Розділ 5 ПІДНЕСЕННЯ І ЗАНЕПАД ІДЕОЛОГІЙ

Феномен ідеології. Найбільш впливові політичні ідеології сучасного світу: лібералізм, консерватизм, соціалізм, фа­шизм — їхні принципи і соціально-політична практика. Осно­ва відмінностей між провідними політичними ідеологіями.

Термін “ідеологія” походить від грецьких слів idea — пред­ставлення і logos — навчання, знання; буквально — “наука про думку”. Саме у такому значенні цей термін був введений у ко­ристування у 1796 р. засновником Французького національно­го інституту А.Д. де Трасі. На його думку, очолюваний ним ін­ститут мав служити головній меті Просвітництва — давати поради правителям щодо встановлення нового, розумного су­спільного ладу на основі “ідеології”, тобто точних, наукових знань про те, як складаються людські уявлення і як можна формувати у свідомості людей тільки правильні думки. У наш час прийнято вважати, що ідеологія — це система поглядів та ідей, у яких усвідомлюються й оцінюються ставлення людей до дійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі (програми) соціальної діяльності, спрямовані на закріплення або зміну наявних суспільних від­носин.

У питанні щодо типології ідеологій можливі різні підходи. Один з них поділяє всі ідеології на релігійні і нерелігійні (світ­ські, політичні). Часто дослідники звертають увагу на наяв­ність визначених подібностей між деякими нерелігійними ідеологіями і войовничими релігійними віруваннями. Історія сучасного світу також свідчить, що піднесення нерелігійних ідеологій мало місце в часи швидко зростаючого секуляризму. Особливо в цьому плані слід відзначити XIX ст., яке іноді нази­вають “століттям ідеології”. Саме в цей період на Заході, на­самперед у Європі, істотно зміцніли три провідні політичні ідеології: лібералізм, консерватизм і соціалізм.

Характеристикою політичної ідеології є те, що вона відби­ває суспільне буття з позицій інтересів тих чи інших соціальних груп, класів, спільнот і обслуговує ці інтереси. Тобто ідеологія — це однобічне, соціально зацікавлене відображення дійсності. А ідеологи того чи іншого напрямку найчастіше прагнуть ви­дати це часткове відображення дійсності за ціле, за найбільш повну її картину. Політична ідеологія виступає не тільки сис­темою поглядів і концепцій стосовно навколишнього світу, тобто певним світорозумінням, а й системою політичних орієн­тацій і настанов. Тобто вона є одночасно вченням (доктриною), програмою і політичною практикою.

Історія людства знає чимало різних ідеологій. Найбільш впливовими, які ще іноді називають світовими, стали лібе­ралізм, консерватизм, соціалізм і фашизм.

Лібералізм (від лат. Iiberalis — вільний) — кредо тих, хто вірить у примат особистої волі, точніше, оскільки “жоден уряд не допускає абсолютну свободу” (Дж. Локк), це уявлення про бажаність максимізації обсягу свободи в державі. Вперше тер­мін “ліберал” з’явився у Великій Британії на початку XIX ст. Спочатку він мав зневажливе значення. Topi¹ почали називати своїх опонентів вігів^{[123] [124] “liberalis” (так називалася в 1812 р. група делегатів-націоналістів в іспанському парламенті). Пізніше поняття “лібералізм” увійшло до суспільно-політичного лек­сикону. Ліберальний світогляд завдячує ідеям Відродження, Реформації, науковій революції Нового часу. Від початку в його формуванні взяли участь представники європейського й американського Просвітництва, представники німецької кла­сичної філософії, англійської політекономії.}

Учасники Англійської буржуазної революції середини XVII ст., Війни за незалежність СІЛА 1775—1783 рр. керува­лися багатьма з тих ідеалів, які пізніше стали невід’ємною час­тиною ліберальної ідеології. Першим документом, у якому вони одержали формальне висловлення і були прийняті до ви­конання на офіційному державному рівні, стала “Декларація незалежності СІЛА” 1776 р. У ній, зокрема, проголошувалося: “Ми вважаємо самоочевидними істини: що всі люди створені рівними і наділені Творцем визначеними невід’ємними права­ми, серед яких — право на життя, на свободу і на прагнення до щастя”. Велике значення мав також головний документ Вели­кої французької революції “Декларація прав людини і грома­дянина” 1789 р. У ньому були легітимізовані ті цінності, які пізніше стали найважливішими складовими класичного лібе­ралізму: “Метою всякого політичного об’єднання є збереження природних невід’ємних прав людини. Ці права суть воля, влас­ність, безпека й опір гнобленню”. Пізніше ліберали досягли відчутних успіхів у Франції, Швейцарії, Голландії, Сканди­навських країнах. Вони брали активну участь у русі за об’єд­нання Німеччини й Італії, у формуванні їхніх державних си­стем. Більше, ніж де-інде, ідеї лібералізму набули розвитку у політичному житті Великої Британії і особливо Сполучених Штатів Америки.

Головною ідеєю лібералізму є визнання свободи людини як вершини системи цінностей. Дж.С. Мілль проголосив: “Люди­на сама краще за будь-який уряд знає, що їй потрібно”. Цей ідеал сприяв реалізації індивідуалізму в таких буржуазних цінностях і орієнтаціях, як успіх у конкурентній боротьбі за краще місце під сонцем, заповзятливість, працьовитість, новаторство, що великою мірою визначило динамізм усієї капіталістичної системи.

Із затвердженням ідеї індивідуальної свободи усе чіткіше виділялася проблема відносин окремої людини і держави. Лібе­ралізм традиційно вважав, що первинна функція держави — захист прав громадян. Ці права часто приписувалися природі (природні права) і нерідко затверджувалися в прокламаціях, петиціях, біллях про права, деклараціях про права людини й т. ін. Зокрема, спочатку діячі ліберальних рухів виступали реформаторами і супротивниками вкорінених інституцій, тра­дицій та звичаїв. Ліберальні програми прагнули накласти об­меження на державну владу, що в політичній сфері знайшло відображення в ідеях “держави — нічного сторожа” і правової держави, демократії і парламентаризму. Ідея “держави — ніч­ного сторожа” розумілася як необхідність мінімального комп­лексу найбільш необхідних функцій держави, насамперед охо­рони порядку і захисту країни від зовнішньої небезпеки. Іноді як засіб досягнення необхідного співвідношення між правами громадянина і роллю держави виступала сама структура управ­ління через парламентську систему, або поділ повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади^[125]. Ці обмеження можуть також передбачати максимально можливе відсторонення держави від ринку, як при теорії “державного невтручання в економіку”. Нарешті, ці обмеження можуть впроваджуватися у формі більш спеціальних обмежень дер­жавної влади, таких як свободи слова, зборів, звільнення під заставу, обмеження терміну утримання під вартою й т.

Отже, завдяки лібералізму в палітру політичних ідей уві­йшли ідея самоцінності індивіда і його відповідальності за свої дії; ідея приватної власності, як необхідної умови індивідуаль­ної свободи; принципи вільного ринку, вільної конкуренції і вільного підприємництва; рівності можливостей; система поді­лу влади, стримувань і противаг; ідея правової держави з прин­ципами рівності всіх громадян перед законом, терпимості і за­хисту прав меншин; гарантія основних прав і свобод людини (совісті, слова, зборів, створення союзів і партій), загального виборчого права.

