Національно-духовне піднесення.

Національно-духовне життя українського народу зазнавало помітних впливів різ­номанітних факторів. Серед них чільне місце належало по­літиці офіційних властей щодо народу, який населяв укра­їнські землі.

Значний вплив на національно-духовне піднесення української народності справили ідеї Гуманізму та Реформації. Всупереч світоглядній системі середньовічного суспільства, в основі якої був бог, гуманісти переносять увагу безпосередньо на людину, її місце в сьогобічному світі. Людське щастя гу­маністи вбачали в особистій свободі й освіченості людини, справедливому устрої суспільства. Одночасно пробуджується інтерес до рідної мови, культури, історії, з’являється гостра потреба в освіті та наукових знаннях.

Гуманістичні ідеї та тенденції проникають і в Україну, їхніми носіями стали насамперед ті українські інтелектуали, які здобули освіту в польських та західноєвропейських уні­верситетах. У Сорбоннському університеті в 1353 р. підви­щували освіту магістр Петро Кордован і його «товариші з Рутенії», вчилися у 1369 р. Іван «з Рутенії», у 1397 р. — Герман Вілевич «рутенської нації з Києва» та ін. З XV ст. при Краківському та Празькому університетах існували спе­ціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510— 1560 рр. дістали освіту 352, а протягом XV— XVI ст. — 800 вихідців з України. Вчилися вони також у Болонському, Падуанському, Ба- зельському (Італія), Гейдельберзькому, Лейденському (Ні­меччина) та інших університетах. Абсолютна більшість ви­пускників західноєвропейських університетів повернулася на Батьківщину, несучи з собою ідеї Гуманізму й Реформації. Чимало їх стало вчителями, поетами, визначними громад­ськими й політичними діячами.

Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі, й деякі з них стали видатними представ­никами західноєвропейської гуманістичної культури. Серед них одне з помітних місць по праву належить Юрію Котермаку (бл. 1450 — 1494), більш знаному як Юрій Дрогобич. Син українського ремісника з Дрогобича після закінчення Краківського і Болонського уні­верситетів послідовно здобув звання бакалавра, магістра і, нарешті, доктора філософії та медицини. Викладав у Бо­лонському університеті й одночасно був його ректором. За великий внесок у національну культуру дістав титул довіч­ного громадянина Болоньї. Своїми працями, енциклопеди­чними знаннями з астрономії, філософії, математики Дро­гобич став на рівень з іншими гуманістами. Він є першим українським автором друкованої книги, що побачила світ в Італії.

Павло Русин з Кросна (п. бл. 1517) деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Викладав римську літературу в Краківському університеті, де очолював пое­тичний гурток краківської молоді. Своєю діяльністю справив помітний вплив на формування плеяди відомих латиномов- них поетів Польщі, започаткував гуманістичний напрям в польській та власне українській поезіях. Характерно, що, перебуваючи за межами України, Русин завжди підкреслював своє русинське походження, тим самим пропагуючи інте­лектуальну силу свого народу.

Уродженець с. Оріхівців з-під Перемишля Стані­слав Оріховський (1513— 1566) почерпнув різ­номанітні знання в Краківському, Віденському, Віттенбер- зькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поши­рилася по всій Європі. Праці Оріховського з філософії, історії, публіцистичні твори й промови добре знали в По­льщі, Угорщині, Франції, Німеччині, Італії та інших країнах. Особливо прославився він своїми промовами проти турець­ко-татарської агресії. Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали українським Демосфеном. Він пишався своїм «рутенським» походженням і завжди підкреслював це у виступах.

Відомі й інші яскраві постаті гуманістів українського походження, які своєю діяльністю збагачували європейську культуру, примножували досягнення гуманізму епохи Відрод­ження й тим самим звеличували свою Батьківщину в очах європейської громадськості.

Під впливом загальнослов’янського Відродження при­близно з XV ст. викристалізовуються національні особливост. української культури. Зароджується національний епос у фор­мі історичних пісень і дум. Він базувався на місцевих тра­диціях південних слов’ян попередніх століть і епох. В усній народній творчості відбивалися як загальнолюдські моральні цінності, так і ті пекучі проблеми, що стояли перед укра­їнським етносом. Серед них чільне місце займала боротьба проти турецько-татарської агресії. Головною особою в на­родній героїчній поезії виступав козак-воїн, патріот, непе­реможний в бою і поєдинку, в степу на волі і в турецькому полоні. Такими героями ставали в піснях і думах Байда. Мамай, Самійло Кішка, Федір Безрідний та багато інших. Разом з тим народна творчість засуджувала порушення гро­мадянської й родинної моралі, одночасно прославляла по­чуття патріотизму, вірності православній вірі й обов’язку перед своїм народом.

