Україно наша радянська

Незадовго до закінчення Другої світової війни, 4-11 лютого 1945 р., відбула­ся зустріч глав держав США, Велико Британії та CPCP (Франклін Рузвельт, Вінстон Черчилль та Йосип Сталін) у Лівандійському палаці неподалік Ялти.

Передбачалося скликати в квітні 1945 р. в США конференцію зі створення Орга­нізації об’єднаних націй (00Н). Погоджено, що засновниками цієї організації будуть не лише суверенні держави, а й дві республіки CPCP: УРСР та БРСР).

Рішення Ялтинської конференції були закріплені на Потсдамській конферен­ції, яка відбулася після падіння нацистської Німеччини, з 17 липня до 2 серпня 1945 р.

1945 р. Радянський Союз уклав договір із Польщею, який стосувався польсько- радянського кордону. Останній загалом збігався з лінією Керзона^{[768] [769]. Потім, 1951 р., цей кордон, відповідно до нового договору, був дещо змінений, але не суттєво. Польща отримала низку українських етнічних територій. Доля українців цих зе­мель була непростою.}

Під час Другої світової війни ці землі, як уже говорилося, входили до Генерал- губернаторства. Передбачалося, що ця територія буде германізована. Тому україн­ців виселяли з їхніх рідних земель і намагалися оселити тут німецьких колоністів. Щоправда, ця колонізація через різні причини не набула масового характеру.

Загроза ж для українців була з іншого боку. Починаючи з 1942 р. проти них роз­починає терор польське підпілля. Спочатку це були поодинокі вбивства україн­ських інтелігентів, адміністраторів, а також священиків. Однак із перших місяців 1943 р. польські підпільники, передусім Армія Крайова, починає знищувати україн­ські села і вбивати мирних людей.

Не дивно, що деякі українці Закерзоння, зокрема холмщаки, позитивно сприй­няли прихід радянських військ. Деякі з них сподівалися, що їх прилучать до тери­торії УРСР. Окремі села Холмщини навіть зверталися з відповідними відозвами до уряду CPCR Проте радянське керівництво вирішило по-своєму. Холмщину й Під- ляшшя було вирішено передати Польщі. Також їй передали Перемишлянщину й Лемківщину, де основну частину населення в сільській місцевості становили українці. Тоді ж українцям було запропоновано переселитися з цих земель на тере­ни УРСР. Настала черга нової депортації, яка тривала 1945-1946 рр. Чимало україн­ців добровільно погодилися на неї, сподіваючись, що в радянській Україні знайдуть мир і спокій. Проте частина з них опинилася на незвичних для них теренах півдня України, де їм важко було виживати.

Спірною територією була також Карпатська Україна, яку анексувала Угорщина, але на яку претендувала Чехо-Словаччина. Восени 1944 р. ці терени зайняли радян­ські війська. Чехо-словацька адміністра­ція відновилася лише частково й тим­часово. Цей край був швидко радянізо- ваний. Комуністами, які мали значний вплив у регіоні, був організований з'їзд Народних Комітетів Закарпатської Укра­їни, який відбувся 26 листопада 1944 р. в Мукачеві^{1 [770] [771]. Там було висловлене бажан­ня приєднати Закарпаття до УРСР. Кра­йове управління наприкінці 1944 р. здій­снювалося Народною Радою, створеною на означеному з'їзді, а з січня 1946 р. — обласними органами радянського управ­ління. 29 червня 1945 р. між чехословаць­ким урядом і CPCP було укладено угоду про вихід Закарпаття зі складу Чехо-Сло- ваччини і приєднання до України[772].}

Щодо приналежності до CPCP (у складі УРСР) земель північної Буковини й Бес- сарабії, то це питання було врегульоване договором між Румунією та CPCP, який уклали 10 лютого 1947 р.

Можна стверджувати, що більшість українських земель у повоєнний період опи­нилися в складі CPCP. Хоча не всі. Як уже говорилося, Польщі залишили низку укра­їнських етнічних територій, що були зачищені від українців. У складі Чехословач- чини лишилася Пряшівщина (східна частина нинішньої Словаччини), переважно заселеної українцями. За Румунією лишилися такі українські етнічні землі, як пів­денна Буковина й південна Мармарощина. Також у складі Радянського Союзу було чимало українських земель, котрі не ввійшли до УРСР. Так, під час встановлення післявоєнного радянсько-польського кордону до CPCP відійшли етнічні українські землі Берестейщини і Пінщини. Незважаючи на те, що в цих регіонах населення ви­словлювало бажання бути в складі УРСР, ці терени віддали Білоруській радянській соціалістичній республіці, якій також належали деякі українські землі на Східному Поліссі. У складі Російської Федерації лишалися українські землі на Курщині, Boho- ніжчині, Білгородщині, східному Донбасі, Кубані, заселені українцями окремі регіо­ни в Західному Сибіру й на Далекому Сході.

