ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ, БІЛОРУСІВ ТА РОСІЯН

_В же зазначалося, що знання власної історії — обов'язкова умова існування народу. Одним з вузлових питань на­ціональної історії є питання походження, історичних витоків народу або його етногенезу.

Трипільсько-арійська версія відзначається радикальним автохтонізмом. Її прибічники твердять, що українці є прямими гене­тичними нащадками дуже давніх археологічних етносів тери­торії України. Біля витоків цих поглядів стояли українські археологи міжвоєнної доби — В. Щербаківський, Я. Пастернак. Особливо популярна ця неоромантична теорія серед сучасних патріотично налаштованих аматорів. Згідно з трипільсько-арій­ською версією український етнос існував уже за часів трипіль­ської археологічної культури Правобережжя Дніпра та праарійських скотарів степового Лівобережжя, тобто ще 5-7 тис. років тому. Відтак українці стають унікумом європейської історії, бо переважна більшість великих етносів помірної зони Європи має вік близько 1500 років.

Трипільці — це прямі нащадки ранніх землеробів Півден­ної Анатолії, які протягом VIII-V тис. до н. е. заселили через Балканський півострів південь Європи. В етномовному відно­шенні вони пов'язані з близькосхідними землеробами доби нео­літу, зокрема з хатто-хуритами, що здавна населяли Південь Анатолії (рис. 1). Простежений археологами та атропологами генетичний зв'язок трипільської культури через неоліт Подунав'я та Балкан з ранніми землеробами Південної Анатолії підтверджується новітніми лінгвістичними дослідженнями (Залізняк, 1999, с. 90, 110).

Українська мова та культура принципово різняться від культури та мови стародавніх народів Близького Сходу, а зна­чить і їхніх родичів трипільців.

Рис. 1. Розселення найдавніших землеробів з Південної Анатолії у VII-V тис. до н. е.

Землеробський трипільський та скотарський давньоіранський (праарійський) світи доісторичної України енеолітичної доби ІV-ІІІ тис. до н. е. були своєрідними антиподами, бо принципово різнилися між собою походженням, економікою, культурою, мо­вою, антропологічним типом людності. За походженням і зовніш­ністю трипільці були східними середземноморцями невисокої, тендітної статури з темними очима, волоссям та шкірою. Їхні східні сусіди праіндоєвропейці степового Лівобережжя навпаки були кремезними північними європеоїдами. Оскільки українці належать до індоєвропейської мовної сім'ї, то неіндоєвропейці трипільці не могли бути їхніми безпосередніми пращурами. Щодо спорідненості українців з праарійцями, то вона не більша ніж греків, ірландців, балтів, вірменів, іранців між собою, з якими українці пов'язані дуже давнім спільним походженням від найдавніших індоєвропейців степового Подніпров'я (Заліз­няк, 1999, с. 97-118).

Звісно, надбання стародавніх народів, що мешкали в давни­ну на території України, увійшли до складу українського етно­культурного комплексу. Однак це не означає, що трипільців, праарійців, скіфів, сарматів чи гунів слід вважати українцями. Показово, що прихильниками трипільсько-арійської ідеї україногенези є аматори. Глибоко обізнані з проблемою фахівці розуміють неможливість довести безперервність етнокультурного розвитку від трипільців до історичних українців. А саме така безперерв­ність є необхідною умовою для встановлення віку та генетичних витоків кожного народу.

Трипільсько-арійська версія походження українців є типовим прикладом історичної міфотворчості.

За пізньосередньовічною концепцією україногенези українці як етнос з'явилися лише в XIV-XV ст. внаслідок розчленування татарами, литовцями та поляками єдиного давньоруського народу на окремі східнослов'янські етноси. Ця заідеологізована версія відображає імперські претензії на історичну спадщину Київської Русі фактично є черговою трансформацією російської імперської ідеї XX ст. Докладніше познайомимося з нею у роз­ділі «Київська Русь — українська держава».

Найбільш аргументованою є ранньосередньовічна версія походження українців, біля витоків якої стояв М. Грушевський (1991, с. 177). Він протиставив претензіям російських істориків на спадщину Київської Русі неперервну тяглість етноісторичного розвитку на українських теренах від антів, які мешкали в лісо­степах України в IV-V ст., до сучасних українців. Сучасний рівень історичних знань дає вагомі підстави говорити про початок формування українського етносу близько 1500 років тому. Головним аргументом є безперервність етноісторичного розвитку на українських теренах з середини І тис. н. е., про що свідчать дані археології, антропології, мовознавства, письмові джерела.

