Розділ 6 ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПОЛІТИКИ

Зміцнення системи абсолютизму супроводжувалося створен­ням загальнодержавної бюрократичної машини, професійної постійної армії, загальнодержавної податкової системи, загаль­нодержавного судово-слідчого апарату, уніфікацією законо­давства й адміністративного устрою, системи мір і ваги, утво­ренням державної церкви, проведенням єдиної державної еко­номічної політики. Монархи, зацікавлені в тому, щоб одержу­вати більше грошей від своїх мануфактурників, купців, бан­кірів, проводили протекціоністську політику (тобто таку, що захищає інтереси останніх) як усередині країни, так і на між­народній арені. Для ведення внутрішніх і зовнішніх воєн необ­хідні були великі гроші. Колишніх джерел надходження явно не вистачало.

Першою в історії успішною буржуазною революцією була Нідерландська (1566—1609 рр.). Вона завдала удару по іспан­ському абсолютизму і відкрила епоху буржуазних революцій у Європі. З нею пов’язане створення буржуазної Республіки спо­лучених провінцій. Революція в Англії (1640—1660 рр.) закрі­пила політичне панування в суспільстві підприємців у союзі з новим дворянством. Зміцнення позицій буржуазії було одним з результатів Війни за незалежність у CIIIA (1775—1783 рр.), а потім війни між Північчю і Півднем (1861—1865 рр.). Утвер­дження нових суспільних відносин у Франції пов’язане з Вели­кою французькою революцією 1789 р. Революції середини XIX ст. відкрили дорогу до політичних гарантій нових суспіль­них відносин у країнах Європи.

Із середини XVII ст. розпочинається процес утвердження буржуазного політичного лідерства і демократичного устрою. “Демократія” перекладається з грецької мови буквально як “влада народа” і означає владарювання від імені народу або в ім’я народу. Історично під демократією можна розуміти будь- які політичні режими, що виникли після зламу традиційного (монархічного) авторитаризму. Відповідно всі інші режими ви­ступають як різні варіації влади другого можливого сувере­на — народу. Однак суверенітет народу може бути витлумаче­ний зовсім по-різному. Може бути обмеженим саме поняття “народ” відповідно до того чи іншого критерію. Аналогічно різ­ниться і сенс поняття “демократія”. Визначаючи його, слід під­креслити, що демократія — це насамперед суспільство, яке володіє інститутами, що дають змогу тією чи іншою мірою впливати на владу і політику, що надає людям, з одного боку, певну міру свободи самовизначення особистості — вибору фор­ми діяльності, місця життя і роботи, переконань, джерел ін­формації, а з іншого боку, захист від авторитарної сваволі можновладців, гарантуючи життя в рамках і під захистом закону.

Як і будь-який інший феномен суспільного життя, демо­кратія виникає в результаті складання певних передумов, об’єктивних і суб’єктивних, внутрішніх і зовнішніх. До об’єк­тивних внутрішніх передумов слід віднести такі фактори. По- перше, те, що пов’язано з економічним аспектом життя су­спільства, а саме приватну власність і ринкові відносини, економічний поступ і досить високий рівень добробуту в країні. По-друге, це соціальні аспекти, серед яких один з най­важливіших — наявність численного середнього класу, част­ка якого переважає в суспільстві. Зрозуміло, потрібно врахо­вувати, що він є внутрішньо неоднорідним, у ньому репрезен­товане різноманіття конкретних групових статусів і джерел прибутку. Середній клас має схильність до дестабілізуючої поведінки за умов, коли в суспільстві відбуваються соціаль­но-економічні процеси, що загрожують становищу тих чи ін­ших його груп (прикладом може бути зростання підтримки гітлерівської партії за часів Великої депресії). Проте, як по­казує історичний досвід, значна частка середнього класу в со­ціальній структурі¹ і досить міцні позиції малого і середнього бізнесу на ринку товарів і послуг, а найманих його представ­ників — на ринку праці, є необхідною умовою стабільного де­мократичного режиму. Третя група передумов — це культур­но-психологічні передумови, що припускають певний рівень масової освіченості, досить високий рівень моралі, політико- правової культури тощо.

Широковідомий американський аналітик С. Хантінгтон по­мітив, що демократизації насамперед сприяють порівняно ви­сокий рівень економічного розвитку^{[147] [148] і перевага того, що мож­на назвати західною культурою з її цінностями, включаючи західне християнство. На сьогодні практично всі країни з висо­ким чи середньовисоким рівнем прибутку (за класифікацією Міжнародного банку реконструкції та розвитку), за винятком Сінгапуру, є демократіями. Так само всі західні держави або ті, що відчули на собі сильний вплив Заходу, крім Куби і де­яких інших, мають демократичний устрій. Демократизації не відбулися саме там, де зазначені передумови слабкі. Це або бід­ні, або незахідні за своєю культурою суспільства. В наш час де­мократія домінує в Західній і Центральній Європі, Північній і Південній Америці, а також на окраїнах Азії. Її немає, на дум­ку С. Хантінгтона, у переважній частині колишнього Радян­ського Союзу, Китаї, на великих територіях Південної Азії, в арабському світі, Ірані і більшості африканських країн.}

Тобто розвиток демократії в незахідних суспільствах, за не­значним винятками, як-то Туреччина, став великою мірою на­слідком західного впливу, західного колоніалізму або військо­вої окупації все тими ж західними державами (яскравим при­кладом може бути розвиток демократизації Японії під впливом американців після Другої світової війни). Ці обставини можна віднести до групи об’єктивних зовнішніх передумов. До них можна також додати вплив геополітичного положення і між­народних відносин на вибір державою напрямку свого розвит­ку. Крім того, важливі суб’єктивні обставини, поєднані зі сві­домою діяльністю самих людей. Насамперед йдеться про полі­тичну й інтелектуальну еліту, яка розуміє необхідність демо­кратичних перетворень і може ефективно керувати цими про­цесами. Як показав історичний досвід, існують універсальні умови, що забезпечують успішність переходу до демократії. Серед них можна назвати такі: утвердження або розширення сфери приватної власності і формування ринкових відносин; створення сильних позицій середнього класу; динамічний роз­виток освіти і науки; формування громадянського суспільства, у якому гарантовані й захищені права і свободи людини; поділ і чітке розмежування повноважень усіх гілок політичної вла­ди, політичний плюралізм і розвинута система вільної полі­тичної комунікації, включаючи засоби масової інформації.

Демократія є домінуючим вектором розвитку сучасної циві­лізації. Вона довела свою здатність до еволюції насамперед у бік розширення народовладдя. Поступово були зняті обмежен­ня на участь громадян у політичному житті. Пішли у минуле майновий ценз і ценз осілості, виборчі права одержали жінки, молодь, представники етнічних меншин. Зростає різноманіт­ність можливих форм участі в політичному житті для рядових громадян: від права брати участь в обранні тих, хто буде протя­гом чотирьох чи п’яти років представляти їхні інтереси в зако­нодавчому органі влади, до участі у справах місцевого само­врядування, у діяльності політичних партій і рухів тощо.

