УКРАЇНА В ПЕРІОД ДИРЕКТОРІЇ. ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

19 грудня 1918 р. Директорія прибула до Києва, а 26 грудня вона вже оприлюднила свій програмний політичний документ - Декларацію, в якій оголошувалась ліквідація гетьманського режиму і відновлення 26* 199

незалежної Української Народної Республіки.

У своїй Декларації Директорія проголосила владу трудящих і по­обіцяла провести вибори до Трудового Конгресу, якому буде належати вища законодавча влада в Україні. Вона також пообіцяла знищити по­міщицьке землеволодіння, відмінити всі реакційні закони уряду П. Ско­ропадського, відновити 8-годинний робочий день.

Національним героєм у ті дні був Симон Петлюра. У зв’язку з падін­ням гетьманщини в Києві була збудована урочиста арка і проведено парад.

Протягом двох тижнів не припинялися урочистості у вигляді обідів, вечорів, банкетів, де славили С. Петлюру та його отаманів. З часом у руках цих отаманів опинилися не тільки військові, але й політичні справи. Реальна влада практично знаходилася в руках С. Петлюри, А. Балбача- на, Є. Коновальця. В день проголошення Декларації Є. Коновалець видав наказ, який забороняв будь-яку антиурядову агітацію. Наказ передбачав негайний розстріл усіх агітаторів, затриманих у місцях розташування військ. На підлеглій території отамани розганяли профспілки, ради ро­бітничих і селянських депутатів, проводили масові арешти і розстріли.

Директорія мала лише формальну владу, її становище було дуже тяжким. Перш за все, послабла її соціальна база. Велика армія повстанців розпалася. Її чисельність зменшилася зі 100 тис. до 20 тис. чол. Переваж­ну масу армії складали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішили додому ділити поміщицьку землю.

8 січня 1919 р. Директорія прийняла земельний закон. Проголошую­чи ліквідацію приватної власності на землю, закон не давав, однак, відповіді на запитання, коли ж селяни все-таки отримають землю. Це стало поштовхом до початку конфлікту і зростання невдоволення селян політикою Директорії. Злило селян в цьому законі і те, що земельна власність іноземних (польських, австрійських, німецьких) поміщиків ого­лошувалася недоторканною, недоторканними залишалися і 15-десятинні господарства.

Уряд Директорії взяв на себе зобов’язання представляти інтереси робітників, селян, «трудової інтелігенції», позбавити прав земельну і промислову буржуазію. Але практично нічого цього не вдалося реалі­зувати. Серед українських партій, які входили до Національного союзу, не було єдності, не була визначена також і загальна лінія здійснюваної політики.

У 1919 р. Україна опинилася в стані повної анархії. На її території діяли шість різних армій: українська, більшовицька, добровольча, Антанти, махновська, польська. Протягом року Київ п’ять разів перехо­див із рук в руки. Численні фронти відділяли одне місто від іншого. Був порушений зв’язок із зовнішнім світом. Багато міст знелюдніли від голо­ду. Але найбільше від непрошених гостей терпіли селяни, які несли великі збитки. Селяни готові були підтримати будь-який уряд, який навів би порядок і задовольнив їх бажання. Україна перетворювалася в край, яким було легко заволодіти, але неможливо було керувати.

У грудні 1918 р. Антанта, й насамперед Франція, висадила в чорно­морських портах 60-тисячне військо. Це був несподіваний крок для Ди­ректорії. Інтервенти заявили про намір надати допомогу російській доб­ровольчій армії, яка готувалася на Дону до війни з більшовиками і ста­вила за мету відновити «єдину і неподільну Росію».

В умовах анархії і жорстокої боротьби за владу залишилася майже непоміченою така подія як Акт злуки (проголошення Східної та Західної частини України єдиною соборною Україною), здійснений 22 січня 1919 р. Сам по собі цей акт мав, безперечно, позитивне значення в історії україн­ського народу, але, проголосивши злуку УНР і Західноукраїнської На­родної Республіки (ЗУНР), Директорія так і не спромоглася втілити її в життя.

ЗУНР утворилася після революційних подій в Австро-Угорщині во­сени 1918 р. 18 жовтня 1918 р. українські парламентарі і представники партій зібрали у Львові свої збори і утворили Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем (юрист, колишній член парламен­ту в Відні). Наступного дня Рада оголосила, що українські землі імперії складають Українську державу. Однак, польські парламентарі на нараді в Кракові 28 жовтня утворили Ліквідаційну комісію і заявили, що її влада розповсюджується на всю Східну Галичину. Це стало причиною гострого конфлікту з Національною Радою. Зав’я­залися бої. Польські війська перейшли в наступ і захопили Львів, Перемишль та інші міста.

