Розділ 4 ДИНАМІКА ЕВОЛЮЦІЇ КУЛЬТУРИ

Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово-про­мислового і фінансового підприємництва розходився з реаль­ною життєвою практикою ранньої буржуазії, яка зароджува­лася, з її прагненням до мирських благ, до накопичення, до багатства, з її нерозбірливістю в засобах. У психології купец­тва, ремісничої верхівки виразно проступали риси раціоналіз­му, ощадливості, сміливості в ділових починаннях, усвідом­лення особистих здібностей і широких можливостей. Склада­лася мораль, що виправдовувала “чесне збагачення”, радощі

Динаміка еволюції культури мирського життя, вінцем успіху якого вважалися престиж ро­дини, повага співгромадян, слава в пам’яті нащадків.

Змінилося людське мислення. Іншими очима дивилися люди на небо, на землю, на саму людину, висували перед собою інші, ніж раніше, цілі. В Середні віки людей вчили або із благоговін­ням піднімати очі до неба, або смиренно опускати їх. Люди часів Ренесансу дивилися прямо, вперед, спостерігали життя навколо себе, насолоджувалися ним. Люди зробили основою свого життя гроші, які швидко змінювали своїх хазяїв. В італійських, а потім в інших європейських містах пробивалися паростки капі­талізму, а життєвим елементом його господарства відтоді стає конкуренція. В ній важко було заздалегідь вгадати, де буде виграш, де програш. Все визначає примхлива Фортуна, щастя, талан. Її почали пов’язувати зі звитягою, геройством. “Фортуна любить героїв, адже вона тільки жінка”, — казав Пікколо Макіавеллі. Фарт, хоробрість, свобода — ось “свята трійця” лю­дини доби Відродження, яка у свідомості буржуа раннього капі­талізму замінила християнську святу трійцю.

За часів Ренесансу формувалися загальні елементи європей­ської, а потім всієї західної цивілізації, а саме: активна підпри­ємницька діяльність, централізовані держави і нації, раціо­нальне ставлення до світу, яскравий індивідуалізм плюс жадо­ба до наживи і дух авантюризму. Проте ідеї Відродження зміц­ніли в основному лише у верхівках суспільства. Вони не спира­лися на широкі народні верстви. Широкий відгук у всіх про­шарках суспільства і в багатьох країнах Європи одержали ідеї Реформації. Реформація не відзначилася науковими відкрит­тями і досягненнями у художній творчості, та вона змінила свідомість людини, відкривши перед нею нові духовні обрії. Людина одержала свободу самостійно мислити, звільнилася від авторитарної опіки церкви. Була отримана релігійна, тобто на той час найдієвіша для людини, санкція на те, що тільки власний розум, совість, моральність можуть підказати, як їй слід діяти.

сучасної західної цивілізації з її досягненнями: ефективною ринковою економікою, громадянським суспільством, демокра­тичною правовою державою, цивілізованим способом життя, духовною і матеріальною культурою.

Європейська культура Нового часу (XVII—XIX ст.) форму­валася і розвивалася як культура висхідного індустріального суспільства. Від епохи Ренесансу новоєвропейська культура XVII ст. успадкувала життєстверджувальну, гуманістичну до­мінанту свідомості. Пошук людської індивідуальності продов­жувався, але змінилися фактори впливу. На перше місце серед них вийшла наука. Її входження у сферу суспільного життя за­кріпило формування раціоналізму як характерної риси мис­лення і способу життя людини. Слабшали сильні за часів се­редньовіччя позиції авторитарного догматизму і містичного сподівання на надприродні сили. Мислителі Нового часу, зо­крема філософ і математик Г.В. Лейбніц, розглядали Всесвіт як єдиний і цілісний організм, як гармонію, повну найглибшу домірність усіх її рівнів і атрибутів. У вищих проявах духу, на­приклад у мистецтві класицизму, раціоналістична ідея гар­монії виступала як регулятивний принцип творчості. У масо­вому розумінні це була віра в нескінченну мудрість божествен­ного промислу. У масовій свідомості також домінувала ідея “здорового глузду”, орієнтована на підприємницький успіх і ділову ініціативу. З одного боку, це приносило позитивні ре­зультати. Але з іншого, найчастіше відкидалися моральні й естетичні цінності, якщо вони не “відповідали” найближчим інтересам і досягненню “раціональних” цілей.

На основі соціальних реалій мислителі того часу — Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза, Г. Гроцій створили теорію природного права. Її суть полягала в тому, що право зумовлюється силою, яка визначає суверенітет як особистості, так і держави.

Ідеї раціоналізму одержали подальший розвиток у XVIII ст. У століття Просвітництва¹ вони стали опорою “третього ста­ну” в його ідейній і політичній боротьбі з феодалізмом. Най­більшими центрами Просвітництва були Нідерланди, Франція, Англія та Німеччина. Провідним став французький^{[95] [96], де обго­ворення нових ідей та інститутів мало найдокладніший і най- критичніший характер. Предметом головної уваги цього часу виявилося критичне дослідження попередньо прийнятих прин­ципів та авторитетів у політиці, релігії та в науці. Осуду підда­валися абсолютна монархія, класові привілеї, цензура, юри­дична сваволя та несправедливість, корумпованість і неефек­тивність уряду, догматизм у науці, фанатизм, нетерпимість та переслідування в релігії тощо. Для Просвітництва притаманне заперечення всевладдя держави та церкви, прагнення до звіль­нення людини від станових і релігійних обмежень. Просвіти­телі найчастіше виступали на захист таких положень, як кон­ституціоналізм та ефективність в управлінні, експеримента- лізм у науці, раціоналізм чи скептицизм у релігії, утилітаризм[97] в етиці. Просвітителі виступали за рівність усіх перед законом, право кожного на звернення до вищих органів управління, за позбавлення церкви світської влади, недоторканність власності, гуманізацію карного права, підтримку науки і техніки, свободу друку, аграрну реформу, справедливе оподаткування та ін.}

Великого поширення набув оптимізм щодо віри у світський прогрес і можливості розвитку. Його типовою формою було пе­реконання в тому, що людський рід здатний до нескінченного вдосконалення шляхом поліпшення освіти, фізичного й соці­ального оточення. Переконання в тому, що люди були не тіль­ки добрими від природи, а й налаштованими на співпрацю, лягло в основу космополітизму, проілюстрованого висловом американського просвітителя Б. Франкліна: “Людство — моя країна; я — громадянин світу”. Доброзичливість і взаємодопо­мога вважалися такими, що випливають з природних імпуль­сів розумних істот, не зіпсованих забобонами.

