Розділ 7 ІСТОРИЧНИЙ НАРИС ТРАНСФОРМАЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Хвилеподібний характер глобального політичного розвит­ку. Зміни в балансі сил на європейському політичному полі. Біполярність світу, її закінчення і геополітичний програш Росії. США: шлях до світового лідерства.

Історія людства є історією його народів, з яких воно скла­дається, та їхньої взаємодії. Її досвід показує, що процеси гло­бального політичного розвитку мали хвилеподібний харак­тер. Відбувалося чергування епох соціокультурної інтеграції з відповідною централізацією політичного життя й епох дифе­ренціації, посилення політичної, соціальної, культурної гете­рогенності¹ світу. Для “епох інтеграції” характерне створення відносно стійких світових імперій або універсалістських дер­жав, що здійснюють економічну і політичну експансію. Однак з вичерпанням можливостей настає криза існуючих імперій,

^Гетерогенний — від гр. heterogenes — неоднорідний за складом. не здатних до радикальних реформ і внутрішніх змін. Настає “епоха диференціації”. У цю епоху домінують зміни у всіх сфе­рах життя людини і суспільства. Колишні імперії й універ- салістські держави поступаються місцем новим політичним утворенням. Радикально змінюється і світовий порядок.

Дійсно, епоха відносно стабільного існування великих царств-цивілізацій стародавності (Єгипет Середнього і Нового царств або імперія Цинь у Китаї), коли світовий порядок транс- формовувався порівняно повільно, змінилася епохою занепаду і роздроблення колишніх централізованих держав (VIII— III ст. до н. е.), протягом якої колишній світовий порядок радикально перетворився і відбулися найважливіші зрушення в політичній і економічній, культурній сферах (наприклад, розквіт античних держав Середземномор’я і все, що з цим було пов’язано).

У період XIV—XV ст. відбулися настільки істотні політичні зрушення, що його можна характеризувати як своєрідну гео- політичну революцію. Її суть полягала в падінні або зменшенні ролі деяких колишніх імперій, які домінували на світовій арені раніше, і переміщенні центру економічного життя в За­хідну Європу, причому її інтеграція за імперським типом була ускладнена. Політичні зміни XIV—XV ст. створили передумо­ви для зовнішньої експансії європейців. А вона, у свою чергу, привела до формування світового ринку, що сприяло розвитку капіталізму як у самій Європі, так і в інших регіонах світу. У

Історичний нарис трансформації міжнародних відносин зазначений час на західній окраїні Європи йшла Реконкіста — відвоювання Піренейського півострова іспанцями в арабів, на східній — криза і розпад Золотої Орди. У Північно-Західній Європі Столітня війна (1337—1453 рр.) серйозно послабила ім­перські домагання Англії і Франції на континенті й одночасно зробила незалежнішими багаті міста Фландрії. У Центральній Європі багато десятиліть точилися гуситські війни, що посла­били Священну Римську імперію німецької нації і підготували Реформацію XVI ст.

Домінування Європи починається з кінця XV ст. і утвер­джується у XVI ст. Це час Ренесансу, Реформації, становлення капіталізму. Майже одночасно, в XV ст., у Європі виникли відразу кілька центрів сили — Іспанія, Португалія, Франція, Англія. Ці централізовані держави конкурували між собою і прагнули створити могутню і пануючу в регіоні імперію. Од­нак, заважаючи одна одній, вони були не в змозі встановити політичну гегемонію на своєму континенті. Тоді погляди були звернені за його межі. Великі географічні відкриття сприяли європейській експансії в інших регіонах. З одного боку, був до­сягнутий певний рівень господарського розвитку, з іншого — капіталізм міг розвиватися, тільки розширюючи сферу свого впливу. Завоювати країни периферії, потім створити там гос­подарські структури відповідно до своїх потреб, — от що було необхідно для капіталістичних метрополій. Таким чином, Ве­ликі географічні відкриття були пов’язані з формуванням єв- ропоцентристської світової системи. Створювалися колоніаль­ні імперії, що були складовою нагромадження капіталів, а потім основою світового ринку. На той час Османська і Росій­ська імперії були зайняті боротьбою одна з одною і не могли істотно вплинути на колоніальні завоювання європейців.

Протягом всієї історії, аж до недавня, фактором, що зумов­лює особливості взаємин між державами і народами, була те­риторія. Могутність або ослаблення держави вимірювалися кількістю завойованих чи загублених нею земель і народів, а придбання нових земель було доказом сили і величі. У XVII— XVIII ст. на характер міжнародних відносин, як і раніше, ве­ликий вплив здійснювали династичні інтереси європейських монархів, які прагнули захопити і приєднати до своїх володінь все нові землі.

Система відносин національних держав як головних суб’єк­тів влади й регуляторів суспільних і політичних, у тому числі й міжнародних відносин, тобто система міждержавних відно­син у сучасному розумінні слова, почала складатися після Тридцятирічної війни (1618—1648 рр.)^[173]. Підписаний після її закінчення Вестфальский мир ознаменував собою початок фор­мування нової політичної системи. Встановлена в Європі, вона потім була перенесена і в інші регіони. Ця система відносин отримала назву Вестфальскої, або державно-центристської, моделі світу. У її основі — визнання як одного з основних прин­ципів принципу національного (державного) суверенітету. Тобто кожна держава має всю повноту влади на своїй території, визначає внутрішню і зовнішню політику. Це право влади має поважатися іншими державами, які не можуть втручатися в чужі внутрішні справи. У суверенної національної держави мають бути наявні територія і населення, яке проживає на цій території, легітимне управління ним, а також визнання з боку інших національних держав. Якщо відсутня одна з характе­ристик, держава перестає існувати або стає надзвичайно обме­женою у своїх можливостях. Суверенні національні держави взаємодіяли і взаємодіють між собою, утворюючи систему між­народних відносин.

Сенс і призначення системи міжнародних відносин у її тра­диційному розумінні завжди полягали у тому, аби знаходити шляхи і способи розв’язання протиріч і конфліктів між держа­вами та їх союзами, які виникали передусім у результаті зі­ткнення їх реальних, а часом хибно зрозумілих національних інтересів. Під такими виступають насамперед потреби опти­мального порівняно зі стандартами свого історичного часу роз­витку державно організованого соціуму, які екстраполюються на зовнішнє середовище і вирішуються у сфері міждержавних, міжнародних відносин. Як правило, національні інтереси від­дзеркалюють об’єктивні потреби безпечного існування і роз­витку держави.

