Українська незалежна держава

Сучасна Українська держава виникла внаслідок розпаду Радянського Союзу на основі його колишньої частини — Української PCP. Саме структури цього авто­номного державного утворення, зазнавши відповідної трансформації, були пере­творені в структури незалежної України.

Розпад Радянського Союзу по-своєму був логічним. Ця країна не витримала змагання з країнами Заходу. Падіння цін на нафту, яка для CPCP була основним джерелом золотовалютних ресурсів, у 80-х роках XX ст. призвело до глибокої еко­номічної кризи в країні. Радянський Союз уже не мав ресурсів, щоб утримувати в сфері свого впливу політичних сателітів із «соціалістичного табору». Також в країні почалися пошуки ефективнішої моделі економічних відносин, яка б дала можливість (хоча б частково) компенсувати втрати, викликані кризою.

Започаткована в другій половині 80-х років у CPCP т. зв. Перебудова в кінце­вому підсумку призвела до демонтажу соціалістичної моделі господарювання. Паралельно з цим почався демонтаж комуністичної ідеології, яка виправдовува­ла існування Радянського Союзу як «інтернаціональної соціалістичної» держави. Відповідно, у різних регіонах CPCP активізувалися національні рухи, які, взявши на озброєння національні гасла, вимагали ліквідації чи принаймні трансформації «інтернаціонального» CPCR

Першими про себе заявили республіки Балтії (Естонія, Литва, Латвія), які ви­магали реальної незалежності.

1989 р. виникла громадсько-політична організація Народний Рух України за перебудову (НРУ), що мала відносно широку підтримку й була зорієнтована на суверенізацію України. Установчий з’їзд цієї організації відбувався 8-10 верес­ня 1989 р. в актовому залі Київського політехнічного інституту^{[785] [786]. Організація об'єднувала широкий спектр людей: від націонал-комуністів до радикально на­лаштованих націоналістів.}

Під час виборів 1990 р. до Верховної та місцевих рад представники НРУ доби­лися чималих успіхів. У Верховній Раді ними була створена група Народна Рада. У областях Західної України й Києва виникли рухівські фракції, а в обласних ра­дах Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей прихильники НРУ та близькі до них депутати становили більшість^[787].

У такій ситуації Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет^{1 [788], яка стала заявкою на незалежність України. Незва­жаючи на опір комуністів-консервато- рів, уряд УРСР робив певні кроки на шля­ху усамостійнення України. Бажаючи зупинити процес дезінтеграції CPCP, ра­дянське керівництво 17 березня 1991 р. провело всесоюзний референдум щодо збереження CPCP. За наполяганням НРУ паралельно з референдумом проводило­ся республіканське консультативне опи­тування, де звучало запитання: «Чи згодні ви, щоб Україна була в складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про державний суверенітет?». Пози­тивно на нього відповіло понад 80 відсотків опитаних.}

Тим часом ситуація в CPCP усе більше «розхитувалася».

Така легкість розвалу Радянського Союзу обумовлювалася тим, що тимчасово збіглися інтереси російської, власне московської, партійно-господарської номен­клатури і національних номенклатур на місцях. Щодо московської номенклатури, лідером якої був Президент Росії Борис Єльцин, то вона була зацікавлена в тому, щоб остаточно усунути від влади загальносоюзну номенклатуру на чолі з Ми- хайлом Горбачовим. Після невдалого серпневого путчу 1991 р., а також змін, що відбулися після цього в національних республіках, це було зробити нескладно. Загальносоюзна номенклатура швидко втрачала і владу, й популярність. Також російська (московська) номенклатура розраховувала, що, взявши владу в «своїй» республіці, яка мала величезні сировинні ресурси, їй не треба буде ділитися ба­гатствами з іншими республіками CPCP. Тим., паче, що ціна цих ресурсів після па­діння цін на нафту помітно зменшилась. Щодо номенклатур союзних республік, то їм було цікаво стати повноправними господарями на «своїх» територіях. Проте цей двосторонній рух російської та національних номенклатур тривав недовго^[792].

Дуже швидко політика Росії, яка розглядала себе як наступника CPCP, зосере­дилася на тому, щоб зберегти свій домінуючий вплив на пострадянському про­сторі.

Леонід Кравчук, 1-й Президент Украйни (ліворуч), Станіслав Шушкевич, Голова Верховної Ради Білорусі (у центрі) та Борис Єльцин, Президент Poccii (2-ий праворуч) після підписання Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав у Біловежській пущі, Білорусь

Російської Федерації. Вони достатньо добре представлені в науці, освіті, мисте­цтві, армії, церкві, зрештою, на вищих щаблях влади. Якби не українці, Росія дав­но б позбулася свого «слов'янського обличчя». Отже, для Росії втрата України — це, правду кажучи, втрата самої себе.

Буквально відразу після проголошення української незалежності московські керівники, очолювані Єльциним, давали зрозуміти, що низка територій України є російськими і вони, власне, мали би належати Росії. Це Крим, деякі східноукра­їнські регіони й південь.

Особливо проблемним для України став Крим. 1989 р. кримські татари отри­мали змогу повертатися на свою батьківщину. І непроста справа їхньої репатрі­ації лягла на плечі української влади, яка тоді поступово дистанціювалися від Москви.

Ще до проголошення незалежності України, 20 січня 1991 р., у Кримській об­ласті відбувся референдум. Поставлене на ньому питання звучало так: «Ви за відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб'єкта Союзу PCP і учасника Союзного договору?» «Міна сповільненої дії», за­кладена під Україну 1954 р., тепер мала спрацювати.