Практичними наслідками цих переконань були успішна кампанія за скасування міжнародної торгівлі рабами, а також важливі реформи, спрямовані на послаблення жорстокості кримінального права. В економіці протекціоністські теорії меркантилізму (засновані на систематичному державному кон­тролі торгівлі та промисловості) були відкинуті на користь до­ктрин невтручання, розроблених англійським економістом А. Смітом у праці “Дослідження про природу і причини багатс­тва народів”^[98]. Коли Велика французька революція намагалася реформувати монархію у 1789 р., її лідери черпали натхнення та конституційні ідеї безпосередньо з публікацій філософів. У Північній Америці ті самі ідеї були втілені в Декларації неза­лежності 4 липня 1776 р., у федеральній Конституції 1787 р. та Біллі про права (прийнятий у 1789 р., набрав чинності у 1791р.).

Американська війна за незалежність, французька революція та промислова революція в Англії підбили підсумок тривалого періоду розвитку Заходу від часів Реформації. Таким підсум­ком було становлення індустріального суспільства. У цьому суспільстві витонченість шедеврів мистецтва існувала разом із забобонами, темрявою і неписьменністю мас, з безправ’ям і злиденністю селянства і міських низів. У XIX ст. буржуазна цивілізація досягла своєї зрілості, проте стали яскравішими її суперечності. З одного боку, це раціоналізм, оптимізм, віра у безмежний прогрес та добру природу людини. З іншого — вади реальності. Саме ця суперечність між ідеалом та дійсністю ста­ла рушійним мотивом соціокультурного розвитку у XIX CT. Це

століття стало “золотим віком” в історії мистецтва кожної єв­ропейської країни з розмаїттям напрямків та плеядами видат­них митців. За умов постійних революційних струсів і війн, загального історичного хаосу найважливішою духовною про­блемою була проблема не освоєння дійсності, а висловлення ставлення до неї людини. Тому саме мистецтво стає легальним рупором громадських настроїв, перетворюється на головну сфе­ру вираження моральних шукань та переживань. Мистецтво взяло на себе роль судді над суспільством, вперше протистави­ло себе йому. Воно навіть почало відмежовуватися від суспіль­ства, стверджуючи свою самоцінність, зокрема через теорію “мистецтво заради мистецтва”. Разом із тим у XIX ст. виявили­ся згубні тенденції, які врешті-решт вплинули на кризу куль­тури індустріального суспільства. Насамперед, це значне випе­редження темпами технічного освоєння світу темпів усвідом­лення наслідків технічних рішень, що приймаються, а також вихід на широкі простори повсталої маси людей. Наступне сто­ліття засвідчило зростаючу небезпеку і першої, і другої тенден­цій.

У динаміці розвитку культури індустріального суспільства виявлялися й інші тенденції. По-перше, це сприйняття висо­кої творчості і гуманізму Відродження. Однак спадщина Рене­сансу не зберігалася незмінною, вона періодично реформувала­ся відповідно до умов життя суспільства, що змінювалося, до нового досвіду. Такі зміни відбувалися і за часів Просвітниц­тва, і у XIX—XX ст. По-друге, відбувалося звільнення твор­чості від жорстких релігійних канонів. Мистецтво все більше ставало земним, все більше поверталося до людини. По-третє, відбувалася поступова втрата гуманістичних традицій під впливом машинної цивілізації. Індустріальне суспільство ство­рило неможливі раніше засоби розвитку і поширення культу­ри, зближення культурного рівня у різних країнах і регіонах. Негативною стороною впливу машинного ладу індустріальної епохи на культуру були підрив основ елітарної і народної куль­тур, всезагальне усереднення і, можна сказати, уніфікація.

Потужним фактором впливу у сучасному світі, особливо на останньому етапі його розвитку, є глобалізація. Глобалізацію можна певною мірою розглядати як розширену версію вестер- нізації або агресивного просування так званого західного спо­собу життя (культури). Метою є створення уніполярного світу.

129

5 Орлова Т. В.

Якщо модель уніполярного світу прийняти за основу СВІТОПО" рядку, то експорт західних цінностей — ідей індивідуалізму, свободи, демократії, прав людини, рівності, відокремлення церкви від держави, лібералізму^[99] — являє собою справу, яка є благородною і заслуговує на всіляку похвалу. Проте, якщо все буде зроблено відповідно до цієї моделі, то світ стане керова­ним, контрольованим і прогнозованим. У цьому виявляється західне “індустріальне” прагнення усе уніфікувати, стандар­тизувати і розробити чітку й однозначну модель існуючого світу, що є небезпечним, якщо мати на увазі закони синер­гетики.

Насправді така модель від початку зумовлює нерівність країн. На етапі переходу до постіндустріального суспільства максимально виграють держави з максимальною часткою пост- індустріальної економіки, де громадяни мають можливість одержати перспективну освіту високого рівня, можуть творчо застосовувати свої знання і мобільно перенавчатися. Звичай­но, країни, які перебувають па попередніх стадіях розвитку — аграрній та індустріальній, будуть програвати. До того ж у такій моделі світоустрою культурна і релігійна багатоманіт­ність світу розглядаються як речі другорядні, оскільки знання та інформація самі по собі заміщують релігію і культуру у ши­рокому сенсі слова.

Закономірно постає питання: чи дійсно західні цінності є цінністю для усього світу? Так, одна з провідних західних цін­ностей — цінність індивідуалізму у країнах Сходу не має вели­кого значення. У системі цінностей народів Сходу перше місце посідає колективізм, общинність, а індивідуалізм ототожню­ється з егоїзмом і піддається жорсткому осуду. Свобода у різних цивілізаціях теж сприймається по-різному. У Сполучених Шта­тах під свободою розуміється право вільного вибору професії або дозвілля, можливість уникати ситуацій, коли втручаються в особисте життя. Водночас у фірмі або корпорації “свобода” чітко регламентується інструкціями. У Європі свобода — це “усвідомлена необхідність”, яка трактується вельми широко, проте існує взаємозв’язок: чим більше свободи — тим більше відповідальності за її наслідки. У Росії під свободою розумієть­ся вольниця, можливість “розгулятися”: що хочу, те й роблю.

В Україні свобода — це антитеза неволі. В цілому у постра­дянських країнах свобода часто тлумачиться як можливість уникнути відповідальності за свої вчинки, за свій вибір. Сто­совно цінності демократії, то в цьому випадку теж існують про­блеми. Слово “демократія” перекладається як “влада народу” і базується на вірі в онтологічну рівність усіх членів суспільс­тва. Проте навіть на прикладі сучасних західних країн з відпра­цьованими механізмами функціонування демократії часто ви­являється, що перемагає право сильного. Якщо дотримуватися критеріїв прав людини щодо всіх у світі, то на перший план ви­сувається повага прав інших народів жити так, як їм хочеться в рамках своїх культур, а не так, як здається “більш цивілізо­ваним” державам, які “несуть демократію” на багнетах.