Для багатьох найважливішим завоюванням демократії є ви­знання як вищої цінності прав людини і громадянина, визнання того, що всі люди, незалежно від раси, національності, мови, віросповідання, статі, ідейно-політичних переконань, рівні пе­ред законом і мають однакові права, які можуть бути обмежені тільки за рішенням суду. Серед цих прав найважливішими вва­жаються право на життя, на особисту безпеку, недоторканність житла і майна, на волю. Право на волю має на увазі не тільки особисту, а й громадянську свободу, а саме: від насильства і сва­волі, від втручання влади в особисте життя, волю розпоря­джатися своїми здібностями і майном, вибирати місце помеш­кання, роботу, висловлювати будь-які переконання (свобода совісті і свобода слова), брати участь у політичному житті, кори­стуватися вільним доступом до засобів масової інформації і т. ін. Разом з тим, демократія не вирішує всіх існуючих проблем і су- перечностейй: нерівності, корупції¹, неефективності, несправед­ливості і некомпетентного прийняття рішень. Головне питання — про співвідношення свободи і рівності — не вирішене цілком і остаточно. Однак воно забезпечує інституціональні умови, що дають змогу гарантувати і захистити права людини. Воно висту­пає засобом проти тиранії і створює можливості шукати шляхи розв’язання інших соціальних проблем^{[149] [150].}

У загальному процесі демократизації сучасного світу дослід­ники, зокрема С. Хантінгтон, відзначають деяку циклічність або “хвилеподібність”. “Хвилю демократизації” він визначає так: “Сукупність переходів від недемократичних до демокра­тичних режимів, які відбуваються протягом визначеного про­міжку часу, за умови, що кількість таких переходів значно пе­ревищує кількість здійснених за той же час переходів у проти­лежному напрямку”. Діалектика історії: той чи інший значний рух у якому-небудь напрямку втрачає зрештою свою енергію і породжує контртенденцію. У працях “Третя хвиля: Демокра­тизація наприкінці XX сторіччя”, “Майбутнє демократичного процесу: від експансії до консолідації” та інших. С. Хантінгтон виділяє три “хвилі демократизації”. Перша, на його думку, охоплювала період з 1820 по 1922 р. Вона зародилася в CIIIA і виявила себе в поширенні парламентаризму, багатопартійної системи і загального виборчого права в країнах Західної Євро­пи і Північної Америки. У світі утворилося 32 демократичні держави. Марш Муссоліні на Рим у 1922 р. знаменував собою початок зворотної хвилі, що принесла тоталітаризм у різних формах і повернення деяких країн до авторитарних форм прав­ління. На 1942 р. у світі залишилося лише 12 демократичних країн. Друга хвиля демократизації припала на період після Другої світової війни і продовжувалася до 1960-х рр. Її харак­теризували перемога над фашизмом, розвал колоніальної сис­теми, модернізація країн, що звільнилися, і демократизація деяких із них. У той період було 36 демократичних держав. Од­нак другу хвилю змінив зворотний рух, у результаті якого до 1973 р. у світі стало менше демократичних урядів (ЗО), ніж де­сять років тому (36). Третя хвиля почалася в середині 1970-х років і ознаменувалася спочатку падінням авторитарних ре­жимів у Греції (1974 р.), Португалії (1975 р.), Іспанії (1977 р.), а потім вона прокотилася по Латинській Америці, зачепивши там усі країни, за винятком Куби. Пізніше вона перемістилася в Азію, де на Філіппінах, Тайвані, у Південній Кореї, Бангла­деш на зміну авторитарним режимам прийшли демократично обрані уряди.

Зрештою відбулася катастрофа комуністичних режимів — спочатку в країнах Центрально-Східної і Південної Європи, а потім і в CPCP. Кількість демократичних держав перевищила 40. Демократизація заявила про себе посиленням ролі електо­рального процесу й у країнах Близького Сходу, таких як Ємен та Йорданія. В Африці багато диктаторів були відсторонені від влади завдяки демократичній процедурі. На шлях демократії впевнено стала Південна Африка. Демократичні віяння дали про себе знати навіть там, де їх найменше очікували. На почат­ку 1990-х років демократично обрані уряди прийшли до влади в Албанії, Монголії, Непалі і Беніні.

Всюди у світі військові хунти, особисті диктатури й одно­партійні системи були витіснені демократичними урядами. Однак у середині 90-х років з’явилися ознаки можливого наближення третьої зворотної хвилі. Так, Судан, Нігерія, Гаїті, Перу прийшли було до демократії, але незабаром знову повер­нулися до диктаторських режимів. Особливу занепокоєність викликають в аналітиків процеси, що відбуваються останніми роками в Росії.

С. Хантінгтон пояснює відступ від шляху демократії тим, що уявлення людей про головне зло в їхньому житті трансфор­мується зі зміною обставин. Коли люди страждають від жорсто­кої, репресивної диктатури, їхня головна мета полягає в тому, щоб покласти край такому режиму. Але як тільки це відбува­ється, пріоритети змінюються. Економічний добробут, закон­ність і порядок приходять на зміну свободі і правам людини як першочергові завдання. Так А. Фухіморі призупинив дію де­мократії в Перу, але слідом за цим почав важливі заходи для відновлення законності і порядку в боротьбі проти тероризму, а також почав проводити економічні реформи. У 1993 р. перу­анська економіка продемонструвала найвищий показник еко­номічного зростання в Південній Америці — 7 % річних. У су­спільній думці рейтинг його був дуже високий. Аналогічні тен­денції згортання демократії і високого рейтингу В. Путіна спо­стерігаються з початку 2000-х років у Росії^[151]. Напрошується

Основні тенденції розвитку політики висновок: як тільки в країні тріумфують свобода і демократія, люди починають у першу чергу піклуватися про економічні блага і свою безпеку, і ці завдання під силу швидше досвідче­ним авторитарним лідерам.

Динамічність поширення демократії в сучасному світі при­вела до того, що з’явився ряд держав, які можуть бути озна­чені як “молоді демократії”, тобто далеко не за всіма парамет­рами вони відповідають прийнятим нормам ліберально-демо­кратичного устрою. Тому сучасні демократичні суспільства іноді поділяють на “вільні країни”, тобто такі, які втілили принципи ліберальної демократії¹, мають стабільні і розвинені демократичні інститути, і країни з так званою “електоральною демократією”, тобто такі, де головним показником демократії є участь громадян у виборах. Загальна тенденція на початок XXI ст. показує збільшення чисельності ліберальних демок­ратій (з 42—29,0 % від загальної кількості країн — у 1972 р. до 86—44,8 % — у 2000 р.) на тлі збільшення кількості електо­ральних демократій (з 36—24,8 % у 1972 р. до 59—30,7 % — у 2000 р.). Кількість “невільних” держав зменшилася відповід­но з 67 (46,2 %) до 47 (24,5 %). У 2005 р. список таких держав скоротився до 45.

