ПЕРШЕ СТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

25 жовтня (7 листопада) 1917 р. в Петрограді під керівництвом більшо­вицької партії відбулося збройне повстання, яке скинуло Тимчасовий уряд. Чи був неминучим Жовтень 1917 р.? Ніякої фатальної невідворот­ності не було.

Хід подій 1917 р., починаючи з Лютневої революції, приховував у собі різноманітні альтернативи: буржуазно-демократичну (Керенський), генеральсько-диктаторську (Корнілов), «однорідно-соціалістичну» (Мар­тов) і більшовицько-ліворадикальну (Ленін). Остання виявилася реалізо­ваною завдяки парламентській, економічній та політичній кризі, слаб­кості й помилкам Тимчасового уряду, падінню його авторитету, аван­тюризму правих сил, радикалізму «низів», нерішучості меншовиків та есерів, енергії більшовиків, політичній волі та політичній майстерності вождів - Леніна, Троцького.

Більшовики захопили владу в столиці і відразу ж запропонували країні програму радикальних змін. Вони швидко зарекомендували себе в очах мас серйозною силою, здатною на рішучі дії. А в кризові часи сильна влада швидко знаходить прихильників. Утопічний, але приваблюючий для люмпенізованих мас ідеал марксизму і, здавалося б, дуже простий метод його виконання через насильницький перерозподіл влади й багат­ства за формулою «хто був нічим, той стане всім» потрапили на виключ­но сприятливий російський ґрунт.

Перемога збройного повстання в Петрограді, Москві, центральних районах Росії стала вирішальною подією, яка вплинула на розвиток по­літичних подій в Україні.

У Києві розпочалася гостра боротьба за владу трьох головних сил: прихильників Тимчасового уряду, Центральної Ради та більшовиків. Більшовики прагнули встановити радянську владу. Опорою більшовиків під час встановлення влади рад був промисловий пролетаріат України, 182

чисельність якого складала 893 тис. чол. Але більшовицька партія не мала більшості у радах. В кінці жовтня - на початку листопада 1917 р. радянська влада перемогла лише в пролетарських районах Донбасу. Це сталося тому, що в гірничій та гірничозаводській промисловості Донбасу нараховувалося 291,4 тис. робітників або 31,5% всього промислового пролетаріату України.

Табір прихильників поваленого Тимчасового уряду включав загаль- норосійські партії, крім більшовицької, і мав опорою штаб Київського військового округу. Штабу підпорядковувалися близько 10 тис. юнкерів, курсантів шкіл, прапорщиків, солдатів та офіцерів.

Цим силам протистояв Крайовий комітет з охорони революції в Ук­раїні, утворений Центральною Радою. Своєрідність ситуації полягала в тому, що Центральна Рада і більшовицька партія вважали своїм найбільш небезпечним ворогом існуючий державний апарат, генералітет, штаб Ки­ївського військового округу. Тому вони спільними зусиллями боролися зі штабом KBO. До Крайового комітету з охорони революції ввійшли більшовики, представники Київської Ради робітничих та солдатських депутатів, військові організації Центральної Ради і різних політичних партій.

Збройна боротьба проти військ штабу Київського військового округу, яку вели робітники заводу «Арсенал» і солдати третього авіаполку, закін­чилася перемогою повстанців.

28 жовтня Генеральний секретаріат, який кілька днів перебував у тіні подій, перебрав функції ліквідованого раніше Крайового комітету охоро­ни революції.

Лідери Центральної Ради діяли досить швидко і оперативно. Сфера компетенції Генерального секретаріату була значно розширена. Він попов­нився новими генеральними секретарями: судових справ, пошти, теле­графу, шляхів сполучення. Юрисдикція Центральної Ради була розпов­сюджена майже на всю територію України.