Західна цивілізація не враховує етичні, духовні, культурні цінності інших цивілізацій, а також такі ключові для незахід- них народів поняття, як колективізм, спільність, родинність, соціальна безпека, справедливість, співчуття. Експортуючи, часто нав’язуючи свої цінності, західна цивілізація порушує баланс інших цивілізацій, побудованих на інших цінностях, що викликає роздратування, яке переходить у ненависть. У другій половині XX — на початку XXI ст. найсильніше відчу­вається американізація^[100] світу. Вона спирається насамперед на економічну, військово-політичну, науково-технічну міць і по­ширює свої впливи на всі сфери людського буття — від полі­тичної культури до культури побуту.

Американці вважають, що викопують “велику місію” — не­суть людству свій найкращий спосіб життя, свою культуру. Проте далеко не всі реципієнти так думають. Сильна протидія спостерігається з боку не тільки країн, що розвиваються, але і розвинених країн. Зокрема, чимало діячів європейської куль­тури вважають, що Америка веде проти них культурну війну. У своїй книзі під такою назвою французький дослідник А. Го­дар пише: “Культурна війна вже почалася без необхідного ого­лошення, без барабанів і сурм, за допомогою примарних уяв­лень, за допомогою підступних посмішок. Класична війна ці­лила у серце, щоб убивати і підпорювати, економічна цілила у черево, щоб експлуатувати і збагачуватися. Культурна війна цілить у голову, щоб паралізувати, не вбиваючи, щоб підпорю­вати, зіпсувавши, і збагачуватися за рахунок розкладу куль­тур і народів. Культурна війна застосовує усі свободи і зловжи­ває ними, аби проникати всюди і руйнувати з середини всі цін­ності, всю різноманітність у духовних багатствах народів”.

Нині навіть у розвинених країнах яскраво виявляється тен­денція до реставрації історико-етнічних символів, місцевих традицій і культурних особливостей. Для багатьох країн вони стають невід’ємними рисами індивідуальної і групової ідентич­ності, наочними “гарантами” її стійкості. Одним із показових проявів цієї тенденції є ренесанс етнічної культури, що черпає з традицій минулого і відрізняється яскравістю й емоційною насиченістю. Нерідко під такою оболонкою приховано полі­тичний зміст. Так, фольклорне відродження, що переживають сьогодні чимало європейських регіонів, — це також ефектив­ний засіб підтримки зазіхань регіональних елітних груп, їх­нього прагнення розширити повноваження владних структур субнаціонального рівня.

Зростає популярність одержання освіти національною мо­вою. Широкої популярності набувають етнічна кухня, етно- стиль в одязі, в оформленні інтер’єрів, в архітектурі. Внаслі­док споживання подібних “продуктів” відбувається долучення людей до власних традицій. Перетворення культурних моде­лей у товар стало вигідним засобом вкладення капіталу і роз­витку комерційної ініціативи. Разом з тим акцентування міс­цевих культурних традицій (як і націоналізм) нерідко є осно­вою політичного радикалізму і підтримки негативної групової ідентичності, що беззастережно заперечує інший культурний досвід. У європейських реаліях прикладами можуть бути Пів­нічна Ірландія або Країна Басків.

У Загальній декларації ЮНЕСКО про культурну різноманіт­ність, прийнятій 31-ю сесією Генеральної конференції цієї ор­ганізації у Парижі 2 листопада 2001 р., записано: “Форми культури змінюються в часі і просторі. Ця культурна розмаї­тість виявляється в неповторності і різноманітті особливостей, властивих групам і співтовариствам, що складають людство. Будучи джерелом обмінів, новаторства і творчості, культурна різноманітність так само необхідна для людства, як біорізно- манітність для живої природи. У цьому сенсі вона є загальним надбанням людства і повинна бути визнаною й закріпленою в інтересах нинішнього і майбутнього поколінь”.

Нині формується явище, яке можна назвати світовою культурою, В наш час вона обіймає все, що існує у творчості на географічній карті світу, на якій з плином часу не зали­шається “білих плям”. Зникають будь-які “зони мовчання”, до яких європоцентристська загальна історія культури схильна була зараховувати культури, чужі для європейського досвіду. Кожна з національних культур, велика чи мала, стверджу­ється як сучасна цінність.

Нового характеру набувають на сучасному етапі загальність світової культури і взаємодія сил, з яких вона складається. Ін­тенсивний культурний обмін, діяльність засобів масової інфор­мації і комунікації, активність міжнародних культурних ор­ганізацій, завдяки яким, здавалося б, приватні явища в житті тієї чи іншої національної культури легко можуть перетвори­тися на загальне світове надбання — все це лише частина про­цесу інтернаціоналізації світового культурного життя. Але крім тенденції до інтернаціоналізації діє і друга провідна тен­денція — прагнення до збереження національної самобутності і через це — ідентичності. Та це прагнення дуже непросто ре­алізувати.

XX ст. з його науково-технічними революціями створило кардинально нові умови існування людини: ніколи в історії во­на не існувала у такій швидкоплинності змін. Аналізу нової си­туації присвятив свою працю відомий американський соціолог Е. Тоффлер.

Від 1970 р. її назва увійшла до багатьох мов без перекладу — “Футуршок”, тобто “майбутній шок” або “шок від зустрічі з майбутнім”. Він показує, що людині ще не доводилося жити в атмосфері, наскрізь просякнутій новизною (у загальноісторич- ному розумінні). Адже одне — жити у темпі, що прискорюється, за більш-менш знайомих життєвих ситуацій. І зовсім інше — відчувати постійне прискорення темпів життя перед невідоми­ми, дивними і небувалими ситуаціями.

Окрім прискорення та новизни діє фактор різноманітності. Попри твердження, що різноманітність матеріального середо­вища не має ніякого значення, оскільки світ рухається до куль­турної і духовної стандартизації, реальність полягає у тому, що людство швидко рухається в напрямі фрагментації та ди­версифікації^[101] не тільки у сфері матеріального виробництва і споживання, але й у мистецтві, освіті та ін. Але чи готова лю­дина мати справу із все зростаючим вибором продуктів мате­ріального і духовного “виробництва”, що стають їй доступни­ми? Зростаюча кількість психічних розладів, неврозів і просто втрати душевної рівноваги красномовно свідчать про те, що ба­гатьом людям вже зараз складно виробити розумну і цілісну особисту орієнтацію. І це залежить не від фінансових статків. Найбільші цифри статистики стосовно серцево-судинних і нер­вових захворювань — у найбільш заможних західних країнах. Багатьох — як на рівні країни, так і на рівні окремої людини — мучить невизначеність ідеалів. Мова може йти і про перс­пективи руху держави у внутрішній і зовнішній політиці, і про погляди особистості на гроші, власність, правопорядок, расову або національну належність, релігію, сім’ю або власну долю. Сім’я, школа, корпорація, церква, однолітки, засоби масової інформації і міріади субкультур — усі вони рекламують вель­ми відмінні сукупності цінностей сучасності.

