ПРОБЛЕМА ДАВНЬОРУСЬКОЇ НАРОДНОСТІ

_Питання історичної спадщини княжого Києва здавна було ключовим в історії всіх народів Східної Європи. Давні претензії Російської імперії на правонаступництво Київської Русі служили ідеологічним виправданням її експансії на землі україн­ців, білорусів, литовців.

Суперечка українців та росіян («южан и северян» за вира­зом російського історика О. Пипіна) за спадщину Київської Русі не вщухає протягом семи століть, набуваючи відповідних істо­ричній епосі форм. Обидва претенденти без сумніву щось успад­кували від першої справжньої держави Східної Європи. Але хто з цих народів створив її, консолідувавши різноетнічні племена навкруги Києва? Чи може це зробив якийсь стародавній етнос, що під ударами татар розпався на російську, українську та біло­руську гілки, як вважають прибічники давньоруської народності?

Давньоруська народність є останньою трансформацією імпер­ських претензій на києворуську спадщину шляхом заперечення прямого генетичного зв'язку українців з південними русичами Х-ХІІІ ст. Однак сформувалася ця неоімперська концепція зовсім недавно, лише в середині XX ст. Їй передував довгий діалог між українцями та імперською Москвою, що своїм корінням сягає часів розпаду Київської Русі та початку формування власне російської держави на Верхній Волзі в XIV ст. (Залізняк, 2004, с. 78-93).

Так, за південноруськими літописами XIII ст. прямим про­довжувачем традицій княжого Києва був давньоукраїнський Галич, який називають «другим Києвом». Ідея прямої спадкоєм­ності від Київської Русі до козацької України жила на україн­ських землях протягом усього пізнього середньовіччя. Ідеологи козацтва XVII-XVIII ст. пишуть про козацтво як «плем'я народу Руського, предки якого разом з Володимиром хрестилися», а козацька вітчизна, за Самійлом Величком, отримала «благочестя від святого і рівноапостольного князя Володимира Київського, що просвітив Русь хрещенням».

Правителі Московської держави з моменту її зародження також претендували на спадщину Київської Русі. Володимиро-Суздальські літописці починали державну історію росіян з київ­ського літопису «Повість минулих літ». У XV ст. формується історичний міф про Москву, як третій Рим, що нібито має ди­настичні права на землі двох своїх попередників — власне Риму та Константинополя. Ця ідеологічна концепція була далека від історичної правди і являла собою типовий імперський історичний міф, головна мета якого — ідейне обґрунтування харизми прав­лячої династії та експансії молодої держави на землі сусідів.

Авторами цього історичного міфу були православні церков­ники, що втекли до Москви із захопленого 1454 р. турками Константинополя. Вони проголосили московських князів пря­мими династичними спадкоємцями візантійських імператорів та захисниками православ'я. Вони ж написали фантастичний родовід московських правителів, пращурами яких нібито були біблійний Ной, фараон Рамзес, Олександр Македонський, Пто­лемей, Клеопатра, імператор Риму Август. Від одного з трьох бра­тів Августа Пруса, що буцімто жив у Марієнбурзі на Віслі, походить Рюрик, безпосередній пращур московських князів. Крім того, за легендою візантійський імператор Константин Мономах подарував як своєму спадкоємцю пращуру московських прави­телів київському князю Володимиру Мономаху хрест, чашу і барми та вінчав його шапкою Мономаха. Хоча в Августа не бу­ло братів, Марієнбург заснований лише в XIII ст., а знаменита шапка Мономаха виявилася пізньою підробкою, московські князі вважали себе прямими нащадками згаданих правителів минулого та їх династичними спадкоємцями.

Цей фантастичний родовід не викликав сумнівів у Москві XV-XVI ст. і був джерелом гордощів князівської родини. Так, Іван IV Грозний вважав своє походження від імператора Августа справою безсумнівною і загальновідомою.

Так формувалося ідеологічне підґрунтя російського само­державства, що освячувало військову експансію на землі Київ­ської Русі, які сприймалися як династична спадщина москов­ських правителів.

200 років тому цей історичний міф модернізував у відповід­ності з часом фундатор офіційної історії Російської імперії М. Ка­рамзін. Автор сентиментального роману «Бедная Лиза» написав белетристичну версію «Истории государства Российского». «Спі­вець російського самодержавства» називає Київську Русь просто Росією, персонажів давньоруських літописів росіянами, а Київ, перефразуючи літописця Нестора, «матір'ю городів російських».

