Конфесійна боротьба.

У XVI ст. дедалі більша кількість православної шляхти та магнатів переходила в католицизм і ополячувалася. Одні робили це за покликом душі, інші під тиском. Загострилася конфесійна боротьба, яка часто набирала насильницьких дій, у тому числі фізичних розправ з неугодними.

Головною метою правлячих кіл у конфесійній справі стало покатоличення українського населення й підпоряд­кування православної церкви Ватикану. Після Тридентсь- кого собору в конфесійну боротьбу активно втрутився орден єзуїтів. З’явившися в Польщі в 1566 р., єзуїти поширили свою діяльність і в Україні. Для досягнення мети, або, як було записано в настановах ордену, «для збільшення слави божої» єзуїти не гребували нічим. Разом з тим вони орга­нізували мережу єзуїтських шкіл, де виховували українську молодь в єзуїтському дусі. Школи мали висококваліфіко­ваних учителів, які давали вихованцям грунтовну освіту й особливо вміння дискутувати. Єзуїтські заклади закінчило чимало видатних громадських діячів, і не всі вони стали переконаними католиками чи єзуїтами.

Незабаром після появи в Україні єзуїти почали пропа­гувати ідею об’єднання православної та католицької церков. Вона знайшла широку підтримку серед католиків і частини православних ієрархів, які вагалися у своєму виборі, але заради зміцнення власних позицій й православ’я в цілому ішли на компроміс з католицькою церквою. В 1695 р. пра­вославні єпископи (володимирський Іпатій Потій і луцький Кирило Терлецький) почали таємні переговори з польським королем Сигізмундом III і римським папою про унію ка­толицької й православної церков. У зверненні до папи вони погоджувалися визнати верховенство Ватикану, догматів ка­толицизму й одночасно просили зберегти церковну обряд­ність та церковнослов’янську мову в богослужінні, зрівняти уніатів у правах з католиками.

Православна релігія була поставлена у складні умови. Пра­вославні ієрархи замінювалися уніатськими, у монастирів відбиралися маєтності, а самі вони перетворювалися на уні­атські. Православні купці, ремісники та шляхтичі обмежу­валися в правах. Проти Брестської церковної унії виступили православне духовенство, частина православної шляхти, маг­нат Костянтин Острозький і просте населення. Якщо шляхта й духовенство діяли переважно шляхом скарг, прохань, від­стоювань своїх прав на сеймиках, то прості віруючі вдавалися до активного опору покатоличенню. Київські міщани у 1599 р. не впустили до міста призначеного польським ко­ролем архімандритом Києво-Печерської лаври Потія. У 1618 р. втопили в Дніпрі намісника уніатського митрополита Антонія Грековича. Виступи православного населення проти уніатського духовенства відбувалися пізніше й в інших мі­стах.

Тим часом в Україні визрівала думка про самовільне відновлення православної церкви. У 1620 р. були обрані православні владики, з чим влада мусила примиритися, щоб дещо зняти конфесійну напругу. Але зробити це не поща­стило. Церковна боротьба переросла на визвольну й загрожу­вала існуванню польсько-шляхетської влади в Україні. Під тиском конфесійно-визвольного руху польський король Вла­дислав у 1632 р. затвердив «Статті для заспокоєння руського народу», які офіційно визнали існування православної цер­кви. їй поверталася частина захопленого майна, поряд з уніатськими дозволялися православні єпархії. При цьому польський уряд мав широкі можливості впливати на обрання православних митрополитів. Одні з них виявилися угодов­цями й не залишили помітного сліду в історії православ’я. Інші сприяли розвитку української національної культури й православної віри. Серед них найчільніше місце займав києво-печерський архімандрит, а з 1632 р. митрополит ки­ївський і галицький Петро Могила. Він виступав проти унії, домагався повернення православній церкві Ви- дубицького монастиря, Софійського собору в Києві, інших монастирів та маетностей, сприяв письменникам і худож­никам, розвиткові книгодрукування та освіти, писав поле­мічні твори проти унії. Однак попри всі дії патріотично настроєної української громадськості наступ уніатства на релігійно-національні права українського народу не припи­нявся.