деякі землі Лівобережної України (Донбас, Слобожанщина й Чернігівщина) перебували у при­фронтовій зоні й підпорядковувалася військовому командуванню. До цієї зони вхо­див і Крим.

Подніпров'я, частина півдня України (від Дніпра до Донбасу), більша частина Поділля, Волинь, волинське й київське Полісся, а також Берестейщина й Мозир- щина ввійшли до складу рейскомісаріату Україна. Утворений він був за наказом Адольфа Гітлера 20 серпня 1941 р. Райхскомісаром, тобто керівником цього адміні­стративного утворення, було призначив гауляйтера і верховного президента Схід­ної Пруссії Epixa Koxa. Центром райхскомісаріату ста­ло Рівне, хоча до складу цього утворення входив Київ. Обираючи центром рейхскомісаріату провінційне міс­то, яке до того часу навіть не було серйозним регіо­нальним центром, німецька окупаційна влада давала зрозуміти, це не якесь українське національне утво­рення, а лише адміністративна одиниця.

Офіційно рейхскомісаріат існував із зазначеної дати його створення до 15 листопада 1944 р. Він мав становити незалежний від Росії край з українським урядом, але із забезпеченням німецького контролю у політичній, економічній та військовій сферах. Про­те до цього не дійшло. Керівні становища в рейскомі- саріаті Україна займали виключно німці. Щоправда, тут використовувалися деякі елементи, які надавали цьому утворенню певного національного забарвлен­ня: визнання української мови як офіційної поряд із німецькою, запровадження місцевої валюти — кар­бованця, утворення української допоміжної поліції тощо.

Насправді ж окупаційний режим у рейхскомісарі- аті працював над тим, щоб українці втратили своїх провідників-інтелігентів і пе­ретворилися на робочу силу, яка б служила німецьким господарям. Тому тут були закриті українські культурні інституції (академія, театри, музеї, філармонії тощо), освітні установи (за винятком початкових чотирьохрічних шкіл), здійснювалося розграбування українських культурних цінностей, розпалювалися чвари між авто­кефальною та автономною православними церквами, українцями й поляками. Чи­мало українських інтелігентів зазнали переслідувань і були розстріляні.

Створювалися важкі умови для населення. Забиралися харчі в селян. Брак про­довольства відчувався в містах, обмежена була санітарно-медична обслуга, постій­но здійснювалися екзекуції мирних людей за їхню реальну чи уявну підтримку за­гонів Української Повстанської Армії (УПА) й червоних партизан. До того ж масо­во вивозилася молодь на роботу в Німеччину (загалом таких було близько півтора мільйона осіб).

Жорстокий окупаційний режим призвів до посилення антинімецьких настро­їв в рейхскомісаріаті. Одним із безпосередніх наслідків цього стало розгортання на його території українського націоналістичного та радянського партизансько­го руху. Загони УПА й червоних партизан контролювали значну частину терито­рії райхскомісаріату, перешкоджаючи постачанню техніки й харчів для німецьких військ. Окремі керівники націонал-соціалістичної партії Німеччини навіть мали намір віддати Epixa Koxa під партійний суд за розладнання тилу, що стала однією з важливих причин поразки німецьких військ на східному фронті.

Загалом особа Koxa викликає чимало питань. Цей нацистський діяч відзначався особливою жорстокістю, керуючи рейхскомісаріатом Україна. Його товариші по на- ціонал-соціалістичній партії навіть іменували його «другим Сталіним».

Після падіння нацистської Німеччини Kox опинився в англійській зоні окупації. Відомо, що радянські спецслужби полювали за різного роду ворогами CPCP на те­ренах зон окупації своїх союзників. Однак, схоже, Kox їх не цікавив. Проте у травні 1949 року його виявила британська розвідка. Англійці передали ката України ра­дянській адміністрації.

І тут почалися дива. Koxa раптом радянська сторона передала Польщі, щоб там його судили «за злочини, які він скоїв як гауляйтер Східної Пруссії» (Kox справді, як уже говорилося, обіймав цю посаду, а також був і керівником рейхскомісаріату Україна). Річ у тім, що частина Східної Пруссії відійшла до «народної Польщі». Про­те ж частина цієї землі відійшла також до CPCP (зараз це Калінінградська область Російської Федерації). Тобто з таким же успіхом гауляйтера Східної Пруссії можна було судити в Радянському Союзі. Проте чомусь судили у Польщі.