Вестфальська система миру, запровадивши монополію на право застосовувати силу на своїй території, поклала край між­усобицям усередині держави, однак призвела до безлічі між­державних конфліктів, у тому числі до світових війн. Спочат­ку міждержавні відносини мали тенденцію до впорядкування через укладання союзів, що дозволяли з деяких позицій пого­джувати свої зовнішньополітичні дії. На початку XVIII ст. вперше з’являється термін “баланс сил”^{[174] [175], що набув пізніше значного поширення. Однак цей баланс незабаром став відчу­вати напругу внаслідок посилення позицій Великої Британії і значної протидії з боку Франції. Іспанія, Португалія, Швеція, Нідерланди, які мали колись дуже сильні позиції у світовій політиці, почали їх втрачати. Замість них активними актора­ми стають Пруссія і Росія.}

Протягом усього XIX ст. у політичному житті Європи відбу­валися постійні зміни в балансі сил між різними державами. Особливо серйозний “виклик” був кинутий Наполеоном з його претензією створити свою імперію. Справа закінчилася пораз­кою Франції і Віденським конгресом 1815 р. На ньому було укладено комплекс договорів, що передбачав збереження рів­новаги між великими державами. Система міжнародних від­носин, яка складалася на основі домовленостей, одержала на­зву “Європейський концерт”, або Віденська система. У її рам­ках кожна держава забезпечувала реалізацію своїх інтересів, постійно змінюючи своїх союзників, але при цьому не порушу­ючи загальної структури союзів і стилю відносин між держава­ми, а також територіальний і політичний статус-кво в Європі.

Історичний нарис трансформації міжнародних відносин леностей, що стали основою Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Незабаром основною її характеристи­кою стала біполярність, тобто протиборство двох наддержав — CPCP і США. Вони мали ядерну зброю і величезний військо­во-промисловий потенціал, а також спиралися на сформовані навколо них військово-політичні блоки¹ держав-союзників. Поняття “баланс сил” стало одним із головних, що характери­зували Ялтинсько-Потсдамську систему. Світ був поділений на зони впливу “капіталізму” і “соціалізму”. За їхнє розширення і протидію іншій стороні велася гостра боротьба.

І Радянський Союз, і Сполучені Штати не були європейсь­кими державами. Тобто у світовій політиці закінчився період, коли панував принцип європоцентризму, розмивання якого почалося ще на межі XIX—XX ст. Кожна зі сторін претендува­ла на перемогу у всесвітньому масштабі, беручи участь у “хо­лодній війні”. “Оксамитові революції” у країнах Центральної і Південно-Східної Європи, катастрофа світової соціалістичної системи, розпад Радянського Союзу завершили її^{[176] [177]. Отже, у ві­ковому протиборстві з Америкою за домінування у світовій політиці Росія програла. Після розпаду CPCP вона зіштовхну­лася з проблемою геополітичного і геокультурного самовизна­чення в сучасному світі. Непростою є і проблема вироблення стратегії національно-державного розвитку. Як вважають самі російські аналітики, теоретично перед країною відкрилися чо­тири стратегічні альтернативи: по-перше, створення нації-дер- жави; по-друге, вибудовування конфедерації пострадянських держав перехідного типу (СНД); по-третє, відновлення союзної держави; по-четверте, вступ у Європейський Союз, не чекаючи завершення формування нації-держави (як, наприклад, зроби­ли країни Балтії). При цьому Росії доводиться обирати між За­ходом (США і Європою), який міцно освоївся на шляхах Mo- дерніті, і Сходом (Китаєм, країнами Азіатсько-Тихоокеан­ського регіону), який вирішує завдання національно-цивіліза- ційної адаптації до сучасного світопорядку. До числа альтер-}

натив належить відстоювання принципів багатополярності (і спроби зберегти великодержавний статус) чи орієнтація на нинішнього світового лідера (що передбачає визнання власної вторинності і зовнішньополітичної несамостійності). Така не­зрозумілість геополітичного і цивілізаційного самовизначення утруднює політичну модернізацію країни, змушуючи Росію проводити внутрішньо суперечливий і в результаті непослідов­ний та малоефективний політичний курс. Попри те, що міжна­родні позиції цієї країни значно ослабли, її вплив на стан справ у світі залишається істотним^[178], хоча і непорівнянним з амери­канським.

Сполучені Штати Америки в наш час є наймогутнішою державою світу. Історичний шлях до світового лідерства був довгим і непростим. Американо-англійський Версальсь- кий мирний договір 1783 р. підтвердив перемогу США у війні за свою незалежність від Англії. У цій боротьбі їх підтримува­ли Франція, Іспанія, Голландія і Росія. Франція, Іспанія і Гол­ландія були прямими союзниками США. Однак текст Версаль- ського договору американці майже рік тримали у таємниці від своїх союзників. Відповідно до договору кордони США прохо­дили на заході по річці Міссісіпі й умовною лінією в напрямку до Великих озер, на півночі — по лінії Великих озер і річки св. Лаврентія, на сході — берегом океану, па півдні обмежува­лися Флоридою, що належала Іспанії. Сучасні південні штати США входили до складу Мексики. На момент одержання неза­лежності територія нової держави становила приблизно 1/5 те­риторії нинішньої. От чому автор Декларації незалежності США Т. Джефферсон сказав: “Я здригаюсь від страху за свою країну, коли усвідомлюю, що Бог справедливий”. Він знав, що говорив. Спочатку переселенці вирішували свої територіальні проблеми за рахунок індіанців, а потім спрямували свої зазі­хання на землі сусідньої Флориди, Мексики, Куби, Пуерто- Рико, Філіппін. Лідери США до 40-х років XIX ст. сформулю­вали принцип, що поєднує зростання могутності і добробуту країни з процесом експансії, розширенням території. Прези­дент Д. Полк у середині 40-х рр. XIX ст. обґрунтував “права” Штатів на приєднання мексиканських територій: Техасу, Оре­гону і Каліфорнії. Пізніше це й зробили: більше половини те­риторії Мексики було відірвано. У 1867 р., використовуючи різні шляхи і методи впливу, американці змусили Росію про­дати за безцінь Аляску¹. Наприкінці XIX — на початку XX ст. СІЛА здійснили численні інтервенції на Кубу, у Мексику, Гаїті, Домініканську Республіку, Нікарагуа, Панаму та інші країни. Були започатковані політика “великого кийка” і “дип­ломатія долара”, що активно використовувалася пізніше про­ти інших країн світу.

До певного часу американці сповідували принцип ізоля­ціонізму, тобто невтручання у світову, особливо у європейську, політику. У Першу світову війну Штати вступили не відразу. Вважається, що підштовхнуло їх до цього у 1915 р. затоплення німецькою субмариною морського корабля “Лузітанія”, на борті якого перебувало 1500 осіб, у тому числі і 200 американ­ців. Очевидно, це був лише привід, зміни в зовнішньополітич­ній лінії зумовлювалися більш глибокими причинами. Як би там не було, американці взяли участь у війні. Вони не зазнали значних втрат, проте багато чого виграли. Зокрема те, що зу­міли провести низку своїх позицій стосовно післявоєнного устрою світу. У Другу світову війну Сполучені Штати також не поспішали вступати. 4 листопада 1939 р. за пропозицією пре­зидента Ф.Д. Рузвельта американський Конгрес прийняв рі­шення відмовитися від політики нейтралітету, у результаті якого було скасовано ембарго на постачання зброї і споряджен­ня до Великої Британії і Франції. Однак у війну США вступили тільки 8 грудня 1941 р. після японського нападу на головну опорну базу американської Тихоокеанської флотилії Перл- Харбор на Гавайських островах (7 грудня)^{[179] [180]. На відміну від Ра­дянського Союзу і європейських країн, які дуже потерпіли в роки війни, Америка помітно зміцнилася і стала одним із двох головних акторів післявоєнного світу і “холодної війни”. Через сорок п’ять років закінчився період двополюсного, чи біполяр-}

ного, світу. На початку 1990-х років тодішній американський президент Дж. Буш-старший заявив, що у зв’язку з розпадом CPCP зник один з “полюсів”. Тобто залишилася єдина супер­держава — Сполучені Штати Америки, покликана стати світо­вим лідером.