Референдум і створення «соціаліс­тичної автономії» мало би законсерву­вати на півострові «радянський заповід­ник», який би не дозволив Україні вийти з Радянського Союзу. Більшість (понад 90 %) із тих, хто прийняв участь у голосуванні, висловилися за відновлення ав­тономії. Щоправда, значна частина з тих, хто голосував «за», не зовсім розуміли, за що вони голосують. До того ж це голосування відбувалося в умовах інформа­ційної блокади та шаленої прокомуністичної пропаганди. Місцева влада в Криму, яка перебувала в руках проросійських комуністів, обмежила доступ на півострів українських газет і журналів, скоротила трансляцію українських радіо- й теле­програм, а в місцевих засобах масової інформації розпочала кампанію дискреди­тації всього українського^[793].

Тодішня Верховна Рада УРСР, попри бурхливі дебати, не пішла на конфлікт із кримською владою. Тим паче, що більшість у ній належала комуністам, які так чи інакше виконували вказівки з Москви. 12 лютого 1991 р. Верховна Рада УРСР приняла Закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістич­ної Республіки». Після невдалого серпневого путчу 1991 р. в Москві, коли Україна проголосила незалежність, надзвичайна сесія Верховної Ради Кримської Автоно­мії прийняла Декларацію про державний суверенітет республіки. Проте спроба «суверенізації» Криму не знайшла достатньої підтримки. Поготів, що на рефе­рендумі 1 грудня 1991 р., де стояло питання про незалежність України, більшість мешканців Криму (хай із невеликою перевагою) висловилися за те, щоб Україна стала суверенною державою. У Севастополі таких було 57, 07 %, у Кримській Ав­тономії — 54,19 %^[794]. Кримський півострів увійшов до складу України як Автоном­на Республіка Крим.

Проте тут не припинялися спроби проросійських сил проголосити «незалеж­ність», а фактично — приєднати Крим до Росії. Такі спроби були 1992 і 1994 рока­ми. І в пізніші часи на півострові активно діяли проросійські сили. Чи не найголо­внішим вогнищем цих сил став Севастополь, де розміщувалася база російського Чорноморського флоту.

На жаль, проукраїнські сили в Криму не були активними. Хоча українці на пів­острові становили другу за чисельністю етнічну групу (вони складали близько 20 % від загальної кількості українського населення), проте, зазнавши сильної русифікації, у переважній більшості не відзначалися вираженою українською на­ціональною свідомістю. Можливо, це виглядало парадоксально, але найбільш ді­євою проукраїнською силою в Криму стали кримські татари. 1991 р. вони відно­вили свої представницькі органи — Курултай та Меджліс, які мали представляти їхні інтереси перед владою. Не можна сказати, що українська влада перешкоджа­ла діяльності кримських татар, але й не надавала їм великої допомоги. Для неї вони були, радше, пасинками, а не синами.

Саме в умовах незалежної України кримські татари мали можливість не лише повернутися до Криму, а й відроджувати свою культуру. їхні політичні лі­дери отримували підтримку з боку національно орієнтованих українських по­літичних сил.

Україна, маючий значний промисловий та сільськогосподарський потенці­ал, у перші роки незалежності пережила глибокий економічний спад. З 1991 до 1999 рр. вона втратила 60 відсотків валового внутрішнього продукту. Проте Україна пережила найвищу інфляцію в Європі. Катастрофічно понизився рівень життя населення. Водночас почався процес депопуляції населення: смертність почала переважати над народжуваністю. Відбулася й деградація збройних сил молодої держави. Україна, маючи третій у світі ядерний потенціал, відмовилась від нього, підписавши 5 грудня 1994 р. Будапештський меморандум, який гаран­тував їй безпеку з боку Росії, США й Великої Британії. Насправді він виявився не­діючим документом. Тим часом Україна передала своє ядерне озброєння Росії. Це була своєрідна плата за незалежність.

Говорячи про економічні й соціальні проблеми в Україні в 90-х рр. XX ст., вар­то вказати на кілька чинників. Дещо подібні процеси, як звичайно, переживали колишні країни «соціалістичного табору», які переходили від командно-адміні­стративної системи економіки до ринкової. Така трансформація вела до певної деіндустріалізації: закриття підприємств, які виявилися неконкурентноздат- ними на ринку. Окрім цього, сильним ударом для економіки України став роз­пад економічних зв’язків, які існували в CPCP. Це вело до того, що чимало укра­їнських підприємств не могли нормально функціонувати, втрачали свої ринки

Леонід Кучма,

2-й Президент України

збуту. Також економічно сильна Україна не була потрібна Росії, яка розглядала її як конкурента. Не дивно, що вона утруднювала трансформацію української економіки. У цій ситуації Захід, який надавав економічну й політичну підтримку більшості країн колишнього «соціалістичного табору» Центральної Європи, не поспішав допомагати Україні. Зрештою, немалу роль відігравав і суб'єктивний чинник. При владі в незалежній Україні опинилася колишня комуністична пар­тійно-господарська номенклатура, яка не здатна була здійснювати ринкову трансформацію економіки. До цього треба додати низький рівень національної свідомості комуністичних номенклатурників, які опинилися при владі, їхню ко- румпованість. Ця номенклатура, передусім керівники підприємств, почали бу­дувати олігархічний капіталізм.

Попри економічний розвал, галопуючу інфляцію, Кравчуку в період його пре­зидентської каденції (1991-1994) все таки вдалося зберігати стабільність і ціліс­ність країни, не втягнути її у воєнні й міжетнічні конфлікти. Поступово формува­лися інституції незалежної держави.

Однак почалися шахтарські виступи на Донба­сі. Хто реально стояв за ними здогадатися неважко. Російські спецслужби, які скористалися соціальним невдоволенням шахтарів. Результатом цих виступів стали дострокові президентські вибори 1994 р., на яких Кравчук програв Леонідові Кучмі. Останнього відверто підтримувала Росія. Зрештою, й сам Кучма демонстрував проросійські настрої, обіцяв, що зро­бить російську другою державною мовою в Україні.

Схоже, Кучма мав зіграти таку роль, як Олек­сандр Лукашенко в сусідній Білорусі. Перетворитися в «диктатора-господарника», який через своє дикта­торство є ізольованим від Заходу і змушений вести державу в фарватері політики Росії. Однак цей план був реалізований лише частково. У силу різних при­чин, класичним диктатором Кучма не став.