Одночасно розпочала свою роботу узгоджувальна комісія, якій дору­чалося розробити умови, необхідні для припинення військових дій у місті. До її складу увійшли всі більш-менш впливові політичні сили Києва, в тому числі й більшовики. На засіданні комісії було вирішено відновити мир у Києві, вивести з нього викликані штабом KBO війська, розфор­мувати офіцерські й добровольчі загони, а також реорганізувати штаб KBO. Рішення засідання повністю спростовує поширену тезу про захоп­лення влади у Києві Центральною Радою. «Повнота влади щодо охорони міста, - відзначалося у ньому, - покладається на Українську Централь­ну Раду, яка діє разом з органами міського самоврядування і радами селянських та робітничих депутатів».

З цього часу почався III етап політичної історії Центральної Ради. Центральна Рада вела підготовку до Всеукраїнських Установчих зборів. Вона воліла віддати владу демократично обраним депутатам зборів. Більшовики посилили роботу в радах робітничих і солдатських депутатів. За допомогою виборчого процесу в радах більшовики намагалися усунути Центральну Раду з політичної арени, «реконструювати» її на Всеукраїн­ському з’їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Центральна Рада розуміла, що їй загрожує небезпека. Керівництво Ради вирішило діяти рішуче. Оскільки не лишалося часу на скликання надзвичайної сесії, було вирішено зібрати Малу Раду. Відкрив засідання М. Грушевський, який заявив, що після падіння центральної влади в Росії стала поширюватися громадянська війна. Необхідно врятувати Ук­раїну від анархії і війни і проголосити її національною державою.

Документ проголошував утворення Української Народної Республі­ки в складі Російської республіки. В Універсалі говорилось, що УНР повинна допомогти Росії стати «федерацією рівних і вільних народів». Встановлювалися кордони нового державного об’єднання. Центральна Рада оголосила свої нові політичні принципи: забезпечення свободи сло­ва, друку, совісті, зборів, спілок, страйків. Повідомлялося також про введення 8-годинного робочого дня «національно-персональної автономії для національних меншин», про формування нової судової системи, про заборону смертної кари, про амністію політв’язнів. У сфері земельних відносин проголошувалася ліквідація приватної власності на поміщицькі, монастирські, кабінетні, церковні землі і говорилось про їх передачу «земельним комітетам, вибраним народом». Проголошення Української Народної Республіки стало визначною історичною подією, яка знамену­вала відродження української державності у XX ст.

Але в листопаді 1917 р. початковий етап формування української державності закінчився. Громадянська війна, яка розпочалася в Росії, різко змінила політичну ситуацію в країні і практичні заходи УНР та її лідерів. Доля України багато в чому залежала від здібностей та хисту її керівників вивести економіку з глибокої кризи, вирішити соціальні та національні питання, домогтися виходу з війни.

Але лідери Ради не змогли вирішити соціально-економічні пробле­ми. В Україні продовжували діяти урядові установи, закони, розпоряд­ження, видані Тимчасовим урядом до 25 жовтня 1917 р. Питання про ліквідацію приватного землеволодіння, поставлене в III Універсалі вик­ликало великі суперечки в Генеральному секретаріаті. На ґрунті невдо­волення III Універсалом з уряду вийшли генеральні секретарі - М. Сав- ченко-Бєльський, О. Шульгін, А. Зарубін, М. Туган-Барановський та інші. Всупереч положенням III Універсалу Рада під впливом місцевих помі­щиків відмовилася від негайного вирішення аграрного питання.

Демонстрація з приводу проголошення Ill Універсалу Центральної Ради

Представники київських банків, власники цукрових заводів, члени спілки земельних власників на своїх зборах заявили протест проти ліквідації права власності на землю.

