Розділ 8 ВІЙНИ: ІСТОРИЧНІ РЕТРОСПЕКЦІЇ І ПЕРСПЕКТИВИ

Ставлення людства до війн, фактори, що їх породжують. Позитивні і негативні впливи війн на суспільний прогрес. Зброя: історичний огляд. Зміни, яких зазнала війна протягом XX cm. Світові, локальні, громадянські війни, “Холодна вій­на” — третій світовий конфлікт: переможці і переможені.

Війни супроводжують людство протягом тисячоліть. Особли­вого значення вони набувають у XX ст., оскільки виникає загро­за його існуванню, а також через ті наслідки, які пов’язані із війнами як такими. Для визначення поняття “війна” існує без­ліч дефініцій. Сучасне визначення цього поняття, прийняте се­ред вітчизняних військових теоретиків, виглядає так. Війна — соціально-політичне явище, крайня форма вирішення соціаль­но-політичних, економічних, ідеологічних, а також національ­них, територіальних та інших суперечностей між держава­ми, народами, націями, верствами і соціальними групами за­собами збройного насильства.

Як свідчать соціологи і психологи, більшість людей відчу­ває відразу до війни, навіть боїться її^[CCVI]. Багато хто під будь-яким приводом, навіть ціною злочину, прагне ухилитися від неї. Де­зертирство — масове явище, особливо під час воєнних кам­паній XX ст. Людина — істота, яка погано пристосована до вій­ни. 3/4 спеціально підготовлених солдатів під час бою діють безглуздо, піддаються страху, паніці і втечі. Звідси — повсюд­не застосування каральних заходів: загороджувальних загонів, розстріл боягузів і панікерів, суворе поводження із тими, хто здався у полон. Люди, яких держава мобілізує на війну, навіть усвідомлюючи свій громадянський обов’язок, не кажучи вже про тих, кого примушують ставати воїнами, проходять склад­ну морально-психологічну підготовку, але після неї виконують солдатську справу найчастіше без задоволення, через об’єк­тивну необхідність.

Щодо ставлення людства до воєн, то тут історія показує широкий спектр позицій: від своєрідної ейфорії відносно перс­пектив зникнення воєн з життя світового співтовариства до беззастережної відданості відомій формулі “війна всіх проти всіх”, що розглядається як основоположний принцип. У всі часи людські спільноти зовсім не розглядали мир як найвище благо. Хтось прагнув підкорити своєму пануванню чужі краї­ни і народи, інші бажали воїнської слави, треті вважали, що краще вмирати стоячи, ніж жити на колінах. У будь-якому ви­падку виправдання війнам завжди знаходили найперекон­ливіші, оскільки людина, якщо судити за її діяннями, наче підсвідомо керувалася мефістофелівською настановою — не­має у світі речі, вартої пощади. Не випадково, що з найдавні­ших часів скептики не припиняли стверджувати, що homo homini lupus est (людина людині — вовк). Більш того, у всі епо­хи людині була притаманна схильність романтизувати й оспі­вувати війну та її героїв.

Здавна, від часів давньогрецького філософа Демосфена (IV ст. до н. е.), війни поділялися на справедливі і несправедливі^[CCVII]. Перші, на думку філософа, ведуться заради захисту батьківщи­ни від розорення і знищення ворогом, в ім’я справедливості. Не­справедливими є ті війни, які ведуться заради користі, вигоди, порушуючи принципи справедливості. Однак, що вважати спра­ведливим, а що несправедливим, як правило, входило у преро­гативи самих ініціаторів війни. Наполеон, зокрема, писав: “Вій­на 1812 р. має вважатися найбільш народною... Це була війна здорового глузду і в ім’я справжніх інтересів, і в ім’я безпеки для всіх. Вона була у чистому вигляді спрямована до миру і збе­реження традиційних підвалин суспільства. Настали б загальні добробут і безпека. Європа являла б, таким чином, справді єди­ний народ... Скільки крові у майбутньому буде пролито задля досягнення його блага, яке я бажав подарувати людству”.

Якщо виходити з історичних реалій, то не може не виникну­ти підозра, що війна — це невід’ємна, вроджена складова самої людської природи, так само, як потяг до гри, наприклад. Ви­датний німецький філософ І. Кант небезпідставно вказував, що історія в цілому аж ніяк не свідчить про людську мудрість, швидше вона є літописом людської недосконалості, безумства, марнославства і пороку. Можливо, слушними є аргументи і тих авторів, які вважають притаманні людині від народження зле начало, ірраціональні і руйнівні потяги, агресивність, во­йовничість, почуття ворожнечі до чужих, схильність до непо­кори, заздрість, прагнення панувати, владарювати, підпорю­вати інших, гордощі, пиху і користолюбство не останніми за значенням мотивуючими факторами суспільно-історичного розвитку, важливим компонентом якого є війна.

Звичайно, було б абсурдом зводити всі фактори, що поро­джують війни, до однієї тільки людської агресивності, войов­ничості та почуття ворожнечі до чужих. Таких факторів наба­гато більше. Але їх можна звести до декількох основних. Серед них найголовнішими можна вважати: експлуататорський спосіб виробництва, несправедливість, нерівність, насильство; екстремістські соціальні класи, групи, партії, владу; перева­жаючу військову могутність країни або блоку (наддостатні для оборони і підтримання миру військові потенціали); войовничі духовно-моральні настанови і норми; панування мілітаризму. Серед нових найголовніших факторів, які будуть важливими вже у XXI ст., слід назвати боротьбу за поклади сировини, енергоносії, водні ресурси, ліси, родючі землі, збереження влас­ної екології і перетворення на звалища виробничих відходів території слабко розвинених країн.

Витоки війн активізуються діяльністю великих мас людей під цілеспрямованим керівництвом державно-політичних інс­титутів (урядів, партій, політичних і військових діячів та ін.) їх зусиллями створюються вогнища воєн і військових конф­ліктів, умови і приводи для їх розв’язування. Кожна війна і воєнний конфлікт — результат зацікавленості в них впливо­вих і владних соціально-політичних груп і верств.

Як підкреслював англійський філософ Т. Гоббс, вигода, без­пека і репутація становлять три головні мотивуючі мети люди­ни. Людина прагне високої репутації, бо є істотою, наділеною гордістю та егоїстичним інтересом. Гордість змушує її бути за­здрісною через побоювання, що її товариші будуть вважати її/ його менш гідним, ніж вони самі, штовхаючи тим самим вдава­тися до певних дій. Такий спосіб не менше, ніж окремим ін­дивідам, притаманний також народам і державам. Звідси — ве­лике значення, яке у міжнародній політиці надається категорії “національна честь”.

“Національна честь”, яка втілюється у понятті “престиж”, визначається насамперед економічними і політичними мож­ливостями держави. Але часто престиж досягається за допомо­гою сили, особливо успішної, переможної війни, в результаті якої одна держава нав’язує свою волю іншій^[CCIX]. Сила і могут­ність держави впродовж всієї історії оцінювалася за її можли­востями вести і вигравати війни. З цього погляду одна з голо­вних функцій війни полягає у тому, щоб визначити міжнарод­ну ієрархію за шкалою престижу і таким чином з’ясувати, які саме держави є головними акторами міжнародної системи. Як правило, домінуючі актори стверджували свої права на панів­не становище й нав’язували норми та правила гри слабкішим членам цієї системи. Так було після Першої світової війни, коли встановилася Версальсько-Вашингтонська система. У су­часному світі те, що зветься міжнародним правом, розроблено і затверджено західною цивілізацією і в цілому відбиває насам­перед її інтереси і цінності.

Чимало дослідників вказують на позитивну роль війн. Так французький автор М.

Можна було б продовжити наводити аргументи стосовно ко­рисного впливу воєн на суспільство та історію. Прикладами можуть бути як узагальнюючі думки, так і конкретні факти.