Україногенез підкорявся універсальним загальноєвропейсь­ким історичним закономірностям і суттєво не відрізнявся від етногенезу інших народів середньої смуги Європи. Середньо­вічна Європа постала на руїнах Римської імперії. Визначальна роль останньої і зумовила народження переважної більшості великих європейських етносів (поляків, чехів, сербів, німців, французів, англійців) зразу ж після бурхливої доби падіння Риму, а саме в середині І тис.

Оскільки українці належать до слов'янства, то очевидно, що з'явилися вони не раніше появи власне слов'ян, що за новіт­німи даними сталося лише в V ст. Слідом за видатним чеським лінгвістом Л. Нідерле переважна більшість сучасних дослідників вважає, що слов'яни походять з теренів Північно-Західної Украї­ни між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Дніпром (Баран, Козак, Терпиловський, 1991). Однак ці ж території є ядром українських етнічних земель, де власне формувався українсь­кий народ. Сам факт збігу кордонів слов'янської батьківщини з батьківщиною українського етносу та неперервний розвиток на цих теренах від найдавніших слов'ян (антів та склавинів V-VІІ ст.) до сучасної України дає підстави вважати останніх праукраїнцями. Саме на підставі безперервності історичного розвитку сучасні антам і склавинам України ранньосередньовічні племена Англії, Франції, Швеції, Сербії, Чехії, Польщі вважаються відповідно прямими пращурами англійців, французів, шведів, сербів, чехів, поляків. Отже, виключення з їх числа українського етносу суперечить універсальним закономірностям етногенези слов'ян та інших європейських народів.

Падіння Римської імперії в середині І тис. н. е. супроводжу­валося потужними міграційними процесами, що відомі під назвою Великого переселення народів. В VI-VIII ст. відбува­ється інтенсивне розселення слов'ян з їхньої прабатьківщини у Північно-Західній Україні, від якого починають відлік власної історії більшість слов'янських народів. Тогочасні слов'яни на своїй батьківщині в Україні були представлені племенами склавинів та антів. Ці етноніми відомі з письмових джерел і, перш за все, візантійських хронік. За археологічними даними склавинам відповідає празька культура Прикарпаття та Волині, антам — пеньківська лісостепів між Південними Карпатами та басейном Дінця (рис. 2).

Рис.

Поселення: 1 — антів (пеньківська культура); 2 — склавинів (празька культура); 3 — балто-слов'яни (колочинська культура); 4 — лехіти (дзедзицька культура)

Спочатку долиною Дунаю на захід рушили племена празької культури (склавини). їх експансію на південь деякий час стри­мував кордон Візантії по Дунаю. В VI ст. поселення склавинів з'являються не тільки на Нижньому, але й на Середньому та Верхньому Дунаї. Саме від цих поселень празької археологічної культури починають свою етнічну історію чехи, морави, словаки.

У VI ст. слов'янські переселенці з верхів'їв Дунаю заселили басейни Ельби, Заале та Одера. Тут вони змішалися з місцевими племенами і в VI-VIII ст. започаткували своєрідну культуру західних слов'ян — полабів, волинян, укран, лютичів, поморян, ободритів та лужицьких сербів. Їхні селища та городища проісну­вали у межиріччі Одри та Ельби до XIII ст., коли в своїй більшості були знищені в процесі германської експансії. Під впли­вом слов'янських переселенців з Нижнього Одеру у Польському Помор'ї в Vl-VІІ ст. постала дзедзицька культура, носії якої лехітські племена стали важливою складовою польського етносу.

Якщо склавини колонізували басейни Верхнього Дунаю, Одеру та Лаби, то після 551 року анти масами переходили на південний берег Дунаю у володіння Візантії (рис. 2). Іоан з Ефесу пише, що слов'яни «сидять спокійно, без страху та кло­поту в римських провінціях». У VI-VII ст. слов'янські поселення з'явилися по всьому Балканському півострову і навіть у Малій Азії. У цей час західні автори називали Славонією навіть Пелопонес. «Зіслав'янилася вся наша земля і стала варварською», — писав візантійський імператор Констянтин Порфирородний. На Бал­канах слов'янські племена сербів, хорватів, дуклян, мораван, северів, драговитів та ін. зіткнулися з греками, іллірійцями та фракійцями. Нащадками частково романізованих іллірійців та фракійців є сучасні албанці та румуни.