Тяжке становище ЗУНР змусило її звернутися за допомогою до Директорії. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписа­ний «Попередній договір про об’єднання обох держав в одну державну одиницю». Згідно з цим договором ЗУНР отримала територіальну автономію. 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві делегація ЗУНР обмінялася грамотами з представ­никами УНР. ЗУНР почала називатися Західною областю УНР. Але фактичне об’єднання УНР і ЗУНР все ж таки не було реалізоване, тому що дуже скоро Директорія потрапила у безви­хідне становище.

Євген Петрушевич

Після ліквідації гетьманського режиму активізувалися більшовики і прихильники радянської влади. 28 листопада 1918 р. був створений Тим­часовий робітничо-селянський уряд України. Його очолив Г. П’ятаков, і знаходився він у Курську. 29 листопада уряд звернувся до народу Ук­раїни з маніфестом. Він проголошував ліквідацію гетьманщини, віднов­лення радянської влади в Україні, передачу землі селянам, перехід фаб­рик і заводів до рук трудящих. На початку грудня українські повстанські дивізії розпочали наступ і 3 січня 1919 р. увійшли в Харків.

16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії, але це не допомогло їй стримати успішну ходу радянських військ.

В кінці березня - першій половині квітня 1919 р. основні сили Ди­ректорії практично були розбиті радянськими військами. Уряд УНР пе­реїхав в Східну Галичину.

Навесні 1919 р. Радянська влада була знову встановлена на переважній частині території України. В березні відбувся III Всеукраїнський з’їзд рад, на якому 10 березня була прийнята Конституція Української Соціа­лістичної Радянської Республіки. За всіма найважливішими положення­ми вона відповідала своєму прототипу - Конституції РСФРР. З’їзд обрав новий склад Центрального Виконавчого Комітету (ЦВК) рад України. 14 березня 1919 р. на першій сесії ЦВК рад України його головою був обраний Г. І. Петровський, також був сформований уряд УСРР - Рада Народних Комісарів на чолі з X. Г. Раковським. Основу політики цього уряду становили воєнно-комуністичні заходи, запозичені з практики Ра­дянської Росії, без будь-якого врахування місцевих особливостей.

«Воєнний комунізм» як система складався повільно і набув деякої завершеності лише у кінці громадянської війни. Найхарактернішими ри­сами його стали прискорені темпи націоналізації промисловості, не тільки великої, але й середньої і дрібної, згортання товарно-грошових відно­син, заміна товарного ринку як універсального регулятора економіки

Тема 10.

Весною - влітку 1919 р. в Україні повторилася ситуація літа-осені 1918 р. в Радянській Росії, тільки наслідки були ще більш згубними. Ук­раїнським радянським урядом були націоналізовані великі і середні підприємства, незважаючи на те, що народне господарство було прак­тично паралізоване. Видобуток вугілля майже припинився, заводи не працювали, залізниці були напередодні зупинення через відсутність па­лива і повну відсутність грошових засобів. Вихід було знайдено в швид­кому і рішучому здійсненні економічної диктатури пролетаріату.

Дестабілізації становища в Україні сприяла і спроба негайно пе­рейти до усуспільнених форм господарювання на селі. Декрет про зем­лю, прийнятий на II Всеросійському з’їзді рад (25-26 жовтня 1917 р.), дав більшовикам могутню підтримку селянства Росії та України. В Ук­раїні декрет про землю не був проведений у життя, його реалізацію зупинила австро-німецька окупація. Ось чому боротьба за землю стала складати суть повстанського руху в Україні. Відновлення радянської влади пов’язували якраз з надіями отримати землю. 25 січня 1919 р. радянський уряд України проголосив безкоштовну передачу землі се­лянам. Але на практиці основний тягар перемістився на організацію громадського обробітку землі. Весною 1919 р. в Україні було створено 1256 радгоспів, а також понад 500 комун і артілей. Значна частина ко­лишніх поміщицьких земель резервувалася для майбутніх комун і рад­госпів. Безпосередньо селянству у зрівняльний розподіл держава пере­дала 5-6 млн. дес. із 12 млн., відібраних у поміщиків. Це дуже сильно зачепило інтереси селян. Вже в березні - квітні 1919 р.