Негативний вплив воєн насамперед позначається на кілько­сті і якості населення. Втрати людей у війнах безперервно зрос­тали, особливо у війнах нової і новітньої історії. У XVIII ст. в них загинуло 4,4 млн осіб, у XIX ст. — 8,3 млн, а у XX ст. — приблизно 140 млн. Особливо вражаюче зростали втрати у двох світових війнах. У Першій світовій війні брали участь 33 дер­жави з населенням приблизно 1 млрд осіб, що становило 62 % усього населення планети. Було вбито 10 млн, інвалідами ста­ли 20 млн осіб. У Другій світовій війні брала участь 61 держава з населенням 2 млрд осіб (приблизно 80 % усього людства). Вби­то — більше 60 млн, скалічено — 50 млн. Тобто у Другій світовій війні порівняно з Першою збільшилася чисельність вбитих майже у 6 разів, інвалідів — у 3 рази, кільксть країн, які були втягнуті у війну, і безпосередніх учасників — майже вдвічі. Як свідчить історичний досвід, війна затято косить життя най­більш здорових, талановитих, моральних. Це значно знижує творчий потенціал суспільства, особливо за значної кількості великих війн, які випадають на долю країни.

Війна відволікає колосальну масу найбільш дієздатного на­селення від креативно!’ праці. Тобто багато мільйонів найбільш життєздатних і працездатних людей вилучається з нормально­го життя. Під час світових воєнних катаклізмів до 60—80 % населення головних воюючих держав працювало на війну. У 1939—1945 рр. прямі військові витрати воюючих держав Єв­ропи склали 60—70 % їхнього національного прибутку. За­гальні матеріальні збитки від воєнних руйнувань (за далеко не повними даними) вимірюються у 260 млрд доларів (в цінах 1938 р.). Найбільших жертв зазнав CPCP, який втратив понад 27 млн осіб^[CCX]. На його території було зруйновано 1710 міст, 70 тисяч сіл, знищено 32 тисячі промислових підприємств. Краї­на втратила приблизно ЗО % національного багатства. Війна затримала її розвиток на 10—15 років, а деякі дослідження вказують і на більше відставання. Страшними були втрати і України. Так, більш ніж на 14 млн скоротилася чисельність її населення: на 4 січня 1941 р. вона становила 41,5 млн осіб, а після закінчення війни yl945p. — 27,4 млн, 2,5 млн загинули на фронтах. На території республіки було зруйновано 714 міст і містечок, понад 28 тис. сіл, 16,5 тис. промислових підпри­ємств. Україна втратила 40 % національного багатства, її еко­номіку було відкинуто назад на 20 років. Негативні демогра­фічні наслідки позначаються на розвитку країни і нині. Вели­ка війна, підкорюючи собі всю діяльність суспільства, невідво­ротно завдає більшої шкоди йому. Змарновані, обернені проти людства, величезні кошти могли б послужити на користь про­гресу, розвитку кожної особистості.

Отже, якщо подумки уявити собі терези, на одну шальку яких “покласти” користь, а на другу — шкоду від усіх війн, що пережило людство, то вага другої буде багатократно більшою, ніж першої. Ті війни, без яких був би неможливим прогрес, становлять вельми малу частку у загальній масі воєн за всю іс­торію. Критерій “прогресивності” не можна застосувати щодо воєн епохи новітньої науково-технічної революції, яка породи­ла зброю небаченої потужності, що перетворило війну на стихію всезагального знищення і руйнування, на неприпустимий за­сіб розв’язання будь-яких суперечок. Суспільства, які змушені систематично вести війни протягом тривалого часу і “звичні” до них, мають схильність до силових рішень у проблемах со­ціально-політичної боротьби всередині і ззовні, применшуючи при цьому можливості мирних засобів і способів. Слід зазначи­ти, що Росія належить до кола таких держав і суспільств, бо 2/3 свого історичного буття вона провела у війнах.

Важливо підкреслити, що до середини XX ст. ніяка війна не могла зупинити суспільний прогрес. Ядерна зброя, якщо вона буде задіяна, здатна знищити всі досягнення прогресу, а також саме життя на Землі. Однак загибель багатьох суспільств може відбутися і в разі великомасштабної війни із застосуванням зви­чайної зброї, яка за своєю руйнівною силою наближається до атомної.

Історичний парадокс полягає у тому, що прогрес призвів до різкого зростання життєвої вразливості найбільш розвинених індустріальних спільнот в умовах воєн та військових конфлік­тів. Особливо це є характерним для європейських держав. Вони виявляються “нездатними до ведення війни”, бо можуть функ­ціонувати лише за умов миру і не виживуть у великому воєнно­му конфлікті. Порівняно легке зруйнування виробничої інфра­структури — систем постачання підприємств енергією, сиро­виною, зв’язком, транспортом і т. ін. — означало б параліч господарської діяльності. Складність, взаємозалежність різ­них елементів, розгалуженість і централізованість основних систем життєзабезпечення людей (електроенергією, теплом, водою, продуктами харчування, медичними послугами тощо) робить можливим їх руйнування протягом лічених годин у ви­падку виникнення війни. Це обов’язково спричинить небачені масові психози, всезагальпий хаос і дезорганізацію суспільс­тва, тобто так званий “соціальний колапс”. Невідворотним є зруйнування атомних електростанцій, підприємств, пов’яза­них з ядерною енергетикою, виробництвом і використанням радіоактивних, хімічних та інших небезпечних матеріалів. Це може викликати багатократне посилення і без того страшної руйнівної сили сучасної війни.

Протягом тисячоліть, аж до середини XIX ст., результат битв залежав, головним чином, не від озброєнь, а від особистої мужності вояків і таланту воєначальників, які вдало розставля­ли своїх бійців на полі битви. Тому слова лєсковського героя, тульського Лівші, що він промовив у марі: “Передайте госуда­рю, что англичане ружья кирпичом не чистят, и чтоб не чис­тили: они после этого стрелять не годятся...” (50-ті роки XIX ст.), — стали першим визнанням ролі якості озброєння для закінчення битви. З того часу стрілецька зброя стала основ­ним інструментом регулювання суспільних відносин. Амери­канці з цього приводу придумали жарт: “Господь Бог створив людей сильними і слабкими — пан Кольт зробив всіх рівними”.

Коли у 1914 р. починалася світова війна, ніхто — навіть воє­начальники — не здогадувався, що вона виявиться такою кри­вавою. Такого масового знищення вояків у війні історія ще не знала^[CCXI]. Значною мірою це було зумовлено наявністю на озброєн­ні великої кількості швидкострільних кулеметів а також арти­лерії. Солдати гинули тисячами. Винайшовши автоматичну стрілецьку зброю — кулемети й автомати, армії навчилися оборонятися. Однак потреба у наступі була така велика, що дуже швидко проти кулеметів було винайдено протидію — тан­ки, що були важливими у наступі. Щоб зробити війну динаміч- нішою, армії оснастили транспортними засобами, з’явилися значні військово-повітряні сили. Як показала пізніше історія, саме авіація стала зброєю, що визначала хід війни. Наземні і морські війська були безсилими проти атак з повітря. Наступа­ти без підтримки авіації не було сенсу. Проте і в Другій світовій війні головну роль відігравала стрілецька зброя. Ніколи ні до, ані після неї такі величезні маси вояків не сходилися у боях, маючи на озброєнні гвинтівки й автомати. Відсутність на той момент зброї масового ураження призвело до того, що на лінії фронту воюючі країни були змушені концентрувати величезну кількість солдатів, аби заткнути людиною буквально кожну прогалину у суцільному фронті^[CCXII].