Багато енергії і часу Центральна Рада витратила, намагаючись відтво­рити демократичну, федеративну Росію. Але її спроби призвели до кон­флікту з більшовиками, до втрати часу, необхідного для консолідації українських сил. Більшовики ж, ліквідувавши Тимчасовий уряд у Пет­рограді, не змогли до кінця року поширити свій вплив за межі Цент­ральної Росії. Чимало з рад і більшість регіональних урядів Росії вислов­лювалися за оформлення однорідного соціалістичного уряду країни. Значні сподівання пов’язувалися з Всеросійськими установчими зборами, вибо­ри до яких відбулися в листопаді - грудні 1917 р. Вони показали, що більшовиків підтримує неповних 25% виборців, тоді як партію есерів - понад 40%. В Україні за більшовиків голосувало ледве 10% виборців, а за українські партії - понад 75%. Але Ленін точно визначив, що для збереження влади контроль над армією куди важливіше за результати виборів до Установчих зборів. З цією метою Раднарком надав право полковим і дивізійним комітетам вести переговори з противником про перемир’я на своїх ділянках оборони. Це неминуче віддаляло початок організованих переговорів і дезорганізовувало армію, що відкривало ворогові шлях в Росію і неминуче призвело б до окупації України німцями.

Повалення Тимчасового уряду, розклад старої армії, вихід із світо­вої війни шляхом братання з ворогом остаточно підірвали соціальні та економічні підвалини, на яких трималася країна, розпочалася ланцюго­ва руйнівна реакція у всіх сферах державного, політичного, економічного і соціального життя.

Центральна Рада, як і більшість російської революційної демократії, засуджувала деструктивну руйнівну політику більшовиків. У заяві Гене­рального секретаріату ЗО листопада їх було названо «безвідповідальни­ми людьми, які розуміють революцію як долання всякого організованого життя».

УЦР прагнула припинення війни правовими засобами. Центральна Рада з метою стабілізації становища в країні і недопущення анархії в армії закликала регіональні уряди створити однорідний соціалістичний уряд. 17 листопада було вирішено взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки, а 23 числа ухвалено об’єднати Південно-Західний і Ру­мунський фронти в один - Український.

Більшовики, які вбачали у Центральній Раді свого основного супер­ника в боротьбі за владу, спрямували проти неї цілу низку політичних і воєнних ударів. 27 листопада в Могилеві при ставці більшовики створи­ли революційний польовий штаб для боротьби з військами Каледіна, Дутова і Центральної Ради, які оголосили контрреволюційними.

4(17) грудня 1917 р. PHK РСФРР проголосила «Маніфест до украї­нського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». Цим документом вона визнала Українську Народну Республіку, але звинува­чувала Раду в «двозначній політиці», яка проявлялася в невизнанні Ра­дою «советов и советской» влади в Україні. В «Маніфесті» була катего­рична вимога «надавати сприяння революційним військам у справі їх боротьби з контрреволюційним корніловського-каледінським повстанням». Зазначалося, що, якщо Центральна Рада протягом 48 годин не виконає вимог, PHK буде вважати Раду «в стані відкритої війни проти радянсь­кої влади в Росії». За цими політичними звинуваченнями швидше за все стояла зростаюча загроза голоду в Петрограді та Москві і термінова по­треба в українському хлібі, який Центральна Рада заборонила вивозити до північних губерній.

І знову, як раніше, далась взнаки тенденція українського національ­ного руху перед лицем переважаючої російської могутності звертатися до іноземної допомоги. В Києві в цей час знаходилася французька військова місія генерала Табуї. 5(18) грудня 1917 р. генерал Табуї відправив офіцій­ну заяву В. Винниченку, в якій говорилося про форми і час допомоги, яку УНР бажала б отримати від Франції. Про франко-українську угоду швидко стало відомо в Петрограді. 29 грудня 1917 р. (11 січня) генерал Табуї, вже як представник Франції при уряді УНР, інформував В. Винни- ченка, що Франція надасть Українській Народній Республіці підтримку моральними і матеріальними засобами. Аналогічну заяву зробив і бри­танський представник у Києві. Та незважаючи на це, офіційного визнан­ня УНР країнами Антанти не сталося. Більшовики взяли курс на скли­кання Всеукраїнського з’їзду рад, що зможе об’єднати сили невдоволе-

Тема 9. Українська революція: доба Центральної Ради них політикою Центральної Ради і повести їх на встановлення диктатури пролетаріату в Україні.