О.М. Трубачов навів карту поширення топонімів Київ, Києво, Київець, Києвичі тощо (рис.

Вчені давно звернули увагу на велику кількість відповідників слов'янським географічним назвам Північно-Західної України на Адріатиці, в басейнах Дунаю, Лаби, Одри, Вісли. Наприклад, на півдні Київщини є річка Хорватка, а князь Володимир Святий воював тисячу років тому з білими хорватами, які жили у При­карпатті біля витоків Дністра та Пруту. Крім хорватів Адріатики з історичних джерел відомі чеські хорвати та дуліби. За літопис­ними даними плем'я дулібів раніше жило на Волині та на Верх­ньому Дністрі. За Константином Порфирородним серби спочатку жили в країні Бойки в Карпатах, про що свідчить і назва річки Сербень на Івано-Франківщині. Звідси вони переселяються в VI-VII ст. на Адріатику та в басейн Лаби (лужицькі серби або сорби).

Рис. 3. Поширення топоніасів, похідних від назви Київ, за О. Трубачовим

Умовні знаки: 1 — Київ, Києво; 2 — Київець, Києвичі; 3 — напрямки розселення слов'ян у VI-VIII cm.

У колишній Югославії відомо сотні відповідників географічним назвам України і особливо Житомирщини та Київщини: Жито­мир, Малин, Болярка, Бараші, Радичі тощо. Тут є один Київ, два Київці, п'ять поселень з назвою Києво, Кияни (рис. 3). Якщо не всі, то значна частина цих назв пов'язана з приходом на Бал­кани слов'ян з території України майже півтори тисячі років тому.

Подібні паралелі слов'янським географічним назвам з тери­торії України є також у Польщі, в Моравії, в межиріччі Лаби та Одри. Все це — наслідок розселення слов'ян у VI-VII ст. зі слов'янської прабатьківщини, що займала північно-західну час­тину сучасної України між Прип'яттю та Карпатами.

Про прихід слов'янського населення на Адріатику, в Сло­ваччину і Подунав'є саме з України переконливо свідчать дані антропології. Центральноукраїнський антропологічний тип має найближчі паралелі в антропології словаків, сербів, хорватів, словен, через що називається також адріатичним типом.

Яка ж доля слов'янської людності, що лишилася на своїй батьківщині між Карпатами та Середнім Дніпром і що відомо про її етнічну приналежність? Дані мовознавства дають вагомі підстави вважати склавинів та антів Північно-Західної України V-VII ст. за своїми етнічними характеристиками прямими пращурами українців. Зокрема, палеолінгвістика свідчить про поширення української лексики на Волині та Прикарпатті на момент розселення, звідси пращурів слов'янських народів тобто у V-VII ст. н.е. Лише так можна пояснити поширення згаданих українських топонімів (Київ, Малин, Житомир, Радичі, Боляр­ка тощо) та гідронімів (Рось, Сян, Збруч, Дулібка, Хорватка, Трубіж) по усьому слов'янському світі.

Звертає на себе увагу величезна кількість української лек­сики в сербській та лужицькій мовах. Ось лише деякі приклади: ватра, вабити, важити, вилиця, ґазда, гай, гинути, голота, гуска, заскочити, злочин, квочка, комин, корисна, крок, лагодити, лаяти, людства, люлька, муляти, напад, паша, гуня, ватра, плах­та, послуга, праля, сукня, торба, шкодити та багато інших. Враховуючи походження балканських та лужицьких сербів з території Північно-Західної України, можна припустити, що склавинська людність між Карпатами і Дніпром у V-VIII ст. розмовляла мовою, що містила велику кількість слів, влас­тивих сучасній українській мові. Іншими словами, українці є прямими спадкоємцями мовних особливостей склавинів та антів середини І тис. н. е. Значна частина лексики останніх стала навіть визначальною для української мови. Цей лексичний спа­док українці могли отримати лише за умов безперервної і поступової трансформації склавинів та антів Північно-Західної України в український етнос.

Враховуючи сказане, чи не слід розглядати слов'яногенез, як відгалуження окремих слов'янських народів від праукраїнського генетичного дерева, яке з V ст. розвивалося на етнічних україн­ських землях з центром на Волині (рис. 4) (Залізняк, 1994, с. 130).

