Кристалізація нової національної свідомості.

У духовності населення відбувалися важливі зміни, які проявлялися на­самперед у прискоренні формування нової національної сві­домості. Одним з показників цього процесу стала своєрідна еволюція топонімів і етнонімів, що стосувалися як окремих земель і груп населення, так і всієї території України та всього етносу.

Майже одночасно на північно-східних руських землях з’являється назва «Велика Русь», запозичена місцевими пра­вителями від Русі-України. Об’єднані навколо Московського князівства землі спочатку іменувались «Руссю». Московсь­кий князь Семен Іванович (1340— 1353) називав свої во­лодіння «Вся Русія». Близька схожість у назвах різних те­риторій спричиняла серйозні незручності. Якщо у внутрішніх справах з ними можна було якось миритися, то в міжна­родних — ніяк. Особливо це стосувалося Константино­польської патріархії, під владою якої перебувала православна митрополія Литви й Московщини. Щоб не плутатися в назвах, церковники-греки почали називати землі Руської держави «Велика Росія», а українські в складі Великого князівства Литовського і Польщі — «Мала Русь». Такі назви вжиті в рішенні патріаршого собору 1354 р. З подачі ве­ликоруського митрополита Алексія в ньому також було за­писано, що в «найсвятішої Російської митрополії, разом з іншими містами й селами, підвладними їй, було ще й у Малій Русі місто...

Поступово відновлювалася також назва «У к р а ї н а». Якщо в XIV-XV ст. вона стосувалася лише окремих міс­цевостей і вживалася не часто, то згодом поширилася на всю територіїо України. Так називалися в різний час гали­цькі, подільські землі, Лівобережжя, Подніпров’я і, нарешті, вся етнічна територія України в складі Речі Посполитої. Топонім «Україна» досить часто трапляється в документах XVI — першої половини XVII ст. У грамотах польського короля Стефана Баторія придніпровські, подільські та інші землі часто називалися «українськими», а інколи поруч вжи­валися назви «Польща» і «Україна», що свідчить про різ- нозначність цих двох географічних понять. Автор Львівсь­кого літопису з 12 згадок про Україну в дев’яти випадках застосовував термін «Україна», а в решті — «Військо За­порізьке». У «Хроніці з літописів стародавніх» Феодосія Co- фоновича про події на етнічних українських землях з кінця XVI по 60-ті роки XVII ст. згадуються 20 різних географічних назв. З них 15 —«Україна», три — «Руська земля», два— «Русь». На карті французького інженера Боплана першої половини XVII ст. «Україною» названі землі від «Московії до границь Трансільванії», хоч у самому тексті цей термін сусідить з назвами окремих українських земель.

Взагалі, топонім «Україна» на середину XVII ст. набув загальноукраїнського значення, хоч і не витіснив інші, а іс­нував поруч з ними.

Тривалий час населення України іменувалося руссю, або русинами, що відповідало назві країни. Після поширення слави козацтва по всій Європі його дедалі ча­стіше називали козаками або черкесами (від адигейського «чере кес» — люди зброї), а пізніше — X о X л а м и. За однією версією «хохол» походить від «осе­ледця» (хохла) на голові запорожця, за іншою—від мон­гольських слів «хох» (синій, голубий) і «улу» (жовтий). З часом голосна «у» трансформувалась у звичне для нас «о». Поширювався й етнонім «малороси». Щодалі більше насе­лення почало зватися українцями. Поряд із за­гальними етнонімами з’являються й місцеві. На зміну старим назвам приходять нові. Жителів Бойківщини стали називати бойками, Лемківщини — лемками, Гуцульщини — гуцу­лами, Закарпаття — крайниками, або українцями, Волині — волинянами, Поділля — подолянами, Сіверщини — се­врюгами, Слобожанщини — слобожанами, Таврії — тав­ричанами, Полісся — пінчуками, поліщуками тощо.

Розмаїття нових топонімів і етнонімів свідчить про істотні зміни в національній свідомості українського народу XV — першої половини XVII ст. Мінялося бачення населенням свого місця серед слов’янських і насамперед східнослов’ян­ських етносів. Жителі українських земель почали вирізнятися серед загальнослов ’янського етнічного масиву, вбачати відмін­ність від білорусів, росіян та поляків. Дедалі більшої ваго­мості й загальнонаціонального характеру в свідомості укра­їнського населення набуває топонім «Україна» й похідні від нього етноніми. Інші нові назви населення типу «чер­каси», «козаки», «рутенці» мали тимчасовий, перехідний ха­рактер.

Самосвідомість українського народу формувалася в якіс­но нових умовах. З XVI ст. у промисловості почали ство­рюватися мануфактури, зародки спадкового робітництва й капіталістів.

Приблизно з XVI ст. на самосвідомість українського на­роду значний вплив почало справляти козацтво. На прикладі внутрішнього устрою Запорізької Січі люди по­бачили реальну можливість вирішити пекучі проблеми іс­нування. З появою запорізької вольниці дух козацтва по­ширився по всій Україні, серед людей посилилось прагнення до особистої свободи й кращого життя. З’явився ідеал, який найповніше відповідав природі людини й більшості суспіль­ства. В особі козацтва народ вбачав захисника волі, щастя й добра.

Змінювалося бачення шляхів створення власної держави. Після виступу Глинського стало зрозуміло, що національна аристократія відійшла від державотворчої ідеї і всі свої зу­силля спрямувала на захист власних інтересів. За такої^ си­туації державотворчі функції перебрало на себе козацтво. Його незгасаюча боротьба за політичні й соціальні права та уне- залежнення козацького краю одночасно була й стихійною боротьбою за національну державність.

Формування національної самосвідомості українського народу проявлялося у дедалі більшому усвідомленні окре­мими субетносами своєї належності до одного етносу й етнічної та релігійної відмінності від сусідів, пошуках свого етнічного й державного коріння в минулому, засудженні відступу від національної мови, звичаїв, обрядів і тради­ційного віровчення, відторгненні невластивих національній ментальності нововведень, всенародній підтримці козацтва, збройній боротьбі за розширення козацьких прав і підвладної козакам території, епізодичних спробах козацьких ватажків запровадити на визволеній території полково-сотенний ад­міністративний устрій і приведення до присяги місцевого населення, визнанні окремими урядовцями права українців на власну державу й навіть у проектах її створення тощо.