Студентський рух в Україні у другій половині XIX - на початку XX ст.

У другій половині XIX ст. поширювався масовий студентський рух. Студенти все більше стали переконуватися, що без революційного руху, без усунення самодержавства не можуть бути вирішені їх проблеми.

Царський уряд намагався тримати трудові маси у темряві та неосвіче­ності, всіляким чином перетинаючи їм шлях до освіти, особливо серед неросійських національностей.

Прямим наслідком антинародної реакційної політики самодержавства була масова неосвіченість населення, яка зупиняла економічний та куль­турний розвиток Росії. Значна частина дітей селян і робітників не відвіду­вала школу. Через те рівень грамотності трудящих, особливо селян, був низьким. Наприкінці 90-х років у різних губерніях України, що вхо­дила до складу Росії, процент письменних коливався від 15,5 до 27,9. Перший університет було засновано у Харкові у 1805 р. У 1834 р. був заснований Київський університет. А ще пізніше, у 1865 р., почав діяти Новоросійський університет в Одесі. У 70~90-x рр. відкриваються вищі спеціальні навчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інсти­тут, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський техноло­гічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірни­че училище в Катеринославі.

Студентство складалося переважно з дітей дворянства, буржуазії та інтелігенції. В 1875 р. у Харківському університеті з 498 студентів вихідців із дворян, чиновників було 214 або 43%, вихідців із духовен­ства - 184 або 37%. У Київському університеті з 724 студентів співвідно­шення було 395 (54,5%) та 135 (18,5%), у Новоросійському - із 329 сту­дентів - 90 (27,5%) та 182 (55,5%). Царизм робив усе, щоб не допустити до вищої освіти вихідців з народу. З цією метою систематично підвищу­валася платня за навчання та зменшувалася кількість студентів. У 1890 р. з 1908 студентів Київського університету були звільнені від платні за навчання менше, ніж 300 студентів.

Аналогічне становище було у Київському політехнічному, Ніжинсь­кому історико-філологічному та інших інститутах.

Звідси невипадково супутником студентського життя було хронічне голодування, хвороби. «Робітничий клас та учнівська молодь, - писав М. Горький про той час, - дають дуже великий відсоток туберкульозних».

Тяжке матеріальне становище студентів та учнів доповнювалося політичним безправ’ям. У школах, гімназіях, інститутах, університетах насаджувався поліцейський устрій, муштра, зиск, шпигунство. Було заборонено викладання українською мовою, а за збереження зошитів та

Студентський рух в Україні у другій половині XIX — на початку XX ст. книг, що були написані і віддруковані українською мовою, винуватці підпадали під нагляд поліції.

Царський уряд сподівався створити в Україні міцне підґрунтя своєї реакційної політики. Цю думку чітко висловив у промові перед київськи­ми студентами 8 серпня 1837 р. цар Микола І. Він заявив: «Мені потрібні вірні сини престолу, мені потрібні безмежна відданість, повна і беззапе­речна покірливість; знайте, що я пильно слідкуватиму за вами і горе тому, хто моральним або політичним своїм напрямком не буде відпові­дати моїм намірам».

У вищих навчальних закладах стримувалися прояви живої думки, громадської ініціативи. Царський уряд не хотів готувати людей, які б мог­ли самостійно думати і працювати, намагався приборкати революційний рух студентської молоді. Він відкрито наголошував молоді «внять голосу разума», перестати «бунтувати», не займатися політикою. Київський генерал-губернатор Д. Г. Бібіков признавався студентам: «Можна грати в карти, бути розбещеним - все це вам буде вибачено, але займатись політикою - не дозволю, згною в Сибіру».

Міністерство народної освіти розробило цілу систему попереджу­вальних і тілесних покарань проти «вольнодумців»: від догани до виклю­чення без права вступу до інших вищих навчальних закладів.

Слово «студент» асоціювалося слугами царського самодержавства з темною небезпечною силою.

Реакційна політика самодержавства в галузі народної освіти була однією з передумов, що викликала обурення і незадоволення не тільки студентства, а й всіх демократичних верств населення.

Важливими осередками боротьби передового студентства і демокра­тичної частини викладачів проти царського самодержавства були Харків­ський та Київський університети. Під впливом повстання декабристів у Харківському університеті виникає таємний політичний гурток, до складу якого входили близько 20 студентів, службовців, офіцерів.