Друга світова війна завдала Україні не лише величезних людських, але і мате­ріальних втрат. Окрім пограбованих і виведених з ладу тисяч промислових під­приємств, було розорено сільське господарство. Промислове виробництво в Укра­їні 1945 р. становило лише 26 відсотків від рівня 1940 р. Україні самій доводилося відбудовувати свою економіку. Низка евакуйованих у глибину CPCP підприємств так і не були повернуті в Україну.

Паралельно із цим наприкінці 40-х рр. XX ст. була здійснена чергова чистка в КП(б)У під знаком боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». А на по­чатку 50-х рр. почався тиск на українську радянську інтелігенцію. 1951 р. москов­ська газета «Правда» «викривала націоналістичні ухили» у творах українських ав­торів, зокрема в поезії Володимира Сосюри «Любіть Україну».

Однак смерть Сталіна 1953 р. пригальмувала ці переслідування. Натомість 1954 р. в CPCP широко відзначалося 300-ліття возз’єднання України з Росією. Зви­чайно, цей ювілей трактувався в проросійському радянському дусі. Українців представляли «молодшими братами» росіян, які «споконвічно» вели боротьбу за возз’єднання зі «старшими братами». Цей ювілей дав можливість «реабілітувати» українську козацьку тематику в історичній науці, літературі, мистецтві, що в кінце­вому підсумку сприяло розвитку української національної свідомості.

Також у цей ювілейний рік очільники CPCP вирішили «подарувати» Кримський півострів Україні, який входив до складу Російської Федерації. Передісторія цього «дару» така.

18 травня 1944 р. радянська влада почала депортацію кримських татар^[773]. З Кри­му виселили близько 200 тис. представників цієї національності переважно в Узбе­кистан та прилеглі до нього райони Казахстану й Таджикистану. Також на Крим­ському півострові відбулося масове перейменування населених пунктів, які мали татарську назву. Саме ж ім'я кримських татар перестало вживатися в офіційних до­кументах. Народ ніби зник.

Які були причини депортації кримських татар?.Звичайно, це не був роздутий радянською пропагандою колабораціонізм представників кримськотатарського народу.

Проте, якщо подивитися на це з далекої історичної перспективи, то не зовсім так. Крим нарешті став «російською землею», про що імперський російський істе­блішмент мріяв давно. Залишок колишнього Кримського ханства, яке змагалося з Московією не одне століття за велетенський золотоординський простір, був лік­відований, а кримські татари розсіяні в далекій Середній Азії.

Крим втрачає статус автономії. 1945 р. він став областю, яка. входила до скла­ду Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. 1948 р. зі складу цієї області вивели Севастополь, який був базою Чорноморського військового фло­ту. Він отримав статус міста державного підпорядкування. Радянська пропаганда його позиціонувала як «місто російських моряків», «російської слави». А 8 травня 1965 р. йому навіть присвоїли звання міста-героя^{[774] [775]. Відповідно, Севастополь роз­глядався як «російське» і «радянське» (у радянському пропагандистському дискур­сі ці поняття були майже ідентичні) місто.}

Кримські татари по прибутті до міст вигнання.

Агітаційне оголошення для переселенців до Криму

«Остаточна русифікація» Криму в післявоєнний період створила чимало про­блем, передусім економічних.

Проте господарювати в Криму могли українці...

І тоді, 1954 р., відповідно до Указу Президії Верховної Ради CPCP до складу тодішньої УРСР увійшли Кримська область й місто Севастополь^{1 [777]. Це передання супроводжувалося політичною демагогією. Воно на позір трактувалося як вияв «споконвічної дружби російського й українського народів», як «дар» росіян українцям. Зараз російські пропагандисти полюбляють говорити про те, що Ми­кита Хрущов «подарував» Крим Україні. Хоча тоді цей компартійний лідер не мав абсолютної влади. Йому доводилося рахуватися з іншими радянськими провідниками. Рішення про передання Криму Україні було не одноосібним, а ко­лективним.}

За цією демагогією стояли не лише суто прагматичні інтереси, а й політична підступність. Передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР мало що змінюва­ло. Півострів як був, так і залишався в складі Радянського Союзу. До того ж його ці­леспрямовано перетворювали в такий собі «радянський заповідник», де охоче по­селяли колишніх радянських і партійних працівників, військових, які виходили на пенсію.

Окрім того, приєднання Криму — те­риторії, де переважало російськомовне населення — «прив'язувало» Україну до Росії. До речі, литовцям тричі (!) 1945, 1963 та 1987 роками пропонували пере­дати до складу Литовської Радянської Co-

ціалістичної Республіки Калінінградську

область, звідки було депортоване німець­ке населення і куди цілеспрямовано пере­селяли росіян і російськомовних. Однак керівництво республіки відмовилося від цього «дарунку». Українське ж погоди­лось на приєднання Криму, проковтнувши «наживку»^[778].

