Встановлення комуністичних режимів у Східній Європі в повоєнний період (1946­1947 рр.). Східноєвропейська модель соціалізму: спільні та відмінні риси від радянської.

Встановлення комуністичних режимів. «Народна демократія». Відносини в середині радянського блоку. Східна Європа (в політичному значенні) — країни Східної та Центральної Європи в другій половині XX століття, в яких після Другої світової війни були встановлені прорадянські комуністичні режими (Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія.

«Народна демократія» — перехідна форма політичного режиму в країнах Східної Європи в другій половині XX ст. від демократії європейського зразка до тоталітаризму радянського зразка. З точки зору комуністичних ідеологів в CPCP — тимчасова перехідна форма політичного режиму від «антидемократичного» (в європейських та північноамериканських країнах) до «справжньої демократії» радянського зразка в країнах Східної Європи.

У Східній Європі, країни якої звільнені від нацистської Німеччини Радянською армією, в повоєнний період відбувалося становлення тоталітарно-комуністичних режимів. Для країн цього регіону характерні наступні риси:

•у внутрішній політиці — диктаторські режими з «культом особи», однопартійна комуністична система (допускалося існування дрібних партій, проте при владі завжди перебували комуністи: ПОРП у Польщі. КПЧ у Чехословаччині, УПТ (пізніше УСРП) в Угорщині, РРП (пізніше РКП) в Румунії, БРП (пізніше БКП) в Болгарії тощо;

• в економіці — провідна роль державної власності (повне одержавлення власності в CPCP; існування кооперативної та дрібної приватної власності в частині країн Східної Європи); переважання індустріально-аграрних або аграрних країн; економіка планова, розвиток за п’ятирічками; переважання групи промисловості «А» (добувна, важка, військова); колективізація;

•у зовнішній політиці — надзвичайно тісні економічні та політичні зв’язки з CPCP, участь в «соціалістичній інтеграції» - PEB та ОВД.

Визволення Європи від фашизму відкрило для країн Східної Європи шлях до проведення антифашистських демократичних перетворень і утвердження демократичного ладу. Ще в ході війни у 1943-1945 рр. у Східній Європі рух опору фашизму став переростати в народно- демократичні революції. Цьому процесу активно сприяв CPCP і його війська, що з 1944 р. знаходилися на цій території. Однак саме ця присутність частин Радянської армії змінили характер внутрішніх процесів в даному регіоні і сприяла в кінцевому підсумку тому, що країни Східної Європи виявилися в орбіті впливу CPCP.

Після ліквідації фашизму і відновлення незалежності Болгарії, Албанії, Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини і Югославії там розпочався процес консолідації колишніх опозиційних партій і рухів і утворення широких багатопартійних коаліцій, що дістали назву національних або вітчизняних фронтів. В кінці 1944 р. в Болгарії, Угорщині і Румунії, в 1945 р. — в Чехословаччині і Польщі вони створили коаліційні уряди, головним завданням яких було знищення залишків окупаційних режимів і відродження демократії. Комуністів і аграріїв, демократів і націоналістів та представників інших партій, що входили до цих урядів, на першому етапі післявоєнних перетворень об'єднувало бажання формування основ нового конституційного ладу, проведення вільних виборів, відбудови економіки, налагодження матеріального забезпечення населення, вирішення нагальних соціальних проблем. Зокрема, коаліційними урядами цих країн були ліквідовані монархії (Румунія, Болгарія, Югославія), проведені загальні вибори у представницькі органи влади і аграрні реформи, створений державний сектор в економіці за рахунок націоналізації власності фашистів та їх посібників, колективізація (щоправда в деяких країнах вона проведена стовідсотково — Болгарія, а в деяких навіть відмінена — Югославія).

Характер цих перетворень у 1945-1946 рр. дав назву новому державному порядку, що утверджувався в країнах Східної Європи, як режим «народної демократії». Деякі лідери, зокрема Г.

Наростання внутрішньої нестабільності в країнах Центральної та Східної Європи в 50­80-х рр. PEB та ОВД. Вже з кінця 1946 р. розпочалися накопичуватися суперечності в національних фронтах між різними партіями щодо подальшого шляху розвитку країн Східної Європи. Праві партії вважали, що завдання, проголошенні в програмах національних фронтів, вже виконані і виступали за подальший розвиток своїх країн шляхом традиційної демократії з орієнтацією на Захід при збереженні дружніх відносин з CPCP. Водночас, на хвилі розчарування більшості населення цих країн у традиційних системах демократії західного зразка, що не змогли відвернути світову війну, пішли в наступ комуністичні партії. Почалося оформлення лівих блоків за участю комуністів, соціал-демократів та їх союзників, які за підтримкою CPCP, зокрема радянської воєнної адміністрації, органів державної безпеки і створеного при коаліційних урядах інституту радянських радників, поступово відтісняли ліберальні та інші праві партії з урядів і відігравали все більш значну роль у формуванні та проведенні політики нових режимів. Саме місцеві компартії, що виступали за поглиблення революційних соціально-економічних перетворень, були головним знаряддям перетворення країн Східної Європи на сателітів CPCP, який переслідував мету якнайшвидшого вступу цих країн на соціалістичний шлях. Протягом 1947­1948 рр. у східноєвропейських країнах компартії практично повністю витіснили з уряду своїх колишніх союзників і проголосили курс на будівництво «основ соціалізму» — почалася перебудова суспільства за радянським зразком, так звана «радянізація» цих країн.