Гуртківці читали і поширювали революційні твори, що закликали до повалення царського деспотизму, самі писали антикріпацькі вірші та пам­флети. їх пропагандистська діяльність поширювалася на Харківську, Пол­тавську, Київську, Чернігівську та інші губернії. Царська влада викрила і розгромила харківський гурток. Однак і після цього пропаганда визволь­них ідей у Харкові не припинилася. Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів Ніжинської гімназії.

Київський університет з перших років свого існування став вогнищем революційної боротьби проти самодержавства. У 1837 р. серед студентів університету розповсюджувалися книги революційного змісту, а через рік була розкрита таємна політична організація. Дізнавшись про це, Микола І наказав «винних студентів посадити в будинок божевільних, а якщо є й

професори причетні, то їх судити військовим судом». У ході слідства було заарештовано 34 чоловіка, з яких два засуджено до смертної кари, котра потім була замінена солдатчиною. У березні 1839 р. університет був закритий. Свою роботу він відновив лише у вересні 1839 р., проте виз­вольний рух у ньому не припинявся. У 40-х рр. тут проводили активну роботу члени Кирило-Мефодіївського товариства, в якому брав діяльну участь Т.

Товариство розповсюдило у Харкові революційні прокламації, одна з яких містила вимогу до уряду негайно покінчити з кріпацтвом, інакше «сокира мужика розв’яже питання по-своєму». У 1858 р. товариство очо­лило велике заворушення в Харківському університеті проти прини­ження гідності студентів, переслідування їх за вільнодумство та спроби захисту своїх прав. Наслідком було виключення з університету організа­торів заворушення. У цьому ж році Я. Бекман та інші члени товариства перейшли навчатися до Київського університету, де продовжували свою нелеґальну роботу. Товариство стало Харківсько-Київським. Члени то­вариства підтримували зв’язок з Герценом, розповсюджували його тво­ри та газету «Колокол», антиурядові прокламації, закликали до скасу­вання кріпацтва, налагодили видання реґулярної рукописної періодики: журналів «Гласность» у Києві та «Свободное слово» у Харкові.

Свою роботу вони проводили не тільки у Харкові та Києві, а й у Одесі, Чернігові, Сумах, Богодухові, Новочеркаську. Незабаром - арешти членів товариства у Києві та Харкові. За вироком суду їх відправили на різні строки заслання.

Треба відзначити, що професура, демократичне студентство Київ­ського університету були ініціаторами створення недільних шкіл, які розгорнули широку освітню діяльність серед народу, їх мережа в Ук­раїні була досить розгалуженою.

Для дітей бідняків видавали підручники. Т. Г. Шевченко підготував і видав для «недільників» український буквар, а гроші від його продажу віддав на потребу цих, дійсно народних, навчальних закладів.

Студентський рух в Україні у другій половині XIX — на початку XX ст. —. ————

У кінці 60-х років студентство організовує масові виступи проти самодержавства. Виникають політичні гуртки, зокрема, народницький «Київська комуна», члени якої вели революційну пропаганду серед ро­бітників.

У 70-х роках студенти брали участь у народницькому русі, у 80-х студенти-народовольці вели революційну пропаганду серед робітників. Під час святкування 50-річного ювілею Київського університету мали місце великі студентські хвилювання під гаслом боротьби проти введення нового реакційного статуту університету, після чого 29 вересня 1884 р. універ­ситет був закритий повторно.

Заняття поновлюються тільки 15 січня 1885 р. Було відраховано 140 «неблагонадійних» студентів. Однак, незважаючи на політичну реакцію, передове студентство не зупиняло боротьбу проти царизму і його ан­тинародної політики.

Тісний зв’язок з О. І. Герценом підтримували студенти Одеського (Новоросійського) університету. Вони захоплювалися творами М. Г. Чер- нишевського, приєднались до революційного народництва. На їх очах відбувалася діяльність першої пролетарської організації у Росії — «Півден­норосійської спілки робітників», яка виникла у 1875 році під керівницт­вом колишнього студента Є. О. Заславського. Саме в ті роки у Новоро­сійському університеті навчався майбутній організатор і керівник «На­родної волі» А. І. Желябов, котрий у 1871 році очолював студентство міста у боротьбі проти свавілля і реакційності професора Богішина. У 70-х роках студенти університету випускали нелегальний рукописний суспіль­но-політичний журнал «Вперед».