Практично всю першу половину XX ст. зброя відігравала свою пряму роль — нею воювали. Сильнішим був той, чия ар­мія була більшою і краще оснащеною. Поява ядерної зброї зро­била всіх її володарів рівними. Її страшна руйнівна сила при­звела до визнання того, що у ядерній війні переможців бути не може. У другій половині XX ст. атомна зброя виконувала роль ефективного інструменту взаємного стримування насамперед Радянського Союзу і Сполучених Штатів Америки. Водночас виявилися обмеженими її можливості для реалізації багатьох інших цілей, які традиційно вирішувалися за допомогою вій­ськової могутності. Так, відразу після Другої світової війни, маючи певний час монополію на атомну зброю, США не зуміли примусити CPCP змінити свою політичну стратегію, в тому числі і у сфері зовнішньої політики. Більш того, у 1945—1949 рр. мало місце безпрецедентне розширення впливу Радянського Союзу, але Америка зі своєю А-бомбою не змогла цьому пере­шкодити. Наявність ядерної зброї виявилася неспроможною внести певні серйозні корективи у хід і результати корейської і в’єтнамської війн. В афганській війні CPCP поводив себе так, наче він взагалі нічого не знає про таку зброю. Вона ж не стала гарантією від розпаду Варшавського договору і самого Союзу. Ще до того Франція змушена була піти з Алжиру, не дивлячись на те, що на той час в неї вже була ядерна зброя. У 1982 р. Ар­гентину у розв’язуванні війни проти Великої Британії за Фолк- лендські острови не зупинила наявність такої сили у супротив­ниці. Все це пояснюється встановленням певної рівноваги між країнами, які володіли таким потенціалом. Виник феномен своєрідного ядерного табу. Однак у 90-х роках минулого століт­тя випробування Індією та Пакистаном своїх ядерних зарядів зламало порядок, що існував до того. В наш час з’явилася не­безпека появи і використання атомної зброї у Північній Кореї, Ірані та інших державах¹. У цілому в історію людства XX сто­ліття увійшло як період якісного стрибка у вдосконаленні зна­рядь людиновбивства — від примітивних знарядь “ручної пра­ці” (таких як шабля, піка, багнет), які ще достатньо широко використовувалися під час Першої світової війни, до ракетно- ядерної зброї, за допомогою якої людство вперше набуло здат­ності знищити усе живе на Землі^{[CCXIII] [CCXIV].}

Військово-політична ситуація у сучасному світі великою мі­рою визначається і буде визначатися єдиною супердержавою — СІНА. їхні витрати на військові цілі перевершують сукупні оборонні бюджети 10 провідних держав світу (Великої Бри­танії, Франції, Німеччини, Італії, Іспанії, Південної Кореї, Японії, Китаю, Індії і Росії). За планами на 1999—2007 фінан­сові роки передбачалося виділити Пентагону не менш 2 трлн 795 млрд доларів. Найголовніша увага приділяється вдоскона­ленню зброї, усієї технічної бази збройної боротьби. Америка витрачає на військові дослідження і розробки в 4 рази більше грошей, ніж всі держави — члени НАТО загалом. Деякі уяв­лення про зростання темпів змін матеріально-технічної сторо­ни війни можна скласти за такими даними. У війнах 1950— 1953 рр. в Кореї було застосовано 9 раніше невідомих видів бойової техніки, у В’єтнамі (1964—1975 рр.) — 25, у збройних конфліктах на Близькому Сході — ЗО, під час війни у Перській затоці у 1991 р. — понад 100. Деякі дослідники вважають, що події у Перській затоці означали кінець ери класичних воєн і початок ери електронних, інформаційних, комп’ютерних, кос­мічних, екологічних та інших війн, які мають суто технічну основу. Почалася широка комп’ютеризація армій, яку у СІЛА, зокрема, планують завершити до 2010 р. Невеликі підрозділи, оснащені комп’ютерами, зможуть виконувати той же обсяг завдань, що й сучасна дивізія.

Високотехнологічні системи озброєнь дають змогу в недале­кому майбутньому суттєво збільшити частку бойових дій без безпосереднього контакту військ (так звані “безконтактні вій­ни”). Розробляється зброя на основі нових фізичних властиво­стей, потужніших джерел енергії, зокрема лазерна. Багато чого може змінити у збройній боротьбі створення різних видів “несмертельної зброї”, яка не вбиває людей, але порушує робо­ту усіх видів техніки зв’язку й управління, будь-яких дви­гунів, руйнує шини автомашин та літаків. Посилено ведуться роботи зі створення нових засобів масового враження, особли­во через вплив на психологію та біологію людей: “генетичного” (що викликає епілепсію, серцеві напади і таке інше), “етнічно­го”, “психологічного” (що провокує масові психози, розлад нормальної роботи органів чуттів та свідомості, або ж створює на полі бою віртуальну реальність, яка дезорієнтує супротив­ника). Докладаються колосальні зусилля у розвитку космічної зброї^[CCXV]. На всі ці розробки відволікаються колосальні зусилля і кошти. Одним з наслідків воєн можна вважати створення і ба­гаторазове збільшення масштабів військової економіки, до­корінні зміни її структури. В багатьох країнах виникли потуж­ні і постійно функціонуючі у мирний час військові сектори гос­подарства. Історія знає випадки, коли держава не витримувала перевантажень з боку власного військово-промислового комп­лексу. Мова насамперед йде про Радянський Союз.

Протягом XX cm. війна зазнала найбільш глибоких змін за соціально-політичним змістом, військово-технічним вигля­дом, характером зброї, що застосовувалася, масштабами, руй­нівністю і впливами на життя суспільства. Насамперед слід підкреслити, що частота війн у XX ст. коливалася, але в ціло­му перевищила середню частоту війн за всю знану історію людства приблизно в 1,5 раза. Статистика свідчить, що протя­гом останніх 5000 років кількість воєн і конфліктів становила приблизно 15 тисяч, тобто в середньому 3 війни або військових конфліктів на рік. Від початку 90-х років XIX ст. до 90-х років XX ст., тобто за 100 років, — 420 (4,2 на рік). Від кінця XIX ст. до Першої світової війни — за 20 років — 36 (приблизно 2 на рік). Між двома світовими війнами — 21 рік від 1918 до 1939 р. — 80 (приблизно 4 на рік). З 1945 до 1990 р. (45 років) — 300 (від 7,5 до 8 на рік). Від 1990 р. й донині у світі спалахують щорічно 60 війн і військових конфліктів.

Відбуваються помітні зміни масштабів війн. Принциповою відмінністю воєн XX ст. стала поява такого небаченого раніше в історії явища, як світові війни. По суті це було втягнення в орбіту війни не тільки більшості держав і їхніх армій, але й на­родів. Ще у другій половині XIX ст. змінився характер комп-

Війни: історичні ретроспекції і перспективи лектування армій, рядовий склад яких у результаті “набли­зився” до цивільного населення. Оскільки перехід до військо­вої повинності, часто всезагальної, поширився на багато країн світу, то війни XX ст., особливо великі і, тим більше, світові, виявилися, по суті, зіткненням цивільного населення, вдягне­ного у військові шинелі. Країна, яка вступала у світову війну, підпадала під тотальне включення у неї усіх сторін суспільного життя, потенціалу і ресурсів. І питання стояло вже не про част­кові поступки супротивникові, а часом про саме існування дер­жави і навіть життя її народу.

Основою початку всесвітніх воєнних конфліктів XX ст. були імперство, гегемонізм, тоталітаризм і мілітаризм. Вибух Пер­шої світової війни (1914—1918 рр.) спричинився від сподівань силою переділити світ і панувати над його величезними райо­нами, коли це вже стало неможливим. Війни такого масштабу виявилися неприпустимими, і плани не здійснилися. Перша світова війна була попередженням, яке не зрозуміли. Друга світова війна (1939—1945 рр.) виникла приблизно на тій самій основі. Але запеклість була набагато більшою, тому що у цент­рі протиборства опинилися ідеологічно і політично абсолютно несумісні фашизм, геополітика і комунізм.