Сучасність англійською мовою — “modern time” або “moder­nity”. Від цього слова походить термін “модернізм”, що позна­чає важливий феномен культури XX ст. Він має певні харак­терні риси. Насамперед кризовий характер: модернізм виникає тоді, коли у філософію приходить усвідомлення кризи культури як переломного моменту у розвитку людства. Звідси випливає відсутність єдиного стабільного начала. Модернізм — це не єдність, а сукупність стильових напрямків. Друга риса — це теоретичність і постійне звернення до філософських основ. Тео­ретичною базою модернізму стали такі філософські напрямки, як неокантіанство, феноменологія, інтуїтивізм, фрейдизм та інші. Дуже характерним є пошук нових образотворчих форм і, як наслідок, створення нового творчого методу. Мистецтво від­мовилося наслідувати природі і зображати видиму реальність. Воно воліє проникати у приховане, в те, чого не можна побачи­ти. Модернізмові притаманний елітарний характер, що поєдну­ється із прагненням переробити суспільство і бажанням масо­вості. Але на відміну від масової культури, орієнтованої на стандарт, норму, інстинкт, модернізм не визнає і постійно пере­глядає межі між “нормальним” і “ненормальним”.

Умовно часові рамки модернізму можна визначити від 1907 р. (виникнення кубізму) до кінця 1960-х років (перехід до пост­модернізму). Центрами модернізму дослідники вважають Францію, Німеччину, Італію і Росію. Серед найвідоміших на­прямків можна назвати такі:

— кубізм — точка відліку — картина П. Пікассо “Авіньйон­ські дівчата”, створена у 1907 р. у Франції. Зображення дійс­ності у вигляді взаємопов’язаних, геометрично правильних фі­гур, передача не вигляду, а конструкції;

— футуризм виник як суспільно-політичний рух у 1909 р. в Італії, натхненником був літератор Ф. Марінетті, який запере­чував цінність культури минулого і закликав оспівувати красу швидкості і техніки;

— експресіонізм — одне з найскладніших явищ, достеменно невідомо, коли почався і чи завершився дотепер. Його характе­ризують підвищена емоційність, буяння звуків, фарб, запере­чення буденного життєвого досвіду. Предметом мистецтва є не навколишня дійсність, а фантастичні образи. Класичним при­кладом може бути картина німецького художника Е. Мунка “Крик”;

— абстракціонізм виник у 1910 р. Першим абстрактним твором вважається акварель росіянина В. Кандинського, про яку один французький критик сказав: “Перший раз в історії живопису неможливо було щось помітити або впізнати”;

— супрематизм виник у 1913 р. в рамках абстрактного мистецтва. Шедевр — “Чорний квадрат” К. Малевича. Сам ху­дожник писав: “Предмети зникли, наче дим”;

— сюрреалізм — датою відліку вважається 1924 р., коли з’явився “Маніфест сюрреалізму”. Його автор, французький поет А. Бретон дав йому таке визначення: це “диктовка думки розуму, поза всіляких естетичних і моральних міркувань”. Спосіб пізнання підсвідомого, надприродного на основі фрей­дизму. Створення власного світу поза реальністю, яка ірраціо­нальна, символічна, фантастична. Головна фігура — С. Далі.

Після Другої світової війни модернізм вступає у новий етап свого розвитку. З’являються нові напрямки, такі як поп-арт, з упевненістю, що мистецтвом може стати все — від фотографій до етикеток; концептуалізм, що наголошує на інтелектуальній інтерпретації об’єктів та багато інших.

У період після закінчення Другої світової війни поступово відбувається перехід до постмодернізму. Сам термін виник у пе­ріод Першої світової війни у праці Р. Панквіца “Криза європей­ської культури” (1917 р.). Популярності термін набув завдяки праці Ч. Дженкса “Мова постмодерністської архітектури”, яку було видано у 1977 р. Поширена думка, що постмодернізм ви­ник як відгук на класичний модернізм наприкінці 30-х років минулого століття і що першим твором його є роман Дж. Джой­са “Поминки за Фіннеганом”. Хоча є припущення, що постмо­дернізм з’явився набагато раніше, водночас із модернізмом, і то­ді першим його твором вважають “Улісс” того ж Дж. Джойса.

Постмодернізм — це особливий тип світогляду, орієнтова­ний на формування такого життєвого простору, в якому голо­вними цінностями стають свобода у всьому, спонтанність діяльності людини, ігрове начало. Постмодерністська свідо­мість спрямована па заперечення будь-яких норм і традицій — етичних, естетичних, методологічних та інших, на відмову від авторитетів будь-якого рангу, починаючи від держави, ве­ликої національної ідеї, етичних парадигм і закінчуючи пра­вилами поведінки людини у спілкуванні з іншими. Європейсь­ка гуманітарна культура Нового часу базувалася на таких клю­чових поняттях-настановах, як закрита форма, мета, задум, ієрархія, творчість, жанр, глибина, істина, визначеність та ін. Цей інтелектуальний канон був свого роду набором засобів і способів, що дозволяв ухопити за допомогою раціональної дум­ки деяку висхідну реальність, зрозуміти істину.

Постмодернізм вбачає у цій інтелектуальній традиції праг­нення розуму владарювати над всіма сферами людської жит­тєдіяльності, що виявилося у технократичному пануванні лю­дини над природою і соціально-політичному пануванні людей над людьми. Відкинути будь-які зазіхання па будь-яке все­знання — релігійне, філософське, наукове та ін. — така одна з головних настанов постмодернізму. Він оголосив усі відкриті науковим розумом істини стосовно людини, суспільства, про­гресу неспроможними як у інтелектуальному, так і у мораль­ному планах. Він піддав критичній деконструкції усі тради­ційні теоретико-пізнавальні, етичні, політичні та інші уявлен­ня. Тобто постмодернізм виступає як культурна орієнтація на деконструкцію, розкидування, переривання, розсіювання. Така орієнтація вимагає відповідного набору фундаменталь­них понять і категорій, за допомогою яких можна руйнувати традиції. У постмодерністському наборі: відкрита форма, гра, випадок, анархія, деконструкція, інтертекст, поверхня, іронія, невизначеність та ін. У просторі такого мислення раціонально- логічна орієнтація різко зменшується. Натомість зростає не­визначеність у розумінні, вседозволеність в інтерпретаціях, коли можуть бути виправдані і “пояснені” будь-які зв’язки і взаємні перетворення. Так, у постмодерністській поезії, живо­писі, театрі стали цінуватися неясні форми, натяки без зв’язку, езотерична¹ непроникність для сприйняття, стихійна при­страсть і вільна почуттєвість. Постмодерністські настанови проникли і у гносеологію^{[102] [103], породивши релятивізм, що абсолю­тизує відносність і умовність знання й веде до заперечення можливості пізнання об’єктивної істини.}