Безперервний культурно-історичний розвиток слов'янських племен на землях Північно-Західної України від склавинів Волині V ст. до Київської Русі є першим, додержавним етапом формування українського етносу. Археологічні пам'ятки VIII-IX ст. відомої лука-райковецької культури Північно-Західної України залишені праукраїнськими племенами деревлян, волинян, білих хорватів, тиверців, уличів, полян, які згадуються у найдавнішому київському літописі Нестора. Саме ця праукраїнська людність була творцем першої української держави Київської Русі, яка виникла в X ст. синхронно з першими держа­вами сусідніх народів Європи — поляків, моравів, чехів, що зна­менувало трансформацію згаданих слов'янських народів у серед­ньовічні нації.

Отже, незмінність населення, безперервність етноісторичного розвитку його культури та мови на споконвічних українських етнічних теренах між Середнім Дніпром і Карпатами від скла­винів Волині V ст. через лука-райковецьку культуру до південних русичів IX-XIV ст. і далі до козацької України дає підстави твердити, що коріння українського етносу сягають середини І тис. н. е. (рис. 4). Дещо пізніше від українців і за їхньою безпо­середньою участю народилися інші східнослов'янські народи.

Греко-римська цивілізація Середземномор'я не тільки випе­реджала в своєму розвитку Європу, але й визначала її етно­культурний розвиток. Території, де відчувався безпосередній вплив стародавніх Греції та Риму суттєво випереджали у своєму розвитку первісні народи Європи, що мешкали північніше. Безпо­середній контакт греко-римської цивілізації через Надчорномор'є з українськими землями прискорив їх розвиток і зумовив більш раннє дозрівання українського етносу порівняно з іншими схід­ними слов'янами, що мешкали на північ від давніх українців. Останні з моменту свого народження близько 1500 років тому інтенсивно колонізували лісову північ Східної Європи з нечис­ленним мисливсько-рибальським балтським та фінським насе­ленням. Особливо прискорився цей процес у X ст. з утворенням давньоукраїнської держави Русь зі столицею в Києві. Наслід­ком змішування місцевого балтського та фінського населення з колоністами з України-Русі стало зародження молодих східно­слов'янських етносів — білорусів, псково-новгородців, росіян.

Безпосередніми пращурами окремих східнослов'янських на­родів, як відомо, були слов'янські племена VIII-XII ст., згадані в «Повісті минулих літ», написаній Нестором літописцем у Києві близько 900 років тому. Розвиток археології дозволяє вирішу­вати проблеми генези окремих літописних племен східного сло­в'янства, що проливає світло на ранні етапи формування сло­в'янських етносів Східної Європи.

Як зазначалося волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни VIII-XI ст. фактично вже були праукраїнцями. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів та радимичів Полісся, кривичів Подвіння та Верх­нього Дніпра. У генезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в'ятичі басейну Оки та переселенці з Південної Русі. Науці відомий четвертий східнослов'янський етнос — псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у XV-XVI ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід.

Вже зазначалося, що етнічні процеси на півдні Русі, набли­женому до візантійських центрів цивілізації, протікали швидше ніж на півночі. Тому формування українського етносу відбулося раніше ніж інших східнослов'янських народів. Однорідність матеріальної культури лука-райковецьких пам'яток VIII-IX ст. Північно-Західної України, залишених літописними племенами волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, білих хорватів оче­видно свідчить про інтенсивну консолідацію праукраїнського етносу, яка завершилася у X ст. утворенням першої української держави Київська Русь. Археологічні джерела переконливо свідчать, що на відміну від давньоукраїнських племен, культура яких уніфікувалася ще в переддержавний період, окремі прабілоруські та праросійські племена зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Русі в ХІІ-ХШ ст.

Білоруський, псково-новгородський та російські етноси по­стали пізніше українського в процесі слов'янізації вихідцями з Волині та Київського Подніпров'я лісових обширів, спокон­віку заселених племенами балтів та фінів. Ще у V-VII ст. сло­в'яни Київщини просунулися на Десну та Верхній Дніпро, де постали балто-слов'янські людність, що під впливом пізніших переселенців з Південної Русі трансформувалася в літописні племена кривичів та радимичів VIII-X ст.