Окрім світових воєн у XX ст. не тільки збереглися, але й ста­ли більш поширеними локальні війни. Локальна війна — воєн­ний конфлікт між державами або коаліціями держав з обме­женими цілями, для досягнення яких використовуються зви­чайні засоби збройної боротьби з обмеженням масштабу та географічного району їхнього застосування. Синонімом ло­кальних воєн є також так звані “малі війни”, хоча часом це — лише пропагандистське кліше. Так, у “малій” війні в Афгані­стані протягом 9 років загальна чисельність радянського “об­меженого контингенту” перевищила 620 тис., а афганське на­селення зменшилося на кілька мільйонів (понад 1 млн осіб за­гинули, 2 млн стали біженцями до інших країн).

Якщо до середини XX ст. війни розширювалися, то у другій половині зростає тенденція до зменшення великих і збільшен­ня середніх і малих війн. Це не означає, що час “великих війн” пішов у минуле. Війна Сполучених Штатів проти Іраку 2003 р. — тому підтвердження. Однак намагання уникнути можливого нового глобального конфлікту і факт “дроблення” війни наявні. Середні і малі війни у сукупності немов заміню­ють велику війну, розтягуючи у просторі і часі її тяжкі наслід-

257

9 Орлова Т. В.

ки. За 50 років після Другої світової війни у середніх (25—ЗО) і малих (більше 400) війнах, які охопили не менше країн, ніж було у великій війні, загинуло понад 40 млн осіб, понад ЗО млн стали біженцями, що можна зіставити з жертвами і лихами ве­ликої війни^[CCXVI].

Розширився зміст війн. Якщо сто і більше років тому він пе­реважно вичерпувався збройною боротьбою, то у XX ст. все більше доповнювався дипломатичною, економічною, інформа­ційно-психологічною, розвідувально-диверсійною, терорис­тичною та іншими формами боротьби, які підпорядковані єдиній меті і розгортаються не лише на території воюючих дер­жав, а й на глобальному геополітичному просторі. Важливо під­креслити новий зміст у тій політиці, яка породжувала і поро­джує, спрямовує, регулює війни сучасного світу. Це — зростан­ня в політиці деяких держав тенденцій гегемонізму, насильни­цького збереження привілеїв у користуванні ресурсами і експлу­атації інших, частіше за все відсталих, країн, пріоритет егої­стичних інтересів певних соціальних прошарків і верств. Історія сучасного світу знає чимало прикладів впливу на політику пар­тій і окремих особистостей із кримінально-диктаторськими і войовничими нахилами, одержання політиками у своє розпоря­дження дедалі більш жорстоких і руйнівних засобів насильства. Відоме й зростання у ряді місць культу сили, мілітаризму і вій­ни. Ці та інші тенденції призводили і можуть призводити надалі до суттєвих змін політики. В ній зростають радикалізм, неспра­ведливість, експансіонізм, жорстокість та антигуманізм. Війни, які породжуються такою політикою, стають дедалі кривавіши­ми і руйнівними, такими, що відкидають загальновизнані зако­ни і звичаї.

У війнах XX ст. перестав визнаватися принцип — не робити ворогові більше зла, ніж того вимагають цілі війни. Дослідни­ки вказують, що 1914 рік відкрив шлях війнам нової епохи, у якій виявила себе небачена до того масова страшенна жорс­токість після “відносно шляхетних” війн XVIII і XIX ст., коли ще зберігали свою силу традиції лицарського благородства. ІЦе одна відмінність воєн XX століття: небачено зросли жерт­ви, бідування і страждання мирного населення у воєнні часи. В цьому випадку діють кілька причин.

Раніше війни, як правило, велися силами професійних ар­мій і часто не зачіпали більшості мирного населення. Про­мислова і науково-технічна революції означали крім усього іншого і революційні перетворення у сфері військової справи. Створення громіздких самохідних гармат, розвиток залізнич­ного, а потім автомобільного і гусеничного транспорту, які да­вали можливість пересуватися численним арміям і військовій техніці на великі відстані, зростаючі швидкості їх перекинення з одного театру воєнних дій на інші радикально змінили масш­таби, прийоми і правила ведення війни. Насамперед відбулася широкомасштабна індустріалізація підготовки і здійснення війни.

Самі імперативи ведення сучасної війни вимагали величез­них просторів, розширення зони потенційних воєнних дій. Гі­гантські армії потребували створення гігантських інфраструк­тур військово-промислового комплексу, а також гігантських систем постачання військовою технікою, боєприпасами, об­мундируванням, продовольством, людськими ресурсами, ко­мунікаціями тощо. Все це вказувало на те, що для здобуття пе­ремоги у сучасній війні тил набув не меншого значення, ніж саме поле бою. Неодмінною умовою перемоги став розгром во­рожого тилу, тобто охоплення воєнними діями і знищення мирних міст і сіл, промислових центрів, суто цивільних об’єктів. Поява авіації, ядерної зброї із засобами її доставки буквально революціонізувала цю сферу, бо, по суті, стерла лінію розмежування між театрами воєнних дій і мирними, цивільними структурами. Уся територія воюючих країн таким чином перетворювалася на театр воєнних дій. Внаслідок цього війна у XX ст. набула тотального характеру. Вона стала захо­дом, покликаним ліквідувати не тільки живу силу і військову машину супротивника, але також його людські резерви і ви­робничо-господарську інфраструктуру. Звідси такі поняття, які стали звичними характеристиками Другої світової війни: тотальна війна, тотальна мобілізація, беззастережна і повна капітуляція та ін.

Дуже багато населення гинуло і гине у громадянських вій­нах. Громадянська війна — найбільш гостра форма вирішення соціальних суперечностей усередині країни, збройне протисто­яння соціальних, етнічних, релігійних спільнот та груп за ре­алізацію своїх корінних економічних, політичних та інших інтересів. Форми громадянської війни — різноманітні: повстан­ня, партизанські дії, боротьба регулярних армій або напіввоєн- них формувань, організований політико-військовий тероризм та ін.

Громадянська війна, як і війна в цілому, зазнає складної еволюції. У XX ст., особливо у другій його половині, виявила­ся світова тенденція до збільшення громадянських воєн і внут­рішніх військових конфліктів. За підрахунками західних со­ціологів, майже за 500 років до Другої світової війни з 278 воєн 200 були міждержавними і тільки 78 (тобто менше 20 %) — громадянськими. Протягом кількох десятиріч до 1990 р. зі 127 значних воєн міждержавний характер мали 37 (ЗО %), а реш­та — 70 % — були громадянськими. Тільки в Африці з 1960 до 1990 р. було 18 великомасштабних громадянських війн.

Громадянські війни є найбільш запеклими, відзначаються підвищеною руйнацією і винищенням. Так, СІЛА втратили у Громадянській війні 1861—1865 рр. вбитими 618 тис. осіб (біль­ше 2 % тодішнього населення), що більше, ніж американські втрати у двох світових війнах (загальні втрати CIIIA у Другій світовій війні становили 450 тис. осіб). Безпрецедентною за людськими, господарськими і духовно-культурними втратами була громадянська війна на уламках Російської імперії 1918— 1922 років. В ній загинуло понад 13 млн осіб: не менше 8 млн з боку червоних і приблизно 5 млн з боку білих, що становило близько 10 % населення. Це більше, ніж втратила радянська армія у 1941—1945 рр. Великі втрати громадянських воєн мали місце у другій половині XX ст. Тільки в шести африкан­ських країнах (Судані, Ефіопії, Мозамбіку, Анголі, Уганді, Со­малі) під час громадянських воєн у 1980-х роках загинули близько 4 млн осіб, в основному мирне населення. Чимало гро­мадянських воєн другої половини XX — початку XXI ст. від­значалися значною тривалістю: від 5 до 35—37 років. Особли­во це було характерним для країн Латинської Америки, Афри­ки та Азії. Такі війни продовжувалися у Нікарагуа — 8 років, Сальвадорі — 12, Гватемалі — приблизно 36 років.