В середині XIX ст. наукоподібного вигляду імперській версії російської історії спробував надати М. Погодін. Він проголосив першими мешканцями Києва і творцями держави Русь росіян, які після татарської навали XIII ст. переселилися з Київського Подніпров'я на Верхню Волгу. Українці нібито прийшли на Київщину з Прикарпаття пізніше.

М. Погодін спровокував бурхливу і тривалу дискусію між російськими та українськими вченими про етнічну належність південних русичів. Його концепція не витримала гострої критики М. Максимовича і особливо М.Костомарова. В своїй відомій статті 1861 р. «Дві руські народності» останній переконливо пока­зав окремішність українців від росіян і їх прямий зв'язок з кня­жим Києвом і Галичем. Цю думку в другій половині XIX ст. розвивали історики В. Антонович, М. Драгоманов, М. Дашкевич та мовознавці О. Потебня, А. Кримський. Підсумував дискусію «южан с северянами» про початок історії східних слов'ян М. Грушевський у знаменитій статті 1904 р «Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства».

Після нищівної критики теорії М. Погодіна ніхто з серйоз­них російських істориків вже не твердив, що кияни Х-ХІІІ ст. були росіянами. Російський науковий офіціоз вустами свого най­більшого авторитета ректора Московського університету С. Солов­йова закликав: «Не делить, не дробить русскую историю на от­дельные части, периоды, но соединить их.., не разделять начал, но рассматривать их во взаимодействии...— вот обязанность исто­риков в настоящее время».

Однак цей заклик не подіяв на громадськість і на позиції М. Костомарова та М. Грушевського поступово перейшли багато російських істориків. Першим був К. Кавелін, який ще 1865 р. писав, що укладач першого літопису XI ст. Нестор «...знает малороссиян и перечисляет разные ветви этого русского племе­ни.., но замечательно, что великоруссов он вовсе не знает... Таким образом, мы имеем все основания предполагать, что великоруссы образовались в особую ветвь не ранее XI века... Восточная отрасль русского племени образовалась частью из переселенцев из Мало­россии и северо-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов... В образовании великорусской ветви, ее расселении и обрусении финнов состоит интимная, внутренняя история русского народа.., в ней-то именно и лежит ключ ко всему ходу русской истории».

Про народження російського етносу лише в XII ст. писав В. Ключевський. Академік О. Пипін визнав, що «историческая деятельность древнего Киева принадлежит южной отрасли». Остаточну перемогу «южан» у боротьбі за історичну спадщину княжого Киева констатує відомий російський історик О.

У період між двома світовими війнами оприлюднена М. Гру-шевським 1904 р. історична схема лишається загальновизнаною як у радянській, так і в емігрантській російській історіографії, її палким прибічником був лідер радянської історичної науки 20-30-х pp. історик-марксист М. Покровський, який визнавав «Київську Русь Малоросією, тобто Україною». За нею виклада­лася середньовічна історія Східної Європи не тільки у вищій, але й у середній радянській школі. Поширилась вона і серед істориків російської еміграції. Так, П. Струве відокремлював істо­рію Київської Русі від російської національної. Він писав: «Го­ловним фактором утворення великоруської нації була Московська держава та монголо-татарські впливи».

Після перемоги націонал-комуністів на чолі зі Сталіним над інтернаціонал-комуністами Льва Троцького ідеологи СРСР поступово повертаються до шовіністичних історичних концепцій Російської імперії. 1934 р. при загадкових обставинах помирає в лікарні батько наукової антиімперської схеми історії східних сло­в'ян М. Грушевський. Розгром школи М. Покровського у 1936 р. був ще одним з етапів становлення імперської ідеології в Радян­ському Союзі. Завершити цей процес завадила Друга світова війна, перемога в якій ще більше підігріла шовіністичні настрої у ста­лінській Москві. Однак повернутися на позиції М.

