ПРО УКРАЇНСЬКУ НАЦІЮ ТА НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ

_Переважна більшість громадян України бачить глобаль­ні зміни останнього десятиліття через призму числен­них негараздів, що несподівано впали на них та їхні сім'ї. Недавня історія та сьогодення сприймаються як безперервний ланцюг розпаду звичних соціальних структур, економічних від­носин, ідеологічних уявлень, руйнації усталеного способу життя, миттєвого знецінення традиційних моральних та ідеологічних орієнтирів.

Отже, що таке розпад Радянського Союзу — історична зако­номірність чи трагічний результат підступної змови Б. Єльци­на, Л. Кравчука, О. Шушкевича з імперіалістами СІНА та світовим сіонізмом? Чи знає світова історія щось подібне і якщо так, то що власне відбувається після розпаду величезних імперій? Іншими словами, чого слід чекати в майбутньому на пострадянському просторі, зокрема в одній із багатьох колишніх провінцій могут­нього СРСР, нині незалежній Україні?

Однак перш ніж відповідати на ці непрості питання визна­чимо такі популярні в сучасній публіцистиці поняття як етнос, нація, національна ідея та національна еліта.

Народ або грецькою мовою етнос — це історично сформо­вана людська спільнота, яка відрізняється від сусідів окремою власною територією (батьківщиною), культурою, мовою, психіч­ним складом та самосвідомістю. Народ, що історично дозрів до створення власної держави, називають нацією. Отже нація — це вища стадія розвитку етносу, на якій останній творить націо­нальну державу.

Перетворення етносу в націю супроводжується зростанням і поглибленням його самосвідомості. Пасивна етнічна самосві­домість розвивається в активну національну. Етнічна свідомість, спираючись на консервативний механізм традиції, забезпечує збереження і передачу з покоління в покоління етновизначаль-них рис матеріальної і духовної культури, мови, ментальності тощо. Етнос, на відміну від нації, не усвідомлює свою єдність в межах власної етнічної території, має несформовані національні інтереси, а тому нездатний створити незалежну національну державу. Типовим прикладом такого покірного етносу, що не усвідомлював власних інтересів, донедавна були українці. Багато з них говорили українською, співали українські пісні, носили вишиванки тощо, і покірно гинули за імперські національні амбі­ції сусідів в Афганістані чи в Сибіру.

Національну самосвідомість, що різниться від етнічної актив­ним державницьким спрямуванням, називають національною ідеєю. Іншими словами, національна ідея — це воля народу до незалежності, що реалізується у власній державі. Зазначимо, що під незалежною національною державою цивілізований світ розу­міє демократичні європейські країни Францію, Німеччину, Шве­цію, Фінляндію, Італію, Польщу тощо, де державотворчий етнос господарює на своїх етнічних теренах за законами цивілізованої спільноти. Саме вони є зразками для державного будівництва на пострадянських просторах, в т. ч. в Україні. Носієм національ­ної свідомості і будівничим держави кожного народу є його най­більш свідома, активна, керівна верства — національна еліта (інтелектуали, державна адміністрація, офіцерство). Від неї зале­жать успіхи та поразки кожної нації.

Народи світу конкурують між собою за місце під сонцем. Перед кожним з них стоїть альтернатива — будувати власну національну державу чи існувати в державі сусідів на правах «молодшого брата», тобто в статусі колонії.

Ненависний для радянських ідеологів націоналізм є сино­нім шанованого в СРСР поняття патріотизм. За європейською термінологією націоналізм — це ідеологія, що відстоює право народу господарювати на власній етнічній території за канонами цивілізованого співтовариства. Націоналізм є ідеологією визво­льних змагань за свободу і незалежність, яка є священним пра­вом кожного народу. Зазначимо, що право на самовизначення має народ в межах своєї етнічної території, а не якась його час­тина разом з регіоном, де вона проживає. Тому сепаратизм не є різновидом національно-визвольної боротьби і засуджується сві­товою спільнотою.

Конкуруючи за місце під сонцем споріднені спільною істо­рією, культурою, релігією народи об'єднуються між собою у ве­ликі групи, які відомий історик Арнольд Тойнбі назвав цивілі­заціями. Зараз між собою змагаються сім цивілізацій: японська, китайська, індійська, ісламська, латиноамериканська, західно­європейська та східноєвропейська. Переможцем у цих змаганнях, за А. Тойнбі, є західноєвропейська цивілізація зі своєю філією в Північній Америці (США, Канада).