Третім світовим конфліктом XX cm. була “холодна вій­на”^[CCXVII]. “Холодна війна” стала третьою і останньою у XX ст. сві­товою війною. З одного боку, вона мала ознаки справжньої сві­тової війни, яка закінчилася переділом світу на користь пере­можців і повним крахом (аж до розпаду) держав, що програли. З іншого — це була незвичайна, нетрадиційна війна, яка здій­снювалася переважно в ідеологічній, політичній, економічній і технологічній сферах із використанням безпрецедентно жорс­тких невійськових і нетрадиційних засобів. Використання цих засобів, врешті-решт, і визначило характер, форми і масштаб “холодного” протиборства, яке аж ніяк не вписувалося у рамки звичайної збройної боротьби. Водночас “холодна війна” мала і свої характерні особливості, які суттєво відрізняли її від “зви­чайної” світової війни. Так, вперше країна, що розпочала сві­тову війну, виграла її. Суперечності мали яскраво виражений ідеологічний характер, однак їх розв’язання не привело до усу­нення протиріч геополітичних. Розв’язання цих суперечнос­тей на глобальному рівні здійснювалося виключно з вико­ристанням жорстких невійськових і нетрадиційних (насампе­ред інформаційних) засобів протиборства. Наявність ядерної зброї й усвідомлення небезпеки світової ядерної війни та її на­слідків не дозволили застосувати військові засоби у глобально­му масштабі. Суперництво було винесене на територію “третіх” держав (війни в Індокитаї та Афганістані). “Холодне” проти­борство, що тривало майже 45 років, здійснювалося на тлі нау­ково-технічної революції, пріоритетного розвитку комп’ютер­них та інших інформаційних технологій і велося навіть у кос­мосі^[CCXVIII]. Після закінчення війни залишилася одна велика держа­ва, а підсумки війни не були юридично закріплені рішеннями міжнародної конференції держав-переможниць.

“Холодна війна” мала колосальні геополітичні наслідки. Насамперед дезінтегрував Радянський Союз, і його геополітич- ний потенціал як великої держави було знищено. Його зони впливу, за рідкісним винятком, перерозподілено на користь СІЛА і НАТО. Зникла світова соціалістична система разом зі своїми військово-політичною (Організація Варшавського дого­вору) та економічною (Рада економічної взаємодопомоги) ор­ганізаціями. На терені колишнього CPCP утворилися незалеж­ні держави із сумарним геополітичним потенціалом набагато меншим, ніж той, що був у Радянського Союзу. Відбулося об’єднання Німеччини. Центральноєвропейський простір за­знав суттєвої фрагментації: на ньому з’явилися нові держави. Перемога у “холодній війні” дала змогу Сполученим Штатам залишитися єдиною “супердержавою” світу. З іншого боку, розвал Радянського Союзу різко погіршив становище Росії, яка прийняла (як правонаступниця) основний тягар поразки у тій війні. Росія втратила чверть частини території (повернула­ся до розмірів XVII ст.), майже половину людських ресурсів і практично всі радянські (і традиційно російські) зони геополі- тичного впливу. За роки реформ вона опустилася до статусу “потенційного світового лідера”, і міжнародне становище її нині значно погіршилося.

Максимальний геополітичний виграш від закінчення “хо­лодної війни” (зрозуміло після США) одержали Німеччина і Китай, які фактично позбулися противаги своїм геополітич­ним прагненням на сході і півночі Євразії відповідно. Крім того, тільки ці держави розширили свої території. Велика Бри­танія і Франція залишаються країнами, які визначають розви­ток не тільки “демократичного плацдарму” — Європи, а й сві­тового процесу. Однак поява об’єднаної Німеччини і різке по­силення ролі НАТО роблять їх зовнішньополітичні позиції не надто перспективними. В цілому група країн — лідерів світо­вого розвитку залишається, як і 100 років тому, досить обме­женою і практично тією ж за складом (замість Австро-Угорщи­ни у цій групі з’явилися Китай і Канада). Показовим є той факт, що найбільша концентрація країн-лідерів спостерігаєть­ся у географічному поясі, розташованому між ЗО і 60 градуса­ми північної широти.

Починаючи з 90-х років XX ст. найперспективнішим спосо­бом ведення воєнних дій вважається інформаційна війна. Як зазначають військові фахівці, сьогоднішня війна — інформа­ційна, і її виграє той, чиї інформаційні системи більш доско­налі. Визначення їй дається таке: комплексний вплив (сукуп­ність інформаційних операцій) на систему державного та військового управління протидіючої сторони, її військово- політичне керівництво, який би ще за мирних умов приводив до прийняття сприятливого для сторони-ініціатора інфор­маційного впливу рішення, а під час конфлікту повністю па­ралізував би функціонування інфраструктури управління противника^[CCXIX]. Неодмінною умовою є захист власної інформа­ції і своїх інформаційних систем. Основні зусилля зосереджу­ються не на знищенні особового складу і військової техніки супротивника, а на виведенні з ладу його “нервової системи” — комп’ютерних мереж і мереж зв’язку головних штабів. Справжня інформаційна війна, таким чином, передбачає ви­користання збройними силами комп’ютерних і телекомуніка­ційних технологій як засобу знищення супротивника у війні шляхом дезорганізації його управління, внесення хаосу в ро­боту обчислювальних центрів і мереж зв’язку, ліквідації пун­ктів військово-політичного керівництва і командування військ, дезінформації і морально-психологічного тиску на особовий склад його армії, а також населення. Кровопролиття при цьо­му зводиться лише до можливо мінімального рівня, особливо у своїх військах.

Першою повномасштабною інформаційною війною вважа­ють бойові дії армій США та їх союзників у 1991 р. у Перській затоці проти Іраку. Широке використання сучасних інформа­ційних та автоматичних систем управління забезпечили їх ви­соку ефективність. По військах та інших об’єктах Іраку були завдані високоточні вогневі удари, американські мобільні ге­нератори перешкод “Сендкребс” спричинили повний хаос у довгохвильовий зв’язок, що значною мірою паралізувало уп­равління військами Іраку. Він був змушений припинити війну і погодитися на всі умови, які висунули західні держави. Під час війни, розв’язаної проти Іраку в березні 2003 р., були за­стосовані аналогічні методи.

Історія людства значною мірою — це історія безперервних війн племен, народів, націй, держав, імперій, кланів, партій та інших між собою. Які уроки дає нам минуле?

Урок перший. У всі часи, аж до другої половини XX ст., ви­користання військової сили розглядалося як головний, при­родний і закономірний засіб політики, наданий самою приро­дою людському суспільству. Ніхто не вірив у достатню надій­ність політичних переговорів і угод. “Силові рішення” відтіс­няли на другий план політику. Політичні методи дуже часто застосовувалися лише для того, щоб краще підготуватися до наступної війни. Але три світові конфлікти XX ст. довели, на­скільки згубним є відставання військово-політичної думки від закономірностей світу, що змінюється. Катастрофічною вияви­лася переконаність, що у XX ст. можна військовим насиль­ством досягти чого завгодно, як і в XIX ст. чи раніше. Обидві світові війни виникли і через некомпетентність лідерів, які ду­мали, що в нові часи військовою силою можна маніпулювати так само, яків минулі епохи. У XX ст. політична малограмот­ність і безпринципність йшли поруч із малограмотністю війсь­ковою. Особливо це болісно відбилося на долі радянських лю­дей. Звичайно, можливі заперечення, особливо з боку пред­ставників старших генерацій: “Про що йде мова? Адже ми пе­ремогли!” Так, але якою кров’ю, ціною яких жертв? Де було зупинено ворога? Не можна забувати, що в історії людства іс­нує таке поняття, як “піррова перемога”, тобто така, яка ви­снажила усі сили. Країну і народ було, як щит, підставлено, аби прикрити некомпетентне керівництво. Історія довела, на­скільки згубною є для народів посередність при владі. Так було за часів Сталіна, так — і за часів Дж. Буша-молодшого.

