ДІЯЛЬНІСТЬ УЦР НА ШЛЯХУ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКО ДЕРЖАВНОСТІ
Створюються нові організації - Військова Рада, Центральний Український кооперативний комітет, «Просвіта» та інші. Для українського національного життя ставали характерними багатотисячні маніфестації з вимогами ав
Політичне та суспільне життя в Україні відроджувалося.
Утворилитономії України. Водночас поширилася ідея проведення національного з’їзду (конгресу), котрий, незважаючи на труднощі, відбувся 7~8 квітня 1917 р. у Києві. Конгрес затвердив створення Центральної Ради. Делегати прийняли декілька документів, де визначалися головні завдання: широка національно-територіальна автономія України в складі федеративної Російської республіки, гарантія економічних, політичних, культурних прав національних меншин, які проживали в Україні, негайна організація з представників усіх національних та соціальних груп населення місцевих органів влади і т. д. Соціально-економічних питань конгрес майже не розглядав. Конгрес обрав новий склад Центральної Ради. Була схвалена пропозиція М. Грушевського про новий принцип формування складу Ради: дві третини депутатських мандатів повинні були отримати губернії та міста, одну третину - центральні комітети партій та інші центральні установи. Центральній Раді надавалося право розширити свійрахунок залучення до роботи представників національних меншин. Головою Центральної Ради конгрес обрав М. Грушевського, його заступниками - В. Вин- ниченка та С. Єфремова.
Національний конгрес доручив Центральній Раді розробити статус української автономії. Але Тимчасовий уряд не визнавав ні за Україною, ні за Центральною Радою ніякого особливого статусу. Тимчасовий уряд не бажав поступитися часткою своєї влади. За цих умов Центральна Рада звернула увагу на фронтових солдатів. Виникла думка про створення українізованих військових частин.
Лідери Центральної Ради вважали, що тільки за умови підтримки Ради національною армією з нею стануть рахуватися в столиці.
Незважаючи на протести, на вимоги припинити війну, Росія продов-
склад після конгресу на 15% за
Михайло Сергійович
Г рушевський
жувала воювати на боці Антанти. Військові дії в межах Південно-Захід-
ного й Румунського фронтів проходили по територіях українських губерній. Фронт швидко розкладався, посилювалася більшовицька пропаганда, висувалися вимоги припинення війни. Військові частини, які терпіли поразку, відкочувалися в глибину території України. В багатьох прифронтових містах та населених пунктах збиралася маса військового різнорідного елементу. У Києві знаходилося близько 60 тис. солдатів.
Військові все частіше втручалися в політичні події. Вже 22 березня 1917 р. відбулося віче офіцерів-українців. 11 квітня, на другому подібному сході, було прийняте рішення про організацію української національної армії. Перший український полк ім. Б. Хмельницького (3,5 тис.) був сформований в середині квітня 1917 р.
8 травня 1917 р. відкрився Перший український військовий з’їзд. В його роботі брали участь понад 700 делегатів від 993 тис. військовослуж- бовців-українців. З’їзд проголосив Центральну Раду «єдиним компетентним органом» при вирішенні проблем України. З’їзд висловився за негайне визнання петроградським урядом національно-територіальної автономії України. На з’їзді був створений Військовий Генеральний комітет, який повинен був відповідати за формування українізованих частин. З метою уникнення конфлікту з Тимчасовим урядом було вирішено, що комітет буде працювати у контакті з російським Генеральним штабом. За рекомендацією М. Грушевського і В. Винниченка головою Військового Генерального комітету було обрано Симона Петлюру, делегата цього з’їзду. С. Петлюра в той час дотримувався автономістичних поглядів і домагався створення в російській армії «українізованих» частин, які розглядав як атрибут української автономії.
Ініціатива в створенні багатьох українських полків належала самостійникам на чолі з М.