Лібералізм є досить динамічною системою поглядів і полі­тикою, що чутливо реагує на особливості часу і місця свого функціонування. Нерідко в історії зміни реалій ставили під сумнів неухильне втілення в життя його цінностей. Так, на межі XIX—XX ст. виявилося, що реалізація принципів віль­ної конкуренції призвела до концентрації і централізації ви­робництва, руйнування і поглинання слабших сильнішими конкурентами. А вільна, нічим не обмежена гра ринкових сил зовсім не є гарантією встановлення соціальної гармонії і спра­ведливості. Усвідомлюючи ці та й інші суперечності, деякі гро­мадські діячі ліберального крила (Дж. Гобсон, Т. Грін, Дж. Дьюї, JI. Кроулі, Б. Кроче та іп.) сформулювали трохи інші підходи у вирішенні найважливіших питань суспільного жит­тя. Під впливом марксизму і соціал-демократії “неолібера­лізм”, або “соціальний лібералізм”, взяв на озброєння ідеї соці­альної справедливості, соціальної рівності, взаємодопомоги і державної підтримки незаможних прошарків суспільства. Ве­личезний вплив на утвердження нових підходів мала світова економічна криза 1929—1933 рр.

Однак серед лібералів не всі прийняли подібні погляди, рі­шуче відстоюючи вірність первісним принципам і позначаючи свою позицію як “класичний лібералізм”^{[126] [127]. Це крило з найваж­ливіших своїх позицій протистояло неолібералізму, а його ідеї у 70—80-х роках минулого століття були прийняті керівниц­твом консервативних партій розвинутих західних країн. У цей же час виразно виявився спад популярності лібералізму на політичній арені: провідні позиції займали інші політичні сили. Зміни зумовлювалися тією обставиною, що проголошені лібералами наприкінці XIX — на початку XX ст. ідеали багато в чому були успішно втілені. Це створювало враження деякої вичерпаності програм, що висувалися ними. З іншого боку, ак­тивно діяли соціал-демократичні партії, які взяли на себе по­дальший розвиток ліберальних починань. А консерватори за­позичили нововведення в державно-політичній системі, знову- таки реалізовані раніше з ініціативи лібералів. І ті, й інші полі­тичні партії перетягували на свою сторону значну частину електорату, що раніше був на стороні лібералів. Прагнучи зміц­нити свої позиції, відразу ж після закінчення Другої світової війни ліберальні партії почали докладати зусилля до об ’ єднання і консолідації своїх дій на міжнародному рівні. У квітні 1947 р. на установчому з’їзді в англійському Оксфорді був створений Ліберальний Інтернаціонал, куди нині входять 52 політичні партії країн Європи, Америки, Азії й Африки. Однак у цілому позиції цих партій, за винятком демократичної партії США, у післявоєнний період виявили тенденцію до ослаблення. У зв’яз­ку з цим про підсумки розвитку лібералізму і його подальші перспективи немає єдності думок. У своїй роботі “Лібералізм наприкінці сторіччя” Дж.Ф. Гаус пише: “У світлі тієї тривоги, і навіть сум’яття, яке ліберали висловлювали протягом майже всієї першої половини XX ст., наприкінці його є всі підстави для торжества. Двадцяте століття було на подив ліберальним”. Незважаючи на прогнози про близький кінець лібералізму, йому явно вдалося взяти гору над головними суперниками — соціалізмом (“те, що сьогодні називають “соціалізмом” — знач­ною мірою різновид лівого лібералізму”, — думає Дж.Ф. Гаус) і консерватизмом (який, хоча і залишається “головною альтер­нативою лібералізму”, але теж істотно просунувся в ліберально­му напрямку). “І хоча критика ліберального проекту, як і рані­ше, залишається головним елементом сучасної політичної фі­лософії, не може бути і мови про те, щоб відправити його на “смітник” історії: домінуючу політичну доктрину заперечують ті, хто хотів би поборотися з нею за право на перевагу”. Однак якщо лібералізм як ідеологія був дуже успішний, то в ролі полі­тичної теорії він зазнав фіаско. Причиною стала властива лібе­ралам здатність вбирати й адаптувати нові ідеї. Ця властивість давала лібералам можливість пристосовуватися до ціннісного плюралізму, поєднувати прихильників різних позицій і знахо­дити компромісні підходи. Однак у результаті лібералізм пере­творився в доктрину, що сполучає теоретично несумісні погля­ди. “Пропонувати систему поглядів, яка враховує конфлікт цінностей і цілей, — означає виявляти багатосторонність, — вказує Дж.Ф. Гаус, — але розвивати теорію, яка сполучає про­тилежні уявлення про індивідів, цінності і суспільство, — озна­чає плутанину”.}

Консерватизм (від лат. Conservare — охороняти, зберіга­ти) — кредо тих, хто вірить у цінність максимально можливого збереження існуючого порядку. Точніше це схильність орієн­туватися на ті традиції й інституції, що перевірені часом і до­свідом, і якщо і впроваджувати в них нововведення, то тільки поступово і нечасто. Слід розрізняти консерватизм як спосіб оцінки і поведінки і консерватизм як самостійну, подібно лібе­ралізму і соціалізму, ідеологію. Є консерватизм повсякденний, заснований на природному прагненні більшості людей до ста­більних умов існування, до збереження звичного середовища, правил, норм, інститутів. Це феномен, що належить до сфери соціальної психології, масової свідомості. Його можна розгля­дати як визначений спосіб мислення, умонастрою, стиль по­ведінки. Але частіше під консерватизмом розуміють ідеологію і тип політики, орієнтовані на захист традиційних підвалин суспільного життя, непорушних цінностей і протиставлення різкому оновленню, радикальним новаціям.

Сам термін “консерватизм” вперше був вжитий французь­ким письменником Р. Шатобріаном, коли він у 1818 р. став ви­давати журнал “Консерватор”. Виникнення консерватизму по­в’язують з Новим часом, з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст., які кинули виклик “ста­рому порядку”. Тоді ж почалося формування поняття “консер­ватизм”. Він став своєрідною реакцією на загрозу традиційним цінностям, звичному способу життя і думок, що походила від революції. Наприкінці XVIII ст. такі настрої були притаманні насамперед дворянству, однак з розвитком революційних подій до настроїв феодальної аристократії приєднувалися настрої представників інших верств суспільства.

Батьком-засновником сучасного консерватизму (хоч він ні­коли і не вживав цей термін) вважається англійський парла­ментарій, філософ і публіцист Е. Берк. Ідеї Е. Берка розвину­лися внаслідок його реакції на Французьку революцію 1789 р. У праці “Міркування про революцію у Франції” (1790 р.) він різко критикував французьких революційних діячів, яких на­зивав теоретиками, метафізиками за їхню заклопотаність тео­рією й ідеями. Е. Берк вважав, що ця схильність разом зі схиль­ністю судити про політичні програми за абстрактними понят­тями, такими як право, привели їх до недооцінки складності державної влади і думки про те, що далекосяжні зміни легко вносяться. Віннезаперечуваву принципі прав, затверджуваних революціонерами — “метафізично вони правильні”, — але за­перечував розумність їхнього використання як каркаса для формування уряду — “морально і політично вони помилкові”. Права людини, на його думку, щонайкраще гарантуються доб­робутом держави, а добробут держави залежить від мудрості його правителів. Е. Берк шукав основу державного управління не в правах людини, хоч і не заперечував їх, а у функції влади забезпечувати інтереси і потреби. Переконаність у тому, що влада повинна діяти насамперед виходячи з практичних, а не з теоретичних міркувань, лежала в основі його політичної пози­ції, зокрема в опозиції до Французької революції.

У зазначеній праці можна виявити основні для консерва­тизму цінності й антицінності. Серед перших: релігійні і ду­ховні цілі політичної діяльності; культ моральності; авторитет школи, родини і церкви; культ традицій, національної культу­ри, патріотизму; пріоритет інтересів держави перед інтересами індивіда; сильна ієрархічна держава; конкретно-історична зумовленість рівня прав і свобод; приватна власність; прагма­тизм, здоровий глузд; поступовість і обережність змін. Серед других: атеїзм, матеріалістична орієнтація політики; мораль­ний релятивізм; культ розуму, антитрадиціоналізм, універса­лізм, космополітизм; пріоритет інтересів індивіда над інтере­сами держави, індивідуалізм, рівність; культ особистих прав і свобод; прихильність теоретичним моделям; культ змін, рево­люція. Е. Берк стверджував, що суспільне життя ґрунтується на традиціях, звичаях, моральних і матеріальних цінностях, успадкованих від попередніх поколінь і взаємозалежних між собою. Стабільність, рівновага, поступове відновлення були, на його думку, принципами, яких мало дотримуватись су­спільство, якщо воно хотіло мати майбутнє.