Другий у р ок. Протягом тривалого часу догмати сили, закріп­лені загальною політичною свідомістю, поступово ставали най- консервативнішим елементом суспільних відносин. Серед них — переконання, що кожна держава повинна завжди готуватися до війни, а мир — це лише перепочинок між війнами. Тільки страх перед переважаючою силою може втримати будь-яку країну від агресії. Необхідно вже в мирний час добиватися мак­симальної військової переваги над тими, кого вважають воро­гами. Гонка озброєнь вважалася законом. А все найкраще має віддаватися військовим — еліті суспільства. Завоювання чу­жих територій, переділ володінь, кордонів, пограбування пе­реможених, захват полонених як робочої сили, утвердження власної ідеології або догматів віри — усе це “нормальні” цілі застосування сили. Ці погляди склалися здавна. їх завжди особливо ревно підтримували і примножували військові касти. Але в наш час більшість з них не тільки припинила “працюва­ти”, а й стала шкідливою і небезпечною. Найважливіша умова миру — подолання цих поглядів, проте вони дуже живучі.

Третій урок. Історія свідчить, що політика сили завжди по­єднувалася зі своєю протилежністю — прагненням людей до виживання і до тих чи інших форм обмеження сили. Процес обмеження політичних можливостей військової могутності по­ступово розвивався протягом усього XX ст., хоча спочатку його не помічали через існуючі традиції. Протягом століття діяли дві тенденції. Перша полягала у стрімкому зростанні ма­теріальної могутності військової сили, яка зі створенням ядер­ної зброї досягла абсолютних величин. Друга — в обмеженні військової сили як найбільш дієвому засобі політики.

Четвертий урок. У XX ст. було дискредитовано імперську політику, ту, що сподівалася силою утримувати насильницькі структури, коли вони опинялися на межі розпаду. Тоталітарні режими довели до крю використання військових засобів для внутрішньополітичних завдань, прагнучи забезпечити своє іс­нування. У декого було бажання зберігати колонії, розши­рювати території, не рахуючись із волею інших народів, нав’язувати чужі режими, ідеологічні настанови. Однак дві го­ловні тенденції виявилися сильнішими, ніж військова сила: за­гальне прагнення у XX ст. демократії і національної незалеж­ності. Вони винесли вирок імперіям. Розпад і загибель Австро- Угорської монархії, як і Османської деспотії, відбулися під

тиском національно-визвольних рухів. Фашистські режими в Європі, японський тоталітаризм були знищені у демократич­ній боротьбі Другої світової війни. Британська імперія розва­лилася також під впливом демократичних процесів у після­воєнному світі. Підрив командно-адміністративної, тоталітар­ної системи в CPCP і у Східній Європі, розпад Радянського Со­юзу теж були результатом процесів широкого демократичного порядку.

П'ятий урок. Майже всі війни XX ст. призводили до полі­тичних глухих кутів у тому розумінні, що викликали наслід­ки, яких не чекали ані переможці, ані переможені. Мав рацію відомий американський політолог 3. Бжезинський, коли пи­сав: “Параметри і траєкторії війни непередбачувані за самою своєю природою. Війна породжує непередбачену воєнну дина­міку і викликає сильні політичні потрясіння, створюючи як нові проблеми, так і нові можливості”. Хрестоматійними є приклади Першої і Другої світових війн. Ніхто й думки не мав, що їх результатами стануть у 1917 р. революції в Росії, в інших країнах, утворення соціалістичної супердержави, потім со­ціалістичного табору і початок “холодної війни”. Іншим при­кладом може бути підтримка американцями талібів у війні з CPCP. Ті самі ісламістські терористи потім спрямували свою зброю проти СІЛА, вбачаючи в них “світове зло”, з яким треба боротися будь-якими методами.

У XX ст., як правило, виявлялася неспроможність лідерів, відповідальних за використання сили. Вони вдавалися до неї, коли цього робити вже не можна було. Вони не розуміли, що, застосовуючи силу, вони прирікають себе на глибокі, часом ка­тастрофічні кризи і викликають тяжкі соціальні наслідки для власних суспільств. Коли Німеччина перед Першою і Другою світовими війнами в гігантських масштабах масово озброюва­лася, то вона штовхнула до того ж інші держави, але двічі за­знала катастрофи. Коли Радянський Союз під час “холодної війни” озброювався, аби стати рівним у силі, по суті, з усім навколишнім світом, то, досягнувши “рівноваги”, розорив себе економічно, підірвав ту саму силу і вичерпав можливості влас­ної системи, яка зазнала краху.

Шостий урок. Історичний досвід показує, що демократія як така не є запорукою відвернення війн. Звичайно, недемокра­тичні, диктаторські, тоталітарні, авторитарні, військові, над- 266

то централістські держави і режими значно частіше виступа­ють ініціаторами війн. За таких режимів невелика купка агре­сивних правителів може бездумно кинути армію на придушен­ня мирних демонстрацій і заворушень своїх громадян. Такі режими більш схильні до воєнних авантюр. У них немає стри­мувань від безглуздих рішень та дій, вони легше можуть втяг­ти країну у війну, не рахуючись із громадською думкою, про­тестами політичних інститутів і народу. Особливо небезпечною є супервлада одної особи, яка спирається на невелику замкне­ну олігархію і розпоряджається долею країни. Підвищена аг­ресивність авторитаризму є загальновизнаним фактом.

Демократичні держави рідше виступають ініціаторами війн, особливо між собою. Після Другої світової війни не було війн і конфліктів між західноєвропейськими демократіями. Відомо, що США, Велика Британія, Франція та інші демократичні країни були майже не підготовлені до Другої світової війни порівняно з тоталітарними режимами. Часом стверджується, що саме демократія покликана здійснити революцію у вій­ськово-політичних відносинах між державами, позбавити люд­ство військових потрясінь і мілітаризму. Але, якщо звернути­ся до історії XX CT., то виявиться, що чимало великих воєн і військових конфліктів ініціювали західні демократії: США — ЗО, Велика Британія — 40, Франція — 28 та ін.^[CCXX] Зростання кількості демократичних держав, особливо у другій половині XX ст., не зумовило пропорційного згортання агресивних дій. У 1900 р. було 13 ліберально-демократичних держав, у 1975 — близько ЗО, у 1991 — 61. На період подвоєння кількості лі­берально-демократичних держав (1945—1975—1991 рр.) при­падає майже половина всіх воєн і військових конфліктів, ініційованих західними державами у XX ст. Історичний досвід показує, що демократія, як і ринкова економіка, не звільня­ють людство від небезпеки війн. Сама демократія (хоча вона, можливо, є найсправедливішою формою правління) пов’язана з великою кількістю негативних моментів, саме з погляду роз­в’язування пристрастей, емоцій, ворожнечі і конфліктів.

