СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
27 лютого 1917 р. був скликаний Тимчасовий виконавчий комітет Петроградської ради робітничих депутатів. Цього ж дня в Державній думі був утворений Тимчасовий комітет. 2 березня, в день зречення царя Миколи II від престолу, цей комітет у згоді з Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів утворив виконавчий орган влади - Тимчасовий уряд.
До його складу ввійшли 12 чол., серед них 6 кадетів, інші - октябристи та близькі до них діячі. Єдиним соціалістом в уряді виявився міністр юстиції О. Ф. Керенський (трудовик, згодом член партії есерів). Очолив уряд позапартійний голова Всеросійського союзу земств і міст князь Г. Є. Львов.Мандат на владу уряд дістав від думського комітету і ради тимчасово, до скликання Установчих зборів, які мали затвердити форму державного ладу і прийняти конституцію.
2 березня в Києві офіційно було проголошено про падіння царської монархії і про перехід влади до Тимчасового уряду. За кілька днів ця звістка рознеслася по всій Україні. Почався бурхливий процес ліквідації старої влади. Робітники та солдати роззброювали поліцію й жандармерію, заарештовували представників царської влади.
В Україні, і насамперед у Києві, були створені органи, які оголосили про підтримку Тимчасового уряду, представником якого став Виконавчий комітет. До його складу ввійшли члени місцевої думи, промисловці, землевласники, чиновники, земські діячі переважно кадетської орієнтації. Почав формуватися новий адміністративний апарат. Всі посади стали виборними. Виконавчу владу на місцях Тимчасовий уряд передав своїм комісарам, якими здебільшого ставали голови губернських і повітових земських управ, які до того ж були місцевими поміщиками.
Після Лютневої революції були здійснені важливі кроки на шляху розвитку демократичного процесу в країні. Почали видаватися газети різних політичних напрямків, поверталися з заслання, в’язниць політичні засуджені, були ліквідовані обмеження на об’єднання громадян у політичні партії і громадські організації, населення одержало дозвіл на проведення мітингів і демонстрацій, солдати отримали громадянські права.
Але з припиненням війни, з проведенням глибоких соціально-економічних перетворень Тимчасовий уряд не поспішав. Він закликав громадян почекати до Всеросійських Установчих зборів, скликання яких постійно переносилося.
Як і в Росії, в Україні одразу після повалення самодержавства почали створюватися органи місцевої влади - ради робітничих та солдатських депутатів. 2 березня 1917 р. рада була утворена в Харкові, 3 березня - в Києві. 8 березня відбулися вибори до місцевої ради міста Олександрівськ. В березні нараховувалося вже 170 рад. В селах розгорнувся процес створення рад селянських депутатів.
Як і в Росії, ради в Україні в своєму першому складі були есеро- меншовицькими. Вплив більшовиків на діяльність рад був обмеженим. Загальна кількість членів більшовицьких організацій України на той час була невеликою — близько 3 тис. Есеро-меншовицьке керівництво, маючи більшість у радах, не скористалося з цього, щоб оголосити ради державним органом і захопити політичну владу в країні. Лідери меншовиків і есерів визнали право Тимчасового уряду і його органів на владу. Це випливало з їх теоретичних поглядів на Лютневу революцію в Росії, як на демократичну, в результаті якої влада повинна перейти до буржуазії.
В. І. Ленін у «Квітневих тезах», VII Всеросійська (Квітнева) конференція більшовиків 1917 р. висунули лозунг «Вся влада радам!». Ради як пролетарська, суто класова організація, проголошувалися інститутом влади і протиставлялися тим представницьким органам, які почали формуватися в країні. Більшовики взяли курс на заміну есеро-меншовицької більшості в радах більшістю своєї партії. Перспективу розвитку країни більшовицьке керівництво вбачало в поваленні Тимчасового уряду, здійсненні соціалістичної революції, проголошенні радянської влади. Поглиблення політичної і соціально-економічної кризи сприяло зростанню популярності більшовицьких лозунгів.
Повалення самодержавства не вирішило, однак, національного питання, яке стало могутнім каталізатором національно-визвольного руху в Україні.
Тимчасовий уряд, в якому переважали кадети, меншовики і есери, які очолювали ради, стояли на позиціях збереження унітарної централізованої держави. За Україною вони визнавали лише право на національно-культурну автономію.З перших днів революції в Україні почалося згуртування національних сил. Київ став центром цієї консолідації. В Україні, внаслідок особливостей її історичного розвитку, не було сильної національної буржуазії, яка б відігравала провідну роль в економіці, була б національно свідомою і політично активною. Дрібна та середня буржуазія, яка підтримувала національний рух, була неспроможна його очолити. Тому керівником національно-визвольного руху виступила українська інтелігенція. Вона прагнула до консолідації української нації і визнання за Україною права на національно-територіальну автономію.