Слідом за Е. Берком консерватори вважають суспільство дуже складним організмом. Воно охоплює безліч взаємозалеж­них елементів, що роблять свій внесок у його благополуччя, причому часто непередбачувано. Цей організм розвивався повільно, століттями проб і помилок. Отже, тривалість є важ­ливою консервативною цінністю. Кожна пропонована зміна в суспільстві або конкретно в його державному устрої повинна оцінюватися не за деяким абстрактним і незалежним стандар­том права або правильності, а за тим, наскільки добре його

можна інкорпорувати у складний механізм державної влади з мінімумом небажаних побічних ефектів. Консерватори праг­нуть проводити межу між теорією і практикою, оскільки зобов’язальна теоретична ідея може бути неефективною і на­віть небезпечною на практиці. Тому правитель, на їхню думку, повинен побоюватися надмірної штучності і філософствування в практичних справах держави і керуватися прецедентом та напрацюваннями минулого. Для консервативного мислителя характерно висловлювати своє бачення політичних принципів у працях і промовах на злобу дня, створених з конкретною практичною метою, а не в абстрактних теоретичних трактатах. Консерватори звичайно уникають петицій, прокламацій і де­кларацій прав, до яких схильні ліберали. Консерватори ладні протистояти раптовим змінам і новаціям. Вони приймають не­досконалість людських істот як даність, не сподіваючись і не розраховуючи на їх майбутнє вдосконалювання. Перевагу вони віддавали превентивним реформам, які мали запобігати рево­люції. Головне для них — святість традицій.

Виникнувши у XVIII ст., консерватизм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Перший — з кінця XVIII ст. до середи­ни XIX ст. — був етапом оформлення його як ідеології феодаль­но-аристократичної реакції на Французьку революцію й ідеї Просвітництва. Головною рисою його тоді була апологія фео­дальних підвалин і дворянських привілеїв. Найбільш відомі ідеологи — Е. Берк, Ж. де Местр, Ф. Генц, С. Колридж, У. Вод- сворт та інші. Із середини XIX до початку XX ст. консерватизм наповнюється буржуазним змістом. Тепер він став являти со­бою синтез феодально-аристократичних і буржуазних елемен­тів. Свій вплив мали революційні події 1848—1849 рр. Всі кола, налаштовані антиреволюційно, були об’єднані ідеєю по­рядку. їхнім найвизначнішим ідеологом того часу був X. Доно- со-Кортес. На початку XX ст. консерватизм став однією з голов­них загальнобуржуазних ідеологій. У той час істотними факто­рами громадського життя були зростаючий організований робітничий рух, утвердження буржуазного реформізму, поси­лення правого радикалізму. Під їх впливом відбувалася внут­рішня диференціація консерватизму, яка привела до виник­нення декількох його типів.

Є кілька варіантів типології консерватизму. Найбільш по­ширеним серед сучасних дослідників є поділ на традиціє-

161

6 Орлова Т. В,

налізм, реформістський консерватизм, лібертаризм, і неокон­серватизм. Традиціоналізм зосереджується на необхідності збереження соціальних основ і дотримання моральних тради­цій, властивих ринковому капіталізму, а в чомусь і феодалізму (Е. Берк, Ж. де Местр, JI. де Бональд). “Вульгаризованим вира­женням” традиціоналізму є рух “нових правих” у СІЛА в 1970—1980-ті роки. Реформістський консерватизм багато чого перейняв у лібералізму. Це і прихильність до соціальних ре­форм, і прагнення зміцнитися в робітничому середовищі, і під­тримка помірної регулюючої діяльності держави. Консерва­тизм подібного роду переважав у країнах Заходу в повоєнне тридцятиріччя, коли там склався ліберально-консервативний консенсус. Лібертаризм характеризується схильністю до ідей крайнього антиетатизму^[128], необмеженої свободи індивіда. Пред­ставники цього напряму (Ф. Хайєк, Дж. Роулс) стверджують, що права індивіда мають першість перед інтересами колекти­ву, державне втручання в економіку неприпустиме, а “держа­ва загального благоденства” є лише варіантом соціалізму. По­зиції лібертаризма особливо посилилися з кінця 1970-х років. Неоконсерватизм став результатом змін традиційного консер­ватизму під впливом реалій переходу передових капіталістич­них країн до постіндустріального суспільства. Його ідеологами стали С. Ліпсет, X. Ортега-і-Гассет та інші. У політиці його представниками виступили президенти США Р. Рейган і Дж. Буш-старший, прем’єр-міністр Великобританії М. Тетчер, канцлер ФРН Г. Коль, прем’єр-міністр Франції Ж. Ширак, прем’єр-міністр Японії Ясухіро Накасоне й інші. Головною ідеєю неоконсерватизму є антиетатизм і осуд “держави загаль­ного благоденства”, що, па їхню думку, сприяє паразитуванню одних людей за рахунок інших. Повністю така “соціальна дер­жава” не заперечувалася, але вона розглядалася лише як стра­хувальна сітка для тих, хто не може втриматися на поверхні і для кого й потрібно створювати соціальні гарантії. Усім же ін­шим треба полегшити податковий тягар — і нехай вони діють самостійно. Таким було головне гасло неоконсерваторів: кож­ний повинен діяти на свій страх і ризик — у всіх сферах, у тому числі й у сфері освіти та охорони здоров’я. Загальним для всіх версій консерватизму є твердження про необхідність чіт­кого соціального порядку. Однак цей порядок ґрунтується на нерівності. Ідея нерівності не є виграшною в століття демокра­тії. Тому прихильність до неї відкрито не висловлюється. Од­нак інші елементи політико-соціальної конструкції були оформ­лені таким чином, аби нагадувати про те, що припускається. На реалізацію цього завдання найбільше працює концепція “упорядкованої свободи”. Остання мала на увазі зняття обме­жень для конкуренції й індивідуалізму, змагальний індивіду­алізм, але в рамках сильної держави, яка, однак, не втручаєть­ся активно в економічні процеси. Незважаючи на деякі корек­тування політики, що зумовили більш ніж десятилітнє перебу­вання при владі, тетчеризм (класичний зразок неоконсерва­тизму) втратив адекватність реаліям і був замінений тим, що одержало назву “посттетчеризм” або ширше — “постнеокон­серватизм”. У Великій Британії вододілом став прихід до вла­ди Дж. Мейджора у 1992 р. Питання “соціальної держави” були висунуті на передній план. Суспільству була запропоно­вана серія соціальних хартій: хартія батьків, хартія платників податків, хартія квартиронаймачів і т. ін. Тобто відбулися іс­тотні зміни. При цьому залишилася ставка на демократію власників, на переважно ринкову економіку, на приватизацію і деякі інші установки. Велика Британія, ставши колискою су­часного консерватизму, залишається одним з його форпостів, незважаючи на мінливість вподобань виборців. Консервативна партія протягом десятиліть або була партією влади, або го­ловною опозиційною партією.

При тому, що консерватизм вважається ідеологією Заходу, варто звернути увагу і на його прояви на Сході. Так, провідна по­літична партія Японії — Ліберально-демократична — є саме консервативною. Або інший приклад — Китайська Народна Рес­публіка. Здійснювана комуністичною партією протягом остан­ніх двох десятиліть модернізація країни відбувається на основі конфуціанських традицій. Саме конфуціанство є суто консерва­тивним вченням. Воно розглядає збереження існуючого як са­моціль, головну цінність, закликає до зміцнення порядку і під­креслює роль держави в цій справі. Не тільки КНР, але і ряд ін­ших країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, таких як Японія, Південна Корея й інші, також досягли небаченого підйому, здійснюючи модель “конфуціанського капіталізму”. Очевидно, розмови про те, що “консерватизм вмер”, є передчасними.