У VIII-IX ст. давньоукраїнські племена полян та деревлян поширювалися з Київського Правобережжя на схід в басейни Десни, Сейму, Верхнього Дону та Оки, де визначально вплинули на формування літописних сіверян та в'ятичів. В культурі сіверян Північно-Східної України праукраїнські елементи поєдналися з ірано-аланськими і навіть тюрськими (хазаро-болгарськими). В'ятичі басейну Оки сформувалися у VIII ст. внаслідок змішу­вання місцевого фінського населення зі слов'янськими пересе­ленцями з басейнів Десни та Сейму (рис. 5).

З VII ст. археологічно простежується експансія волинян та деревлян у північному напрямку на лівий берег Прип'яті. Особ­ливо інтенсивно вона відбувалася у VIII-IX ст., коли слов'я­нізувалися території Берестейщини та Північного Полісся аж до Верхнього Німану. Тому аналоги гідронімам території України маємо у Верхньому Подніпров'ї. Маються на увазі праві притоки Березини у Білорусії: Рославка (порівняйте р. Рославка та с. Рославичі в басейні Росі), Сана (від р. Сян), Бруч (від Збруч), Дулібка (від племені дулібів Волині).

Розселення волинян та деревлян на північ археологічно фік­сується в Західному Поліссі з VII ст. Так постало прабілоруське літописне плем'я дреговичів, культура і мова якого має витоки в землях волинян та деревлян Українського Полісся та Волині. Говірки півдня Білорусі і зараз зберігають спорідненість з гово­рами Волині та Житомирщини.

Разом з тим, культура дреговичів відрізнялася від культури праукраїнських племен Південного Полісся численними балтськими елементами. Найкраще це простежується в прикрасах жіночого убору. Про інтенсивне змішування слов'ян з балтами свідчить антропологічний тип дреговичів. На відміну від дав­нього і сучасного населення Північно-Західної України вони були носіями валдайського антропологічного типу, який вважається балтським. Саме до нього належить переважна більшість давніх та сучасних балтів, а також білорусів.

Формування кривичів очевидно відбувалося у VIII-IX ст. на ґрунті балто-слов'янської людності на Верхньому Дніпрі в умовах потужного допливу нових слов'янських переселенців з Прип'ятського Полісся та Середнього Подніпров'я. На формування західної гілки кривичів (полочан) суттєво вплинули дреговичі, що просувалися з півдня.

Ільменські словени були найближчими родичами і північними сусідами кривичів. У ІХ-ХІІІ ст. вони займали землі між Чуд­ським озером на заході і Верхньою Волгою на сході (рис. 5). Нов­город виник як племінний центр словен. Як і в генезі кривичів, у формуванні словен брали участь нащадки балто-слов'ян VI-VII ст., слов'янські колоністи з півдня, а також численні місцеві балтські та фінські племена. У ІХ-Х ст. ільменські словени, разом з якоюсь частиною фінського племені весь, інтенсивно переселялися на південний схід на землі мері у Верхньому Поволжі. Ці переселенці стали важливою складовою молодого російського етносу.

З X ст. з верхів'їв Дніпра на правий берег Верхньої Волги почали просуватися кривичі. Слов'янські переселенці застали тут місцеве фінське населення. Тому старожитності Верхнього Поволжжя Х-ХІІІ ст. являють собою складну суміш етновизначальних виробів словен, кривичів, в'ятичів, фінів, балтів і на­віть скандинавів. Певну роль у формуванні російського етносу на Верхній Волзі грали і вихідці з Південної Русі-України.

Останнім часом серед російських дослідників поширилась лехітська версія походження росіян. Її прибічники (В. Седов, В. Янін) вважають псково-новгородський субетнос найдавнішою групою росіян, яка сформувалася у VIII-ІХ ст. за участю західних слов'ян (лехитів). Про це нібито свідчать деякі західносло­в'янські елементи в російській мові, а також характерний для західних слов'ян посуд, уламки якого знайдені в найдавніших шарах Ладоги. Фундатором західнослов'янської концепції етно­генези росіян був ще Нестор-літописець, який писав, що радимічі і вятичі «від ляхів».