Головною цінністю постмодернізм вважає “радикальну мно­жинність”. Але вона є не синтезом, а еклектичним поєднанням різнорідних елементів. Все це заразом призводить до того, що постмодернізм деієрархізує культуру, робить неможливим ствердження нової системи цінностей^[104]. Тому сучасна людина приречена перебувати у стані духовної аморфності. Людина може оглядати все, проте ніщо не може допомогти її оформлен­ню “з середини”. Тому такими необхідними стають зовнішні форми обмеження людей. Саме їх намагаються в сучасному світі зміцнити через моду, громадську думку, стандартизацію життя, підвищення його комфортності тощо. Завдяки новим можливостям, які створив науково-технічний прогрес, провід­не місце у культурі сучасного світу посіли засоби масової ін­формації. Вони навіть одержали назву “четверта влада” (після законодавчої, виконавчої та судової), бо дійсно мають коло­сальну владу над людською свідомістю. Разом із тим ЗМІ чи не найсильніше сприяють виникненню відчуття ефемерності, скороминучості і несталості усього.

У минулому ідеалом були міцність і довговічність. Що б не створила людина — дерев’яні черевики чи собор, вона доклада­ла зусиль, аби справа її рук служила максимально довго. Од­нак у XX ст. на зміну економіці міцності приходить економіка недовговічності. Ця зміна пояснюється кількома причинами. По-перше, зі зростанням технічного прогресу вартість вироб­ництва знижується набагато швидше, ніж вартість ремонтних робіт. Адже виробництво автоматизується, тоді як ремонт зде­більшого залишається ручною працею. В багатьох випадках дешевше замінити річ, ніж ремонтувати її. По-друге, науково- технічний прогрес зумовлює швидке змінювання, нові удоско­налення через все менші проміжки часу. Через це вигідніше виготовляти продукцію, розраховану на короткочасне вико­ристання, аби споживачі легше і швидше замінювали її на но­ву. У сучасному світі панує революція зростаючих очікувань, невідомо, які потреби з’являться найближчим часом. Тому ве­ликі кошти не спрямовуються на створення незмінних видів продукції, це — по-третє. Утвердився принцип “використав — викинув”, тобто: тимчасові вироби, зроблені тимчасовими ме­тодами для задоволення тимчасових потреб.

Драма сучасного світу полягає в тому, що й стосунки між людьми теж набувають тимчасового, нетривалого характеру. Найчастіше люди вступають у поверхові, ділові контакти, най­частіше — на функціональній основі. Покупцеві не цікаві внутрішній світ і проблеми продавця, наприклад, взуттєвого магазину. Головне, аби той виконав свою функцію — допоміг придбати підходящий товар. А для продавця важливо викона­ти свою функцію, і щоб покупці своїми забаганками не дуже його напружували, тобто в них теж є своя функція. Поверхові, швидкоплинні стосунки часом поширюються у тих сферах, які традиційно орієнтувалися на триваліші терміни. Це стосуєть­ся, зокрема, кохання і шлюбно-родинних відносин. Поширен­ня принципу, грубо кажучи, “використав — викинув” у взає­минах між чоловіками і жінками стало однією з причин сексу­альної революції і водночас її наслідком. Цей феномен є також віддзеркаленням проникнення постмодерністських настанов у всі сфери життя¹.

Західна культура на відміну від традиційних східних куль­тур завжди цінувала інновації. Проте Західний світ, який ви­ступав і виступає ініціатором загальносвітового процесу куль­турного оновлення, сам на собі відчув посилення дегуманізації культури. Постмодернізм надав нового розуміння новизні. Во­на стала водночас і викликом законослухняності, і утверджен­ням цінності самоодержимості, нарцисизму, зневаги до усіх соціальних порядків^{[105] [106]. Непослух — це вид деконструкції, без якої, як стверджують постмодерністи, немає новизни. Життя без правил збуджує, їх порушення стає однією з умов можли­вості пережити гострі відчуття, насолодитися ними, незважа­ючи ні на що. До цього закликає реклама. Так, ювелірна фірма “Вест” проголошує: “Якщо тебе охопила пристрасть до життя, ніяких табу не існує. Порушуй усі правила!” Зміст таких рек­ламних текстів не є невинною грою слів. Насправді закону і праву як сукупності правил поведінки у людському суспільс­тві протиставляється насолода руйнувати їх. З іншого боку, це може розглядатися і як подвійний стандарт: заклики заклика­ми, але поліцію, закони, покарання за злочини, податки і таке інше поки що жодна держава скасовувати не збирається. Про­те постмодерністське розуміння “свободи від усього” не суміс­не з будь-якими факторами контролю, як зовнішнього, так і внутрішнього, тобто сумління, совісті. Це дає критикам пост­модернізму підставу стверджувати, що новизна як абсолютна цінність розбещує людей і суспільство.}

Однією з реакцій на втрату контролю за станом і перебігом справ стає розчарування у силі розуму. Спочатку наука дала змогу людині відчути себе господарем не тільки над довкіллям, а й над своїм майбутнім. У наш час, коли звідусіль надходять докази того, що суспільство вийшло з-під контролю, довіра до науки падає. Наслідком є бурхливе відродження містицизму. Постмодернізм похитнув авторитет розуму і тим самим сприяв проникненню до інтелектуальної сфери ірраціоналізму. Межа тисячоліть характеризується небаченим досі інтелектуальним плюралізмом, коли все дозволено і все виправдано, але за постмодерністськими мірками. В тому полягає новий парадокс: постмодернізм, який заперечує будь-які настанови, сам диктує певне ставлення до дійсності, якому не можна заперечувати.