За час десятилітнього правління Кучми в Україні відбулися значні соціально-економічні й політичні трансформації.

1995 р. почалася сертифікатна приватизація, що дозволила формально роздержавити значну част­ку економіки країни. 1996 р. відбулася реформа аграрного сектора. Завдячуючи їй колишні колгоспні землі було розпайовано між селянами, що працювали на них. Співпраця з західними фінансовими організаціями та стабілізації ситуації в економіці дозволили приборкати інфляцію. Це створило умови для проведен­ня у вересні 1996 р. грошової реформи, коли була введена національна валю­та — гривня.

З 2000 р. почало відбуватись зростання економіки, у середньому на 7 відсо­тків щорічно.

28 червня 1996 р. була ухвалена Конституція України^[795]. Це сприяло стабілізації політичної системи, зосереджуючи більшість владних повноважень у руках пре­зидента Леоніда Кучми.

Згідно з Конституцією, Україна стала унітарною президентсько-парламент­сько республікою з багатопартійною політичною системою. Основними інститу­тами державної влади були Президент, законодавча, виконавча і судова влади. Президент, відповідно до Конституції, став главою держави, гарантом державно­го суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав та свобод громадянин. Єдиним законодавчим органом стала Верховна Рада Укра­їни. Виконавчу ж владу представляв за Конституцією Кабінет Міністрів (уряд), центральні органи виконавчої влади та органи виконавчої влади на місцях. Судо­ва влада була представлена Конституційним Судом України й системою загаль­них і спеціалізованих судів різних інстанцій.

У час правління Кучми і за його сприяння на українському ринку почали фор­муватися фінансово-промислові групи, на базі яких згодом виникли бізнес-струк- тури олігархів. Власне, тоді в Україні оформився олігархічний капіталізм, тобто капіталізм великих власників, які здій­снюють контроль за економічним і, від­повідно, політичним життям країни. Та­кий тип капіталізму є логічним продо­вженням соціалістичної системи, яка існувала в CPCP. Його прихід, як уже го­ворилося, передбачав Павло Скоропад­ський. Адже в період соціалізму в CPCP ставка робилася на велику індустрію. Спеціально будувалися великі підпри­ємства, які вважалися рентабельними. Дрібне виробництво свідомо занедбу­валося. Також йшло нищення середніх і дрібних власників. Домінував великий власник — держава, управління якою було в руках партійно-господарської номенклатури, яка була соціальною й полі­тичною елітою. Коли почався демонтаж соціалістичної економіки, ця еліта з до­помогою різних схем та махінацій почала привласнювати колишню «соціалістич­ну власність». Проте вона могла бути збережена як велика з відповідними нави­чками управління. Такі навички мав «червоний директорат», колишні керівники підприємств. Власне, до цього директорату й належав Кучма.

Натомість, олігархи, заволодівши мас-медіа,, отримали змогу маніпулювати суспільною свідомістю. Особливо актуальною ця маніпуляція ставала під час виборчих кампаній, коли необхідно було мобілізувати електорат. З політичного поля були витіснені ідеологічні партії. Замість них прийшли партії без ідеології, котрі є політичними проектами для обслуговування певних олігархічних груп. Така політична система творить видимість демократії. Хоча, насправді, велика політика в Україні обслуговує переважно великих олігархів. Широкі верстви на­селення, фактично, опиняються поза політикою. І в такій ситуації для простого виборця найбільш раціональною дією є просто якомога дорожче продати свій голос.

Попри негативні моменти олігархічного капіталізму, він мав і позитиви. В умовах України, як і загалом на більшості територій CPCP, саме такий тип капі­талізму міг забезпечити відновлення економіки і навіть економічне зростання. Дрібнобуржуазний капіталізм, який є важливим елементом економіки Заходу, у нас цього не зміг би зробити, оскільки тут він є нерозвинутим і не відіграє по­мітної ролі в господарстві. Тому саме за часів другої каденції президентства Куч­ми, коли сформувався олігархічний капіталізм, відбувався процес стабілізації й зростання економіки.

Українська олігархія виросла переважно в тих районах України, які були най­більш індустріалізовані. Це Донбас, Дніпропетровська й Харківська області. На­томість, у західних районах України, що були менш радянізовані, олігархічний ка­піталізм так інтенсивно не розвивався. Тут, попри труднощі, розвивався серед­ній і дрібний бізнес. У цих регіонах, менш «зіпсованих» радянською владою, в лю­дей ліпше збереглися навички дрібного господарювання. Також варто врахову­вати, що в західноукраїнських областях, які переважно залишалися аграрними, значну частину доходів людей станови­ли доходи від підсобного господарства. «Типовий» житель Західної України, який мав дещо скептичне ставлення до радянської влади і звик сам собі давати

Ранок першого дня Помаранчевої революції

Щодо жителів Західної України, то тут психологія найманого робітника поши­рена менше. Житель цих регіонів звик бути господарем, ґаздою, навіть якщо гос­подарство це є мізерне. Для нього його власне підсобне господарство з коровами, свинями, кількома сотками огороду було важливішим, ніж робота на заводі—фа­бриці—колгоспі. Зрештою, робота на «соціалістичних підприємствах» не давала для неблагонадійних «западенців» великих можливостей для кар'єрного росту, особливо по «радянській» та партійних лініях. їм радянська влада не довіряла. Виходець із Західної України міг стати начальником низової чи середньої ланки. Високими начальниками в Західній Україні, як звичайно, ставили росіяни чи ви­хідці із східноукраїнських областей. Особливо це характерним було для перших років існування радянської влади в цих регіонах.