Ця імперська тенденція в російській історіографії часів сталінізму почала проявлятися в умовах переможної ейфорії, що охопила радянських ідеологів після Другої світової війни. На вихід радянської імперії на світову арену в якості супердер­жави офіційна наука відповіла відродженням у новій формі старих історичних концепцій російського імперіалізму. В працях радянських медієвістів з'являються не зовсім ясні пасажі про існування в давньоруський час етнічної спільноти, що передува­ла формуванню власне російського народу. Зокрема Д. Ліхачов у повоєнний час писав про формування єдиної давньоруської сві­домості. Однак найбільш оперативним і чутливим до віянь епохи виявився В. Мавродін, який 1948 р. видав працю «Этапы форми­рования русской нации». Саме в ній була вперше сформульована концепція давньоруської народності, що нібито, з одного боку, була колискою трьох братніх народів, а з другого — предтечею централізованої Московської держави та її історичного спадко­ємця Радянського Союзу.

Обговорення мавродінської версії формування російського народу відбулося на початку 1951 р. в Москві в Інституті історії АН СРСР. Її автор стверджував, що у зв'язку з утворенням Київ­ської держави племена східних слов'ян у ІХ-ХІ ст. об'єдналися в єдину давньоруську народність зі спільною для всієї держави мовою. Під ударами татар вона розпалася на великоруську, українську та білоруську народності.

Декларативна через слабку аргументацію концепція не узгод­жувалася з глибоко аргументованими поглядами на етнічні про­цеси в Київській Русі згаданих класиків не тільки української, але й російської історичної науки. Після різкої критики з боку таких знаних вчених як О. Зимін, В. Пашуто, Г. Санжаєв та ін. В. Мавродін визнав свою помилку і обіцяв переглянути свої погляди.

Далі сталося незбагненне. Зразу ж після розгрому концепції В. Мавродіна про спільну давньоруську колиску росіян, українців та білорусів хором і тими ж словами заговорили всі провідні ра­дянські медієвісти і навіть її колишні опоненти. Така радикальна трансформація уявлень відомих вчених про Київську Русь мала поважну причину. В дискусію втрутився ЦК КПРС, що само по собі свідчило про надзвичайне політичне значення здавалося б суто наукової проблеми.

10 січня 1954 р. газета «Правда» надрукувала схвалені ЦК КПРС «Тези про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією». Щойно розкритикована провідними російськими істо­риками давньоруська народність, в існуванні якої врешті решт висловив сумніви навіть її автор, була проголошена «колискою трьох братніх народів» і лягла в основу офіційної радянської кон­цепції етнічної історії східних слов'ян. «Тези» декларували, що з ІХ-ХІ ст. у державі Русь склалася праруська народність з єдиною мовою, культурою, самосвідомістю і патріотизмом. Вна­слідок окупації Русі татарами, Литвою та Польщею ця єдність розпалася на російську, українську та білоруську народності. «Російський, український та білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності, яка створила дав­ньоруську державу — Київську Русь».

Проблема спадщини Київської Русі була переведена з нау­кової в політичну площину і дискусія на цю тему в радянській науці стала неможливою. Авторитетна думка українських та російських істориків кінця XIX — початку XX ст. щодо Київ­ської Русі, як невід'ємної складової української історії, фактично була демонстративно проігнорована. «Дискусія» з ними звелася до ритуальних і далеко неакадемічних прокльонів на адресу росій­ських буржуазних та українських націоналістичних вчених.

Зрозуміло, що тези ЦК КПРС не справили враження на дослідників за кордонами СРСР, де і у повоєнний час притри­мувалися історичної схеми М.Грушевського не тільки україн­ські (М. Чубатий, Ю. Шевельов, П. Голубенко та ін.), але й ро­сійські (П. Струве) вчені. Однак у Радянському Союзі всі, хто бодай торкався етнічних процесів на Русі, були вимушені вжи­вати освячену вищим партійним керівництвом формулу «дав­ньоруська народність — колиска трьох братніх народів». Зазна­чимо, що більшість дослідників із зрозумілих причин робили це досить формально.

Українські історики теж були змушені констатувати існу­вання давньоруської етнічної спільноти. Окремо стоїть трагіч­на постать К. Гуслистого, який мав мужність стверджувати, що давньоруська народність не стала вповні стійкою етнічною спільнотою і почала розпадатися ще в XII ст. Під час чергового наступу реакції в Україні 1973 p. К. Гуслистий покінчив життя самогубством.