Оптимістичні прогнози щодо глобальної демократизації іс­тотно обмежуються неприйняттям деякими країнами західних цінностей, а демократія є однією з них. Це обумовлюється куль­турною самобутністю незахідних суспільств, що, як з’ясу­валося, неспроможна розмити вестернізація. Для них західна перевага правам і свободам є особливо чужою: для них обов’я­зок — вище. А тлумачення обов’язку спирається на визначену

систему традицій. Разом із тим у сучасному світі мають місце спроби країн “золотого мільярда”, насамперед Сполучених Штатів, втручатися у внутрішні справи інших держав, вико­ристовуючи при цьому і силові методи. Яскравим прикладом може бути спроба “демократизувати” Ірак, що почалася з воєн­них дій проти цієї країни. Питання про демократичність подіб­ної лінії є риторичним, результати — далекими від очікува­них: дискредитація західної моделі демократії, посилення на­ціоналізму й авторитаризму з боку “облагодіяних” народів, які закликають “врятувати світ від демократії”.

У цьому випадку виявляється один з аспектів кризи демо­кратії, про яку аналітики заговорили, починаючи з 80-х років минулого століття. Мають місце й інші її аспекти. Так, поши­рення планетою Постмодерну вносить свої корективи. Утвер­джуються контури нового порядку, що може бути несприятли­вим для більшості тих, хто живе на Землі. Міркуючи над доля­ми демократії в сучасному світі, відомий американський полі­толог 3. Бжезинський підкреслює, що при збереженні формаль­ної відданості принципам демократії усе очевидніше стає визрі­вання механізму керування, заснованого на інших, аніж пуб­лічна політика, принципах: примату безособової, або прямо ано­німної, “влади інтелектуальної еліти і світових банкірів” як на національному, так і на глобальному рівнях. Інститути демо­кратії витісняються владою ієрархії, відбувається “поступове формування все більш контрольованого і керованого суспіль­ства, у якому буде панувати еліта... Звільнена від стримуючого впливу традиційних ліберальних цінностей, ця еліта не буде ва­гатися в досягненні своїх політичних цілей, застосовуючи нова­ції сучасних технологій для впливу на поведінку суспільства й утримання його під суворим наглядом і контролем”.

Означені 3. Бжезинським трансформації пов’язують з поси­ленням сучасної глобалізації і постіндустріальним суспільст­вом. На етапі індустріального суспільства було два його варіан­ти — капіталістичний і соціалістичний. Відповідно і демо­кратія розрізнялася: буржуазній була протиставлена “нова”, “справді народна демократія”, що мала встановитися в усьому світі. Початок цьому був покладений подією, яку радянська іс­торіографія називала Великою Жовтневою соціалістичною ре­волюцією. Нині події, що розпочалися восени 1917 р. у Петро­граді, оцінюються по-різному. Дехто залишає стару назву, інші

висувають свої, серед яких найбільш поширеною є “більшови­цький переворот” і “збройне повстання”. Поважаючи право кожного мати власну думку, навряд чи можна погодитися, що тоді відбувся лише переворот. Державний переворот означає раптову або рішучу зміну в уряді, зміну, яка іноді вчиняється з використанням насильства. Але він відрізняється від револю­ції тим, що тільки уряд, а не основа соціальної і політичної сис­теми, змінюється. Повстання характеризується озброєним опо­ром урядові і, як правило, є протестом проти деяких його за­ходів та політики в цілому. Повстання переростає в революцію, тільки якщо уряд врешті-решт скидають, а суспільний лад кардинально змінюється. Революція як політичний феномен у своєму сутнісному значенні є викликом існуючому політично­му ладу та, зрештою, встановленням нового устрою, радикаль­но відмінного від попереднього. Великі революції європейської історії, серед них і російська 1917 р., змінили не тільки систему політичного правління у своїй країні, але й суспільний устрій з усіма його відгалуженнями: економічними, соціальними, культурними. Стосовно того, чи “змінила Жовтнева революція 1917 р. хід світової історії”, то одностайності думок теж немає. Попри непохитне переконання у “всесвітньо-історичному зна­ченні Жовтня” існує думка про незмінність шляху, яким ішла капіталістична частина світу. Його спрямованість не визнача­лася протиборством із соціалістичною системою, а була зумов­лена внутрішніми закономірностями розвитку. Тільки хід ускладнювався і до деякої міри уповільнювався необхідністю великих витрат на стримування комуністичної експансії. Крах радянської системи зробив безпідставним твердження про те, що Жовтнева революція ознаменувала “початок процесу звіль­нення всього людства”. Однак не можна заперечувати, що на­слідки жовтневих подій 1917 р. дійсно на багато років і значно змінили історичний розвиток тих країн і народів, які підпали під владу “нової демократії”.

“Нова демократія” почалася із соціальної революції і пере­моги в ній більшовиків. Є чимало різних варіантів пояснення того, що відбулося. Насамперед заперечується її пролетарсь­кий характер. Робітничий клас наприкінці XIX — на початку XX ст. становив незначну частку порівняно із селянством се­ред населення Російської імперії. В центральних районах краї-

193

7 Орлова Т. В.

ни в результаті демографічного вибуху^[152] і хронічного малозе­мелля сформувалося колосальне аграрне перенаселення. Поло­вина працездатного населення села належала до числа “зайвих людей”. Селянське малоземелля породжувало убогість і по­стійні голодування: з 16 останніх років XIX ст. 6 були голодни­ми роками. Тільки голод 1891 р., за офіційними даними, за­брав більше 700 тисяч життів. У Росії повторилася історична ситуація, яка обумовила інші соціальні революції інших часів і народів. Народ, виведений із себе перенаселенням і голодом, що виник у результаті, піднявся на боротьбу за хліб і землю.

У Росії держава могла вирішити проблему, розплатитися удільними, монастирськими, казенними, дворянськими зем­лями. Викупити землі в дворян, розплатитися з ними цінними паперами, але розрахуватися з народом. Однак царат до цього був не готовий. Становище погіршила Перша світова війна, надзвичайно загостривши масове невдоволення. Боротьбу за народ на політичному полі царат програв революціонерам, які діяли, починаючи з середини XIX ст. З початку XX ст. найбіль­шу активність виявила радикально налаштована частина росій­ської соціал-демократії в особі більшовиків. Вони дійсно спро­моглися “осідлати ситуацію”, тому що були адекватні масам і виявили себе як “прекрасні політики”. Цинічні, брехливі, при цьому дуже емоційні, вони висунули й активно пропагували гасла, що відповідали потаємним сподіванням мас. Першими декретами радянської влади були “Декрет про мир” і “Декрет про землю”. Велика частина народу пішла за більшовиками, тому що ті пропонували утопію: усе, всім і відразу. Люди пові­рили, що завтра прийде кінець усім несправедливостям і поч­неться нове життя “по справедливості” — без багатих і бідних. Іспанський філософ М. де Унамуно писав: “Вигляд правди — грізний, народ має потребу в міфах, в ілюзіях, у тому, щоб його обманювали. Правда — щось страшне, нестерпне, смертельне”. Більшовики дали ілюзію миру, землі, хліба. Реальністю незаба­ром стали громадянська війна, конфіскація зерна, голод, колек­тивізація, терор. Тобто ще раз було підтверджено урок історії: усі утопії при реальних спробах їх втілення ведуть до терору.