За свідченням одного з відомих діячів українського національного руху Дмитра Дорошенка, в Києві, коли стало відомо про повалення самодержавства, члени керівної ради «Товариства українських поступовців» (ТУП) прийняли рішення «закласти спільну організацію, котра... об’єднала б усі українські організації і стала б на чолі руху. Вирішили назвати її Центральною Радою». 4 (17) березня 1917 р. на зборах «Товариства українських поступовців», «Українського наукового товариства», «Українського техніко-агрономічного товариства», «Української спілки», а також кількох кооперативних, студентських організацій була створена Центральна Рада.
Відразу після Лютневої революції у політичному житті України брали участь загальноросійські партії. Однак процес організаційного оформлення роботи українських національних партій відбувався досить швидко. 25-26 березня 1917 року провело з’їзд Товариство українських поступовців, на якому ТУП було перейменовано на Союз українських автономістів-федералістів. На початку квітня союз став політичною партією, яка в червні дістала назву Українська партія соціалістів-фе- дералістів (УПСФ). Партія не стала масовою, але в Центральній Раді користувалася великим впливом.
Ця партія об’єднувала головним чином ліберальну інтелігенцію і за політичною та ідейною спрямованістю наближалася до російських кадетів, з тією значною різницею, що партія соціалістів-федералістів прагнула до автономії України в складі Російської республіки.До керівництва партії належали С. О. Єфремов, Д. І. Дорошенко, А. В. Ніковський.
4-5 квітня 1917 р. провела конференцію Українська соціал-демокра- тична робітнича партія (УСДРП), лідерами якої були В. К. Винниченко, С. В. Петлюра, М. В. Порш. Партія відігравала провідну роль в діяльності Центральної Ради.
УСДРП була партією соціалістичної орієнтації і домагалася широкої автономії України в складі демократичної Росії. Партія приваблювала до себе значну частину української інтелігенції, дрібної буржуазії, частину робітників та селян. В середині 1917 р. вона нараховувала 5 тис. чоловік.
У квітні 1917 р. партія українських соціалістів-революціонерів (УПСР) провела з’їзд, який мав установчий характер. Організаторами партії були молоді люди, переважно студенти - В. Залізняк, М. Ковалевський, О. Сев- рюк, П. Христюк, М. Шраг. Саме з цією партією пов’язав свою політичну долю М. С. Грушевський. Восени 1917 р. до складу УПСР входило більше 75 тис. чол. Українські есери боролися за негайну автономію України. Головним у революції вони вважали національне питання і зробили наголос на політичному завоюванні села. УПСР взяла активну участь в діяльності Центральної Ради.
В Центральній Раді працювали також представники від Української партії соціалістів-самостійників, Української хліборобсько-демократичної партії і інших громадсько-політичних груп. В цілому соціальну базу Центральної Ради склали: патріотично настроєна українська інтелігенція, земські діячі, українська дрібна буржуазія, молодший командний склад офіцерства й представники інших прошарків та класів українського народу.
Новоутворена Центральна Рада відразу перетворилася на вагомий чинник політичного життя України. Вона об’єднала і очолила національно-визвольний рух.
Головою Центральної Ради обрали заочно М. С. Грушевського, який в цей час був у засланні в Москві. Члени Центральної Ради прохали Михайла Сергійовича повернутися до Києва. Після недовгих вагань 11 (24) березня 1917 р. М. С. Грушевський виїхав до України. Д. Дорошенко відзначив, що з приїздом Грушевського «українських рух у Києві відразу відчув досвідчену й авторитетну руку свого керівника».Найближчою метою Центральної Ради стало досягнення широкої автономії для України в складі демократичної Росії. Відразу після свого створення Рада надіслала привітання голові Тимчасового уряду князю Львову, в якому висловлювалася надія, що в «вільній Росії будуть задоволені всі законні права українського народу». На першому етапі революції лідери Центральної Ради, виховані в умовах царського деспотизму, не могли навіть думати про самостійність України. Про самостійність, про створення незалежної держави думали лише одиниці. Одним з най- видатніших прихильників незалежної України був М. І. Міхновський. У спогадах «Відродження нації» В. Винниченко розповідав, що на з’їзді УСДРП в квітні 1917 р. присутні одноголосно відкинули ідею самостійної України. Проти самостійності виступав і сам Грушевський, він писав: «Український народ так довго протягом століть, волею і неволею... віддавав свої сили, здібності, капітал на службу великоросійському народу, що гадки про його осібні інтереси, про життя його для себе самостійно готові здатися трохи не бунтарськими...»
На початковому етапі діяльності перед керівництвом Центральної Ради постали важливі завдання: розробка чіткої програми дій, розширення соціальної та політичної бази руху, перетворення Ради в єдину національно-територіальну організацію, формування її виборних органів, з’ясування стосунків з Тимчасовим урядом та його місцевими органами.