Різні дослідники неодноразово наголошували, що літописець мав на увазі не спорідненість з поляками, а західний напрям, з якого прийшли пращури згаданих племен басейнів Сожу та Оки. На думку лінгвістів (Півторак, 1993) згадані мовні паралелі ро­сійської з польською можуть виявитися слідами балтських та фін­ських впливів. Згадувана ж кераміка з Ладоги дійсно виробля­лася в ІХ-Х ст. в районі слов'янського міста Волін в гирлі Одеру, звідки шляхом морської торгівлі поширювалася по узбережжю Балтії. Особливо часто її знаходять в Данії та Швеції, що звичайно не свідчить про ґенезу скандинавських вікінгів на слов'янському ґрунті. На Волхов лехіти могли потрапити лише з басейну Вісли. Однак жодних археологічних слідів лехітської міграції з Вісли на Псковщину через споконвічні землі балтів в басейні Німану не виявлено. Лехітська концепція походження росіян вимагає додаткової аргументації (Залізняк, 2004, с. 107-112).

Таким чином, археологічні матеріали переконливо свідчать про переселення у VIII-XI ст. праукраїнської людності з Північно-Західної України на лісову Північ Східної Європи. Внаслідок змішування слов'янських прибульців з півдня з місцевими бал­тами та фінами формувалися літописні племена лісової зони — пращури молодих східнослов'янських етносів. Остаточне їх фор­мування відбулося вже в Х-ХІІ ст. в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі.

Держава Русь утворилася вздовж річкового шляху з варяг в греки. Домінуючим центром на ньому був Київ. Однак прабілоруські Смоленськ і Полоцьк теж грали важливу роль в цій торгівельній системі, оскільки контролювали корабельні волоки між Верхнім Дніпром, Двіною та Волховом. Крім того Полоцьк мав окрему власну торгову орієнтацію Двіною на захід (Чуба­тий, 1964, Залізняк, 2004, с.113-116).

Розгалужені торгівельні зв'язки створювали економічне підґрунтя для дуже ранніх самостійницьких тенденцій у поло­чан. Так, полоцький князь Рогволд зробив спробу вийти з під влади Києва ще на початку правління Володимира Великого. Хоч як писав Т. Шевченко «Владимир князь перед народом убив старого Рогволода», змагання Полоцька за незалежність від Києва продовжувалися. Полоцьк перший з давньоруських міст досяг фактичної незалежності від київського князя. У середині XII ст. самостійну політику почав проводити Смоленськ. 1307 р. Поло­цька земля була підкорена Литвою. Подальший розвиток біло­руського етносу продовжився в литовсько-білорусько-українській конфедеративній державі та в Речі Посполитій.

Пращуром псково-новгородського етносу було літописне плем'я ільменських словен VІІІ-Х ст. Словенські племінні центри Псков, Ладога, Новгород здавна мали тісні зв'язки водним шляхом з Балтією, що значною мірою зумовило своєрідність етно-культурного розвитку псково-новгородців. З остаточним усамостійненням Пскова і Новгорода у XII ст. міцнішають зв'язки з Володимиро-Суздальською землею, звідки на Новгородщину надходило збіжжя. 1478 р. Московське князівство поглинуло Новгородську республіку. Періо­дичні масові знищення та депортації новгородців призвели до їхньої асиміляції росіянами в кінці XVI ст.

Росіяни — наймолодший східнослов'янський етнос. Їхня пра­батьківщина це Верхнє Поволжя. Воно лежить далеко на сході від дніпровського торгового шляху. Контакти Верхнього Поволжя з Каспієм та Центральною Азією зумовили своєрідність куль­турно-історичного розвитку регіону. Суздальська земля з сере­дини XII ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька, Смолен­ська за відокремлення від Києва. Саме в цей час виник тісний і тривалий антикиївський союз Володимиро-Суздальських князів з половцями. Його започаткував Юрій Довгорукий, одружившись з половецькою княжною. У другій половині ХІІ ст. шлях «з варяг в греки» був перерізаний половцями на Нижньому Дніпрі. На думку російського історика П. Струве саме ця суздальсько-половецька унія завдала смертельного удару княжому Києву, призвівши до розпаду імперії на князівства.

Сини Юрія Довгорукого Андрій та Всеволод були організа­торами і натхненниками погромів Києва 1169 та 1203 рр. Після них Київ втратив реальну силу і політичним центром Південної Русі стало Галицько-Волинське князівство, князь якого правив Києвом через своїх намісників. Настала доба феодаль­ної роздрібності, коли молоді східнослов'янські етноси (псково-новгородці, прабілоруси, праросіяни) відгалузилися від провід­ного етносу імперії — праукраїнців Південної Русі.