Претензії Америки на особливе становище у світі мають дав­ню історію. Ще в 1824 р. президент Е. Джексон проголосив, що США “є країною, явно наділеною богом і долею, якій могли б позаздрити Давня Греція і Рим у дні своєї величі”. Відтоді і до­тепер претензії на гегемонію підносяться як “виконання святої місії” “керівництва людством”, “ведення його до світлого май­бутнього”, “сприяння встановленню справжньої демократії на планеті”, “боротьба зі світовим злом” і т. ін. Однією з теоретич­них праць, що обґрунтовує місію США на сучасному етапі і яка одержала світовий резонанс, є книга знаного політолога 3. Бже- зинського “Велика Шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи” (вийшла у світ у 1997 р., однак не втрачає актуальності дотепер). У ній автор постулює статус США як “єдиної і дійсно першої глобальної держави”, що має “глобальні інтереси” і прагне до того, щоб “здійснювати своє світове панування”. Це панування, за його словами, спрямова­не до шляхетної мети: “створити дійсно готове до співро­бітництва світове співтовариство відповідно до довгострокових тенденцій і фундаментальних інтересів людства”. А отже, аме­риканська держава готова взяти на себе всю повноту відпові­дальності за майбутнє світу, залишаючи за собою право приму­шувати інші країни виконувати “рекомендації” Вашингтона. У своїй книзі він показує величезну економічну, політичну, військову, ідеологічну силу США, з чим важко не погодитися. Однак важко погодитися з його твердженням, що американ­ське панування є абсолютним благом і полягає воно насампе­ред в американізації усього і всіх.

Крім названої, виходять й інші праці, проголошуються у промовах високопоставлених державних діячів ідеї про те, що Сполучені Штати виступають лідером процесу ліберально-де­мократичної глобалізації і є його гарантом. Тобто приймається відповідальність бути законодавцем, суддею і шерифом, який встановлює обов’язкові для всіх норми, підтягує відстаючих, карає баламутів. Причому деякі не обмежуються тільки лідер­ством, а говорять про встановлення нової всесвітньої імперії, 222

“Pax Americana”: “Римська імперія Августа встановила на зем­лі на два сторіччя спокій і процвітання. США і сильніші, і ци­вілізованіші, ніж Рим, так що “Pax Americana” принесе ще прекрасніші дивіденди, ніж у стародавності “Pax Romana”.

Міркування теоретиків були взяті на озброєння політика­ми. Вже в середині 90-х років минулого століття офіційний Ва­шингтон розділив усі країни світу на чотири категорії: “стриж­неві” (ті, котрі вже встали під американські прапори), “перехід­ні” (які рухаються в “правильному” напрямку), “ізгої” (ворожі США) і “невдахи” (що страждають від внутрішніх безладів). Було поставлене конкретне завдання: поступово перевести в “стрижневу” зону інші держави, у тому числі “ізгоїв” і “невдах”. Події 11 вересня 2001 р. підхльоснули новий “хрестовий похід проти зла”. До претензій на месіанство і гегемонію додалися жага помсти і рішучість забезпечити Америці безпеку, що ви­явилася настільки вразливою. У “Стратегії в галузі національ­ної безпеки США”, опублікованій 20 вересня 2002 р., записа­но: “Ми будемо захищати Сполучені Штати... у самій країні і за кордоном, виявляючи і знищуючи небезпеку ще до того, як вона досягне наших кордонів... Ми, не вагаючись, будемо дія­ти на свій страх і ризик, якщо це буде потрібно... Щоб випере­дити супротивників і не допустити... ворожих дій з їх боку, Сполучені Штати, у разі потреби, будуть діяти превентивно”.

У доповіді під назвою “Глобальні тенденції 2015”, підготов­леній Національною радою із справ розвідки при президентові СІЛА, говориться: “Сполучені Штати — єдина у світі держава з потенціалом глобальної проекції могутності; вони здатні домі­нувати на ключових театрах, базуючись на наземних плацдар­мах; вони мають єдиний у світі всеокеанський військово- морський флот; вони домінують у повітрі; вони зберігають здатність першими завдати ядерний удар; вони продовжують інвестування в системи контролю, комунікації і розвідки”. Варто зазначити, що спочатку Штати не були мілітаризованою країною. їхня державна система складалася під впливом двох обставин. По-перше, не було серйозної зовнішньої загрози, а отже, потреби мати велику армію, що могло б впливати на ста­новлення державної традиції. По-друге, “батьки-засновники” американської держави відчували відразу до насильства, свя­то вірили в торжество закону і моралі, а не сили. Однак ситуа­ція кардинально змінилася згодом, особливо в XX ст. США

постійно утримували найбільші збройні сили і розробили цілу систему поглядів і методів, призначену для того, щоб виправ­дати використання військової могутності. США стали типовою мілітаризованою державою. Для її керівників зовнішня полі­тика є сферою боротьби, насамперед збройної, за зони впливу, вузли комунікацій, джерела сировини, а внутрішня політика підкорюється завданню забезпечення військових потреб дер­жави.

Закінчення “холодної війни” багато хто в Сполучених Шта­тах розглядав як сигнал до демілітаризації політики й еконо­міки, переорієнтації фінансування на мирні цілі як всередині країни, так і за її межами. Дійсно, деякий час мало місце певне скорочення військових витрат і звичайних збройних сил. Од­нак незабаром ця тенденція послабилися і зникла. Розвитку набула інша — розробка нових доктрин застосування збройної сили і впровадження принципово нових засобів збройної бо­ротьби.

На думку американських політиків, був досягнутий такий рівень співвідношення озброєнь з іншими державами світу, за якого питання про застосування сили Сполученими Штатами визначається тільки їх власними інтересами. США вважають себе верховним арбітром усіх конфліктів у світі. Думка світо­вого співтовариства, міжнародних організацій і окремих дер­жав у розрахунок можуть не братися.

Початок XXI cm., з погляду синергетики, може розгляда­тися як точка біфуркації, коли розвиток міжнародних від­носин може одержати різний напрямок. Головна альтернати­ва: американська світова гегемонія — однополюсний світ або багатополюсний світ. Деякі аналітики переконані, що вже має місце перше. Інші вважають, що, навпаки, наявні ознаки скла­дання багатополюсного світу. Монополярний світ цілком зруч­ний, особливо для того, хто є цим полюсом. Напад на нього ви­ключено, а він, маючи вирішальну перевагу, підтримує “поря­док” у світі. Однак такий стан справ не влаштовує тих, над ким здійснюється контроль і найчастіше диктат.