І. Міхновським. Разом з тим, значна частина членів Центральної Ради не розуміла значення організації української армії. Українські військові частини формувалися в результаті ентузіазму окремих осіб, часто стихійно.У квітні-травні 1917 р. економічний стан розвитку як всієї країни, так і України погіршився. Центральна Рада не мала впливу ні на фінансову, ні на економічну сфери. Не було адміністративного апарату ні в провінції, ні в Києві. Реальна влада залишалася в руках Тимчасового уряду та його місцевих органів. Питання про відносини Центральної Ради та Тимчасового уряду ставало все більш гострим. 16 травня 1917 р. Центральна Рада відрядила до Петрограда свою делегацію на чолі з В. Вин- ниченком. Делегація вручила уряду вимогу про надання автономії Україні в складі демократичної федеративної республіки. Але питання про надання автономії Україні було тісно пов’язано з проблемою економічного значення України для Російської держави.
На Україні проживали 35 млн. чол. (1/5 населення Росії), українські землі були найбільш родючими, промислові підприємства вважалися 23* 175
найбільш сучасними. Тимчасовий уряд добре розумів, які наслідки чекали російську економіку в випадку незалежного розвитку України.
Український національний рух на той час мав обмежену соціальну базу. Це пояснювалось рядом причин. 2/3 чисельності населення України становили українці. Решту, 1/3 загальної кількості жителів України - національні меншини, серед них: росіяни (понад 10%), євреї (понад 8%), поляки (понад 4%), білоруси (2%) та інші. Більшість українців займалася сільським господарством і проживала в сільській місцевості. В містах і міських поселеннях зосереджувалося до 20% жителів України. Нові індустріальні центри, значення яких все більш зростало, в переважній більшості були заселені вихідцями з Росії. Корінні жителі - українці у містах України складали не більш 1/3.
1 червня 1917 р. Тимчасовий уряд офіційно відмовився позитивно вирішити питання про автономний устрій України до скликання Всеросійських Установчих зборів.
Це призвело до різкого зростання політичної напруги. Центральна Рада, як і раніше, зберігала лояльність і утримувалася від рішучих дій. В цих умовах почав зростати авторитет «самостійників», які закликали до негайного розриву з Росією. В кінці травня проходив II Всеукраїнський селянський з’їзд, на якому говорилося, що потрібно якомога швидше приступати до реалізації своїх програмних вимог і не чекати скликання Всеросійських Установчих зборів. Виносилися пропозиції вирішувати важливі питання «за допомогою шаблі». 2 червня 1917 р. націоналістична організація «Спілка української державності» провела в Києві масовий мітинг, на якому лунали погрози на адресу російського народу, заклики до негайних дій. Рішучий опір «радикалам» вчинили українські есери та соціал-демократи. Вони переконували, що вирішувати питання слід у згоді з усіма народами, які жили в Україні. 2 червня 1917 р. надзвичайні збори членів Центральної Ради та делегатів селянського з’їзду прийняли рішення виступити із зверненням (Універсалом) до народу й «приступити до негайної закладки фундаменту автономного устрою в Україні». 7 та 10 червня ці вимоги підтримала Всеукраїнська конференція українських есерів і терміново скликаний військовий з’їзд. В Україні прокотилася хвиля масових мітингів та маніфестацій, де засуджувалася позиція Тимчасового уряду з українського питання. За цих обставин і був 10 червня 1917 р. оголошений текст І Універсалу. В ньому проголошувалося: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і таємним голосуванням Всенародні Українські збори (Сейм)».В Універсалі висловлювалася надія на те, що неукраїнські народи, котрі живуть в Україні, разом з українцями будуватимуть автономний устрій.
Універсал справив велике враження на суспільство. Громадяни України вітали вихід цього документу і висловлювали підтримку Центральній Раді.