Ідейно-теоретична слабкість керівництва комуністичних партій, що зосередили у своїх руках всю повноту влади, відсутність досвіду державного будівництва привели до механічного копіювання моделі державно-бюрократичного соціалізму в CPCP. У той же час вирішальний вплив на хід подій в цих країнах виявили зовнішні фактори: великі симпатії та популярність серед широких верств населення східноєвропейських країн Радянської армії - - армії визволительниці від нацизму та CPCP, суспільно-політичний устрій якого здавався багатьом через недостатню обізнаність більш прогресивним й справедливим, а також потужний тиск з боку радянського керівництва, яке для підтримки «соціалістичного курсу» молодих комуністичних режимів здійснив ряд енергійних заходів. Зокрема, для спрямування «вірного» напряму дій компартій на шляху будівництва соціалізму й контролю над ними, замість ліквідованого у 1943 р. Комуністичного Інтернаціоналу, восени 1947 р. було створено Комуністичне інформаційне бюро. Переконавши країни Східної Європи відмовитися від «плану Маршалла», CPCP надав їм значну економічну допомогу: допомагав в промисловому будівництві, поставляв обладнання, сировину та продовольство. Все це сприяло зміцненню політичної та економічної залежності країн Центральної та Східної Європи від CPCP і швидкому утвердженню в них тоталітарного режиму, основними напрямами якого були:

• затвердження, як правило, однопартійної політичної системи, фактичне злиття державних органів управління з комуністичним партійним апаратом, формальна декларація прав та свобод громадян, що знаходилися під постійним наглядом органів безпеки;

• становлення планово-бюрократичного управління економікою, що була майже повністю одержавлена, курс на прискорення індустріалізації на основі націоналізації промисловості, сфери фінансів, торгівлі, колективізацію сільського господарства, згортання дрібнотоварного виробництва.

Колективізація, зокрема, мала насильницький характер, кошти з села йшли на розвиток важкої промисловості.

Одночасно за «сталінським досвідом» поширився політичний терор як проти буржуазних партій та їх лідерів, так і проти місцевої комуністичної еліти. У 1949—1952 рр. в країнах Східної Європи в ході політичних процесів й репресій були ліквідовані т. з. «національне» крило комуністичних партій, що виступали за збереження державного суверенітету своїх країн. Найбільш гучними процесами були: в Угорщині над відомими комуністичними діячами Л. Райком і І. Надем та керівником партії дрібних селянських господарів 3. Тільди, в Болгарії — першим секретарем ЦК БКП Т. Костовим і лідером БЗНС Н. Петковим, в Польщі — комуністичним лідером В. Гомулкою та керівником народної партії С. Миколайчиком, в Румунії — політичними діячами О. Александреску та Л. Патрашкану, в Чехословаччині — генеральним секретарем ЦК КПЧ Р. Сланським, комуністичним діячем Л. Новомеським та словацьким президентом Й. Tico та інш. Водночас почалося формування культу власних вождів — Б. Берута у Польщі, К. Готвальда у Чехословаччині, М. Ракоші в Угорщині, Г. Георгіу-Деж в Румунії, Й. Б. Тіто в Югославії, Г. Димитрова в Болгарії, Е. Ходжі в Албанії.

Встановивши в східноєвропейських країнах «народної демократії» слухняні йому тоталітарно-комуністичні режими, Радянський Союз почав оформлення їх союзу під своїм домінування — так званого «соціалістичного табору», який, за задумом Москви, мав стати форпостом проти «імперіалістичної агресії». Насамперед, з метою міцніше пов'язати їх політичними узами, CPCP домігся, щоб кожна з держав уклала з ним і між собою договори про дружбу, взаємодопомогу та повоєнне співробітництво. У 1948 р. на засіданні Комінформу були закріплені ідеологічні та політичні основи «соціалістичного табору» — право CPCP на втручання у внутрішні справи інших країн соціалізму, визнання універсальності радянської моделі соціалізму і пріоритетність завдань соціалістичного будівництва.

У 1949 р. була утворена Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), покликана координувати економічний і науково-технічний розвиток країн Східної Європи та господарські зв'язки між ними, напрями економічної інтеграції, тобто перетворити їх на єдиний господарський комплекс, від якого країни Східної Європи не могли б відірватися.

Створенням цими ж країнами для спільної оборони і координації зовнішньополітичної діяльності у 1955 р. військово-політичного блоку — Організації Варшавського Договору (ОВД), завершився процес оформлення «соціалістичного табору» під егідою CPCP, що протистояв «імперіалістичному блоку» західних держав на чолі з США протягом всього періоду «холодної війни» до кінця 80-х років. Країнами-членами PEB та ОВД стали Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, CPCP, Чехословаччина, Албанія і НДР (член PEB з 1950 р.). Югославія до обох зазначених організацій не входила.

Уже в повоєнний період в країнах Східної Європи розпочалися антирадянські виступи — у 1950 р. у НДР, 1956 р. радянськими військами була придушена народна революція в Угорщині, 1968 р. війська ОВД придушили «Празьку весну» в Чехословаччині, Польщу «лихоманило» у 70- 80-і роки. Головними причинами цих виступів були масові репресії, результати колективізації, націоналізація власності, тотальне панування комуністичної партії.

2.