КИЇВСЬКА РУСЬ — УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

_Проблема державотворчого етносу Київської Русі є пред­метом давньої і запеклої дискусії не тільки науковців, але й політиків. Всі держави мали конкретну етнічну прина­лежність.

Ще в минулому столітті наука відкинула твердження М. Погодіна, що творцями держави Русь були росіяни. Новітня спроба сконструювати окремий давньоруський етнос, як показано у попередньому розділі, переслідувала політичну ціль узурпувати історичну спадщину княжого Києва імперською Москвою. Сучасна наука дає багато переконливих свідчень на користь того, що справжнім творцем Київської держави Х-ХІІІ ст. був український етнос на руському етапі історичного розвитку (Залізняк, 1994, с. 136-150; 1999, с. 98-216). Познайомимося з головними з них.

Перш за все зазначимо, що сумніви щодо належності держави зі столицею у княжому Києві до національної історії українців виглядають дивними з позицій сучасної етнології. Адже ана­логічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в ІХ-Х ст. на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях історики європейських країн давно і одно­стайно вважають державами відповідних народів. Це ще раз дово­дить, що суперечка навколо національності жителів Південної Русі пояснюється не так нестачею наукових джерел, як зайвою політизацією питання. Нагальною проблемою сьогодення є узгодження багатьох заідеологізованих проблем радянської історич­ної науки з загальноєвропейською історією. І перш за все це стосується спадщини княжого Києва.

Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають свою національну історію з постання своїх незалежних держав у ІХ-Х ст.

Заперечуючи можливість безпосереднього виростання коза­цької України на спадщині Південної Русі звичайно посилаються на перерву в історичному розвитку, що нібито сталася після зане­паду Русі під ударами татар і перед постанням козацтва, та на різницю між культурою і мовою двох періодів української істо­рії. Отже, чи була ця прірва між Руссю та козацькою Україною такою глибокою і широкою, що розділяла два окремі народи?

Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна куль­тура козацької України безпосередньо виросла з культури Пів­денної Русі.

За даними археології, форма та орнаментація глиняного посуду передають етнічну своєрідність первісних народів. Кера­міка козацької України є безпосереднім спадкоємцем традицій керамічного виробництва Київської Русі. В свою чергу останнє генетично пов'язане з ранньослов'янською керамікою середини І тис. н. е. Інакше кажучи, археологами прослідкований безпе­рервний розвиток традицій виробництва посуду в Середньому Подніпров'ї, на Волині, в Галичині, у Верхньому Подністров'ї протягом останніх 1,5 тис. років.

Приблизно те саме можна сказати і відносно традиційних житлових будівель України. Пізньосередньовічне українське жит­ло розвинулося безпосередньо на місцевому київському ґрунті і виросло з ранньослов'янського житлобудівництва. Отже, на укра­їнських етнічних теренах між Карпатами та Середнім Подніп­ров'ям археологами простежена безперервна житлобудівна тра­диція від V ст. н. е. до української архітектури XX ст.

Кам'яне церковне та світське будівництво у козацькій Україні було представлене яскравим архітектурним явищем, яке отри­мало назву українського бароко.

Уявлення про одяг Русі значною мірою базується на серед­ньовічних зображеннях князів, знаті, духовенства. Однак верхівка руського суспільства одягалася, так би мовити, за інтернаціо­нальною для аристократів усієї Європи модою. Це вбрання, як правило, суттєво відрізнялося від традиційного народного, бо його законодавцями були Рим та Константинополь, а не місцеві етнографічні канони.

Вивчаючи український народний одяг, етнографи давно ді­йшли висновку, що його регіональні особливості беруть початок від одягу племінних об'єднань VIII ст., про які пише Нестор Літо­писець. У народному костюмі людності Київської Русі вже виразно простежуються специфічні особливості українського традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінець у дівчат та намітка у жінок.