Для окремого індивіда на зміну патріархальному “культур­ному монізму”¹ на основі “свого” віросповідання і місцевої культурної традиції приходить внутрішній плюралізм. Кожна людина нині вписана у мережу засобів масової комунікації і стає, часто сама того не усвідомлюючи, носієм і універсальної масової культури, і декількох субкультур, що поділяються для неї на “своє” (свої етнос, земля, сімейні традиції, покоління, професійне співтовариство й т. ін.) і “чуже”. Саме тому процес переходу від патріархальної ситуації в культурі до ситуації су­часної повсюдно має кризовий, болісний характер. Звідси і за­гострення “ідеології війни” як засобу ефективного захисту від плюралізму, повернення до примату “свого” проти “чужого”. Саме в цій кризовій точці знаходить часткове обґрунтування теорія С. Хантінгтона^{[107] [108] про перехід від “холодної війни” і ідео­логічної боротьби до зіткнення цивілізацій, про культуру як ледве не головне джерело сучасних кривавих конфліктів.}

У цьому також знайшла свій прояв одна з провідних тенден­цій XX cm. у розвитку культури, а саме посилення впливу на неї політики. Кінець 1910-х — 1940-ві роки — час, коли стрімко зростає інтерес до мистецтва як до ідеологічної сили. Державна влада і політичні партії все більше виявляють заці­кавленість у мистецтві. Найчастіше ця зацікавленість виявля­ється у класовій культурній політиці, яка послідовно прово­диться, у залученні (або віддаленні) художньої творчості до вирішення політичних завдань. Ідеї і форми мистецтва часто стають інструментом, що дає змогу маніпулювати почуттями і думками людських мас. Особливо яскраво це виявилось у то­талітарних державах, де культура була повністю контрольова­на владою. Такою державою у XX ст. був CPCP, такою культу­рою була радянська.

У суспільстві завжди існує система інтеграторів — націо­нально-етнічних, релігійних, культурних, організаційно-полі­тичних та інших. У радянській державі відбувся гіпертрофова- ний розвиток офіційної ідеології, яка перетворилася у голо­вний і навіть єдиний соціальний інтегратор. Всі інші інтегра­тори суспільства були знищені або загнані у підпілля. В ідеоло­гію, яка захищала певну політичну систему, перетворився марксизм (у його радянському — ленінсько-сталінському — варіанті). Класові інтереси пролетаріату були поставлені фор­мально над інтересами решти суспільства. Право виступати від його імені захисником його інтересів привласнила собі нечис­ленна група людей. Інтереси правлячої комуністичної партії та її функціонерів стали вищими від інтересів пролетаріату. Ідео­логія формувала у суспільній свідомості ілюзорні уявлення. Прикладом можуть бути твердження про безперервні еконо­мічні перемоги, невпинне зростання добробуту трудящих, со­ціалістичну демократію як вищу форму демократії. Головним ідеологічним міфом сталінізму був міф про побудову соціаліз­му в CPCP¹.

У суспільстві, де панує державна ідеологія, культура зму­шена розвиватися, з одного боку, за своїми законами, а з іншо­го — за законами панівної ідеології. Так виникає феномен політизованої культури. У радянському суспільстві було по­ставлено завдання змінити науку, освіту, літературу, мистец­тво згідно з певними ідейно-політичними установками. Фор­мою реалізації цього принципу стала культурна революція^{[109] [110] — “докорінний переворот у духовному розвиткові країни, скла­дова соціалістичних перетворень, що обіймає створення со­ціалістичної системи народної освіти і просвіти; перевихован­ня буржуазної і формування пової, соціалістичної інтелігенції; подолання впливу старої ідеології й утвердження марксистсь­ко-ленінської ідеології; створення соціалістичної культури; перебудову побуту”. Головною метою культурної революції, яка на відміну від індустріалізації і колективізації не повинна була закінчуватися ніколи, було створення “нової людини”[111] [112]. І культурна революція, і маси “нових людей” необхідні були для зміцнення комуністичної влади.}

Пропагандистське проголошення трудового народу господа­рем держави на практиці оберталося усуненням людини з еко­номічної і політичної арени, недовір’ям і презирством до інте­ресів індивіду. Відбувся розрив, протиставлення ідей побудови соціалізму інтересам людини, певних соціальних груп. Соціалі­стичні ідеї абстрагувались до майже релігійного обожнюван­ня — з культами вождів і ритуальними діями — і вимагали жертовного служіння кожної людини, всього народу, масового героїзму щодня. Реальною основою вимоги самозречення лю­дини в ім’я абстрактного ідеалу виступала звичайна експлу­атація з боку держави для зміцнення могутності тієї ж держа­ви. Звідси — переважний розвиток засобів виробництва і дефі­цит споживчих товарів, індустріальна гігантоманія, мілітари­зація суспільства. Активність людей штучно стимулювалася і спрямовувалася лише в економічну сферу. Духовне життя лю­дини також ставилося на службу виробничим показникам. Це був інший варіант індустріального суспільства, яке перетворю­вало людину на додаток до машини, а її цінність визначалася здатністю ефективно функціонувати у певній системі. Роботі зі створення “гвинтиків” сприяв менталітет радянських людей, в якому був дуже сильним антиіндивідуалізм, вихований тися­чоліттями общинності і православ’я.

Для радянського суспільства були притаманні такі риси: аб­солютизм, громадянська незахищеність населення, розрив по­літики і моралі, воєнно-політичні методи організації громадсь­кої діяльності, атрофія соціальної творчості мас, караність іна­кодумства та ініціативи, нагнітання атмосфери раболіпства, підсобництва, доносительства. Все це не залишало місця для автономії ані громадянського суспільства, ані особи. Зрозумі­ло, що в Радянському Союзі реалізувалася одна з історичних тенденцій: політизована культура виникає в суспільствах з не­достатнім рівнем демократії.

Одна з тенденцій, яка виразно дала про себе знати в останні десятиріччя XX ст., — це тенденція до демократизації^[113]. До по­няття “демократія” певною мірою близьким є поняття “пост­модерн”. Можна розглядати демократизацію суспільства як його постмодернізацію. Адже руйнується єдиний стиль його культури, виникає культурний плюралізм, що стирає відмін­ності між сакральним¹ і профанним^{[114] [115]. Наростають процеси усе­реднення людей. Зменшується можливість появи геніїв і ге­роїв, які піднімаються над натовпом. Постмодернізм сприймає ці результати демократизації як норму і винаходить інтелек­туальні й художні засоби їх зображення. Постмодерністські письменники, наприклад, створюють художні твори, у яких немає героїв, особистостей, лідерів. Постмодерністські митці наче калькують демократичні процеси у своїх творах, де все спрямовано на руйнування ієрархії цінностей, урівнювання “святого і бісівського”, змішування стилів і часів, іронічне сприйняття традиції, історії, авторитетів. Сама демократиза­ція суспільства поставила перед культурою завдання задоволь­нити потреби мас. Вона стала одним з факторів, що зумовив поширення масової культури.}