Однак знайшлись й ентузіасти, що розвивали нову офіційну концепцію східнослов'янської історії. Той же В. Мавродін напи­сав ще дві книжки на її захист, які були видані величезними накладами. Особливо інтенсивно освячені Кремлем ідеї щодо етнічної єдності східного слов'янства у X-XV ст. розвивалися в 70-80 pp. Якщо В. Мавродін розклад давньоруського етносу зв'язував з добою феодальної роздробленості ХІІ-ХІІІ ст., то І. Греков навпаки побачив у політичному розпаді Київської Русі на окремі князівства нестримне бажання князів об'єднатися в «общерусском единстве». І так всім їм цього хотілося, що «объединители» навіть посварилися між собою, бо кожен боровся «за свой вариант единства всей русской земли».

Така марксистська діалектика в інтерпретації минулого привела прибічників давньоруської народності до парадоксаль­них висновків, що незважаючи на очевидні центробіжні політич­ні, культурні та мовні процеси, що мали місце на Русі в XII-XIV ст. давньоруська етнічна єдність лише міцніла від цього. А тому вона продовжила своє існування навіть у помонгольський час, закономірно породивши централізовану Московську державу. А далі виявилося, що східні слов'яни «..вважали себе єдиним руським народом і в кінці XVI ст. і в XVII ст. Тому так охоче і радісно сприйняли возз'єднання і на Україні і в Росії». Так, стараннями нового покоління радянських істориків життя давньоруської народності було продовжено ще на п'ять століть, аж до Переяславської ради.

Схоже, що шукачів руської єдності взагалі не хвилювало, що їхні твердження суперечать очевидному — факту існуванням окремих українського, білоруського та російського народів ще за доби середньовіччя. В. Пашуто, який у 1951 р. відкидав саму можливість існування давньоруської народності, 1982 р. твердить, що росіяни беруть початок саме від неї, і «російська централізована держава виступає спадкоємицею давньоруської». А віце-президент Академії наук СРСР П.Федосеєв йде ще далі і відверто заявляє в українському академічному виданні: «соціаль­но-політична спадщина Київської Русі була перебрана Великою Росією, що було великим кроком уперед у розвитку і приготуванні майбутньої централізації».

Так, ідеологічні вправи ЦК КПРС за допомогою радянської партійної науки сягнули своєї справжньої мети — загарбання імперським етносом історичної спадщини величезного регіону Східної Європи з метою ідеологічного виправдання своєї експансії на землі сусідів. А позірний інтернаціоналізм доктрини, яка проголошувала рівність прав усіх східнослов'янських народів на їх спільну києворуську колиску, виявився лицемірною облу­дою для легковірних «молодших братів». «Спільна колиска», де нібито одночасово народилися східнослов'янські народи, пере­творилася на зозуляче гніздо, повним господарем якого зако­номірно стало найсильніше зозуленя.

Символом перемоги неоімперських тенденцій у східноєвро­пейській історії було святкування 1988 р. 1000-річчя хрещення Русі не у Києві, а в Москві. Нагадаю, що на час хрещення киян на етнічній батьківщині росіян Верхній Волзі не існувало не тільки Москви, а й будь-якого слов'янського населення, яке можна було б асоціювати з праросіянами.

Очевидно, що декретований ЦК КПРС міф про давньоруську «колиску трьох братніх народів» є радянською модифікацією старого імперського міфу про «Москву – третій Рим». Всупереч будь якій логіці і досягненням історичної науки він фактично повернув радянську історіографію на кілька століть назад, на ідейні позиції московських монахів XV-XVII ст. Ніби після М. Карамзіна та М. Погодіна і не було цілої плеяди видатних українських та російських істориків, лінгвістів, археологів. Справа честі науковців України, Росії та Білорусії якнайскоріше відмовитися від імперських марень середньовіччя, освячених кремлів­ськими ідеологами «единой и неделимой». У наш час вони вигля­дають свідомою фальсифікацією, що ганебною плямою лежить на радянській історіографії. Справжньою матір'ю давньоруської на­родності був не княжий Київ, а повоєнна сталінська Москва.

Доведена до абсурду слухняною партійною історичною наукою ідея єднання східних слов'ян у давньоруській «колисці» зі свого народження 50 років тому просякнута виразним імперським духом. Сама поява окремих східнослов'янських народів розгля­далася як негативне явище, зумовлене татарською та польською агресією ззовні. Відповідно всяке об'єднання росіян, білорусів та українців у єдиній державі розцінюється як позитивний історичний акт відновлення історичної справедливості. Так, здавалося б, суто наукова концепція давньоруської єдності схід­нослов'янських народів служить політичній справі поновлення Російської імперії. Посилаючись на спільну «давньоруську колиску» демократ О. Солженіцин пропонує «обустроить Россию», приєднавши до неї Україну, Білорусію та слов'янізований Пів­нічний Казахстан.