Нинішні претензії Вашингтона суперечать настроям Захід­ної Європи, Росії, Китаю, Японії. Останнім часом посилилася протидія з боку арабо-мусульманського світу. У зв’язку з цим “гегемон” змушений напружувати себе підвищеною пильністю 224

і витратами¹. Через це з’явилася концепція мультилатераліз- му, світової системи, у якій владні повноваження, розподілені між Сполученими Штатами й іншими великими державами, але Америка зберігає за собою провідну роль^{[181] [182]. У згадуваній “Стратегії в галузі національної безпеки” зазначається, що “можливості США не безмежні” і тому для врегулювання кон­фліктів потрібні “формування коаліцій однодумців і домовле­ності про забезпечення безпеки на основі співробітництва, не­обхідна координація з європейськими союзниками і міжнарод­ними інститутами”.}

Як союзники першими згадані європейські держави. У наш час це 44 країни з населенням близько 700 млн осіб. Сукупна економічна міць Західної Європи на початку XXI ст. фактично зрівнялася з показниками СІЛА: у європейців — 19,8 % світо­вого ВВП, в американців — 21 %. Частка CC^[183] у світовому екс-

порті зростає і вже значно перевищує частку США. На 2003 р. показники були відповідно 37 % проти 16,5 %. Разом із тим щодо впливу на світову політику, європейську перевагу було підірвано підсумками Першої світової війни і втрачено в ре­зультаті Другої світової. Весь післявоєнний період європейські країни фактично були буфером у протистоянні Радянського Союзу й Америки, виконуючи роль союзників першого чи дру­гої. Однак поступово у європейців міцніло переконання у необ­хідності об’єднати свої сили для протистояння чужим інтере­сам у відстоюванні своїх, тобто в необхідності інтеграції.

Джерела європейської інтеграції походять від часів серед­ньовіччя. На той час Європа являла собою певну культурну ці­лісність, об’єднану католицькою церквою і латиною. Вона та­кож мала дуже розвинуту регіональну торгівлю і золото як валю­ту. Бували періоди, коли існувала спільність у зовнішній політи­ці і стратегічних військових цілях, як за часів хрестових походів¹. У XIV ст. домініканський чернець П. Дюбуа висунув ідею про керовану єдиною Радою європейську конфедерацію як найкра­щу форму існування християнського світу. Наприкінці XVI ст. М. де Бетюн, герцог Cioллі, перший міністр французького ко­роля Генріха IV, пропонував створити єдину європейську ар­мію. У 1693 р. англійський громадський діяч У. Пенні^{[184] [185] [186] у трак­таті “Про сьогоденний і майбутній мир в Європі” писав про до­цільність формування єдиного європейського парламенту. Сама європейська історія сприяла інтеграційним процесам, од­нак перші реальні кроки в цьому напрямку припали на 20-ті роки XX ст. У період після Першої світової війни на міжнарод­ній арені відбулося різке посилення позицій Сполучених Штатів Америки. За таких умов міцніло розуміння того, що тільки об’єднання дасть можливість Європі залишитися серед найбільших акторів світової політики. У 1923 р. побачила світ книга австрійського аристократа Р. Куденхов-Калергі за на­звою “Pan-Europa”, яка поклала початок однойменному руху. У 1926 р. з метою формування в рамках Західної Європи зони вільної торгівлі створюється Європейський торговий і митний союз. У 1929 р. у Лізі Націй1 міністр закордонних справ Фран­ції А. Бріан виступив з промовою, у якій закликав до негайно­го початку здійснення пан’європейського проекту. В перед­воєнні роки здійснювалися спроби об’єднання зусиль Великої Британії і Франції, однак їх не можна назвати успішними. Піс­ля Другої світової війни в ослабіленій Європі ідеї об’єднання знову стали здобувати популярність. Так У. Черчілль у 1946 р. виголосив промову в Цюриху, де закликав до створення Сполу­чених Штатів Європи. У 1947 р. Франція і Велика Британія підписали договір про оборонний союз. У січні 1948 р. був ство­рений митний союз Бельгії, Нідерландів і Люксембургу. У бе­резні підписаний Брюссельський договір про поширення фран- ко-англійської угоди на країни Бенілюксу, а у квітні того ж року була створена Організація економічного співробітництва і розвитку. У травні 1948 р. у Гаазі зібрався Європейський кон­грес, на якому були присутні понад 800 представників прак­тично з усіх країн Західної Європи. Однак досягти реальної єд­ності в підходах на ньому не вдалося. З одного боку, Європа тоді поділялася на переможців і переможених, і дійти згоди було непросто. З іншого боку, об’єднавчим процесам пере­шкоджала “особлива позиція” Великої Британії. У такій ситуа­ції логічно було висунути на перший план питання економіч­ної взаємодії. Йдучи таким шляхом, Франція, Італія, ФРН, Бельгія, Нідерланди і Люксембург 18 квітня 1951 р. у Парижі підписали договір про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі[187] [188]. Влітку 1955 р. на конференції в Мессіні було прийнято за підсумками роботи комюніке, у якому говорило­ся, що керівники держав дійшли висновку про необхідність створення Спільного європейського ринку, який скасує мита і всі кількісні обмеження на експорт й імпорт. 25 березня 1957 р. у Римі шість держав підписали договір про створення Європей­ського об’єднання атомної енергії і Європейського Економіч­ного Співтовариства. У рамках цієї угоди були створені більш сприятливіші умови для розвитку економіки країн-учасниць, що принесло свої позитивні плоди. Це було значним кроком на шляху просування до єдиної Європи.}

Однак економічне співробітництво не могло автоматично привести до політичного зближення. На противагу організації, на чолі якої стала Франція, у 1959 р. було створено Європейсь­ку асоціацію вільної торгівлі, куди під керівництвом Великої Британії увійшли Норвегія, Швеція, Данія, Австрія, Порту­галія, Ісландія і Швейцарія. Тільки через десять років, на по­чатку 1970-х років, була досягнута домовленість про вступ у ЄЕС Великої Британії, Данії, Ірландії і Норвегії^[189], тобто з 1 січня 1973 р. до складу ЄЕС входило вже 9 держав. У жовтні 1972 р. паризька зустріч на вищому рівні стала початком процесу пе­ретворення Європейських співтовариств у Європейський Союз, у якому посилився фактор політичного об’єднання країн-учас­ниць. У 1979 р. громадяни всіх країн ЄЕС вперше брали участь у прямих виборах до Європейського парламенту. Кількість дер- жав-членів поступово збільшувалася, що зробило організацію дійсно загальноєвропейською політичною структурою. У 1981 р. на лондонській зустрічі міністрів закордонних справ було за­явлено, що Співтовариство повинне діяти на світовій арені як єдине ціле, а не тільки як блок дружніх держав. На сесії Євро­пейської ради у Фонтенбло 25—26 червня 1984 р. було виріше­но створити Європейський Союз. Почалася робота зі складання Єдиного європейського акта, що набрав чинності з 1 липня 1987 р.