Кримський «дар» став для України «даром данайців».

Після смерті Сталіна новопостале радянське керівництво, де на перше місце з часом висунувся Микита Хрущов, пішло на здійснення низки реформ. З часом пе­ріод кінця 50-х — початку 60-х рр. почали іменувати «відлигою». Зокрема, на XX

Іван Дзюба.

з'їзді КПРС 1956 р. був засуджений «культ особи Сталіна». Розпочався процес реабі­літації осіб, яких ув'язнили за «антирадянську діяльність». Здійснювалося масове повернення таких людей із таборів. Значною мірою це стосувалося українців, які були засуджені за співробітництво з УПА чи навіть за участь у цьому збройному формуванні.

Радянське керівництво здійснило низку кроків, щоб поліпшити рівень жит­тя основної частини населення в CPCP. Зокрема, взятий був курс на збільшення продукції зернових. З цією метою побільшувалися колгоспи. 1954 р. був ого­лошений план освоєння цілинних земель Сибіру й Казахстану. З України для постійного поселення на цілинних землях було мобілізовано близько 100 тис. осіб, переважно молоді. Колгоспам надавалися деякі пільги. 1958 р. скасову­валися машинно-тракторні станції (MTC), більша частина техніки яких опи­нилася в колгоспах. Проводилася кампанія за збільшення посіву кукурудзи й збільшення використання хімічних добрив. Однак ці зміни не дали очікува­них результатів. Загалом і надалі зберігалася проблема харчового забезпечен­ня населення.

Відбувалися також зміни в сфері промисловості. Її реорганізація здійснювалася в напрямку децентралізації управління. В УРСР було створено кілька союзно-рес­публіканських міністерств, зокрема чорної й кольо­рової металургії, вугільної промисловості. Частка промислової продукції республіки, що контролюва­лася всесоюзним міністерством у Москві, зменшилася з 64 відсотків 1953 р. до 24 відсотків 1956 р. З травня 1957 р. економічне управління й планування пере­йшло до господарських районів, якими керували ради народного господарства (раднаргоспи). Таких в УРСР спочатку було 14, пізніше — 7. Децентралізація еко­номіки призвела до т. зв. «місницьких» тенденцій, власне, до переважання місцевих і республіканських інтересів перед загальносоюзними. Це не могло не турбувати вище радянське керівництво, яке «дало за­дній хід». 1962 р. було розпочато рецентралізацію. Після ж усунення від влади Хрущова 1965 р. була відновлена централізована система управління еко­номікою.

У період «відлиги» утвердився адміністративний поділ УРСР, який без помітних змін зберігався до кін­ця існування CPCP. Після ліквідації 1959 р. Дрогобиць­кої області й приєднання її до Львівської республіка була поділена на 25 областей. На початку 60-х рр. відбулося побільшення районів областей.

Попри певну децентралізацію та лібералізацію у CPCP (і в УРСР зокрема) спо­стерігалися певні тенденції русифікації. Також широких масштабів набула бо­ротьба з релігією. Це було пов'язано з прийняттям третьої програми Комуніс­тичної партії Радянського Союзу на її XXII з’їзді, яка ставила мету в недалекому майбутньому (орієнтовно протягом двадцяти років) «побудувати комунізм». Ця побудова передбачала поступову нівеляцію національних відмінностей («збли ження та взаємозбагачення» націй та їхніх культур) і створення «безрелігійногс суспільства».

1957-1962 рр. активно велася антирелігійна боротьба, унаслідок якої було зня то з реєстрації близько половини православних громад й дві третини монасти рів у республіці. Закриті також були дві з трьох православних духовних семінарії в УРСР¹.

Водночас лібералізація в CPCP сприяла появі в Україні руху шістдесятників (ві/ 60-х рр. XX ст.)^{[779] [780]. Його представники виступали за оборону української мови, куль турної спадщини, виявляли інтерес до української історії, зокрема до історії коза цтва. Цей рух набув популярності серед молодої літературної генерації, представ ників інтелігенції. Своєрідним маніфестом шестидесятників стала робота Іванг Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», де автор, виступаючи проти політика русифікації, яка реалізовувалася в CPCP, намагався показати, що вона не відповіда< «ленінській національній політиці». Ця праця була засуджена керівництвом УРСІ а сам автор зазнав переслідувань[781]. Робота ж «Інтернаціоналізм чи русифікація) розповсюджувалася нелегально.}

Поширення літератури в формі самвидаву, неофіційні відзначення роковин пе репоховання Тараса Шевченка, протести з приводу підпалу фонду рукописів біблі отеки Академії наук УРСР, створення неформальних груп тощо викликали занепо коєння з боку радянських органів.