Приблизно у другій половині XVI ст. зародилася нове, українська література. Вона увібрала в себе кращі традиці: Київської Русі-України та ідеї Відродження й Реформації, що й визначило її наступний розвиток. Найяскравішою сто­рінкою літературного життя України стала полемі­чна література. Відродившись у відповідь нг запровадження католицизму й уніатства, вона наприкінц XVI ст. почала бурхливо розвиватися. Боротьба велася мі» католиками й уніатами, з одного боку, та православними — з іншого, й мала довести переваги своєї віри. Перший ректої Острозької школи Герасим Смотрицькиі став одночасно й автором першого друкованого полемічного твору «Ключ царства небесного» (1587), в якому висміюваї папу римського і єзуїтів, відстоював право українського на роду на православну віру. В свою чергу, пристрасний єзуг Петро Скарга у книзі «На захист Брестської унії» (1597 захищав об’єднання католицької й православної церков, до водив благодійність цього історичного акту для православ ного люду.

Найяскравішою постаттю серед греко-католицьких по лемістів став один із засновників уніатської церкви в Україн Іпатій Потій. В своєму творі українською мово» «Антиапокрисис» (1599) він гостро полемізує з Бронєвським А невідомий автор, що друкувався під псевдонімом Кліриї Острозький, у трактаті «Пересторога» (1605) робив наголо^ на егоїстичних мотивах греко-католицьких єпископів прі реорганізації церков.

Завзятістю й безкомпромісністю відзначалися полемічн твори Івана Вишенського. У своїх послан нях з Афону (п-ів у Егейському морі в Греції) кінця XVI — початку XVII ст. він різко критикував суспільний лад Речі Посполитої, виступав проти покатоличення й ополячення українського народу, відстоював рівноправність людини пе­ред богом і законом. Вишенський написав не так вже й багато праць, але вони справили значний вплив на сучас­ників. Гучний резонанс мали також полемічні твори Мелетія Смотрицького, Стефана Зизанія, Захарії Копистенського та ін. Полемічна література позитивно впливала на розвиток національної свідомості українського етносу, його виділення зі слов’янського загалу.

Духовній консолідації народу сприяло винайдення й по­ширення друкарства. Через друковані видання на­селення різних земель знайомилося з останніми досягнен­нями суспільно-політичної й наукової думки, відчувало свою належність до одного етносу. І чим більше видавалося книг, тим сильнішим був їхній вплив на уми та свідомість людей. Першу відому нам друкарню у 1573 р. відкрив у Львові втікач з Москви Іван Федоров. Пізніше друкарні з’явилися в Острозі, Стрятині (поблизу Рогатина), Крилосі (поблизу Галича), в Києво-Печерській лаврі м. Києва та інших містах. Всього у 1574— 1648 рр. їх налічувалося понад 20. Навколо друкарень зосереджувалися кращі інтелектуальні сили, які готували й видавали навчальні посібники, біблії, книги церковного та полемічного змісту.

Важливі зрушення відбулись у літописанні. На зміну стислим літописним оповіданням приходять що­річні записи про найважливіші події та явища. У такому ж ключі в Густинському літописі викладено історію України з часів Київської Русі-України до 1597 р. можливого автора Копистенського. Твір складено між 1623 — 1637 рр. У тексті зроблено посилання на давньоукраїнські, польські, литов­ські, візантійські та інші літописи й хроніки, що надало праці грунтовного наукового характеру. Багатьма фактами й подіями насичені Львівський літопис (1498 — 1649) та Ос­трозький літопис (1500 — 1636).

В Острозькій та Львівській братських школах вперше на українських землях у другій половині XVI ст. з’явився шкільний театр. Пізніше такі театри почали працювати і в інших навчальних закладах, залучаючи широкі кола людей до духовних надбань людства. Театральні дійства відбувалися у вигляді декламацій і діалогів. Не пізніше другої половини XVI ст. виник вертепний театр. Ві­дома вертепна скринька зроблена місцевими майстрами у Ставищах 1591 р. Вертепний театр був надзвичайно попу­лярним серед народу і майже в незмінному вигляді проіс­нував до 30-х років XX ст.

З другої половини XVI ст. почався новий етап у розвитку української музики. Серед населення поширюється музична освіта, з’являються нові музичні осередки. Започатковуються багатоголосий спів з нот без музичного супроводу, а також різновид нотнолінійного письма, що дістав назву «київські знамена». У 1578 р. в Кам’янці виник перший музичний цех — професійне об’єднання для захисту своїх інтересів. Українські наспіви й танці стають модними у Західній Єв­ропі. Мелодії гопака й козачка часто звучали при дворах і на весіллях королів та інших європейських вельмож. Відомий виконавець Себастьян з Фельшина (під Перемишлем) вва­жається «батьком» польської музики.