У 1992 р. у Маастрихті був підписаний Договір про Європей­ський Союз. У цьому документі були закріплені найважливіші принципи організації об’єднаної Європи: принцип єдиного громадянства, прихильності єдиній політиці в галузі освіти, культури й охорони здоров’я, а також узгодженій регіональній і природоохоронній політиці; сформульовані фундаментальні права громадян ЄС. У зв’язку з рішенням про введення єдиної валюти були затверджені вимоги до країн, які претендують на участь у Союзі. Зокрема, рівень державного боргу не повинен перевищувати 60 % ВНП, бюджетний дефіцит має у межах З % ВНП, а інфляція не повинна бути вищою ніж на 1,5 % від середнього значення для трьох країн з найменшим її показни­ком. У тому ж році країни, які входили в Європейське Еконо­мічне Співтовариство і Європейську зону вільної торгівлі, об’єдналися у єдину Європейську економічну зону, в якій піз­ніше було запроваджено єдину наднаціональну валюту — євро^[190]. Тобто Європейський Союз — це унікальне наднаціональне еко­номічне і політичне утворення, що значно впливає на сучасні міжнародні відносини. У питанні про те, як співвідноситься процес формування єдиної Європи з головними тенденціями світового розвитку, єдності думок немає. Деякі аналітики на­полягають, що європейське об’єднання є найбільш доверше­ним прикладом прояву глобалізації. Інші ж вважають, що воно виступає могутнім засобом відділення окремо взятого регіону від решти світу. У всякому разі посилення євроінтеграційних процесів можна розглядати як один із проявів сучасного анти- американізму. Як заявив з цього приводу міністр закордонних справ Франції IO. Ведрін: ^ttCepona повинна створити протива­гу домінуванню Сполучених Штатів у багатополюсному світі”.

У свою чергу США сторожко ставляться до посилення пози­цій Європи і побоюються її перетворення на справжнього гло­бального суперника. Подібні настрої чітко висловив один з провідних американських аналітиків Ч. Лейн: “Вашингтон не бажає бачити Західну Європу і Японію сильними настільки, щоб дати Західній Європі можливість кинути виклик амери­канському лідерству. Сполучені Штати будуть прагнути збе­регти свою геополітичну перевагу візаві Західної Європи”. Тому США починають докладати зусилля, спрямовані на утри­мування під контролем процесу європейської інтеграції. Для цього використовуються різні шляхи: НАТО і військова при­сутність у Європі; активізація американських транснаціональ­них корпорацій; формування “проамериканського” мислення європейців за допомогою засобів масової комунікації й інфор­мації^[191] тощо, аж до комп’ютерно-космічної системи спостере­ження під назвою “Ешелон”.

Протягом майже всього періоду після закінчення Другої світової війни Сполучені Штати підтримували Європу, розгля­даючи її як союзника в боротьбі проти соціалістичного табору. З розпадом “східного блоку” у “західному блоці” все виразніше виявлялися розбіжності, викликані перетворенням Європей­ського Співтовариства, поверненого до американського парт­нера, у Європейський Союз, що усвідомив власні пріоритети. Як вважають фахівці у сфері міжнародних відносин, саме взаємне позиціонування ЄС і США стане основним фактором, що визначатиме політичну ситуацію у світі в XXI ст. У зв’язку з цим доречно вказати на відмінності у стратегічних геополі- тичних підходах обох сторін. По-перше, при виникненні між­народних конфліктів і проблем європейці воліють діяти через міжнародні організації, а американці — односторонньо. По­друге, європейці оцінюють міжнародні проблеми з регіональ­ного погляду, американці — з глобального. По-третє, при врегулюванні конфліктів перші прагнуть використовувати політичні й економічні можливості, другі не виключають для себе воєного вирішення проблем. Тобто наявні дві якісно різні стратегії взаємодії західної цивілізації із зовнішнім світом. І два можливих варіанти взаємин між Америкою і Західною Єв­ропою. Перший припускає збереження євроатлантичного сою­зу. Другий — відродження біполярної геополітичної моделі, де США і ЄС виступатимуть глобальними партнерами-суперни- ками. Однак втілення в життя другого варіанта пов’язано з ба­гатьма непростими проблемами. Одна з найперших — співвід­ношення військової сили двох сторін. Протягом багатьох років після Другої світової війни європейці не надавали першочерго­вого значення проблемі забезпечення своєї обороноздатності, хоча постійно відчували “радянську військову загрозу”. Впевненості їм додавала участь в НАТО разом із супердержа­вою, яка витрачала на оборонні потреби грошей у рази більше, ніж її партнери. Підраховано, що для створення військової сили, порівнянної з американською, країнам ЄС потрібно збільшити свої військові витрати в чотири рази. А це спричи­няє необхідність перерозподілу фінансових коштів, у резуль­таті чого неминуче постраждає насамперед соціальна сфера. Навряд чи звиклі до високого рівня добробуту європейці пого­дяться на це. Як показали події кінця XX — початку XXI ст., найменші спроби урядів західноєвропейських країн скоротити витрати на соціальні потреби викликали бурхливу негативну реакцію з боку громадян цих країн. При тому, що останніми роками почалися заходи для зміцнення обороноздатності, ство­рення сил швидкого реагування, європейські керівники більш схильні до зовнішньої політики, яку з деяким перебільшен­ням, але можна назвати політикою нейтралітету і невтручан­ня^[192]. Європейські керівники більш схильні використовувати демократичні моделі балансу інтересів як у внутрішній, так і в міжнародній політиці. Втіленням цієї лінії є діяльність Ор­ганізації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБОЄ). На сьо­годні вона об’єднує у своїх рядах 53 держави. Її цілями прого­лошені: забезпечення миру і безпеки в Європі; підтримка розрядки міжнародної напруженості; забезпечення дотриман­ня прав людини; дотримання у відносинах між країнами ос­новних принципів міжнародного права.

Останніми роками зовнішня політика країн — учасниць ЄС все більше орієнтується на встановлення більш справедливого і гуманного світового порядку. Стаття 130 Маастрихтського договору вказує: “Політика Співтовариства у сфері сприяння розвитку... повинна підтримувати стійкий економічний і соці­альний розвиток країн, що розвиваються, і в першу чергу тих із них, що знаходяться в найбільш важкому становищі”. На початку XXI ст. об’єднані зусилля країн Європейського Союзу забезпечують близько 66 % усієї допомоги, що надається від­сталим країнам. З одного боку, у цьому виявляється відданість загальнолюдським цінностям, а з іншого — розуміння, що в протилежному випадку може відбутися глобальна катаст­рофа.

У сучасному світі на міжнародній арені діє значно більше акторів, ніж це було в умовах біполярного світу. Така конструк­ція є незрівнянно складнішою і потенційно небезпечнішою, ніж світ, що орієнтується на один чи два центри. Чим більше незалежних елементів утворюють систему, тим складніше встановити рівновагу між ними і втримати їх у цьому стані. У період після закінчення Другої світової війни на міжнародну арену виступили нові регіони і країни, чимало з них згодом на­брали істотної ваги і впливу. Має місце тенденція до неухиль­ного зростання впливу малих країн, що володіють серйозним науково-технічним, фінансовим чи терористичним потенціа­лами. Багато з них одержали можливість розвитку у зв’язку з процесом деколонізації, що розгорнувся в середині минулого століття.