Більшовики розв’язали в народі “темні сили”, кинувши в маси гасло “Грабуй награбоване!” У Росії у величезної маси на­селення не було виховано ідеї приватної власності, насамперед земельної^[153]. Мільйони селян жили в общинах і перебували поза інститутом власності на землю, а дворянське право на неї вва­жали “неправильним”. Тому в погромах і пограбуваннях дво­рянських садиб брала участь переважна більшість селян. По­вернення до старих порядків після цього вже не було. Хоча частина населення і намагалася його здійснити. У громадянсь­кій війні, яка почалася відразу після жовтня 1917 р., одні би­лися за примару минулого, інші — за примару майбутнього. Так охарактеризував це протиборство російський письменник- емігрант В. Набоков. Можливо, він був ближче від всіх до істи­ни в питанні про причини найжорстокішої внутрішньої війни. Тих, хто бився “за примару минулого”, було явно менше. У 1919 р., коли остаточно склалися фронти громадянської війни, у Білій армії було не більше 800 тис. багнетів і шабель плюс близько 100 тис. сил інтервенційних (які не вели активних вій­ськових дій). У Червоній армії було не менше 5 млн осіб плюс 2 млн у численних каральних структурах. Білі покладалися на своє військове мистецтво і військову виучку. Червоні брали чисельністю і затятістю. У 1920 р. потенціал білих був вичер­паний, а масовою підтримкою вони не заручилися. Повернен­ня поміщиків селяни побоювалися більше, ніж продовольчих загонів. До того ж на початку 1921 р. напруга між Радянською владою і селянством в економічних питаннях була знята замі­ною продрозкладки, що забирала практично все, продоволь­чим податком, що залишав частину для можливої торгівлі. У 1929 р. періоду обмеженої лібералізації економіки було рішуче покладено край, тому що вона перешкоджала побудові “ко- мунії”. Як показує історія, ідеї реалізуються лише так, як це дозволяє зробити психологія суспільства, що вносить зміни в будь-який ідеал. Відбуваються настільки істотні зміни, що за­думане змінюється до невпізнанності. Так відбулося з ідеєю комунізму і його “першою стадією” — соціалізмом. Глибинна сутність радянського проекту полягала в тому, що він був про­дуктом общинного селянського комунізму з вірою в батечка- царя.

У 1936 р. Конституція Союзу Радянських Соціалістичних Республік законодавчо закріпила перемогу соціалізму. У її першій статті було записано, що CPCP є “соціалістичною дер­жавою робітників і селян”. У главі “Суспільний лад” були за­кріплені головні і визначальні риси соціалістичного ладу, політичною основою якого проголошувалися Ради депутатів трудящих, яким належала вся влада в країні. У 1977 р. була прийнята Конституція “розвинутого соціалістичного суспільс­тва, що будує комунізм”, у якому “вся влада належить наро­ду”. Тобто офіційно радянське суспільство було проголошено соціалістичним. Однак така оцінка не поділялася за кордона­ми соціалістичного табору. Дослідниками пропонувалося чи­мало моделей, що пояснюють лад, створений у Радянському Союзі. Серед них можна виділити декілька найбільш відомих і таких, що користуються значною підтримкою в наукових і політичних колах.

Реальний соціалізм. Така самоназва була офіційно прийня­тою у Радянському Союзі і країнах так званої “світової соці­алістичної системи”. Проте справжнього соціалізму в CPCP не існувало. Справжній соціалізм — це відсутність експлуата­торських класів, суспільна власність на засоби виробництва, неможливість експлуатації, соціальна справедливість, свобо­да, рівність і т. ін. У реальному житті всього цього не було. Вплив панівного партійно-номенклатурного^[154] класу був воісти­ну безмежним, оскільки цей клас монополізував не лише еко­номіку, а й політичну владу, нещадно експлуатував населення, намагаючись контролювати навіть його думки (інакомислення жорстоко каралося). Соціальна несправедливість виявляла себе у різних формах: від наявності окремих закритих фондів забезпечення життєдіяльності керівництва до постійного підвищення нормативів продуктивності праці без змін у за­робітній платі працівників. Суспільної власності на засоби ви­робництва не існувало, оскільки суспільство було від засобів виробництва відчужене. Влада належала не народу, а панівно­му класу, який правив “від імені народу”. Тобто використання моделі “реального соціалізму” для характеристики радянсько­го ладу не відповідає історичній дійсності.

Незріла революція. Модель народилася в колах західної со­ціал-демократії, її провідником виступав К. Каутський. Згідно з нею, Росія за рівнем свого соціально-економічного розвитку була аж ніяк не готова до соціалістичної революції. І тому будь- яка штучна спроба перескочити через реальність може при­звести і призвела лише до найнегативніших наслідків. Замість соціалізму з’явилося дещо повністю протилежне соціалістич­ним ідеалам. Історія показала, що прибічники цієї моделі мали рацію.

Секулярна теократія. Ця модель являє собою релігійну ін­терпретацію радянського суспільства. Для декого це було вті­ленням тисячолітнього царства Божого, тільки без Бога. При цьому марксизм і соціалізм розглядаються як релігійні систе­ми, як замінники релігії, як месіанські течії. Саме на таких позиціях критики радянського суспільства стояли М. Бердяев, Е. Фегелін, А. Безансон. Водночас мали і мають спроби розгля­дати радянське суспільство як втілення екзистенціального зла, зла демонічного, такого, що не здатне змінитися і може бути знищене тільки силою. На таких позиціях певний час стояв президент США Р. Рейган. Проте були й ліворелігійні мисли­телі, як у Росії, так і за її межами, які вважали соціалізм вті­ленням істинного християнства^[155].

Оборонна модернізація. Модель, яка пояснює появу нової си­стеми необхідністю захистити модернізацію відсталої країни, яка знаходилася па периферії капіталістичного світу й боялася колоніального загарбання вже модернізованим Заходом. У та­кому світлі створення централізованої економіки, повна мобі­лізація внутрішніх ресурсів, форсована індустріалізація роз­глядаються як природна захисна реакція Росії на західну за­грозу. Інакше кажучи, як щось на зразок російської національ­но-визвольної революції проти капіталізму (Дж. Каутський). Ця модель мала великий успіх у “третьому світі” й інколи була предметом наслідування у деяких таких країнах.