Адміністративно насаджувана концепція давньоруської народності, що начебто була далекою попередницею єдиного ра­дянського народу, підживлювала ілюзію споконвічної органічної єдності російської держави, приховуючи її імперську суть. При цьому експансія Москви на українські землі набувала «пристой­ного вигляду» возз'єднання «єдиного руського народу».

Разом з тим, поки що не наведено серйозних наукових аргу­ментів на користь існування єдиного давньруського народу.

Чи міг існувати єдиний давньоруський етнос тисячу років тому на величезних обширах держави Русь, що контролювала етнічні території десятків балтських, фінських, слов'янських, тюркських племен від Балтії до Чорного моря. Навіть 15 літописних слов'янських племен, які увійшли в державу Русь, не складали єдиного народу вже у VIII ст. «Усі племена мали ж свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов», — пише про них Нестор Літописець.

Всі аргументи на користь існування єдиного давньоруського етносу фактично зводяться до двох основних: етно-політичної єдності Київської Русі як держави та єдиного кирило-мефодіївського мовно-культурного комплексу. Останній складався з книж­ної церковно-слов'янської мови та православної культури. Але він був поширений не тільки на Русі, а й на землях Сербії, Болгарії, Моравії, Трансильванії, Словаччини. Отже, зарахову­вати всіх його носіїв до єдиної народності абсурдно бо існування у той час болгарського, сербського, волоського, моравського етно­сів підтверджують численні письмові джерела.

В Західній Європі в той же час був повсюдно поширений єдиний латино-католицький культурний комплекс. Тобто всі народи західної частини континенту писали і читали латиною і були носіями римо-католицької релігійної культури. Однак ніхто не стверджує, що від Польщі до Іспанії у середньовіччя мешкав єдиний етнос.

Російська мова та культура мали статус державних у Ра­дянському Союзі. Але під цим нівелюючим офіційним мовно-культурним покривом на своїх етнічних землях продовжували жити своєрідні етноси — литовці, українці, грузини, узбеки тощо. Отже, єдиний офіційний кирило-мефодіївський культурно-релігійний комплекс Русі зовсім не свідчить про етнічну моно­літність людності Київської держави Х-ХІІІ ст.

Під етно-політичною єдністю Русі, яка нібито свідчить про існування давньоруської народності, звичайно мають на увазі єдину державу з конкретною назвою Русь, якою правила одна династія Рюриковичів, а також загальноруську свідомість прав­лячої верхівки та вищого духовенства. Однак всі ці показники властиві всім імперіям, визначальною рисою яких була поліетнічність. Класичний приклад маємо в Російській імперії, яка зібрала під єдиним дахом деспотичної держави 130 народів та народностей. Вона теж була політично єдиною державою, якою правила династія Романових, а правляча верхівка в провінціях мала московсько-центристські погляди. Отже, політична єдність держави ще не свідчить про її етнічну монолітність, а значить не може бути доказом існування єдиної давньоруської народності.

То чи існувала давньоруська спільнота взагалі? Без сумніву так. Але це було перш за все державно-політичне, а не етнічне утворення. Тобто була давньоруська держава, а не народ. Саме про державну, а не етнічну єдність Русі свідчать наведені аргу­менти прибічників давньоруського етносу. Але існування Київ­ської держави ніхто ніколи не заперечував. Більше того, в межах Київської середньовічної держави теж діяв етноконсолідуючий фактор. Як у всіх імперіях це була культура і мова пануючого, державотворчого народу, тобто південних русичів Київської метрополії. Фактично вони мали статус офіційних державних на Русі. Оскільки південні русичи за канонами сучасної етно­логії по суті були давньоукраїнцями, то з княжого Києва в під­контрольні провінції поширювались саме давньоукраїнська мова та культура. Отже, якщо й можна говорити про якусь загальну для Русі Х-ХІІІ ст. східнослов'янську етнічну специ­фіку, джерелом якої була південноруська метрополія, то за своєю етнічною суттю вона була давньоукраїнською.