Центральна Рада вирішила не допустити проголошення влади рад в Україні. Вона направила для участі в роботі з’їзду 2 тис. своїх прибічників, головним чином членів «Селянської спілки». Коли 4(17) грудня 1917 р. в Києві відкрився з’їзд, то виявилося, що з 300 діючих рад робітничих і солдатських депутатів на з’їзді було представлено лише 49 рад (16,3%). З’їзд висловив довіру Центральній Раді. Після цього більшовики відмо­вилися від участі в роботі з’їзду.

Вирішено було переїхати до Харкова, де боротьба за встановлен­ня радянської влади завершалася. Там, в ніч з 8 на 9 грудня, були роззб­роєні війська Центральної Ради і червоноґвардійці, революційно настроєні солдати захопили найважливіші об’єкти міста. 9 грудня в Харкові розпо­чав свою роботу III з’їзд рад Донецького і Криворізького басейнів, на якому з 140 рад області взяли участь 46. До учасників цього з’їзду і приєдналися депутати, які прибули з Києва. Вирішено було проголоси­ти об’єднавчий з’їзд — Першим Всеукраїнським з’їздом рад.

Таким чином, влада рад в Україні була проголошена від імені 95 рад з 300, що діяли в Україні. Але в роботі з’їзду взяли участь посланці рад Катеринославщини, Харківщини, Київщини, Поділля, Волині, Чернігів­щини, Полтавщини, південних областей України, тобто представники багатьох губернських центрів і великих міст. Перший Всеукраїнський з’їзд рад (11-12 грудня 1917 р.) проголосив створення в Україні радянсь­кої Республіки і висловився за федеративну форму зв’язку України з Росією.

В Україні сформувалися два політичні центри: Генеральний секрета­ріат з Центральною Радою в Києві і Центральний Виконавчий Комітет рад в Харкові. Через два дні ЦВК України телеграфував PHK РСФРР, що він «прийняв на себе всю повноту влади на Україні». PHK привітав ЦВК рад України як справжній уряд і дав обіцянку надати підтримку в «справі боротьби за мир, передачі всіх земель, фабрик, заводів і банків трудящим України».

Згідно з рішенням Всеукраїнського з’їзду рад, ЦВК рад України 17 грудня 1917 р. створив перший радянський уряд України - Народний Секретаріат. 20 грудня Раднарком РСФРР призначив надзвичайним ко­місаром в Україні Г. К. Орджонікідзе. В січні 1918 р. український ра­дянський уряд призначив В. П. Затонського своїм представником при Раднаркомі. Головним завданням нового уряду стало встановлення ра­дянської влади на місцях, боротьба проти Центральної Ради, розгром каледінщини. В грудні 1917 р. до Харкова прибули загони російських червоноґвардійців під командуванням комісара по боротьбі з контрре­волюцією на Півдні В. О. Антонова-Овсієнка. Раднарком відправив їх на ліквідацію заколоту на Дону. 12 тис. чол. взяли участь у боротьбі проти військ Центральної Ради.

За допомогою Раднаркому в Україні пройшла мобілізація всіх сил, невдоволених політикою Центральної Ради. В листопаді-грудні в Україні в загонах Червоної Гвардії налічувалося 40 тис. чол., а в кінці січня 1918 р. - 100 тис. 31 грудня Народний секретаріат звернувся до трудящих Ук­раїни з закликом записуватися в полки Червоного козацтва. Формуван­ня полків було доручено В. М. Примакову. В кінці грудня - на початку січня 1918 р. в результаті збройної боротьби радянська влада була вста­новлена в більшій частині Донбасу, в Катеринославі, Вінниці, Олександ- рівську, Миколаєві, Херсоні, Єлисаветграді, Одесі, Полтаві.