Активним членом «Народної волі» був двадцятилітній студент, урод­женець м.

Після вбивства військового прокурора Генерала Стрельнікова наро­довольцем Желваковим, у підготовці котрого Хавкін брав участь, він пориває з «Народною волею». Можливо, це було результатом каяття, неприймання людиновбивства, і ніякої благородної мети воно не пере­слідувало. Але ім’я В. А. Хавкіна, кожний його крок стає на багато років предметом уваги жандармського управління, після цього він повністю віддається науці.

На початку рух студентства носив академічний характер, який не торкався суспільних і державних порядків. Вимоги студентів в основі зво­дилися до надання університетської автономії, до вигнання з університе-

ту окремих реакційних професорів, знищення системи шпіонажу та до­носів з боку інспекції й окремих вчителів, до дозволу легальної діяль­ності земляцтв, союзних рад та інших студентських організацій. Але під впливом революційного руху робітників та селян студенти починали ро­зуміти, що в умовах існування самодержавно-кріпосницького ладу нія­кої «академічної свободи» добитися неможливо, що необхідна боротьба за суспільно-політичну свободу, за повалення царизму. Студентські хви­лювання ставали більш організованими.

Серед студентства вузів стали створюватися гуртки. Вони все більше стали виявляти інтерес до політичної літератури.

Початкове знайомство з політикою студенти отримували у земляцт- вах. Незважаючи на офіційну заборону, вони існували в усіх вузах Ук­раїни. Багато земляцтв створювали свої бібліотеки, де часто були тво­ри В. Г. Бєлінського, Л. Толстого, М. Чернишевського, К. Маркса, Ф. Ен­гельса, Г. Плеханова.

Молодь, яка навчалась, була, за висловом М. Пирогова, «баромет­ром суспільства».

У 1891 році у Київському університеті був створений політичний гурток, який отримав назву «Російської групи соціал-демократів». Кері­вником групи був студент Я. М. Ляховський. Він мав зв’язки з багатьма містами Росії.

TTTe в 90-х роках у Київському університеті, як і в інших навчальних закладах країни, виникли земляцтва, які об’єднували студентів-вихідців з одних губерній, країв, міст і займалися наданням матеріальної допомоги студентам. У 1894 р. земляцтва об’єднались в одну організацію «Спільна рада об’єднаних земляцтв і організацій», яка брала активну участь в організованому студентському русі проти реакційної політики царського уряду у вищій школі.

Велику роль у розвитку соціал-демократичного руху в Києві, у тому числі і серед передової студентської молоді, відіграв революціо­нер, соціал-демократ Ю. Д. Мельников. Ще в середині 80-х років він проводив активну роботу в революційних гуртках Харкова, був знайо­мий з керівниками Петербурзьких марксистських гуртків М. L Бруснєвим і П. В. Точиським.

Під керівництвом Ю. Д. Мельникова протягом 1893-1894 рр. група встановила зв’язки з політичними організаціями Москви, Петербурга, Нижнього Новгорода, Тифліса. Активний учасник соціал-демократично­го руху 90-х років у Києві І. Н. Мешинський пізніше пригадував: «Для нас студентів-першокурсників, жовторотих інтелігентів, тов. Мельни­ков, старий революціонер був найвеличнішим і недосяжним ідеальним письменником... Вся молодь, яка направлялась на пропагандистську ро­боту, проходила через руки Мельникова».

Одним з перших пролетарських гуртків у Харкові на початку 90-х років, був гурток по вивченню політичної літератури у ветеринарному

Студентський рух в Україні у другій половині XIX - на початку XX ст. інституті. Гурток мав зв’язки з соціал-демократичними гуртками Петер­бурга та Москви. У 1891 році серед студентів Одеського університету також виник гурток «самоосвіти» політичного напрямку. В багатьох сту­дентських гуртках і земляцтвах траплялися палкі суперечки з приводу поглядів народництва. Ідеї народництва в період «дитинства і отроцтва» російської соціал-демократії здавалися настільки життєздатними, що навіть багато хто з них починали думати, як народовольці. У 1886 році в Харківському університеті була створена група соціал-демократичного напрямку, яка складалася головним чином із студентів університету і технологічного інституту. Об’єднавшись з робітничими гуртками, група поступово звільнювалась від народницьких поглядів.