Давньоруська народність нагадує породжену радянською пропагандою «нову етнічну спільноту радянський народ». Після розпаду імперії СРСР окремого радянського етносу не стало. Радянські люди виявилася етнічними росіянами або тією чи іншою мірою зрусифікованими представниками підкорених Росією народів. Те ж сталося після розпаду Русі. На її місці не виявлено ніякого давньоруського народу, а окремі балтські, фінські, тюркські та східнослов'янські (українці, білоруси, псково-новгородці, росіяни) етноси. Як міфічна радянська етнічна спільнота була фактично продуктом русифікації завойованого Російською імпе­рією простору, так і давньоруська етнічна специфіка східного сло­в'янства виникла внаслідок поширення давньоукраїнського етно­культурного комплексу на підвладні Києву різноетнічні племена.

Таким чином, те що в радянській повоєнній історіографії фігу­рує під терміном давньоруська народність, по суті було давньо­українською етно-політичною спільнотою або першою державою українського етносу, відомою під назвою Русь.

Саму концепцію давньоруської народності важко назвати нау­ковою. Як і щойно згадуваний аналогічний їй міф про «нову історичну спільноту радянський народ», вона є типовим витво­ром ідеологічно-пропагандистської машини тоталітарного режиму. Не маючи переконливих контраргументів прибічники цієї псев­донаукової побудови були змушені демонстративно ігнорувати глибоко аргументовану наукову схему етногенези східносло­в'янських народів, колективно вироблену класиками української та російської науки кінця XIX — початку XX ст. Насаджувана адміністративно-поліційними методами у повоєнний час ідеоло­гічна концепція давньоруської народності протрималася в радян­ській історичній науці майже 50 років тільки завдяки немож­ливості об'єктивної наукової дискусії з проблеми, що є наріжним каменем історичного фундаменту Російської імперії з найдавні­ших часів. Однак, Україна звільнилася від гніту останньої сім років тому. Чому ж деякі українські історики все ще не нава­жуються дати фахову оцінку імперському міфові про колиску трьох братніх народів? Може традиційно чекаємо, що це зроб­лять за нас на її батьківщині в Москві? Марні сподівання, якщо врахувати погляди сучасних провідних істориків Росії.

Наприклад, автор пасіонарної теорії етногенезу Л. Гумільов в своїй останній книжці «От Руси к России» 1992 p. визнає «...различия между Киевской и Московской Русью.., двумя разными потоками русской истории». «Москва не продолжала традиций Киева.., заменив их другими нормами поведения, во многом заимствованными у монголов. Новая держава (Россия) выступила таким образом наследницей Тюрского каганата и Мон­гольского улуса». Разом з тим, він визнає реальність давньору­ського етносу і вважає, що українці постали після його розпаду.

Буремні події в Україні XVII ст. висвітлюються в розділі «Воссоединение», у відповідній заголовку інтерпретації. Вияв­ляється, що то була не національно визвольна боротьба україн­ського народу, а війна проти західноєвропейської цивілізації за возз'єднання з єдинокровними братами. «Воссоединение с Рос­сией спасло подавляющее большинство православного населе­ния Украины... Выбор оказался правильным... Украинцы ока­зались не в проигрыше. Решающую роль здесь сыграли как раз этнические отличия украинцев от великороссов (украинцы и тогда были более усердными служаками, нежели русские)... Возможность сделать карьеру была практически у каждого... Весь XVIII в. украинцы этим и занимались». (Мабуть разом з I. Мазепою, П. Орликом та К. Гордієнком, які до самої смерті боролися за незалежність України).

Крім того, виявляється на відміну від великоросів українці, за Л. Гумільовим, мали ще одну корисну Росії якість — талант до господарського засвоєння засушливих вододілів. «Они выка­пывали колодцы-криницы, делали запруды на ручейках.., воз­никали хутора с садиками, и забот о хлебе насущном украинцы не знали. Когда же при Екатерине II были завоеваны северный берег Черного моря, Крым, для заселения стали доступны новые степные пространства — Дикое поле». Так що, «ни о какой дискриминации украинцев в составе России не было и речи», — закінчує опис української ідилії в складі Росії XVII-XVIII ст. російський демократ-шестидесятник, властитель умів радян­ських студентів-істориків 70-80-х років Л. Гумільов. Така собі імперська самовпевненість, що більшого щастя ніж будувати Велику Росію українцям годі й шукати.