Власне, до суду справа йшла довго, хоча з іншими нацистськими керівниками розбиралися миттєво. Лише 1958 р. над Koxom почався суд. Під час судового засі­дання нацистський злочинець демонстрував свої симпатії до CPCP і ставив собі в заслугу те, що... протидіяв створенню Української держави.

Зрештою, 1959 року Koxa засудили до страти. Проте вирок не виконали... через слабке здоров'я засудженого.

Попри нібито слабке здоров'я, Kox прожив ще 27 з половиною років. Помер на дев'яносто першому році життя. Утримувався він у польській в'язниці в Барчево у винятково гуманних умовах^[762]. У його камері був телевізор, йому давали газети, журнали, навіть для лікування виписували ліки з-за кордону.

Як пояснити таке гуманне ставлення до одного з найбільших нацистських зло­чинців? Є підозри, що Kox був радянським агентом. Логіка речей підказує: «другий Сталін» працював на Сталіна «першого», за що й отримав нагороду у вигляді ком­фортабельної в'язничної камери.

Завдяки таким, як Kox, радянська влада під час Другої світової війни боролася з українським національним рухом, ширше — з усіма українцями. І не допускала створення Української держави, яка, власно кажучи, могла б виникнути під протек­торатом нацистської Німеччини.

Окрім прифронтової окупаційної зони й рейхскомісаріату Україна, частина західноукраїнських теренів ввійшли до Генерал-губернаторства для окупова­них польських земель. Це була тимчасова адміністративно-територіальна оди­ниця, створена 12 жовтня 1939 р. із центром у Кракові. Вважалося, що Генерал- губернаторство є частиною Німецької держави (рейху). І тут не було такого жорстокого окупаційного режиму, як у рейхскомісаріаті Україна. Влада у Гене­рал-губернаторстві була більш контрольована німцями. Офіційною мовою тут була німецька мова.

З самого початку існування Генерал-губернаторства до його складу ввійшли такі українські етнічні території, як Холмщина, південне Підляшшя, Лемківщина й частина Посяння. Після того, як німці окупували Галичину, вони 1 серпня 1941 р. створили на цих землях окремий дистрикт (область) Генерал-губернаторства. Центром дистрикту Галичина був Львів.

На півдні він межував із Карпатською Україною, яка, як уже говорилося, була за­гарбана Угорщиною в березні 1939 р.

Низку українських територій окупувала Румунія. Останній Гітлер як компенса­цію за втрачену Трансільванію, яку передали Угорщині в серпні 1940 р., дозволив окупувати не лише Буковину й Бессарабію, а й частину Поділля та землі на півдні України.

22 липня 1941 р. був підписаний наказ про організацію території Буковини. Уна­слідок чого була створена Буковинська губернія з центром у Чернівцях, до складу якої, поряд із землями південної Буковини, яка належала Румунії, увійшла північ­на Буковина й Хотинщина. Румунська влада провела масові судові процеси проти українських діячів, відновила насильницьку румунізацію краю. Організовувалися концентраційні табори, в яких опинилися «ненадійні елементи». Також румунська влада здійснювала на Буковині винищення євреїв, які становили значну частку на­селення Чернівців та інших буковинських міст.

1 серпня 1941 р. на окупованій Румунією території Молдавської PCP та Ізмаїль­ської області було створено губернаторство Бессарабія з центром у Кишиневі, що проіснувало до 22 серпня 1944 р. На цих теренах, які румуни вважали своєю істо­ричною територію, теж активно здійснювалася румунізація.

Румунії були передані Німеччиною в тимчасове користування українські зем­лі між Дністром і Південним Бугом, де сформувалася румунська провінція Трансні- стрія. Спочатку її центром став Тирасполь, потім — Одеса. Вона проіснувала з серп­ня 1941 р. до січня 1944 р. Адміністрація Трансністрії формувалася з вихідців із Румунії. У краї діяли спеціальні комісії «румунізації й колонізації». Офіційними мо­вами в Трансністрії були румунська, російська й німецька.

На відміну від рейскомісаріату Україна, у цьому регіоні створювалися умови для нормального функціонування шкільництва (з-поміж інших працювали й укра­їнські школи), для роботи культурних інституцій: театрів, музеїв тощо. У Одесі пра­цював університет.

Тарас Боровець — отаман «Поліської Січі»

Водночас Трансністрія стала полігоном винищення євреїв. Сюди спеціально звозили їх для ліквідації як із земель Трансністрії, так і Буковини й Бессарабії.