Зовнішніми ознаками такої перемоги є повсюдне поширен­ня європейського способу життя, європейських канонів краси, стилю одягу тощо. Так, увесь світ нині носить американські джинси, європейські костюми, прообразом яких був костюм євро­пейського буржуа XIX ст. Розтиражований Голлівудом естетич­ний стереотип блакитноокої, світловолосої європейської жінки став каноном краси навіть у Японії. Смугляві японки вибілюють волосся і міняють темний колір своїх очей на блакитний. Незва­жаючи на те, що найчисельнішим етносом у світі є китайці (1300 мільйонів) престижними мовами міжнародного спілкування лишаються європейські — англійська, французька, німецька.

За зовнішніми ознаками перемоги європейської цивілізації у сучасному світі ховаються більш суттєві, внутрішні переваги. Європейські суспільства виявилися економічно ефективнішими, динамічнішими, демократичнішими, комфортнішими для люди­ни, а значить в цілому гуманнішими. Основою їхнього успіху є приватна власність, яка від народження європейського суспі­льства була однією з його визначальних рис. Приватна власність породжує дуже продуктивну ринкову економіку, що є економіч­ним двигуном європейського способу життя. Приватна влас­ність та ринок робить виробника, тобто особистість незалежною економічно, а значить і політично, заважаючи узурпації влади державою. Виникають умови для поширення соціальних свобод (слова, совісті тощо), поваги до особистості, гуманізації суспіль­ства. Високий статус людини є підґрунтям європейської демо­кратії, яка набула форми європейського парламентаризму.

Саме ці соціально-економічні механізми європейської цивілі­зації забезпечили її переможну ходу по планеті. Тому швидко поширюється в світі і властивий сучасній Європі державний устрій — національна держава, кордони якої в цілому збігаю­ться з межами етнічних територій державотворчого народу (Шве­ція, Фінляндія, Угорщина, Франція, Італія тощо). Національні держави Європи не є моноетнічними. Поряд з титульним етносом і на рівних з ним правах у них мешкають представники інших націй. Вони беруть участь у всіх сферах життя держави, на умо­вах лояльності до неї та знання державної мови. Національні держави європейського типу, як правило, функціонують на мові державотворчого етносу, яка єдина для економіки, державної адміністрації, армії, освіти, культури, науки.

Альтернативою національній державі європейського типу є такий архаїчний тип соціального устрою як імперія (Залізняк, 1994, с. 227-246). Це мілітарна, централізована держава, тери­торія якої охоплює етнічні землі кількох народів. Відомі з часів фараонів імперії завжди виникали внаслідок завоювання прав­лячою верхівкою одного народу етнічних земель сусідів.

В усіх імперіях обов'язково є панівний, імперський етнос, ім'я якого, як правило, носить наддержава — Римська, Перська, Іспанська, Англійська, Російська імперії тощо. Мова імперсь­кого етносу є державною і панує на всій території наддержави і в усіх сферах життя — в господарстві, державному управлінні, армії, освіті, науці тощо. Національна своєрідність завойованих провінцій є постійним джерелом національно-визвольних пов­стань, які загрожують самому існуванню наддержави. Тому імпер­ська метрополія завжди нищила підкорені етноси шляхом їх асиміляції, депортації та нищення їх свідомої еліти. Так, на початку XX ст. в Російській імперії мешкало 130 різних етносів, а на час перебудови М.Горбачова їх лишилося тільки 90. Тому його відомий заклик до України та інших «молодших братів» дозріти до незалежності в єдиній братській державі СРСР нага­дує пропозицію вирощувати овець під наглядом вовка.

Порівняно з сучасними національними державами імперії мали три суттєві недоліки, які зумовлювали їх неминучий розпад і неможливість існування в сучасному динамічному світі. Перш за все, централізований імперський устрій принципово несуміс­ний з ринковою економікою. Ринок висуває на чільне місце економічну доцільність, яка веде до економічної незалежності виробника і регіонів, тому суперечить надцентралізованому імпер­ському управлінню. Європейські імперії ХІХ-ХХ ст. розпалися саме через поширення ринкових відносин. Ще К. Маркс зазна­чав, що в Росії ніколи не було приватної власності на землю, а отже й підґрунтя для ринкової економіки. Всі спроби поши­рення останньої із Заходу призводили до кризи імперського устрою. Нагадаю, що спроба капіталізувати промисловість Росій­ської імперії та фермеризувати її сільське господарство О.