Ще 16-20 травня 1961 р. у Львові відбувся таємний судовий процес над сімор юристами (Левком Лук'яненком, Іваном Кандибою та іншими), які створили τae⅛¹ ну організацію Українську Робітничо-Селянську Спілку. Підсудних звинувачувала в тому, що вони хотіли силою відірвати УРСР від інших радянських республік. Хоч; насправді підсудні збиралися лише мирно агітувати за вихід УРСР на підставі стат ті 17 Конституції CPCP 1936 р. Лук’яненка, звинувативши у «зраді батьківщині» засудили до розстрілу, інших підсудних — до тривалих термінів ув'язнення^[782]. Що правда, Верховний суд УРСР замінив Лук’яненку смертний вирок на 15 років тюр ми. Проте такі процес не були поодинокі.

А втім першими роками «застою» керівництво УРСР, очолюване першим сек ретарем ЦК КПУ Петром Шелестом^[783], намагалося відстоювали перед Москвою де які господарські права республіки, а також певну культурну автономію. Це ні подобалося вищому радянському керівництву, яке стверджувало, що керівник! УРСР не можуть розправитися з дисидентами. У січні — квітні 1972 р. з санкці Москви була проведена чергова хвиля арештів інакодумців в Україні. Взагалі се ред ув'язнених дисидентів у Радянському Союзі пальма першості належала укра їнським. У травні 1972 р. Шелеста усунули з посади першого секретаря ЦК КПУ з; написану ним книгу «Україно наша радянська», в якій знайшли «національні ухи ли». Розпочалася кадрова чистка в республіці. Першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький, який загалом слухняно провадив лінію вищого радян­ського керівництва.

Проте хвиля арештів 1972 р. не зупинила дисидентського руху. Розпочата між Заходом і CPCP політика «розрядки» навіть посприяла його активізації. Після під­писання 1975 р. кінцевого акту Гельсінкських угод про європейську безпеку і спів­робітництво у листопаді 1976 р. виникла Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Очолив її письменник Микола Руденко, ветеран «Великої Вітчизняної війни», колишній комуніст. До неї приєднався відомий диси­дент, генерал Петро Григоренко. 1977-1980 рр. Групу було майже ліквідовано. Останню її голову Оксану Мешко заарештували 1980 р.^[784]

Тоді ж економічна ситуація CPCP із середини 1970-х рр. погіршилася. Темпи річ­ного приросту сповільнилися із 8,5 відсотків 1970 до 3,2 відсотків 1981 р. Кілька неврожаїв спричинили продовольчу кризу, що змусило радянський уряд імпорту­вати значну кількість зернових. Водночас радянське керівництво продовжувало витрачати значні ресурси на озброєння та дорогі космічні дослідження. Дорого ко­штували радянській економіці чималі ви­датки на допомогу країнам «соціалістич­ного табору» та країнам «третього світу», які були союзниками CPCP.

За таких умов була прийнята 1977 р.

>ва Конституція CPCP, положення якої відповідно були продубльовані в кон­ституціях союзних республік, зокрема й УРСР. Конституція УРСР була прийнята сьомою (позачерговою) сесією Верховної Ради республіки 20 квітня 1978 р.

Більшість статей цієї Конституції мали декларативний характер і не під­кріплювалися відповідними законами. Зокрема, гарантувалися права і свободи; УРСР проголошувалася суверенною державою й ніби мала право зносин з іншими державами. У неї також було право вільного виходу з CPCP, хоча закону і відпо­відного механізму цієї процедури не існувало. До того ж шоста стаття Конститу­ції встановлювала політичну монополію у державі єдиної комуністичної партії. Створення ж інших партій вважалося незаконним і вело до кримінальної відпо­відальності.

Конституція змінила назву рад депутатів трудящих на народних депутатів, за­твердила державну символіку, що зазнала певних змін у кінці 40-х років XX ст., а та­кож адміністративний устрій у складі двадцяти п'яти областей.

Ця Конституція діяла не лише в останні роки існування УРСР, а й у перші роки незалежної України, зазнавши певних змін (всього їх було зроблено двадцять чоти­ри, з яких шість до проголошення незалежності). Чинною ця Конституція залиша­лася до 28 червня 1996 р.

Кризові явища, які намітилися ще у другій половині 70-х рр. у CPCP, особливо дали про себе знати у 80-х роках. Спроби реформувати радянську економіку й зро­бити деякі косметичні зміни в політичному устрої належного ефекту не дали. На­прикінці 80-х рр. у країні почалися процеси, що призвели до розвалу CPCR І тут го­ловна роль належала Україні.