В історії сучасного світу колонізація відіграла дуже знач­ну роль. Поняття колонізації (чи колоніалізму) можна розгля­дати в широкому і вузькому значеннях слова. У першому ви­падку початком колоніалізму можна вважати перші колонії ще античних часів. У VIII ст. до н. е. почалася “велика грецька колонізація”, в результаті якої протягом трьох століть було утворено чимало колоній, серед яких і давні міста па території сучасної України — Ольвія, Херсонес, Tipa та інші. Однак подібні “колоніальні імперії” розпалися і зникли, щоб посту­питися місцем європейській колонізації, розпочатій Великими географічними відкриттями. До неї пізніше приєдналися американський, російський і японський колоніалізм. У друго­му випадку становлення колоніалізму як особливої системи міжнародних відносин належить до більш пізнього періоду, а саме до капіталістичної епохи, коли він набув всеохоплюючо- го, дійсно світового масштабу. Загальний історичний час існу­вання цього феномену становить чотири з половиною століття, які можна умовно розділити на три періоди.

В перший період — з XVI до середини XVIII ст. — відбувало­ся “первісне нагромадження колоніалізму”. До кінця цього пе­ріоду чисельність жителів колоній становила менше 20 % на­селення всієї Європи^[193], фігурально кажучи, один колоніальний слуга припадав на п’ятьох європейських панів. Ситуація змі­нилася на другому етапі — етапі завершення колоніального розподілу світу, що тривав з середини XVIII до початку XX ст. У 1913 р. чисельність населення колоній досягла 160—165 % чисельності всього населення європейських метрополій. Тобто на кожного європейця припадало “півтора” колоніального служника. Колонізація на цьому етапі була продуктом індуст­ріального розвитку, потреби якого штовхали метрополії на ко­лоніальну експансію. У свою чергу зростання колоніалізму впливало на індустріалізацію. У результаті обидва процеси сприяли зростанню домінуючої ролі Європи і Заходу на сві­товій арені. Перша половина XX ст. була періодом завершення світового колоніалізму, передднем національного звільнення народів колоній або деколонізації.

Деколонізація¹ — термін, що набув великого поширення на­прикінці 1950-х років для позначення процесу визволення країн і народів “третього світу”^{[194] [195] від колоніального гноблення і набуття ними державного суверенітету. Спочатку цей термін стосувався лише процесу, завдяки якому азіатські та африкан­ські народи виборювали політичну незалежність від колоніаль­ного правління. Пізніше його зміст було поширено на всі ас­пекти звільнення неєвропейських спільнот від зовнішнього контролю, домінування, визиску — політичні, економічні, культурні і навіть психологічні, — як до, так і після здобуття незалежності. В ширшому значенні, деколонізація є частиною сучасного всесвітнього руху народів з небілим кольором шкіри за припинення експлуатації і панування білих, чим визначали­ся міжнародні відносини новітніх часів.}

Якщо у 1939 р. деякі метрополії ще володіли значними ко­лоніальними територіями, що становили більшу частину Азії, Африки, островів Тихого океану і Карибського моря, то в пе­ріод з1947до1975р. практично всі колоніальні імперії припи­нили своє існування. Процесу деколонізації сприяло значне послаблення головних метрополій внаслідок двох світових війн. Водночас зростав організований опір іноземному пануванню, що спирався на зміцнення національної самосвідомості при­гнічених народів. Велику роль у цьому відігравали місцеві бур­жуазія та інтелігенція, які використовували західні ідеї для активізації народних мас у боротьбі за незалежність. Поши­рення ліберальних, соціалістичних та комуністичних ідей сприяло усвідомленню того, що західні країни розглядають “третій світ” тільки як об’єкт експлуатації. Водночас відбу­валися зміни у громадській свідомості самих метрополій: ста­новище, коли одна країна встановлює свої порядки і диктує свою волю іншим народам, вже не здавалося нормальним і ви­правданим.

Визвольний процес набував різних форм: від звуження сфе­ри співпраці з колоніальною владою, від вимоги ширших прав, ненасильницького опору, як це було в Індії, до відкритої бо­ротьби, яка найчастіше мала характер партизанської війни (В’єтнам, Алжир). Видатною подією стало проголошення неза­лежності Індії у 1947 р., що поклало початок розпаду найбіль­шої у світі Британської імперії. У 1949 р. Нідерланди визнали незалежність Індонезії, у 1954 р. Франція мусила звільнити від своєї опіки Індокитай. Першою незалежною державою Чор­ної Африки у 1957 р. стала Гана, за нею до кінця 1960 р. свобо­ду вибороли ще 18 країн.

Процес деколонізації був тривалим і тяжким. Він супрово­джувався багатьма кривавими війнами, як антиколоніальни­ми, так і міжусобними, коли різні угруповання боролися за владу після залишення їхніх земель колонізаторами. Особливо запеклими були війни в Алжирі (1954—1962 рр.), Індокитаї (1946—1954 рр.), Анголі та Мозамбіку (1961—1975 рр.). Не­зважаючи на те, що після здобуття колоніями незалежності спочатку там встановлювалися демократичні режими, пізніше в багатьох країнах відбувалися перевороти, що часто призво­дили до встановлення диктатури.

Залишаючи свої колонії, уряди метрополій виходили не з гуманних засад, а керувалися реалістичними міркуваннями. Насамперед, брався до уваги досвід силової політики, який по­казав свою безперспективність (яскравим прикладом була вій­на Франції в Індокитаї). Водночас було сподівання на збере­ження домінування в економіках колишніх колоній, а також їх непряму залежність. Підтвердженням цього є сучасний нео­колоніалізм — політика колишніх метрополій щодо держав, які вибороли національне визволення, яка полягає у насаджен­ні і закріпленні нових форм економічної, політичної і соціо- культурної нерівноправності.

Найбільшою мірою від неоколоніалізму страждає Африка. Сучасна Африка — це 53 держави^[196], і спокою в цій спільноті не­має. “Чорний континент” вважається найбільш конфліктною геополітичною зоною планети. Протягом останньої чверті XX ст. тут було зафіксовано 35 великих збройних конфліктів, у яких загинуло більше 10 млн осіб, причому понад 90 % — цивільне населення. У зазначеному регіоні налічується майже половина загальносвітової кількості біженців (від 7 до 10 млн осіб) і 60 % переміщених осіб (близько 20 млн). У цьому відби­лося поєднання суперечностей етнічного, кланового, конфесіо­нального, соціально-економічного і політичного характеру. До проблем, так би мовити, місцевого походження протягом усьо­го післявоєнного періоду додавалися проблеми, зумовлені зов­нішніми факторами, зокрема, протиборством капіталістичної і соціалістичної систем, які винесли боротьбу за доведення своїх переваг на території третіх країн. Кожна сторона приво­дила до влади і підтримувала різних диктаторів, які заявляли про свою прихильність ідеалам “демократії” або “некапіталіс- тичного шляху розвитку”. Причому диктатори часто змінюва­лися: після 1960 р. у незалежних африканських державах від­булося понад 100 військових переворотів. Часто їх здійснюва­ли сержанти і лейтенанти, спираючись на іноземну підтримку. Однак, незважаючи на багаторічну допомогу з боку світового співтовариства (питання про її адекватність і відповідність потребам зараз не ставиться), найвищі показники всіх найтяж­чих соціальних лих припадають саме на африканські країни.

Жахливі масштаби убогості і лих разом із величезним збіль­шенням чисельності населення являють собою “міну уповіль­неної дії” для всього людства з невідомими, і тому ще більш лякаючими, наслідками.