Всі відомі імперії трималися на примусовій праці. А праця раба, за К. Марксом, не буває ефективною. Ця фундаментальна особливість імперського устрою прирекла його в умовах сучасного світу до неминучого краху і зникнення з історичної арени. Крім непродуктивної примусової економіки імперіям властива значна бюрократизація державного апарату. Це робить державну сис­тему неефективною в сучасному динамічному світі. Третім суттє­вим недоліком імперського устрою є національно-визвольна боротьба підкорених народів, що в сучасному світі неминуче веде до розпаду надцентралізованих, клаптикових держав на національні держави європейського типу. Тому імперський устрій не витримав конкуренції з боку національних держав Європи з їхніми ринковими економіками, гнучким державним управлінням та відсутністю національної напруги між регіонами відносно однорідної країни.

XX ст. дає численні приклади приреченості та історичної безперспективності імперського державного устрою. Однією з найрозвиненіших національних держав Європи є Німеччина. Однак 60 років тому німці на чолі з А. Гітлером спробували побу­дувати німецьку імперію Третій Рейх. Уявімо собі, що фашистам вдалося б створити Німецьку тоталітарну імперію на величезних просторах від Англії до Індії. Основана на примусовій неефек­тивній праці, неповороткому забюрократизованому управлінні гігантська надцентралізована держава неминуче б розпалася під ударами національно-визвольних змагань поневолених народів. Як відомо, фашистська авантюра не вдалася і Німецька держава залишившись в межах німецьких етнічних територій, за півсто­річчя перетворилася на одну з найбагатших країн світу. Те ж саме сталося з Японією, яка після невдалої спроби будівництва імперії була змушена розвиватися в межах історичних япон­ських земель і досягла вражаючих успіхів.

Німецьке і японське повоєнні «дива» — це перш за все ре­зультат відмови від імперських амбіцій та побудови національної держави в межах власних етнічних територій, що є обов'язко­вою передумовою для ефективної ринкової економіки. Висновок очевидний — російське економічне диво можливе лише за від­мови Росії від імперських претензій і звуження кордонів до етніч­них земель російського народу. Ця проблема не вирішена і понині. Адже під егідою Москви залишаються Татарстан, Башкірія, Кал­микія, Бурятія, Якутія, численні народи Північного Кавказу тощо, які борються за незалежність від імперського центру.

Після Другої світової війни Російська імперія, на відміну від Німеччини та Японії, пішла не інтенсивним національним, а екс­тенсивним імперським шляхом розвитку. Внаслідок перемоги над фашистами Радянський Союз не тільки зберіг, але й зміцнив свій імперський устрій. Він на власному досвіді продемонстрував світові історичну безперспективність останнього. Три головні вади будь якої імперії (непродуктивна примусова економіка, непово­ротке бюрократичне управління та національно-визвольна бо­ротьба поневолених народів) за 50 повоєнних років зруйнували з середини найбільшу імперію світу. І розпалася вона на держави окремих народів, що отримали жадану незалежність.

В усіх відомих імперіях обов'язково існує напруга між поне­воленими народами та імперським етносом. Навіть в уламках імперій, де під єдиним дахом опиняються кілька народів, один з них виступає в ролі «старшого брата», а всі інші борються з ним за незалежність. Уламок Османської імперії Югославія є ареною збройної боротьби словен, хорватів, боснійців, албанців, македонців з пануючими сербами за незалежність. У Великобри­танії під контролем англійців залишилися кілька кельтських етносів: ірландці Ольстеру, валійці Уелсу, шотландці, в Іспанії — баски, в Турції — курди. Всі вони ведуть боротьбу за незалеж­ність, яка нерідко набуває нецивілізованих форм тероризму. В цих національно-визвольних війнах однією з сторін конфлікту обо­в'язково є пануючий етнос, що не хоче втрачати підкорені тери­торії. Яскравим прикладом є не тільки Югославія, але й пост­радянський простір, де проти державної незалежності литовців, українців, білорусів, молдаван, чеченців, грузинів та інших наро­дів завжди виступала Росія.