Поховання жінки в національному українському строї дослід­жено археологами поблизу центру скандинавських вікінгів м. Бірки у Південній Швеції. Шведські дослідники датують його X ст. і вважають похованням слов'янської рабині, полоненої під час походу варягів на Русь. На небіжчиці збереглися рештки традиційної української вишитої сорочки специфічного крою, плахта, крайка, очіпок. Одяг похованої переконливо свідчить про тісну етнічну спорідненість людності Південної Русі з істо­ричними українцями. На думку фахівців Інституту мистецтво­знавства, фольклористики та етнології НАН України костюм похованої типологічно близький традиційному вбранню украї­нок Середнього Подніпров'я (рис. 6).

Певні паралелі козацькому та селянському чоловічому одягу також простежені у чоловічому вбранні Х-ХІІ ст.

Обличчя українського етносу, певною мірою, визначено яск­равим і своєрідним фольклором (казки, легенди, повір'я, на­родні пісні, колядки, щедрівки, козацькі думи, звичаї тощо), а також традиційним прикладним мистецтвом (народна вишивка, різьба по дереву, писанки тощо). Вони мають дуже глибоке міс­цеве коріння, сягаючи на Правобережжі ранньослов'янських часів (початок І тис. до н. е.) і навіть дуже давніх індоєвропейських традицій. Щодо епохи Київської Русі, то немає сумніву, що укра­їнський фольклор та етнографія XVI-XX ст. безпосередньо постали на південноруській основі.

Козацтво — один із визначальних факторів, який суттєво вплинув на формування українського народу. Власне козаки по­будували другу українську державу Гетьманщину. Козацьке по­встання на чолі з Богданом Хмельницьким створило умови для перенесення козацького полково-сотенного адміністративного устрою з Січі на всю Україну. Не дарма в XVII-XVIII ст. її нази­вали країною козаків, а українців — козацькою нацією.

Однак козацтво не є специфічним феноменом обмеженого XVI-XVIII сторіччями періоду української історії. Воно породжувалося своєрідною українською геополітичною ситуацією, місцем, яке займала Україна на середньовічній карті Європи. Розташована на межі європейської цивілізації та агресивного степу, Україна весь час продукувала суспільну верству воїнів-захисників, яка постійно впливала на характер, ментальність, культуру нації. Ця верства існувала вже в першій українській державі Русі. Згадайте багатир­ські застави на межі зі степом, витязів з билин київського циклу, героїчну боротьбу зі степом руських князів Святослава, Володи­мира Мономаха, Ігоря. Протягом ХІІ-ХІІІ ст. на півдні України з'явилися бродники та берладники — вільні ватаги воїнів, які крім війни зі степовиками займалися ухідництвом, торгівлею.

Ще однією зв'язуючою ланкою між Руссю та козацькою Україною було кобзарство. За змістом та формою воно має прямі паралелі з одного боку в європейській лицарській куль­турі (скальди, трувери, міністрелі), а з іншого — в дружинній культурі Русі. Безпосередній попередник кобзарів пізнього серед­ньовіччя — дружинний співець Боян, «що свої віщі персти на живії струни накладав, — вони самі князю славу рокотали». Козацькі думи за своєю структурою, формою, змістом мають прямі аналогії як у богатирських билинах київського циклу та дружинному епосі «Слово о полку Ігоревім», так і в сагах скан­динавських вікінгів, лицарських баладах часів Карла Великого, короля Артура та хрестових походів.

Український характер «Слова» та генетичний зв'язок з ним козацьких дум визнавав навіть В. Бєлінський, який, як відомо, не відзначався симпатіями до малоросів. Він писав: «"Слово о полку Игореве" носит на себе отпечаток поэтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшего варварского ярма татарщины, чуждой грубости и дикости Северной Руси... Есть что-то теплое, благородное и человеческое во взаимных отношениях действую­щих лиц этой поэмы. Все это, повторяем, отзывается Южной Русью, где и теперь еще так много человеческого и благородного в семейном быту, где отношения полов основаны на любви, а жен­щины пользуются правами своего пола. Все это противоположно Северной Руси, где семейные отношения грубы, женщина — род домашней скотины, а любовь совершенно постороннее дело при браках: сравните быт малороссийских мужиков с бытом мужиков русских, мещан, купцов и отчасти и других сословий, и вы убеди­тесь в справедливости нашего заключения о южном происхождении "Слова о полку Игореве"...