Але Тимчасовий уряд, урядові партії Росії негативно поставилися до цього. І Універсал було оголошено проявом сепаратизму, а міністр закордонних справ Росії П. Мілюков розцінив проголошення 'Універсалу як «великий злочин». Неукраїнські буржуазні та дрібнобуржуазні партії, що діяли в Україні, теж засудили Універсал. В червні 1917 р. в Петрограді проходив І Всеросійський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів. Есеро-меншовицька більшість з’їзду підтримала рішення Тимчасового уряду про те, що тільки Всеросійські Установчі збори компетентні розв’язати проблему української автономії. Більшовики, які були на з’їзді рад, запропонували засудити національну політику Тимчасового уряду як контрреволюційну і антидемократичну.Оголошенням Універсалу Центральна Рада брала на себе явочним порядком, тобто без визнання Тимчасовим урядом, певні державні функції. Назріла потреба створення виконавчого органу крайової влади. 15 червня на закритому засіданні Ради був створений крайовий уряд'- Ґенеральний секретаріат у складі 8 генеральних секретарів і генерального писаря.
Перший український уряд очолив видатний український письменник і громадський діяч, член УСДРП Володимир Винниченко. Він же взяв на себе обов’язки генерального секретаря внутрішніх справ. До складу уряду ввійшли також український есер П. Христюк (генеральний писар), член УПСФ С. Єфремов (секретар з національних справ), українські соціал-демократи Б. Мартос (земельні справи), С. Петлюра (військові справи), В. Садовський (юстиція), І. Стешенко (освіта), а також безпартійні діячі М. Стасюк (продовольчі справи), X. Барановський (фінанси).
Після прийняття І Універсалу починається другий етап історії Центральної Ради. Відмова Тимчасового уряду стала рішучим поштовхом на шляху перетворення «національно-політичного центру» на національну державність. Центральна Рада розгорнула державне будівництво по всьому фронту, без санкції згори, що прирекло її, за словами М. Грушевсь- кого, на «гострий хронічний конфлікт з центром».
Рада все більш активно намагалася виступати як управлінський орган українського народу. На перший план виступила проблема загального зміцнення її соціальної бази. Поповнення пропонувалося провести не шляхом загальних і прямих виборів, а за рахунок делегування до складу Ради представників численних громадських організацій. Для цього складу Центральної Ради були характерні дві цікаві риси: вік та партійність. В Раді переважала молодь. Наприклад, заступником голови Центральної Ради був обраний 22-річний студент другого курсу Московського університету Микола Шраг і закони Ради виходили за підписом цього студента. Володимиру Винниченкові було на той час 38 років, С. Петлюрі - 35. На фоні молодо-
Генеральний секретаріат — Перший український уряд
го складу Ради Михайло Сергійович Грушевський здавався «старим» - саме так його називали сучасники, не знаючи, що тоді йому був лише 51 рік.
Друга важлива риса: майже всі члени Центральної Ради належали до соціалістичних партій.
Центральна Рада значно розширила свою діяльність насамперед у галузі національно-культурного будівництва. Утворювалися і активізувалися «Просвіти», різко зростала видавнича справа. В середині травня вже виходило не менше 17 найменувань часописів та газет. Значно активізувалася діяльність українських громад. Почалася широкомасштабна робота по створенню системи української освіти. У виключно стислий час було підготовлено відкриття Українського народного університету, Української педагогічної академії, Академії мистецтв. Пожвавилося театральне та музичне життя.
28 червня (10 липня) 1917 р. було проголошено про «самоорганізацію» Ради, в складі якої була сформована Мала Рада з 40 чоловік. Вона повинна була вирішувати поточні питання між пленумами Центральної Ради.
Бездіяльність Тимчасового уряду в соціально-економічній сфері і його курс на війну до переможного кінця призводили до послаблення державної влади. У червні 1917 р. в Петрограді та інших містах відбулися масові демонстрації, які викликали політичну кризу. Тимчасовий уряд опинився у складній ситуації, в якій подальша конфронтація з Цент- 178
ральною Радою ставала недоречною. Уряд повинен був шукати компромісу з Центральною Радою.