Азіатська реставрація. Модель, за якою комуністичні ре­жими є, по суті, реставрацією стародавніх азіатських деспотій. Вперше таку думку висловив К. Вітфогель. Хоча дещо спо­ріднене можна знайти у праці Ф. Енгельса “Франкський пе­ріод”, в якій він писав, що там, де державна влада “виникає, — як у...азіатських народів і у росіян, — в період, коли община обробляє свою землю ще спільно, або, принаймні, передає тіль­ки у тимчасове користування окремим родинам, тобто де, та­ким чином, ще не утворилася приватна власність на землю, — там державна влада з’являється у формі деспотизму”. Дійсно, в характеристиці класичних східних деспотій і радянського устрою чимало схожих рис. Так, східні деспотії складалися за умов спершу повної відсутності, а потім другорядної ролі при­ватновласницького начала. Альтернативою йому виступали влада-власність та державний спосіб виробництва, коли додат­ковий продукт належав правлячому дому, який був єдиновлад­ним власником і розпорядником додаткового продукту в за­гальнодержавному масштабі. До цього слід додати довільний характер вилучення правителем у безпосередніх виробників засобів і продуктів виробництва^[156]. Все це дуже схоже з систе­мою, яка встановилася в Радянському Союзі з улюбленими “експропріацією експропріаторів”, “розкуркуленням”, “бороть­бою з нетрудовими прибутками” тощо.

Найбільш поширеним варіантом пояснення радянського ладу є модель тоталітарного суспільства. Головним нервом політичного життя XX cm. стала боротьба демократії і тоталі­таризму. Саме він в радянському блоці маскувався під пишни­ми шатами гасел про “владу народу”, “найгуманістичніше су­спільство”, “авангард прогресивного людства” і “справжню демократію”. Тому є необхідність детальніше зупинитися на з’ясуванні його сутності.

Поняття “тоталітаризм” походить від латинського слова “totalis”, тобто весь, повний, цілий, а потім — англійського “totalitarianism”. Це теорія і політична практика, особливо небезпечна форма автократії. Передбачаються всезагальний і повний контроль державної влади, зосередженої у вузької гру­пи осіб, над всіма сторонами життя суспільства і громадян, фактична ліквідація конституційних прав і свобод, згортан­ня демократи, широкомасштабне насильство і репресії проти реальних і удаваних опозиційних елементів. Сам термін “то­талітаризм” вперше у політичний лексикон ввів італійський диктатор Б. Myccoліні для характеристики свого руху і режи­му^[157]. Він закликав до “тотального” підкорення особи державі і розчинення індивіда у політичній історії. У своїй промові 28 жовтня 1925 р. Б. Муссоліні проголосив абсолютне всесилля держави: “...все в державі, нічого поза державою, нічого проти держави”. Однак у Німеччині цей термін не прижився. Гітлер не любив запозичень і визнавав за краще визначати свій режим як авторитарний. Проте вже в той час (кінець 1920-х років) в англійських газетних публікаціях термін “тоталітаризм” ви­користовувався для характеристики Радянського Союзу.

Наукова розробка феномену тоталітаризму почалася у 1950-х роках. У 1956р. з’явилася книгаК. ФрідріхаіЗ. Бжезин- ського “Тоталітарна диктатура і автократія”, у якій визнача­ються шість головних характеристик тоталітарного “синдро­му”: єдина масова партія, очолювана харизматичним¹ лідером; офіційна ідеологія, яка має визнаватися всіма; монополія на засоби масової інформації; монополія на всі засоби збройної бо­ротьби; система терористичного поліцейського контролю; цен­тралізована система контролю та управління економікою. Ці ознаки тоталітаризму вважаються класичними, хоча майже відразу після появи публікації вони викликали дискусію і кри­тику.

Історичні умови виникнення тоталітаризму характеризува­лися насамперед кризою лібералізму після закінчення Першої світової війни, зростанням ролі держави у політичній і еконо­мічній сферах, посиленням бюрократизації всіх сфер життя. Своєрідною відповіддю на кризу ліберальної демократії було виникнення тоталітарних режимів, найбільш потужними з яких виявився гітлерівський у Німеччині та сталінський у Ра­дянському Союзі. В цілому у 17 з 27 європейських країн до по­чатку Другої світової війни були встановлені тоталітарні, авто­ритарні, військово-бюрократичні або бюрократичні диктату­ри. Це була спроба анти ліберальної модернізації, що намагала­ся поєднати військово-технологічний та індустріальний ак- тивізм з напівтрадиціоналістським ідеалом суспільства, яке однаково думає, піддається регламентації і підпорюється.

Дехто з дослідників вважає, що тоталітарні держави існу­вали не тільки в XX ст., а набагато раніше, зокрема в Індії — держава династії Маур’їв (приблизно 321—185 рр. до н. е.) або китайська держава династії Цинь (221—206 рр. до н.е.). Проте їх не можна вважати за такі. В них не було світської ідеології месіанських очікувань, що вимагає тотального зруйнування існуючого суспільства та його заміни утопічним ладом^{[158] [159], поєд­наної з монополістичною концентрацією всієї влади в руках єдиної політичної партії, керованої цією ідеологією. Тоталіта­ризм став можливий тільки у минулому столітті, коли стали реальністю величезні промислові, військово-технічні потуж­ності, що давали колосальні можливості масового знищення людей та їх примусу. З іншого боку з’явилися засоби масової інформації (величезні наклади щоденних газет, журналів, радіо, яке безперервно працювало, хронікально-документаль­ні фільми та ін.), які зробили можливою ідеологічну обробку й уніфікацію свідомості “масової людини”. Водночас тоталітарні режими відрізняються від авторитарних режимів, військових клік, які виникали в Латинській Америці та Африці вже після Другої світової війни. Перші насамперед спираються на масові рухи, партії, вожді яких, як правило, не входили до старих структур влади. Авторитарні режими завжди користуються підтримкою традиційних сил порядку — армії, церкви, бюро­кратії. Авторитарні режими задовольняються політичним контролем над суспільством, а тоталітарні претендують на весь політичний, соціальний і моральний лад, на всю людину в ці­лому, бажаючи “перекроїти” її свідомість і поведінку так, як це потрібно владі.}

Тоталітарне суспільство багато в чому є суспільством перма­нентної^[160] революції (популярною піснею урочистих концертів до останніх років існування радянської влади була пісня зі сло­вами: “И вновь продолжается бой. И сердцу тревожно в груди. И Ленин — такой молодой, и юный Октябрь впереди!”) або пер­манентної війни. Це було необхідністю, бо тоталітарна струк­тура, як засвідчила історія, є життєздатною й ефективною лише за умов війни (“гарячої” або “холодної”), матеріального дефіциту у поєднанні з політичним терором, що зумовлює дер­жавну над централізацію.