Про значну кількість українізмів в «Слові» пишуть різні лінг­вісти. Зокрема, Г. Півторак стверджує, що майже половина його лексики — це надбання різних протоукраїнських діалектів XII ст. Він же вказує на генетичний зв'язок «Слова» та україн­ських козацьких дум.

Отже, козацтво та кобзарство репрезентують собою своєрідний український прояв загальноєвропейських лицарських традицій на пізньосередньовічному етапі розвитку. Вони продовжували військові традиції попереднього етапу української історії, а саме дружинні звичаї X-XIV ст.

Прямі паралелі ментальності козацтва, що так вплинули на формування українського характеру, знаходимо в яскравих образах князів-лицарів Південної Русі Святослава, «хороброго Мсти­слава», князя Ігоря, що гукає дружинникам перед нерівним боєм з половцями: «Краще вже потятим бути, ніж полоненим» та багатьох інших. Саме на цьому ґрунті постали напівлегендарні герої українського козацтва Байда Вишневецький, Наливайко, Сірко, Палій, Гонта, оспівані в думах кобзарів і в безсмертних тво­рах Т. Шевченка та М. Гоголя. Отже, характери козацької України сформувалися значною мірою на дружинно-лицарській менталь­ності Київської Русі.

Мова є суттєвою ознакою всякого етносу. Якою ж мовою розмовляли русичі в стародавньому Києві?

Вже зазначалося, що майже 1,5 тис. років тому відбувся розпад єдиної праслов'янської мови. За даними археології саме в цей час почалося інтенсивне розселення слов'ян зі своєї пра­батьківщини між Карпатами та Середнім Подніпров'ям по Дунаю, в басейн Лаби та Одри, на Балкани, на Верхній Дніпро та на Вол­хов, по Десні на Сейм та Оку. З IX ст. простежуються окремі схід­нослов'янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. Однак з XI ст., на думку А. Кримського, «мова Наддніп­рянщини та Червоної Русі (Галичини) — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної україн­ської мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей». Сучасні лінгвісти також відзначають в мові Південної Русі XI ст. наявність багатьох визначальних для української мови особливостей.

Серед останніх найбільш виразні це дієслова на -ти (жити, нести тощо), на -мо (маємо, віруємо, даємо), клична форма імен­ника (брате, дружино, Петре тощо), м'яке «г», злиття «ы» та «і» в середнє «и», і особливо вживання голосної «і» там, де білоруси та росіяни вживають «є». Наприклад, літо, сніг, сіно, віче, діло, гріх, віз, ліс, діти тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності фор­муванням української мови на південнослов'янських говірках уличів, тиверців, волинян, деревлян, білих хорватів, полян, а ро­сійської та білоруської — на північнослов'янських діалектах дреговичів, радимичів, кривичів.

Як відомо, русичі писали накинутою Візантією староболгар­ською або церковнослов'янською мовою, яка значно відрізнялася від їх рідної мови усного спілкування. Однак уважне дослід­ження київських та галицьких літописів та світської літератури ХІ-ХШ ст., розпочате А. Кримським і продовжене сучасними лінг­вістами, відкрило в них виразний пласт української лексики.

Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. По-українськи звучать літописні київські топоніми: Печерська Лавра, Видубичі, Либідь, Довбичка, Киянка, урочище Угорське та ін. Знайдено меч XI ст. з написом українською мовою «коваль Люд ота».