Передова частина студентської молоді Харкова включилася у за­гальнодемократичний рух вже в перші роки діяльності навчальних зак­ладів. Боротьба проводилася в складних умовах, тому що студенти підпа­дали під переслідування за найменший відступ від встановленого режи­му, за їх поведінкою постійно слідкували спеціальні чиновники - інспек­тори та їх помічники.

Статут 1884 року забороняв створення студентських організацій, кас взаємодопомоги, бібліотек, проведення зборів, мітингів. І коли ЗО жовтня 1886 року студенти Харківського технологічного інституту зібра­лися на першу сходку, де обговорювались далеко не революційні пи­тання, попечитель Харківського навчального округу з усією суворістю наказав директору інституту, що їм заборонено проводити будь-які збори з метою проголошення публічних промов...»

У 1887 р. у зв’язку із замахом на царя Олександра III уряд розпочав проти студентів жорстокі репресії. У Москві під час вуличних демонст­рацій пройшли сутички з поліцією, багато студентів було поранено та заарештовано.

Серед студентів Харківського технологічного інституту зростало не­задоволення репресивними заходами і новими «правилами» для студентів.

1 грудня 1887 р. вони припинили заняття і провели мітинг на підтрим­ку революційного студентства Москви і вимагали ліквідації інспекцій. В той же вечір інститут був закритий і відданий під охорону поліції, а 56 студентів були виключені з інституту. Вранці, 2 грудня, віце-губернатор одержав наказ від міністра внутрішніх справ: «Всіх студентів, звільне­них і виключених за вчорашні безчинства в технологічному інституті слід безумовно вислати із Харкова». Одночасно віце-губернатор для приду­шення можливих студентських хвилювань наказав зібрати з розташова­них поруч з інститутом поліцейських ділянок по 50 чоловік нижчих чинів поліції і домовився з командуючим військами Харківського військового округу про необхідність мати наготові в місцях постійного розташуван­ня чергову сотню козаків і батальйон піхотних військ.

З грудня студенти-технологи разом із студентами університету і ве­теринарного інституту за участю робітників організували біля будинку Історія України університету демонстрацію протесту проти репресивних дій влади. На цей раз було закрито університет, 42 студенти виключені з нього. За­криття університету викликало вуличне безладдя. Наступного дня на Університетській горі на мітинг зібралися більш, ніж 300 студентів. Тра­пилося зіткнення з поліцією. Виступи студентів 3 і 4 грудня носили по­літичний характер. Репресії уряду лише на деякий час загасили сту­дентські протести.

Студентська молодь все ширше об’єднувалась в політичний гурток, створений студентами Я. Ляховським та Б. Ейдельманом, у 1893-1894 рр. - соціал-демократичний гурток, члени якого пізніше встановили зв'я­зок з Київським «Союзом боротьби за звільнення робітничого класу».

■У вересні 1891 р. з ініціативи студентів технологічного інституту у Харкові була організована студентська їдальня, яка стала місцем, де відбувалися сходки, збори студентів усіх трьох харківських навчальних закладів. У 1897 р. з ініціативи студентів В. Касандрова, В. Костровсько- го, В. Маяковського було організовано політичний гурток у Харківсько­му технологічному інституті. Під виглядом лекцій вони друкували неле­гальну літературу, яку розсилали студентським організаціям в Петер­бург, Москву, Одесу та Київ.

Революційний рух ширився і серед студентської молоді Західної Ук­раїни. У період тривалого панування на західноукраїнських землях Ав- стро-Угорської монархії у Львівському та Чернівецькому університетах, Львівському політехнічному інституті керівне становище посідали пред­ставники буржуазно-політичних та клерикальних кіл. Тут боротьба сту­дентської молоді набувала гострих форм, супроводжувалася мітингами, зіткненнями з поліцією та масовими арештами. Бурхливим розвитком студентського руху ознаменувався 1899 рік. Загальний страйк охопив навчальні заклади Києва, Катеринослава, Риги, Львова та інших міст.

У січні 1899 р. страйкувало 25-30 тис. чоловік. Початок XX ст. приніс із собою новий етап у розвитку суспільно-політичного життя, глибоко сколихнув широкі верстви громадськості Росії та пробудив їх до ще більш активного політичного життя.

