Уніфікація матеріальної культури.

Етнічна консолідація українського народу проявлялася в уніфікації його матері­альної культури. Незважаючи на регіональні особливості, знаряддя праці та побутові речі населення, технологія ви­робництва різних товарів стають дедалі подібнішими одне до одного.

Найтиповішим орним знаряддям у лісостеповій і степовій зонах поступово стає плуг, багато в чому схожий на свого попередника домонгольського періоду. Він витісняє у лісові райони сохи й рала, більш придатні для оранки піщаних і супіщаних грунтів. Поряд з косою-горбушею населення по­чало користуватися довгою косою, яку в Росії називали литовкою. Колосові культури збирали серпами, вигнуте лезо яких істотно підвищувало продуктивність праці женця. Зжате збіжжя складалося в скирти та копи й після закінчення основних сільськогосподарських робіт молотилося ціпами. Перша згадка про них зафіксована в «Слові о полку Іго­ревім». У різних регіонах ще існували архаїчні сільського­сподарські знаряддя праці. Але вони не визначали технічну озброєність селянина. Зерно, як і раніше, зберігалося в ямах, глиняних корчагах або дерев’яних кадовбах, що стояли в сінях чи коморах. Мололи переважно жорнами, у водяних млинах, а з XVII ст. і у вітряках.

З сухопутного транспорту найбільш популярним був чо­тириколісний віз, відомий ще в докиївську добу. Проте і в його конструкції сталися істотні зміни: з’явилися колеса зі складеними частинами, спицями, ободом і маточиною. Саме тоді українці сконструювали мажу — віз для переве­зення вантажів на далекі відстані. Взимку люди їздили сань-» ми, а в Карпатах — і на волокушах. Для пересування по воді користувалися стругами, дубасами тощо, знаними ще в Київській Русі. Але в ХГѴ—XVI ст. українські майстри винайшли нові плавальні засоби — дуби й байдаки (чайки). Останні були добре пристосовані для плавання в різну погоду як річками, так і морем.

Українське житло мало зрубну, стовпову чи каркасну конструкцію.

Важливим компонентом матеріальної культури був на­родний одяг. На його формування визначальний вплив ма­ли природно-географічне середовище, стан економіки та матеріальна спроможність сімей. Він відображав етнічну належність народу, його окремих етнічних груп й акуму­лював багатовіковий досвід людей. Народний одяг українців пізнього середньовіччя генетично пов’язувався з раннім пе-

ріодом слов’янської культури і багато в чому був подібний до білоруського та російського. На його пошиття ішли тка­нини домашнього й зарубіжного виробництва — полотно, сукно, сатин, адамашка, атлас, оксамит, китайка тощо. Обо­в’язковим вбранням чоловіків і жінок були кошулі (рубашки, які вдягалися на сорочку й часто мали вишивку). Вони нагадували сорочки Середнього Подніпров’я VI-VII ст. З поясного жіночого одягу найпоширенішою була плахта, вбрання з двох зшитих до половини полотнищ, які або вільно опускалися, або заправлялися за пояс. Міщанки но­сили також сукні та сукмани. Чоловіки вбиралися в штани, які в різних регіонах називалися по-різному: гачами, пор­тами, портяницями. Якщо на Подніпров’ї досить пошире­ними були шаровари, то в Східній Галичині, Північній Бу­ковині, Закарпатті та окремих місцях Полісся — вузькі, прикриті рубашками й підперезані ремінцем.

Найстабільнішим компонентом матеріальної культури бу­ла їжа, яка багато в чому нагадувала давньоукраїнську. Що­денно українці вживали житній хліб, вівсяний кисіль, пшо­няну кашу, а приблизно з XV ст. і звичний для наступних поколінь борщ. Досить поширеними не пізніше XVI ст. стали кваша, варене кисле тісто з житнього чи гречаного борошна. З м’ясних страв найуживанішою була варена, сма­жена чи інакше приготовлена свинина. Традиційною їжею українців стало сало. Не пізніше середини XVII ст. люди навчилися робити ковбаси, багато різних овочевих страв, споживали рибу, солили капусту, огірки, пили узвар, квас, а з хмільних напоїв — пиво, мед, брагу, горілку.