Отже, сучасне мовознавство дозволяє говорити про початок формування української мови з VI ст. У ХІ-ХІІІ ст. Південна Русь розмовляла праукраїнською мовою. Північніше в цей же час формувалися прабілоруська та праросійська мови.

Важливо, що татарська навала та бездержавність українського етносу у XIV-XVI ст. не перервала тяглість етнічної самосвідомості українців. Українська людність XVI-XVIII ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. У цей час етнонім Русь асоцію­вався перш за все з українцями та їх державою. І це закономірно. Адже він постав у VI-IX ст. як перша назва праукраїнців, їх етніч­них земель та першої української держави у Середньому Подніпро­в'ї. Як і за часів Київської Русі українці продовжували звати себе руським народом. Вони добре усвідомлювали свою етнічну окремішність від сусідів ляхів (поляків), литвинів (білорусів) та москалів (росіян). Сусіди також вважали їх окремим народом — черкасами («люди зброї» у перекладі з адигейського). Державу Богдана Хмель­ницького звали Руссю, Руським князівством, а його самого «само­держцем руським». Тобто етнонім Русь зберігався за його першими носіями українцями і у пізньому середньовіччі. Він був відібраний в українців північно-східним сусідом значною мірою з політичних міркувань після підкорення України Російською імперією.

Прибічники пізнього часу народження українців нерідко аргу­ментують свою позицію тим, що сам етнонім «українці» поши­рився лише у пізньому середньовіччі. Однак зміна народом свого імені не є чимось екстраординарним в європейській історії. Так, середньовічні поляки звалися ляхами, румуни — волохами. Росіяни остаточно відмовилися від етноніму московити лише за Петра І, тобто на початку ХVІІІ ст., і сталося це, як зазначалося, з причин політичного характеру. Тобто, те що людність Південної Русі Х-ХІІІ ст. звалася не українцями, а русами не заперечує факту, що останні в етнічному розумінні були українцями на княжому етапі історичного розвитку цього етносу.

Провідний стан гетьманської держави козацтво сприймалося українським суспільством як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. «Се ж бо те плем'я народу Руського, що за Олега, монарха Руського в своїх моноксилах пла­вало по морю і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Воло­димира Святого монарха Руського воювали Грецію, Македонію, Іллірік. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися»,— пи­сало київське духовенство про козаків на початку XVII ст.

Українці належать до народів з виразним антропологічним типом. Цей український тип окреслив видатний антрополог Ф. Вовк та його учні. Більшості українців властиві відносно висо­кий зріст, довгі ноги, смуглявий колір шкіри, темне волосся та очі, кругла голова, довгасте обличчя, прямий ніс. Ці особливості побудови тіла спостерігаються у 60-80% сучасної сільської люд­ності України. Цей антропологічний тип домінує в Північно-Західній Україні, протягом останніх трьох тисячоліть. До нього належала переважна більшість людності Галичини, Волині, Поділля, Середнього Подніпров'я X-XIV ст., козацької України, сучасного корінного населення.

Неодноразово наголошувалося різними, в тому числі і росій­ськими (Т. Алексеева), дослідниками на принциповій різниці між антропологією українців, з одного боку, та білорусів і росіян, з іншого. Антропологи вважають, що сучасні українці генетично та пов'язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості білорусів росіян, які належать до іншого антропологічного типу (Вовк, 1994; Сегеда, 2001).

Таким чином, прірва між київоруським та козацьким періо­дами української історії не була настільки широкою та глибокою, щоб стверджувати, що вона розділяє два окремі етноси. Традиція першої історичної української держави Русі перервалася в Гали­чині в 1340 p., коли вмер останній представник династії Данила Га­лицького. У Києві це сталося лише 1471 p., зі скасуванням Литвою князівства Київського. А всього лиш через 20 років 1490 р. зустрі­чаємо першу письмову згадку про українських козаків на Нижньому Дніпрі, що символізує початок козацької епохи в історії України.