В Україні, як і в Росії, на відміну від Білорусії, формувався олігархічний плюра­лізм: коли не один, а кілька олігархічних груп контролювали й економічне, і полі­тичне життя країни. Це передусім обумовлювалося тим, що Росія й Україна мали набагато більші ресурси, які після розпаду CPCP зуміли прихопити новопосталі олігархи. Натомість, Росія все ж зуміла піти білоруським шляхом. Після правління президента Бориса Єльцина, коли в країні уже існував олігархічний плюралізм, до влади прийшов Володимир Путін, який зробив спробу узурпувати владу й ви­тіснити неугодних йому олігархів. Щоправда, на це в нього пішло багато часу, але він досягнув поставленої мети. У Росії, як і в Білорусії, утвердилася одноолігархія.

За подібним сценарієм намагався діяти також Кучма. Однак утвердити одно- олігархію він не зміг з кількох причин.

По-перше, в Україні витворилося кілька сильних олігархічних груп, які до того ж мали підтримку з Росії. Іноді навіть складається враження, що деякі, ні­бито українські за походженням олігархи, насправді, є представниками росій­ського капіталу в Україні. Кучма реально теж став олігархом, поставивши на чолі своєї олігархічної групи зятя Віктора Пінчука. Він зумів відтіснити одного з найсильніших своїх конкурентів — Павла.Назаренка, який мав шанси створи­ти сильну дніпропетровське олігархічне угрупування. Та все ж Кучмі не вдало­ся витіснити інші олігархічні групи: «київську» (Григорій Суркіс і Віктор Мед­ведчук), а особливо «донецьких» (Рінат Ахмєтов, «Індустріальний союз Донба­су»). З ними президенту довелося шукати порозуміння. Не все так просто було і з «дніпропетровськими». їхній політичний проект (партія «Громада») транс­формувався в партію «Батьківщина», яка згодом стала головною опозиційною силою до режиму Кучми.

По-друге, окрім олігархічних груп, певну роль в Україні відігравав середній і дрібний бізнес, який становив значний сегмент «середнього класу». Хоча цей клас не є політично організований, але його не варто скидати з рахунку. Він, зо­крема, здатний на масову мобілізацію для захисту опозиційних сил, від яких че­кає кроків на свою підтримку. До того ж цей клас в основному утримує відносно сильні позиції в Західній і почасти Центральній Україні.

По-третє, Кучма хоча й забезпечив собі перемогу на президентських виборах 1999 р., але забезпечив її переважно за підтримки «неолігархічних» регіонів За­хідної України. Однак реальних кроків назустріч цим регіонам він не зробив. Тож Кучму звинуватили в фактах, які відразу обвалили підтримку його електорату. Мається на увазі «касетний скандал» 2000 р., коли були викладені записи комп- роментуючих розмов Кучми. Не будемо гадати, хто реально стояв за цим сканда­лом. До сьогодні залишається чимало неясностей. Однак є фактом, що цей скан­дал став одним із чинників виникнення широкого руху «Україна без Кучми», який розгорнувся 2001 рр.^[796] Загалом тоді Кучма опинився в складній ситуації. А ще 2003 р. між Росією й Україною відбулося протистояння навколо острова Тузла в Керченській протоці. Особливою зоною став Донбас, де вирощений місцевий олігархат залежав від Росії.

Останніми роками правління Кучми хиткий внутрішній консенсус було пору­шено. На Кучму також чекала зовнішня ізоляція. Через політику «багатовектор- ності» ним не були задоволені ні Захід, ні Росія, пред’являючи Президенту Украї­ни свої претензії. Через усе це режим Кучми виявився занадто розхитаний.

У цій ситуації президент пішов на союз із донецькими олігархами, представ­ник яких, Віктор Янукович, очолив уряд. Тоді ж був обраний російський вектор зовнішньої політики.

Після завершення другої каденції президентства Кучми 2004 р. Українська держава пережила низку динамічних політичних змін. Президентські вибори во­сени 2004 р. іспірували подію, яка отримала назву Помаранчевої революції^[797].

Які були реальні її причини? •

Уже говорилося, що за часів правління Кучми відбулася економічна стабіліза­ція. Можна говорити й про зростання реальних доходів громадян. До Помаранче­вої революції призвело зовсім не погіршення становища населення. І говорити, що тут спрацювала відома ленінська формула «низи не хочуть жити по-старому, а верхи не можуть жити по-старому» не варто. Далися взнаки дещо інші чинники.

По-перше, союз Кучми з донецькими олігархами викликав тривогу в середо­вищі інших олігархічних груп, особливо серед младоолігархів (Петра Порошен- ка, Давида Жванії, Євгена Червоненка, Миколи Мартиненка та інших), які поча­ли групуватися навколо опозиційного лідера Віктора Ющенка, що претендував на президентське крісло. Існував острах, що «донецькі» їх маргіналізують і вони втратять свої капітали. Тому їм важливо було не допустити обрання Янукови­ча президентом, протиставивши «донецькому» претенденту свого «народного» претендента на найвищий державний пост.

По-друге, незадоволений Кучмою був дрібний і середній бізнес, який вимагав сприятливих умов для своєї діяльності, а також правового захисту. Ці бізнесмени особливо боялись «донецьких», вважаючи, що ті можуть їх поглинути.

Нарешті, по-третє, проросійською політикою Кучми, а також «призначеного» ним наступника Януковича був незадоволений Захід. Адже така політика могла призвести до перетворення України в «другу Білорусь». В Україні працювали різ­номанітні західні інституції, які готували «мирних революціонерів». Зокрема, та­кими революціонерами мали стати активісти організацій «Пора» (жовтої й чор­ної). Насправді, говорити про ефективність цих революціонерів не варто. Нерідко вони використовували зарубіжні дотації не стільки на революційну діяльність, а на своє збагачення. Більш ефективною видається підтримка на міжнародному рівні країнами Заходу Помаранчевої революції. Хоча її не варто перебільшувати.