Царський уряд, намагаючись приборкати революційний рух студент­ської молоді, 29 червня 1889 року видав «Тимчасові правила про відбу­вання воїнської повинності вихованцями вищих навчальних закладів, ви­гнаних з цих закладів за вчинення гуртом безпорядків», згідно з якими учасники студентських виступів виключалися з навчальних закладів і направлялися до царської армії рядовими солдатами.

Цей жорстокий, драконівський захід у 1901 р. було застосовано до студентів Київського університету, які вели невпинну боротьбу проти ре­акційної політики самодержавства, безчинств та насильств царської вла­ди. Незважаючи на те, що студенти вимагали лише створення нормаль­них умов в університеті, їх вимоги були розцінені як замах на основи самодержавства. В результаті студенти були насильно переписані і гру-

Студентський рух в Україні у другій половині XIX - на початку XX ст. пами по 10 чоловік виведені з університету. 400 студентів-учасників було віддано під суд. На підставі «Тимчасових правил» уряд 2 січня 1901 року 183 студенти університету віддав у солдати. Це був перший крок, після якого віддавання студентів у солдати Петербурзьким та іншими універ­ситетами стало правилом.

Ухвала самодержавного уряду вразила всіх поміркованих, чесних людей Росії. Максим Горький писав В. Брюсову: «Віддання студентів у сол­дати - мерзотність, зухвалий злочин проти волі, ідіотська міра прой­дисвітів, що обіжралися владою. У мене кипить серце...»

«Який мерзотний злочин! Царизм зганьбив себе ще одним звірячим актом» - говорив Д. І. Ульянов.

Тільки-но в редакції «Іскри» було одержано звістку про події в Київському університеті, В. І. Ленін одразу ж написав статтю «Віддання в солдати 183-х студентів». Бойовим закликом пролунали слова В. І. Ле­ніна: «Студент ішов на допомогу робітнику - робітник повинен прийти на допомогу студенту».

18 січня 1901 року Петербурзька соціал-демократична організація випустила листівку «Київським студентам-солдатам», яка була пере­друкована «Союзною Радою об’єднаних земляцтв і організацій».

«Ми, - підкреслювалось у листівці, - вітаємо вас, студенти, вигнані з університету за те, що не могли підкоритися мерзотним порядкам. Ми не сумніваємося, що тільки революціонер міг так суворо осудити уряд. І ми раді, що в ваших особах можемо вітати 200 солдатів-революціонерів».

Робітники Харкова в листівці підкреслювали: «Ми, робітники, не мо­жемо залишити без відповіді таке мерзотне насильство. Справа сту­дентів, що протестують проти віддавання їх у солдати і проти насиль­ства поліції, - справа всього робітничого люду. Студенти і всі чесні росіяни борються проти нашого загального ворога - царського само­державства, і нам треба їх підтримати».

У вищих навчальних закладах Петербурга, Москви, Харкова, Одеси, Києва та інших міст, всього в 35 ВНЗ країни, на знак солідарності з київськими товаришами припинили навчання 20 тисяч студентів.

У Харкові демонстрація протесту відбулася 19 лютого 1901 року. В ній взяли участь і робітники. Демонстрація закінчилася також дикою роз­правою над її учасниками, 152 студента було заарештовано і відправле­но на заслання. Серед них — 66 студентів технологічного інституту.

Газета «Іскра» подала огляд П. М. Лепешинського про розвиток сту­дентського руху в країні. Ось дещо з нього: «...В більшості вищих навчаль­них закладів пройшов ряд сходок. Приймаються резолюції про влашту­вання обструкцій з вимогою відміни «тимчасових правил». Наприклад, таку вимогу поставили 26 січня представники петербурзького студентства (університету, вищих жіночих курсів, інститутів: гірничого, лісного, елек­тротехнічного, шляхів сполучень, жіночого медичного, різдвяних курсів, військово-медичної академії, академії мистецтв...)».

У черговому огляді подій «З громадського життя» «Іскра» в квітнево­му номері повідомляла: «Студентський рух перекинувся в інші універси­тетські центри: Казань, Томськ, Ригу, Юр’їв,, Варшаву (ветеринарний інститут), Одесу. В Одесі заарештовано десятки (почасти з робітничої справи), в Ризі - також. Всі навчальні заклади закрито за розпоряджен­ням міністра до Великодня».

Проте це не зупинило студентського руху. Він розгортався і вглиб, і вшир. У вищих навчальних закладах України активізувалася робота соціал-демократичних гуртків, створювалися нові, розповсюджувалася нелегальна газета «Іскра».