Після здобуття незалежності колишнім «молодшим братом» напруження між народами, як правило, зникає. Так, в уламку Австро-Угорської імперії Чехословаччині після розлучення сло­ваків з чехами відносини між цими народами нормалізувалися. Таким чином, в імперіях між народами існує певна міжнаціо­нальна напруга, своєрідний комунальний ефект, який зникає після розлучення і здобуття колишніми колоніями статусу само­стійних держав. Наприклад, після кривавої національно-визволь­ної боротьби з Росією у першій половині XX ст. Польща та Фінляндія отримали незалежність і їхні відносини з колишньою метрополією нормалізувалися.

Отже, імперії та їх уламки, де під дахом єдиної держави опи­няються кілька різних народів, є вибухонебезпечними регіонами, які стабілізуються лише після набуття незалежності поневоле­ними народами, тобто після розпаду імперії.

Таким чином, як свідчить історія людства всі імперії рано чи пізно розпадаються. Причому завжди це супроводжується дестабілізацією суспільства і тривалими війнами. Падіння Рим­ської імперії збіглося з так званим Великим переселенням наро­дів, коли Південна Європа та Середземномор'я протягом кількох століть палали в кривавих війнах. Імперія Київська Русь розпа­далася за доби феодальної роздробленості в ХІІ-ХІІІ ст. Остання характеризується численними збройними конфліктами, коли повсталі провінції з метою позбутися контролю метрополії навіть штурмували і палили столицю імперії княжий Київ (1169, 1203 pp.). Розпад Іспанської імперії супроводжувався кривавими війнами за незалежність молодих латиноамериканських народів. Закінчення тривалої війни в Конго знаменувало кінець Бель­гійської імперії. Сполучені Штати Америки та Індія витримали тривалу збройну боротьбу з англійськими колонізаторами перш ніж розпалася могутня Англійська імперія. Останнім акордом існування Французької імперії була кривава війна Алжиру за незалежність від французів.

Так що, численні збройні конфлікти в національних окраї­нах колишнього Радянського Союзу є типовими явищами, що супроводжують неминучий розпад всіх відомих імперій. Їхня суть — боротьба поневолених народів з панівною, імперською нацією за звільнення з-під її контролю. Тому однією з воюючих сторін обов'язково є пануючий в даній імперії етнос, якому важко змиритися з втратою територій та престижу. Так, у мікроімперії Югославії проти утворення незалежних держав колишніх «молод­ших братів» воюють серби, а у Радянському Союзі — росіяни.

Крім війн розпад імперій супроводжувався радикальними змі­нами у всіх без винятку сферах буття суспільства. Руйнується стара державно-економічна система і на її руїнах виникають принципово нові. Відповідно рвуться старі імперські економічні зв'язки колоніального типу, що абсолютно не відповідають інте­ресам молодих національних держав, влаштованих на засадах ринкової економіки. Різко скорочується величезна імперська армія, а з її уламків будуються збройні сили нових незалежних держав, які функціонують на мові профільного етносу.

Розпад супердержави супроводжується кризою імперської ідеології. Важливою її складовою є так званий імперський істо­ричний міф. Це псевдонаукова теорія, що звичайно не відповідає історичним фактам, але виправдовує експансію на землі сусідів. Так, нібито, іспанці, англійці, німці, французи завойовували Аме­рику, Африку, Азію, а росіяни Сибір не для економічного ви­зиску, а з благородною і безкорисливою метою цивілізувати від­сталі народи та принести їм слово боже. Експансію на захід Російської імперії її ідеологи виправдовували міфічним динас­тичним правом московських князів на спадщину правителів Київської Русі, Візантії і навіть Риму. Цей імперській міф дорого коштував не тільки Україні, але й усій Європі. Досить згадати яку роль відіграли претензії Росії на балканську спадщину візан­тійських імператорів? Босфор та Дарданелли. В радянські часи історичний міф набрав червоного забарвлення. Імперська експан­сія Москви на всіх континентах виправдовувалася благородною метою осчасливити народи світу прогресивним комуністичним способом життя. Не випадково, народи світу, які обирали соціа­лістичний шлях розвитку, неминуче потрапляли в політичну та економічну залежність від Москви.

