Зміни в національній мові.
Однією з головних ознак етносу є мова. Український етнос у цьому плані не становив винятку. На XV ст. мовна ситуація на українських землях змінилася. Давньоукраїнська мова періоду Київської Pyci- України збагатилася елементами національних говірок, частково увібрала в себе словниковий запас інших мов і стала загальновизнаною.
Приблизно із середини XIII ст. вона перетворюється на староукраїнську й продовжує розвиватися далі. Тривалий час староукраїнська, або, як тоді її називали, руська, мова функціонувала на двох рівнях — розмовному і книжному. Вони мали між собою суттєві відмінності. Розмовна мова використовувалася переважно в побуті простого люду, книжна — в літературі, церковних справах, спілкуванні привілейованих верств населення. З часом народна говірка щодалі активніше проникала в книжну (церковнослов’янську) мову, ламаючи її закостенілість і певну відособленість від народного мовного середовища.Офіційною мовою Великого князівства Литовського вважалася руська мова. У збірнику законів 1565 р. було записано, що «писарь меський, по-руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мова існувала у двох варіантах — північному (білоруському) й південному (українському). Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди, листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ.
Не пізніше першої половини XV ст. староукраїнська й старобілоруська мови починають розвиватися самостійно, хоч при цьому і продовжували зберігати чимало загальнослов’янських подібностей. Жива, розмовна мова починає активніше витісняти з ужитку церковнослов’янську. Розширюється сфера її використання. Найзнаменнішою подією у мовному житті стала поява книг українською мовою. Найти- повішою з них вважається Пересопницьке євангеліє, переклад якого був здійснений у 1556— 1561 рр. У ньому чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Виходили й інші аналогічні видання. Розвиткові української мови сприяли прийняті під тиском української знаті Люблінським сеймом 1569 р. положення про її застосування в польському діловодстві.
Українська мова XVI — першої половини XVII ст. набула чіткішого загальнонаціонального характеру й стала визначальним фактором етнічного розвитку населення України на новому історичному етапі. Дедалі більше офіційних осіб зарубіжних країн і мандрівників розуміли її відмінність від мов інших слов’янських народів. Це визнавали, зокрема, у XVII ст. шведський посол Готрад Веллінг, мандрівники італієць Божо, німець Вердум, турок Євлія Челебі та ін.