Були створені соціал-демократичні групи в Одеському університеті (кінець 1902 р.), Харківському університеті (жовтень, 1902 р.), Харківсь­кому політехнічному інституті (листопад 1902 р.). Студенти ставали не тільки очевидцями, але й безпосередніми учасниками революційних подій.

Царський уряд робив усе, щоб відвернути студентську молодь від революційної боротьби, придушити їх свідомість. За допомогою поліції та адміністрації вузів створювали «партії порядку», що стали агентурою й опорою охранки серед студентів. Такими організаціями були «Товари­ство російських студентів» у Харківському університеті, чорносотенні організації «Єднання — сила» та «Світанок» в Одеському університеті, «Російське товариство націоналістів»⅛ перейменоване потім в «Прогре­сивну організацію київських студентів», при Київському університеті.

Царський уряд заохочував створення у вузах України студентських наукових товариств, щоб відвернути цих студентів від революційної діяль­ності. Виникали вони за ініціативою студентів і викладачів для обміну інформацією, обробки наукової літератури, підвищення рівня своїх знань.

У 1902 році в Харківському технологічному інституті наукове товари­ство об’єднувало 189 студентів, а в 1903 - 234. Але навіть таку необхід­ну для вузів справу міністерство освіти перетворило на казенщину і «спускало» відповідні циркуляри.

У листопаді 1903 року в Одесі відбувся III Студентський з’їзд, на якому були присутні представники 19 вищих навчальних закладів з 6 університетських міст країни. З’їзд рекомендував молоді, яка навчаєть­ся, і надалі застосовувати найбільш дійові форми руху, влаштовувати агітаційні (політичні) сходки та мітинги в стінах навчальних закладів, страйки (студентські й інші - спільні з іншими суспільними класами).

У цей час в університетах, інститутах України посилювались масові студентські заворушення, спрямовані проти подальшого посилення ре­акції, яку насаджував царизм у навчальних закладах.

ЗО жовтня 1903 року у Київському університеті з’явилась листівка, яка закликала студентство до боротьби з самодержавством у спілці з революційними партіями або в їхніх лавах, 3 листопада відбулися бага­толюдні збори студентів, які переросли у мітинг, на якому виголошува­лися революційні промови.

24 листопада 1904 року у приміщенні Купецького зібрання, де готу­вався музично-танцювальний вечір, який було організовано з метою збирання коштів для допомоги матеріально незабезпеченим студентам, студенти Київського університету і політехнічного інституту зібрали­ся разом: співали революційні пісні, виступали і проголошували рево­люційні гасла.

У студентському середовищі, як і по всій країні, відчувалося набли­ження революційної бурі.

У 1903-1904 роках виступи студентів були пов’язані, головним чи­ном, з загостренням політичної кризи в країні, з початком російсько- японської війни. Питання про ставлення до війни було в центрі уваги масових студентських сходок та демонстрацій. «Геть війну!», «Геть са­модержавство!» - ось головні гасла антивоєнних маніфестацій робітників та демократичної студентської молоді.

Але студенти по-різному ставилися до війни, до царського уряду, до питань буржуазно-демократичної революції в Росії. Найбільш реак­ційна їх частина складала ядро товариства «Російські студенти», яке в подальшому стало опорою Харківського відділу чорносотенного, монар­хічного «Російського зібрання». З цієї організації царська охранка вер­бувала агентів і провокаторів. Студенти з чорносотенних організацій вітали війну, влаштовували «патріотичні» демонстрації. Це викликало обурен­ня і протест робітників та передової частини студентства. У березні 1904 року харківський Ґенерал-губернатор доносив міністру внутрішніх справ, що 24 лютого у технологічному інституті відбулася сходка, яка стала продовженням бібліотечних зборів, на яких було прийнято постанову - висловити обурення з приводу «патріотичних» маніфестацій реакційного студентства. Ліберальна частина студентів, налякана політичним розма­хом боротьби, була готова задовольнитися дрібними подачками і обіцян­ками царського уряду і вимагала вилучити політику зі сфери академіч­них інтересів. І тільки передова демократична частина студентів згурто­вувалася і піднімалася на рішучу боротьбу проти царського самодер­жавства.