Часом величезні масштаби репресій в Радянському Союзі пояснюють спочатку необхідністю боротися проти контррево­люції, а потім особливостями характеру Й. Сталіна. Насправ­ді, терор і репресії були закономірними складовими системи, що утворилася. І радянські політичні діячі тут не були оригі­нальними. В грудні 1917 р. в декретах Радянської влади з’являється визначення, під яке протягом усіх наступних років її існування підпадали усі незгодні, незадоволені і такі, що мали сумніви, — “ворог народу”. Таке визначення вперше з’явилося під час Великої французької революції у декреті якобінського Конвенту від 10 червня 1794 р. і відбило криваві репресії влади проти своїх політичних опонентів. Перші кон­центраційні табори¹ з’явилися в радянській Росії у 1917 р., вони були започатковані діяльністю Надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем, потім було створено величезну їх мережу, якою керувало Головне управління та­борів (ГУЛАГ). В них потрапило кілька мільйонів радянських громадян, оголошених “ворогами народу”^{[161] [162]. Нацисти також створили розгалужену систему концтаборів. У серпні 1934 р. міністр пропаганди Й. Геббельс визначив призначення таборів: “перетворити антисоціальних членів суспільства у корисних членів за допомогою таких гуманних методів, які тільки мож­ливі”. Насправді це були страшні катування і тортури, які пе­ретворилися на масові вбивства. І у гітлерівській Німеччині, й у сталінському CPCP метою було через залякування тримати в покорі власні суспільства, консолідувати їх не тільки знищу­ючи всіх, хто міг бути незгодним з існуючим станом речей, але й людей, які виявляли цілковиту лояльність до влади. Обидві держави перебували у тяжкому економічному становищі, яке потребувало прискореної модернізації заради зміцнення пози­цій влади. Зрушити змучених людей на тяжку працю заради цього тільки ентузіазм не міг. Через комбінацію пропаганди, терору і примусу чотири тоталітарні диктатори XX ст. — Б. Муссоліні, А. Гітлер, Й. Сталін і Mao Цзедун здобули більше влади, ніж будь-які володарі у світовій історії. Але вони не втрималися б при владі без масової підтримки, масового кон­формізму. Ця підтримка залежала не тільки від харизматич- ності лідера, тодішніх промислово-технічних можливостей. їй сприяли тодішні зміни масової соціально-політичної свідо­мості, пов’язані з виникненням “людини-маси”, а також масо­вої негативної маргінальності, тобто коли величезна кількість людей втрачає свій звичайний лад життя, виявляється виби­тою зі звичних соціальних чарунок внаслідок кризи, війни, ре­волюції тощо. Вони згодні на “сильну руку”, яка забезпечить їм гарантований прожитковий мінімум. За це вони йдуть на об­меження своїх демократичних прав і свобод[163].}

Як свідчить історія, тоталітаризм не здатен до еволюційних змін. Він може лише бути зруйнованим або зруйнуватися сам. “Чорний” тоталітаризм Німеччини, Італії, Японії був знище­ний з поразкою у Другій світовій війні. “Червоний”, комуніс­тичний, тоталітаризм у CPCP став жертвою саморозпаду, роз­валивши і саму державу. З приводу причин такого руйнуван­ня є чимало пояснень, які наголошують на тих чи інших фак­торах. Істина, мабуть, полягає в тому, що діяли і взаємодіяли десятки факторів, серед яких можна виділити такі. Тоталітар­на система могла існувати тільки у тому вигляді, у якому вона була створена В. Леніним і Й. Сталіним, і за тих історичних умов. Спроби М. Горбачова її реформувати, “перебудувати” призвели до катастрофи. У другій половині минулого століття, особливо починаючи із середини 1970-х років, кардинально змінювалася ситуація у світі, пов’язана з початком переходу від індустріального до постіндустріального суспільства. І в но­вих умовах система усе більше виявляла свою неадекватність.

Насамперед вона програвала своєму супротивнику — країнам ліберальної демократії на чолі зі США — у реальному рівні розвитку науково-технічного прогресу і впровадженню його досягнень в усі сфери життя суспільства. Радянське керівниц­тво продовжувало розглядати як головну умову своєї могут­ності багатомільйонну армію і колосальний військово-про­мисловий комплекс, що виснажували економіку країни. У гонці озброєнь вона вже не могла на рівних конкурувати з по­тенціалом Заходу. Крім того радянській стороні було нав’язане суперництво в невоєнних сферах — економічній, політичній, культурній та ідеологічній. Закінчився час демографічної пе­реваги невимогливих селян. Більшістю населення стали горо­дяни з їхніми потребами, що постійно зростають, які певний час можна було задовольнити закупівлями продовольства і то­варів масового попиту за нафту за кордоном. Однак криза сере­дини 1970-х років мала наслідком істотні скорочення валют­них надходжень за енергоресурси, а власне народне господар­ство не справлялося. “Дефіцит усього” наростав. Крім того, зростаючий вплив на радянську міську молодь мала іноземна масова культура, підриваючи послаблені ідеологічні і мораль­ні підвалини. Як образно зауважив стосовно цього американсь­кий соціолог Г. Дерлугьян: “За великим рахунком Червона ар­мія була розбита за допомогою рок-музики і синіх джинсів”. Надії на “нову людину” виявилися марними. А тоталітаризм зруйнувався через те, що всіляко перешкоджав дійсній еман­сипації особистості. З переходом на стадію постіндустріально- го суспільства стало очевидним, що саме вільна особистість з належною освітою, підготовкою і можливістю відкритого до­ступу до інформації, стала головною умовою і перевагою в су­часній конкуренції між системами й окремими державами. Крім усього іншого радянський лад — трохи полегшений то­талітаризм останніх десятиліть свого існування — був прире­чений, так би мовити, синергетично. У його системі не було множинності різноманітних компонентів, тому що він завжди прагнув до “єдності”. І система не була “відкритою”, оскільки “залізна завіса” відокремлювала замкнутий світ комуністич­ної системи від нових віянь, що відбувалися у світі, на яких треба було адекватно реагувати. Але навіть знаючи про них, партійне керівництво не могло змінити свою “генеральну лі­нію”, спрямовану на “всесвітню перемогу над капіталізмом”.

Наприкінці XX ст. капіталізму в розумінні комуністів вже не було, він зазнав істотних трансформацій. “Буржуазна де­мократія” не на словах, а в реальності забезпечила людям кра­ще життя і кращі перспективи. Соціалістична — завела в історичний глухий кут і врешті-решт розвалилася. Її колишня керівна сила не має історичної перспективи. Причин тут де­кілька. Насамперед комуністичній партії немає місця в постін- дустріальному — інформаційному — суспільстві. Інформація — це багатство, це енергія знання, відкритий доступ і свобода. Не можливі обмеження її руху; вказівки на кшталт “це пра­вильно з погляду марксизму-ленінізму, а це — антикомуніс­тичні підривні ідеї”, “це можна народу знати, а це народ не зро­зуміє”; контроль і будь-яке керівництво з боку партії, яка пре­тендує на володіння абсолютно істинним знанням, заснованим на “єдино вірній науковій теорії”. Заможним, вільним і розум­ним людям не потрібно керівництво партії, яка не бажає поба­чити нові реалії, висуває абсурдні з позицій здорового глузду й історичних умов, що змінилися, вимоги і претензії підпоряд­кувати своїй волі інших людей. Хоча неможливо визначити, як довго в настроях частини суспільства будуть популярними суто комуністичні заклики “Відняти і поділити!”. Втім, перс­пективи інших політичних партій в інформаційному суспіль­стві також проблематичні.