Указані причини не обов'язково мали б призвести до революційного вибуху й перемоги революціонерів. Однак в Україні сталася така ситуація, що вони спра­цювали. Це було пов'язано з тим, що, як уже зазначалося, режим Кучми був розхи­таний. Мас-медіа його достатньо скомпрометували. Він втратив підтримку з боку інтелектуалів. До того ж президентські вибори створювали ситуацію «владної непевності».

Помаранчева революція пройшла за класичною схемою.

Перша фаза — «повстання», яке тривало з 22 листопада до 23 грудня 2004 р. Це була кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадян­ської непокори, організована й проведена прихильниками Віктора Ющенка після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно

Віктор Ющенко.

3-й Президент України

з якими переміг його суперник — Янукович. Активними учасниками «повстання» були переважно вихідці із західних та центральних областей України. Це надава­ло революції проукраїнського характеру, тобто можна говорити про певні її націо­нальні аспекти.

Результатом революції було призначення Верховним Судом повторного дру­гого туру президентських виборів, що не було передбачене законодавством. У цьому можна вбачати нелегітимний момент Помаранчевої революції.

Водночас після призначення повторного друго­го туру виборів, 8 грудня 2004 р. були внесені ради­кальні зміни до Конституції, завдяки яким Україна стала парламентсько-президентською республікою. Ці зміни отримали назву конституційної реформи. Вони зменшили повноваження президента. Щоправ­да, ці зміни були прийняті з порушеннями, що в май­бутньому дало підстави Конституційному Суду від­мінити цю реформу.

У повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко. Відбулася зміна правлячої еліти України, а також змінився зовнішньополітич­ний курс держави, що став більш прозахідним.

Друга фаза Помаранчевої революції, коли йшов процес пошуку порозуміння між поміркованими ре­волюціонерами й консерваторами, почалася 23 січня 2005 року. У цей день Ющенко офіційно склав прися­гу і заступив на посаду Президента України. Датою закінчення другої фази можна вважати 18 грудня 2007 р., коли Юлія Тимошенко була вдруге призна­чена прем’єр-міністром.

На початку цього періоду прем'єром стала Тимошенко, яка репрезентувала ра­дикальні революційні сили (період її прем'єрства тривав з 24 січня до 8 верес­ня 2005 р.). Саме вона здійснила низку кроків, що обмежували владу олігархів. Це викликало негативну реакцію з боку «консервативних революціонерів», влас­не младоолігархів, з оточення Ющенка. Після відставки Тимошенко уряд очолив «поміркований» Юрій Єхануров, який загалом влаштовував Ющенка та його ото­чення. Однак останні не мали достатньої політичної підтримки й вирішили піти на союз із донецькими олігархами. Щоб виправдати цей крок, Ющенко ініціював З серпня 2006 р. підписання т. зв. Універсалу національної єдності. Наступного дня, 4 серпня, прем'єром України став Янукович, який на цій посаді перебував до 18 грудня 2007 р.

Прем'єрство цього діяча сприяло поверненню до влади представників старої еліти часів Кучми. Помаранчева революція могла би «пропустити» третій етап і відразу перейти до «термідору». Однак цього не сталося. Януковичу та його ото­ченню забракло сил, щоб це здійснити.

Натомість, після того, як закінчилось прем'єрство Януковича і почалося друге прем'єрство Тимошенко з 18 грудня 2007 р., можна говорити про настання тре-

Віктор Янукович,

4-й Президент України

тьої радикальної фази Помаранчевої революції. Він тривав до березня 2010 р. — часу, коли Янукович зайняв президентський пост. Діяльність Тимошенко стриму­валася Ющенком. Іноді їй навіть доводилося йти на порозуміння з Януковичем. Тому прем’єрка не вдавалася до справді радикальних дій. Загалом цей етап не особливо різнився від другого, і його варто трактувати як поверховий.

Тимошенко, судячи з її дій, готувалася здійснити «революційний термідор». Вона (навіть в умовах економічної кризи, яку тоді переживав світ) вдалася до низки кроків, які її противниками були означені як популістські і які спрямовувалися на поліпшення життя відносно широких верств населення. Ці кроки певним чином обмежували апетити олігархів. Зви­чайно, Тимошенко сподівалася, що такими своїми діями вона наростить свій рейтинг і зможе виграти президентські вибори, а в перспективі стати повно­владним господарем країни.

«Революційний термідор» аж ніяк не влаштову­вав олігархів: не лише «старих» із оточення Януко­вича, але також Ющенка і нових олігархів, які вирос­ли за часів його правління.

Перед президентськими виборами 2010 р. відбу­лася мобілізація олігархів, щоб не допустити до вла­ди тодішню прем'єрку. «Донецькі», фактично, діяли в унісон з олігархічним оточенням Ющенка. Особли­во це було видно під час проведення другого туру виборів. Ющенко хоча й не закликав голосувати за Януковича, проте давав зрозуміти, що не можна від­давати свій голос за Тимошенко. У кінцевому підсум­ку переміг Янукович.

Настала четверта фаза — олігархічний «термідор». Усе, здавалося, вернулося на круги своя — майже так само, як при правлінні Кучми. Був сформований Ка­бінет Міністрів на чолі з Миколою Азаровим, який у період правління Кучми за­ймав відповідальні посади Голови державної податкової адміністрації й міністра фінансів. І президент, і прем’єр-міністр відверто орієнтувалися на Росію. ЗО верес­ня 2010 р. Конституційний Суд прийняв рішення про скасування змін до Консти­туції 2004 р., унаслідок чого відбулося повернення до президентсько-парламент­ської республіки й посилення президентської влади.

У внутрішній політиці спостерігалося намагання здійснювати тиск на малий бізнес. Тож влада робила ставку на силові структури, представники яких могли собі багато чого дозволити, ігноруючи закон. Невдоволення політикою Януко­вича вилилося у численні акції протесту, зокрема Податковий майдан, протести у Врадіївці тощо. Тимошенко опинилася в тюрмі. До речі, перша її «ходка» була саме за Кучмівських часів. Революційні елементи вдалося маргіналізувати. Поча­лася «стабільність», пов’язана з олігархічним процвітанням.

