ВСТУП

_В наш доленосний для України час здавалося б суто нау­кові проблеми історії української державності набули виняткової актуальності. Адже без врахування історичного досвіду державного будівництва українців неможливо збудувати міцну сучасну Україну.

Давня мудрість говорить, що народ, який забуває свою ми­нувшину — не має майбутнього. Адже головний націотворчий чинник — це національна свідомість, стрижнем якої є усвідом­лення своєрідності історичної долі свого народу. Коли народні маси не знають власної історії національна свідомість розмивається і етнос сходить з арени історії, розчиняючись серед сусідів.

Отже, знання власної минулого, свого історичного коріння становить потужну консолідуючу силу кожного народу. Без історичної свідомості народ перетворюється на етнографічну масу, що легко піддається асиміляції більш етнічно консолідова­ними сусідами. Не випадково завойовники усіх часів прагнули позбавити гноблені народи їхньої власної історії, перекручуючи її на власну користь.

Так сталося і з Україною. Опинившись у «братніх» тенетах сусіднього етносу, вона була пограбована не лише матеріально, культурно, а й історично. Офіційні історики Російської імперії, виправдовуючи її експансію в Україну, відібрали в українців ранні етапи їхньої національної історії. Давньоукраїнська дер-Київська Русь була проголошена першою російською державою. Українці опинилися в непривабливому статусі зайд без роду і племені на нібито споконвічно російських землях.

Таким чином, нагальним завданням українських істориків є встановлення об'єктивної картини у фальсифікованих ділянках національної історії, та популяризація цих знань в Україні і поза її межами. Особливо слід наголосити саме на поширенні об'єк­тивної, науково перевіреної інформації про минуле України, яка б відповідала строгим вимогам сучасної світової історичної науки. Ніякі патріотичні міркування не можуть бути виправдан­ням історичної міфотворчості деяких сучасних істориків-аматорів.

Усі ми свідки чергового українського відродження. Україна знову спинається на ноги, знову пробує відбудувати незалежну державу — власний дім, без якого український народ прирече­ний зійти з арени історії. Однак це не перша спроба україн­ського державного будівництва, врахування історичного досвіду якого — необхідна передумова подальшого цивілізованого буття українського народу.

Відомо чотири головні етапи державного будівництва в укра­їнській історії: Київська Русь, козацька держава, Українська народна республіка та сучасна незалежна Україна. Наша бать­ківщина розвивалася за універсальними для усієї Європи істо­ричними законами. Тому перша українська держава Русь зі сто­лицею у княжому Києві постала одночасно з першими державами інших великих етносів помірної зони Європи у кінці IX ст. Приблизно в цей же час виникли перші Французька та Німецька держави, перше Англійське та Польське королівство, Празьке князівство чехів, Угорська держава та інші.

Згадані європейські держави, народившись у ІХ-Х ст., без­перервно розвивалися протягом тисячоліття до наших часів. Україна ж періодично втрачала свою державність. 1240 р. під ударом монгольської навали впав княжий Київ, що символізу­вало загибель першої української держави. Ослаблена у війнах зі степовиками Україна була загарбана Литвою, Польщею та Угорщиною. Національно-визвольне повстання проти польських поневолювачів на чолі з Богданом Хмельницьким започаткувало козацьку державу. Під загрозою нової польської окупації Богдан Хмельницький був змушений звернутися за допомогою до єди­новірної Москви. Так, Україна опинилася в складі Московського царства, яке 1764 р. скасувало козацьку державу Гетьманщину. Під час російської революції 1917 р. українська державність від­родилася знову, але була знищена навалою російських більшо­виків. В наш час Україна вчетверте пробує зіп'ястися на ноги, скинути імперську зверхність і побудувати власну державу, без якої цивілізоване існування народу в сучасному світі неможливе.

Чим пояснюється пунктирність української державності порів- няно з неперервним розвитком держав наших західних сусідів? Відповідь на це питання вже сто років тому дав видатний укра- їнський історик Михайло Грушевський. На його думку головна причина драматизму української історії в невдалій геополітич- ній позиції України на межі зі степом. Степи Південної Украї­ни — це західна частина гігантського євразійського степового коридору, що на сході сягає Монголії. Степ здавна був домів­кою войовничих скотарів-номадів. Різні кочові народи протягом тисячоліть котилися зі сходу на захід, хвилями розбиваючись об українські землі. Тільки за останні три тисячоліття відомо 12 великих навал агресивних кочовиків, що прокотилися через південь України: кіммерійці, скіфи, сармати, гунни, болгари, авари, хозари, печеніги, половці, торки, монголи, татари. Остан­ньою хвилею кочовиків були калмики, що дійшли до східного кордону України і зупинилися у Передкавказзі.

В протистоянні безкінечним навалам войовничих кочовиків українці втрачали надто багато крові, сил, коштів. Україна ви­конувала роль своєрідного щита, який захищав Європу від агресивного Степу аж до XVII-XVIII ст. На цей час литовці, поляки, угорці та росіяни побудували міцні держави і поділили між собою етнічні землі ослабленого в боротьбі зі степом україн­ського етносу. Отже, тривала бездержавність українського народу, значною мірою, зумовлена його фатальним сусідством зі степом. Як співається в народній пісні:

Горе тій чайці, чаечці-небозі,

Що вивела діток при битій дорозі.

Курс лекцій «Історія української державності» побудований відповідно до чотирьох головних історичних етапів українського державного будівництва. Крім розділів, присвячених кожному з них, на широкому історичному тлі з позицій останніх досягнень світової науки аналізуються актуальні проблеми будівництва сучасної незалежної України.