Країни, що розвиваються, у відстоюванні своїх інтересів на­магаються діяти спільно. Так у 1963 р. було створено Організа­цію африканської єдності, куди входять всі країни континен­ту, за винятком ПАР і Марокко. Практично усі вони входять у коло 110 держав, що об’єдналися в Рух неприєднання. Так на­звано велику групу країн, які не беруть участі в будь-яких вій­ськово-політичних блоках¹. В основі їх співробітництва лежать також принципи антиколоніалізму, мирного співіснування, міжнародного роззброєння і поваги до цілісності й суверен­ності інших держав. З середини 70-х років XX ст. разом із про­тистоянням Схід — Захід поглиблюється конфронтація між “багатою” Північчю та “бідним” Півднем, що позначається на економічній, соціальній, політичній та культурній сферах. Ця проблема стала однією з тих, що входять до кола проблем Руху неприєднання.

До Руху неприєднання вступило чимало азіатських країн. Якщо кинути ретроспективний погляд на роль Азії на міжна­родній ар єні, то можна загалом накреслити хвилеподібну лі­нію. В ній прослідковується піднесення великих держав Сходу в стародавності з поступовим зниженням впливу і майже пов­ним підпорядкуванням Заходу аж до кінця XIX ст., коли почав­ся підйом Японії. Рух за звільнення від іноземного панування продовжував наростати протягом усього XX ст. з тим, щоб пе­ретворити ряд азіатських держав і їхніх об’єднань^{[197] [198] па провід­них учасників сучасної світової політики. Це насамперед сто­сується Японії, яка, починаючи з кінця 60-х років XIX ст., вийшла зі стану самоізоляції від зовнішнього світу на шлях ак­тивного його освоєння й експансії. У 1894 р. вона почала війну з Китаєм, і у 1895 р. за Сімоносекською угодою до неї відійшли острови Тайвань і Пенхуледао. Тоді ж Японія одержала велику контрибуцію. У 1904—1905 рр. Японія завдає поразки у війні Росії, за що та віддала південну частину острова Сахалін, а та­кож надала право оренди Ляодунського півострова. У 1910 р. Японія анексувала Корею. Свій агресивний зовнішньополітич­ний курс вона мотивувала тим, що має невелику перенаселену територію, бідну на корисні копалини. Тому, аби забезпечити своє існування як нації, не має іншого шляху, окрім загарбан­ня чужих земель. Під час Першої світової війни вона скориста­лася ситуацією і захопила німецькі колонії в Азійському ре­гіоні. У 1915 р. японське керівництво висунуло 21 вимогу до китайського уряду, більшість з яких була виконана. Після за­кінчення війни, позиції Японії на міжнародній арені погірши­лися. Додалися негативні фактори, пов’язані зі світовою еко­номічною кризою. Для послаблення внутрішньої напруги було здійснено окупацію Маньчжурії, у 1937 р. розпочато війну в Китаї (тривала до 1945 р.). Підписавши угоди з фашистськими Німеччиною та Італією, Японія почала у Другій світовій війні завоювання Великої Азії. Проте все скінчилося нищівною по­разкою. З кінця 1948 р. в обстановці “холодної війни” СІЛА змінили свою політику щодо колишнього суперника, вирішив­ши зробити з Японії свого союзника на Далекому Сході. 8 вере­сня 1951 р. у Сан-Франциско було підписано американо- японську угоду про гарантію безпеки, за якою СІЛА одержали можливість мати свої війська та військові бази у Японії. Хоча така ситуація не тішила японців, проте вони скористалися можливістю заощадити кошти на зовнішній безпеці і зробити ставку на зміцнення економічних позицій у світі. До певного часу така політика була настільки успішною, що деякі японські політики заявляли, що XXI ст. пройде під егідою Японії. Од­нак потенціал поступу вичерпався, про що засвідчила велика криза 1997—1998 рр. в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Сучасна Японія є країною, яка не повністю задоволена глобаль­ним статус-кво. Вона відчуває, що має право на офіційне визнан­ня її світовою державою, та розуміє, що її залежність від Аме­рики у сфері безпеки стримує це визнання.}

Ще однією державою, яка, цілком можливо, буде претенду­вати на статус світової, є Китай. Давня самоназва цієї краї­ни — “Чжунго”, що в перекладі означає “Серединне царство”. За уявленнями давніх китайських мудреців, світобудова має таку конструкцію: над всім панує безкрайнє Небо, понизу про­стягається Земля, яка має квадратну форму, на перетині діаго­налей знаходиться Серединна держава, навкруги — варвари. Тобто вже у стародавні часи виникло уявлення про зверхність над рештою “варварів чотирьох сторін світу”. Ідея культурного пріоритету “чжунгожень” — “людей серединного царства” ста­ла важливим компонентом самосвідомості давніх китайців. Тривалий час китайська держава, попри періоди дезінтеграції, була помітною силою в Азії. Проте в певний час європейці ви­явилися динамічнішими і, здійснюючи експансіоністську політику, дісталися Китаю. Найактивніше діяли англійці. Вони намагалися “відкрити” китайський ринок, перетворити країну на свій колоніальний придаток. Протягом багатьох років англійці вивозити звідти шовк, чай, порцеляну та інші товари, сплачуючи за них сріблом. Після захоплення Бенгалії, в якій вироблявся опіум, англійці значно збільшили ввезення опіуму до Китаю, викачуючи звідти срібло. Паління опіуму охопило величезну кількість населення^[199] навіть учнів та вагіт­них жінок. Китайський уряд видав наказ про заборону паління опіуму та припинення торгівлі ним. Це стало приводом для першої англо-китайської “опіумної війни” у 1840 р. Англійсь­кі війська дуже жорстоко розправилися з китайцями і змусили їх підписати несправедливу Нанкінську угоду 1842 р. Анало­гічні угоди змусили підписати також СІЛА та Франція. У 1856—1860 рр. мала місце друга “опіумна війна”, результатом якої стали ще більші поступки з боку Китаю. Врешті-решт Ки­тай перетворився на напівколонію 11 держав світу, серед яких були Велика Британія, СІЛА, Японія, Німеччина, Росія та інші. Звільнитися від іноземного панування вдалося лише піс­ля закінчення Другої світової війни. 1 жовтня 1949 р. було проголошено створення Китайської Народної Республіки. На чолі нової держави стала комуністична партія, яка спочатку проводила політику, аналогічну тій, яка у свій час мала місце в Радянському Союзі. Проте на початку 1960-х років китайсь­ке керівництво відмовилася йти у фарватері CPCP і відносини були згорнуті¹. А політика маоїстів поставила країну на межу катастрофи. Ситуація почала поступово змінюватися тільки після смерті “великого керманича”. Відправною точкою у 1978 р. став III пленум ЦК КПК одинадцятого скликання, який запо­чаткував реформування усього ладу китайського життя. За­вдяки цьому розвиток економіки почав набирати обертів, що вплинуло на інші сфери. На початку нового тисячоліття Китай — країна з найбільшими темпами зростання. У 2002 р. була проголошена програма “Йти назовні”, мета якої — обігнати CIIIA та стати першою державою світу за економічним потен­ціалом. За деякими прогнозами, приблизно до 2015 р. ВНП Китаю буде дорівнювати ВНП СІЛА. Звичайно, нині китайські збройні сили значно поступаються американським. Проте йде відповідна робота^{[200] [201]. І як тільки потенціали будуть зіставні, КНР, можливо, вимагатиме для себе нового статусу. На думку американських експертів, у цьому випадку, швидше за все буде зруйнована стара система безпеки і з’явиться щось нове, про що у CIIIA говорити не хочуть, а можливо, бояться. Обидві супердержави — нинішня і майбутня — активно готуються до протистояння. Зараз у Піднебесній формується доктрина поси­леної присутності у країнах, які знаходяться по периметру ки­тайських кордонів[202].}