Німецький окупаційний режим (особливо це стосувалося рейхскомісаріату Україна), як уже говорилося, породжував негативну реакцію населення, яке почало організовувати осередки опору.

Уже влітку 1941 р. в селі Немовичі Сарненського району отаман Тарас Бульба (Боровець) видав наказ про початок боротьби й створення Української повстан­ської армії (УПА) «Поліська Січ»¹. Остання тоді нараховувала близько 10 тис. осіб. Бульбівська УПА воювала як проти німецьких окупантів, так і проти радянських військ. Наприкінці 1941 р. — на початку 1942 р. повстанці контролювали частину Полісся в районі Олевська, проголосивши Олевську республіку.

У липні 1943 р. через конфлікт із бандерівцями бульбівці, щоб відмежуватися від бандерівської Української повстанської армії (УПА), почали іменувати свою військову структуру Українською Народною Революційною Армією. Проте, у зв'язку з арештом німцями Бульби (Боровця) та ув’язненням його в концтаборі Заксенгаузен у листопаді 1943 року, вона не набула розвитку. Останніх її учасни­ків заарештували працівники HKBC 1948 р.

Загалом на теренах рейхскомісаріату Україна си­туація не була стабільною. Окрім німецьких окупа­ційних сил, які переважно зосереджувалися в містах, тут діяли різноманітні загони, що складалися з ко­лишніх радянських військових, а то й просто озбро­єні бандитські утворення. Усі вони вдавалися до грабунків сільського населення. Тому в деяких на­селених пунктах (особливо на західній Волині й Во­линському Поліссі) стихійно почали виникати гру­пи самооборони. Власне, як своєрідна самооборона й постала УПА «Поліська Січ». Керівники ОУН (бан­дерівці й мельниківці) розуміли, що рано чи пізно якесь політичне угрупування очолить цю стихію. Тому вони вирішили сформувати свої загони Україн­ської повстанської армії (УПА)^{[763] [764].}

Офіційною датою створення цієї «армії без держа­ви» вважається 14 жовтня 1942 р., коли польовий ко­мандир Сергій Качинський (псевдо «Остап») створив перший збройний відділ ОУН (бандерівців) у місті Сарни. Щоправда, ця дата є дещо пропагандистською. Адже 14 жовтня припадає на православне свято По­крови, яке начебто в давні часи дуже шанувалося українськими козаками. 1943 році загони ОУН (бандерівців) почали офіційно іме­нуватися Українською повстанською армією (УПА). Ряди цієї структури поповню­валися добровольцями з-поміж ідейних націоналістів. Тоді ж велика кількість укра­їнців, які служили в допоміжній поліції рейхскомісаріату на Волині, поповнили лави УПА. їхні місця зайняли переважно поляки. Частково загони УПА поповнюва­лися й червоноармійцями, які опинилися на окупованих територіях. Здійснювала­ся також мобілізація населення до цієї армії, формування допоміжних (господар­ських, пропагандистських, медичних та інших структур, які обслуговували збройні відділи).

Своїм основним завданням УПА про­голошувала підготовку повстання, яке мало б розпочатися в момент, коли CPCP і Німеччина виснажать один одно­го в кровопролитній війні. Це повстан­ня мало б призвести до створення Укра­їнської держави, яка б включала етнічні українські землі. Власне, воно розгорну­лося на Волині впродовж весни — осені 1943 р. Проти УПА німці кинули значні військові сили. У своїх документах вони цю акцію називали повстанням^[765]. Так само ці події називалися й у радянських доку­ментах. Наприклад, у телеграмі вищого керівника CC і поліції України обергрупен- фюрера CC Ганса Адольфа Прюцманна від 25 серпня 1943 р. вказані події іменува­лися «українським національним повстанням на Волині». А командир радянських партизанів Петро Вершигора 4 березня 1944 року писав, звертаючись до Україн­ського штабу партизанського руху, що «не можна допустити в Польщі тієї помилки, яку ми зробили на Волині, віддавши керівництво народним повстанням проти нім­ців у руки контрреволюційних угрупувань націоналістів».

Антинацистське повстання на Волині підтримували не лише українці, а й пред­ставники інших народів, які проживали в цьому краї. Зокрема, це стосується чехів, які мали тут окремі села.

На жаль, у такій ситуації польське населення Волині, представники якого слу­жили у польській допоміжній поліції, нерідко опинялося на боці німецьких окупан­тів. Поляки-поліцейські разом із німецькими військами здійснювали каральні акції проти УПА й українських сіл. Це також призвело до відповідної реакції УПА. Напа­даючи на польські поселення-пляцувки, поліцейські відділи, які переважно були польськими, українські повстанці захищали себе й мстилися за вчиненні насиль­ства. Розгорнулося українсько-польське протистояння на Волині, жертвами якого стали не лише військові, а й багато мирних жителів з обох сторін.