Соціалізм (від латинського Socialis — “суспільний”) — це і сукупність доктрин, і політичні рухи, що ставлять перед собою мету здійснити зазначені доктрини на практиці, а також ви­значена організація суспільства. Головне в цій системі полягає в тому, що приватна власність і розподіл прибутків підлягають соціальному контролю, а не визначаються індивідами, які дба­ють про свої власні інтереси, чи ринковими силами капіта­лізму. Історія сучасності знає чимало різних форм соціалізму, які залежать від того, що мається на увазі під “соціальним кон­тролем”, і від міри, до якої цей контроль здійснюється над су­спільством, а також ким цей контроль здійснюється. У деяких соціалістичних доктринах усі галузі промисловості повинні бу­ти націоналізовані, у той час як в інших тільки найбільші або найважливіші, такі як банки або природні ресурси. Деякі со­ціалістичні доктрини мають на увазі суворо централізований державний контроль, тоді як інші допускають велику децент­ралізацію з делегуванням значної міри повноважень плану­вання органам місцевого самоврядування. Деякі закликають до авторитарної командної економіки, тоді як інші припуска­ють лише регульовану ринкову економіку. В результаті різні форми, яких на практиці набув соціалізм, разюче відрізня­ються.

Слово “соціалізм” у сучасному, антибуржуазному, розумінні було вперше вжите в Англії в 1827 р. для позначення прихиль­ників кооперативного руху Р. Оуена. У Франції поняття “со­ціалізм” з’явилося в 1832 р. в журналі “Глоб”, щоб охаракте­ризувати вчення А. де Сен-Сімона і його послідовників. До 1840 р. цей термін набув значного поширення у всій Європі, після чого, однак, було виявлено, що деякі філософи більш ран­нього періоду передбачали соціалістичні ідеї. Про прагнення до соціальної гармонії і рівності всіх людей, ствердження цін­ності співтовариства, у якому людина може використати усі свої можливості і домогтися повного звільнення, писали в XVI і XVII ст. Т. Мор, Т. Кампанелла, Ф. Бекон та інші.

ПІ. Фур’є змальовував переваги малого кооперативного по­селення — фаланстеру, що був одночасно економічною одини­цею і співтовариством людей, об’єднаних без примусу як про­дуктивною працею, так і радісним життям. Великим внеском А. де Сен-Сімона в соціалістичну думку було його акцентуван­ня обов’язку держави планувати й організовувати використан­ня засобів виробництва для постійного перебування на пере­довій наукових відкриттів, а також підкреслення чільної фун­кції інженерів і організаторів виробництва на противагу полі­тикам і ділкам. Ані Ш. Фур’є, ані А. де Сен-Сімон не були рев­ними егалітаристами, однак у їхнього вчення знайшлися знач­но більш радикалізовані послідовники. Р. Оуен, якого назива­ють “батьком британського соціалізму”, був дуже успішним і зразковим промисловцем. Він пропагував систему кооперації без конкуренції, спрямовану на духовне і фізичне благополуч­чя всіх. Його погляди привернули чимало послідовників серед робітничого класу, які створили за його рекомендаціями кіль­ка громад в Англії і Сполучених Штатах Америки. До 1840-х років соціалізм діяв майже тільки як французький і британсь­кий рух. Тому були зрозумілі причини: промисловий розвиток був набагато успішнішим у Великій Британії, ніж будь-де, а Франція, починаючи з XVIII ст., була головним розсадником революційно-політичних ідей. Незабаром, однак, хвиля стала переміщатися до Німеччини — країни політично розділеної й економічно відсталої. Німецький соціалізм почався з ради­кальних послідовників Г. Гегеля, таких як JI. Фейербах, Б. Ба­уер, М. Гесс і К. Грюн. 1848 р. був роком найвищого піднесення соціалістичних масових рухів і позначив початок нового типу соціалістичної теорії і практики. На початку цього року К. Маркс і Ф. Енгельс написали Комуністичний маніфест. У цій праці, а також у наступних, спираючись на досвід попередніх теоретиків і практиків соціалізму, К. Маркс і Ф. Енгельс викла­ли свої головні ідеї. У цілому марксизм був радикальною реак­цією на бурхливий розвиток капіталізму, а також запеклим критиком лібералізму. Ліберали робили акцент на позитивній стороні капіталістичного поступу — технічному прогресі, зрос­танні суспільного багатства, покращанні якості життя, розши­ренні демократичних свобод. Марксизм наголошував на тому, що у капіталізмі іманентно, тобто зумовлено його природою, закладено антагоністичні, непримиренні суперечності, які ма­ють неминуче підірвати, зруйнувати капіталістичну систему. Було справедливо вказано на багато негативних явищ, які су­проводжували розвиток буржуазних відносин, а саме: соціаль­ну нерівність, найжорстокішу експлуатацію осіб найманої праці, поляризацію структури суспільства, надзвичайно важкі умови життя низів, породжені цим злиденність, пияцтво, зло­чинність і т. ін. Якщо ліберали вважали, що існуючий стан можна покращити шляхом реформ, то марксисти були переко­нані: капіталізм покращити неможливо, тому існуючий лад треба знищити шляхом революції. І цю “всесвітньо-історичну місію” має виконати пролетаріат на чолі із власною політич­ною партією, яка спирається на марксистську ідеологію.

К. Маркс і Ф. Енгельс використовували слово “комуністич­ний” для характеристики майбутнього безкласового справед­ливого суспільства. А слово “соціалістичний” зарезервували для позначення перехідних фаз, у яких пролетаріат вже здобу­вав засоби виробництва, але держава ще не зникала. Заснована ними в 1847 р. партія називалася Союз комуністів, щоб відріз­нити її від багатьох соціалістичних партій, які тоді існували. Ще за життя К. Маркса, а особливо після його смерті, почали розвиватися різноманітні інтерпретації марксизму. Напри­клад, німецькі соціал-демократи на чолі з Е. Бернштейном сумнівалися у неминучості падіння капіталізму. Вони віддава­ли перевагу поміркованому соціалізму, більш ліберальному і реформістському, ніж революційному. Е. Бернштейна різко критикував К. Каутський, який репрезентував більш ортодок­сальну інтерпретацію марксизму. Інші форми соціалізму XIX ст. охоплювали християнський соціалізм, заснований на християнських принципах, і цеховий соціалізм, що акценту­вав робітничий контроль.

Соціалістичні практики XX ст. були настільки ж різноманіт­ними: від декларативно комуністичних держав із суворо цент­ралізованим соціалізмом Радянського Союзу до більш децент­ралізованої югославської моделі, де фабричні робітники брали участь не тільки в керуванні підприємством, але й у розподілі прибутку. Некомуністичний соціалізм знайшов втілення у політиці “держави загального добробуту”, яскравим прикла­дом якої є Швеція, Данія й інші країни, де соціалістичні партії прийшли до влади через парламент і створили систему соціаль­них послуг, заснованих на оподаткуванні, призначену для га­рантування визначеного мінімального рівня життя для всіх. У такий спосіб вони проводили лінію на обмеження цінностей лі­беральної економічної раціональності. Прийняття деяких ідей добробуту народу несоціалістинними системами, такими як США, засвідчило як силу багатьох соціалістичних ідей, так і багатолику пристосовуваність багатьох соціалістичних прак­тик, що зробило визначення самого соціалізму досить склад­ною справою.