Історія часто свідчить про те, що демократія не змогла стати на перешкоді розв’язанню війни. Часто демократичні прин­ципи рішуче відсувалися на задній план, коли на карту стави­лися реальні або удавані національні інтереси. Відомо, що Бри­танська і Французька імперії розширювали свої межі, в той час як у внутрішньополітичній сфері утверджувалися демокра­тичні цінності та інститути. Відома епопея становлення й інс- титуалізації демократії на Північноамериканському континен­ті, яка супроводжувалася іншою — вже кривавою — епопеєю вигнання із власних земель і фізичного знищення численних ав­тохтонних племен. Вже у XX ст. демократична Америка заради так званих національних інтересів принесла багато страждань десяткам мільйонів людей. Тільки адміністрація Р. Рейгана здійснила чотири відкриті і 17 таємних воєнних втручань у внутрішні справи інших держав під приводом сприяння демо­кратії. Ці акції були спрямовані на повалення діючих урядів, чимало з яких користувалися підтримкою більшості народу. І зараз Америка претендує на роль одноосібного арбітра у питан­нях демократії і збереження миру в усьому світі. Мріючи про монополярний світ, у якому домінувати буде тільки вона, Аме­рика пропонує себе як “рятівницю світу для демократії”. При цьому, як показують дії СІЛА стосовно окремих країн, різного роду інтриги, таємні операції і війни зовсім не викидаються з арсеналу демократії. Інколи трапляються анекдотичні випад­ки: у війні проти Афганістану восени 2001 р. американські лі­таки скидали і бомби, і продовольчі гуманітарні пакунки. Тому не дивно, що з’явилися заклики “врятувати світ від демо­кратії”.

Демократія не скасовує національно-державні інтереси, які часто перебувають у конфлікті один з одним. Вона розв’язує у мас пристрасті, які так часто були причиною кривавих кон­фліктів (демократична Лютнева революція 1917 р. в Росії, на­приклад). Парадокс: водночас зі збільшенням останнім часом кількості країн, що стали на шлях демократичного розвитку, збільшилася також кількість країн, де спалахнули громадян­ські війни. Події в Югославії, колишньому Радянському Со­юзі, у деяких частинах Африканського континенту демонстру­ють, наскільки болючим є перехід від однієї системи координат до іншої. Ліквідація авторитарних та тоталітарних режимів і перехід на рейки демократизації можуть сприяти розв’язуван- ню жахливих дрімаючих сил міжобщинного та етнічного кон­флікту, які раніше трималися в покорі тими самими режима­ми. З іншого боку, історія свідчить, що збільшення країн з де­мократичним ладом не завжди і не обов’язково веде до утвер­дження демократичних принципів у відносинах між держа­вами.

У сучасному світі, що глобалізується, змагання і протибор­ство країн та народів поєднується зі зростаючою тенденцією до взаємозалежності. Економічні, національні або інші інтереси усіх без винятку народів опинилися вплетеними у єдиний ву­зол із загальнолюдськими інтересами. Це взаємне переплетен­ня і взаємозалежність набули глобального характеру. У зв’язку з цим виникає питання: чи не настає мир, вільний від конфлік­тів і війн? На жаль, слід визнати сувору реальність конфліктів і воєн та їх невикорінюваність із життя міжнародного співто­вариства. Зміни, які відбулися останніми роками, не зменши­ли ризику воєн і збройних конфліктів.

З кінця XX ст. зі становленням постіндустріального су­спільства на перший план почали виходити міжцивілізаційні війни. Це — зіткнення різних культур, релігій, менталітетів, хоч і тут можна знайти демографічні й економічні причини. Так, активність і агресивність мусульманської цивілізації ба­гато в чому пояснюються високим рівнем народжуваності, не­обхідністю забезпечити життєвий простір і засоби існування для стрімко зростаючого населення. Ліквідація протистояння двох світових супердержав, які очолювали два протидіючі вій­ськові блоки, висунула на перший план міжцивілізаційні су­перечності та воєнні конфлікти, які відбувалися раніше. Міжцивілізаційні війни на новому етапі спочатку відбувалися у межах окремих країн. Вважається, що перший серйозний сиг­нал — свого роду модель таких зіткнень — сформувався у ви­гляді запеклого збройного конфлікту між християнською і му­сульманською общинами у 80-ті роки XX ст. у Лівані — невели­кій країні зі сприятливими природними умовами і середнім рівнем розвитку. Потім такі конфлікти стали повторюватися в інших місцях. Найбільш яскравий приклад — війна у Боснії та Герцеговині, де було розв’язано запеклу війну між представни­ками православної, католицької і мусульманської вір. Зіткнен­ня цивілізацій відбулися в Афганістані, на Балканах, у Закав­каззі, Чечні. Періодично спалахує вогонь збройних конфліктів між індуїстською і мусульманською цивілізаціями в штаті Джамму і Кашмір. Міжцивілізаційний характер мали війни в Перській затоці 1991 р. і проти Іраку 2003 р.

Світового обговорення набула стаття, а потім книга амери­канського аналітика С. Хантінгтона “Зіткнення цивілізацій” (стаття з’явилася у 1993, а книга — у 1997 р.). Автор вважає, що у сучасному світі головні конфлікти “будуть відбуватися між націями і групами, які належать до різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій домінуватиме у світовій політиці”. Куль­турні характеристики і відмінності, вважає він, менш рухливі і змінні, ніж політичні та економічні. “Комуністи можуть ста­ти демократами, багаті бідними, і навпаки, але росіяни не мо­жуть стати естонцями, а азербайджанці — вірменами. У класо­вих та ідеологічних конфліктах ключове питання було: “На чиєму ти боці?”...У міжцивілізаційних конфліктах — “Хто ти?” Це — даність, яку не можна змінити. “Лише на поверхні західна культура просякає собою решту світу. На більш глибо­кому рівні західні концепції кардинально відрізняються від тих, що переважають в інших цивілізаціях. Західні ідеї індиві­дуалізму, лібералізму, конституціоналізму, прав людини, рів­ності, свободи, панування закону, демократії, вільного ринку, відокремлення церкви від держави часто знаходять слабкий відгук в ісламській, конфуціанській, японській, індуїстській, буддійській або православній культурах. Західні спроби про­пагування цих ідей викликають зворотну реакцію, спрямовану проти “імперіалізму прав людини” і утвердження своїх влас­них цінностей”. С. Хантінгтон підкреслює, що саме по собі уяв­лення про можливості “універсальної цивілізації” є західною ідеєю, яка суперечить партикуляризму^[CCXXI] більшості азіатських спільнот та їх схильності робити наголос на відмінності одних народів від інших. На думку С. Хантінгтона, головна пробле­ма, яка постає перед Заходом, — це не ісламський фундамен- талізм, а іслам, інша цивілізація, народи якої переконані в пе­ревазі своєї культури і пригнічені тим, що їхня міць набагато менша. А проблема для ісламу — це Захід, інша цивілізація, народи якої переконані в універсальному характері своєї куль­тури і вважають, що їхня міць, яка переважає, накладає на них обов’язок поширювати цю культуру у всьому світі.

На сучасному етапі діють певні фактори, які посилюють не­безпеку міжцивілізаційних воєн і зіткнень. Насамперед це де­мографічний фактор. Протягом наступних 50 років можна очі­кувати зменшення загальної чисельності населення західно- християнської і православної цивілізацій на декілька відсотків і кратне зростання чисельності населення в африканській цивілізації, у мусульманській, латиноамериканській, індуїст­ській, китайській. Тобто посилиться тиск у цивілізаціях з ви­сокими темпами зростання населення, що може збільшувати небезпеку конфліктів.

Ситуація також погіршується економічним фактором, збіль­шенням прірви між багатими і бідними цивілізаціями. За да­ними організації “Програма розвитку ООН”, у 60-ті роки XX ст. багаті країни жили заможніше найбідніших у ЗО разів, а на по­чатку XXI ст. — вже у 72 рази. СІЛА, забезпечуючи собі найви­щий життєвий рівень, споживає 40 % всієї сировини, що вико­ристовується у світі, дають приблизно 50 % відходів, які за­бруднюють довкілля. Якщо буде зберігатися такий стан, насе­лення бідного світу, усвідомлюючи його несправедливість, ви­магатиме своєї частки і може чинити спроби переділу. Голод­ний відчай найзлиденніших країн може призвести до глобаль­ного конфлікту, який загрожуватиме усьому людству.