Крім Китаю економіка швидкими темпами зростає ще в де­яких країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур та ін.). У 70-х роках XX ст. частка Східної Азії, включаючи Японію, становила близько 4 % світо­вого ВНП, у той час як у Північної Америки показники були на рівні 35—40 %. Але вже до середини 90-х років обидва регіони мали приблизно однакові результати, на рівні близько 25 %. Динаміка економічного розвитку може привести до того, що нові геополітичні виклики в XXI ст. будуть виходити з Азіат­сько-Тихоокеанського регіону. Слід зазначити, що держави цього регіону, утім, як і всі інші, будуть тими чи іншими спосо­бами відвойовувати для себе доступ до нафти і газу. Ця обста­вина посилює роль нафтовидобувних країн на світовій арені. Мова йде насамперед про держави арабо-мусульманського спів­товариства¹, а також Латинської Америки. Однак, якщо перші налаштовані проти американського диктату, другі з тих чи ін­ших причин змушені з ним миритися. В абсолютній більшості країн Південної Америки CIIIA займають гегемоністські пози­ції.

Як показує історичний досвід, руйнування одного типу між­народного порядку і заміна його іншим відбуваються в резуль­таті масштабних війн або революцій. Особливість сучасного пе­ріоду полягає в тому, що крах міжнародного порядку, що склався після 1945 р., відбувся за умов мирного часу^{[203] [204] [205]. Із закін­ченням “холодної війни” відбулися кардинальні геополітичні зміни, дезорієнтація і перегрупування сил і союзів. Відбулися зміна політичних режимів і виникнення нових держав. У ре­зультаті відбувається конвульсивна трансформація всієї си­стеми сформованих міжнародних відносин. Це супроводжуєть­ся вивільненням політичного екстремізму й агресивного націо­налізму, релігійною нетерпимістю, зростанням конфліктів на національно-етнічній і конфесіональній основах, збільшенням міграційних потоків. Тобто однією з головних особливостей су­часного світового політичного процесу є його перехідний харак­тер, а головною рисою — розбалансованість міжнародної систе­ми, коротше кажучи, глобальне безладдя. Деформується ко­лишня структура міждержавних відносин. Втрачають ефектив­ність традиційні способи врегулювання конфліктів, особливо, коли мова йде про конфлікти нового покоління (наприклад, на пострадянському просторі, у колишній Югославії, у Сомалі і т. ін.). Маються на увазі економічне ембарго, політичний тиск, воєнне втручання тощо. Міждержавна дипломатія та її інститути виявляють свою непристосованість до реагування на такі процеси, як “неорганізовані”, тобто такі, що не піддається контролю з боку державних структур, переміщення інформа­ційних, людських, фінансових потоків, новітніх видів зброї, організована злочинність, деградація навколишнього середо­вища та ін.}

Аналітики відзначають раптовість, обвальний характер но­вих міжнародних процесів. Фактично всі теоретичні напрямки політичної науки виявилися дискредитованими, оскільки не зуміли передбачити настільки швидке настання жодної з вели­ких подій, які символізують перехід до нової епохи у світовій політиці. Разом з тим науковці намагаються досліджувати ха­рактер і довгострокові тенденції змін, що відбуваються. Так, американець Дж. Розенау зазначає, що в рамках нової “пост- міжнародної політики”, що виникає сьогодні, контакти між різними структурами й акторами здійснюються принципово по-новому. Народжується і вже існує поряд із традиційним сві­том міждержавних взаємодій новий, другий, поліцентричний світ міжнародних відносин, який характеризується хаотичніс­тю і непередбачуваністю, перекручуванням ідентичностей, переорієнтацією зв’язків авторитету і лояльностей, що єднали індивідів колись. При цьому базові структури “постміжнарод- них відносин” немовби “розщеплюються” між етатистським і поліцентричним світами, що взаємно впливають один на одно­го, але ніколи не можуть знайти справжнього примирення між собою. Все це відбувається в умовах посилення глобалізації. Держави різним чином сприймають її виклики і шукають мож­ливості адаптації до неї. Стійким тлом динаміки нового світо­вого порядку виступає зростаюча невизначеність світополітич- них зв’язків, а отже — і посилення передумов до дестабілізації міждержавних й інших політичних процесів. Нині особливо важливе значення має та обставина, що широкомасштабні трансформації набули всепланетарного характеру, вони охоп­люють усе світове співтовариство в цілому. Цілісність сучасно­го світу посилила взаємозалежність його частин. Напруження, що виникає, або конфлікт в одній його точці прямо або опосе­редковано, відразу або пізніше впливає на ситуацію в інших регіонах. Усі держави незалежно від своєї реальної політичної ваги виявилися втягненими у справи всього світового співтова­риства, вирішувати які потрібно спільно і дуже обачно.

Література

Аваков Р, Колонизация и деколонизация: эволюция разви­вающегося мира // Мировая экономика и междунар. отноше­ния. — 2000. — № 9.

Асиметрія міжнародних відносин / О.М. Субтельний (ред.). — К., 2005.

Бажанов Е. Неизбежность мпогополюсного мира // Миро­вая экономика и междунар. отношения. — 2004. — № 2.

Бжезінський 3. Велика Шахівниця. Американська пер­шість та її стратегічні імперативи: Пер. з англ. — JI.; Івано- Франківськ, 2000.

Бовин А. Ведущие тенденции развития международных от­ношений // Междунар. жизнь. — 2004. — № 4/5.

Борко Ю. Расширение и углубление европейской интегра­ции // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2004. — №7.

Василенко И.В. Геополитика: Учеб, пособие. — M., 2003.

Гаджиев К.С. Введение в геополитику: Учеб, для вузов. — 2-е изд. — M., 2003.

Горбач О.Н. Доктрини зовнішньої політики: історія та су­часний розвиток. — JI., 2005.

Дергачов BA. Геополитика: Учеб, для вузов. — M., 2004.

Лебедев М.М. Проблемы развития мировой политики // По­лис. — 2004. — № 5.

Мировая политика: повестка дня на завтра: Виртуальный круглый стол // Полис. — 2005. — № 4.

Нартов HЛ. Геополитика: Учебник. — M., 2003.

Паншин В.И. Глобальная политическая история и совре­менность // Общественные науки и современность. — 2002. — №5.

Попов В. Исламский фактор в мировой политике // Азия и Африка сегодня. — 2004. — № 1.

Терентьев А, Мироустройство начала XXI века: существует ли альтернатива “американской империи”? // Мировая эконо­мика и междунар. отношения. — 2004. — № 10.

Федотов Ю. ООН — гарант международного мира и стабиль­ности // Междунар. жизнь. — 2003. — № 11.