Однак цей напрямок соціалізму все-таки можна охаракте­ризувати як демократичний і реформаторський. Інший могут­ній його напрямок можна назвати авторитарним і революцій­ним. Для його позначення часто використовують термін ко­мунізм. Головна мета комуністів — створення суспільного ладу, заснованого на загальній власності і рівному розподілі коштів. Попри те, що послідовники цього вчення називали і називають його найпередовішим, джерела його ідей мають ду­же давнє походження. Ідея безкласового суспільства, у якому всі засоби виробництва і розподілу належать громаді як такій і з якого зникли всі сліди держави, давно заворожувала людей. Є згадування про існування примітивних комуністичних спіль­нот у стародавні часи. Звичайно вони мали релігійний харак­тер. Багато утопій, описаних в літературі, зокрема “Утопія” Т. Mopa, певною мірою припускали спільне володіння власніс­тю. У XIX ст. деякий час існували комуни, що засновувалися на подібних принципах (громада в Нью-Хармені в Індіані (1825) і громада “Брук Фарм ком’юніті” в Массачусетс! (1841— 1847)). Комунізм набув нового значення в 1848 р. з публіка­цією “Маніфесту Комуністичної партії”, який закликав проле­таріат до світової революції. Однак поразка революцій 1848 р., так само, як і небажання пролетаріату цілком поринути в істо­ричний процес відповідно до настанов “Маніфесту”, змусила К. Маркса і його послідовників переоцінити свої погляди. У “Критиці Готської програми” (1875) засновник “наукового ко­мунізму” вказав, що революція не відразу принесе із собою іде­али безкласового комуністичного суспільства. “Тривалі поло­гові корчі” будуть супроводжувати його виникнення з капі­талістичного суспільства, і знадобиться період адаптації — “диктатура пролетаріату”. Хоч у зазначеній праці робиться посилання на цю інтерлюдію як на першу фазу комуністичного суспільства, в інших працях засновники марксизму називають це “соціалізмом”, залишаючи слово “комунізм” для тієї фази, коли не буде ні приватної власності, ні класів, ні держави. З цієї причини в назві Союзу Радянських Соціалістичних Рес­публік слова “комунізм” не було.

Однак незабаром це чітке розходження стало зникати. За­снована К. Марксом партія одержала назву комуністичної. Слово “комуністичний” стало вживатися стосовно конкретної партії з її конкретною програмою, а не щодо її остаточної мети. Людиною, яка зробила найбільше для формування такої партії і вироблення її програми, був В.І. Ленін. Він розумів, що робіт­ничий клас був нездатний здійснити революцію сам по собі. На думку Леніна, було потрібне керівництво з боку партії профе­сійних революціонерів. Ленін гостро критикував соціал-демо­кратичні партії, які, на його думку, відкинули радикальні цілі заради заспокійливого очікування еволюційних досягнень. У багатьох країнах Заходу були створені партії радикального марксизму.

У 1919 р. Комуністичний Інтернаціонал (Комінтерн) був за­снований для здійснення світової пролетарської революції. Не­забаром у Комінтерні стали домінувати радянські інтереси.

У складних умовах Другої світової війни в 1943 р. він був розпущений. У 1947 р. замість нього було сформовано Комін- форм (Комуністичне інформаційне бюро). Однак радянське до­мінування на його засіданнях незабаром натрапило па опір. Він різко виразився у відході соціалістичної Югославії, керів­ник якої — Й.Б. Тіто — заявив, що “до соціалізму ведуть різні дороги”, тому коли країна намічає комуністичну стратегію, необхідно брати до уваги місцеві умови.

У 1960-х роках відбувся розрив між CPCP і Китаєм. CPCP продовжував ставитися до комуністичних партій в інших краї­нах як до своїх придатків, придушуючи спроби опору, як це було в Угорщині в 1956 р. або у Чехословаччині в 1968 р.

Однак наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років світова система соціалізму, керована комуністичними партіями, за­знала краху. Програми побудови комунізму не втілилися в життя, проте ідеологія соціалізму зберігає свою привабливість для значного числа людей. Для них вона є втіленням уявлень про справжню справедливість.

Фашизм — політичний рух, що встановив свій режим в Італії в 1922—1943 рр., у Німеччині в 1933—1945 рр., в Іспанії в 1939—1975 рр. і деяких інших країнах у різний час^[129]. Таким же терміном позначають і його ідеологію. Сам термін походить від італійського слова fascismo₉ що, у свою чергу, є похідним від ла­тинського fasces — фасції (пучок різок із сокирою всередині, що було регаліями влади в Давньому Римі). Б. Myccoліні в 1919 р. взяв цей символ як емблему італійського фашистського руху.

Італійський фашизм виріс зі значно поширеного розчару­вання неефективним урядом і хаотичними економічними умо­вами, які душили Італію після Першої світової війни. Такі умови створили політичну атмосферу сприяння уславленню авторитарних і особливо військових цінностей. Поет Г. д’Анун- ціо був у той час одним з тих інтелектуалів, які оспівували авантюру, конфлікт і війну. У 1919 р. д’Анунціо навіть очолю­вав взяття міста Фюме (нині Рієка), яким правив 16 місяців. У тому ж році Муссоліні заснував фашистський рух у Мілані, на­зиваючи своїх послідовників “Fasci de Combattimento” (“Союз боротьби”). Це були перші в історії фашистські організації. Вони являли собою напіввійськові дружини з націоналістично налаштованих колишніх фронтовиків. Перша віха на шляху партії до влади була поставлена 28 жовтня 1922 р., коли Мус­соліні та його послідовники організували марш на Рим, вима­гаючи призначення свого ватажка прем’єр-міністром і загрожу­ючи інакше взяти владу силою. Король капітулював і наступ­ного дня запросив Муссоліні сформувати уряд. Збройні фа­шистські банди незабаром почали тероризувати штаб-кварти­ри лівих партій, нападати і вбивати їх членів. Муссоліні забо­ронив усі політичні партії крім фашистської в січні наступного року і відтоді керував Італією як тоталітарною державою.

У Німеччині рух націонал-соціалістів (наці) Адольфа Гітле- ра виріс із ще більш тяжких наслідків Першої світової війни і був виплеканий ще сильнішими настроями антиліберального націоналізму. Гітлерівська програма відрізнялася від програ­ми Муссоліні у багатьох аспектах, зокрема набагато детальні­шою програмою досягнення національної і расової могутності і безпеки. Першою спробою наці захопити панівні позиції в дер­жаві силою був мюнхенський путч у листопаді 1923 р., але він виявився невдалим. Економічна криза, розпочавшись у 1929 р., суттєво погіршила становище в країні, з чим тодішня влада не змогла впоратися. “Велика коаліція” за участю соціал-демо­кратів розпалася. У вересні того ж року націонал-соціалістична партія Гітлера на виборах до рейхстагу одержала 6,5 млн голо­сів, у липні 1932 р. — 13,8 млн. ЗО січня 1933 р. президент Ні­меччини П. фон Гінденбург призначив Гітлера рейсхканцле­ром. Вибори у березні 1933 р. принесли його партії 17,2 млн голосів (43,9 %). 24 березня 1933 р. рейхстаг прийняв закон про надання кабінету міністрів Гітлера надзвичайних повнова­жень. Фашизм прийшов до влади і почав підготовку до нової великої війни.

В Іспанії “Фаланга Еспаньола” прийшла до влади після гро­мадянської війни проти радикального республіканського ре­жиму (липень 1936 — березень 1939 р.). Було встановлено фа­шистську диктатуру генерала Ф. Франко-Баамонде. Іспанські фашисти утрималися при владі головним чином завдяки ней­тралітету в Другій світовій війні і запобіганню в такий спосіб поразці, що скинула фашизм у Німеччині й Італії. Франко очо­лював іспанську державу до 1975 р.