Так, у другій половині ХІІ ст. на Верхній Волзі сформувалося динамічне ядро молодого російського етносу. Видатний росій­ський історик В. Ключевський вважав, що говорити про росіян можна не раніше кінця XII ст. «В особі князя Андрія великорос вперше виступив на історичну арену», — писав він. Остаточне формування російського етносу відбулося в сприятливих умовах першої власне російської держави — Московського князівства Івана Калити, Василя Темного, Івана III під потужним впливом монгольської імперії Чингізидів. «Головним фактором утворення великоруської нації була Московська держава і монголо-татарські впливи», — писав російський історик П. Струве у 1952 р.

Отже, російський етнокультурний комплекс остаточно сфор­мувався в XIV-XV ст. на ґрунті слов'яно-візантійських традицій Київської Русі в угро-фінському оточенні в умовах татарських впливів. Оскільки російський етнос посідав впродовж останніх сто­літь панівне місце у Східній Європі, історія Російської імперії подавалася як історія всіх народів регіону. Тому час формування основ російського культурного комплексу (XIV-XV ст.) екстрапо­лювали на історію найближчих сусідів, в тому числі українців, які почали формуватися значно раніше росіян.

Таким чином, якщо генетичне підґрунтя білорусів, псково- новгородців та росіян творилося в VI-IX ст. в процесі пересе- лення праукраїнців Середнього Подніпров'я та Волині на північ у балтське та фінське середовище, то остаточне формування молодих східнослов'янських народів відбулося Х-ХІІ ст. в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етногенетичні процеси, що призвели до їхнього постання не є чимось унікальним у сві­товій історії і неодноразово повторювалися на руїнах великих імперій минулого. Мається на увазі постання в підкорених імперією провінціях нових етносів, споріднених з народом-завойовником. Відбувалося це в умовах потужного адміністра­тивного, культурного, мовного впливу розвиненої метрополії на відсталу периферію в процесі її колонізації (Чубатий, 1964, Залізняк, 2004, с. 117-125).

Внаслідок такого впливу на місцевий варварський субстрат народжувалися нові етнічні спільноти. Генетично вони являли собою синтез місцевих традицій з домінуючою культурою імпер­ського центру. В умовах невідворотнього розпаду імперій і відокремлення провінцій від метрополії відбувався відрив або власне народження нових етносів від батьківського імперського. Групи таких молодих постімперських етносів лишилися після розпаду великих імперій минулого — Римської (іспанці, порту­гальці, французи), Іспанської (мексиканці, аргентинці, чилійці, болівійці, кубинці), Англійської (американці, канадійці, австра­лійці), Руської (білоруси, псково-новгородці, росіяни).

Про сталість і універсальність законів етнотворення на постім­перських просторах свідчить разюча подібність історичної кар­тини зародження романських та східнослов'янських народів. Як стародавній Рим романізував свої північні варварські провінції, так княжий Київ русифікував (від Русь, а не Росія) безкраї лі­сові обшири півночі Східної Європи.

Потужний вплив Риму на периферію своєї імперії призвів до постання романської групи народів. Іспанці та португальці — це латинізовані місцеві племена Піренейського півострова. Фран­цузи — латинізоване кельтське плем'я галів, а румуни — латинізовані фракійські племена даків, гетів, мезів, що також включали слов'янський компонент. Аналогічний вплив київської метрополії на малозаселену лісову периферію імперії зумовив русифікацію місцевих балтських та фінських племен і зарод­женню на їхніх теренах білоруського, псково-навгородського, російського етносів. Провідну роль праукраїнського Києва в по­станні інших східнослов'янських народів добре розуміли русичі, називаючи княжий Київ «матір'ю городів руських».

Таким чином, науці відомо не три, а чотири східнослов'янські народи, з яких українці найстарші. Білоруський, псково-новгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського і сталося це не пізніше середини XII ст., тобто майже за сто років до приходу татар. Простежується два головні етапи впливу праукраїнців на формування інших східнослов'ян­ських народів. Розселення праукраїнської людності у V-IX ст. з те­риторій між Середнім Подніпров'ям і Карпатами на північ приз­вело до постання в лісовій зоні Східної Європи своєрідного слов'яно-балто-фінського етнокультурного субстрату. Саме на ньому в Х-ХІІ ст. під потужним культурним, мовним, адміністративним впливом праукраїнської Київської метрополії завершилася почат­кова фаза формування білорусів, псково-новгородців, росіян.