Масова культура (маскульт)^[116] — це культурна продукція (у найширшому розумінні слова — від творів мистецтва до споживчих товарів і кулінарії), яка продукується і розповсю­джується професіоналами у розрахунку на споживання на ко­мерційній основі широкими масами людей, незалежно від со­ціального статусу, статі, віку, національності і т. ін. Вва­жається, що маскульт зародилася наприкінці XIX ст. Однак її витоки походять з далекого минулого — від вимог “хліба та ви­довищ” часів Стародавнього Риму, церковної культури епохи Середньовіччя і так далі. Свого піднесення та поширення масо­ва культура набуває на етапі зрілого індустріального суспільст­ва. Серед дослідників цього феномену найбільшу відомість здо­був професор соціології Колумбійського університету Д. Beлл, який присвятив цьому кілька праць. Найвідоміші з них — “Ма­сова культура і сучасне суспільство” та “Америка як масове суспільство”. Д. Белл показує зумовленість масової культури масовим суспільством. Він пов’язує особливості сучасного су­спільства (маються на увазі розвинені індустріальні країни) з виникненням масового виробництва і масового споживання. На його думку, у масовому суспільстві розповсюдження авто­мобільного транспорту та засобів комунікації стерло різницю між містом і селом. Певний спосіб життя, права, норми і цін­ності, культура — все те, що колись було надбанням виключно вищих класів, — поширюється тепер на масу. До певного часу висока культура (на відміну від фольклорної) була поширена тільки у середовищі тих, хто володів не лише вмінням читати і писати, але й дозвіллям та матеріальними статками для одер­жання виховання й освіти. Проте значні зміни відбулися внаслідок індустріалізації і пов’язаної з нею урбанізації. Дріб­на буржуазія і селяни, які осіли у містах, навчилися читати і писати з необхідності, бо без цього неможливо було працювати і навіть існувати в індустріальному суспільстві. Але разом із тим вони не одержали достатньо вільного часу і матеріальних можливостей для того, щоб оволодіти високою культурою. Втративши інтерес до фольклорної культури (бо вона була пов’язана із селом, а цей зв’язок нові городяни намагалися приховати) і відчувши нудьгу, нова міська маса стала вимага­ти від суспільства забезпечення доступною їй культурою. Саме для задоволення потреб нового ринку і почалося виготовлення нового товару — маскульту. Він спеціально виготовлявся для тих, хто жадав розваг, але був не в змозі сприймати цінності справжньої високої культури¹.

Продукція маскульту випускається конвеєрно. Це стало невід’ємною частиною виробничої системи, можна сказати, всієї економіки^{[117] [118]. Справжня культура такого рівня досягти в принципі не може, бо в ній кожен твір є унікальним. Маскульт — це бізнес, підприємство, яке випускає масовий продукт. В нього інвестуються величезні капітали, і воно має якнайшвид­ше принести відповідні дивіденди. Для цього “культурну про­дукцію” мають спожити якомога більше людей. Для того, щоб послабити спротив або критичне сприйняття, треба “вимкнути їхні мізки”. Продукція, що випускається, не розрахована на століття, вона не довговічна. Популярність пісеньки або її ви­конавця мине через кілька місяців. “Фабрика зірок” “наштам­пує” ще. Головне, аби те, що споживається, було модним, зруч­ним, нескладним, приємним. У цій галузі зайняті фахівці най­вищого класу, які створюють вражаюче ефектні “продукти”. Критично ставитися до них дуже непросто, бо для цього треба володіти справді високою культурою.}

За умов традиційного суспільства поведінка людини регу­лювалася в основному дією стихійних економічних сил і тра­дицій, а не прямим тиском соціальних інститутів. В індуст­ріальному суспільстві, не важливо капіталістичному чи ко­муністичному, виникає потреба у прямому регулюванні по­ведінки людей, в уніфікації духовного життя, стандартизації інтелектуальних реакцій у рамках складної соціальної струк­тури. Це можна зробити за допомогою сучасних технічних за­собів: масової преси, кінематографу, звукозапису, радіо, теле­бачення, новітніх аудіовізуальних технологій і засобів комуні­кації. Без такої потужної технічної бази маскульт був би не­можливий.

Маскульт у сучасному суспільстві виконує чимало функцій. Насамперед це функція рекреації людини, тобто відновлення її сил, як фізичних, так і духовних. Під тиском складнощів жит­тя, зростаючого потоку інформації, яку людина не може осяг­нути і на яку не може адекватно відреагувати, маскультура ви­конує своєрідну психотерапевтичну функцію зняття нервового напруження. Це відбувається через механізм психічної проек­ції прихованих потягів і прагнень на штучні об’єкти. Так, ко­жен жанр у кіновиробництві розрахований на певні емоції: ко­медії, мелодрами, фантастика, пригоди, детективи, фільми жахів тощо. З іншого боку, маскульт здійснює функцію соціалі­зації, тобто орієнтує людину на певні моделі існування у сучас­ному соціумі. Оскільки останній великою мірою визначається західними цінностями, то тут проводяться ідеї активності, прагматизму, гедонізму. Серед інших ідей — ідеї соціального дарвінізму, який проголошує всезагальну боротьбу за вижи­вання, де перемагає той, хто може найкраще пристосуватися. Поведінка людини має бути адекватною світу, в якому вона живе, свідченням чого є успіх. Ідея успіху за будь-яку ціну, прагнення багатства і слави стає провідною. В цьому полягає велика небезпека підриву духовної гармонії людини, оскільки розвиток душі підміняється гонитвою за успіхом, насамперед матеріальним. Це зумовлено індустріальним суспільством, провідною характеристикою якого є масове виробництво, не можливе без масового споживання. Маскульт поєднує те й інше. Досягнення успіху він ототожнює з досягненням матеріального добробуту, що складається з певних товарів і речей. Величезна роль у цьому належить рекламі, яка набула в сучасному су­спільстві неймовірних масштабів. Вона як жанр масової куль­тури часом призводить до змін у ціннісних орієнтаціях індиві­да. Споживання перетворюється на кінцеву мету людського буття, а придбання тієї чи іншої речі ототожнюється зі справж­ньою самореалізацією. Маскульт як породження індустріаль­ного суспільства створило “масову людину”, про яку писали X. Ортега-і-Гассет у своїй праці “Повстання мас”, Г. Маркузе в “Одномірній людині” та інші. Культурна індустрія формує од­номірний світ, у якому існує масова людина з одномірним мис­ленням і поведінкою, для якої головне те, що вона “як усі”.

