Реформаційний рух. Братства.
Реформаційний рух почався на українських землях тоді, коли в Західній Європі після рішення Трцдентського собору у Ватикані 1545 — 1563 рр. розгорнувся наступ контрреформації. Ідеї реформації були спрямовані проти основ феодального ладу, засилля церковників у суспільному житті й на підпорядкування церкви світським властям.
Боротьба з контрреформацією і визначала найбільшу особливість суспільного життя України другої половини XVI — першої половини XVII ст. Одним з проявів цього руху стала діяльність кальвіністів, які дотримувалися протестантської віри. Основу кальвінізму становило вчення про «абсолютне напередвизначення» богом долі людини. За ним одні люди були приречені на вічне блаженство, інші — на вічні муки й поневіряння. Кальвіністи відстоювали тезу про те, що успіхи в практичній діяльності та особистому житті є доказом «богообраності» людини. Таке вчення ідеологічно обгрунтовувало підприємницьку діяльність шляхти й тому було нею з радістю прийняте. Родини Воловичів, Сапєг, Ходкевичів, Радзивіллів та інших магнатів перейшли у кальвінізм і пропагували його у своїх маєтках. Поширювалися протестантські варіанти Біблії та релігійних проповідей, з яких робилися переклади на українську мову. Однак протестантські ідеї не знайшли відгуку серед селянства й почали поволі вщухати. На початок XVII ст. більшість феодалів- відступників повернулася до католицької віри. Значні успіхи мала контрреформація і в боротьбі з радикальною течією в антитринітаристському русі (відкидала догму про троїстість бога). Переслідувалися також представники поміркованого крила антитринітаризму, соціани, які піддавали критиці церковні догми й відстоювали свободу совісті людини як головну умову її духовного вдосконалення.
Найбільша заслуга в національно-культурному піднесенні кінця XVI—початку XVII ст. належала братствам. Вони увібрали в себе кращі традиції давньоруських братчин та організаційні елементи цехів і гільдій і найповніше відображали інтереси міщанства та інших верств населення.
Наприкінці 1585 р. оформилося Успенське братство у Львові, Рогатині та Красноставі (1589), Бресті та Городку (1591), Комарні (1592), Києві (1615), Луцьку (1617), а також у ряді менших міст та містечок. Засновниками братств у Львові стали міщани, у Луцьку й Києві поряд з ними активну роль відігравало духовенство та шляхта. Київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала братству свій маєток під школу й шпиталь. Організаційну роботу по створенню братства виконали ченці Захарія Копистенський, Тарас Земка, Курцевич-Булига. Колективним його членом стало Військо Запорізьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Са- гавдачним. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертвування православних шляхтичів, церковників і міщан.Українські братства виступали проти засилля духовенства в суспільному житті, за право міських громад брати участь в управлінні церковними справами й контролі за діяльністю єпископів. Львівські братчики активно протидіяли намаганням львівського православного єпископа Гедеона Балабана підкорити собі товариство, обмежити доступ міщан до освіти. У 1598 р. вони вийшли з-під влади єпископа й домоглися участі в призначенні й зміщенні священиків. Але боротьба на цьому не припинилася й тривала до 1602 р., коли Балабан був змушений визнати братський статут і відмовитися від наміру передати єпархію у спадок своєму племінникові. Братство протестувало проти обмеження прав православних ремісників вступати до цехів, тяжкого становища міщан і закликало до єднання в боротьбі за існування українського народу. Таку саму боротьбу вели Рогатинське, Городоцьке та інші братства, поступово відвойовуючи у духовенства дедалі більше позицій у суспільному житті.
Братства підтримували між собою тісний зв’язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, для чого обмінювалися статутами й виряджали до інших міст найкращих проповідників. У 1593 р. до Вільно відправилися один з організаторів Львівського братства Юрій Рогатинець та його визначний ідеолог вчитель Стефан Зизаній.
Рогатинець незабаром повернувся до Львова, а Зизаній повів, як писали сучасники, «запеклу й велику війну з римчанами (католиками. — Авт.)». Незважаючи на королівські та єпископські заборони, Зизаній продовжував ідеологічну боротьбу з католиками до 1599 р.Значний внесок зробили братства і в розвій українського шкільництва, яке об’єктивно протистояло лінії властей на покатоличення українського народу. Основоположним принципом в освітній діяльності братств стала теза, що з науки «все доброе приходить», а занедбання її викликає «неряд і все зло». Хоча навчальні заклади існували й до цього, але з появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв’язок освіти з національним життям. Вже перша львівська братська школа, відкрита наприкінці 1585 р., мала елементи вищої освіти. Школа мала всестановий характер, у ній вчилися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти. Хоч школа і називалася гре- ко-слов’янською, але навчання у ній зводилося, за тодішнім виразом, до «українських студій», що визначало її національно-освітній характер. У 1615 р. на кошти Гальшки Гу- левичівни відкрилася братська школа у Києві. До її організації чимало праці й хисту доклали перший ректор Іов Борецький, а в 1620 —1624 рр. — Касіян Сакович. Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила визнавав надзвичайно високий авторитет братської школи й після свого вступу до братства та відкриття школи при Києво- Печерській лаврі об’єднав їх у 1632 р. в київську колегію. Так українські братства започаткували вищу освіту в Україні.