У доіндустріальний період партії як особливі суспільні інс­титути не існували. Першими яскраво вираженими політич­ними партіями стали у Великій Британії торі і віги. Торі ви­никли наприкінці 70-х — на початку 80-х років XVII ст. і від початку виражали інтереси земельної аристократії та вищого духовенства англіканської церкви. В середині XIX ст. на їх ос­нові склалася консервативна партія. Партія вігів виникла на початку 80-х років того ж століття як угруповання дворянсь­кої аристократії, яка вже обуржуазилася, а також великої тор­гової і фінансової буржуазії. В середині XIX ст. на її основі склалася ліберальна партія. Проте час політичних партій настав лише зі зміцненням індустріального суспільства. У XIX ст. у Єв­ропі і Північній Америці по суті кожний клас мав свою полі­тичну партію. В основному це були парламентські партії, які орієнтувалися, головним чином, на діяльність у законодавчих органах влади. Проте починаючи з середини XIX ст. виника­ють партії “нового типу”, як їх називав В. Ленін. Репрезентую­чи інтереси пригнічених верств населення, зокрема проле­таріату, ті партії робили ставку на скинення існуючого ладу, створення нового суспільства. Наприкінці століття в багатьох європейських країнах виникли соціал-демократичні партії. Така партія виникла і в Росії, у 1903 р. вона розділилася на два крила — радикальних більшовиків і поміркованих меншови­ків. Разом із багатьма іншими партіями вони виявили себе в політичному житті тогочасної Росії, зокрема у трьох російсь­ких революціях. Після Жовтневої 1917 р. гору взяла більшо­вицька партія, яка поступово знищила решту партій, захопила всі важелі влади, повністю підкорила собі державний апарат, ради, профспілки, молодіжний рух. У країні було створено од­нопартійну систему. Аналогічна картина склалася в іншій то­талітарній державі — Німеччині. Така крайня монополізація політичного життя, притаманна занепаду індустріального су­спільства, не могла не закінчитися крахом, відтворенням бага- топартійної системи. Разом із тим виявилися ознаки втрати довіри виборців до масових політичних партій, їх час відхо­дить у минуле¹.

Якщо в доіндустріальному суспільстві боротьба за політич­не панування знаходила виявлення в монополії на владу пев­ного класу, касти або домінуючої релігії, то в індустріальному суспільстві з’явилася можливість формування правлячої еліти в результаті перемоги на виборах тієї чи іншої політичної пар­тії^{[164] [165]. Приходячи до влади, партії одержували ключові посади у державному апараті. Найбільш потворне втілення цей процес одержав у тоталітарних державах, де відбулося повне зрощу­вання партійної і державної верхівки, яка діяла у власних ін­тересах. Наприкінці XX ст. це призвело до краху однопартій­ної системи, хоча в деяких країнах вона зберігається (напри­клад у Китаї).}

Рубіж XX—XXI ст. показав, що партії, які розвивалися як функціональні політичні організації, не змогли зберегти за со­бою весь набір своїх багатоманітних функцій. Ними значною мірою втрачено функцію політичної соціалізації, яка тепер розподілилася між сім’єю, школою і телебаченням. ЗМІ і неза­лежні виборчі комітети потіснили партії у царині масової полі­тичної мобілізації. Функцію виразника групових інтересів взя­ли на себе численні громадські організації. Разом із тим, від­носне зменшення ролі партій навряд чи може бути достатньою підставою для висновку про їх занепад як політичного інститу­ту в наші дні. Партії — це найбільш універсальна з політичних форм громадської організації, спеціально пристосована для ді­яльності в умовах представницької демократії. І поки така де­мократія існує, без партій вона не можлива. Саме партії мають розставляти на політичному полі ті віхи, які допомагають орі­єнтуватися виборцям. Вони регулюють і структурують електо­ральний процес і діяльність представницьких органів. Важли­вою функцією партій є рекрутування політичної еліти і форму­вання політичного лідерства. Уряди, як і раніше, як правило, формуються на партійній основі. Будь-який політичний ре­жим, що претендує на легітимність, не може обійтися без пар­тій.

Проте роль партії як ефективного каналу зворотного зв’язку між суспільством і державними інститутами послаблюється. Має місце зменшення соціальної і політичної визначеності пар­тій. їх прагнення охопити якомога більше виборців та якнай­ширше задовольнити запити електорату і різних груп інтере­сів, що часто суперечать один одному, призводять до еклектич­ності і швидкоплинності політичних платформ. Врешті-решт від цього страждає ефективність політики. Зростає персоналі- зація партійної політики, чому значною мірою сприяють теле­бачення та інші ЗМІ. Ця тенденція перешкоджає широкому стратегічному мисленню, глибинному проникненню у пробле­ми, послідовності курсу, що проводиться. Разом із тим відбу­вається надмірна професіоналізація партійної верхівки, збіль­шення дистанції між нею і пересічними членами організацій, прогресуюча формалізація внутрішньопартійних правил гри. Тобто верхівка партії перетворюється на своєрідну корпора­цію, для якої, не дивлячись на внутрішнє суперництво, загаль­ні інтереси і зв’язок з сильними групами тиску значать більше, ніж представництво своєї партії. Звичайно, це підриває пре­стиж партій в очах населення.

З іншого боку, у наш час у процесі “індивідуалізації суспіль­ства” на зміну класам і соціальним верствам приходять “групи населення”, які не пов’язані класовими інтересами і спільною ідеологією. Суспільство споживання не потребує класових ідеологій. Тому відбувається “віртуалізація партій”, які наби­рають форми “проектів”, орієнтованих на експлуатацію масо­вих настроїв “тут і тепер”. З цього випливають неідеологіч­ність, безпрограмність і популізм “віртуальних партій”. Полі­тика перетворюється на символічний набір ідентичностей, а вибір полягає у присвоєнні символів тієї чи іншої ідентичності. Вибір своєї ідентичності ґрунтується не на близькості до певної групи за соціально-економічним станом, а на схожості інкор­порованих^[166] символів, які встановлюють таку спільність. У цьо­му полягає секрет успіху позаідеологічних партій — “кон­структорів ідентичностей”. Такі “проектні партії” не вислов­люють соціальні інтереси, а здійснюють “символічний захват”, паразитуючи на актуальному порядку денному. Все це робить­ся заради здобуття влади.