З падінням імперій відбувається розвінчання офіційної істо­ричної концепції, в основі якої лежить тенденційний імперсь­кий міф. Постає нелегка проблема відновлення історичної правди та доведення її до суспільної свідомості. Відразу зробити це немож­ливо і в умовах ідеологічної кризи величезні маси людей втра­чають ціннісні орієнтири. Виникає родюче підґрунтя для поши­рення різних забобонів, фантастичних історичних концепцій, а також так званих кризових культів. Це масові ірраціональні рухи за глобальне врятування і звільнення людства та побудову всесвітнього царства рівності і братства. їх прибічники фанатично борються за нездійсненну мету, але проти конкретного ворога. Відоме Біле братство — типовий кризовий культ. Виразні риси кризових культів простежуються в усіх великих ідеологіях — християнстві, буддизмі, мусульманстві, більшовизмі.

Свідомість колишніх громадян імперії, як правило, деформо­вана її потужним деспотичним тиском. Тому на руїнах наддер­жави довго зберігається стара імперська ідеологія. Носії мен­тальності зруйнованої деспотії (військово-бюрократичний апарат, одурманені народні маси) є тим поживним ґрунтом, на якому можливі авантюрні спроби відродити економічно збанкрутілу деспотичну державу. Таку безнадійну спробу з відповідними ре­зультатами здійснює у наш час президент Білорусі О. Лука­шенко. Історія свідчить, що ностальгія за величезною наддержа­вою на її руїнах живе дуже довго. Так, у середньовічній Європі протягом більше тисячі років жила утопічна мрія поновити Римську імперію. її виразом була так звана Священна Римська імперія німецького народу, скасована лише 1807 р. Наполеоном.

Отже, розпад на національні держави надцентралізованих ім­перій, як дуже архаїчних, економічно та адміністративно неефек­тивних державних систем несумісних з ринковою економікою, неминучий. На наших очах впала одна з останніх і найбільших деспотичних імперій світової історії Радянський Союз.

Вже за Петра І Російська імперія фактично визнала переваги західноєвропейських технологій та способу життя над тради­ційно російськими. Російські фундаменталісти-розкольники ство­рили непримириму опозицію західним нововведенням. Однак з кінця XVIII ст. європейська ринкова економіка, буржуазний спосіб життя та ідеологія все більше завойовували Росію. На по­чатку XX ст. наступ капіталістичної економіки привів до розпаду несумісного з ним імперського устрою. Від остаточної загибелі імперію врятували більшовики, шляхом нищення прогресивної ринкової економіки разом з її носіями. «Знищивши буржуазію як клас», вони повернулися до споконвіку властивого Росії поза­економічного примусу до праці. Більшовики не змогли протиста­вити перевагам західної цивілізації нічого кращого як самоізо­ляція («залізна завіса»), тотальне насильство та запозичення західних новацій (марксизм, індустріальне виробництво, масове копіювання передових західних технологій та взірців техніки і зброї — атомна бомба, літаки, автомобілі, електроніка тощо). Зрозуміло, що все це лише відстрочило на короткий термін неми­нучу загибель тоталітарної деспотичної наддержави.

За брежнєвської доби «передова» соціалістична економіка вже була не в змозі прогодувати країну, яка існувала за рахунок демпінгового продажу величезної кількості сибірської нафти та газу. Падіння світових цін на енергоносії в середині 80-х змусило М. Горбачова шукати порятунку гинучої неефективної системи в її перебудові. Є. Гайдар та його команда запропонували Москві припинити ділитися доходами від продажу енергоносіїв з націо­нальними республіками. Таким способом передбачалося вивести з кризи лише Росію, в сфері економічного впливу якої на неоко­лоніальних засадах повинні були лишитися її колишні колонії. Так, величезний газовий та нафтовий комплекс Сибіру, який будували спільними зусиллями усі народи СРСР, в т. ч. й Украї­на, почав працювати винятково на Москву. Однак імперська сис­тема виявилась настільки неефективною, що прибутків з продажу нафти та газу не вистачило навіть на підтримку існування Росій­ської федерації. Нове падіння світових цін на енергоносії спро­вокувало черговий крах фінансової системи Росії і призвело до нового, сучасного етапу розвалу решток імперської системи.