Небезпечною є помилкова стратегія транснаціональних кор­порацій, які виступають фактичними хазяїнами глобальної еко­номіки. У гонитві за максимальними надприбутками вони не тільки перекачують ресурси з менш розвинених в більш розви­нені країни, сприяючи збільшенню прірви між багатими і бід­ними країнами, а й порушують обґрунтовані пропорції між сек­торами глобальної економіки, надмірно розвиваючи фінансовий сектор (віртуальну економіку), на шкоду реальній, посилюючи сировинну направленість економіки країн, що розвиваються, і держав СНД, наповнюючи їхні ринки товарами і послугами не­високої якості, насичуючи світ сучасною зброєю.

Також небезпечним фактором виступає недалекоглядна по­літика Заходу, і особливо СІЛА, які, упиваючись своєю силою, намагаються нав’язати свої волю, інтереси (але не свій висо­кий рівень життя) іншим цивілізаціям. Прагнення реалізува­ти свою монополію супердержави, нав’язати силою своє ро­зуміння світового порядку іншим цивілізаціям невідворотно викликає протидію з їхнього боку. Надалі така протидія буде тільки зростати. Спроби побудувати Pax Americana приречені на невдачу. Ця невдача може призвести до локальних війн, а в перспективі і до глобальної міжцивілізаційної війни.

Усі локальні війни XX ст. велися в традиціях індустріаль­ної епохи. У концепції війни XX ст. завжди перемагав сильні­ший, тобто той, хто мав більш сучасні військові технології і більшу кількість нової техніки. 311 вересня 2001 р. бере поча­ток новий тип війни — асиметричної, глобальної і багатомір- ної. Для нього характерним є те, що визначеної лінії фронту немає, а вона може проходити не тільки в точках цивілізацій- них напружень, а і у будь-якому місці на території воюючих цивілізацій. Іншими словами, лінія фронту розосереджена по всій території противника. Значення технологічної переваги різ­ко знижується. Заходу може нав’язуватися тактика близького бою, вимотування терором, мору “власною внутрішньою демо­кратією”, ескалація насильства всередині його держави. Основ­ною формою цивілізаційної війни може бути тотальна парти­занська терористична війна, яка буде відбуватися одночасно на всіх територіях держав Західного альянсу. Може відбутися девальвація “загальнолюдських цінностей”. Загроза може йти і від дитини, і від вагітної жінки, увішаної вибухівкою, тому супротивна сторона буде змушена стріляти “у все, що рухаєть­ся”. Ця війна буде вестися з нагнітанням атмосфери страху і невизначеності. Переможцем виявиться той, хто більше при­стосований до виживання в екстремальних умовах. Війна з не­видимим противником знизить психологічну стійкість, що призведе до зростання різних захворювань. Будуть активно ви­користовуватися новітні технології інформаційної епохи: ін­формаційні війни, кібератаки і зараження комп’ютерів віруса­ми. Асиметричні атаки будуть використовувати слабкі сторони цивілізацій. Проти таких атак практично неможливо побуду­вати ефективний захист, в протилежному випадку цивілізація втратить свої переваги і буде змушена відмовитися від своїх цінностей. Це буде означати її поразку.

З іншого боку, Захід, зокрема американські стратеги, роз­робляють перехід концепції “від тотальної війни до війни без ризику і далі до війни без втрат”. Показовою у цьому відношен­ні була війна проти Іраку, яка розпочалася 20 березня 2003 р. і була проголошена президентом Дж. Бушем завершеною 1 трав­ня того ж року. За цей час бойових дій загинуло 125 амери­канських і 28 британських вояків^[CCXXII]. Чисельність жертв серед мирного населення Іраку оцінюється у 1500 осіб. Це, можна сказати, була “безкровна” війна, як би це не виглядало щодо тих, хто втратив у ній життя. Союзники за період “офіційної” війни втратили менше людей, ніж один батальйон за одну бит­ву під час Другої світової війни. Втрат з боку Іраку було на два порядки більше, але і вони не йдуть у ніяке порівняння хоча б із втратами того ж Іраку в не такій давній війні з Іраном. Подіб­ного вражаючого результату було досягнуто почасти завдяки свідомому наміру союзників звести втрати у живій силі і навіть матеріальну шкоду до мінімуму, почасти за рахунок колосаль­ної переваги союзників у військовій силі і техніці, почасти че­рез те, що супротивник, по суті, не чинив опору.

Установка на гуманні методи ведення війни була зумовлена певними причинами. Війни XIX—XX ст. у Європі, американсь­ка війна Півночі проти Півдня, війни на Тихому океані XX ст. були особливими у тому плані, що на відміну від середньовіч­них воєн вони були народними. Народи були їх учасниками і навіть більшою мірою ініціаторами. Нині жоден цивілізований заможний народ так більше воювати не буде. Серед безлічі по­яснень — найпростіше: дітей у родинах мало, а в них вкладено багато. Навіть якщо нація як електорат і погоджується на те, щоб уряд вів війну, вона вимагає мінімуму жертв. Демократія і пацифізм у цьому випадку дають про себе знати.

Нова концепція передбачає, що війни ведуться “дистанцій­но”, а ймовірність їх поширення на свою територію або на За­хідну Європу американці вважають незначною (без врахуван­ня асиметричних атак терористів). У зв’язку з чим, завдяки впровадженню “стелз”-технологій, керованих бомб, удоскона­ленню систем космічного зв’язку і керівництва боєм, усе біль­шого значення набувають військово-повітряні сили. Акцент робиться на досягненні перемоги шляхом руйнування військо­вої сили, військово-промислових об’єктів і систем управління противника з мінімальними жертвами серед цивільного насе­лення і господарських об’єктів. Захоплення території у деяких випадках просто втрачає колишню важливість. Головним за­вданням стає примус супротивника втратити воєнно-стратегіч­ний контроль з наступною капітуляцією. При цьому перемога все більш вимірюється успіхом у досягненні політичних цілей військової операції, що виборюються “малою кров’ю”. Проте на початку XXI ст. залишається проблема ефективного веден­ня високотехнологічної війни з супротивниками, які грають зовсім за іншими “правилами”.

Література

Андреев В.Г. Геополитика и мировые войны XX века // США — Канада. Экономика. Политика. Культура. — 1999.— № 11.

Володин ДА. Перестройка американского военного присут­ствия за рубежом // США — Канада. Экономика. Политика. Культура. — 2004. — № 10.

Гаджиев К.С. О природе конфликтов и войн в современном мире // Вопросы философии. — 1997. — № 6.

Гулин В.П. О новой концепции войны // Военная мысль. — 1997. — № 2.

Конышев В.Н. Война как средство политики: современные американские подходы // Общественные науки и современ­ность. — 2004. — №5.

Манохин В. Подходы к классификации войн и вооружен­ных конфликтов // Политические конфликты: от насилия к согласию. — M., 1996.

Первая мировая война. Пролог XX века. — M., 1998.

50 лет спустя: Уроки войны и современность. — M., 1995. Сенявская Е.С. Психология войны в XX веке. — M., 1999. Серебрянников В.В. Социология войны. — M., 1998. Смолянюк В. Нове століття — нові війни? Спроба футуроло­гічного конструювання ймовірних воєнних зіткнень XXI ст. // Віче. — 2000.— № 1.

Трубайчук А. Друга світова війна. — K., 2006.

Туронок С.Г. Информационно-коммуникативная револю­ция и новый спектр военно-политических конфликтов // По­лис. — 2003. — № 1.

Фарамазян P., Борисов В. Воєнная экономика: этапы разви­тия и контуры будущего // Мировая экономика и между нар. отношения. — 2001. — № 9.

Хантингтон С. Столкновение цивилизаций // Философ, и социол. мысль. — 1996. — № 1—2.

Холодная война. Новые подходы, новые документы. — M., 1995.

Шаклеина ТА. Стратегия прогресса или стратегия войны // США — Канада. Экономика. Политика. Культура. — 2006. — № 1.