Територія, на яку розповсюджувалася влада Центральної Ради, швидко скорочувалася. А в Києві тим часом йшли засідання Малої Ради, на яких обговорювалися питання незалежності. На переговорах в Брест- Литовську (Бресті), куди прибула українська делегація, Німеччина і Ав­стро-Угорщина вимагали офіційного проголошення незалежності Украї­ни. Лише за такої умови український уряд отримував право на підпи­сання мирної угоди з державами Четверного союзу. Ця вимога була не­сподіваною для лідерів Центральної Ради. Адже до цього майже всі українські політичні партії виступали за федерацію України з Росією, за її автономію. Думка про відокремлення України від Росії не була попу­лярною і не знаходила підтримки. Лідери Ради виявились на роздоріжжі, тому що повинна була відбутися зміна всіх політичних поглядів. І ця зміна пройшла дуже швидко. 9(22) січня, а фактично 12(25) січня 1918 р. Центральна Рада прийняла IV Універсал, який відкривав четвертий етап історії Центральної Ради. Універсал проголошував Україну «незалеж­ною, вільною і суверенною державою українського народу». Уряд Украї­ни був уповноважений вести мирні переговори в Брест-Литовську (Бресті) цілком самостійно. IV Універсал з закликом до миру був виданий тоді, коли вже більша частина України була зайнята радянськими військами.

В цій боротьбі українське село залишалося нейтральним: селяни вичікували, хто переможе. Робітничий клас підтримував більшовиків, поповнюючи загони Червоної Гвардії. їм протистояли лише Гайдамаць­кий Кіш Слобідської України С. Петлюри, Галицький Курінь Січових стрільців Є. Коновальця, підрозділи під командуванням Удовиченка, Сальського та ін. Центральна Рада знехтувала питаннями оборони і не готова була до війни. Загальний наступ більшовицької армії розгортався вздовж залізниць. Центральна Рада не спромоглася організувати відсіч навалі. Готовність захищати Центральну Раду від більшовиків виявила необстріляна в боях студентська та учнівська молодь Києва, яка була об’єднана в «Помічний студентський курінь». Він був направлений на до­помогу невеликому українському підрозділу, який охороняв Бахмаць­кий залізничний вузол. 250 студентів та учнів, 100 гайдамаків ЗО січня захищали залізничну станцію Крути від наступаючого з боку Гомеля 6- тисячного загону червоноґвардійців і балтійських матросів. Оточений з усіх боків, залишений своїм командуванням, студентський курінь піднявся в атаку і загинув. Жорстока розправа була скоєна над полоненими — всі вони були розстріляні.

Остаточній перемозі над силами Центральної Ради сприяло збройне повстання робітників Києва. Центром повстання став завод «Арсенал». Протягом тижня повсталі робітники вели збройну боротьбу проти військ Центральної Ради. Лише 22 січня вдалося зламати опір. Але це не вря­тувало Центральну Раду. 26 січня (9 лютого) 1918 р. вона залишила Київ і евакуювалася до Житомира. Київ зайняли радянські війська. В Україні перемогла радянська влада.

Таким чином, перша у XX столітті спроба українського народу ство­рити власну демократичну державу і відстояти її незалежність закінчи­лася невдачею.

Серед причин поразки слід назвати, перш за все, автономістсько- федералістичні ілюзії Української Центральної Ради, необгрунтовану надію на російську демократію, відсутність самостійницької перспективи.

Вкрай негативний вплив на розвиток подій справила також недооцінка необхідності створення міцної національної армії, здатної захистити на­род від зовнішніх антиукраїнських сил і ліквідувати внутрішню анархію.

Центральна Рада виявила нерішучість, половинчастість у вирішенні соціально-економічних питань, особливо аграрного. В найрішучіший мо­мент української національно-демократичної революції - у кінці 1917 - на початку 1918 р. - для переважної більшості населення України - селянства - набагато зрозумілішими були заклики російських більшо­виків до негайного розподілу землі і повної ліквідації великого землево­лодіння, ніж заклики Центральної Ради утриматися від вирішення аграр­ного питання до Українських Установчих зборів.

У кінцевому рахунку падіння Української Центральної Ради було зумовлене недостатнім розвитком національного руху, його нездатністю повести за собою мільйонні маси населення України.