29 червня (11 липня) 1917 р. у Києві в умовах гострих суперечок розпочалися переговори між делегацією Тимчасового уряду, до складу якої входили три міністри — О. Ф. Керенський, І. Г. Церетелі, М. І. Терещенко і делегацією Центральної Ради. Після довгих дебатів досягли угоди, котра стала своєрідним компромісом обох сторін. Згідно з цією угодою Тимчасовий уряд визнавав Генеральний секретаріат вищим крайовим органом влади в Україні негайно, не чекаючи Установчих зборів. Центральна Рада поповнювалась представниками національних меншин в Україні, в тому числі російськими кадетами, меншовиками, есерами. В цей момент Центральна Рада складалася з 822 делегатів. Питання про автономію Центральна Рада зобов’язувалась не піднімати до Всеросійських Установчих зборів. Склад Генерального секретаріату повинен затверджуватися Тимчасовим урядом, повноваження секретаріату чітко не визначалися.
Спільно з міністрами Тимчасового уряду представники Ради склали документ, який у Києві 3 липня 1917 р. був оголошений як II Універсал. Зміст Універсалу свідчив про те, що Центральна Рада зробила істотні поступки Тимчасовому урядові, який негативно ставився до національного руху і прагнув обмежити його певними рамками. Але сам факт визнання Тимчасовим урядом Центральної Ради як державного органу мав історичне значення.
Одним з критичних етапів Лютневої революції в Росії стали липневі події. Спроба великого наступу в Карпатах в кінці червня обернулася катастрофою. За місяць боїв російська армія втратила 150 тис. чол. і була змушена залишити Галичину. Почався безладний, інколи панічний, відступ російських військ по території України. Україну охопила анархія. Поразка на фронті супроводжувалася масовими антиурядовими виступами. 4 липня 1917 р. в Петрограді відбулася демонстрація. В цей день вперше Тимчасовий уряд застосував зброю проти революційного народу. В столиці було запроваджено військовий стан. Було видано розпорядження про арешт лідерів більшовиків. Есеро-меншовицьке керівництво в Радах робітничих та солдатських депутатів не засудило розстріл демонстрації і початок репресій. Воно тільки закликало до дотримання закону.
Липнева урядова криза в Росії закінчилася створенням коаліційного уряду. Його очолив, зберігаючи за собою пост військового міністра, О. Ф. Керенський. В цьому уряді портфелі міністрів розподілялися порівну між соціалістичними та буржуазними партіями. Політична криза супроводжувалася зростанням впливу більшовиків серед робітничого класу.
Після липневих подій склалася нова історична обстановка. Більшовицька партія тимчасово відмовляється від підтримки лозунгу «Вся влада радам», оскільки вважає, що період мирного розвитку революції вичерпався. Тепер, на думку більшовиків, лише збройне повстання могло вирішити основне питання революції - питання про владу. Новий курс більшовиків був закріплений VI з’їздом РСДРП(б), що відбувся у Петрограді 26 липня-3 серпня 1917 р. На ньому були представлені й більшовицькі організації України: Харківська, Київська, Одеська, Луганська, Горлівська, Полтавська та інші.
Події в Росії не могли не вплинути на обстановку в Україні. Економічний стан України погіршувався. Наростали продовольча і паливна кризи, посилилася інфляція, зросло безробіття. Сигнал тривоги пролунав уже 11 липня 1917 р. на Українському робітничому з’їзді, делегати якого відкрито говорили про падіння авторитету Центральної Ради в робітничих колах, оскільки вона практично не захищала інтересів пролетаріату. Наростаюча політизація українського села яскраво виявила себе під час роботи чергового з’їзду УПСР. Делегати лівобережних районів декілька разів демонстративно залишали зал засідань на знак протесту проти політики партійного керівництва з аграрного питання. Селяни висували єдину вимогу: конфіскація поміщицьких земель. Бажання захопити ці землі відсувало вбік інші вимоги. За словами В. Липинського, «поняття України» підмінялося поняттям «десятини землі».
Загострення політичної ситуації в країні негативно відбилося на українському національному русі. Про це свідчили засідання Центральної Ради, суперечки в Малій Раді та на сторінках партійних газет. Центральна Рада втрачала час на нескінченні суперечки і не вирішувала такі важливі проблеми, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізничного транспорту.