Політичні умови загострювалися внаслідок антидемократичних по­рядків та поліцейських методів правління ректора інституту професора H. Н. Шіллера - запеклого прибічника монархічного ладу. Він ненавидів студентський революційний рух, широко користувався доносами, по­слугами поліції та жандармерії. Коли 2 березня 1904 року на сходку зібралося понад 300 студентів технологічного інституту, H. H. TTTi.∏пер викликав загони поліції, і її було розігнано. 5 березня 1904 р. інститут було тимчасово закрито, а 206 студентів піддано репресіям: 13 чоловік виключено із інституту без права вступу в інші вищі навчальні заклади країни; 127 - позбавлялися права вступати до Харківського технологіч­ного інституту; крім того, 141 студентові тимчасово заборонявся вхід до інституту.

У студентському середовищі, як і по всій Росії, відчувалося набли­ження революційної бурі. Це наочно підтвердила революція 1905-1907 рр., в якій демократичне студентство України взяло безпосередню участь.

У перші дні революції студенти Київського університету висловили свій рішучий протест проти кривавих репресій царату над робітниками Петербурга 9 січня 1905 року, провівши разом з робітниками масову демонстрацію. 4 лютого студенти університету, співаючи революційні пісні, з червоним прапором вийшли на вулиці міста та разом з робітни­ками пройшли по Хрещатику. Тут їх «зустріли» озброєні загони козаків та поліції. Бруківка Києва була залита кров’ю робітників та студентів.

Могутня хвиля студентського протесту проти кривавого злочину ца­рату піднялася по всіх навчальних закладах країни.

Велика політична демонстрація протесту проти соціального та націо­нального гніту відбулася і в Західній Україні. 2 лютого 1905 року студен­ти медичного факультету Львівського університету взяли активну участь разом з робітниками-металістами у демонстрації солідарності з револю­ційним виступом трудящих Петербурга.

Протягом лютого-березня 1905 року страйкували студенти вищих навчальних закладів Петербурга, Москви, Казані, Києва, Харкова, Одеси, Варшави, Томська та інших міст країни. їх підтримували учні чоловічих та жіночих гімназій, семінарій та реальних училищ у Кутаїсі, Нижньо­му Новгороді, Ярославлі, Челябінську, Мінську, Костромі, Миколаєві, Слуцьку. Цей загальний, за своїм характером, страйк був разом з тим і політичним, оскільки основним його закликом було гасло повалення царського самодержавства. Січнево-березневі страйки, а також потуж­не зростання революційного руху влітку 1905 року; небезпека злиття з революційною боротьбою трудящих проти царату змусили уряд піти на поступки та проголосити «куцу автономію» вищої школи.

Наказ про тимчасові правила по управлінню університетами від 27 серпня 1905 року не скасовував статуту 1884 року, а лише частково відновлював деякі елементи минулої автономії. Царський уряд намагався пом’якшити політичні протиріччя, відірвати демократичне студентство від революції й придушити його. Харківський технологічний інститут, закритий 22 січня 1905 року, поновив заняття лише восени. 7 вересня в інституті відбулися збори професорської колегії у складі 8 чоловік, на яких вперше були проведені вибори ректора та його помічника. Ректо­ром інституту став професор П. М. Мухачов. Новий навчальний рік роз­почався в умовах гострої політичної боротьби.

Восени 1905 року революційні виступи студентів посилились. Відбу­валися чисельні мітинги студентів вищих навчальних закладів Казані, Харкова, Києва, Одеси, Риги.

Особливо вирували Харківський технологічний інститут, Одеський та Київський університети. У Харкові споруджувалися барикади та відбу­валися збройні сутички з військами та поліцією.

На студентській сходці 21 вересня 1905 року у Харківському техно­логічному інституті була прийнята постанова про політичне становище та участь студентів у визвольному русі.

Студенти висунули низку вимог: академічна свобода, право на про­ведення в аудиторіях народних зборів, повернення звільнених прогресив­них професорів, викладачів та лаборантів, ліквідація інспекції. На сходці було обрано Організаційний комітет - керівний орган студентства.

Наказом царя від 13 жовтня у Харкові та Харківському повіті було проголошено військовий стан. 15 грудня ректор технологічного інституту доповів попечителю навчального округу: «У понеділок, 10 жовтня, на­вчальні заняття в інституті фактично припинились, незважаючи на те, що інститут з 6 жовтня до вчорашнього дня вважався відкритим». 13 жов­тня організаційний комітет студентів-технологів повісив на дверях інсти­туту оголошення, що запрошувало студентів на сходку 15 жовтня о 10 годині, у крерлярському корпусі інституту. У цьому ж оголошенні було сказано: «До постанови зборів ніяких навчальних занять в інституті про­водитись не буде».