Здавалося, Януковичу «світять» довгі й щасливі роки правління. Адже він мав сильну олігархічну підтримку всередині країни. На міжнародній арені підтриму­вала його Росія. Принаймні новообраний президент вважався проросійським по­літиком. Найняті українськими олігархами лобісти забезпечували йому підтрим­ку на Заході. Він і його оточення навіть робили прозахідні кроки.

Проте Янукович вирішив піти шляхом Лукашенка й Путіна, намагаючись ста­ти одноолігархом. На цей шлях він ступив 2012 р., коли його син Олександр і т. зв. «сім'я», власне олігархічний клан Януковича, почали поступово витісняти україн­ських олігархів.

Усередині 2013 р. Янукович раптом став «великим євроінтегратором» й готу­вався до підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Однак у лис­топаді цього року політика керівництва України щодо цього питання змінюєть­ся. Відмова уряду 21 листопада 2013 р. від підписання угоди про асоціацію Украї­ни з ЄС, запланованої попередньо на час саміту Східного партнерства у Вільнюсі, спричинила до акцій протесту, які стали масовими й отримали назви Євромайдан і Революція гідності^[798]. Протестувальники вимагали відставки уряду Азарова й са­мого президента. Ескалація конфлікту досягла свого піку 18-20 лютого 2014 р. Тоді під час протистояння протестуваль- ників і силовиків у центрі Києва заги­нуло понад сотні людей, півтори тисячі було поранено, а сотні вважаються зни­клими безвісти. Президент Янукович утік із столиці України. 22 лютого Вер­ховна Рада відсторонила його від вико­нання обов'язків Президента. Були від­новлені зміни до Конституції 2004 р. й Україна знову стала парламентсько- президентською республікою. Також Верховна Рада призначила дострокові президентські вибори на 25 травня 2014 р.

Українська держава опинилася в непростій ситуації. У Харкові під керівни­цтвом Михайла Добкіна 22 лютого зібрався з'їзд депутатів усіх рівнів південно- східних областей, Севастополя й Криму. На ньому мав виступити Янукович, за­явити, що відбулося незаконне захоплення влади в Києві, що лише він репрезен­тує легітимну владу і просить, заради миру й спокою, увести російські війська в Україну, принаймні в південні й східні області. Делегати від цих областей мали б цю ініціативу «гаряче підтримати».

Це дозволило б взяти під контроль, якщо не всю територію України, то хоча б частину (Крим, Схід, Південь і, можливо, Центр). Щоб «зацементувати» Україну під владою Росії, вочевидь, планувався парад «федеральних суверенітетів». Укра­їна мала прийняти нову Конституцію як федеративної держави, де суб'єкти феде­рації отримували б дуже широкі права. Високопоставлені представники Росії по­стійно озвучували проект такої Конституції, подаючи його як вихід з української кризи.

Однак у Харкові цей «геніальний» план дав тріщину. Янукович так і не висту­пив на з'їзді депутатів Півдня і Сходу. Позбавлений влади Президент опинився на Донбасі, далі в Криму й, зрештою, виїхав до Росії. Сам же з'їзд не прийняв якихось важливих рішень.

Тим часом Росія вирішила здійсни­ти окупацію Криму, яка почалася 23 лю­того 2014 р. Російське керівництво ви­користало стару, апробовану ще за часів CPCP тактику, яка застосовувалася в Аф­ганістані, деяких інших країнах «третьо­го світу». Якщо відкинути деталі, то. вона виглядала приблизно так. Спочатку вво­диться «обмежений контингент» військ без розпізнавальних знаків. Ці «нічийні» війська з допомогою спецслужб установлюють «нову владу». Остання проводить необхідні зміни, а за потреби закликає війська CPCP або його союзників.

Цей сценарій був використаний і в Криму. Спочатку ввійшли російські війська без розпізнавальних знаків, які під виглядом «самооборони» захопили Верховну Раду Криму і Кабінет Міністрів. Далі з'явилася нова влада. Щоб закріпити ситуа­цію, з санкції Державної думи Російської Федерації вводилися російські військо­ві частини, які блокували українські війська на Кримському півострові. Під час сутичок загинула низка українських військовослужбовців й громадських проу- країнських активістів. Також росіяни блокували кораблі Військово-морських сил України в Криму і в'їзди на півострів суходолом. 16 березня був проведений не­законний референдум, який мав легітимізувати входження півострова до Росій­ської Федерації. 18 березня Російська Федерація офіційно анексувала Крим.

Російські військові в Криму, березень 2014

Анексія Криму призвела до міжнародної ізоляції Росії. Про це яскраво свід­чить голосування Генеральної асамблеї OOH щодо цілісності України, різкі заяви НАТО. Фактично, Захід розпочав проти Російської Федерації нову холодну війну, яка ведеться на фронтах політичному, воєнному, економічному.

Щоправда, Росія, точніше її президент, у зв'язку з анексією Криму отримали деякі плюси. Російська Федерація у Криму розгорнула свою військову присут­ність, посилила базу Чорноморського флоту в Севастополі. Ще один плюс — чисто символічний. У свідомості росіян Крим — це «їхня земля», Севастополь — «місто російської слави» тощо. Словом, з Кримом пов’язаний певний сегмент російської міфології.

Безперечно, анексія Криму — великий удар для українців. Окупант порушив територіальну цілісність нашої держави. Проте, давайте спробуємо відійти від патріотично-символічної риторики й реально подивитися на ситуацію.

Анексія Криму — це шанс-виклик, відповівши на який, ми зможемо суттєво оздоровити ситуацію в Україні. Траплялося, що поразки мобілізовували народи й вели до того, що ці народи, які мали здорове начало, потім досягали великих успіхів. Таких прикладів у історії є достатньо. Зараз історія з Кримом дала нам шанс, яким необхідно скористатися.