В усіх своїх формах фашизм характеризувався визначеними ключовими рисами. Насамперед фашистська ідеологія була найбільш радикальним варіантом всебічної ревізії основних цінностей, пов’язаних з гуманістичною, раціоналістичною й оптимістичною спадщиною Просвітництва, що виникла наба­гато раніше фашизму й набула досить значного поширення. Саме це заперечення цінностей Просвітництва, пристосоване до умов масового суспільства, що до того ж переживало глибо­кі кризові явища, породило фашистську ідеологію. Ще в остан­ній третині XIX ст. піднялася хвиля критики “сучасних цін­ностей”, яку Ф. Ніцше визначив як універсалізм^[130], гуманізм, прогрес, утилітаризм, егалітаризм. Саме в цей час І. Тен і Е. Ре­нан представили Французьку революцію як найбільше куль­турне нещастя, а ідеї, що її підготували, — як джерело сучас­ного занепаду. Серед інших мислителів, чиї ідеї використову­валися надалі ідеологами фашизму, можна назвати А. Шопен- гауера, К.-Г. Юнга, Ф. Опенгеймера, Ж.А. Гобіно й ін.

Головним в ідеології фашизму є абсолютне верховенство дер­жави, з якого випливають: підкорення індивідуальної волі уніфікованій волі народу, що виражається державою, і повна покора лідеру, звичайно харизматичному, який репрезентує собою силу держави (принцип фюрерства). Додатково шану­ються військові цінності, боротьба і завоювання, у той час як ліберальна демократія, раціоналізм і буржуазні цінності відки­даються. Елемент містицизму пронизує фашистське розумін­ня святості держави або раси. Він пронизує декларації про їхнє призначення, прикладом чого можуть бути пророцтва Myc- соліні про “відродження Римської імперії”. Основні ідеї нового руху були сформульовані Гітлером у його книзі “Майн Кампф” — “Моя боротьба” (1925 р.). Фашизму притаманні расизм і шовінізм^[131], переконаність у найвищій цінності нації. У зовніш­ній політиці це було підставою ведення активної експансії, на­ціленої на загарбання чужих територій, поневолення інших народів, встановлення світового панування. У внутрішній політиці подібні переконання знаходили вираження у всіляко­му піднесенні “величі нації”, у знищенні представників “ниж­чих народів” (євреїв, циган, слов’ян й ін.). У цілому, ідеї лібе­ралізму були відкинуті, буржуазно-демократичні інститути знищені. Відбулася надцентралізація влади в руках державно­го апарату, було скасовано демократичні права і свободи, уне­можливлено діяльність інших, нефашистських політичних партій, встановлено жорсткий контроль над засобами масової інформації. Встановилося всевладдя державної машини, що було втіленням у життя теорії “тотальної держави”.

Фашизм у Німеччині прийшов до влади під чужим прапо­ром, маскуючи свою справжню сутність, спекулюючи на попу­лярності ідей соціалізму в масах — партію назвали “націонал- соціалістичною”. Широко використовуючи масовий терор і по­ліцейський репресивний контроль, наці спиралися на соціаль­ну демагогію, поширюючи її через засоби масової інформації і пропаганди (спеціально було створено міністерство пропаган­ди). Серед інших ідей проводилася ідея класової гармонії — тео­рія “народного співробітництва” і теорія “корпоративності”, у політиці сильною була лінія соціального патерналізму.

Ідеологія фашизму охопила величезні маси населення, про які соціальні психологи писали як про маси, що мають автори- тарно-угодівський тип соціального характеру і живуть за часів різкого погіршення соціально-економічних умов. їхній психо­логічний портрет дає Е. Фромм: “...Любов до сильного і нена­висть до слабкого, обмеженість, ворожість, скнарість — у по­чуттях, як і грошах... Ці люди завжди відрізнялися вузькістю поглядів, підозрілістю і ненавистю до незнайомця, а знайомий завжди викликав у них заздрісну цікавість, причому заздрість завжди раціоналізувалася як презирливе обурення; усе їхнє життя було засноване на убогості — не тільки в економічному, але й у психологічному сенсі”. Подібні настрої стали основою виникнення не тільки фашистського режиму. Можна сказати, що в історії XX ст. вони були психологічною основою всіх то­талітарних режимів, у тому числі комуністичного.

Нерідко говорять про “родову” подібність комунізму і фа­шизму. Дійсно, у них були схожі риси: спільний ворог в особі демократії, до влади вони прийшли за подібних історичних умов¹, спиралися на волюнтаризм^{[132] [133] і віру в мобілізуючу силу міфів і т. д. Однак комуністична революція була економічною і соціальною, вона зламувала основи попереднього суспільства. Фашизм зробив зміни, зіставні з революцією, хоч ця револю­ція була політичною, культурною, моральною, однак вона не торкалася основ економічного капіталістичного ладу.}

На Нюрнберзькому процесі (20 листопада 1945 р. — 1 жовт­ня 1946 р.) Міжнародний військовий трибунал визнав злочин­ними за сутністю, функціями і цілями націонал-соціалістичні ідеологію й організації, створені гітлерівським режимом для забезпечення своєї діяльності (НСДАП, CC, СД, гестапо та ін­ші). Однак у Європі донині виникають і діють численні неона­цистські і расистські угруповання, рухи і партії. Неонацисти активно беруть участь у місцевих, регіональних і загальнодер­жавних виборах, користаючись значною підтримкою. Це свід­чить про те, що на межі XX—XXI ст. спостерігається зростан­ня популярності праворадикальних настроїв у Старому Світі, особливо в таких країнах, як Німеччина, Франція, Австрія, Данія, Норвегія, Голландія та інших. На президентських вибо­рах 2002 р. у Франції в другий тур вийшли лідер партії “Об’єд­нання на підтримку республіки” Ж. Ширак і лідер Національ­ного Фронту Франції Ж.-М. JIe Пен, якого відкрито називають французьким фашистом. У Німеччині на виборах 2004 р. у ландтаги неонацисти з Націонал-демократичної партії і Націо­нальної народної партії Німеччини домоглися значних резуль­татів відразу в декількох землях.

Неонацисти нині відрізняються від фашистів часів Гітлера і Myccoліні. Вони у своїй більшості відмовилися від прийняття націонал-соціалістичної ідеології в її первозданному вигляді, нацистська символіка й атрибутика не використовуються. Юдо­фобство¹ трансформувалося в ксенофобію^{[134] [135] більш загального характеру. Неонаці у значної частини населення західноєвро­пейських країн асоціюються з єдиним ефективним заслоном неконтрольованому потоку біженців і нелегалів з неблагопо- лучних країн (насамперед із північноафриканських і азіатсь­ких). Тому вони отримують підтримку людей, не задоволених пов’язаними з міграцією погіршенням криміногенної і демо­графічної обстановки у своїх країнах, а також перетяганням на утримання іммігрантів значної видаткової частини націо­нальних бюджетів, що ускладнює вирішення соціальних про­блем місцевого населення. З іншого боку, загальними ідеями для європейських “нових правих” стало неприйняття європей­ської інтеграції, вимоги ліквідації Європейського Союзу, а та­кож культивування і підігрівання антиамериканських на­строїв. Історія, як більш, так і менш віддалена, свідчить про те, що “Освічена Європа” виявилася не тільки поширювачем ліберальних і толерантних ідей, але й ідей нетерпимості, що одержали втілення у фашистській і неонацистській ідеології.}

У цілому є кілька основних цінностей, що визнаються та­кими більшістю людей у демократичному суспільстві: воля, рівність^[136], порядок. Розходження між провідними політич­ними ідеологіями полягає в ранжируванні цих цінностей. Консерватизм на перше місце ставить порядок, стабільність, збереження сформованого типу соціальних відносин. Порядку надається більше значення, ніж свободі і рівності, що (особли­во вимога соціальної рівності) розглядаються як загроза по­рядку. Лібералізм на перше місце виводить індивідуальну сво­боду. Для нього вона важливіша, ніж порядок, що розглядаєть­ся як надмірне втручання держави в приватне життя. Разом із тим, визнаючи соціальну нерівність, ліберали виступають про­ти її крайнощів, у тому числі проти расової чи національної не­рівності. Соціалізм (в особі сучасної західної соціал-демократії) виходить з рівнозначності цінностей свободи, справедливості (рівності) і солідарності. У цьому демократичний соціалізм вбачає свою відмінність як від лібералізму з його акцентом на волю на шкоду справедливості і солідарності, так і від комуніз­му з його акцентом на рівності за рахунок свободи.