Звичайно, маскульт розвивається, освоює нові сюжети, нові засоби вираження. Масова культура є неоднорідною: в її рам­ках функціонують декілька субкультур, найбільш сильна і значна серед них — рок-культура^[119]. Новітній маскульт усклад­нюється, вдосконалюється. Він прагне виглядати респекта­бельним, намагається позбутися деяких колишніх недоліків. З’являються нові форми, наприклад так званий мідкульт, тоб­то середня, проміжна форма між масовою і високою культу­рою, яка створює моду на науку, мистецтво. Тобто розрахунок на залучення до споживацьких кіл тих, кому не подобаються брудні порнографічні видання, “криваві” детективи і “соло­денькі” дамські романи, низькоякісні серіали, сповнені сцена­ми, які викликають відразу, пісні, в яких про художній рівень музики, слів і виконання годі й говорити, і т. ін.

Масова культура виступає як комплексна форма організації і структурування культурного життя сучасного суспільства. Вона використовується як специфічний, “м’який” засіб управ­ління свідомістю маси як усередині національної спільноти, так і на глобальному рівні, на який теж тиражуються його за­гальні цінності та уявлення. Задля виконання цього завдання використовуються складні психологічні техніки. Так, напри­клад, засоби вираження, які використовує маскульт, з одного боку, втягують лише поверхові рівні культурного шару психі­ки, однак, з іншого боку, цілковито захоплюють її древні, ар­хаїчні пласти з вкладеними в них архетипами¹, комплексами, немотивованою агресивністю, неясними страхами тощо. За до­помогою комбінованої актуалізації підсвідомості й експлуата­ції комплексів, зведення уявлень про світ до найпростіших та інфантильності можна використовувати маскульт для вико­нання свого роду охоронної функції. А саме: підтримуючи у масі стан пасивних мрій, відтворювати структуру суспільства і влади, нейтралізуючи виходи агресивної спонтанності. Така свідомість є необхідною умовою, що забезпечує простоту управ­ління суспільством і можливість становлення загального сві­тового порядку^{[120] [121] [122].}

Інтереси розвитку суспільства і інтереси правлячих ним груп можуть розходитися. Суспільству потрібна різноманіт­ність особистостей, що забезпечує соціальному організму стій­ку перспективу через розмаїття можливих шляхів пошуку і розвитку. Це також випливає з законів синергетики, тобто вчення про самоорганізацію. Масова людина не може бути ос­новою нормально функціонуючого суспільства. Тобто однорід­ність масового суспільства є загрозою для збереження якісного статусу людини і спільноти. Врешті-решт історія радянського суспільства, його занепаду і краху є тому яскравим підтвер­дженням. Його історія, а також історія фашистських держав, зокрема Німеччини та Італії, виявила ще одну небезпеку. Прагнення людини натовпу до збереження добробуту, до роз­в’язання найбільш складних проблем найпростішими засоба­ми, а також її пасивність і підсвідоме бажання сильної влади схиляє її до прийняття тоталітаризму. В сучасному світі не виключена небезпека неототалітарного режиму на глобально­му рівні. Певною мірою вона зумовлена особливостями розвит­ку культури.

Ці особливості й передусім деякі негативні тенденції стали основою виникнення глобальних проблем сучасності. Так, зу­мовлене західними культурними стереотипами експлуата­торсько-антагоністичне ставлення до природи призвело до еко­логічної кризи. Зневажання культурних основ інших цивіліза­цій і відчайдушне прагнення захистити свою національну іден­тичність, яка виявляється насамперед у культурі та релігії, загострює проблему війн, в яких може бути використана зброя масового знищення. Через недостатній розвиток культури по­терпають десятки народів від голоду, злиденності, а розрив між “золотим мільярдом” і рештою світу швидко зростає, за­грожуючи світовій стабільності. На розвиток культури покла­даються надії у розв’язанні проблем подолання негативних на­слідків науково-технічного прогресу, забезпечення сталого роз­витку світу та інші. Західна культура з пафосом активного пе­ретворення дійсності призвела до глобального глухого кута. Виникла потреба звернутися за досвідом до інших культур, тоб­то ідея синтезу культур на більш високому рівні. Так, зокрема, стає актуальним ставлення до світу, до природи, притаманне культурам Сходу. Це стало підставою “екологізації” сучасної моделі цивілізації, заснованої на ідеї панування людини над природою.

На межі тисячоліть суспільна свідомість характеризується складністю і багатоплановістю. В ній на рівних уживаються наука, міфологія, сповнені містерії релігії, архаїка і багато ін­шого. По суті, у культуру XX — початку XXI ст. повернулися усі форми свідомості, починаючи з язичницьких. До чого це може привести? З одного боку, ситуація світоглядного плю­ралізму активізує свободу індивідуального начала в людині, що надає їй можливість краще сприймати все нове, розширює обрії для творчості. З іншого боку, безмежний плюралізм ро­бить культуру нестійкою, неврівноваженою, вразливою, ство­рює в ній небезпечні напруження, які можуть скинути її в хаос несумісних між собою інтерпретацій світу. Ситуація, коли співіснують суперечливі культурні і світоглядні настанови, може вирішитися двома шляхами. Перший: культура не змо­же вибратися із хаосу і невизначеності, що загрожує їй заги­беллю. Другий: відбудеться синтез язичницького, архаїчного, містичного, наукового та інших світоглядів, що забезпечить перехід до якогось нового світового порядку і світогляду.

Література

Васильчук Ю.А. Социальное развитие человека в XX веке. Фактор культуры // Обществ, науки и современность. — 2003. — № 1.

Ерасов Б. Социальная культурология. — M., 2000.

Зыбайлов Л.К., Шапинский В.А. Постмодернизм. — M., 1993.

Культура и культурология: Словарь / А.И. Кравченко (ред.- сост.). — M., 2003.

Культурное многообразие: Всемирный доклад по культу­ре. — M., 2002.

Людина і культура в умовах глобалізації: 36. наук. ст. — К., 2003.

Мартьянов С.С. Постмодерн — реванш проклятой стороны модерна // Полис. — 2005. — № 2.

Мильчин И. Культура как фактор американского глобаль­ного влияния // Философские науки. — 2003. — № 3.

Разлогов К.Э. Глобальная и / или массовая? // Обществ, на­уки и современность. — 2003. — № 2.

Руднев ВЛ, Энциклопедический словарь культуры XX ве­ка: Ключевые понятия и тексты. — M., 2003.

Саенко Ю. Тяжкий він, синдром совєтського раба // Віче. — 2001. —№10.

Самохвалова ВЛ. Массовая культура как парадигма утвер­ждения нетворческого бытия // Полигнозис. — 2003. — № 3.

Семененко И.С. Глобализация и социокультурная динами­ка: личность, общество, культура // Полис. — 2003. — № 1.

Тоффлер А. Футуршок: Пер. с англ. — СПб., 1997.

Шейко В.М. Культура. Цивілізація. Глобалізація (кін. XIX — поч. XXI ст.): В 2 т. — X., 2001.