Велику роль в успадкуванні культурних, духовних, державних надбань Київської Русі людністю козацької України відіграв Київ та інші міста Південної Русі. Монастирі та собори, як осередки культури, писемності, духовності, традицій Русі донесли їх до козацької доби, оскільки не припиняли своєї діяльності в най­гірші для України часи. Українці XVI-XVIII ст. усвідомлювали себе нащадками культурних, духовних традицій стародавнього Києва. Не дарма саме в цей час були відновлені давньоруські святині Софія Київська, Спас на Берестові, Десятинна церква. Про це ж свідчить культ київських князів в письмових джерелах козацької України. Цьому ж сприяла концентрація в містах осві­чених людей та нащадків руської аристократії, яка пам'ятала свій родовід, а значить і історію країни, значно краще, ніж прості люди. Головні політичні, культурні, духовні, економічні центри Південної Русі залишилися ними і в козацьку епоху, міцно зв'я­завши ці два нерозривні періоди української історії.

Вже говорилося про українську шляхту, як носія держав­ницьких традицій та історичної пам'яті Київської Русі у «темні» XIV-XVI віки української історії. У XVII ст. вона трансформува­лася у козацьку старшину, передавши козацтву традиції княжого Києва і забезпечивши українській історії неперервну тяглість.

Деякі радянські дослідники заперечували можливість творення Київської Русі праукраїнцями посиланням на відомий історичний факт, що першими київськими князями були скандинави-варяги. Не викликає сумніву важлива роль скандинавського військового та торгового елементу в кристалізації держави Русь ІХ-Х ст. Про це переконливо свідчать, як середньовічні письмові джерела, так і археологічні знахідки у Подніпров'ї — типові прикраси вікінгів характерний поховальний обряд, рунічні написи скадинавів тощо.

Однак скандинавські імена перших руських князів та їх дружинників — Аскольд, Олаф (Олег), Інгвар (Ігор), Хельга (Ольга) з утвердженням Руської держави у другій половині X ст. замі­няються слов'янськими — Святослав, Володимир, Ярослав, Ярополк тощо. Цей нібито формальний показник відображає глибин­ний процес асиміляції русичами-праукраїнцями прийшлої інозем­ної знаті. Він був типовим явищем для ранньосередньовічних держав Європи. Більшість європейських середньовічних етносів VIII-Х ст., дозрівши до творення власних держав, консолідува­лися навкруги саме іноземної знаті.

Так, державотворчою елітою Франції за часів Карла Великого стала військова аристократія германського племені франків. Як і на Русі, першими англійськими королями та аристократами Х-ХІ ст. були вікінги Данії та Нормандії. Разом з тим, Англійське королівство цього часу вважається першою державою англосаксів, тобто англійців на ранньосередньовічному етапі етноісторичного розвитку. За аналогією маємо усі підстави твердити, що Київська Русь виникла як держава південних русичів — праукраїнців.

Таким чином, за даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології українці XVI-XVIII ст. за головними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип) були безпосеред­німи генетичними нащадками людності Південної Русі Х-ХІV ст. Інакше кажучи, русичі Середнього Подніпров'я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були українцями на давньорусько­му етапі розвитку, які створили державу Русь зі столицею у Києві.

Виникає питання, чи не були генетичні зв'язки білоруського та російського народів зі стародавнім Києвом та його культурою і мовою такими ж тісними і безпосередніми, як і українців? Мабуть, ні, хоч би через те, що останні завжди жили і живуть на Київщині, а згадані їхні сусіди на значній віддалі від політич­ного і культурного центру Русі. Своєрідність етногенези білорусів полягає в участі у ньому балтів, а росіян — фіно-угрів. Відомий російський історик М.Покровський вважав, що в жилах велико­росів тече 80% фінської крові. Про значну роль фінів у форму­ванні російського етносу пишуть московські антропологи.