Отже, розпад імперського устрою Радянського Союзу не є безпрецидентним в історії людства. Навпаки, це закономірний процес неминучої загибелі неефективної в сучасних умовах через несумісність з ринковою економікою, надцентралізованої держав­ної системи імперського типу. Людство за свою історію багато разів спостерігало загибель різних імперій. Закономірними є і всі деструктивні процеси, що супроводжують розпад супердер­жави. Подолання кризових явищ та стабілізація на постімперських просторах залежить від успіхів державобудівництва наро­дами, що отримали незалежність. Провідна роль у цій справі належить національній еліті.

Кожна нація має складну внутрішню структуру. її тіло — це народні маси, пасивні носії етнічних традицій. Спілкуючись рідною мовою і зберігаючи культурні традиції, вони не в змозі активно стверджувати і захищати національні інтереси. Цю функ­цію виконує національна еліта — активна і свідома частина лідерів та організаторів (інтелектуали, державні діячі, військові). Інтелектуали — це голова нації, верства, що формулює і про­пагує національну (державницьку) ідею. Найбільш численною і активною частиною національної еліти є державна адміністра­ція та офіцерство. Це, образно кажучи, руки нації, що організують життя і самозахист народу, очолюють економічну, політичну, дипломатичну та військову боротьбу за його інтереси.

Відсутність власної національної еліти позбавляє народ мож­ливості самоорганізуватися, створити свою державу, що є необ­хідною умовою нормального, цивілізованого існування в сучас­ному світі. Не маючи власної держави народ вимушений жити в державі сусідів у колоніальному статусі «молодшого брата». Тоді ним керує не національна еліта, а призначена імперською метрополією провінційна адміністрація. Зрозуміло, що її функ­ція не захищати інтереси поневоленого народу, а спрямовувати його на службу поневолювачам. Так, лідер радянської України В. Щербицький робив великі зусилля для звертання української нафто- та газодобувної промисловості, а великі кошти українського бюджету направляв на економічний розвиток Сибірського регіону Росії. З його благословення українські хлопці гинули, завойо­вуючи для Великої Росії Афганістан, де Україна не має геополітичних інтересів. Саме за В. Щербицького тисячі українських шкіл були переведені на російську мову навчання, а всілякі вис­тупи проти колоніального статусу свідомих українців жорстоко придушувались. Отже, державна еліта Радянської України не була національною, бо фактично відстоювала інтереси Росії в Україні.

Значна частина сучасної пострадянської еліти зберегла стару провінційно-імперську, московоцентричну ментальність. У білоруських державних структурах вона навіть зараз займає панівне становище. Як наслідок, зраджуються економічні інте­реси білорусів на користь російського бізнесу. Останній прива­тизував білоруський нафтокомплекс та найбільш цінні підпри­ємства. Білоруські митниці контролюють росіяни, заробляючи гроші не для Мінська, а для Москви. В політичній сфері скла­лася абсурдна ситуація, коли всенародно обраний лідер колиш­ньої колонії Москви робить більше зусиль для повернення влас­ного народу в колоніальне ярмо ніж навіть колишня імперська метрополія.

Серед української еліти зберігається хитка рівновага між старою провінційно-імперською, пострадянською та новою націо­нальною. Саме ці дві реальні політичні сили борються між собою за контроль над Україною. Отже, єдиний суттєвий показник, що визначає політичний спектр сучасної України — це став­лення до незалежної Української держави, а не належність до часто формальних фракцій комуністів, соціалістів, РУХу, зеле­них, партії влади тощо. Український парламент розділений на два непримиримі табори — противників та прибічників незалеж­ності. Останні представлені трьома головними різновидами: націо­нал-демократи (РУХ, УРП, християнські демократи тощо), праві (КУН, УНСО) та численна партія влади, представники якої економічно зацікавлені в незалежній Україні.