Інший російський авторитет з історії слов'янства, відомий археолог В. Седов в останній своїй книзі 1995 р. «Славяне в ран­нем средневековье» аргументовано показує, що етногенез поля­ків, сербів, хорватів, чехів, болгар та інших слов'ян розпочався у VI-VII ст. Щодо, українців, то заперечуючи висновки румун­ського лінгвіста Е. Петровича про мешкання на території Руму­нії до Х-ХІ ст. носіїв українських діалектів В. Седов безапеля­ційно заявляє: «Об украинских диалектах в рассматриваемое здесь время не может быть и речи».

Отже, за В. Седовим, поляки зароджуються в VI ст., а їхні безпосередні східні сусіди українці лише в XIV. Якщо так, то на берегах невеличкої річки Сян, що розділяла етнічні землі укра­їнців та поляків, мала місце небувала в історії Європи ситуація. Етно-історичний розвиток правого берега Сяну, за В.В. Сєдовим, відставав від лівого на 800 років, тим самим ламаючи всі універ­сальні закони історичного розвитку Європи.

Про зародження українського етносу в середині І тис. н. е., тобто синхронно з поляками, чехами, французами, англійцями, свідчать данні археології, про що писалося у попередніх розділах. В ядрі етнічних територій українців (Волинь, Прикарпаття) простежується безперервний етно-культурний розвиток україн­ського етносу від празької культури V-VII ст. до Київської Русі і далі до сучасних українців. То чому ж радянська історіографія вперто торочить, що українці з'являються лише після монголь­ської навали? Чому ті ж самі археологічні аргументи достатні, щоб опускати в середину І тис. н. е. етнічне коріння всіх великих етносів помірної зони Європи, крім українців? Відповідь оче­видна: поперек україногенезу гнилою колодою лежить сталін­ська концепція давньоруської колиски трьох братніх народів.

В. Седов не тільки визнає існування окремого давньорусь­кого народу, вживаючи для його позначення також термін «восточнославянская этноязыковая общность», але й вважає, що її носії мешкали лише в містах. «Основой восточнославянской этноязыковой общности было городское население, в сельской местности прочно сохранялись диалектные особенности». За В. Се­довим, давньоруський етнос припинив своє існування лише після нищення давньоруських міст монголами, коли нібито почалося формування окремих східнослов'янських народів. Зауважимо, безпрецедентність для світової етнології самого факту існування суто міських етносів.

А може прибічниками давньоруської колиски в Росії є лише старше покоління істориків, що почало формуватися ще в нелегкі для науки часи сталінізму? Нажаль, ні. Нове покоління російських істориків, слідом за своїми попередниками, також міцно тримається за неоімперську колиску трьох братніх народів. Тим часом аргументи не тільки українських, але й російських істо­риків старої школи К. Кавелина, М. Любавського, М. Покровского, П. Струве про початки етногенезу росіян з XII-XIV ст. лиша­ються в силі, чомусь не заслуговуючи уваги їхніх співвітчизників. Останніх з часів монахів Московського царства Івана Грозного більше цікавить спадщина княжого Києва ніж власна етнічна історія. Ця 500-річна традиція російської історичної думки не лишає надії дочекатися від російських колег критичного ана­лізу сталінської концепції та об'єктивного підходу до проблеми етногенези східних слов'ян. Історикам незалежної України слід нарешті подолати заціпеніння перед авторитетом сталінських етно­логів Кремля і дати об'єктивну оцінку їх імперським маренням.

Концепція давньоруської народності — типовий витвір крем­лівських ідеологів і по своїй суті не є науковою. Адже сфор­мувалася вона з ініціативи ЦК КПРС, спираючись на згаданий партійний документ 1954 р. Не дивно, що не тільки М. Костома­ров чи М. Грушевський, а й С. Соловйов та В. Ключевський навіть не підозрювали про існування єдиного давньоруського етносу. Не маючи переконливих аргументів прибічники цієї псевдонау­кової конструкції були змушені демонстративно ігнорувати глибоко обґрунтовану наукову схему етногенези східнослов'ян­ських народів М. Грушевського. А доки перевірені часом аргу­менти останнього на користь давньоукраїнської етнічної суті Південної Русі лишаються не спростованими, то «давньоруська колиска трьох братніх народів» взагалі не має наукового під­ґрунтя для свого існування.

Отже, декретований ЦК КПРС міф про давньоруську народ­ність є радянською модифікацією імперського міфу про «Москву третій Рим», ідейним підґрунтям імперських зазіхань на україн­ські землі.