Лавр Корнілов
Тимчасовий уряд почав наступ на революційний та національний рух в Україні.. Його найбільш реакційні представники не зупинилися навіть перед використанням зброї. 26 липня, під час від’їзду з Київського вокзалу на фронт, український полк ім. Б. Хмельницького був обстріляний кулеметним вогнем. Загинуло 16 чол. і було поранено ЗО чол. Водночас відбувся перегляд тих обіцянок, які російський уряд дав Центральній Раді під час червневих переговорів. Був відхилений «Статут Генерального секретаріату», який розробила і надіслала Рада до Петрограда на затвердження. Замість нього 4 серпня уряд затвердив «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні». В цьому документі мова вже йшла не про автономію України, а про «місцеве самоврядування». Генеральний секретаріат проголошувався органом Тимчасово-
Тема 9. Українська революція: доба Центральної Ради го уряду і повинен був призначатися ним. Постанови Генерального секретаріату розповсюджувалися не на всю Україну, а лише на 5 губерній. Тимчасовий уряд вирішував військові, продовольчі, юридичні справи, керував шляхами сполучення і транспорту в Україні. Замість 14 Генеральних секретарів залишалося 9. Незважаючи на такі умови, Центральна Рада 9 серпня 1917 р. погодилася з ними і прийняла інструкцію. Після цього ситуація значно загострилась.
У Росії загальнонаціональну кризу спробували розв’язати силовими методами праві сили. У змові з керівництвом партії кадетів верхівка армійського генералітету підготувала антиурядовий заколот, який почався 26 серпня 1917 р. На чолі його став Верховний Головнокомандувач генерал Л. Корнілов.
Однак заколот зазнав краху. Найбільш активно контрреволюції протистояли більшовики. Вплив їх серед робітничого класу і армії різко підвищився. Більшовики зміцнили свої позиції в радах. Процес посилення впливу більшовиків у радах одержав назву «більшовизація рад». В цих умовах В. І. Ленін висунув гасло «Вся влада радам!». Але це вже було гасло не мирного розвитку революції, а повстання. 31 серпня 1917 р. Петроградська, 5 вересня - Московська ради робітничих та солдатських депутатів прийняли більшовицькі резолюції про необхідність переходу влади до рад. Політична обстановка в країні швидко змінювалася. Розгром корніловського заколоту значною мірою сприяв зростанню активності революційних народних мас. За прикладом Петроградської та Московської рад робітничих та солдатських депутатів більшовицькі резолюції про владу приймали і в Україні. Більшовикам вдалося прийняти такі резолюції в 21 з 36 рад пролетарських центрів України. Члени РСДРП(б) очолили найбільш могутні професійні об’єднання металургів та гірників (210 тис. чол.), 18 з 24 центрів фабрично-заводських і рудникових комітетів спиралися на червоногвардійські загони (20 тис. чол.). Більше 20 тис. більшовиків нараховувалося на Південно-Західному та Румунському фронтах. Швидко росли лави більшовицьких партійних організацій. Якщо на початку 1917 р. РСДРП(б) нараховувала 24 тис. чол., то восени її кількість збільшилася вже до 350 тис. чол. В Україні чисельність більшовиків перевищувала 50 тис. чол.
Вересень-жовтень 1917 р. характеризувалися крайнім загостренням усіх суспільних протиріч. Буржуазія, яка зазнала поразки в корніловсь- кому заколоті, перейшла до рішучого саботажу, зупиняла фабрики і заводи, викидала на вулицю тисячі робітників. На початку осені 1917 р. в Донбасі не працювало 200 шахт і майже 100 тис. робітників втратили роботу. З великими перервами працював залізничний транспорт, різко скоротилися поставки палива, вдвічі виросли ціни на продукти харчування. Дуже зросла злочинність. Масового характеру набули селянські та робітничі виступи. Революційні настрої охопили армію та флот. Загальна революційна криза вступила в свою завершальну стадію.