У зв’язку з труднощами в забезпеченні Червоної Армії і міст продук­тами харчування 12 квітня 1919 р. був впроваджений українським урядом декрет про продовольчу розкладку, а 15 квітня був опублікований декрет ВУЦВК, який установив в Україні продовольчу диктатуру. Проведення продрозкладки лягало на комбіди, створені ще в січні 1919 р.

На застосування продрозкладки село влітку 1919 р. відповіло новою хвилею заворушень і виступів, на придушення яких направлялися части­ни Червоної Армії. Дуже швидко в Україні з’явилися десятки озброєних селянських загонів на чолі з «батьками» та отаманами. Особливо велику небезпеку для радянської влади ніс заколот отамана Григор’єва, який спалахнув на півдні України. Всіляко саботував аграрні заходи радянсь­кої влади і Нестор Махно, який створив у районі Гуляйполя власну «автономну республіку».

Антон Денікин

надії не виправдалися. Ставка була

Весною 1919 р. головне вогни­ще громадянської війни спалахну­ло на півдні. Добровольча армія Генерала А. І. Денікіна, підтримана Антантою, активізувала свої дії. Через деякий час основні центри України були зайняті частинами цієї армії. Тимчасово ожила і Ди­ректорія. Об’єднавшись з війська­ми галицького уряду, петлюрівські частини влітку 1919 р. відправили­ся в похід проти радянських військ.

Під ударами армії Денікіна та під тиском антирадянських се­лянських заворушень в середині серпня радянська влада в Україні була повалена.

сійську владу. На захопленій території денікінці відновили дореволюційні

У Києві зустрілися війська Добровольчої армії А. І. Денікіна і Директорії, яка сподівалася на виз­нання УНР з боку генерала. Але ці зроблена на великодержавну ро­порядки, приватну власність на засоби виробництва, повернули землю поміщикам, відмінили 8-годинний робочий день. Повернулося і націо­нальне гноблення. Білогвардійські генерали не визнавали української нації, української мови. Українські газети, журнали, книги заборонялися.

Була ліквідована українська школа. Не дозволялося навіть розмов­ляти українською мовою. У Києві знищили бюст Т. Г. Шевченка та забо­ронили вивішувати його портрети в усіх установах. За допомогою союз­ників із країн Антанти деякі з діячів УНР намагалися досягти порозумін­ня з Денікіним, але той непорушно стояв на позиціях «єдиної і неподіль­ної» Росії і не визнавав УНР.

Зусиллями Червоної Армії і повстансько-партизанських загонів до грудня 1919 р. денікінці та інтервенти були в основному розбиті і вигнані з території України. Втретє була відновлена радянська влада в Україні. 11 грудня 1919 р. Всеукраїнський ревком відновив дію Конституції УСРР, а також декретів радянської влади. 19 лютого 1920 р. продовжив свою діяльність Раднарком УСРР.

Визначився новий підхід радянської влади до вирішення земельного питання. 5 лютого 1920 р. Всеукраїнський ревком прийняв новий закон про землю. Згідно з ним українському селянству, крім 14 млн. дес. колишніх поміщицьких земель, було передано 1,5 млн. дес., які знаходилися в 1919 р. в користуванні радгоспів і цукрових заводів. Закон проголосив

Тема 10. Україна в умовах боротьби за збереження державної незалежності (1918-1920 рр.) зрівняльний розподіл землі, добровільність у створенні колективних гос­подарств, обмеження угідь цукрових заводів (скоротилися в 3 рази). В результаті цього селяни УСРР зосередили в своїх руках 96% всіх зе­мельних площ України, 52% всіх селянських дворів стали середняцькими.

Всі ці перетворення мали, безумовно, позитивні наслідки, але доко­рінно не змінили ситуацію, тому що головними в політиці, економіці, ідеології залишалися все-таки «воєнно-комуністичні» методи.

Після переходу галицького корпусу на бік А. І. Денікіна, втечі окремих отаманів стан справ для Директорії став просто безвихідним. У грудні 1919 р. С. Петлюра, який зазнав поразки (був розбитий більшовиками, не брався в розрахунок союзниками, був знехтуваний Денікіним), звер­нувся за допомогою до Польщі. 21 квітня 1920 р. Ю. Пілсудський і С. Пет­люра підписали «Варшавський договір». Він включав у себе політичну і воєнну конвенції, підписані відповідно 21 і 24 квітня 1920 р. Згідно з політичною конвенцією, польський уряд визнавав Директорію УНР «вер­ховною владою» в Україні. Директорія, в свою чергу, погодилася на віднов­лення кордонів Польської держави станом на 1772 рік. За надання «допо­моги і підтримки» С. Петлюра дав згоду на такі умови договору: відмова «від своїх» прав на Східну Галичину, визнання Західної Волині «непо­дільною частиною Польщі», об’єднання для боротьби з більшовиками і організацію з цією метою «українських збройних сил при допомозі та підтримці польських військ», підкорення УНР Польщі в зовнішньополі­тичних справах. І, нарешті, Директорія дала згоду відновити права польських поміщиків на землю в межах самої УНР.