Противників незалежності навіть не можна вважати укра­їнськими політичними течіями. Фактично, вони представники російської політичної думки, оскільки відстоюють інтереси Росії в Україні. Стрижнем їх програми є збереження колоніальної залежності України від імперської Москви. Ця позиція визна­чальна для обох основних проімперських політичних напрямків в нашій країні — червоних та біло-синьо-червоних. Українські ліві, визнавши приватну власність, ринкову капіталістичну еконо­міку з експлуатацією буржуазією найманих робітників, фактич­но відмовилися від фундаментальних положень марксизму. Разом з тим, вони затято вимагають відновлення «єдиної та неділимої», відстоюючи весь набір неоімперських стереотипів: єдиний еко­номічний, інформативний та культурний простір, військово-по­літичний союз, державність російської мови на землях колишніх колоній Росії тощо. Тобто українські комуністи разом з різно­манітними соціалістами виявилися більшими прибічниками ро­сійського імперіалізму ніж комуністичних ідей К. Маркса та В. Леніна. Та інакше і не могло бути. Адже на думку видатного російського філософа М. Бердяева, більшовизм — це російський імперіалізм XX ст.

Народи, що не зазнали такого тривалого і потужного тиску деспотичної держави, як білоруси чи українці досить успішно долають негаразди перехідного періоду від радянського мину­лого до національної держави європейського типу. Їхня націо­нальна еліта, що відстоює інтереси власного народу, не була знищена тією мірою як українська. Тому відродження неза­лежних Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, Естонії відбувається швидше ніж України.

Нестача національно свідомих державних кадрів змусила залишити біля державного керма стару провінційно-імперську бюрократію, частина якої і не думає захищати інтереси України. Злам нелюдської репресивної машини з тотальним контролем ЦК та КДБ над всім суспільством розв'язав руки старим радянським кадрам, які сповна проявили свою злодійську натуру. Не вина, а біда сучасної України в тому, що катастрофічно не вистачає сві­домих управлінців, які б замінили на державних посадах злодій­кувате пострадянське чиновництво.

Чому не можна було з самого початку відсторонити їх від державного управління, як це зробили чехи, угорці, поляки та литовці? По-перше тому, що в сучасній Україні поки що немає ким замінити стару бюрократію. По-друге, відсторонення від посад такої чисельної і могутньої верстви сучасної України як постра­дянський бюрократичний та військовий апарат могло б дестабілі­зувати все українське суспільство і привести до громадянської війни. Великий державник і патріот України, фундатор україн­ського націоналізму В. Липинський казав, що незалежна Україна можлива лише тоді, коли вона буде вигідною для пострадянської української бюрократії. Історія свідчить, що в усі часи держави будували не стільки полум'яні ідеалісти, як меркантильні чинов­ники. Так що, чим чисельніша так звана партія влади України, що економічно зацікавлена в українській незалежності, тим ста­більнішою буде Українська держава.

Не здатна до існування в умовах цивілізованої ринкової еконо­міки могутня верства колишнього радянського чиновництва збе­регла контроль над суспільством. Панічно боячись конкуренції з боку молодих і енергійних підприємців вона заблокувала рин­кові реформи на пострадянському просторі. В умовах слабкої держави чиновництво, фактично, зберегло стару і неефективну радянську економіку, незаконно привласнюючи її дивіденди.

За радянської доби ні рядовий селянин, ні голова колгоспу не володіли землею і тим що на ній вирощували. Все забирала тоталітарна держава, яка матеріально забезпечувала аграрне ви­робництво технікою, паливом, коштами тощо. В сучасних умо­вах відсутності достатнього державного контролю реальна влада на селі перейшла до голів колгоспу. Зберігши повний контроль над землею, селянином та усією інфраструктурою села аграрна номенклатура отримала можливість привласнення лев'ячої долі прибутків від сільгоспвиробництва, які раніше надходили до дер­жавної скарбниці. Нинішній голова колгоспу більше ніж при­ватний власник, оскільки господарюючи коштом держави і маючи фактично безкоштовну робочу силу не тільки економічно не від­повідає за свою діяльність, а ще й привласнює більшість того, що виробляється у фактично державному сільгоспвиробництві. Багатоголосий плач огрядних дядьків про животіння та занепад керованих ними колгоспів якось не в'яжеться з їхнім квітучим виглядом та багатоповерховими палацами, що будуються ними ж біля кожного українського села.