Збори студентів прийняли розгорнуту резолюцію, яка давала полі­тичну оцінку революційним подіям у країні, разом з цим було виставле­но низку конкретних вимог: зовсім ліквідувати інститутську інспекцію, збільшити Навчальний комітет за рахунок виборних осіб від викладачів, повернути всіх звільнених з інституту за політичну неблагонадійність тощо.

За рішенням Навчального комітету та вимогами губернського кері­вництва інститут був закритий та відданий під охорону військових. Це призвело до нової хвилі обурення студентів, яке ще більше посилило­ся з розповсюдженням 17 жовтня царського «Маніфесту».

Організаційний комітет студентів-технологів своє невдоволення вис­ловив листом Навчального комітету від 19 жовтня 1905 року: «Організа­ційний комітет не може не відреаґувати на новий акт беззаконня, про­явленого з боку військової влади. Військове керівництво своїми захода­ми знищило дійсну автономію вищої школи...»

У Київському університеті відбувся мітинг студентів за участю 2000 службовців-залізничників, з політичними промовами виступили студен­ти. Учасники мітингу прийняли резолюцію знову зібратись в університеті 15 жовтня, однак 14 жовтня ввечері, за розпорядженням міністра осві­ти, університет було закрито.

Ще більш напруженою стала боротьба після публікації царського «Маніфесту» 17 жовтня. У Києві про нього стало відомо 18 жовтня. Того ж дня понад 10 тис. чол., в тому числі студенти, зібрались біля універси­тету та попрямували до Думської площі (зараз майдан Незалежності) для участі у загальноміській демонстрації. Під час мітингу лунали гасла: «Геть самодержавство». Мітинг закінчився розстрілом учасників.

14 жовтня майже всю ніч в Одеському університеті відбувалися сход­ки, в яких взяло участь близько 18 тис. чол., у тому числі студенти та цивільне населення. Мова йшла про те, щоб припинити все торгово- промислове життя і функціонування урядових закладів міста. Незважа­ючи на сувору заборону, студенти продовжували проводити сходки в університеті, який був оточений козаками та поліцією. Наступного дня через кілька зіткнень були вбиті та поранені. А 16 жовтня біля стін уні­верситету відбулося жахливе побоїще, де 80 чоловік було вбито і близь­ко 70 поранено.

А у Києві продовжувалася боротьба студентів університету. 18 листо­пада на Галицькій площі (зараз - Перемоги) багато студентів університе­ту та інших навчальних закладів взяли безпосередню участь у збройній боротьбі повсталих солдат саперної частини, розквартированої у Києві, та робітників Південноросійського машинобудівного заводу. Тут пролилася кров робітників та студентів, проте це не злякало передову частину київського студентства.

Після поразки грудневого збройного повстання почався відступ ре­волюції. Однак передове студентство готувалося до нових боїв.

Історія студентського руху в Україні продовжує залишатися неви­черпним джерелом творчого натхнення та виховання молоді, школою політичної боротьби за демократію, краще життя. Ідейна спадщина ре­волюційного студентства не втратила свого значення і в сучасний пері­од, проте потребує осмислення і вивчення з нових позицій. На наш по­гляд, у сучасних дослідженнях, публікаціях применшується роль сту­дентської молоді у революційному русі та його організації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Історія Київського університету. - K., 1989.

2. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн./Мельник Л. Г., Гуржій О. І., Дем­ченко М. В. та ін. - К. 1991. - Кн. 1.

3. История Одесского университета за 100 лет. - K., 1968.

4. Київський політехнічний інститут: Нарис історії. - K., 1995.

5. Киевский университет: Документы и материалы (1934-1984). - К., 1984.

6. Левицька Н. Студентство України на зламі XIX-XX ст.//Історія України. - 1998. - №№ 17, 19.

7. Рамезовський И. Д. Киевский университет: Страницы революционной борь­бы. - К., 1984.

8. Субтельний О. Україна: Історія. - K., 1991.

9. Харківський державний університет (1805-1980): Історичний нарис. - Харків, 1980.

10. Харьковский политехнический институт (1885-1985): История развития. - Харьков, 1985.