При таких розходженнях можливі і точки дотику між різ­ними ідеологіями, запозичення тих чи інших елементів одне в одного. У другій половині XX ст. виразно підтвердилися слова відомого російського поета М. Волошина: “Один з оптичних обманів людей, божевільних політикою, у тому, що вони дума­ють, що від перемоги тієї чи іншої сторони залежить майбутнє. Насправді майбутнє ніколи не залежить від перемоги принци­пу, тому що партії, самі того не помічаючи, у запалі боротьби обмінюються гаслами і програмами, як Гамлет під час дуелі обмінюється шпагою з Лаертом”. Справді, у другій половині XX ст. повністю відбулася інверсія, або перестановка, історич­них значень консерватизму і лібералізму. Так, багато принци­пових положень класичного лібералізму, а саме: вимога свобо­ди ринку і обмеження державного втручання, — сьогодні роз­глядаються як консервативні. А ідея сильної централізованої регулюючої влади держави, яка раніше висувалася консерва­торами традиціоналістського типу, тепер стала компонентом ліберальної свідомості. Особливо яскраво це виявилося, почи­наючи від кінця 1960-х років. Саме тоді консерватори почали усвідомлювати, що новий етап розвитку економіки ставить їх перед дилемою: або знайти фінансові засоби на шляхах більшої соціалізації господарства, або відновити вільну економіку. Ре­зультатом став початок “неоконсервативно!’ хвилі”.

Якщо взяти останні сорок років Європи, то вимальовується з певною відносністю циклічний порядок політико-ідеологіч- ної практики: за піднесенням ліберальних консерваторів від­бувався прорив соціал-демократів, через неповну декаду гору брала консервативна ідеологія і так далі. У цих циклах збері­гається ліберальна традиція і водночас переосмислюється інс­трументальне значення держави.

У масовій свідомості основні цінності співіснують, доповню­ючи одна одну. Люди цінують і свободу, і порядок, однак дехто більше цінує перше, а дехто — друге. А дехто віддає перевагу рівності. Відображенням цього в політичній практиці є конку­ренція партій, що борються за вплив, за голоси виборців, за до­ступ до влади, орієнтуючись на ті чи інші соціальні групи і властиві їм соціально-психологічні установки. Однак партії запозичують ті чи інші ідеологічні елементи одна в одної, всту­пають у коаліції і блоки, їхні позиції можуть у чомусь зближа­тися. Останнім часом у деяких країнах, зокрема в Україні, при величезній кількості партій часом неможливо зрозуміти від­мінності в їхніх програмах. Перше пояснення полягає в тому, що сучасні партії далеко не завжди віддзеркалюють інтереси визначених соціальних груп, а частіше створюються під того чи іншого лідера. Друге — вплив неодномірності, неоднознач­ності сучасної масової свідомості. Третє — “занепад великих ідеологій” на грані тисячоліть зумовлений владою постмодер­ну з його запереченням будь-якої влади ідей та авторитетів, орієнтацією на деконструкцію. Четверте — перехід на етап ін­формаційного суспільства, у якому домінують інші інтереси іншого історичного типу особистості. Залежність людини від однієї якої-небудь ідеї або системи ідей, особливо перетворених у догму, суперечить суті постійно мінливих умов соціального середовища і місця в ній індивіда. Тому влада ідей підійшла до свого логічного завершення.

Історичні події середини 1960—1970-х років призвели до феномену, що одержав назву “кінець ідеологій”, виразно ви­явилася глибока ідейна криза. Коло її причин обіймає вели­чезну кількість різнопланових явищ і змін. На той час у полі­тиці консерваторів, лібералів, соціалістів виявилася певна схожість. Ознаки кризи були у комуністичному русі. Постали нові проблеми в економіці, соціальному житті, глобальній еко­логії, породжені HTP. Зростали націоналістичні рухи тощо. Складалося враження, що жодна ідеологічна система не може адекватно охарактеризувати реальний світ, виявити напрямок його розвитку, запропонувати модель майбутнього. Всі полі­тичні сили запізнювалися з рішенням, діяли прагматично, ігноруючи свої ідеали. В той час важливого значення набула активність молоді, особливо студентської. Вона відкинула “мо­раль буржуазну і соціалістичну як таку, що обуржуазилася” і прагнула революції. Однак революція за умов кризи ідеологій була революцією анархічною¹ та екзистенціальною^{[137] [138]. Наслід­ком стала “червона весна” 1968 р., коли в деяких європейських країнах відбулися масові студентські заворушення і бої з поліцією під революційними гаслами, активізувалися мо­лодіжні рухи в США, а в Німеччині, Італії були скоєні акти “червоного терору”. Ті події вплинули на процеси перебудови всієї партійно-політичної системи у Європі, на перегляд базо­вих ідеологічних концептів.}

Іншим результатом стали пошуки нових ідеологічних сис­тем пояснення світу. У цих пошуках помітну роль відіграли мотиви повного заперечення індустріального суспільства як антигуманного, бо життя людини і спільноти в ньому підпо­рядковане інтересам економіки і капіталу. Зокрема, спожи­вання розвивається не у зв’язку з дійсними потребами людини, а відповідно до потреб розширення капіталу. Людина існує не відповідно до власної волі, а у рамках, що жорстко задаються і диктуються суспільством, яке саме по собі вже не є суспіль­ством вільних людей. Тобто за такою логікою, теперішній стан світу характеризується відчуженням людини від її родової сут­ності і взагалі глобальним відчуженням від гуманістичних ос­нов. Відчуження світу від гуманізму ставить планету на межу самознищення у війні або екологічній катастрофі. Через це лу­нають заклики відмовитися від ідеології та політики, які опи­нилися в заручниках несправжніх потреб, нав’язаних індуст­ріальним суспільством. Шляхами до цього розриву є екологіч­не мислення, самоорганізація громадян для вирішення своїх власних проблем, обминаючи офіційні структури суспільства і держави.

На початку 1970-х років навколо цих ідей починають ство­рюватися неформальні об’єднання — від регіональних і націо­нальних до міжнародного, такого, як наприклад “Грінпіс”. Се­ред цих рухів на першому місці стоять так звані нові соціальні рухи. Спочатку цей напрям обіймав антивоєнний рух (проти війни у В’єтнамі, проти розміщення нових американських ра­кет у Європі), “антиядерний рух” (від боротьби проти гонки ядерних озброєнь перейшли до пропаганди повного усунення з життя людей ядерних технологій, зокрема за закриття атом­них електростанцій). Однак нові соціальні рухи найбільш ви­разно виявились в екологічному русі “зелених”. Перша партія “зелених” з’явилася у 1973 р. у Великій Британії, а пізніше вони виникли в більшості європейських держав, де їх пред­ставники становлять значну частку парламентарів. Починаю­чи з 1990-х років “зелені” стали майже постійними членами урядових коаліцій у Франції, ФРН, Італії, деяких східноєвро­пейських країнах. Іншим сегментом нових соціальних рухів стали рухи громадянських ініціатив, які вперше з’явилися у 1969 р. у Західній Німеччині, а потім охопили весь Захід. Це об’єднання громадян для досягнення певної конкретної мети, яка безпосередньо зачіпає їх членів. Добиватися вирішення своїх проблем вони намагаються шляхом або самодопомоги, або формування громадської думки і політичного тиску. Ці нові рухи помітно вплинули на західне суспільство. У “старі” ідеології було включено чимало екологічних і демократичних моментів “альтернативних рухів”. Відбулося подальше зміц­нення громадянського суспільства на Заході, а також розши­рення реальної демократії — на рівні муніципального місцево­го і регіонального самоврядування.