Археологічні матеріали неспростовно свідчать про специфіку матеріальної культури (житлобудівництво, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів та праросіян ХІ-ХІІІ ст., порівняно з культурою праукраїнців. Дослідники пояснюють це перш за все сильним впливом на північну частину східних слов'ян балтських та фінських культурних традицій. Останні добре просте­жуються у фольклорі, етнографії, традиційному одязі, домобу­дуванні та в інших елементах матеріальної культури білорусів та росіян. Так, росіяни запозичили з фінської традиційної культури знамениті пельмені, баню, матрьошку, «избушку» на курячих ніжках, багатий «ведмежий» фольклор тощо. Якщо церковна архітектура козацької України успадкувала будівельні традиції Південної Русі, то архітектура Московської держави продовжу­вала традиції Пскова та Новгорода XI-XIV ст.

Якщо корені ментальності українського козацтва сягають лицарського кодексу княжих дружин Південної Русі, то цього не скажеш про характери Московської Русі. Принципову різницю між князями Київської та Московської Русі підкреслював видат­ний російський історик С. Соловйов. «Південні князі у своїй біль­шості були надзвичайно хоробрі, вміли в себе вдома і в чужих краях честь свою взяти; дружини були подібні своїм вождям... У поведінці князів Північної Русі ми не помічаємо того блиску, який бачимо у поведінці князів-витязів Півдня. Північні князі-власники не люблять вирішувати суперечок зброєю, удаються до неї тільки в крайньому випадку, коли успіх безсумнівний... Всі вони схожі один на одного».

Академік О. Пипін в «Истории русской литературы» писав: «Не подлежит сомнению этнографическая разница древнего севера и юга... Как древний Святослав с его чубом и его нравом напо­минает в потомстве не московского великоросса, а скорее южно­русского казака, так лирический эпос "Слова о полку Игореве" отзовется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе».

Тобто, на відміну від України ні дружинно-лицарська куль­тура Русі, ні її ментальність не були успадковані Московською державою XIV-XVII ст. тією мірою, якою вони були успадковані козацькою Україною.

Вже зазначалося, що більшість росіян та білорусів є носіями відмінного від південних русичів та сучасних українців антропологічного типу. Отже, в антропологічному відношенні білоруси та росіяни, на відміну від українців, не можуть вважатися пря­мими нащадками південних русичів.

Немає сумніву, що культурні традиції Південної, Київської Русі були важливою складовою підґрунтя білоруського та росій­ського народів. Однак, на відміну від українців, які є прямими етнічними нащадками людності княжого Києва, Галича, Черні­гова, російська та білоруська етнічна специфіка є прямим продук­том їхнього саморозвитку в межах власних етнічних територій. Отже, росіяни та білоруси є нащадками стародавнього Києва тією мірою, якою американці є етнічними спадкоємцями державотвор­чого етносу Англійської імперії. Звичайно культура останніх увіб­рала елементи культури англійської метрополії, але від цього вони не стали англійцями. Як росіяни розбудовували російську імпе­рію, так праукраїнці були творцями і будівничими Київської Русі. Остання була ранньосередньовічною імперією, державотворчим ет­носом якої були південні русичі або праукраїнці. Київська Русь — перша українська держава, підвалина державної історії України.

Таким чином, аналіз історичних витоків східнослов'янських народів дає усі підстави вважати найстаршим серед них українців, їх етнічна історія через безпосередні контакти з греко-римською цивілізацією розпочалася досить рано, а саме близько 1,5 тис. ро­ків тому. Пізніше в процесі колонізації праукраїнцями заселеної балтами та фінами лісової Півночі Східної Європи почали форму­ватися псковоновгородці, білоруси та росіяни. Отже, у світлі сучасних досліджень етногенез останніх виглядає як відгалуження від праукраїнського етнічного дерева дочірніх етносів. Образно кажучи, білоруси та росіяни не брати українцям, а їхні діти. Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а пра­українці на давньоруському етапі свого історичного розвитку.