Навіть з позиції окремих емігрантських кіл Варшавський договір, підписаний таємно від українського народу, являє собою акт націо­нальної зради. Тому що за цим договором до Польщі переходила тери­торія площею понад 100 тис. кв. км, з населенням близько 10 млн. чо­ловік. Союз петлюрівців з поляками викликав невдоволення багатьох патріотів України.

Наступ польської армії в союзі з петлюрівцями спочатку був успіш­ним. Вдалося навіть захопити Київ. Але в середині травня 1920 р. Черво­на Армія перейшла в наступ. 12 червня був звільнений Київ, а потім і інші міста. Становище Польщі стало катастрофічним. Незважаючи на вимогу Англії призупинити воєнні дії, наступ Червоної Армії продовжу­вався в напрямку Львів - Варшава. Але потім радянські частини зазна­ли цілої низки невдач, і наступ зупинився. Польща, виснажена війною, погодилася на мирні переговори. На цих переговорах Польща та Англія домоглися включення земель Західної України і Західної Білорусії до складу Польщі. Після закінчення радянсько-польської війни припинила існування і УНР. Уряд УНР деякий час знаходився за кордоном і органі­зовував звідти напади на Радянську Україну, доки польська влада не була вимушена заборонити їх діяльність на своїй території відповідно до рішення Ризького договору 1921 р.

С. М. Будьонний, М. В. Фрунзе та К. Є. Ворошилов обговорюють план розгрому Врангеля. 1920 р.

Припинення війни з Польщею дало можливість зосередити основні сили Червоної Армії на розгромі військ Врангеля. 28 жовтня війська Півден­ного фронту перейшли в наступ і розгромили основні сили Врангеля. 17 листопада закінчилося звільнення Криму. До кінця 1920 року були розбиті і останні петлюрівські частини, які займали територію між Дністром і Південним Бугом.

20 листопада 1920 р. С. Петлюра підписав наказ про розпуск Дирек­торії. З розпадом Директорії закінчився ще один етап боротьби за неза­лежність України, за її державність.

Таким чином, 35-мільйонному народу України в 1917-1920 рр. не вдалося здобути державну незалежність. Боротьба українського народу за незалежність відбулася в два етапи:

1) проголошення незалежності в ході національно-демократичної ре­волюції;

2) боротьба за збереження державної незалежності під час війни 1918-1920 років.

Із самого факту поразки можна винести певні уроки.

1. Українське суспільство було розколоте за політичною ознакою. Се­ред прибічників незалежності були монархісти (прибічники гетьмана Ско­ропадського), українські республіканці, поборники радянського устрою. Різними були і погляди на соціально-економічний устрій майбутньої дер­жави: від буржуазного розвитку до створення соціалістичного чи кому­ністичного суспільства. Була відсутня єдина мета, яка могла б консолі­дувати націю.

2. Національною ідеєю переймався лише вузький прошарок україн­ської інтелігенції. Національно-визвольний рух залишився без підтримки

Тема 10. Україна в умовах боротьби за збереження державної незалежності (1918-1920 рр.) багатьох соціальних верств тому, що ні Центральній Раді, ні гетьмана­ту, ні Директорії не вдалося вирішити важливі соціально-економічні зав­дання і особливо аграрне питання. їм не вдалося створити українську армію, адміністративний апарат на місцях, здобути міжнародне визнан­ня України.

Очолила боротьбу українського народу за національну незалежність українська інтелігенція. Вона пройшла складний і суперечливий шлях у революції. Українська інтелігенція висунула немало відомих ідеологів і вождів визвольного руху. Вона несла на собі основний тягар національ­но-культурного і національно-державного будівництва. Але ряди україн­ської інтелігенції роздирали сумніви і суперечки. Єдність поглядів дося­галася надзвичайно рідко.