Має місце феномен фрагментації ідеологій або диференціа­ції політичних ідей. На нього накладають певний відбиток змі­ни у процесах їхнього виробництва. У нових соціальних рухах функції формування і поширення ідеології перестають бути монополією політичного істеблішменту. Ідеї консерватизму, лібералізму, комунізму і фашизму свого часу ретельно конс­труювалися елітами. Останнім же часом у процесах формуван­ня ідеологій намітилася явна тенденція до демократизації. І якщо спочатку основи фемінізму, неофашизму, ідеології “зе­лених” були створені інтелектуалами, потім відповідні ідеї стали надбанням широких соціальних кіл, представники яких виступили в ролі не тільки споживачів, а й виробників нових смислів. У результаті “омасовіння” політичної ідеології вона стає менш виразною.

Наприкінці XX ст. більшість із тих ідеологій, які раніше претендували на універсальне пояснення соціально-політич­них реалій світу, на прогнози найбільш можливих цілей роз­витку світового співтовариства і шляхів їх досягнення, були або спростовані, або забуті через невідповідність сучасній дійс­ності. Адже відбулися докорінний злам соціально-класових структур більшості країн, розмивання не тільки чітких стра­тифікаційних^[139] параметрів груп, прошарків, класів — носіїв нещодавніх ідей та ідеологій, але й меж між ними. Аморфність і невизначеність соціальної бази зумовили занепад, перетво­рення на неадекватні ідейних конструкцій й ідеологічних дог­матів, які раніше були чітко визначені і претендували на абсо­лютну істину. Закінчення “холодної” війни привело і до закін­чення надзвичайно конфліктного протистояння найбільших світових держав і систем з їхніми ідейними та ідеологічними орієнтирами і настановами, спрямованими на досягнення сві­тового лідерства. Відбулася зміна біполярного світоустрою на багатополюсну систему міжнародних відносин, що додало не­визначеності й ускладнень. Разом із тим зростає необхідність у визначенні основ світової стабільності. Універсальний харак­тер демократичних, за західними моделями, перетворень у країнах колишньої соціалістичної співдружності дав змогу їх більшості порівняно швидко увійти до системи зв’язків і струк­тур Заходу. Певний вплив здійснюють соціал-демократич- ні, як за формою, так і за суттю, перетворення у цілій низці держав Заходу — від Швеції до Сполучених Штатів Америки, які знижують рівень соціальної напруги, а також міру групо­вої і класової конфліктності в них. Світом поширюється куль­турний і значною мірою ідейний неокосмополітизм¹, який оці­нюється як свідчення незаперечних переваг різноманітності культур та ідеологій (звідси — “нео”). Єдність і суперництво можливостей інтеграційної подібності і етнокультурного роз­маїття також ускладнюють питання ідеологічної сфери. Гло- балізаційні та інформаційні процеси якісно змінюють харак­тер національно-культурної конфліктності між державами. Неабияке значення має релігійний ренесанс, адже релігія — це теж ідеологія.

Можна сказати, що першопричини виникнення ідеологій принципово змінилися. Проте сама конфліктність як найваж­ливіша передумова зародження нових політичних ідей і фор­мування ідеологій не зникла, а стала іншою. Говорячи про нові явища ідейного й ідеологічного плану, які характеризують на­стання постіндустріального суспільства^{[140] [141], серед величезної кількості його ідей та ідеологічних конструкцій варто виокре­мити деякі найбільш масштабні новації останніх десятиліть. На першому місці серед факторів, які мають особливе значен­ня нині, стоїть фактор ідентичності і концепт ідентифікації. Вони стали основою методології нових підходів до аналізу дій­сності. Сьогодні часто вони перетворюються на мірило пояс­нень ледь не всіх суспільно-політичних процесів. Зрозуміло, що значною мірою таке становище зумовлено розвитком гло­балізації[142]. Одним з її аспектів є посилення ідеології глобалізму (інтеграціонізму). З одного боку, зазначена ідеологія віддзер­калює чимало сучасних трансформацій. З іншого, натрапляє на сильний опір від антиглобалізму, а також тих сил, які стур­бовані збереженням своєї національно-культурної і релігійної ідентичності. Серед останніх найбільшу активність виявляють прибічники ідеології pax-ісламізму, тобто світу, керованого іс­ламом. Деякі з них вважають доречними у досягненні мети будь-які засоби, зокрема терористичні. Політологи вказують на значний вплив явищ, які випливають з постіндустріалізму, зокрема, послаблення інтересу для політики й ідеологій1. На суспільну свідомість постіндустріальних країн також вплива­ють певні ідейні та ідеологічні концепти. Відродження релігій[143] [144], як традиційних, так і нетрадиційних, знаходить чимало послі­довників. Криза довкілля зумовлює збільшення кількості по­слідовників екологізму та ідеології “зелених”. На зміну ідео­логії класового протистояння приходить неокорпоративізм і т. ін. Слід підкреслити, що жоден зі згаданих напрямків не при­в’язаний до того чи іншого державного або соціально-класово­го утворення, як це було раніше. Ідеології постіндустріальної доби є надкласовими і наднаціональними. Вони не створені на вимогу певного соціального замовника, а покликані до життя тенденціями сучасного світу, його прагненням до самоусвідом­лення.}

Чи завершилася історія ідеологій? На це питання М. Фріден дає таку відповідь: “Старі форми ідеології аж ніяк не витісня­ються іншими формами послань, тому що питання справедли­вості, свободи, прав, політичних зобов’язань, суверенітету в доступному для огляду майбутньому як і раніше залишаться в центрі політичних суперечок, і виходить, політична мораль поки ще не стала полем, відкритим для всіх прибульців... Нове не виключає старого, а отже, час ідеологій продовжується і буде продовжуватися”.

Література

Алексеев В.В., Нефедов CA. Гибель Советского Союза в кон­тексте истории социализма // Обществ, науки и современность. — 2002. —№6.

Балей П. Обезвласнене суспільство. Марксизм: утопія в тео­рії і терор у практиці. — 2-ге вид. — К., 2003.

Белоусов Л.C., ШумаванА. История фашизма и его преодо­ления в единой истории Европы XX века // Полис. — 1999. — №4.

Буртяк Г.Я., Корнієнко В.О. Основні політико-ідеологічні доктрини та глобальні проблеми сучасності: Навч. посіб. — Вінниця, 2003.

Гарбузов В.Н. Консерватизм: понятие и типология // По­лис. — 1995. — № 4.

Європейська соціал-демократія: Трансформація у прогресі / За ред. Р. Купейруса, Й. Кендела. — K., 2001.

Коммунизм и национал-социализм: сравнительный ана­лиз. — M., 2000.

Консерватизм: Антологія. — К., 1998.

Лібералізм: Антологія. — K., 2002.

Малинова 0.10. Исследуя феномен консерватизма // По­лис. — 2003. — № 3, 5.

Плахотнюк С.С. Основні політичні доктрини сучасності: Навч. посіб. — Вінниця, 2003.

Рормозер Г. Кризис либерализма: Пер. с нем. — M., 1996.

Сокольский С. Консерватизм, либерализм, социализм // Мировая экономика и междунар. отношения. — 1992. — № 8.

Устрялов Н.В. Германский национал-социализм. — M., 1999.

Черныш А.М. Политические теории мира: история и совре­менность. — Одесса, 2005.

Чигирин ІО.Ю. Політична ідеологія: минуле, сучасне, май­бутнє. — K., 2004.