Унікальним явищем в історії Волинського повстання стало створення Колків- ської республіки, яка існували з квітня до листопада 1943 р. і охоплювала контр­ольовані бандерівською УПА терени нинішніх Маневицького, Ківерцівського й Po- жищенського районів Волинської області. Центром цієї республіки стало містечко Колки, де зосереджувалися не лише військові, а й різноманітні господарські й куль­турно-освітні структури. У Колках тоді проходили навіть зібрання українських вчи­телів, видавалася різноманітні література, зокрема українознавчі підручники для шкіл.

Повстанці з Острозького відділу в Суразьких лісах. Грудень 1943 р.

Волинське повстання 1943 р. стало незвичним явищем на той час. Подібних по­встань тоді Європа ще не знала. Пізніше вже було Варшавське, Словацьке повстан­ня... Проте Волинське повстання було першим! Та й масштаби його вражали.

1944 р. стала зрозумілою поразка Німеччини в Другій світовій війні. Тим часом радянські війська витісняли німців з українських теренів. Тоді за ініціативою УПА був створений представницький орган українського народу — Українська головна визвольна рада (УГВР). Перший великий збір цього органу відбувся 11-15 липня 1944 р. в Карпатських лісах неподалік села Скрипня на Самбірщині. У політичній платформі УГВР стверджувалося, що вона бореться за українську самостійну дер­жаву в союзі з усіма поневоленими народами Європи й Азії^[766]. До складу Ради ввій­шли представники різних політичних сил, які представляли різні регіони України. Її президентом обрали Кирила Осьмака — уродженця Східної України, що в минулі часи був членом Української Центральної ради, а пізніше, в радянський період, про­ходив за справою Спілки Визволення України. УГВР, на думку організаторів, мала б стати проводом повстанської боротьби, яка б і призвела до створення незалежної України. Проте на заваді цьому стала зміна німецького окупанта радянським, який мав за плечима великий досвід боротьби з українським національним рухом.

Протягом 1944 р. радянські війська повністю зайняли українські території. Цей процес у нас за радянських часів і навіть у часи незалежної України іменувався «ви­зволенням від німецько-фашистських окупантів». Звичайно, велика частина насе­лення України, зокрема рейхскомісаріату, були «ситі» німецьким окупаційним ре­жимом і ладні були вітати «радянських визволителів». Проте прихід радянських військ також нерідко супроводжувався насильством над мирним населенням. По­чалася жорстока розправа не лише з людьми, які співпрацювали з окупаційною владою, а й з учасниками українського націоналістичного підпілля та осіб, пов’я­заним із ним. Загалом же на людей з окупованих територій радянська влада диви­лася як на людей «другого сорту», як на таких, яким не дуже варто довіряти. Навіть задовго після Другої світової війни в CPCP під час заповнення різноманітних анкет був пункт, де треба було відповісти, чи ти або твої рідні перебували на окупованих територіях. Чоловіків з окупованих земель забирали до радянського війська. До того ж їх часто, використовуючи як «гарматне м’ясо», кидали на найбільш проб­лемні ділянки фронту, де ті масово гинули.

У таких умовах УПА продовжувала свою діяльність, активна фаза якої трива­ла до 1947 р. 1950 р. був убитий головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Його з 1950 р. до 1954 р. заступив Василь Кук. На початку 50-х років УПА згорнула свою

Роман Шухевич (ліворуч^і крайовий провідник ОУН Львівщини Йосип Дьяков.

діяльність. Тим часом радянська влада утвердилася навіть у проблемних районах Західної України.

Попри величезні втрати українців під час Другої світової війни, вона мала для України й певні позитивні наслідки. Більшість українських земель опинилися об'єднаними, хай навіть під владою тоталітарного Радянського Союзу. Про це так писав відомий український кінорежисер Олександр Довженко: «Якою б не була страхітливою руйнівна війна, яким би грізним ураганом не пройшлась вона по Україні, її величезне позитивне значення для історії українського народу безпере­чне. У цій пожежі, хаосі і крові злились воєдино всі українські землі. І якою б не була, вочевидь, на початку їхня доля тяжкою і трудною, в кінцевому підсумку укра­їнський народ робить рішучий і неминучий крок вперед»^[767].