По-перше, завдяки анексії Криму ми, без перебільшення, опинилися в центрі уваги світової спільноти. І загалом симпатії на нашому боці, а не на боці Росії. Пи­тання лише в тому, щоб ми вміло скористалися цими симпатіями і відповідним чином їх «конвертували».

По-друге, анексія Криму значною мірою зруйнувала в нас проросійські ілю­зії. Усе більше українців починають усвідомлювати, що нашим ворогом № 1 є не «гнилий» Захід, НАТО, а Росія.

По-третє, кримська окупація, пов'язана із загостренням відносин із Росією, змусить нашу економіку переорієнтуватися. Підприємці так чи інакше покидати- муть «дикий» і корумпований російський ринок і шукатимуть нові ринки, зокре­ма на Заході. Це створює певні можливості для «цивілізування» нашої економіки.

Нарешті, по-четверте. Втративши Крим, ми втратили проблемний для нас ре­гіон: і в економічному, і політичному, і криміногенному та і в інших аспектах. Це, зрештою, теж може посприяти оздоровленню ситуації.

Українцям треба зробити адекватні висновки з «кримської війни», не кон­центруватися на негативі, а максимально використати позитиви, які дала нам ця «війна».

Після анексії Криму російське керівництво з квітня 2014 р. намагалося втілю­вати на землях східної й південної України подібний до кримського сценарій. Уже на початку цього місяця були захоплені державні установи у Донецьку й Луган­ську, аналогічні спроби відбулися і в деяких інших містах, зокрема, у Харкові —

Петро Порошенко, 5-й Президент України

7 квітня і в Одесі — 22 квітня. 12 квітня російські бойовики, користуючись під­тримкою деяких місцевих можновладців, захопили міста Слов'янськ і Крама­торськ. Були також спроби захопити Маріуполь. Тодішній виконуючий обов'язки Президента України Олександр Турчинов проголосив початок антитерористич- ної операції (АТО). На контрольованих проросійськими терористами територіях були проведені незаконні референдуми. 6 квітня відбулося самопроголошення Донецької народної республіки (ДНР), а 27 квітня — Луганської народної респуб­ліки (ЛНР). Вони були повністю контрольовані Москвою, яка організувала поста­чання сюди зброї й бойовиків.

Попри розхитану ситуацію в країні, усе ж україн­ський народ і тодішні керівні структури зуміли збе­регти державу від розпаду. 25 травня 2014 р. відбу­лися президентські вибори, де в першому турі пере­міг Петро Порошенко. Це легітимізувало нову владу, яка прийшла після Революції Гідності. Відбулася низка кроків для нормалізації ситуації в країні.

Звичайно, Порошенко репрезентував «опози­ційні» олігархічні групи, яким вдалося усунути Яну­ковича і його клан. Саме він належав до найбільших олігархів України, який зумів наростити свої капі­тали за часів правління Ющенка й навіть Янукови­ча. Між олігархічними групами були досягнуті пев­ні домовленості. І це стало далеко не останнім чин­ником у збереженні єдності Української держави. Так, тоді очільником Дніпропетровської державної адміністрації став олігарх Ігор Коломойський, а До­нецьку державну адміністрацію очолив Сергій Та­рута — один із керівників «Індустріального союзу Донбасу».

Остаточне закріплення влади олігархів-«революціонерів» відбулося завдяки виборам до Верховної Ради 2014 р. Майже половину депутатських мандатів отри­мали представники двох олігархічних партій-проєктів: Блок Петра Порошенка й Народний Фронт.

Протягом травня — серпня 2014 р. Збройним силам України разом із добро­вольчими батальйонами вдалося звільнити значну територію на Донбасі від се­паратистів, яким надавала підтримку Росія, і майже оточити Донецьк. Проте пря­ме вторгнення збройних сил Російської Федерації під Іловайськом наприкінці серпня дало змогу Кремлю врятувати ДНР та ЛНР і заморозити конфлікт.

Власне, замороженню цього конфлікту сприяли т. зв. Мінські угоди (домов­леності). Перша серед них — це Мінський протокол, який передбачав тимчасо­ве перемир’я у війні на сході України. Підписаний він був на переговорах у Мін­ську 5 вересня 2014 р. послом від Організації Безпеки і Співробітництва в Європі (ОБСЄ) Гайді Тальявіні, від України колишнім президентом Леонідом Кучмою, від Росії послом Російської Федерації в Україні Михайлом Зурабовим. Крім того, під Мінським протоколом стоять підписи Олександра Захарченка, тодішнього очіль-

ника проросійської маріонеткової ДНР та Ігоря Плотницького, який тоді вважав­ся главою ЛНР.

Другою Мінською угодою вважається Комплекс заходів щодо виконання Мін­ського протоколу, узгодженого на саміті в Мінську 11-12 лютого 2015 р. тодішні­ми главами держав Німеччини, Франції, України та Росії у форматі «нормандської четвірки» і підписаного контактною групою (Тальявіні, Кучма, Зурабов, а також Захарченко і Плотницький). Існує також «Декларація Президента Російської Фе­дерації, Президента України, Президента Французької Республіки та Канцлера Федеративної Республіки Німеччина на підтримку Комплексу заходів щодо вико­нання Мінських угод, прийнятого 12 лютого 2015 року», під якою стоять підписи означених лідерів держав.

І Мінський протокол, і Комплекс заходів щодо його виконання дають сторо­нам конфлікту на Сході України широке поле для маневру й інтерпретацій. Зре­штою, це, радше, не юридичні, а політичні документи. Вони не ратифіковані ні російською, ні українською сторонами як міжнародні правові договори.

Ці документи не зупинили війну на Донбасі. Просто вона стала «замороже­ною» й перетворилася в окопну. Незважаючи на різноманітні заяви українських політиків про можливість припинення війни на Донбасі в минулому й тепер, вона триває. Оскільки її припинення залежить від російського керівництва, яке заці­кавлене в існуванні цього конфлікту.