Головні діючі особи:

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) - український істо­рик, літературознавець, письменник, публіцист, організатор українсь­кої науки, громадський і державний діяч. З березня 1917 р. - голова Центральної Ради та її виконкому. 29 квітня 1918 р. обраний Президен­том УНР. За часів Гетьманату перебував у підпіллі. У 1919 р. емігрував. У 1924 р. повернувся в Україну. Очолив кафедру історії України та істо­ричний відділ ВУАН. З 1929 р. - академік AH CPCP. На початку 30-х років був звинувачений у керівництві «Українським національним цент­ром» і заарештований. У 1934 р. раптово помер. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) - український пись­менник, політичний діяч. Один із організаторів Центральної Ради, голова українського уряду (Генерального секретаріату) і генеральний секре­тар внутрішніх справ (1917-1918). Із серпня 1918 р. - голова «Українсь­кого національного союзу». Організатор антигетьманського повстання. У листопаді 1918 - лютому 1919 - голова Директорії. У 1919 р. емігрував. У 1920 р. після повернення в Україну прийнятий до КП(б)У, введений до складу ЦК і призначений членом ВУЦВК, заступником голови Раднар- кому та наркомом закордонних справ. Проте невдовзі він вийшов з партії і уряду. З 1920 р. в еміграції. Присвятив себе літературній діяльності. Помер у Франції в 1951 р.

Єфремов Сергій Олександрович (1876-1937) - український учений, громадський і державний діяч. В 1917 р. був одним з ініціаторів перетво­рення «Товариства українських поступовців» в УПСФ, був обраний її головою. В Центральній Раді був секретарем з національних справ. Після Жовтневої революції та політичної амністії займався виключно науко­вою роботою. В 1929 р. став головною фігурою на сфабрикованому про­цесі «Спілки визволення України», репресований.

Петлюра Симон Васильович (1879—1926) - український соціал-де­мократ. Вчився в духовній семінарії. Займався революційною та журналіст­ською діяльністю. У травні 1917 р. обраний до всеукраїнського військово­го комітету Центральної Ради, був його головою. Пізніше став секрета­рем (міністром) військових справ Генерального секретаріату Централь­ної Ради, а потім УНР. У квітні - грудні 1917 р. -< голова Київського губернського земства і Всеукраїнського союзу земств. З 14 листопада 1918 р. - член Директорії і головний отаман УНР. З 10 лютого 1919 р. - голова Директорії. Після її розгрому виїхав до Варшави. У травні 1920 р. створив у Києві, окупованому білополяками, маріонетковий уряд. З літа 1920 р. - емігрант. Загинув у Парижі в 1926 року внаслідок терористич­ного акту. Похований на кладовищі Монпарнас.

ЛІТЕРАТУРА

1. Винниченко В. К. Відродження нації. У 3-х ч. - K., 1990.

2. Галенко О. І. Яневський Д. Б. Перший уряд демократичної України // Історичні зошити. - K., 1992. - № 6.

3. Грушевський М. С. Українська Центральна Рада і її Універсали // Хто такі українці і чого вони хочуть. ~ K., 1991.

4. Грушевський М. С. Спомини // Київ. - 1989. - № 8.

5. Дорошенко Д. І. Історія України: Доба Центральної Ради // Березіль. - 1991. - № 12.

6. Історія України /Верстюк В. Ф., Гарань О. В., Гуржій О. І. та ін./Під ред. В. А. Смолія. — K., 1997.

7. Історія України: Курс лекцій: у 2-х кн./ Мельник Л. Г., Верстюк В. Ф., Демченко М. В. та ін. - K., 1992. - Кн. 2: XX ст.

8. Копиленко О. Л. Сто днів Центральної Ради. - K., 1992.

9. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. — K., 1993.

10. Полонська-Василенко Н. Д. Історія України: 1900~1923. - K., 1991.

11. Субтельний О. Україна: Історія. - 2-е вид. - K., 1992.

12. Турченко Ф. Г. Новейшая история Украины. - K., 1995. - Ч. I: 1917-1945 гг.