Щось подібне відбувається в пострадянській промисловості, ме­дицині, науці, освіті. Безнадійно застарілі системи, через неефек­тивність яких власне і загинув Радянський Союз, повсюдно консервуються колишньою радянською номенклатурою. Адже в умовах слабкої держави чиновництво отримало безпрецедентну можливість безкарного привласнення дивидендів з контрольова­них ним державних підприємств. Звідси непохитна одностайність керівників усіх рангів у боротьбі проти приватизації землі, промислових підприємств тощо за їх збереження у державній власності, тобто у розпорядженні чиновництва. За останні роки ця номенклатурна олігархія структуралізувалася і має своїх пред­ставників у всіх ешелонах влади, потужне лобі в парламенті, висуває власних кандидатів на президентське крісло.

Отже, колишнє радянське чиновництво є неабиякою пере­поною на шляху становлення нормальної ринкової економіки в Україні. Однак час працює на Україну. Народ постійно регене­рує і поновлює свою еліту. Не випадково ще біблійний Мойсей сорок років водив євреїв по пустелі, щоб вимерли люди з рабською психологією і народилися свідомі будівничі нової країни. У нашу динамічну добу національна еліта самовідновлюється значно швидше, кажуть протягом одного покоління, тобто 25 років. Україні для цього треба ще менше часу, оскільки процес дер­жавного будівництва почався не з нуля, а свідомі українці були і за радянських часів. Крім того, ефективна ринкова економіка наших західних сусідів підштовхує Україну на цивілізований європейський шлях розвитку. Отже, будьмо оптимістами.

Таким чином, на наших очах на руїнах однієї з останніх і найбільших імперій в історії людства розгорнулося будівництво власних національних держав народами, що звільнилися від колоніального ярма. Для українців це не перша спроба побуду­вати свою державу. Тому Україна, не започатковує, а фактично, відроджує державність, яка вже має довгу історію.

Розпад імперії є закономірним і невідворотним процесом, зумовленим її неефективністю в сучасному світі. Оптимальною моделлю сучасного державного устрою є національна держава європейського зразка, що виявилась найбільш економічно і адмі­ністративно ефективною системою, комфортною для індивіда і безпечною для сусідів. Саме за таким державним принципом влаштовані всі західні сусіди України, які належать до найбільш розвинених суспільств планети. Тобто, ми не маємо реальної альтернативи побудові незалежної Української держави за націо­нальними принципами цивілізованої європейської спільноти. Головною передумовою будівництва незалежної України, яка лише й може забезпечити умови для виходу з економічної кризи, є наявність чисельної державотворчої національно свідомої еліти. Час та історичні обставини працюють на користь її швидкого відтворення. Тому побудова незалежної європейської Української держави неминуча і є питанням найближчого часу.

Якщо багатомільйонна українська людність знайде в собі сили поновити свою національну еліту, то з її допомогою побудує власну державу, як це вже зробили всі сучасні цивілізовані нації. Це, як правило, правові, демократичні держави, що базуються на ринковій економіці, пріоритеті прав людини, рівності всіх гро­мадян перед законом незалежно від національності. Оскільки вони не гноблять інші народи і не загарбали чужих етнічних терито­рій, їм не загрожують національно-визвольні повстання. Тому національні держави (Франція, Німеччина, Швеція, Фінляндія, Угорщина тощо) є осередками стабільності в сучасному світі.

І навпаки, потенційними регіонами напруги й нестабільності є імперії та їхні уламки, що насильно об'єднують під єдиним дер­жавним дахом багато народів з їх етнічними землями. У таких країнах поневолені народи борються за незалежність, періодично повстаючи зі зброєю в руках (збройні конфлікти останнього десятиріччя по національним окраїнах колишнього СРСР та Юго­славії, курди в Туреччині, баски в Іспанії, ірландський Ольстер у Великобританії тощо). Збереження колоніальної залежності України продовжує на невизначений час її непривабливий статус країни періодичних економічних криз та національно-визвольних змагань корінної нації. Про це нагадує сумний і тривалий істо­ричний досвід бездержавного існування українського народу.

Отже, всім громадянам України, незалежно від національності, слід вирішити, чи бажають вони, щоб їхні діти мешкали у коло­нії, яка час від часу вибухатиме національно-визвольними пов­станнями корінної нації. Єдиним гарантом їхньої безпеки та добробуту може бути незалежність України.