Олександр Лукашенко і «Нормандська четвірка» в Мінську. 11 лютого 2015 року

«Розхитаність» держави після Революції Гідності, анексія Криму, війна на Дон­басі призвели до падіння рівня життя широких верств населення. Серйозною проблемою для українців стало підняття тарифів на комунальні послуги. Украї­на, згідно з офіційними даними, за рівнем життя перетворилася в найбіднішу (чи принаймні однією з найбідніших) країн Європи. Хоча, насправді, левова частина економіки нашої держави перебуває «в тіні». Тому рівень життя в нас дещо ви­щий, ніж це подає офіційна статистика.

Роздратування породжували також реформи, які були недостатньо проду­маними, а то й мали імітаційний характер. Невдоволення викликала й кадрова політика президента Порошенка і його команди. На високих владних позиціях опинялися люди без належного досвіду, діяльність яких не відзначалася компе­тентністю.

Незадоволений є дрібний і середній бізнес, представники якого відіграли чи­малу роль у повстанні проти влади Януковича. Відбувається спроба витіснити на­ціонально-патріотичні сили, що породжувало додаткову напругу в суспільстві.

Нарешті, у середовищі олігархів України знову виникли непорозуміння. Між ними розпочалася не дуже цивілізована боротьба, яка усе загострюалась. Зокре­ма, один із впливових олігархів Ігор Коломойський, який 2014 р. відіграв поміт­ну роль у протидії російській експансії на сході й півдні України, змушений був піти з посади голови Дніпропетровської державної адміністрації, а потім вза­галі покинути Україну. Однак він «пішов, щоб лишитися», зберігаючи в країні сильні позиції.

Незважаючи на негативи ситуації, що склалися після Революції Гідності, все ж варто відзначити й чимало позитивів. Зокрема, була відновлена боєздатність Української армії й стабілізована ситуація на лінії розмежування війсь на Донбасі.

2014 р. була підписана угода про асоціацію України з Європейським Союзом, яка, попри немалі труднощі, вступила в дію з 1 вересня 2017 р. З червня 2017 р. для українських громадян почав діяти безвізовий режим із більшістю країн ЄЄ, які входять до Шенгенської зони. Це були важливі кроки для євроінтеграції України.

Намітилися певні позитивні зрушення в економічній сфері. Якщо 2014 і 2015 рр. спостерігався економічний спад, то починаючи з 2016 р. почалося еко­номічне зростання.

Україна почала дистанціюватися в інформаційному та культурно-ідеологічно­му аспектах від Росії. У державі був обмежений вплив російських інформаційних ресурсів, окремих культурно-пропагандистських продуктів. Була здійснена де- комунізація, яка мала на меті відмову від російсько-радянського минулого. А 15 грудня 2018 р. у помісному соборі шляхом об'єднання українських православних юрисдикцій утворилася автокефальна церква України, яка отримала томос (ви­знання) від Вселенського (Константинопольського) патріарха.

Зрозуміло, таке дистанціювання від Росії викликало й викликає спротив із боку значної частини жителів України, на яких тривалий час впливала радянська і проросійська пропаганда.

Однак ці позитиви не змогли перекрити негативів у очах більшості населення України. Під час виборів 2019 р. чинний президент Порошенко зазнав поразки.

Володимир Зеленський,

6-й Президент України

21 квітня цього року в другому турі його переміг актор Володимир Зеленський, отримавши 73,22 % голосів. Переможець під час передвиборчої кампанії позиціо- нував себе як альтернативу старій політичній системі та старим політикам. Бага­то у чому висока підтримка його кандидатури зумовлювалася переконанням більшості виборців, що після Революції Гідності країна рухається в неправильно­му напрямку, а також розчаруванням у фігурах політичної еліти, які були при вла­ді останні два десятиліття.

До того ж чимало колишніх виборців Янукови­ча голосували за Зеленського, убачаючи в його осо­бі альтернативу «революціонеру» й «націоналісту» Порошенку. Немалу роль відіграла «розкрутка» Зе­ленського у мас-медіа, що контролювалися «обра­женим» олігархом Коломойським. Зокрема, канди­датура Зеленського в очах немалої частини виборців ототожнювалася із зіграним ним персонажем сері­алу «Слуга народу» вчителем історії Василем Голо- бородьком, який став «президентом із народу». Цей серіал демонструвався на телеканалі «1+1» з 2015 р. і став своєрідною політичною рекламою для Зелен­ського.

Також варто відзначити, що передвиборча кам­панія Зеленського була доволі ефективною, а сам кандидат у президенти не скупився на різноманіт­ні популістські обіцянки, заявляючи, що він поліп­шить матеріальне становище більшості людей, при­пинить війну на Донбасі тощо. На хвилі підтримки Зеленського 21 липня 2019 р. відбулися позачерго­ві вибори до Верховної Ради України, де впевнено перемогла «партія Зеленсько­го» «Слуга народу», отримавши понад половину місць у парламенті й створивши монобільшість. Попри те, що Зеленський і представники його партії у Верховній Раді позиціонують себе як нові й молоді політичні обличчя, за ними так само сто­ять олігархічні групи, як і за «старими обличчями» в політиці.

Позитивом виборів 2019 р. можна вважати те, що відбулося значне оновлення й омолодження політичної еліти як у центрі, так і на місцях. На багатьох держав­них посадах опинилися амбітні й енергійні молоді люди. Інша річ, що ці «нові об­личчя» часто не відзначаються ні професійністю, ні патріотизмом. Багато в чому нова влада повторює помилки Порошенка та його команди. Це не лише призна­чення непрофесіоналів на відповідальні державні посади, а й намагання домов­лятися з Росією про припинення війни на Донбасі, певний тиск на патріотичні сили тощо.

Та, певно, не варто драматизувати ситуацію. 2014 р. Україна зуміла пройти не­простий іспит на збереження державності. Своя держава для українців стала важ­ливою цінністю, за яку вони ладні боротися. І це вселяє надію.