Важливо при цьому пам’ятати, що українська інтелігенція складала лише 2—3% всього населення, та тільки невелика її частина підтриму­вала і активно брала участь у боротьбі за українську державність. Для багатьох її представників, однаково тісно пов’язаних з російською та українською історією, культурою, було психологічно важко розірвати зв’язки з Росією і створити незалежну Українську державу.

Національно-визвольний рух не дійшов до міста, до промислових робітників. Багатонаціональний за своїм складом, але зрусифікований робітничий клас України, що цілком зрозуміло, тягнувся і підтримував російського робітника та під радикальними більшовицькими гаслами бо­ровся за свою політичну диктатуру і світову пролетарську революцію.

3. Україна була оточена могутніми ворогами, які силою придушили її свободу. Антанта вважала українців нацією незрілою, нездатною до самостійного державно-політичного творення, тому надавала реальну підтримку ворогам української державності. Радянська Росія вбачала в Україні частину своєї території.

4. Становленню національної держави великою мірою заважали хаос, отаманщина, які панували в Україні в 1917-1920 рр.

5. Незважаючи на весь тягар продрозкладки, наявність пограбувань і зухвалість з боку окремих частин Червоної Армії, а також деяких пред­ставників радянської адміністрації, все-таки багатомільйонна маса селян віддала перевагу у громадянській війні більшовикам. Після тісного знайом­ства з буржуазно-поміщицькою диктатурою перед селянином починав бро­дити привид старого поміщика, старого пана, чиновника, генерала. А це було страшніше від холоду,_ι голоду, невдоволення радянською владою. З цією владою пов’язувалися надії на отримання землі. Зміцнивши класовий союз пролетаріату і селянства, більшовики зуміли об’єднати сили проти внутрішніх та зовнішніх ворогів і перемогти їх. Більшовики спромоглися створити сильний партійно-державний апарат, який спирався на добре навчену, дисципліновану армію, міцні і жорстокі каральні органи.

6. Українська держава процесами конкретного державотворення не займалася, цілком покладаючись на самоорганізацію мас.

7. Загальний вплив громадянської війни і інтервенції на Радянську Росію та Україну був негативний. Народне господарство знаходилося в стані розрухи і розвалу, величезні були і людські втрати. В роки грома­дянської війни була ліквідована багатопартійність, обмежені проголо­шені соціалістичною революцією політичні свободи і права громадян. Із політики «воєнного комунізму» виросли і такі негативні явища, як абсо­лютизація ролі держави, посилення держапарату, ігнорування економіч­них законів розвитку і заміна їх адмініструванням, розгляд суспільства через призму класової боротьби. Зародилася атмосфера нетерпіння, не­прийняття чужої думки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойко О. Д. Історія України. - K., 1999.

2. Верстюк В. Ф. Роль і місце Центральної Ради в модерній історії України // Укр. іст. журн. - 1997. - № 5.

3. Верстюк В. Ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918— 1920 pp,). - К, 1991.

4. Винниченко В. К. Відродження нації. Ч. 1. - K., 1990.

5. Волковинський В. М. Батько Махно. - K., 1992.

6. Історія України. Курс лекцій: У 2-х кн./Мельник Л. Г., Верстюк В. Ф.„ Демченко М. В. та ін. - K., 1992. - Кн. 2.

7. Історичні портрети: Махно, Петлюра, Бандера/Уклад. М. Р. Новиченко. - K., 1991.

8. Кульчицький С. В. Громадянська війна в Україні: нове бачення//Історія Ук­раїни. - 2000. - № 43.

9. Лихолат О. В., Лихолат А. О. Історія України. — K., 1999.

10. Лозовий В. С. Аграрна політика Директорії УНР//Укр. іст. журн. - 1997. - № 2.

11. Нестор Иванович Махно: Воспоминания, материалы, документы//Вступ. ст.

и сост. В. Ф. Верстюк. - К., 1991.

12. Михальчук В. Вбивство Петлюри//Укр. іст. журн. — 1997. — № 2.

13. Петлюра С. В. Статті. — К., 1993.

14. Притуляк П. П. Економічний договір УНР з Німеччиною та Австро-Угорщи­ною 1918 р.//Укр. іст. журн. — 1997. - № 1.

15. Революция на Украине: По мемуарам белых/Сост. С. А. Алексеев; Под ред. Н. Н. Попова. — К., 1990. — Penp. воспр. изд. 1930 г.

16. Солдатенко В. Ф. Українська революція доби Центральної Ради: аналіз дос­віду періодизації//Укр. іст. журн. - 1997. - № 3.

18. Субтельний О. Україна: Історія. - 2-е вид. - K., 1992.