Осереддям політичної влади є держава. Це — спосіб органі­зації суспільства і його політичної системи на визначеній те­риторії, центральний інститут влади. Держава організує, спрямовує і контролює спільну діяльність, відносини людей і соціальних груп. Держава спирається на систему правових норм, органи влади й управління, армію, апарат ідеологічного впливу, на свою економічну силу. Інститут національної дер­жави є породженням європейської політичної культури. В умовах переважання натурального господарства держави явля­ли собою або племінні союзи, або “всесвітні” імперії. Терито­ріально обмежена державність, яка претендувала на представ­ництво певної спільноти (пізніше її стали називати нацією), сформувалася в рамках західноєвропейського (католицько- протестантського) цивілізаційного ареалу. Становлення євро­пейських держав починаючи з XV ст. було пов’язане з розвит­ком ринкових відносин і формуванням середніх міських станів, які довгий час були опорою централізації. Держава деформу­вала або ламала попередні утворення й установи: провінційні штати, вільні міста, сеньйорії, надто дрібні держави. Тобто її роль і могутність зростали, хоча цей процес відбувався нерів­номірно. Після зародження і становлення ранньофеодальної держави настає період феодальної роздробленості. За умов зміцнення грошової економіки створюються більш централізо­вані держави. У XIX ст., коли утвердився промисловий капі­талізм, державі була відведена роль “нічного сторожа”, поси­лився контроль парламентів над державною владою. Монар­хія, хоч і збереглася в багатьох державах, переважно діяла у конституційних або парламентських рамках. Протягом майже усього XX ст. держава знову посилила свою могутність. Це мало вияви у системі державно-монополістичного капіталізму, а також у тоталітарних країнах. Держава розширила своє втру­чання в економіку, в життя громадян. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття тоталітарні режими за­знали краху, звузилася сфера державно-монополістичного ка­піталізму¹. На перший план стали права і свободи людини. Зміцнила свої позиції модель “правової держави"' — державної системи, яка характеризується пануванням права над прямою політичною дією. Це держава, побудована на правових осно­вах, неухильному додержанні законів, передусім конституції, всіма без винятку державними органами, посадовими особа­ми, громадськими об'єднаннями і громадянами. При цьому форма правління може бути різною: від демократичної респуб­ліки до конституційної монархії. В конституціях, як правило, не міститься формулювання “правова держава”, але визнаєть­ся пріоритет прав людини, найвищої юридичної сили основно­го закону — конституції, верховенства закону в громадському і політичному житті, рівної відповідальності перед законом^{[167] [168] і т. ін. Масштаби держави пов’язані з її функціями. Вона вико­нує три основні функції. Перша — організаційна, реалізація якої забезпечує збереження і зміцнення єдності суспільства, підтримку порядку, регулювання відносин. Друга — специфіч­на — спрямована на примус до реалізації державної політики і національних інтересів. Третя — правова, має на меті створен­ня правової системи і керівництво нею, розмежування повно­важень і регулювання діяльності законодавчої, виконавчої і судової влад, державного апарату. Усі зазначені функції поді­ляються на внутрішні (діяльність у межах суспільства) і зов­нішні (міжнародні відносини), взаємопов’язані і взаємозалеж­ні. Протягом останніх двох століть функції держави помітно розширилися. Держава вийшла за межі своїх традиційних за­вдань, пов’язаних із підтриманням зовнішньої і внутрішньої безпеки. До її найбільш важливих функцій додалася турбота про добробут своїх громадян.}

Сучасна держава з парламентами, незалежними судами, прин­ципом поділу влади, держава, яка підтримує науку, працює за правилами, взаємодіє з економічними структурами, — це дер­жава, яка виробила механізми адаптації до реалій інду­стріального суспільства. Історичний досвід Європи останніх 300 років показує, що ці механізми досить ефективні. Однак нині з’явилися симптоми того, що така держава є не зовсім го­товою до нових випробувань. Про поглиблення проблем свід­чать ті зриви, які пов’язані зі зростанням тероризму, корупції та іншим. Непрості проблеми виникають перед національними державами в умовах глобалізації.

Ще у 1989 р. виникли, а потім набули великого поширення в розвинених країнах Заходу ідеї нового економічного і полі­тичного менеджменту, які було оформлено у модель “доброго уряду”¹. Ця модель має складові: економіка (компетентний ри­нок), держава (уряд, який здатен керувати), громадянське су­спільство^{[169] [170] (важливість прав людини та індивідуальних ініціа­тив). На думку прихильників цієї моделі, ринок сам собою не може дати відповіді на всі запитання. Тому необхідна держав­на влада, яка гарантує основні соціальні та економічні права, захищає демократію та дотримується закону. Як зазначає анг­лійський науковець Р. Арчер, “...передбачається віртуозне коло: від державної влади до економіки через громадянське суспільство і від економіки до громадянського суспільства че­рез державну владу”. Модель “доброго уряду” надає важливого значення соціальним факторам. У сучасному суспільстві успі­хи ринкової економіки, яка базується на впровадженні іннова­цій, а також ефективна діяльність демократичних урядів зале­жать від кваліфікованого і добре поінформованого електорату, який може приймати рішення і робити вибір. Разом із тим слід підкреслити, що зазначена модель відбиває одну з важливих рис політичного процесу сучасності. Вона полягає у пошуку та­ких форм організації політичного життя, що забезпечують ре­алізацію принципу “Не людина для влади, а влада для люди­ни”. Модель “доброго уряду” одержала схвалення Ради Євро­пи[171], Світового банку, інших впливових організацій. Вона може бути орієнтиром для країн, які відкинули “комуністичну мо­дель” і торують свої шляхи у сучасному світі. Якщо зважати, що світ рухається до єдиного постіндустріального суспільства, то демократичні країни продемонстрували більшу успішність у цьому, ніж комуністичні.}

Література

Арендт X. Джерела тоталітаризму: Пер. з англ. — K., 2002.

Агурський М. Чи було радянське суспільство соціалістич­ним? // Філософська і соціологічна думка. — 1991. — № 11.

Алексеев В.В., Нефедов CA. Гибель Советского Союза в кон­тексте истории социализма // Общественные науки и совре­менность. — 2002. — № 6.

Бухарин НИ. Строительство гражданского общества в странах Центральной и Юго-Восточной Европы, 90-е годы XX века — начало XXI века // Новая и новейшая история. — 2005. — № 1.

Ковлер А.И. Кризис демократии? Демократия на рубеже XXI века. — M., 1997.

Маля М. Радянська трагедія: історія соціалізму в Росії 1917—1991 рр.: Пер. з англ. — K., 2000.

Морен Є. О природе СССР: Тоталитарный комплекс и новая империя: Пер. с франц. — M., 1995.

Мирошников OA. Революция и диктатура: Опыт социоло­гического исследования. — К., 2004.

Мирский Г. Ушел ли тоталитаризм вместе с XX веком? // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2002. — № 1.

Основи демократії: Навч. посіб. / А. Колодій (ред.). — К., 2004.

Партії та громадсько-політичні рухи: світовий досвід і Укра­їна: Конспект лекцій. — K., 2004.

Рашковский Е.Б. Тоталитаризм как мировой феномен XX века // Восток: Афро-азиатские общества: история и современ­ность. — 1993. — № 5.

Пауел БД. Сучасні демократичні країни: участь у політич­ному житті, стабільність і насильство. — X., 2004.

Роуз-Екерман С. Корупція та урядування: Причини, наслід­ки та зміни: Пер. з англ. — K., 2004.

Хантингтон С. Будущее демократического процесса: от экс­пансии к консолидации // Мировая экономика и междунар. отношения. — 1995. — № 6.

Черная книга коммунизма. Преступления. Террор. Репрес­сии. — M., 1999.

Черныш А.М. Политические теории мира. — Одесса, 2005.